Реферат: Пошедіна О.І. Україна-нато (Запитання І відповіді): Науково-популярне видання / Колектив

УКРАЇНА-НАТО

(Запитання і відповіді)


2006


Авторський колектив: Абрамов В.І., доктор філософських наук, професор; Деменко О.Ф., кандидат політичних наук; Демчук П.О., кандидат філософських наук, доцент; Казенко П.В., кандидат філософських наук, доцент; Калениченко Р.А., кандидат психологічних наук, доцент; Коряк В.І., кандидат історичних наук, доцент; Куцак В.М., кандидат філософських наук, доцент; Мачульський Б.Г., кандидат філософських наук, доцент; Пашинський В.Й.; Пошедін О.І., кандидат історичних наук, доцент; Скворцов В.В.; Соколов С.В., кандидат філософських наук, доцент; Яковлєв Б.С., кандидат філософських наук, доцент.


^ Під загальною редакцією кандидата історичних наук, доцента Пошедіна О.І.


Україна-НАТО (Запитання і відповіді): Науково-популярне видання / Колектив авторів. – К.: 2006 – 51с.


Колектив авт., 2006

ЗМІСТ


І. Виникнення й еволюція НАТО

1.

Що спонукало країни Заходу до утворення Організації Північноатлантичного договору?......................................................................


5

2.

У чому суть Північноатлантичного договору?................................................

6

3.

На яких принципах будується політика євроатлантичної безпеки на платформі НАТО ? .............................................................................................


8

4.

У чому сутність і зміст принципу безпеки на основі співробітництва?........

9

5.

Чому НАТО не припинила свого функціонування після розпаду Організації Варшавського договору?................................................................


10

6.

Які основні положення Стратегічної концепції НАТО?..................................

12

7.

У чому полягають відмінності між НАТО та ЄС як міжнародних міжурядових організацій?...................................................................................


15

ІІ. Структура та основи функціонування НАТО

1.

Що становить собою структура управління Альянсом і як там приймаються рішення?.......................................................................................


18

2.

Чи має НАТО власні збройні сили?...................................................................

19

3.

Як можна охарактеризувати витрати на оборону в країнах НАТО і блоку в цілому?...............................................................................................................


21

4.

Що становлять собою РЄАП і ПЗМ, створені з ініціативи НАТО?...............

23

5.

Чи залучається НАТО до компанії у Афганістані?..........................................

23

6.

Яка позиція НАТО стосовно Іраку?..................................................................

25

7.

Як можна характеризувати відносини між НАТО і Росією?...........................

27

8.

Що спонукало НАТО втрутитися в Югославські події 1999 р.?....................

30

ІІІ. Взаємовідносини України з НАТО

1.

Чи може Україна стати членом НАТО відповідно до чинного національного законодавства?.......................................................................


35

2.

Які переваги отримує Україна після вступу до НАТО?..............................

37

3.

Чи вигідно Україні бути нейтральною державою?......................................

38

4.

Які основні етапи розвитку взаємовідносин між Україною і НАТО?.......

40

5.

У чому полягає сутність і зміст інтенсифікованого діалогу між Україною і НАТО?...………………………………………………………...


42

6.

В яких галузях Україна співпрацює з НАТО?..............................................

42

7.

Які перспективи українського оборонно-промислового комплексу з набуттям членства в НАТО?...........................................................................


44

8.

Що може становити собою фінансово-економічна складова членства України в НАТО?.............................................................................................


47

9.

Що становлять собою критерії членства в НАТО?....……………………..

48

10.

Які основні етапи повинна пройти країна-претендент для набуття повноправного членства в НАТО?........................…………………….........


49



І. Виникнення й еволюція НАТО


1. Що спонукало країни Заходу до утворення Організації Північноатлантичного договору?


Щоб з’ясувати причини виникнення НАТО, слід проаналізувати характер міжнародних відносин і насамперед відносини між союзниками по антигітлерівській коаліції після закінчення Другої світової війни.

Загальною характерною ознакою того періоду стали взаємна недовіра й підозрілість у відносинах, в основі яких було два фактори:

Червона Армія перебувала в центрі Європи;

американська монополія на атомну зброю.

