Реферат: Тема Суверенітет держави, народу І нації

Тема 1. Суверенітет держави, народу і нації.


1. Поняття і ознаки державного суверенітету.

2. Суверенітет народу, нації і його співвідношення з державним суверенітетом.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с.: 37-39.

Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 22, 45-57.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 42-47.

Проблемы общей теории права и государства. М., 1999. с. 517-520

Теорія держави і права. К., 2001. с. 33-34.

1. Суверенітет держави - політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню : виражає верховенство і повноту державної вла­ди відносно до усіх інших організацій у політичній системі су­спільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної тери­торії;

зовнішню : виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими дер­жавами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні спра­ви ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим сувере­нітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади ви­давати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 лип­ня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету Ук­раїни:

1) верховенство - відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: дер­жавна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який про­яв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота - поширення держав­ ної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову;

5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість само­стійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм між­народного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у між­народних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої за­коном можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам фе­дерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнарод­ного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та ін­ших міжнародних-правових документах.

^ Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і ^ міжнародних організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне щодо інших держав. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлагає керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну систему права і свій власний суд, який вихо­дить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між за­конами Союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени Європейського Со­юзу залишаються суверенними державами.

^ 2.Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ - громадяни всіх національнос­тей, що мешкають на території даної країни) означає верховен­ство народу як джерела і носія влади, його право самому вирі­шувати свою долю, безпосередньо або через представницькі ор­гани брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність .державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, - якісна ха­рактеристика демократії, демократичного режиму в державі.

^ Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього сувере­нітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внут­рішньої свободи його політичного стану. У демократичній дер­жаві джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного су­веренітету.

^ Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації - гарантована зако­ном міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягну­того рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існуван­ня і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй. Основні права нації:

- право на існування і вільний розвиток,'володіння реальною можливістю визначати характер свого національного жит­тя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);

- право на вільний розвиток національних потреб - еконо мічних і соціальних;

- право на духовно-культурний розвиток, повага національ­ної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, тра­дицій;

- право розпоряджатися природними і матеріальними ре­сурсами на своїй території;

- право на мирне співіснування з іншими народами та наці­ями;

- право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння ре­альною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на пбвагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і на­родностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

^ Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути су­веренітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він міс­тить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'­єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне само­визначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шля­хом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступили­ся частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недо­пустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівно­ сті між правом народів на самовизначення і правом на відокре­ млення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної куль­ тури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багато­ національної держави, домагатимуться права створення само­ стійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємо­ залежними в демократичній державі.

Тема 2. Громадянське суспільство і держава.

1. Поняття і ознаки громадянського суспільства.

2. Громадянське суспільство і держава.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с.: 43-44.

Теорія держави і права. К., 2001. с. 36-37.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 57-62.

1. Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспіль­ство», «держава» і «суспільство».

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава. В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. З удоскона­ленням суспільства держава стає демократичною (у ній здійсню­ються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає правовою.

Громадянське суспільство — це спільність вільних, рівно- -правних людей та їхніх об'єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Основні ознаки громадянського суспільства:

людина, її інтереси, права, свободи є головною цінністю суспільства;

рівноправність і захищеність усіх форм власності, насампе­ред приватної (в її групових та індивідуальних різновидах);

економічна свобода громадян та їхніх об'єднань, інших суб'єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності;

надійна й ефективна система соціального захисту кожної людини;

ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині мож­ливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Реальне здійснення основних прав кожною людиною мож­ливе лише в суспільстві, де ліквідоване її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчуження від політичної, насамперед державної влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:

по-перше, саме трудівники с власниками (чи то колектив­ними, чи то індивідуальними) засобів виробництва і результатів своєї праці;

по-друге., такі трудівники-власники становлять більшість до­рослого населення країни, дорослих громадян держави;

по-третє, політична система суспільства забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян держави;

по-четвсрте, такому волевиявленню населення належить керівне, вирішальне значення в суспільному житті;

по-п'яте, безумовною змістовною межею волевиявлення більшості населення є основні права людини: непорушність, не­заперечність, «недоторканність» цих прав має бути абсолютною. Основні права людини - це той універсальний кордон, який не може заступати будь-яка більшість суспільства.

2. Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

^ У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізова­ ної держави має виражатися в тому, що вона:

- служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

- є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

- встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

- не втручається у приватну сферу сім'ї, побуту, культури: таке втручання може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадсь­кої безпеки;

- надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціаль­ної безпеки громадян;

- виступає знаряддям соціального компромісу громадянсь­кого суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різни­ми соціальними групами;

- юридично забезпечує можливості громадянина бути влас­ником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпо­рації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

- має межі регулювання відносин у суспільстві, які визнача­ються конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

^ Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів власності . Кожна з них покликана: (1) забезпечити добро­бут усіх; (2) відкрити економічний простір для збільшення влас­ності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці і різномані­тних форм власності в громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний сус­пільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого «середнього класу» — один із показників сформова­ного в ній громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і держави є складною і суперечливою, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із боку державної вла­ди. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії полі­тичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає дер­жаву до узурпації його прав, у результаті чого відбувається пере­розподіл функцій держави і громадянського суспільства. У тако­му разі держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і суспільство існують у вигляді супе­речливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спря­мованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності дер­ жавного управління і самого механізму держави.

Тема 3. Демократія і держава.

1. Поняття і ознаки демократії.

2. Функції і принципи дмократії.

3. Форми та інститути демократії.

4. Демократія і самоврядування.

5. Основні цінності демократії.

6. Демократія і права меншин.

7. Основні теорії демократії.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави., К., 1995. – С. 31.

Загальна теорія держави і права. К., 1997. – С. 45-57.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків., 2001. – С. 147-166, 198-204.

Свобода! – Гулящая девка

На шалой солдатской груди.

Марина Цветаева.

1. Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користу­ються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), І. Франко (Україна, кінець XIX — початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX та ін.). Гете писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій».

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.

Слово «демократія» вживається в різному значенні:

- як форма держави;

- як політичний режим;

- як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то ма­ють на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а від­так, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, дер­жавні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що су­б'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка ха­рактеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх вибор­чих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різ­ним. Демократизація суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й між­народних гарантій.

Сучасні демократичні держави доповнюються низкою інших ознак і прин­ципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами дер­жави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості. На власну думку і її вільне вира­ження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держав­ними і суспільними справами; виборність основних органів дер­жави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен­шості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

^ 1. Демократія має державний характер :

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень дер­жавним органам. Народ бере участь в управлінні справами в су­спільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і че­рез представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повнова­жень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демок­ратичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управ­ління суспільними справами.

2. ^ Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тоб­то без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знахо­дить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок — партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспі­льних і державних завдань. Демократія виключає державну цен­зуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низ­ку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне го­лосування; 4) прямі вибори тощо. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насампе­ред, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість ви­бору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. ^ Демократія передбачає проголошення, гарантування та фак­тичне втілення прав громадян — економічних, політичних, гро­мадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'яз­ків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжна­родний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Між­народний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

^ 4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-полі­тичного життя. Режим громадсько-політичного життя виража­ється у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів полі­тичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на осно­ві суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки по­вноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реаліза­ції прав людини, їх охорони і захисту.

^ 5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинен­ня дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки.

2. ^ Функції демократії — основні напрямки її впливу на суспіль­ні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія — не статичний, а динамічний стан су­спільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, зба­гачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:

- що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

- що виражають внутрішні функції діяльності держави. До числа найзагальніших функцій демократії можна віднес­ти такі.

1. Оргацізаційно-політичну — організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоор­ганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, гро­мадськими об'єднаннями, трудовими колективами.

2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяль­ності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Пра­вовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість пра­вових ста гусів суб'єктів демократії.

3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального слу­жіння держави суспільству, стимулювання, урахування і вико­ристання громадської думки і активності громадян (консульта­тивних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

4. Установчу — формування органів державної влади і орга­нів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апа­рату (наприклад, контроль представницьких органів за виконав­чими органами, звіт останніх перед першими).

6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушен­ням і припинення їх.

Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави.

^ Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які став­ляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єк­тів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів де­мократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.

Основні принципи демократії :

1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати консти­туційний лад забезпечення захисту прав людини. Свобода мас первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівно­правність;

2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед зако-пом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гаранту­ється: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, ста­ті, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найваж­ливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чолові­ка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

^ 3) виборність органів держави і постійний контакт із ними на­селення — допускає формування органів влади і місцевого само­врядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змі­нюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній дер­жаві ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обійма­ти посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, при­зводить до втрати легітимності цих органів;

^ 4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обме­ження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб приду­шення свободи і рівності;

^ 5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому до­триманні прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

^ 6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюра­лізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значен­ня для сучасної демократії.

3. Функції демократії реалізуються через її форми та інститути.

Форма демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

^ 1. Участь народу в управлінні державними і суспільними спра­вами (народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій:

Пряма — представницька демократія

Непряма — безпосередня демократія

— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування)

— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори)

2. ^ Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції , які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:

3. ^ Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина , їх охорона і за­хист відповідно до міжнародних стандартів.

