Реферат: План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7 1 Визначення сепаратизму 7

План:
План: 3

Вступ. 4

Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7

1.1 Визначення сепаратизму 7

1.2 Причини сепаратизму 8

1.3 Регіональні різновиди сепаратизму 10

Розділ 2. Райони сепаратизму на теренах колишнього СРСР 20

2.1 Нагірний карабах 21

2.2 Абхазія 25

2.3 Придністровська Молдавська Республіка 28

2.4 Сепаратизм в Росії 30

2.4.1 Чечня 30

2.4.2 Татарстан 39

2.4.3 Угро-фінські народи 40

2.4.4 Сибір і Далекий Схід 42

Розділ 3: 44

3.1 Сепаратиські рухи в Україні 44

3.2 Національна безпека України 47

Розділ 4: Сепаратиські рухи в Західних країнах 54

4.1 Гренландія 54

4.2 Північна Ірландія 55

4.3 Індія 57

4.5 Косово. 67

4.5.1 Древня історія 67

4.5.2 Історія виникнення конфлікту 69

4.5.3 Радикалізація сепаратистського руху в Косово 72

Розділ 5: 76

5.1 Політичний конфлікт і шляхи його врегулювання загалом 76

5.2 Значення конфліктів. Насильство. Шлях до згоди 77

5.3 Переговори. Роль посередника в переговорах 79

5.4 Типи посередників 80

Висновок: 84

Список використаних джерел: 87

Сторінки мережі Internet: 89
Вступ.
Людство увійшло до третього тисячоліття, маючи безліч невирішених питань, і один з най хворобливіших серед них – національний. Він виникає не тільки в країнах (держави Африки, Азії, Латинської Америки), що розвиваються, але і в цивілізованій Європі, Північній Америці, а також в колишніх соціалістичних державах, яких важко віднести як до першої, так і до другої групи. Щодня в світових зведеннях новин ми бачимо безліч прикладів міжнаціональних конфліктів.

Ольстер, Косово, Чечня, Македонія – ці назви відомі сьогодні кожному, хто дивиться телебачення або читає газети. У глобальному масштабі національно-етнічна проблема вже стає реальною загрозою міжнародній безпеці. Тисячі людей вже загинули, мільйони позбулися даху над головою – це неостаточні підсумки трагедії, ім'я якої – сепаратизм[15,10].

У масштабі людства національне питання встає в протистоянні двох тенденцій. Перша – в русі націй до самовизначення і незалежності, друга, навпаки, - в прагненні до інтеграції, до утворення великих полі етнічних суспільностей, до формування могутніх “супернацій”. Обидві ці тенденції об'єктивні, обидві закріплені в світовому праві як “право націй на самовизначення ” і ”збереження територіальної цілісності держав ”[5,20].

Питання, який шлях переважно для демократизації міжнаціональних і міжетнічних відносин, не має сенсу, оскільки ні незалежний розвиток націй, ні їх співпраця в рамках “супернації” самі по собі не забезпечують успіх без участі інших чинників: економічних і політичних.

Але нестабільна ситуація примушує людей робити вибір, і дуже часто вибір цей – сепаратизм.

Сепаратизм (франц. separatisme, вiд лат. separatus - окремий) рух за територіальне вiдокремлення тієї чи iншо'i частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певнiй частинi держави автономії за національними мовними чи релiгійними ознаками[13,5]. Він характерний для внутpішньо державного рішеня політичних стосунків. Об'ективною передумовою його є переважно факт розбіжностi етнiчних одиниць та державно-політичних утворень. Бiльшiсть сучасних держав е полiетнiчними. Це часто призводить до соцiальних та етнічних конфлiктiв. Тому сепаратизм можна також розглядати i як форму полiтичної опозицii. суб'ектом якої є етнічна одиниця, котра становить меншiсть населення, а об'єктом - полiтична влада держави, що одночасно репрезентує.

