Реферат: Віталій Постолатій Окупація Кіровоград 2009 ббк 63. 3 (4 укр) - 624 П 63

Віталій Постолатій


Окупація


Кіровоград

2009

ББК 63.3 (4 УКР) – 624

П 63

УДК 9(С2)27


Постолатій В.В. Окупація. – Кіровоград: ПП «Центр оперативної поліграфії «Авангард», 2009. – 83 с.


Рецензенти – свідки окупації:

ЄФІМЕНКО Василь Костянтинович, голова ради Кіровоградської обласної організації ветеранів України;

МЕЛЬНИЧУК Сергій Гаврилович, доктор педагогічних наук, професор Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка;

ШУРАПОВ Володимир Петрович, поет, письменник, театралознавець.


У книзі висвітлено маловідомі та призабуті події Великої Вітчизняної війни в краї, миттєвості окупації, підпільної роботи, подвигу й трагедії кіровоградців.

Для науковців, учителів, краєзнавців, студентів і учнів, усіх, хто цікавиться історією Кіровоградщини.


ББК 63.3 (4 УКР) – 624

© В.В.Постолатій, 2009


^ Поколінню моїх батьків,

молодість яких була

обпалена війною...

Пам'ять

Велика Вітчизняна війна… Її 1418 страшних днів і ночей. Десятки мільйонів понівечених людських доль і смертей. Руйнація і злидні. Невимовно велика чаша горя, яку довелося випити тоді багатьом. Здавалося, що той біль народ відчуватиме вічно, що ніколи не забуде героїв, які виборювали Перемогу, і жертви, які довелося понести в її ім’я. Але невблаганно лине час, притупляючи біль і пам’ять, покриваючи поволокою забуття те, що, здавалося, мало б жити вічно.

Велика Вітчизняна, яка поділила найстарше наше покоління понад шістдесят років тому на живих і мертвих, на легендах і прикладах героїв якої виховували наступні покоління, та велика і страшна війна почала забуватися. Пішли у небуття полководці й солдати, герої і жертви війни, зникла країна, яка її виграла, і радянський народ-переможець. Лишилися ми, і лишився День Перемоги, день пам’яті для тих, хто ще пам’ятає, день скорботи для тих, хто шанує тих, кого пам’ятає...


Кіровоградська підпільно-диверсійна організація імені К.Є. Ворошилова, очолювана К. Гончаровим, була однією з найбільших і найактивніших в Україні, але у переддень визволення міста її було розгромлено, частину вцілілих підпільників призвано до лав Червоної Армії і багато з них загинуло на фронті. Керівники організації після визволення міста від фашистських загарбників були репресовані, а на роль ватажка вже 1944 року підібрали досить суперечливу постать колишнього теслі, якого зробили керівником однієї обласної структури, потім зняли, а невдовзі він взагалі виїхав за межі області і не нагадував про себе.

Весною 1944 р. німецькі військовополонені відрили трупи своїх жертв. Була невимовно болюча процедура впізнання родичами й друзями понівечених тіл своїх близьких. Між Новомиколаївкою і Некрасівкою виросло ціле партизанське кладовище, проте вже через двадцять років від нього не лишилося й сліду…

Про саму організацію у радянські часи якось не дуже писали, не лишилося розгорнутих спогадів вцілілих учасників підпілля. Про неї було досить мало публікацій. Її згадували в контексті висвітлення історії опору фашистам на Кіровоградщині М.М. Скирда, І.О. Пархоменко, Г.І. Береза та інші. Проте лише Д.М. Клюєнко присвятив їй окрему публікацію. Але радянські дослідники і публіцисти змушені були, дотримуючись встановлених стандартів висвітлення діяльності підпільних організацій, досить суттєво змінювати її історію, висвітлювати діяльність окремих її груп і членів. Сьогодні про ті трагічні події минулого писати, з одного боку, наче й легше: зникли особисті інтереси деяких колишніх високопосадовців, які претендували на значно більшу роль у визвольній боротьбі на Кіровоградщині, ніж заслуговували, і тому виступали своєрідними цензорами; зникли деякі табу, ідеологічні штампи. Але з іншого… Невблаганно попрацював час, що стрімко поніс у небуття і минулі події, і їх учасників, залишивши про когось перекази й легенди, а від когось лише ім’я. А багато героїв і жертв тієї страшної війни, ступивши у вічність, назавжди стали невідомими солдатами…

Дехто з сьогоднішніх господарів життя волів би забути про далекі події Великої Вітчизняної війни або, принаймні, переписати, переграти, спотворити її історію. Мені ж хотілося б розповісти про те, що я прочитав в архівах і старих виданнях, розповісти так, як я це відчув своїм серцем… Думаю, що це потрібно. І ті трепетні почуття урочистості й скорботи, які незмінно піднімаються з глибин народної душі й пам’яті щороку на 9 травня, – яскраве тому підтвердження.