Негативний характер у відносинах посилювався значними розбіж­нос­тями в соціально-політичному ладі, в системі цінностей і ідеології СРСР того часу з одного боку й Заходу – з іншого, а також намаганні сталінського керівництва встановити контроль над країнами Східної Європи.

^ Суттєвими подіями, що зумовили стан «холодної війни» були такі:

а) Конфлікт навколо Ірану. На територію цієї країни тимчасово, на початку війни, було введено радянські, британські й американські війська, щоб запобігти фашистській агресії. Відповідно до угоди, після війни британські й американські війська залишили Іран. Радянський уряд не тільки не зробив аналогічних кроків, але й увів додаткові частини армії з метою отримати права на північні території Ірану, де більшість становили азербайджанці. Виникає гостра міжнародна криза, яку розглядали в Раді Безпеки ООН. Наштовхуючись на рішучий опір, Сталін відступив – «іранську кризу» було завершено в травні 1946 року.

У розпалі цієї кризи У. Черчіль виступив із звинуваченнями на адресу Москви («фултонська промова») й закликав протидіяти поширенню її влади й комуністичних доктрин шляхом створення загальноєвропейської єдності.

б) ^ Підтримка сталінським керівництвом грецьких комуністів, які розв’язали громадянську війну після того, як більшість громадян проголосувало на референдумі за збереження монархії (вересень 1946 р.). Допомогу повстанцям було спрямовано через Югославію й Болгарію.

8 березня 1947 року президент США Трумен звернувся до конгресу з проханням виділити 400 млн. доларів на допомогу Греції. Доктрина Трумена оголошувала підтримку з боку США «вільних народів» і підкреслювала нову глобальну роль США в протидії Радянському Союзу й комунізму.

в) ^ Відмова СРСР від участі в плані Маршала стала ще одним кроком на шляху до розколу Європи. Запропонований США план економічної допомоги потерпілим від війни країнам Європи кредитами й товарами сприяв подоланню післявоєнної економічної кризи й був підтриманий західноєвропейськими країнами. СРСР відмовився від участі в плані Маршала й змусив прийняти таке ж рішення Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, Фінляндію, Чехословаччину і Югославію.

г) ^ Прихід комуністів до влади в Чехословаччині (лютий, 1948р.), де вони не мали більшості. Цей факт став причиною зростання страху перед комунізмом і прагнення дати йому відсіч.

У березні 1948 року в Брюсселі почалися переговори п’яти держав (Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу) про Західноєвропейський союз, взаємодопомогу й протидію агресії. 17 березня 1948 р. було підписано «Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво і колективну самооборону».

д) Останньою краплею в загостренні відносин СРСР з країнами Заходу стала блокада Західного Берліну радянською стороною (літо 1948 р.) як протидія намірам створити Західнонімецький уряд і поширити його вплив на Західний Берлін. Це привело до напруги в Європі й навіть можливості збройного конфлікту. США не тільки організували повітряний міст для доставки в Західний Берлін товарів, але й перекинули в Англію 60 важких бомбардувальників, здатних нести ядерну зброю, привели в готовність стратегічну авіацію. У травні 1949 р. блокаду Берліну було скасовано. Ця криза показала, що обидві сторони прагнули уникнути військового конфлікту. Разом з тим вона стала важливим етапом на шляху розколу Німеччини. У травні 1949 р. на території радянської окупаційної зони було проголошено створення Німецької Демократичної Республіки, у вересні того ж року –– створено Федеративну Республіку Німеччини (три західні окупаційні зони).

Наслідком цих подій стало створення у квітні 1949 року Північноатлантичного Альянсу –– НАТО (організації Північноатлантичного договору). Одразу після підписання Брюссельського договору керівники Великобританії і Франції виступили за створення широкого військово-політичного союзу західних держав, зміцнення співробітництва у військовій сфері між Старим і Новим світом. Переговори велися з липня 1948 до лютого 1949 року. 18 березня 1949 року текст Північноатлантичного договору було опубліковано.

Урочиста церемонія підписання договору відбулася 4 квітня 1949 року у Вашингтоні за участю 12 держав: Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Канади, Норвегії, Португалії, США, Франції. У 1952 році до договору приєдналися Греція й Туреччина, в 1955 – Федеративна Республіка Німеччина, а в 1982 – Іспанія.


^ 2. У чому суть Північноатлантичного договору?