Виникнення сепаратистського руху можливе за наявності двох умов: по-перше, дискримiнацiя етнічної меншостi з боку влади, а по-друге, активна національно полiтична протоелiта, яка здатна очолити цей рух. Щодо дискримiнацiї, то вона може мати рiзноманітні форми: полiтична, економічна, культурно-лiнгвiстична, релiгiйно-конфеційна i навіть екологiчна[25,10]. Полiтична дискримiнацiя означае, що дана етнічна одиниця позбавлена полiтичних прав, на вiдмiну вiд домiнуючо'i бiльшостi. Економiчна призводить до ситуацiї «внутрiшньої колонiї», коли певна частина територi'i перетворюється на своерiдного економічного донора. У випадку екологічної дискримiнацi'i дана територiя виступає як постачальник природних ресурсів або як територiя складування вiдходiв, небезпечних для людини речовин. Можлива ще одна форма дискримiнацi'i - культурний iмперiалізм, суть якого полягае в тому, що культура великої нацiї репрезентуеться як прогресивна, модерна, а культура етнітнічної меншості розглядається при цьому як примiтивна, премодерна. Вплив культурної дискримiнацi'i на виникнення сепаратистиського настрою значно зростае в сучасних умовах, що пов' язано не тiльки з наявнiстю культурного iмперiалiзму, а й зi своєрiдною реакцiєю на поширення споживацького стилю буття, який нiвелюе нацiонально-культурну самобутнiсть народiв[8,21].

В своїй роботі, я, розглянув основні причини, ресурси, та регіональні різновиди сепаратизму; охарактеризував деякі райони сепаратиських конфліктів(Нагірний Карабах, Абхазія, Придністровська Молдавська республіка, Індія) та теріторій в яких спостерігаються сепаратиські настрої(Україна, Гренландія, Північна Ірландія, Квебек); зробив аналіз певних регіональних пробелем та причин вирішення сепаратизму.


^ Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 1.1 Визначення сепаратизму
Сепаратизм - це політичний рух, метою якого являється відділення від держави частини його території і створення на ній своєї незалежної держави або наданні частині країни широкої автономії. Проблема етнічного сепаратизму представляється проблемою, рішення якої неможливо добитися лише в рамках якоїсь військово-політичній акції. Вона носить довготривалий характер[12,7].

Сепаратизм виражає прагнення національних меншин в багатонаціональних державах до створення самостійних держав. Треба сказати, що в даний час на Землі проживає більше 3000 народів-етносів, з яких лише 300 мають свої державні утворення і автономії.

Сучасний сепаратизм як політична програма і як насильні дії ґрунтується на помилково трактуємому принципі самовизначення, коли кожна етнічна спільність повинна мати свою державно оформлену територію. Але, як відомо, такий смисл не поміщений ні в правовій теорії, ні в національних законодавчих актах, ні в міжнародних правових документах. Останні трактують право народів на самовизначення, маючи на увазі визнання тієї, що існує система держав і право територіальних співтовариств (а не етнічних груп) формувати систему управління не в збиток решті населення.

Самовизначення, особливо для етнічних груп, - це, перш за все, право на участь в ширшому суспільно-політичному процесі. Сепаратизм же - це вихід з існуючої системи або її руйнування з ціллю оформлення державності для певної етнокультурній спільності.

Як це часто буває, що виникли в результаті перемоги сепаратистських рухів, сецессий, держави тут же стикаються з сепаратизмом, направленим вже проти них[21,19]. Сепаратистські конфлікти і рухи, направлені як на досягнення повної незалежності, так і на досягнення «скромнішої» мети, - автономії або більшого ступеня автономії, - існують в актуальній або потенційній формі практично у всіх колишніх радянських республіках, що стали незалежними державами. Перерахувати всіх їх неможливо - для цього чи не довелося б перерахувати всі компактно проживаючі національні меншини. Найкривавіші - абхазький і осетинський конфлікти в Грузії, карабахський в Азербайджані, придністровський - в Молдавії, чеченський конфлікт - в Росії.

Те, що сепаратистський рух, що переміг, стикається з сепаратизмом, направленим проти нього - природно, бо «приклад заразливий», і потенційно сепаратистські меншини починають міркувати приблизно так: «якщо свою державу мали право створити і створили росіяни або грузини, то чому це не можуть зробити чеченці або абхази?» І дійсно, ніяких принципових моральних аргументів проти такого роду логіки висунути не можна. Але як це буває дуже часто, ті принципи, які використовувалися для виправдання свого сепаратизму, своєї сецессії, тут же були забуті новими державами, коли мова зайшла про сепаратизм і сецессіонізмі, направлений проти них.


^ 1.2 Причини сепаратизму

Основними джерелами загострення етнічного екстремізму в тій чи іншій країні є тривалі періоди соціально-економічної нестабільності. Вони супроводжуються, з одного боку, соціальною диференціацією громадян, запеклою боротьбою за владу, посиленням соціальних і міжнаціональних суперечностей під впливом зростаючого бандитизму, а з іншою - низькою ефективністю роботи державного апарату і правоохоронних органів, відсутністю надійних механізмів правового захисту населення. Все це, кінець кінцем, веде до зростанню спроб вирішення виникаючих протиріч і конфліктів силовим шляхом, причому як з боку існуючої влади, так і опозиційно настроєних до неї меншин. Існує крилата фраза: «Націоналісти не можуть бути задоволені до тих пір, поки не знайдуть кого-небудь, хто їх образить» [43,3].

