Реферат: Україна науковий двохмісячнік українознавства 1926 Кн. 2-3

Україна_науковий двохмісячнік українознавства_1926_Кн. 2-3


Місія Драгоманова.

Минулого року вийшло тридцять літ з дня смерти Михайла Петровича Драгоманова — нагода пом'янути великого українського діяча та роздума­тися над його працею і значінням в історії українського життя. Але ми відложили на кілька місяців нашу поминку — щоб звязати роковини його смерти з иншою датою великої історичної ваги: п'ятдесятиліттям його виїзду на еміграцію. В перших днях березня 1876 р. Драгоманов приїхав до Відня, щоб виконувати місію, вложену на нього українськими органі­заціями Київа й Одеси, і почався останній, емігрантський період його життя, що потягся до самої його смерти, двадцять літ без кількох мі­сяців, а в історії новочасної української думки і дії відкрилася пам’ятна сторінка, значіння котрої ніяк не повинно недоцінюватись.

Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя — але заразом поставила його в спеціяльно корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громад­ські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі за­соби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла — і не вмре, не вважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї „проскрибованої України", відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових загально-вартісних прикмет українського руху. Над українським-же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури — Драгоманова і його гуртка, що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового куль­турного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального по­літичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначнику сих трьох його осередків: київського, львів­ського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті.

Се велить дослідникам українського життя звернути особливу увагу на роз'яснення сього многоважного в своїх наслідках, а взагалі малозвісного в своїх деталях і в реальній історичній обстанові епізоду. Як прийшло до сеї громадської, політичної місії Драгоманова за кордон? Які завдання ставили при тім українські організації і сам їх емісар? Під якими впливами складалися дані йому директиви, і наскільки відповідала потім діяльність Драгоманова і всього женевського гуртка сим дирек­тивам? Де лежали причини того конфлікту, що виник потім між київською громадою і женевцями, і в якій мірі і напрямі відбилась емігрантська робота Драгоманова і товаришів на дальшім українськім руху?

/4/

Кілька літ тому, справляючи чвертьвікову пам’ятку по Драгоманові в Українськім Соціологічнім Інституті за кордоном і публікуючи ювілейну книгу п. з. „З починів українського соціялізму, Михайло Драгоманов і женевський соціялістичний гурток", — я старався між иншим освітлити й сей малодосліджений момент, наскільки позволяв се мені матеріял, яким я тоді розпоряджав. Нинішній ювілей дає принуку до більш детальних і інтензивних розслідів. Сам я, працюючи під сю хвилю в зовсім иншій добі, на жаль, не можу віддатись розслідженню сього цікавого моменту; але хочу все таки подати дещо до його зрозуміння — дещо пригадати з того, що вказано було мною в згаданій книзі, — на жаль, мало поширеній тут, а дещо додати, й розглянути трохи ширше на тлі тодішнього рево­люційного руху.

Епізод сей, щоб його відповідно зрозуміти, взагалі мусить студіюва­тися в тіснім звязку з тогочасною ситуацією, — дуже характеристичною й своєрідною. Досі на се мало зверталось уваги, та оцінювалося його з становища пізніших відносин, забуваючи ті спеціяльні, неповторні обста­вини, в яких він повстав. Сам Драгоманов, згадуючи тодішні події в пізніших своїх листах і споминах, теж освітлював їх, несвідомо для себе, з становища пізніших відносин, — не вповні доцінюючи ті зміни, які зайшли в його власних поглядах і настроях, з одної сторони, і в настроях київ­ської та одеської громади — з другої. Маючи сильний полемічний темпе­рамент, він взагалі був схильний занадто налягати на оборону своєї по­зиції даного моменту, спускаючи з очей свою власну еволюцію. Тим часом зміни в його громадській і політичній орієнтації, при непохитності пев­них основних, так-би сказати — громадсько-етичних принципів, на протягу його сорокалітньої громадської діяльности переходили чималі, і ніяк не годиться, орієнтуючися в ній, класти в купу його погляди і вислови з років 1860-х і 1880-х. А сим занадто часто погрішають люди, що з-так-би сказати — загально-драгомановською хрестоматією в руках підходять до характеристики його позицій в тім чи иншім конкретнім питанню, і дають не раз невірну перспективу тих дійсних умов і відносин, які в тім мо­менті мали місце фактично. Щоб уникнути сього, приглянемося тим обставинам і настроям, в яких виникла місія Драгоманова, на переломі 1875—6 року, і тоді побачимо, наскільки можна дати вже зараз відпо­відь на питання: з якими планами і директивами виїздив він тоді і по- скільки відповідала їм його праця за кордоном?