Північноатлантичний договір був підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949 року, згідно з яким утворився альянс з 10 європейських і 2 північноамериканських незалежних держав з метою взаємної оборони. Ще 14 європейських держав приєдналися до договору в період між 1952 –– 2004 роками.

Сам по собі договір є звичайним документом. Він починається з короткої преамбули, з якої стає зрозуміло, що договір складено в дусі статуту ООН і фактично бере свою легітимність від цієї організації. Інша частина тексту складається з 14 статей, які встановлюють суттєві зобов’язання, що покладаються на країни-члени, як по відношенню одна до одної, так по відношенню до альянсу в цілому.

Деякі статті заслуговують особливої уваги.

Стаття 3 є базисом для колективного оборонного формування. В ній зазначено, що країни-члени альянсу мають підтримувати й розвивати свої оборонні можливості, як індивідуально, так і колективно.

Стаття 4 забезпечує базу для консультацій між країнами-членами в будь-який момент, коли яка-небудь з них відчуватиме, що їй загрожує небезпека. У цій же статті підкреслено фундаментальну можливість широкомасштабного консультаційного процесу, що відбувається в межах Альянсу.

Стаття 5 стосується особливого підтвердження права на індивідуальну або колективну самооборону, як це оговорено в статті 51 статуту ООН. Вона визначає, що країни, які підписують Північноатлантичний договір, погоджуються, що озброєна атака або напад на одну або кількох з цих держав буде вважатися нападом на всі ці країни.

Статтю 9 було присвячено заснуванню Північноатлантичної Ради, як єдиного офіційного органу, створюваного в межах договору. Вона висуває перед Радою завдання по створенню підзвітних органів, які можуть бути необхідні з метою виконання завдань договору. Сьогодні структура комітетів і управлінь або агенцій, які послідовно створювалися Радою за підтримки міжнародних цивільних і військових компонентів, і є тим, що стало називатися організацією Північноатлантичного договору.

У інших статтях договору кожна країна-член НАТО бере на себе особливі зобов’язання щодо оборони та безпеки. Жодне з цих зобов’язань не впливає на їхні права й обов’язки, окреслені статутом ООН.

Північноатлантичний договір з 1949 року продовжує гарантувати безпеку своїм країнам-членам. Багато інших європейських країн не безпосередньо, однак також виграли від системи безпеки, запровадженої Альянсом. Після закінчення холодної війни, Альянс не лише привітав нових членів, а й реорганізував себе так, щоб інші країни могли брати активну участь у його діяльності. Вся Європа безпосередньо виграє від підвищення стабільності й взаємної довіри, яка так і створюється.

^ НАТО орієнтується на безпеку в майбутньому. Про це свідчить створення Ради Євроатлантичного Партнерства й програми «Партнерство заради миру». Альянс є єдиною міжнародною організацією, яка має необхідні сили та засоби не тільки для підтримання безпеки, а й організації колективної оборони в інтересах збереження миру. Щоб бути готовим до виконання аналогічних завдань у майбутньому, НАТО трансформувала свої політичні й військові структури, адаптуючи їх до миротворчої діяльності та завдань щодо врегулювання криз.


^ 3. На яких принципах будується політика євроатлантичної безпеки на платформі НАТО?


Логіка співробітництва у сфері регіональної безпеки досить чітка: об’єднуючи належним чином ресурси, країни з однаковими підходами можуть ефективніше зміцнювати свою власну безпеку.

У військовому плані співробітництво збільшує потенціал збройних сил кожної з таких країн.

З політичного погляду співробітництво у сфері безпеки є завершальним етапом у зміцненні довіри й безпеки, бо таке співробітництво потребує прозорості, координації та взаємної довіри.

Досвід НАТО свідчить, що регіональне співробітництво не замінює інші види співробітництва, а доповнює їх. Кожна країна може бути учасником декількох систем безпеки, не ставлячи під ризик жодну з них. За приклад можна навести співробітництво в аерокосмічній оборонній сфері між Канадою та США або власне європейську систему безпеки й оборони.

Зараз НАТО залишається потужною міжнародною структурою, здатною реально гарантувати безпеку своїх членів. Ця організація ще тривалий час лишатиметься найголовнішим чинником безпеки на нашому континенті, навіть після того, як набере сили європейська політика безпеки й оборони.