Декілька слів про головних дійових осіб нашої розповіді. Увага, яку ми їм будемо приділяти, не завжди пропорційна тій ролі, яку вони відігравали в описуваних подіях. Вона скоріш свідчить про той слід, який від цих людей залишився, а він виявився не завжди адекватним масштабам особистостей. Про декого хотілося б розповісти значно більше, але ми не прагнули брак інформації доповнювати злетом уяви. Події, про які буде наша розповідь, відбувалися здебільшого в Кіровограді, проте, слідуючи за деякими нашими героями, ми опинимось і в ряді місць на території області, і в Криму, і в Галичині.


Гончаров

У Кіровограді заздалегідь підготовлене і залишене обкомом партії за вказівкою центру підпілля себе ніяк не виявило, хоча комуністи й комсомольці в опорі відігравали помітну роль. Неформальним лідером народного спротиву фашистам був Костянтин Васильович Гончаров (1912 р., с. Хмельове – 1962 р., м. Кіровоград). Він народився у багатодітній селянській родині й дуже рано почав самостійне трудове життя. Ще підлітком працював робітником на кіровоградських заводах „Змичка”, „Червона зірка”. Йому не вдалося отримати пристойну освіту, але його університетами стали завод, комсомол, флот.

У 1929 р. молодого робітника, комсомольця мобілізували на хлібозаготівлі. У 1931 р. К. Гончаров – уже є завкультпропом (завідувач відділом культури й пропаганди) і другим секретарем Голованівського райкому комсомолу. Потім була служба на Балтійському флоті машиністом дизеля, секретарем комсомольської організації корабля, радянська й господарська робота.

1941 рік він зустрів одруженим, батьком двох дітей і завідуючим Новомиргородським відділом охорони здоров’я. Потім стає начальником шпиталю, який передислоковується до Кіровограда й розформовується.

К. Гончаров не евакуювався, а залишився з сім’єю в місті, як він потім пояснював, для підпільної роботи. Адже його комсомольська та інша діяльність проходила за межами Кіровограда.

Костянтин був дитям нового часу. Він пройшов відповідний вишкіл і певну селекцію, відбір. Більшовицька система його помітила і підняла над масою, зробила з нього номенклатурного працівника. За це він був їй відданий і вдячний. А своє кар’єрне зростання, мабуть, сприймав, як цілком належне…


Бур’янова

Однією з тих, кого свого часу не оминули увагою місцеві краєзнавці, була учасниця підпілля, випускниця Кіровоградського педагогічного інституту, вчителька математики Кіровоградської середньої школи № 5 Олена Бур’янова. Її ім’ям колись було названо одну з вулиць на Ковалівці, піонерську організацію рідної школи № 5, проте сьогодні воно мало що говорить молодим.

Вивчаючи архівні справи, які стосувалися діяльності підпілля, я раз по раз наштовхувався на розгорнуті спогади про цю жінку. Їхня авторка – свекруха Олени Бур’янової, Олена Василівна Розова. Саме завдяки цій жінці в архівах і музеї залишився досить вагомий слід про комсомолку-підпільницю і її чоловіка, прекрасну пару, життя якої обірвала війна… Якби О. Розову німці розстріляли разом з невісткою, то навряд чи від неї залишився бодай якийсь слід. Для нас вона була б однією з невідомих жертв, учасниць чи героїнь тих далеких подій, однією з декількох мільйонів...

Батько Олени – робітник заводу Ельворті, майстер з „Червоної Зірки” Захар Бур’янов рано пішов з життя, залишивши на дружину четверо малих дітей. Горювати довго просто не було можливості. Мати пішла працювати на ту ж „Червону Зірку”, а Оленка залишилася вдома за старшу. Вона рано подорослішала, рано навчилася приймати самостійні рішення. Хоч обов’язки по господарству, турбота про менших забирали багато часу, проте в школі вчилася добре. Найбільше любила математику й малювання. Потім було навчання на техніко-математичному факультеті Зінов’євського інституту соціального виховання і направлення влітку 1932 р. на роботу в далеку Шепетівку. При першій нагоді повернулася до рідного міста, пішла викладати математику в п’ятій школі й навчатися на четвертому курсі вечірнього відділу фізико-математичного факультету щойно відкритого педінституту.