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:

- економічна;

- соціальна;

- політична;

- культурно-духовна та ін.

^ Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (рефе­рендум, громадська думка та ін.)

Інститут демократії - це легітимні і легальні елементи полі­тичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демок­ратичний режим у державі через втілення в них принципів де­мократії.

^ Передумовою легітимності інституту демократії є його орга­нізаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.

^ За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії :

Структурні

Функціональні

- сесії парламентів

- депутатські комісії

- народні контролери тощо

- депутатські запити

- накази виборців

- громадська думка тощо

^ За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють ін­ститути демократії:

Імперативні

Консультативні

- мають остаточне загально--обов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум конституційний та законодавчий;

- вибори;

- накази виборців та ін.

- мають дорадче, консульта тивне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум консультатив ний;

- всенародне обговорення законопроектів;

- мітинги;

- анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлін­ні державою шляхом формування вищих представницьких орга­нів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

Громадяни демократичної держави мають право вільно оби­рати і бути обраними до органів державної влади і органів міс­цевого самоврядування. Свобода виборця реалізуєть­ся за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). ^ Мажоритарна сис­тема — система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відпо­відно до пропорційної системи депутатські мандати розподіля­ються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем за­гальнонаціонального і місцевого значення (прийняття консти­туції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі гро­мадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення:

- конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;

- законодавчі — на всенародне голосування виносяться про­ект закону або чинний закон;

- консультативний — проводиться з метою виявлення гро­мадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

- обов'язковий — предметом референдуму є питання, відне­сені Конституцією до виключного вирішення в результаті все­народного опитування.

- факультативний — проводиться з метою виявлення громад­ської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну ча­стину населення регіону.

Предметом референдуму можуть бути питання:

- що мають істотне значення для визначення політики дер­жави

ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства;

- що мають істотне значення для вдоскона/іення системи управ­ління

усередині (адміністративно-правові питання) — вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністра­тивно-територіального поділу.

Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:

^ 1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяль­ності.

^ 2. Результати консультативного референдуму не є обов'язкови­ми для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами. За територією проведення референдум може бути:

(1) Загальнонаціональним — проводиться в маТема 4. Природнє право.

1. Ідея природнього права.

2. Природнє і позитивне право.

Проблемы общей теории права и государства. М., 1999. – С. 70-135.

Алексеев С.С. Право. Опыт комплексного исследования. М., 1999. – С. 414-442.

1. Відомо, що термін «право» можна використовувати в таких розуміннях – право як закон, моральне право, боже право, звичаєве право, право як правомірність тощо.

Якщо брати значення і зміст цих термінів, то можна побачити, що вони дуже збіднюють саме розуміння права.

Тому, тут потрібно виходити з того, що право полягає в тому, що воно дає визнану в даному суспільстві свободу (можливість певної поведінки людей).

Саме таке розуміння права дозволяє проаналізувати весь його природній хід в історії всіх часів і народів, тобто говорити про природнє право.

Суть ідеї природнього права полягає в тому, що поряд з правом, створеним людьми і відображено в законах (позитивним правом) існує природнє право – сума вимог по своїй основі безпосередньо, без будь-якої людської участі, народжених самим натуральним життям суспільтва, природою і людського існування об єктивними умовами життєдіяльності, природнім ходом речей . До таких прав належить, наприклад, право на еквівалент в господарських справах, право першості, право старшинства, право народів на визначення своєї долі тощо.

При цьому якщо на перших сходинках розвитку суспільства право розуміють як вимоги біологічного, зоологічного порядку (право помсти, таліона), то вже в античні часи розкрився повний зміст позитивного права – свобода людини.

Теорія природнього права стала по суті першою в історії розвитку суспільства, простою, такою, що пройшла через віки ідеєю.

Вона стала гуманістичною думкою в історії людства, породила гуманістичні погляди і, отже, гуманістичне право.

Як бачимо, саме тут вирішальну (інтегруючу) роль відіграє розум, який переводить об єктивні вимоги життя в правові вимоги, правові ідеї і праобрази норми.

Тому, природнє право – це обумовлені природнім і соціальним середовищем вимоги і ідеали, які, відображаючись при допомозі розуму через правосвідомість, його культурні коди, набувають характер ідеї розуму, а звідси – правовий вигляд і виступають в виді правових вимог і правобразів – юридичних нормах.

Як бачимо, природнє право не може виконувати основну функцію – здійснювати правовое регулювання суспільних відносин.

Однак, це не зменшує роль природнього права, так як воно в виді ідеї виступає в ролі базиса позитивного права.

Суспільс