Чим це обумовлено?

По-перше, в галузі безпеки чітко визначено основні завдання НАТО:

– слугувати основою для гарантування стабільності в усьому євроатлантичному регіоні;

– забезпечувати форум для проведення консультацій з питань безпеки;

– здійснювати стримування та захист від будь-якої форми агресії стосовно будь-якої з країн-членів Альянсу;

– сприяти ефективному запобіганню конфліктам і брати активну участь у врегулюванні криз;

– сприяти розвитку широкомасштабних партнерських відносин і діалогу з іншими країнами у євроатлантичному регіоні.

По-друге, політика європейської безпеки на платформі Альянсу будується на принципах, які цементують НАТО: ідеологічно-ціннісні принципи, принципи політичної взаємодії і військового будівництва країн-учасниць союзу.

Першу групу принципів, що синтезують ідеологічно-ціннісний вимір – цінності лібералізму, становлять принципи демократії, свободи особистості, верховенства права й свободи торгівлі. Цю групу принципів можна назвати «домінант-принципами», вони створюють підґрунтя для міждержавного діалогу.

Другу групу принципів становлять 10 принципів політичної взаємодії, затверджених Гельсінським Заключним актом Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р). Окремі з них дослівно використовують у офіційних документах НАТО: принципи, що проголошують розв’язання міжнародних спорів мирним шляхом, утримання сторін від застосування сили чи загрози силою тощо.

Третя група принципів створює те «загальне», що становить основу політики воєнної безпеки на платформі НАТО:

визнання Північноатлантичного договору від 1949 року, Стратегічної концепції Альянсу й участь у їх виконанні;

демократичний і цивільний контроль над збройними силами;

оптимізація організаційно-штабної структури, бойового та кількісного складу в інтересах її відповідності умовам ведення війн шостого покоління;

упровадження інформаційних технологій і систем ВТЗ (високоточної зброї);

стандартизація й оперативна взаємосумісність збройних сил країн-учасниць;

прозорість військового бюджету тощо.


^ 4. У чому сутність і зміст принципу безпеки на основі співробітництва?


Принципово важливо зауважити, що найвищим пріоритетом усієї системи безпеки НАТО є індивідуальна безпека особистості, реалізація її прав і свобод. При цьому пріоритет безпеки людини й громадянина є домінуючим на всіх рівнях організації і управління: від державних і недержавних інституцій найнижчого національного рівня до найвищих структур міждержавного рівня. Тому найпершою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини й громадянина. З іншого боку, реалізувати завдання безпеки можна тільки спільними зусиллями на основі непорушності принципу співробітництва.

У цілому систему безпеки на основі співробітництва можна уявити у вигляді чотирьох концентричних кілець.


Кільце 1. Індивідуальна безпека:

захищеність життєво важливих інтересів особистості, людини і громадянина;

невідчуженість законних прав і свобод людини;

чітке розмежування державного й приватного життя громадян;

державний захист приватних інтересів людини і громадянина.


Кільце 2. Колективна безпека:

відсутність будь-яких територіальних претензій між членами системи безпеки (Греція - Туреччина);

взаємні гарантії зовнішніх умов національної безпеки кожного члена системи безпеки;

сприяння один одному в розв’язанні внутрішніх проблем національної безпеки.


Кільце 3. Колективна оборона:

спільний і взаємний захист від зовнішніх загроз і небезпек;

прийняття та реалізація програм оборони і захисту національного й спільного простору;

уніфікація систем озброєнь, підготовки й використання військ за призначенням.


Кільце 4. Забезпечення стабільності:

індивідуальне й колективне співробітництво з країнами, що не є членами НАТО;

розгортання й реалізація Програми «Партнерство заради миру»;

розблокування конфліктних ситуацій у прилеглих до Альянсу географічних зонах;

розширення сфер і зони впливу за межами євроатлантичного простору;

допомога кандидатам на вступ до Альянсу.

Таким чином, безпека на основі співробітництва, як провідний принцип життєдіяльності НАТО, маючи за мету забезпечення індивідуальної безпеки кожної окремої людини і громадянина своїх країн, робить привабливим членство в Альянсі для народів інших країн. З іншого боку, високі стандарти життя в країнах НАТО сприяють прискореному розвиткові тих країн, які ставлять за мету вступ до Альянсу. Тому курс України на євроатлантичну інтеграцію повинен сприяти не тільки забезпеченню її національної безпеки, а й становленню якісно нового вищого рівня життя громадян України.