Аналіз воєн і конфліктів кінця ХХ століття дозволяє виділити наступні причини сепаратизму.

^ Взаємні територіальні домагання етносів. Вони можуть бути обумовлені історичним минулим етносів, нечіткістю або відсутністю існуючих меж, проведенням нової демаркації між етносами, поверненням на історичну батьківщину раніше депортованого етносу, довільною зміною меж, насильницьким включенням території етносу в сусідню державу, розчленовуванням етносу між різними державами.

^ Політичні причини:

- боротьба за владу між різними етнічними групами на місцевому, регіональному і державному рівнях;

- боротьба етносу за свій політичний статус в рамках єдиної держави;

- боротьба за повну (державну) незалежність.

^ Економічні причини:

- економічна відсталість багатонаціональних державних утворень і відповідно низький рівень життя національних

(релігійних) меншин усередині країни в порівнянні з іншими націями і народностями;

- небажання економічно розвинених регіонів підтримувати економічно відсталі області країни.

^ Демографічний чинник. Він може включати нерівномірне розміщення населення в багатонаціональних державах, а також порівняно високий приріст народонаселення певних етнічних груп, скупченість розміщення, недолік життєвого простору.

^ Соціокультурний чинник. Він має на увазі суперечності, пов'язані з відмінностями в мові, традиціях, звичаях, релігії, а також утиск інших цінностей етносу.

Історичні причини. Вони пов'язані з минулими образами, які держаться в пам'яті етносу на підсвідомому рівні. Самі по собі вони не являються безпосередніми причинами конфлікту, але якщо конфлікт назріває і графічно близьких конфліктів. Ця схожість визначається наступними критеріями:

- географічною близькістю;

- етнокультурною спільністю;

- єдиним цивілізаційним фундаментом (християнським, ісламським, буддистко - індуїстом і ін.);

- особливостями історичного розвитку;

- схожістю чинників розвитку сепаратизму;

- рівнем політичної стабільності;

- інтенсивністю конфліктів.
^ 1.3 Регіональні різновиди сепаратизму
В світі можна виділити 6 регіональних різновидів сепаратизму, що склалися на чотирьох континентах (у Австралії на сьогоднішній день сепаратистських рухів поки не зафіксовано) [27,5].

1.^ Західноєвропейський різновид сепаратизму (Північна Ірландія

Країна Басків, Каталонія, Корсіка, Фландрія і Валлонія, Фарерські острови

Північний Кіпр) характеризується переважанням этно-конфесійного і соціально-економічного чинників.

Вогнища сепаратизму в Західній Європі вже давно перебувають в стані стійкої рівноваги. Тут переважає висока суспільна мобілізація населення, що не випліскується, втім, (за винятком Ольстера, Корсики і Країни Басків) за межі «цивілізованої» політичної боротьби. Як правило, метою західноєвропейських сепаратистів є не створення незалежної держави, а досягнення максимальної національно-культурної, економічної і політичної автономії в рамках існуючих зараз державних меж. Основна частина населення (як нині існуючих, так і потенційних вогнищ сепаратизму) найчастіше без ейфорії сприймає розпливчасті перспективи самостійного існування. Прагматична оцінка труднощів переходу до власної державності превалює над емоціями. Усвідомлення своєї малої батьківщини як частини єдиної Європи виробило у європейців комплексну ідентичність. Так у жителів Барселони каталонська ідентичність уживається з іспанською і європейською.


2.^ Східноєвропейський різновид сепаратизму (Чечня, Дагестан

Придністров'я, Гагаузія, Крим, Косово, Македонія, Республіка Сербська

Боснії, Трансільванія) охоплює колишні соціалістичні країни Східної і Центральної Європи і включає Росію і інші нові держави, що утворилися на території колишнього СРСР (окрім 4 мусульманських республік Середньої Азії). Цей різновид відрізняється від західноєвропейського не давньою актуалізацією основних вогнищ сепаратизму (кінець 80-х рр.) і бажанням сепаратистських рухів до повної незалежності, а не до автономії.

Не дивлячись на недавню актуалізацію, коріння конфліктів йде в попередні історичні епохи. Наприклад, конфлікт в Боснії і Герцеговині між православними сербами і слов'янами-мусульманами зародився ще у часи турецького володарювання (XV-XIX вв.), а прагнення татар відновити свою державність веде свій початок від припинення існування Казанського ханства в середині XVI століття.