Коли Олена повернулася з Шепетівки, у них вдома збирався гурток самоосвіти. До гурту входили сестра Ляля, декілька її товаришів-студентів і сусід по Ковалівці, товариш з політехнічного Дмитро Розов. Розови були з колишніх. Батько Дмитра до революції працював у суді. Матір була латишкою, мала пристойну освіту, німецькою розмовляла значно краще, ніж російською. Вони переїхали до Єлизаветграда з Прибалтики відразу після громадянської і придбали будиночок на Ковалівці. Дмитро навчався на математичному факультеті інституту соціального виховання, потім в політехнічному. Студенти навчалися за популярним у той час бригадним методом. У цю бригаду ввійшла й Олена.

Невдовзі Ляля поїхала в Ленінград, продовжила там навчання в гірничому інституті, пізніше стала інженером-геологом, працювала у Свердловську. З її від’їздом гурт не розпався. Заняття продовжувалися. Любов до математики якось зблизила Олену й Дмитра. Їм подобалося бути разом, розв’язувати важкі задачі, брати інтеграли. Вона часто думала про нього. Може це була любов? Але якою вона повинна бути – нова радянська, не буржуазна, не міщанська любов? Хоча питання так і залишилося без відповіді, проте вирішилося досить несподівано й буденно. Склавши останній державний іспит в інституті, Дмитро прямісінькою дорогою пішов не додому, а до Бур’янових і запропонував Олені стати його дружиною. Вона без вагань погодилася. Побралися вони 11 червня 1935 року. Жити почали в Розових.

Олена і Дмитро були чудовою парою. Їх єднало не лише почуття, але й спільні інтереси. Обоє самовіддано віддавалися роботі: вона у школі, він у конструкторському бюро „Червоної Зірки”. Обоє мріяли про подальше навчання в аспірантурі. Обоє весь вільний час проводили за книжками. Олена разом із подругою Чемплинською, директором середньої школи № 11, навіть готувала збірник задач з математики, мріяла його надрукувати.

О.Бур’янова була невисокою, худорлявою, ззовні мало відрізнялася від старшокласниць. На уроках дуже вимоглива, а на прогулянках бігала разом з дітьми, лазила по деревах, грала в м’яча.

Вона, як і її чоловік, належала до покоління, яке виросло за радянської влади, виховувалося на нових комуністичних ідеалах. Ці ідеали замінили їм віру, стали їхнім єством і релігією. Вона була щирою комсомолкою і вірила в те, що говорила й робила, в те, що писали газети, що чула по радіо. Звичайно, якісь сумніви іноді виникали, але ділитися ними тоді було не прийнято навіть з найріднішими.

У них з Дмитром довго не було дітей. Завагітніла вона аж 1940 року, народила на початку 1941 року. Пологи були важкими. Дитина померла другого дня. Як тоді всі сумували... Пережити втрату довгоочікуваної дитини допомогла робота. Ось вже й останній дзвоник, екзамени, випускний вечір…

Неділя, 22 червня 1941 року. Олена з Дмитром зранку за звичкою сіли за книги. Свекруха Олена Василівна пішла на базар. Повернулася зі страшною звісткою: війна!

У Дмитра було мобілізаційне посвідчення. У понеділок він мав з’явитися до військкомату. Почалися збори. Вдома не сиділося, вийшли в місто за новинами. Люди на вулицях усі збуджені, але ніхто нічого конкретно не знає. З тим і повернулися додому.


Лахман

Петро Лахман народився в Кіровограді, в будиночку біля Інгула. Закінчив школу, літературний факультет Кіровоградського вчительського інституту, проте літератор у ньому переміг педагога. Після інституту він працював кореспондентом у багатотиражці „Червонозорівець”, газеті „Кіровоградська правда”, районці „Сталінським шляхом”. А ще він писав вірші. Час не зберіг їх для нас. Відомі лише окремі з них.

Гаслом його життя цілком могли б стати такі його рядки:

Про любов написано багато,

Кожен з нас по-своєму любив.

Я ж люблю оце життя крилате

В шумі вулиць, колосінні нив…

З 1936 р. і до самої війни він очолював групу поетів – початківців Кіровограда, хоча і був ненабагато старшим за них. Літературне об’єднання збиралося при редакції „Кіровоградської правди”. Охочих прочитати свої вірші було чимало. А Петра, як згадував колись учасник тих зібрань письменник Анатолій Хорунжий, доводилося запрошувати. Та й з друком багатьох віршів він не поспішав, дописував їх, редагував, прагнув довершеності.

В армію його не взяли через поганий зір. З евакуацією теж не склалося…У нього було слабке здоров’я, проте він був сильний духом.

Він писав:

Батьківщино, мій краю орлиний,

Не залишусь ніколи один,

Щирим серцем до тебе я лину,

Бо ти мати мені, а я – син.