^ 5. Чому НАТО не припинила свого функціонування після розпаду Організації Варшавського договору?


На початку 1990-х років Варшавський договір був розформований, а Радянський Союз розпався. Після зникнення традиційних суперників деякі діячі вважали, що також зникне потреба в існуванні НАТО, й що майбутні витрати на створення оборонних систем і капіталовкладення у військові сили мають бути значно зменшені.

Однак, незабаром стало очевидним, що хоча закінчення холодної війни ліквідувало пряму воєнну загрозу, зросла нестабільність у деяких регіонах Європи й Близького Сходу. Події у Перській затоці, низка регіональних конфліктів, які часто підігрівалися етнічною та релігійною напруженістю, спалахнули на території колишньої Югославії та в деяких областях колишнього Радянського Союзу й загрожували поширитися. Країни-члени НАТО швидко дійшли висновку, що їхні зобов’язання щодо колективної системи безпеки й співробітництва, реалізовані в межах НАТО, продовжують залишатися найкращою гарантією їх безпеки.

Крім цього, хоч можливість військового втручання вважається незначною, для розв’язання нових складних проблем, таких як етнічні конфлікти, протидія тероризму, зміцнення стабільності й безпеки в новій Європі, могли знадобитися нові форми політичного та військового співробітництва. Маючи на меті такі завдання, НАТО протягом останніх років перетворилося з виключно міцного союзу з колективною відповідальністю за оборону його членів на центр партнерства між народами, які співпрацюють заради поширення зони безпеки.

Починаючи з 1990 року, встановилися регулярні контакти між колишніми країнами-членами Варшавського договору та новими незалежними республіками колишнього Радянського Союзу. Спочатку через заснування Ради Північноатлантичного співробітництва, яку згодом було перейменовано на Раду Євроатлантичного партнерства, а потім через програму «Партнерство заради миру». Подальші важливі кроки було зроблено з прийняттям до НАТО нових членів, а також стосовно розвитку співробітництва з Росією та Україною.

У відповідь на новий стан безпеки у Європі НАТО також зазнало процесу радикальних внутрішніх змін. Зокрема, в НАТО було розпочато перебудову військових структур і збройних сил Альянсу з метою їх пристосування до подолання кризових ситуацій, проведення миротворчих операцій та операцій з підтримки миру в співробітництві з новими країнами-партнерами.

НАТО проводить складні операції з підтримки миру в Афганістані та Косово. Відповідальність за проведення операцій з підтримки миру в Боснії та Герцоговині, а також у колишній Югославській Республіці Македонії, було передано Європейському Союзу.

Крім цього, НАТО проводить низку інших операцій, серед них:

операція «Активні зусилля», в рамках якої кораблі НАТО патрулюють Середземноморський регіон, наглядаючи за судноплавством і забезпечуючи супровід невійськових суден протокою Гібралтар для захисту від терористичних нападів;

на саміті у Стамбулі (2004 р.) Глави країн-членів НАТО та їхніх урядів домовилися допомагати Іраку готувати сили безпеки країни;

у квітні 2005 року НАТО погодилась підтримати Африканський Союз у значному розширенні миротворчої місії в Дарфурі для припинення насильства в регіоні;

11 жовтня 2005 року НАТО прийняла рішення щодо надання допомоги по подоланню наслідків землетрусу в Кашмірі підрозділами спеціалістів з Сил Реагування НАТО (1 лютого 2006 року гуманітарну операцію НАТО в Пакистані було завершено).



^ 6. Які основні положення Стратегічної концепції НАТО?


Вашингтонський саміт (1999 р.) Північноатлантичного альянсу затвердив «Стратегічну концепцію Альянсу».