У Східній Європі існує цілий ряд невизнаних держав, що мають, проте, всі атрибути державності: Чечня,

Абхазія, Придністровська Молдавська Республіка, Республіка Сербська, Боснії. Ці територіально-політичні утворення, маючи регулярні збройні формування, впевнено контролюють свою територію, тут діють конституції, що само проголошують, існують органи виконавчої, судової влади, проводяться парламентські вибори.

У Східній Європі рівень терпимості по відношенню до етнічних і конфесіональних меншин у багато разів нижче, ніж на Заході. Розвиток мови і культури меншин сприймається як виклик домінуючої нації. Це приводить до додаткових напруг в суспільно-політичному життю східноєвропейських держав.

Для східноєвропейських вогнищ конфліктів характерна підвищена активність, яка часто приводить до великих жертв серед противоборющихся збройних формувань і мирного населення. Особливо цим відзначились конфлікти, локалізовані на Кавказі і в колишній Югославії.

Слід відмітити, що конфлікти в Східній Європі підвергаються втручання з боку інших держав і міжнародних організацій

(ООН, НАТО, Євросоюз, Росія). Це пояснюється відносною близькістю конфліктів до даних держав і загрозою їх безпеки.


3.^ Близькосхідний (ісламський) різновид (Курдістан, Гірський Бадахшан в Таджикистані, пакистанська провінція Белуджістан, Південний Йемен, область Читтагонг в Бангладеш, вогнища сепаратизму на півночі Афганістану і на півдні Алжіру) панує в ісламських країнах Близького і Середнього Сходу

Північної Африки, Середньої і Південної Азії. Для цього типу сепаратизму характерна приналежність будь-яких протистоячих сторін до одного релігійно-культурного фундаменту - ісламу. При цьому вирішальне значення має фактор етнічної самосвідомості меншин, що пригнічуються в національних державах своїх єдиновірців.

На території ісламської цивілізації, не дивлячись на цілий ряд серйозних богословських розбіжностей, наприклад, між прихильниками шиїзму і суннізму,переважають єдині традиційно-культурні установки, сильна роль релігії і релігійного права - шаріату. Тут немає такої різноманітності етносів, як в тропічній Африці або Індостані. Проте, «температура» вогнищ сепаратизму ісламського регіонального різновиду дуже висока. Типовим прикладом є вогнище сепаратизму в Курдістані, розділеним між Туреччиною

Іраном, Іраком і Сірією. Лідери курдського національного руху збройним шляхом добиваються створення на території Курдістана незалежної держави.


^ 4.Азіатський різновид. Приклади: індійські штати Джамму і Кашмір

Пенджаб, Наголенд, Ассам, північна Шрі-Ланка, області Карен і Шах в Мьянмі (Бірма), південні Філіппіни, Східний Тімур і Ірман-Джая (західна частина Нової Гвінеї) у Індонезії, Тібет і Синьцзян (Уйгурістан) в Китаї.

Розповсюдження цього різновиду сепаратизму обмежене Східною, Південно-Східною, Південною Азією. Конфлікти мають коріння в до колоніальних часах, але відродилися після отримання країнами державної незалежності.

У багатьох конфліктах азіатського географічного різновиду сильна роль конфесійної самосвідомості. Перед багатьма державами регіону стоять міжнародні економічні проблеми. У країнах з невисокими душевими доходами (Індія, Шрі-Ланка, Мьянма) ризик сепаратизму для національних окраїн максимальний. Вогнища конфліктів цього різновиду відрізняються великою кількістю жертв, у тому числі і серед мирного населення. Наприклад, по оцінкам міжнародних миротворчих організацій в індійських штатах Джаммуї і Кашмір за час конфліктів загинуло більше 37 тис. людина, в Шрі-Ланці - більше 32 тис., на півдні Філіппін - від 21 до 25 тис., в Індонезії - 15тис.

5.^ Африканський різновид. Приклади: Південний Судан, провінція Кабінда в Анголі, Північне Сомалі, Коморські острови, провінція Квазу-Наталь в ЮАР Руанда і Бурунді.

Багато в чому цьому різновиду відповідає все те, що було сказане відносно азіатської. Відмінності в декілька більш пізнішому досягненні країнами регіону державної незалежності і, відповідно, в пізнішій актуалізації вогнищ конфліктів, що відбулися, як правило, після відходу з континенту колоніальних держав.