І слова, які він клав на папір, друкував у газетах, не розходились у нього з ділом. Вони йшли від серця і складали його єство. То ж чи міг він сховатися, пересидіти лихоліття, не стати на шлях боротьби? Ні, не міг…


Війна

Війна! Всі знали, що вона неминуча. Країна не один рік жила, наче у ворожій облозі, за умовами військового часу. Народ важко працював, але жив бідно. І коли в хроніці показували нові радянські танки, літаки, кораблі, було зрозуміло, куди йдуть народні гроші. Зрозуміло й цілком виправдано. У більшості викликало гордість усвідомлення, що наша армія є найкращою у світі, і якщо їй і доведеться колись воювати, то війна буде швидкою, переможною і неодмінно на чужій території.

І ось вона почалася. Одні стали у черги до військкоматів: хто з мобілізаційним посвідченням, хто записуватися добровольцем. Інші, практичніші, хто пам’ятав страхіття громадянської війни, стали в черги за сіллю, сірниками, милом, гасом, ліками, взуттям та іншим, без чого жити у лихі часи дуже й дуже важко.

На заводах і фабриках, у колгоспах і установах відбулися мітинги. Ті, хто виступали, гнівно лаяли фашистських агресорів, висловлювали впевненість, що непереможна Червона Армія швидко здолає нападників. Народ закликали працювати більше й краще, за себе й товариша, який пішов до війська. Заводи „Червона Зірка”, „Червоний профінтерн”, ряд інших перейшли на виготовлення військової продукції. Робочий день було збільшено до одинадцяти годин на добу, вжито ряд заходів, у тому числі й репресивного характеру, для посилення дисципліни в умовах воєнного часу. Створювалися санітарні дружини, пожежні охорони, винищувальні загони, народне ополчення.

Викладачів і вчителів, студентів і учнів відправили на село допомагати збирати врожай. Пізніше про них забудуть, і вони працюватимуть у колгоспах аж до приходу німців. Відпочинуть декілька днів у період безвладдя, і продовжать працювати вже для іншого фронту й чужої перемоги.

У Кіровограді готували квартири для евакуйованих сімей. Уже 24 червня приміщення педінституту по вул. Шевченка було переобладнано під госпіталь. Розгорталися госпіталі й у райцентрах.

У напруженому очікуванні спливали дні, а розгрому фашистів все не було й не було. Виявилося, що ворог не тільки не зупинений і не розбитий, але й скориставшись фактором несподіванки, швидко продовжує наступати. Так не повинно було бути. Це суперечило всьому, про що говорили раніше. Але так було…

Розов

Д. Розова в армію не взяли, йому дали броню від заводу. Він з дружиною пішов у ополчення. Його поставили керувати риттям протитанкового рову на західних околицях міста.

Почалась евакуація, Олена Василівна Розова просила сина зайти до заводоуправління, взяти перепустку на поїзд, евакуюватися на Урал, куди вже виїхало багато заводчан, але він з невісткою були переконані, що місто не здадуть, і ще завзятіше рили землю. У заводоуправління Дмитро так і не пішов. Заклики не піддаватися паніці швидко переросли у справжню паніку, планова евакуація – у втечу.

4 липня у небі над Кіровоградом вперше з’явилися ворожі літаки. Був пізній тихий місячний вечір, пів на одинадцяту. Літаки летіли досить низько. Перші бомби було скинуто на аеродром і Некрасівку. Потім такі нальоти стали досить частими. Бомбили центр і Кущівку, військові об’єкти й житлові будинки. З’явилися перші руїни й перші людські жертви.

Місто швидко порожніло. Одних забрали на фронт, інші евакуювалися.

Зрештою О.В. Розова вмовила дітей евакуюватися, точніше, тікати з міста. У суботу, 2 серпня, вирішили йти пішки на Аджамку і далі на Схід, але почалася страшна злива. У неділю, 3 серпня, з міста мав відійти останній ешелон. У нього пускали без перепусток. Розовим вдалося зайняти місце у вагоні, але його відчепили для завантаження зерном. Потрапити до іншого вагону годі було й думати, вони були забиті людьми, як трамвай у годину-пік. У цей час, коли вони з речами металися вздовж поїзда, налетіли німецькі літаки, на станцію з виттям посипалися бомби, а на сусідній колії стояв ешелон з вибухівкою...

Увечері місто почали обстрілювати гармати. Ніч Розови просиділи у своєму погребі. Вранці повз них відступала остання радянська частина. Д. Розов перемовився декількома словами з командиром, і його на ходу взяли добровольцем. Прощання з матір’ю і дружиною було неочікуваним та коротким, і Дмитро разом з останніми бійцями Червоної Армії зник за рогом. А мати і Олена ще довго мовчки стояли ошелешені на вулиці під акацією і дивились у той бік, де зникла дорога їм обом людина. Їм наче заціпило. До них ще ніяк не приходило відчуття розлуки, як з’ясувалося значно пізніше, розлуки назавжди.