Сучасна Стратегічна концепція Альянсу (1999 р.) є безпосередньою спадкоємницею Нової стратегічної концепції (1991 р.). Тому політика Альянсу сьогодні, як і в 90-ті роки, базується на трьох основних елементах: діалозі, співпраці й підтриманні колективної оборонної спроможності. Військовий вимір Альянсу залишається невід’ємним чинником досягнення цілей НАТО. Він продовжує віддзеркалювати низку фундаментальних і непорушних принципів:

Альянс є виключно оборонним за своєю метою;

безпека є неподільною. Напад на одного члена Альянсу є нападом на всіх. Присутність північноамериканських сил у Європі і їх готовність їй допомогти залишаються життєво необхідними для європейської безпеки, яка нерозривно пов’язана з безпекою Північної Америки;

політика безпеки НАТО ґрунтується на колективній обороні, що включає інтегровану військову структуру, а також відповідні угоди співпраці та координації між країнами-членами Альянсу;

утримання необхідного балансу ядерних і звичайних сил у Європі залишатиметься необхідним у передбачуваному майбутньому.

У цілому, за умов, що змінюються і впливають на безпеку Європи, сили країн НАТО адаптуються до нової стратегічної обстановки й стають меншими, але гнучкішими.

Якщо аналізувати вихідні позиції Стратегічної концепції Альянсу, з якою НАТО вступає в ХХІ століття, то в основному і головному вони залишаються незмінними й не зачіпають ні одного принципового положення Договору 1949 року. Тому, напевно, доцільно звернути увагу на той факт, що всі трансформації Альянсу та його Стратегічних концепцій не можна розглядати як трансформацію сутності самої його природи, а тільки як пристосування до нових умов.

На цей факт доцільно звернути увагу насамперед тому, що багато людей на пострадянському просторі вважають, що після розпаду СРСР і Варшавського Договору Північноатлантичний союз з «поганого», «агресивного» перетворився на «доброго», «миролюбного». Справа в тому, що «агресивність» НАТО в усі часи існувала тільки у свідомості радянських людей, а не насправді. Війни, що велися США чи Великобританією, – це їхні національні війни, а не війни Альянсу. Так само як афганська війна була війною СРСР, а не Варшавського Договору. Крім цього, Альянс протягом свого існування забезпечував мир і злагоду між своїми членами й ніколи не втручався силою в їхні внутрішні справи.

З іншого боку, треба реалістично ставитися до того, що НАТО не є доброчинною організацією чи установою, а воєнно-політичним блоком безпеки й оборони чітко окресленого геополітичного простору. Тобто, якщо залишатися на позиціях реалізму, то треба усвідомлювати й сприймати (або не сприймати) те, що вищими цінностями Альянсу є мир і безпека в Північноатлантичному геополітичному просторі та надійний захист і оборона країн-членів організації Північноатлантичного договору.

Цю ключову проблему однозначно зафіксовано й у новій Стратегічній концепції Альянсу (1999 р.), яка «віддзеркалює незмінну мету Альянсу та його основні завдання в галузі безпеки, визначає головні характеристики нового простору безпеки та складові широкого підходу Альянсу до питань безпеки, окреслює провідні напрями подальшої адаптації його збройних сил».

За своєю структурою (вступ і 4 частини) Стратегічна концепція Альянсу представляє виважений, логічно послідовний документ, який у якісно нових умовах обґрунтовує стратегічні цілі Організації, визначені в базовому Договорі 1949 р.

Проаналізуємо деякі принципові позиції в стратегії НАТО.

^ У «Вступі» констатовано, що:

протягом 40-а років холодної війни НАТО успішно забезпечувало свободу держав-членів Альянсу й запобігало війні в Європі;

загрози холодної війни поступилися новим перспективам, але останні десять років були позначені виникненням нових ризиків, що загрожують євроатлантичному миру, безпеці й стабільності;

Альянс має забезпечувати колективну оборону й посилювати трансатлантичний зв’язок, зберігати політичну волю та військові засоби, необхідні для виконання всього спектра місій;

стратегічна мета Альянсу залишається незмінною, а розширюється тільки просторові характеристики й умови розв’язання питань євроатлантичної безпеки.