Крім того, в Африці наголошується менша, ніж в Азії організованість сепаратиських рухів, така, що позначається на їх активності. Цей факт пояснюється тим, що більшість африканських етносів дотепер знаходяться на племінній стадії розвитку. Тут звичайна міжплемінна ворожнеча, що перешкоджає створенню крупних етнічних угрупувань, які могли би видвинути сепаратистські вимоги.

Іскрою, здатною зірвати порох неврегульованих суперечностей африканського континенту, стає украй строкатий етнічний склад більшості держав. Колоніальна структура Африки створювалася в свій час без урахування етнічних, економічних і культурних зв'язків її районів.

Межі також носять випадковий характер, іноді вони навіть проведені по лінійці. У нинішній період, коли у всьому світі відбувається підйом національної самосвідомості, Африка не залишається осторонь. Все частіше вимоги перегляду несправедливих меж, що розділили на частини єдині і споріднені етноси.

Міжетнічні зіткнення між племенами хуту і тутси в Руанді і Бурунді, багаторічна громадянська війна в Демократичній Республіці Конго, недавні запеклі зіткнення в Ліберії, Сьерра-Леонесталі символами нічим не виправданої, справді тваринної жорстокості, тільки в Руанді позбавившої, більше півтора мільйонів життів.

6.^ Американський різновид. Приклади: канадська провінція Квебек, мексиканський штат Чьяпас, самоврядна територія Данії Гренландія, острів Невіс у складі Федерації Сен-Китс і Невіс. Раніше сепаратиські настрої на континенті мали більше розповсюдження. Саме вони привели до розпаду Великої Колумбії (1830г.) і Сполучених провінцій Центральної Америки (1838-1839гг.), виділенню Уругваю з складу Аргентини (1828г.) і Панами з Колумбії (1903г.). Та і громадянську війну в США (1861-1865гг.) можна розглядати як невдалу спробу виходу групи південних штатів, що утворили суверенну конфедерацію, з складу єдиної держави. Нині же американський регіон визначається найменшим в порівнянні з другими частинами планети розповсюдженням сепаратизму (всього 4 яскраво виражених вогнища). Існує декілька причин цього феномена:

По-перше, це переселенський характер держав Нового Світла, що практично виключає глибокі і непереборні суперечності між етнічними і конфесійними групами емігрантів.

По-друге, нечисленність і роз'єднаність корінного населення - індіанців і ескімосів.

По-третє, домінування тільки однієї етнічної групи переселенців в рамках кожної країни. У більшості латиноамериканських країн цією групою були іспанці, в Бразилії - португальці, в Північній Америці - британці.

Негри-раби, що вивозилися з Африки, не могли скласти конкуренцію європейцям в силу свого низького соціального статусу. Єдиною країною, колонізованою двома рівноправними націями, була Канада. Результат – чотири століття боротьби між англо- і франко-канадцями за керівництво над країною, що породила найсерйозніше на сьогодні вогнище сепаратизму в Новому Світлі - Квебек.

Особливе напруження боротьба за відділення цієї канадської провінції почалася після того, як сепаратистська квебекськая партія в 1994г. виграла місцеві вибори і дійшла влади. Успіх сепаратистів покликаний був закріпити відбувавшийся 30 жовтня 1995г. референдум про статус провінції. Прихильники федерації з мінімальним відривом випередили франко-канадських націоналістів (50,6% на 49,4%). Проте, тимчасова перемога федералістів не зняла проблему самовизначення Квебека, а мікроскопічний розрив в результатах референдуму дозволяє стверджувати, що сепаратистські ідеї користуються великою популярністю.

Таким чином, можна констатувати, що політико-географічне положення накладає відбиток на особливості зародження і розвитку вогнищ сепаратизму в світі. Розуміння механізмів цього впливу може привести до вироблення конкретних рекомендацій по зниженню ризиків сепаратизму і сприяти поступовій нормалізації всередині державних суперечностей.


^ 1.4 Ресурси сепаратизму

Сепаратисти нав'язують свою волю над силу і примушення решти населення, яке звичайно живе в світі з представниками різних етнічних груп і яке хвилюють більш земні проблеми облаштування земельних ділянок, що належать їм, і будинків, а не відвоювання територій невідомо у кого і для кого[5,11]. Свою силу сепаратисти знаходять через зброю і екстремістські організації, в які рекрутують молодих чоловіків, які готові здобувати засоби існування і затверджувати свою гідність через автомат Калашникова, а не через рутинну працю. Таких рекрутів сепаратизму в небагатих (а часто і в багатих) суспільствах з ослабленою державною владою і з кризовою економікою завжди знаходиться в достатньому числі. Через автомат і простеньке гасло «це - наша земля!» набагато легше здобуваються машини і квартири. Це робиться через вигнання чужаків -«окупантів».Саме зброя і створення груп комбатантів, що закинули мирну працю на користь військового промислу, дозволяє сепаратистам кидати виклик державній машині.