Йшов лише 44-й день війни. Дві жінки стояли й дивилися на схід, не усвідомлюючи, що більше вже ніколи не побачать свого Дмитра, найдорожчу їм обом людину. Він загине у 1942 році під Керчю. Але О. Бур’янова про це не дізнається. Її буде розстріляно у листопаді 1943 року. Прізвище Розова Д.Г. серед декількох тисяч інших через багато десятиліть по війні з’явиться на стіні пам’яті червонозорівцям, які загинули за Батьківщину. А ще згодом деякі „вдячні ” нащадки полюватимуть на метал, з якого було викарбовано прізвища загиблих, руйнуватимуть пам’ятники тим, хто ціною свого життя здолав фашизм...

З відступаючою частиною Дмитро Розов дістався до Дніпропетровська і через військкомат потрапив до армії на офіцерську посаду. Ми не знаємо чим саме він займався, проте достеменно відомо, що це була тилова служба. Ця обставина, як і кіровоградські події початку серпня 1941 р., його сильно гнітили.

Він не мав можливості писати матері й дружині, проте багато писав до Свердловська оленчиній сестрі Лялі Бур’яновій.

У листі, датованому 17 вересня 1941 р., надісланому з Керчі, він описував ті далекі серпневі події і свої переживання у зв’язку з ними. Розповідав, що їхні сім’ї не змогли евакуюватися. На платформах було тісно, матері (Оленчина і його) скаржилися, що їм важко. Усі, особливо Олена, були виснаженні бомбуваннями. Часто доводилося ночувати в погребах і спеціально виритих на подвір’ї траншеях. Йти пішки на схід було важко, особливо для жінок через часті дощі й багнюку.

“Можливо я, як чоловік, найбільше винен, що не наполіг на тому, щоб наші виїхали сюди (тобто, мабуть, до Вас), де їм було б добре. Я все ж прошу Вас повірити, що я відбився від сім’ї не через боягузтво…,” – писав він Лялі . А ще бідкався, що йому віддали майже всі гроші при розставанні, що не захопив фотографію дружини, що не довелося ще бути в бою. Він не переставав думати про дружину, його терзали погані передчуття: “Олені, ймовірно, добре дістанеться від німців за те, що комсомолка і за те, що я пішов добровільно до Червоної Армії, так як багато-хто на вулиці це бачив… та, ймовірно, викажуть і їй буде погано”.

Гроші, які він отримував, висилав сестрі „для лікування членів нашої родини, які вціліють”, або „для допомоги сиротам убитих німцями наших рідних”.

14 жовтня 1941 р. Д. Розов написав до Свердловска: “З кожним днем я відчуваю себе все самотнішим… Немає зі мною нашої Олени, немає сонця мого життя. Я ладен стати калікою без рук і ніг, аби ми тільки швидше перемогли, і я хоча б одним оком побачив Олену живою. Мабуть, зараз їй дуже важко, як ніколи, якщо вона лишень не замордована на смерть”.

Коли писався цей лист, Керч, де перебував Д. Розов, була вже прифронтовим містом, з неї евакуйовували населення, в 12 кілометрах від міста в районі селища Багерівка, виріс протитанковий рів, місто бомбили. Одне з наймасовіших і найжорстокіших бомбувань було 27 жовтня. На початку листопада бої вже точилися на околицях Керчі, а 16 листопада у місті вже були фашисти.

21 листопада Д. Розов відписав з Тамані: “Пишу про себе лише те, що живий і здоровий…У дорозі. І поки що без адреси…”


^ Новий порядок

На території Кіровоградської області організованого опору ворогові майже не було, хоча окремі командири й групи бійців виявляли приклади героїзму й самопожертви. В районі с. Підвисокого Новоархангельського району ворогу вдалось оточити залишки двох радянських армій, які відступали від західних кордонів. Близько ста тисяч бійців і командирів було взято в полон і потрапило до страшного концтабору, який дістав назву Уманської Ями. Просування ворога по території області було стрімким і блискавичним: 30 липня німці увійшли до Новоархангельська, 1 серпня – до Малої Виски, Добровеличківки, Новомиргорода, 5 серпня – до Кіровограда, 6 серпня – до Олександрії, 8 серпня вийшли до Дніпра.

На Новомиколаївському аеродромі залишилися стояти декілька радянських літаків. Військові склади були переповнені зброєю, боєприпасами, амуніцією. Не дивлячись на суворі перестороги, ночами, а в період безвладдя і вдень, вулицями Кіровограда шастали мародери. Їх наліт на швейну фабрику був таким, що німці не змогли її запустити протягом усього часу окупації. Всі швейні машинки виявилися розкомплектованими. Добре попрацювали вони й на інших об’єктах. Пізніше напишуть, що це були сплановані акції патріотів-підпільників…

5 серпня місто здригнулося від гуркоту ворожих танків. Сновигали мотоцикли, машини. Інтенданти підшуковували приміщення для німецьких частин, служб та установ. Бралися під охорону об’єкти, які цікавили нову владу, робився їх облік. Було оголошено про реєстрацію кіровоградців на біржі праці, адже нові раби імперії повинні були якомога швидше почати працювати задля процвітання третього рейху.