Драгоманов повернув до Київа на початках осіннього академічного семестру 1873 р., після трьохлітнього побуту за кордоном. Повернув да­леко не той, яким поїхав літом 1870 року. Його листування з сих літ опубліковане досі тільки в малій мірі; але коли ми перечитаємо хоч-би листи до Бучинського, писані в рр. 1871—3, ми ясно побачимо, які гли­бокі зміни в його інтересах і напрямах діяльности зробили сі роки. Драгоманов виїхав членом київського наукового гурту, переповнений до краю його культурно-науковими планами, поруч котрих його інтереси до політичного і культурного життя Европи були більш загальнолюдським інтересом культурної людини, котрій ніщо людське не чуже,— ніж живим нервом діяльности. В своїх зносинах з галицькою молоддю, що ілюструє згадане листування з Бучинським, Драгоманов заходиться відвести її від виключного захоплення місцевою національно-політичною боротьбою, звернути до суто - наукової роботи, тісніше звязати з рухом Великої України, і виясняючи їй його провідні ідеї, він заразом виясняє своє становище супроти них. Черговим завданням українського громадянства Драгоманов в сім часі вважає наукове і культурне обґрунтовання україн­ських наукових постулатів. Соціяльно-політичні домагання він ставить на

/5/

другім плані, в тім переконанню, що ся справа буде розвиватися в за­гально-російських рамцях, не вимагаючи від українського громадянства спеціяльних заходів чи починів. Він вважає рухову силу ліберальних по­чинів 1860-х рр. ще непережитою: заложені початки соціяльно-політичної реформи муситимуть продовжуватись силою інерції; можливості на­ціональної роботи сами собою розширятимуться: їх треба тільки напов­няти реальним національним змістом — культурним і науковим, не знімаючи теоретичних суперечок. Тому він скептично дивиться на плани емігрант­ського органу й революційної агітації, про котрі його сповіщали з Цюриху на початку 1873 р. На його погляд, „по усім питанням россійским по­трібна тепер наука і детальна критика дома, а не загальні фрази з Цю­ріха. А особливо це потрібно нам, Україні —

„Царство небесное нудится“, — а не печетця зразу загряничними прокламаціями. Швидче воно спечетця для нас у земских собраніях у Россіи, ніж у типографіях у Цюриху. Добавлю, що основне діло наше, соціальне, т. е. мужицьке зроблено вже у 1861—64 рр. так, як тепер вже не переміниш. А у Западній Україні сам уряд мусить на цьому полю бути украйнофильским. Наше діло — вести начате урядом дальше банками, ассоціаціями і т. д., а не журналами у Цюриху. Діло політичне наше рішитця колись у земских собо­рах усієі Россіи. А головне наше діло—культурне і літературне, Так про це я скажу, що у Цюриху нам не напишуть ні другого Кобзаря, ні другого Костомарова, ні даже Робінзона Крузе не переведуть на нашу мову, — та й лексикона и граматики не напишуть. А я так думаю, що поки ми не виробимо собі лексикона і граматики, не видамо памятників нашої мови з XI віку до пісень, не напишемо исторії свого народу, і библіотеки народніх наук, — доти мусимо сидіти посипавши попелом главу, у політику не лізти і прокламацій не писати!" 1)

Але боронячи так енергійно свою стару культурницьку позицію, Дра­гоманов, з його спостережливістю і уважливістю для живого громадського життя, не міг пускати повз себе ті факти, що приносила йому російська преса, і ще більше — ті новоприбулі з України і Росії люди, які знайомили його з фактичними відомостями і настроями громадянства. Особливо з сього боку важна була його зустріч з молодшим товаришем і приятелем М.І. Зібером, весною 1873 р., потім з іще молодшим представником київської молодої України Сергієм Подолинським — у Цюриху літом того року, і взагалі весь його пробуток у Цюриху, спільно з Зібером і Подолинським, перед самим поворотом до Київа. Зібер, приятель і ідейний провідник Подолинського, послужив сполучником між Драгомановим і сим пред­ставником нового молодечого руху, зосередженого в Цюриху, котрого він, Подолинський, був одним з найбільш щирих учасників і інтерпре­таторів. Позвольте-ж в кількох обставинах нагадати сей рух, з котрим Драгоманову довелося тепер стрінутися вперше віч-на-віч в його тодіш­нім найбільш гарячім і бурхливім осередку, в російській колонії Цюриху.