Мабуть, прийшов час усвідомити, що повішена на стіну рушниця стріляє не тільки в останньому акті. Зброя, що потрапила до рук громадян, виявляється основною умовою перетворення політичного гасла сепаратизму у відкрите насильство, упоратися з яким украй важко, а вилучити зброю - ще важче.

Сепаратизм харчується зовнішньою діаспорою, яка завжди схильна проявляти емоційну і фінансову підтримку найбільш інтригуючим і ризикованим проектам на «історичній батьківщині», тим паче, що більшість тих, що симпатизують ніколи на цій батьківщині не жили і жити не збираються.

Діаспора з іммігрантським статусом, як, наприклад, албанці в Німеччині, поводиться ще більш безумовно, забезпечуючи грошовими переказами і добровільними комбатантамі табір сепаратизму в країні результату. Інколи діаспора, маючи високий статус в країні мешкання, може нав'язувати свою версію ситуації в країні сецессиї і навіть впливати на політику держав, добиваючись потрібних резолюцій, правових актів і асигнувань. Так це було у випадку з вірменами і албанцями в США, з албанцями у ряді країн Європи, з черкеською і чеченською діаспорою в Туреччині і Йорданії.

Карабах, Косово і, частково, Чечня показали, що діаспора, що особливо утворилася вже в ході конфлікту, узурпує цей конфлікт і право на вираз «волі народу» в свою користь і маніпулює конфліктом на відстані[67,23]. Буває, що вимушена діаспора налаштована на мирний результат і засуджує озброєний сепаратизм (від чого і доводиться покидати рідні місця). Така ситуація із значною частиною чеченською, абхазькою і вірменською діаспорою. Не розділяють войовничість озброєних сепаратистів і багато косовари, хоча вони вимушені покидати батьківщину під тиском сербів і знаходяться під могутньою анти сербською пропагандистською дією. Але частіше справа йде по-іншому: діаспора несе травму і ненависть, свої давні або свіжі образи і хоче помститися силами синів, що б'ються, або внуків. Про «помсти внуків» висловився вперше чеченець Абдурахман Авторханов, але він же своїм особистим прикладом її і підтвердив, підштовхуючи чеченців на «національне звільнення» своїми відірваними від реального життя творами.

Сучасна діаспора така могутня, що може припинити конфлікт, а може вести його десятиліттями, забезпечуючи тих, що воюють грошима і політичною підтримкою. Класичний приклад - це діаспора, Таміла, в Індії і в країнах Заходу, яка оплачує (1 мільйон доларів в місяць!) озброєних сепаратистів Таміла в Шрі-Ланці вже більше двадцяти років. Косовські і чеченські сепаратисти одержували зброю, частково, також за рахунок засобів діаспори. Один з американців, сам жодного разу в Чечні що не бував, відкрито оголошував по телевізору, що відправив 10 тисяч доларів на допомогу в «боротьбі за свободу своєї історичної батьківщини». Ні уряд США, що тільки що прийняв закон про боротьбу з тероризмом, не реагував на подібні випадки, ні російський МЗС не зробив із цього приводу уявлень. Вважається як би природним, що громадяни з «корінням» в інших країнах можуть втручатися в справи цих країн, часто не знаючи мови і жодного разу там не буваючи[45,31]. У Косово американські громадяни албанського етнічного походження фактично відкрито беруть участь в озброєних діях на території Югославії. Якщо до цього додати, що гроші і симпатії американських ірландців допомагають триматися сепаратистам Ольстера впродовж багатьох десятиліть, то виходить, що і без того наймогутніша країна миру є також і відвертим експортером сепаратизму в його найбільш неприйнятній для світової спільноти формі - формі насильницьких (озброєних або терористичних) дій проти легітимних країн і урядів.

Така ситуація йде проти національних законів і міжнародного права. Мабуть, необхідні особливі державні заходи і міжнародні механізми, які обмежували б зовнішнє втручання через діаспорне населення, починаючи від невиправданої участі у виборах і кінчаючи постачанням зброї і добровольців. Особливі міжнародні заходи і санкції необхідні проти таких країн, як, наприклад, США і Німеччина, де спроможні іммігрантські общини з відома і згоди країн перебування здійснюють політику втручання і дестабілізації відносно країн результату[34,6]. Говорити про санкції відносно США і Німеччини здавалося б абсурдно, але проте це необхідно і можливе за умови мобілізації тієї самої «світової спільноти», право говорити від імені якого узурпувало НАТО і його лідер.