Місто завмерло в очікуванні. За якихось 45 днів життя перевернулося. Був наймудріший з мудрих Сталін, вождь усіх часів і народів, була важка невтомна праця, стахановці й рекордсмени, була непереможна Червона Армія і неусипне НКВС. А тепер на вулицях чужа мова, чужа форма, чужі прапори. Чужі порядки…

Одні налаштовувалися боротися з ворогом. Але як і де шукати спільників, де взяти зброю? Для інших життя лише починалося. Звичайно, самі німці ладу в місті не дадуть, їм потрібні будуть помічники, багато помічників. Головне – не спізнитися за теплим місцем, посадою, не спізнитись у нові господарі життя... Досить швидко з’явилася міська управа і поліція, СД і біржа праці. Інші, а їх була більшість, не лізли в політику. Вони сприймали життя таким, яким воно є, пристосовуючись до нього. Вони прилаштовувалися до нових умов і освоювали нові ніші, які утворювалися. З’явилися злодії і шахраї, повії і перекупки. Словом, життя входило в нові невідомі береги.


^ Галицький десант

В обозі гітлерівців у Кіровограді з’явилися національно свідомі українці, патріоти з Галичини. Вони ненавиділи поляків, під орудою яких довелося жити. А з 1939 р. ще більше зненавиділи більшовиків за те, що ті безцеремонно почали насаджати у них свої порядки: утискали церкву, створювали колгоспи, підтримували голодранців і розкуркулювали хазяїв, виселяли до Сибіру й арештовували. То ж багато хто тут з радістю зустрів війну. Вони пов’язували прихід німців з кінцем більшовицької окупації, з визволенням як від поляків, так і від росіян, з національним відродженням, з входженням України до нової Європи, яку творив Гітлер.

Українські патріоти бачили те, що хотіли бачити, і не бачили багатьох інших очевидних речей. У їхні серця вселяли надію плани одного з теоретиків фашизму Альфреда Розенберга, які передбачали утворення на пострадянському європейському просторі п’яти, підконтрольних Німеччині, новоутворень: Великої Фінляндії, Балтійського протекторату, Української держави, Кавказької федерації і власне Росії. Подібні ідеї живили співпрацю Німеччини, її спецслужб з націоналістськими організаціями, серед яких чільне місце належало ОУН. Але наскільки такі плани були реалістичними? Чи вони були лише байками для націонал-патріотів, байками, в які їм так хотілося вірити…

Галицька еліта закликала селян до співпраці з німцями у боротьбі з більшовиками, вступати до німецького війська, інших німецьких служб, набувати там необхідного для майбутньої незалежної України досвіду роботи. Поводирі розповідали, що Гітлер допоможе українському народу вибудувати свою державу і багато хто з галицьких селян їм вірив. Ті селяни, звичайно, не читали „Майн кампф” Гітлера, але провідники мали б прочитати цю книгу. У ній Україна розглядалася лише як життєвий простір для німців, територія для заселення німецькими колоністами. За планами Гітлера не мали майбутнього не лише Україна, як держава, але й український народ, чисельність якого мала значно зменшитись, а тим, хто вціліє, відводилася роль рабів. Цього не знали прості галицькі селяни, але це повинні були знати поводирі. А якщо знали, то чому спонукали людей співпрацювати з фашистами?

Коли німці захопили Львів, один з очільників ОУН Ярослав Стецько 30 червня 1941 року проголосив про відновлення крайового правління Української держави. Сподвижники Я. Стецька 30 червня проголошували: “Ми мали змогу досягти акту відновлення нашої державності саме завдяки перемогам славної німецької армії, яка під проводом свого великого вождя вийшла на боротьбу за цей новий лад… Нашим першим завданням буде тепер швидше створення української армії, щоб вона підтримала німецьку армію й пішла негайно в бій ”.

У вітальному листі до А. Гітлера Я. Стецько 4 липня писав: „Сповнені щирої вдячності і захоплення вашою героїчною армією, що вкрила себе нев’янучою славою на полях битв з ворогом Європи – московським більшовизмом, ми шлемо вам, великому фюреру, від імені українського народу і його уряду, який утворився у визволеному Львові, сердечні поздоровлення і побажання завершити цю боротьбу остаточною перемогою. Перемога німецької зброї дозволить вам поширити створення нової Європи на її східній території. Тим самим ви дали можливість і українському народу взяти активну участь у здійсненні цієї великої ідеї як повноправному, вільному членові сім’ї європейських народів, об’єднаному в суверенну українську державу”.