Тимчасом як старші верстви поступового громадянства ще вірили — так як і Драгоманов в 1870—1871 рр., в рухову силу „реформи" 1860-х ро­ків, серед більш чутливих і розвинених елементів молодіжи з кінцем 1860-х рр. і на початку 1870-х все сильніше прокидалася зневіра в сі ре­форми згори, і в водительство інтелігенції. З історичної перспективи се й нам видно, що реформа в другій половині 1860-х років видохлася без останку; в урядових кругах запанувала різка реакція, а інтелігентні круги — з тим як не стало старих радикальних проводирів (особливо Чернишевського) — виявляли здебільшого повну розгубленість і дезорієн­тацію. Молодіж починає шукати нових, революційних шляхів власними си­лами. Петербурзькі Землевольці 1862 р., московські Каракозовці 1865 р., нечаївська „Народня Росправа" 1869 р. були яскравими проривами сеї конспіративної революційної течії: в 1860-х рр. вона була доволі ще

______________________________________

1) Переписка Драгоманова з Бучинським, с. 261—2.

/6/

слабка, але з початком 1870-х рр. все сильніше захоплювала молоді ж, великоруську і українську, і втягала в свою орбіту не раз також і українських діячів старших поколінь, відкликуючися до їх народ­ницьких і опозиційних переконань. Драгоманов в однім з своїх піз­ніших листів поставив тезу, котрої, на жаль, не розвинув відповідно, і вона зосталася одним з завдань новіших дослідників революційного руху:

»Бунтарство-народництво“, — як він його називав, — те, що ми звемо революційним народництвом — „видумали власне українофіли (Гайдамаки, бунт Стеньки Разина, Мордовцева Монографії) й подали Росіянам — котрі трохи помазали його Інтернаціоналом і Парижською Комуною" (натяк на Лавровців). „А тим часом української сучасної про­грами не дали, а гайдамацтва перелякались. І вийшло, що між українофілами і російськими сучасними революціонерами тільки (та) була ріжниия, що перші були гіпокрити, а другі щирі. Звичайно українофіли навіть не спорились з російськими революціонерами, а говорили: "Та й ми-ж того хочемо!" Тільки не казали як! Я це міг би доказати доку­ментально, бо в мене єсть навіть українські бунтарські прокламації, котрі М. Вовчок і К-о писали для Бакуніна і Нечаєва" 1).

Драгоманов, на жаль, не опублікував сього матеріялу, що на нього він покликається 2). Але характеристика його в значній мірі вірна. Се правда, що Костомаров, напр., против своїх намірів, силою тої револю­ційної ідеології, котра лежала в основі його творчости і була мною схарактеризована на иншім місці 3), —став ідеологом сього революційного народництва, і особливо його „Бунт Стеньки Разина“ (1858) мав великий вплив як агітаційний твір для молодіжи — як образ народньої революцій­ної потенції. Як відомо, Нечаєв противоставляв сей стихійний народній революціонізм теоретичному соціалізмові, як щось незмірно більш прак­тичне і доцільне, ніж всі учені теоретизування західньо-европейських і російських соціялістів. „В козацькому кругу, організованім Василем Усом в Астрахані по тім як Степан Разин відти пішов, ідеальні зав­дання громадської рівности незмірно більш осягалися, ніж у фаланстерах Фуріє, інститутах Кабе, Луї-Блана та инших учених соціялістів — більше ніж у асоціяціях Чернишевського", писав він. І ся авторитетність „Стеньки Разина“ була така велика, що сам Маркс зацікавився сим євангелієм революційного народництва: він простудіював його в оригіналі і в ново­відкритих його записних книжках знайшлись довгі виписки з „Бунту", власноручно виписані з оригіналу друкованими російськими літерами.

Сим пояснюється й гравітація, нахил революційних гуртків молодіжи до української інтелігенції, де вона залюбки собі шукала народницько- настроєних лекторів-інструкторів з історії й инших соціяльних дисциплін, — як се підніс недавно наш співробітник Рябінін-Скляревський в своїх цікавих студіях українського руху 1870-х років 4). Відти-ж і тісне єднання українсько-настроєної молодіжи з революційною молодіжжю обще-руської орієнтації і переплітання між собою сих гуртків, дуже поширене в 1870-х рр., і непевне становище супроти них старших культурницьких україн­ських верств, котрі не могли, з одної сторони, противставати їх народ­ництву, суголосному з українським, але з другої сторони, так як і Драгоманов, ображались їх антикультурництвом — як у відносинах до світової культури взагалі, так і спеціяльно до національно-культурної

______________________________________

1) Листи Драгоманова до Франка, II, с. 122, з 14.ІV. 1888.