^ Розділ 2. Райони сепаратизму на теренах колишнього СРСР
У міжнародних відносинах завжди існувала ситуація, яку умовно можна було б назвати чинником "дальнього покровителя".

Прагнучі до незалежності малі народи розуміють, що без сильного союзника їх мрії про політичну самостійність позбавлені реальних підстав. Старі, звичні союзники значно лякають їх спогадами, що залишилися в свідомості, про їх імперські амбіції і властолюбні устремління. Тому вони мріють вибрати такого "дальнього покровителя" який би і стару метрополію напоумив, і знаходився б не в такій близькості, щоб наперед перевіряти їх кожен крок і диктувати кожне рішення. Таким "дальнім покровителем" для більшості колишніх радянських республік в першу чергу мислиться США.

Прихильникам такого вибору їх теорія здається тим більше переконливою, що вони увірували порушуючи основний закон матерії - "двуполюсності миру". На їх тверде переконання, в світі залишився тільки один "позитивний полюс", і той знаходиться саме у Вашингтоні.

Наскільки реальний відкритий політиками новий закон фізики і як довго проіснує "однополюсний" всесвіт, поки не встановлено, але політичні чинники такого "відкриття" вже діють[17,10].

Колишні радянські республіки, за деяким винятком, представляють своїми союзниками, "дальніми покровителями", тільки Сполучені Штати Америки і країни НАТО. Національні ж меншини колишніх радянських республік спрямовують свої погляди до Росії або на схід ісламському.

Багато колишніх радянських республік готові оголосити вічними друзями навіть своїх історичних ворогів, лише б позбавитися обридлого впливу Росії. Таку ж лінію вибрали і національні меншини республік, тільки з однією відмінністю - лише б позбавитися нагляду місцевого опікуна (Карабах - Азербайджану, Абхазія - Грузії. Придністров’я - Молдови), вони готові навіть до входження до складу Російської Федерації. Як ні говори, Москва все ж таки далі за Баку, Тбілісі або Кишинів.

За останні десятиліття світ охопила ілюзія припинення "холодної війни", хоча насправді людство продовжує пожинати негативні плоди цієї війни і продовжує існувати реальна небезпека переростання "холодної війни" в "гарячу". Небувало розмножилися повсюдно "гарячі точки", і їх злиття в одну всесвітню пожежу представляється тільки питанням часу.

Для прикладу розглянемо декілька пострадянських республік:


^ 2.1 Нагірний карабах

Можна без перебільшення сказати, що нагірно-карабахський конфлікт, що виник в кінці 80-х років, став по своїх наслідках і тривалості одним найжорстокіших конфліктів кінця XX століття. Підсумки цієї війни добре відомі - десятки тисяч убитих і поранених, більше мільйона біженців і переміщених осіб, декількох тисяч зниклих без вісті. На тлі безуспішних спроб знайти за допомогою посередницьких зусиль міжнародного співтовариства задовольняючу обидві сторони формулу врегулювання конфлікту, її головним військовим підсумком є окупація частини території Азербайджану і дискусії, що продовжуються з різним ступенем активності, навколо можливого статусу Нагірного Карабаху.

Основні аргументи правового характеру вірменської сторони, що оспорює статус Нагірного Карабаху як території тієї, що належить Азербайджану, спираються на твердження про незаконність його передачі І.Сталіним Азербайджану в 1921 році, нібито дискримінації вірменського населення Нагірного Карабаху, що мала місце, і, як наслідок цього, законних підставах здійснення їм права на самовизначення в контексті відділення. Очевидно, що подібний підхід переслідує дві важливі цілі - по-перше, посилаючись на свавільне рішення неконституційного і неправомочного партійного органу - Кавказького бюро ЦК РКП (б), викликати співчуття у міжнародного співтовариства, по-друге, спираючись на передбачуваною широку моральну підтримку громадськості, добитися на початковому етапі, як мінімум, розуміння і терпимості до де-факто виведення Нагірного Карабаху з підпорядкування Азербайджану[27,19].