Митрополит А. Шептицький у пасторському листі-зверненні 1 липня проголосив: „Переможну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога. Встановленій владі належно підкоряємося”.

Проте навіть від таких вірнопідданицьких звернень німці були не в захваті і просили С. Бандеру дезавуювати проголошення Я. Стецька. Коли вмовляння не подіяли, очільників ОУН арештували і відправили до Берліна, а потім до табору Заксенхаузен.

Вочевидь, Гітлер проливав дорогу йому німецьку кров не для того, щоб ощасливити Україну. З гітлерівцями в Україну прийшли лихі часи, які не передбачали для неї майбутнього.

З німцями в центральну і східну Україну прийшли й галицькі патріоти. І не їхня була вина у тому, що через зарозумілість і недалекоглядність Гітлера союз українських націоналістів і німецьких фашистів не склався. Проте це не заважало діяти практично на всій території України майже легально похідним групам ОУН, створювати свої осередки, вести агітацію і пропаганду, поширювати у великій кількості літературу, входити до органів нової влади, а часто й очолювати їх.

Одним з багатьох, хто повірив, що Гітлер несе Україні визволення, хто добровільно вступив до німецького війська і присягнув на вірність рейху і фюреру, був сільський хлопець з Самбірщини Василь Пундяк. Він прийшов на Кіровоградщину у німецькому однострої із вірою у те, що співпрацюючи з фашистами він творить благо для України. Він залишив розгорнуті спогади про окупацію у нашому краї. Пундяк служив у допоміжній армії, яка призначалася для охорони військових об’єктів.

Інші галичани служили в управах і поліції. Один навіть був льотчиком і з кіровоградського аеродрому цей патріот вилітав на бомбування більшовицьких міст Харкова і Дніпропетровська, Полтави і Кременчука.

А ось як описує Пундяк зустріч у Знам’янці з іншими своїми земляками: „На пероні бачу двох вояків, які також десь хочуть їхати і чекають поїзда. Зацікавив мене їх однострій словацького воїна… Я підходжу поближче до них, і як не дивно на пілотках бачу тризуб. Очам своїм не вірю, прислухаюсь до розмови, чую українську мову, тоді набираюсь сміливості підходжу, здороваюся по-націоналістичному, тобто праву руку витягую вперед на рівні ока з словами: „Слава Україні”… У розмові з ними довідався, що вони з відділу „Ролянд” стаціонують в Криму.”


Пекло

У центрі міста, на вулиці Шевченка, виріс концтабір. Він займав велику площу від стадіону до Будинку офіцерів. У нього зганяли полонених, які уникли Уманської Ями, але не добралися до Чорного лісу або Дніпра, і які були розсіяні по степах Кіровоградщини. З них формували групи, потім колони і гнали до таборів. Знесилених добивали пострілом, прикладом, палицею, чоботом. Ці колони нещасних, голодних радянських полонених і стали у багатьох першою асоціацією нового порядку.

Садки ломилися від яблук і абрикос. На городах були огірки. На баштанах достигали кавуни й дині. У багатьох хтось був у армії, а в колонах полонених теж були чиїсь діти. Тому природнім був потяг щось дати бідолашним: кусень хліба, пиріжок, яблуко, просто води чи чогось їстівного, хоч би чим-небудь допомогти.

У 1944 році учні ряду шкіл, студенти навчальних закладів області напишуть твори про дні окупації. Підшиті разом, вони становлять живу розповідь про пережите очима дітей. Ось деякі з них:


“Полонених гнали до табору. Конвой крім зброї мав ще здорові палиці. За полоненими віддалік слідував натовп. Люди намагалися передати полоненим дещо з їжі. І тут я вперше побачила, як безжалісно били обеззброєних, беззахисних, часто поранених полонених. Били палицями, били прикладами, чоботами били. І все німецьке «визволення» стало в моїй уяві у вигляді того тяжкого чобота”

Без підпису. Кіровоградська школа № 5.


“Я йшла повз будинок колишнього педінституту, який німці перетворили у шпиталь... Вулицею вели наших полонених. Якась жінка хотіла дати шматок хліба опухлому від голоду полоненому, але німець так грубо відштовхнув її, що вона ледве втрималась на ногах. Полонений хмуро поглянув на німця і тихо промовив: “За що?“ Німець щось люто вигукнув і розмахнувшись з усієї сили вдарив полоненого прикладом по голові. І той тихо опустився на землю обличчям вниз. Череп його було розтрощено і голова перетворилася в якусь страшну, криваву масу. Полонений, упираючись в землю скарлюченими пальцями, трохи підвівся і застогнавши впав, упав, щоб більше ніколи не піднятися. Я закрила обличчя руками і кинулася геть...”