Частина І. «Мета і завдання Альянсу». Обґрунтовує положення про те, що:

основна й незмінна мета НАТО, визначена у Вашингтонському договорі, полягає в тому, щоб захищати свободу й безпеку всіх членів Альянсу за допомогою політичних і військових засобів;

Альянс уособлює трансатлантичний зв’язок, який міцно поєднує безпеку Північної Америки з безпекою Європи;

основоположним керівним принципом діяльності Альянсу є спільне зобов’язання суверенних держав і їхнє співробітництво в гарантуванні неподільної безпеки всіх членів НАТО;

Альянс не ставить собі за мету забезпечувати переваги миру й безпеки тільки для своїх членів, а прагне створити сприятливі умови для розвитку партнерства, співпраці та діалогу з іншими державами, що поділяють його політичні цілі;

для досягнення своєї головної мети Альянс виконує такі основні завдання в галузі безпеки:

а) Безпека: гарантує одну з найголовніших передумов стабільного середовища безпеки євроатлантичного регіону, що ґрунтується на розвитку демократичних інститутів і зобов’язанні мирного улагодження конфліктів, аби жодна країна не могла вдаватися до залякувань або примусу іншої шляхом погрози силою або її застосування;

б) Консультації: виконує функції головного трансатлантичного форуму для консультацій між членами Альянсу з будь-яких питань, а також для необхідної координації зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес;

в) Стримування й оборона: стримує та захищає від будь-якої загрози агресії проти кожної з держав НАТО;

г) Врегулювання кризових ситуацій: зберігає готовність діяти в конкретних ситуаціях відповідно до рішення, що приймається консенсусом, з метою ефективного запобігання конфлікту та брати активну участь у врегулюванні кризових ситуацій;

д) Партнерство: розвиває широкомасштабні програми партнерства, співпраці та діалогу з іншими країнами євроатлантичного регіону з метою посилення прозорості, взаємної довіри й спроможності діяти разом з країнами Альянсу.

Чітке визначення мети й завдань прийнятне для найширшого загалу як у країнах Альянсу, так і за його межами. Суттєвим є те, що завдання діяльності спрямовані не «проти когось», а «за себе». Тобто, ознайомившись тільки з першою частиною Стратегічної концепції Альянсу, розуміємо, що він діє виключно в межах чинного міжнародного права щодо індивідуальної і колективної безпеки й оборони.

^ Частина ІІІ. «Підхід до безпеки у ХХІ столітті». На ХХІ століття Альянсом вироблено ширший підхід до безпеки, який враховує важливість політичних, економічних, соціальних і екологічних чинників на додаток до незамінного оборонного виміру. Розширення підходу до проблем безпеки полягає і в тому, що розбудова європейської архітектури безпеки є справою не тільки Альянсу, а й інших європейських і євроатлантичних організацій, які підсилюють одна одну, але провідна роль залишається за Північноатлантичним альянсом.

^ Альянс прагне зберегти мир і зміцнити безпеку й стабільність євроатлантичного регіону шляхом:

а) збереження трансатлантичного зв’язку, відданості йому та справі колективної оборони як обов’язковій умові збереження довіри до Альянсу, безпеки й стабільності євроатлантичного регіону;

б) забезпечення адекватного військового потенціалу й чітко визначеної готовності до колективних дій у спільній обороні;

в) розвитку власно європейської системи безпеки й оборони в межах НАТО, тісної співпраці між НАТО та ЗЄС;

г) запобігання конфліктам у співпраці з іншими організаціями, подолання криз і сприяння їх ефективного врегулювання, використання всього потенціалу партнерства, співпраці та діалогу;

д) партнерства, співпраці та діалогу з країнами-членами Альянсу подолання розколів і незгоди, що можуть зумовити нестабільність і конфлікти;

е) удосконалення механізму й ефективності діяльності Ради євроатлантичного партнерства;

є) розширення й удосконалення діяльності у форматі НАТО – Україна, НАТО – Російська Федерація та Середземноморського діалогу;

ж) розширення кількості членів Альянсу за рахунок тих країн, які бажають і можуть взяти на себе відповідальність і зобов’язання членів Альянсу;

з) удосконалення контролю над озброєнням, роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення.

Така сутність широкого підходу до проблем безпеки й оборони Альянсу в ХХІ столітті та шляхи подальшого вдосконалення його діяльності.


^ 7. У чому полягають відмінності між НАТО та ЄС як міжнародних міжурядових організацій?