Як відомо, незалежна Азербайджанська Демократична Республіка припинила своє існування 28 квітня 1920 року, коли в результаті вторгнення XI Червоної Армії більшовиків була проголошена Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка, включена згодом до складу СРСР. У зв'язку з територіальними домаганнями Вірменської РСР до Азербайджанської РСР згадане Кавказьке бюро дійсно розглядало проблему і на тому, що відбувся 5 липня 1921 року засіданні винесло ухвалу залишити Нагірний Карабах в межах Азербайджанської РСР. Одночасно Азербайджанській РСР було запропоновано надати Нагірному Карабаху широку автономію. Про те, що Кавказьке бюро ухвалило залишити Нагірний Карабах в межах Азербайджанської, а не передати його, як наполягає вірменська сторона.

7 липня 1923 року в Азербайджанській РСР був виданий Декрет Про утворення автономної області Нагірного Карабаху. Слід зазначити, що не меншому за чисельністю і компактно проживаючому у той час на території Вірменії азербайджанському населенню аналогічні права наданий не був. Згідно статистиці чисельність азербайджанців на території нинішньої Вірменії складала до 1918 року 575 тисяч чоловік. Проте за роки існування радянської влади у Вірменії співвідношення чисельності вірмен і азербайджанців мінялося з кожним роком не на користь останніх. Цілеспрямована політика в цьому напрямі продовжувалася до тих пір, поки останній азербайджанець не покинув територію Вірменії.


Очевидно, що до отримання Азербайджаном і Вірменією незалежності і розгляду нагірно-карабахського конфлікту в міжнародних організаціях в ролі арбітра виступали центральні органи влади Союзу РСР. Найвищий законодавчий орган колишнього Союзу - Верховна Рада - кілька разів розглядав і ухвалював рішення по ситуації у зв'язку з нагірно-карабахською кризою. У всіх цих рішеннях, зокрема в ухвалах від 10 січня і 3 березня 1990 року, Верховна Рада СРСР кожного разу підтверджувала суверенітет і територіальну цілісність Азербайджанської РСР і визнавала неконституційними вищеназвані рішення Верховної Ради Вірменської РСР. Дані рішення найвищого законодавчого органу Союзу РСР можна розглядати початком подальшої повної ізоляції позиції Вірменії на міжнародній арені з нагірно-карабахського питання.

Чергова спроба узаконити відділення Нагірного Карабаху була зроблена 2 вересня 1991 року, коли була проголошена “Нагірно-карабахська Республіка”. На думку вірменської сторони, підставою правомірності цього кроку є Закон колишнього СРСР від 3 квітня 1990 року “Про порядок рішення питань, пов'язаних з виходом Союзної Республіки з СРСР”, що надавав право автономним утворенням і компактно проживаючим національностям самим вирішувати питання про свій державно-правовий статус. Вірменська сторона упевнена, що утворення Нагірно-карабахської Республіки було бездоганним з погляду міжнародно-правових норм, оскільки, на її думку, в мить, коли Азербайджанська Республіка одержала визнання, Нагірно-карабахської Республіки вже не було в її складі.

Співголовами Мінської групи були рекомендовані три принципи, які повинні стати частиною врегулювання нагорнокарабахського конфлікту. Ці принципи користуються підтримкою всіх держав-членів Мінської групи. Вони такі:

- територіальна цілісність Республіки Вірменія і Азербайджанської Республіки;

- правовий статус Нагірного Карабаху, визначений в угоді, заснованій на самовизначенні, що надає Нагірному Карабаху найвищий ступінь самоврядування у складі Азербайджану;

- гарантована безпека для Нагірного Карабаху і всього його населення, включаючи взаємні зобов'язання по забезпеченню дотримання всіма сторонами положень врегулювання.

Тема вірмено-азербайджанського конфлікту була предметом розгляду також в Раді Європи. У 1997 році Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла резолюцію 1119 (1997) “Про конфлікти в Закавказзі, в якій заявила, що політичне врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху повинне бути предметом переговорів сторін з обліком, зокрема, принципів недоторканності меж і широкого статусу автономії для Нагірного Карабаху.

Таким чином, якщо навіть погодитися з вищезазначеною думкою про те, що представники відповідної групи мають право вимагати і одержувати підтримку в своєму прагненні до незалежності в тому випадку, якщо вони можуть достатньо вагомо довести, що в досяжному майбутньому немає ніяких перспектив того, що уряд представлятиме весь народ, те, як показують результати розгляду Нагірно-Карабаського конфлікту в міжнародних організаціях, вірменській стороні не вдалося переконати міжнародне співтовариство в обґрунтованості своїх вимог і довести, що протилежна сторона несе велику відповідальність за акти насильства.


2.2 Абхазія

Завдяки своєму геополітичному положенню Закавказзя постійно випробовувала тиск сильн