2) 3 листа до Кониського, писаного в тім самім часі, можна доміркуватись, що від публікування сього матеріялу Драгоманова найбільш стримувало те, що жива була Марко Вовчок, замішана в сій справі: „З матеріялів єсть у мене дещо про відносини до Герцена і Тургенева і т. п. (та на лихо найбільше про Марка Вовчка, котра ще жива), про перші проби закордонного революційного видання українського, рев. прокламації" (Листи до Франка, II, с. 130).

3) „Костомаров і новітня Україна", Україна, 1925, ІІІ.

4) Мають друкуватися в одній з ближчих книжок „України".

/7/

роботи української, що її своїм першим обов’язком уважали сі „україно­філи", так само як і Драгоманов.

Відти трудне, ніякове становище „українофілів" супроти сих течій, що задавали їм „гіпокризію", як се різко називає Драгоманов. Трудне становище й самого Драгоманова, що тяжінню української молоди до сього „російського соціялізму", як він його згідно називав, старався противставити, з одного боку: європеїзоване і соціялізоване українство, очищене від усяких пережитків національного романтизму і народництва, з другого боку — західньо-европейський „правдивий і науковий" соціялізм на місце соціял-революційних утопій „російського соціялізму". Се дуже трудне становище закінчилося відомим розривом Драгоманова з револю­ційними російськими кругами, — тяжким і болючим, — та повним рішучим зво­ротом в бік політичного еволюціонізму від того революційного напрямку, який Драгоманов був узяв в 1873—5 рр. під натиском сього руху молодіжи.

Як відомо, найбільш визначним центром революційного руху в початках 1870-х рр. було петербурзьке „большое общество пропаганди", звісне звичайно під назвою „чайківців", від імени Миколи Василевича Чайковського, одного з перших організаторів сього гурту. В Одесі суголосний гурток зав’язався наоколо Фелікса Вадимовича Волховського, одного з молодих нечаївців — він притяг до себе невеличкий, але цінний херсонський гурток, що купчився наоколо Андрія Опанасовича Франджолі, і став найбільш сильним огнищем сього революційного руху на Україні. Цікавий він був тим, що тут українські і обще-руські елементи — укра­їнська одеська громада і революційне російське товариство — переплітались особливо тісно, майже нерозділимо. Пояснюється се тим, що Одеса не мала таких визначних українських наукових і літературних сил, як Київ, де літературно-науковий український осередок, так звана „Стара Гро­мада", займала цілком окремішню, культурницьку позицію, окремо від „Молодої", що подібно як одеська займала посереднє становище між українськими культурними і революційно-народницькими течіями, пред­ставленими гуртком „чайківців" і т. зв. „Комуною" — зборнею вся­ких сучасних „шукачів", найбільш ріжнорідних напрямків. Мішаний і доволі слабо закрашений українством характер мали також харківські організації, що кондензувалися від часу до часу з доволі сипких револю­ційних елементів, і цілком осторонь стояв від них гурток молодих українознавців, що групувався наоколо Потебні — народника і українофіла 1860-х років, але в тих часах, здається, вже сильно зневіреного в будучності національного українського руху.

Загально-російський революційний рух в сім часі був також ще дуже мало скристалізований. Підклад був більш етично-емоціональний, ніж програмовий, — тим пояснюється, що він часом ухилявся в богоіскательство (в сім напрямі пішов сам Чайковський, котрого іменем звалась найбільш впливова течія поч. 1870 рр., коли ще він богоіскателем не був), або знов в ріжні питання індивідуальної етики: вегетаріянство і всякі, форми аскетизму. Емоціональне народництво, що об'єднувало ріжні течії своїм гаслом: вирівняння свого долгу перед народом, переходило часом в наївні і безвиходні крайності „опрощенія", в такі афоризми: „як можна говорити про політичні права, коли народ голодає?" або міркування про те, що „нагромадження знання такеж неморальне діло, як нагромадження капіталу", і цивілізація мусить бути знищена разом з иншими джерелами соціяльної нерівности. В сім відчувалася сильна недостача теоретичного проводу від того часу, як умер Добролюбов (1861), а уряд вихопив Чернишевского (1862) і на сім безлюдді „Историческія письма" Лаврова, надру­ковані 1870 р. підчас його заслання під псевдонімом Миртова, раптом