НАТО – це воєнно-політичний союз держав, головним завданням якого є захист свободи й безпеки його членів у Європі та Північній Америці відповідно до принципів Статуту ООН. Для досягнення цієї мети Альянс використовує як свій політичний вплив, так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами НАТО. Відповідно до змін, що відбулися в стратегічному середовищі, змінилися й засоби реагування НАТО на нові проблеми безпеки. Нині Альянс забезпечує стабільність у євроатлантичній зоні й продовжує трансформуватися з метою адекватного реагування поза межами його традиційної зони відповідальності, на нові ризики й загрози, такі як тероризм і проблеми в галузі безпеки, що виникають у країнах, які зазнали кризи державної влади.

В основі діяльності НАТО лежить принцип: безпека кожної держави–члена залежить від загальної безпеки всіх країн Альянсу. Якщо існує загроза безпеці однієї з країн, це не може не впливати на безпеку інших. Це означає, що кожна держава-член бере на себе зобов’язання перед іншими дотримуватися цього принципу, поділяти як ризики та відповідальність, так і переваги колективної оборони. Кожна країна залишається незалежною й зберігає право приймати свої рішення, але спільне планування та розподіл ресурсів дозволяють забезпечити значно вищий рівень колективної безпеки, ніж той, якого кожна країна могла б досягти окремо. Це залишається засадничим принципом співпраці країн НАТО в галузі безпеки.

^ Європейський Союз – це регіональне об’єднання європейських держав, створене з метою подальшого поліпшення співпраці між народами Європи та підвищення її ролі на міжнародній арені. Євросоюз – це, насамперед, об’єднання, яке адекватно відображає рівень досягнутої економічної інтеграції.

Місце, яке займає ЄС сьогодні у сфері міжнародних економічних відносин, його роль у світовій політиці, значні соціально-економічні досягнення свідчать про ефективність обраної західними європейцями політичної філософії, а також стратегії, механізмів і методів інтеграції.

Досвід ЄС підтверджує, що рух до об’єднаної Європи міг бути лише поетапним – від простих, секторальних форм регіональної інтеграції до складніших і широкомасштабніших: від Митного союзу й спільного ринку товарів – до єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, послуг, капіталу, осіб, потім – до єдиного валютного союзу й запровадження єдиної європейської валюти, й лише на завершальному етапі – до політичного союзу.

Економічна інтеграція – рушійна сила процесу об’єднання Європи. Вона не є самоціллю, однак найбільше відповідає повсякчасним потребам країн-учасниць і їхнього населення. У ході будівництва об’єднаної Європи сформовано унікальну інституціональну систему, яка не має аналогів у історії. Її призначення – врахування й узгодження в процесі розробки та прийняття рішень інтересів не лише окремих держав ЄС, а й регіонів, а також різних соціальних груп. Особливість інституціональної системи полягає в тому, що вона має частково наднаціональний, частково міждержавний характер і характеризується високим рівнем правового регулювання.

У 2000 році Єврорада поставила нове стратегічне завдання на наступне десятиріччя: перетворити економіку ЄС у найбільш конкурентноздатну й динамічну економіку у світі, здатну до стійкого зростання в умовах збільшення кількості та якості робочих місць і посилення соціального згуртування. Нова генеральна стратегія ЄС включає формування європейського науково-дослідницького та інформаційного простору, розробку програм формування інфраструктури у сфері наукових знань, стимулювання інноваційної діяльності й структурної реформи економіки, модернізацію системи освіти, модернізацію європейської соціальної моделі, криза якої супроводжується прогресуючим старінням населення.

Перед європейцями стоїть дилема: як водночас суттєво підвищити конкурентноздатність економіки ЄС і зберегти європейські цінності соціальної солідарності. У відповідь на це Євросоюз поставив за мету прискорення економічного розвитку, заснованого на знаннях інвестування в людський капітал, модернізацію держави загального добробуту.

Разом з тим необхідно підкреслити, що членами НАТО і членами ЄС є практично одні й ті ж країни, перед якими виникли практично одні й ті ж проблеми, які можна розв’язати тільки зберігаючи єдність. Єдність ЄС і НАТО забезпечується:

стабільністю інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав людини й поваги та захисту прав меншин;

широким консенсусом щодо основ економічної політики;

відсутністю територіальних претензій між країнами-членами обох організацій;

відданістю принципу співробітництва в забезпеченні національної і колективної безпеки;

схильністю до компромісів і пошуку консенсусу