Ілейко Зоя. Кіроворгадська школа № 5.


Садистське поводження охоронних команд з полоненими справляло гнітюче враження навіть на вермахт, тому фашистське керівництво у пам’ятці про охорону радянських військовополонених від 8 вересня 1941 року, крім закликів до пильності, про вживання якнайсуворіших заходів щодо бранців, писало, що “при всій суворості та твердості... не повинні проявлятися сваволя та погане поводження з військовополоненими з боку німецьких солдатів, не повинні застосовуватися палиці, батоги та ін. Така поведінка суперечила б гідності німецького солдата як зброєносця нації”.

З приходом 5 серпня 1941 р. у місто фашистів Гончаров переховувався у близьких і знайомих, поки наприкінці вересня його не арештували. Єдине, в чому тоді можна було його звинуватити, так це в ухилянні від реєстрації. Почали з’ясовувати деталі біографії. У нього при собі був військовий білет. Там він значився рядовим і безпартійним. Свіжих записів у білеті чомусь не було, і це врятувало Костянтина. Після двох тижнів ув’язнення він опинився на заводі „Профінтерн”, потім заводі ФЗУ ковалем. Один з робітників заводу, який пам’ятав К. Гончарова ще по 1920-х роках на „Червоній зірці”, звернув увагу на зміни, які в ньому відбулися. Раніше він нічим не відрізнявся поміж інших молодих робітників, а тут став політично активним. Під час читання газет нової влади дозволяв собі при людях лаяти німців, їх порядки, говорити, що вони тут довго не затримаються. Декому з оточуючих навіть слухати його було лячно...

Прийшовши на чужу землю з метою зробити її своєю, фашисти не сподівалися на вдячність поневолених народів. Відсутність спротиву мала забезпечити рішучість і небачена досі жорстокість дій нової влади, насаджування тотального страху, важка виснажлива праця і щоденна й щогодинна боротьба за виживання й існування. На трохи краще життя могли сподіватися лише прислужники окупантів.

К. Гончарову, іншим робітникам заводів Кіровограда доводилося працювати з шести ранку і до п’яти вечора щодня, крім неділі. Тож часу для спротиву ворогові майже не лишалося.

Тих, хто вважав радянську владу злою мачухою, хто причаївся і чекав якихось змін, було немало. Але не всі зміни є змінами на краще. Деякі зміни викликають лише ностальгію за втраченим. Німецькі документи, директиви, накази початку війни дають зриме уявлення про ті зміни, які несли в Україну фашисти.

З директиви головного командування сухопутних військ Німеччини (3 квітня 1941 р.): “Активний чи пасивний опір цивільного населення слід придушувати в зародку найсуворішими заходами покарання. Впевнена поведінка і нещадні дії щодо ворожих елементів будуть завжди важливим попереджувальним заходом. Необхідно завчасно уявляти собі, на яку частину населення можуть спертися німецькі війська. Ворожі радянському урядові, радянському ладові верстви населення слід використовувати в своїх інтересах, гарантуючи їм певні свободи і матеріальні блага...”.

З розпорядження начальника штабу верховногo головнокомандування збройних сил Німеччини Кейтеля (13 травня 1941 р.): “...Запідозрені елементи мають бути негайно доставлені до офіцера. Останній вирішує, чи треба їх розстріляти... Порушувати переслідування за дії, вчинені військовослужбовцями та обслуговуючим персоналом щодо ворожих цивільних осіб, не обов’язково навіть у тих випадках, коли ці дії одночасно становлять військовий злочин або провину”.

З додатку Кейтеля до директиви № 33 (23 липня 1941 р.): “...Окупаційні власті вселятимуть той страх, який єдиний здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Не у використанні додаткових охоронних частин, а у вживанні відповідних драконівських заходів командуючі повинні знаходити засоби для підтримання порядку й безпеки в своїх районах”.

З наказу Кейтеля (16 вересня 1941 р.): “...Слід ураховувати, що на вказаних територіях людське життя нічого не варте, і залякуючого впливу можна досягти тільки надзвичайною жорстокістю. Спокутою за життя одного німецького солдата ..., як правило, повинна вважатися смертна кара для 50-100 комуністів. Спосіб виконання вироку повинен посилити залякуючий вплив... Дієвим засобом залякування.... може бути тільки смертна кара”.

З наказу командуючого 6-ю німецькою армією фон Рейхенау (9 листопада 1941 р.): “Усі викриті партизани, незалежно від статі, ...повинні бути публічно повішені... В усіх селах і хуторах, у яких партизани знаходят