/8/

стали евангеліем сього жадного діла і подвигу молодого народу. Народ­ницький ухил і провідна моральна ідея Лаврова попадала як-раз в тон його настроям. Намальована ним „критически-мыслящая личность“, як фактор світового наступу, її завдання — своєю інтелектуальною і мораль­ною свідомістю підіймати суму істини і справедливости в суспільності, „відплачуючи тим свій долг народові", на плечах котрого вона підня­лася з тьми до світу, — давала якусь формулу невиразним і пливучим настроям. Від сеї книги повело свій початок згадане гасло молоди — від­плата довгу народові, як провідний мотив моменту. На Лаврова стали дивитись, як на провідника, від нього бажали програми і поучення. Але він був за кордоном: в 1870 р., саме в момент смерти Герцена він з'я­вився в Парижі, викрадений з свого вологодського заслання Германом Лопатіним. І от в березні 1872 р. йому привезено було до Парижу „делегатами з Росії" пропозицію організувати закордонний журнал, який-би був органом російської революції.

Лавров, на жаль, не назвав поіменно тих людей, що привезли йому першу пропозицію. Він каже, що вона була цілком для нього несподіваною, й імена ініціяторів зостались йому назавсіди незвісними, так що він навіть не уявляв собі добре, звідки виходив сей поклик, і яка програма і ідео­логія тих людей, які покладали на нього сю місію. Він думав на петер­бурзьких радикалів, з котрими не мав ніяких звязків до свого арешту і еміграції, і тому в тій гадці наосліп написав перший начерк програми журналу. Коли вияснилось, що поклик походить від молодіжи революційної, Лавров відкинув сей начерк і в листопаді 1872 р. вибрався до Цюриху, щоб приглянутись віч-на-віч сій молодіжі, що почала саме тоді напливати сюди в великих масах. І тут нам особливо цікаво довідатися, від самого таки Лаврова, що між людьми, які найбільш гаряче вхопились за сю ідею — російського закордонного революційного органу, були Українці: Сергій Подолинський ще з другим, не названим по імени. Сей другий Українець обіцяв головно матеріяльну поміч, і характеризується Лавровим як людина пуста, бо його обіцянки себе не оправдали. Натомість Подолинський став стовпом нового видання, і судячи з коротких, але значущих згадок Лаврова, дуже багато для нього прислужився від перших розмов про сей журнал і до повної реалізації його1). Він і самого Лаврова підбив на се

______________________________________

1 Лавров пише, поясняючи історію „Вререда* (Народники-пропагандисты, вид. 1925 р. с. 51): „Я был вовсе не подготовлен к неожиданности, что из России явятся ко мне де­легаты с предложением составить программу революционного издания и руководить им. Решиться надо было сейчас на основании разговоров с очень небольшим числом лиц, которые были под рукой и которым я мог доверять. Два молодых украинца (один из них С. Подолинский), бывшие в то время в Париже, предложили свое энергическое содействие по переговорам в России и по организации материальных средств для издания (Подолинский оказался самим деятельным и энергическим пособником в эти трудные месяцы)“... „Когда к осени 1872 г. Подолинский привез мне в Лондон сведения о полученных результатах, то мои предположения оказались совершенно фантастическими: литературные радикалы вовсе не собирались организоваться для борьбы на почве подпольной прессы. Зато имелись самые благоприятные сведенья о возбуждении среди молодежи и "растущей силе“ среди нее, об отсутствии единства в этом движении за недостатком влиятельного органа, наконец о существовании живых и энергических молодых групп уже не только среди эмиграции, а в самой России. Я получил впечатление (может быть, недостаточно критически проверив рассказы моего молодого приятеля), что из этой моло­дежи, волнующейся, энергической, но лишенной единства и определенности в направле­нии, пришел ко мне призыв, что я тут как-будто действительно нужен, за неимением других, более компетентных; что вне бакунистских и нечаевских групп —иным сторонам деятельности которых сочувствовать и содействовать я не мог — даже в той самой среде, которая до сих пор охватывалась общими началами бакунизма, есть элементы, способные примкнуть к иному направлению, мне более сочувственному. Передо мною становился вопрос: не следует ли, не обязательно ли мне содействовать, насколько хватит способностей, этой новой „растущей силе“, развивая ее в том направлении, которое мне казалось

/9/

нове для нього несподіване діло, і приготовив для нього ґрунт в Цюрихській колонії, побувавши очевидно там весною, і перевівшися в звязку з тим з паризького університету на цюрихський. Популяризував ідею журналу на еміграції і на Україні, агітував за ним, матеріяльно його підтримував, розпоряджаючи досить значними, як на емігрантські від­носини засобами, і переправкою через границю займався, а що особливо інтересно для нас — служив енергійним і впливовим посередником між редакцією „Вперед" і українськими кругами, втягаючи їх в круг інте­ресів „впередовців“ та на взір їх діяльности стараючись організувати аналогічну українську роботу. Се він старався від самого початку втяг­нути в орбіту сеї роботи Драгоманова, післав йому начерк програми, вироблений по приїзді Лаврова до Цюриху, заходився писати і друкувати революційні українські брошури на взір тих, що постачали російські революційні народники, і йому, очевидно, перед усім належить ідея „укра­їнського Впереду“ — котрого видання і взагалі реалізація сих закордонних літературних революційних планів стали потім, наслідком збігу несподі­ваних обставин, —місією Драгоманова, котра нас тут займає.

Вважаю через те потрібним сказати кілька слів про сього подвиж­ника революційної України, незаслужено забутого потім в період реак­ції — одного з найбільш симпатичних людей, яких дала історія українського відродження. В згаданій моїй книжці я зібрав деякий біографічний матеріял, і сей перший початок чекає дальших доповнень і роз’яснень. Син богатого київського поміщика-службовця, маленького російського поета пушкинської плеяди, приятеля сумно-звісного Юзефовича, Сергій Подолинський одержав гарне, панське виховання, на сімнадцятому році всту­пив на природничий відділ київського університету, ввійшов до гуртків поступової молодіжи, захопився тут першими повівами марксизму під впли­вом М. Ів. Зібера, і скінчивши університет в 1871 р., разом з ним виїхав з кінцем того-ж року за кордон з наміром студіювати медицину та за­разом звязатися з тодішнім соціялістичним рухом — і звязати з ним укра­їнські круги. Зібер і Подолинський мали рекомендації Антоновича і Русова до львівських і віденських Українців, і по дорозі спинялися у Львові і Відні, щоб зав’язати з ними знайомості, але подробиць сеї подорожи маємо дуже мало. Потім бачимо Подолинського в Парижі: він записався тут на медицину, але, очевидно, в далеко більшій мірі займався револю­ційними організаціями. Зблизившися з Лавровим, літом 1872 р. разом з

______________________________________

наиболее правильным? не следует ли и не обязательно ли при отсутствии единства определенности направления в движении, постараться, хотя бы с большими шансами не­удачи, выработать эту определенность и это единство? Некоторые совершенно личные обстоятельства вызвали именно в эту эпоху во мне склонность принять участие в дви­жении, которое мне рисовали словесно и письменно как возможное. С Парижем меня ни­чего тогда не связывало. В конце 1872 года я поехал в Цюрих с решимостью посмотреть своими глазами на те группы (все примыкавшие более или менее к бакунистскому движению), которые могли дать материал для редакционного и для технического персонала „Вперед!" и на месте оценить возможность соединиться в общее литературное дело с теми личными силами, которыми присутствовали среди бакунистов. Приехав в Цюрих, я нашел многое как раз соответствующее тому, что мне сообщали мои корреспонденты".

Видавці листування Лаврова з сих років (Былое, кн. 30, 1925, № 2, с. 19) так харак­теризують ролю Подолинського в тодішніх починах: „Він був головним помічником Лав­рова в організації видання „Вперед", вів усі зносини з Росією, завідував збором грошей на видання, експедицією до Росії друкованого матеріялу; він-же, очевидно, вів справу про закупку дому для общежитія”.

До сього вони додають таку ще подробицю: „Зимою 1877—78 р. вернувся до Росії і читав в київськім „студентськім клубі“ реферати на політичні теми: в українофільсько-конституційнім напрямі їх виявлявся вплив М.П. Драгоманова". Джерело не назване, але кузен Подолинського каже, що як-раз восени 1877 р. він оженився і виїхав з жінкою за кордон — в останнє. І виклади його в тім часі не могли мати „конституційного" характеру.

/10/

ним їздив до Лондону, де той звів його з Енгельсом і Марксом. Перед тим, очевидно, в звязку з революційно-видавничими планами, побував у Цюриху, де в тім часі саме наростала грандіозна колонія російської мо­лоди, і між нею було багато Киян, а трохи й Галичан — на політехніці. 27 травня 1872 р. — се урядова дата переписання Подолинського на цюрихський медичний факультет, на котрім він зіставався три семестри, до серпня 1873, цілком ввійшовши в життя тутешньої молодіжи, ділючися з нею своїми засобами і зводячи на мінімум свої особисті видатки — відпо­відно тодішнім аскетичним поняттям (рідня його потім жалувалася, що він заголодувався тут до повного вичерпання свого, видимо несильного організму, і се потім приготовало йому тяжку недугу і передчасну смерть). Користувався загальними симпатіями і популярністю серед мо­лодіжи, української і російської, і захоплював своєю енергією і револю­ційним ентузіязмом не тільки сей молодий нарід, але і старші верстви 1).

Сей рік, від літа 1872 і кінчаючи літом 1873, був апогеєм цюрихської російсько-української колонії. Початок положило кілька студенток - меди­чок, які тут знайшли кращі умови праці ніж в петербурзькій медичній академії. Але за медичками, які йшли сюди з мотивів наукової роботи, повалила ріжна молода публіка, котра шукала тут не стільки учення, скільки роз’яснення ріжних пекучих питань, теоретичних і практичних — програми індивідуальної й соціяльної діяльности. З осени 1872 і до осени 1873, коли російський уряд на свою голову змусив сі революційні кадри до повороту додому, Горішній Цюрих в сусідстві університету і політех­ніки став одним великим емігрантським клубом. Був куплений будинок для студентського дому, організовані бібліотеки (стало їх аж дві — одна лавристів, друга бакуністів), відбувались відчити, що збирали сотні слу­хачів, і поруч того ріжні гуртки самоосвіти гуртували коло себе молодіж, що днями й ночами займалися дебатами, виясняючи собі всякі питання теоретичного і практичного характеру, або й просто вправляючися в умілості логічно мислити і говорити, не боячися жандармського контролю і яких-небудь обмежень з боку сем’ї, знайомих і под.

Була се незвичайно жива, свіжа, і не вважаючи на ріжні крайності і наїв­ності — повна глибокого культурного і громадського змісту сторінка в житті молодіжи, і воно втягало до свого потоку в великих масах й україн­ські елементи — з Росії й Австрії. Тутешні Галичани, студенти політехніки, служили посередниками між сею цюрихською колонією і віденським та львівським студентським осередком; одні відстоювали консервативно-на­ціоналістичні галицькі позиції від космополітизму і нігілізму цюришан, инші навпаки ставились до них спочутливо і старались їх духом надхнути своїх земляків. Подолинський мав серед них великі симпатії і популярність, та втягав їх в круг ідей „лавристів“ — впередовців. Осо-

______________________________________

1) От уривок з споминів Ольги Любатович, одної з фундаторок студентського цюрихського гуртка з тих років, 1872—3: „С. Подолинський був вірним другом і поклонником П.Л. Лаврова; я знала його ще з часів мого студентства в Цюриху, коли він, було, любив з нами їздити човном на озері та вести зо мною — тоді ще 18-літньою дівчинкою, розмови про філософічні та наукові питання. Потім він оженився з одною київською панночкою, але по народженню третьої дитини розійшовся з нею, лишивши всіх дітей у себе. Заби­раючи свою останню дитину з Клярану, він просив С. Кравчинського, щоб він віддав йому й мою. Сергій Кравчинський по деякім ваганню згодився; правда, діти-б росли без матери, але Подолинський був сам лікар і дуже добрий чоловік, а чималі засоби давали йому змогу дати їм гарну освіту. Моїй дівчинці було вже півроку, коли С. Кравчинський віддав її Подолинському. Але їй не довелося й двох тижнів прожити у свого нового батька: епідемічний менінгіт, що косив тоді дітей в Полудневій Франції, забрав і мою доньку: вона померла разом з дитиною Подолинського і похована на кладовищі Монпельє — де у нього була віла“ (Былое, 1906, VI, с. 131).

/11/

бливо щирим адептом, незвичайно цінним для сеї групи, став Остап Терлецький, інтелігентний, впливовий, авторитетний представник галицької молодіжи, що скінчивши 1872 р. львівський університет, перейшов до Відня, до університетської бібліотеки, і став активним членом україн­сько-російського соціял-революційного руху.

1872 рік викликав в сих кругах велике забурення: того року поста­новою конференції в Газі, заходами Маркса, виключено з Інтернаціоналу Бакуніна — за котрим пішов з Інтернаціоналу цілий ряд романських соціялістичних організацій. Бакунін тоді мешкав в Локарно, в полудневій Швейцарії, займаючись головно організацією революції в Італії, а в росій­ських справах не брав участи — можливо навіть умисно робив вражіння своєї незаінтересованости. Але в Цюриху у нього були здібні й енергійні однодумці, і вплив його ідеології серед тутешньої молоди відчувався дуже сильно. Коли ото Лавров — переконавшися на підставі інформацій Подо­линського й инших, що йому треба орієнтуватися не на петербурзьких радикалів старших поколінь, а на революційну, активну молодь, і їй го­ловно організувати той закордонний орган, — приїхав в листопаді 1872 р. до Цюриху, щоб там ближче розглянутися в настроях і поглядах сеї мо­лоди — перед ними став виразний розкол між бунтарями-бакуністами, проповідниками безпосередньої акції, і прихильниками програми Інтерна­ціоналу: пропаганди і організації класової боротьби. Лавров сам стояв по стороні Маркса й Інтернаціоналу, але, стараючись бути виразником поглядів і змагань революційної молодіжи взагалі, він силкувався знайти загальні формули, які-б погодили обидві течії — хоча йому, як книжникові і філософові, проповідникові етичного принципу соціяльности, непереборчива в засобах бунтарська тактика бакуністів, особливо в тім часі, коли Бакунін явно підпав впливам Нечаева, була зовсім не по серцю. В отсім новім орієнтуванню на революційно-активну молодь і бажанню помирити течії „бунтарів" і „пропагандистів“ Лавров виробив зимою 1872/3 р. другий начерк програми „Впереду“. Але переговори з бакуністами розбились о їх бажання перед усім рішити питання практичні: організації редакції і под. Лавров, з огляду на неперебірчивість бакунінців в практичних справах, очевидно не хотів їх допускати до діла. Саме під той час, як оповідає він, одна з його нових молодих приятельок, що поїхала до Росії шукати там матеріяльної помочи лавровському виданню, наспіла з дуже оптимістичними вістями: що наоколо проектованого лавровського "Впереду" вже гуртуються серйозні, надійні сили в Росії. Тому Лавров рішив повести видавничу справу без бакунінців і навіть против них. Не закриваючи очей на всі небезпечні наслідки такого розвалу, він, як каже, вже не вважав можливим покинути ту молодіж, яка згуртувалася наоколо нього і за-для нього розірвала з бакуністами. Весною 1873 р. він виробив третю програму „Впереду“ вже не йдучи на компроміси з бакуністами, викладаючи свої власні погляди, як він каже, — але в дійсності роблячи значні уступки поглядам і настроям тої молодіжи, що згуртувалася нао­коло його.

Се відбилося в деяких неясностях і непослідовностях як самої про­грами, опублікованої в першій книжці "Впереду", так і фізіономії самого „Впереду" взагалі.

Самий уже факт трьох ріжних варіянтів програми на протязі одного року викликав уїдливі замітки про таку неустаткованість напряму; але й після того як Лавров рішився ніби проводити свою власну програму, напрям його органу визначався нечіткістю, еклектизмом і бажанням бути органом всеї опозиційної Росії, з її безнадійними розбіжностями. „Это не дело лица; это не дело кружка; это — дело всех русских, сознавших, что настоящий порядок политический ведет Россию к гибели; что на-

/12/

стоящий общественный строй бессилен исцелить ее раны" — говорилось на вступі. Але тимчасом як тут наче-б-то черговою справою виступали дефекти політичного устрою, в програмі заявлялось, що для видавців „Впереду" „питання соціяльне — питання першої черги, питання політичне підпорядковане питанню економічному". При всім бажанню йти солідарно з поглядами Інтернаціоналу, будучність соціяльного оновлення Росії звязувалася з селянством, і великі надії покладалися на селянську „об­щину". Та сі теоретичні дефекти не відчувалися революційною публікою, тому що закривались практичними гаслами, згідними з настроєм молодіжи: „Іти в народ відмовляючися від всякої участи в державнім устрою нинішньої Росії — стаючи в лави чорноробочих, в лави тих, що страждуть і борються за дневний прожиток, віддати народньому ділу всю силу свого розуму, щоб вияснити братам-труженикам, на що вони мають право, до чого вони обов'язані змагати як люди, і що вони можуть ося­гнути, коли твердо захочуть і зуміють об'єднатися для осягнення своєї