Реферат: О. П. Реєнт, І. А. Коляда

ІСТОРИЧНЕ ЛОСЬЕ

О.П. РЕЄНТ, І.А. КОЛЯДА

Усі гетьмани

України

ЛЕГЕНДИ .МІФИ'БІОГРАФІЇ

Харків «ФОЛІО» 2008

ББК 63.3 (4УКР) РЗЗ

Серія «Історичне досьє» заснована у 2005 році

Художник-оформлювач А. С. Ленник

Реєнт О. П., Коляда І. А. Р 33 Усі гетьмани України / Худож.-оформлювач А.С.Ленчик. — Харків: Фоліо, 2008 — 415с. — (Істо­ричне досьє).

ISBN 978-966-03-4002-2.

Українська Гетьманська держава за роки свого існування мала 17 гетьманів. Усі вони були носіями ідеї незалежної самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї в життя вони присвяти­ли все своє життя, поставивши за мету вибороти звільнення ук­раїнського народу від панування чужинців. Діяти цим гетьманам довелося в найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для України історичних умовах.

Дмитро Вишневецький прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд, знищити турецькі фортеці в по­низзях Дніпра, а згодом і оволодіти Чорноморським узбережжям. Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належа­ли до тих постатей, чиїми іменами називають епохи. Окремі на­риси в книжці присвячені Івану Виговському, Петру Дорошенку, Пилипу Орлику — видатним державним й політичним діячам, та­лановитим дипломатам.

^ У книжці надається правдивий і об'єктивний життєпис цих, а також інших найвищих військових керівників українського козацтва.

ББК 63.3 (4УКР)

© О.П.Реєнт, І.А.Коляда, 2007 Ап © А.С.Ленчик, художнє оформлення, 2007

ISBN 9/8-966-03-4002-2 © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2007

Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду!

^ СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Христос воскрес на третій день по смерті. І сказав до учнів своїх: «Так написано є, І так потрібно було постраж­дати Христові, І воскреснути з мертвих дня третього, І щоб Ймення, І прощення гріхів між народами усіх, від Єруса­лима почавши».

Коли думаєш про свій народ, приходить на пам'ять «Скорбна мати» П. Тичини:

Ідіте в Україну, Заходьте у кожну хату — Ачей вам там покажуть Хоч тінь його розп'яту.

0 Українська земле! Ти — сто разів розтерзана, двісті — розп'ята, осквернена, обпльована, забита. Чи прийде твоє Воскресіння?!

Мабуть, є щось спільне у долі Твоїй зі Спасителем...

До розп'яття і воскресіння була Тайна Вечеря...

«...Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм Учням, І казав: "Прийміть, споживайте, — це тіло Моє". А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: "Пийте з неї всі, бо це кров Моя Ново­го Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!"»

1 ми споживали тіло брата свого, проливали сторіками кров козацького роду, проклинаючи, забували та нехтува­ли нашою прадідівською славетною минувшиною... Забу­ваючи, плюндрували козацькі могили.

^ Зраду чинили Історії нашій. 1 була Юдина зрада...

«Тоді один із Дванадцятьох, званий Юдою Іскаріот-ським, подався до первосвящеників, І сказав: "Що хочете

З

дати мені, І вам покажу Його, І видам Його!" І вони виплатили йому тридцять срібняків».

Отак і ми, за безцінь продавали батьківські скарби, міняли їхню славу на славу підлабузників та манкуртів-безбатченків, за жалюгідний мізер платні відмовлялись від їх козацької справи — боротьби за волю України.

^ 1 було зречення Петра...

«...тоді він став клястися та божитися: "Не знаю цього чоловіка!" І заспівав півень тієї хвилі... І згадав Петро сказане слово Ісусове: "Перш ніж заспіває півень — від­речешся ти тричі від Мене"».

Петро відрікався тричі. Ми ж — тридцять по тричі. Зрікались Бога, Церкви, могил наших прадідів-дідів, зрі­калися «зрадника», що фундуював церкви та школи, — гетьмана І. Мазепи, зрікалися вигнанця, що і на чужині життя віддавав за Батьківщину, а згадували лише «як про співучасника страшного злочину, що не доніс про ньо­го», — гетьмана П. Орлика, зрікалися нескореного торту­рами та сильного духом, що царю без остраху говорив у вічі слова правди, — гетьмана П. Полуботка...

Зрікалися рідної мови, рідної пісні, батьківської віри, рідної історії, власного родоводу, власного коріння.

^ Немає призабутої спадщини, є спадщина зречень... І був суд у Понтія Пілата...

«І як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший станеться, набрав він води, та й перед народом умив свої руки та й сказав: "Я невинний у крові Його!"»

^ Подивимось на руки свої... І були муки, і були знущання, і була Голгофа...

«І роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялись з Нього й казали: "Радій, Царю Юдей­ський!" І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й били по голові Його...»

Голгофи у нашого народу як верстові стовпи...

Голгофа голодоморів...

Голгофа сталінської опричини...

Голгофа фашизму...

Голгофа брежнєвсько-андроповського мовчання... Голгофа Чорнобиля... Стачило б на кількасот літ.

^ Настав день. І Воскрес Він! Настав час воскресіння і для України!

Воскресни, наш козацький роде! Воскресни в нащадках своїх! Бо воскреслому роду — не буде переводу!

Розкидавши каміння нашої історії — збираймо ж, брат­тя, його заради долі кращої для нашої Батьківщини, во ім'я славних пращурів — козаків, Когорти Лицарів — Не-переможених Силою та Духом!

^ Прочитайте знову сторінки нашої історії! Хай долі наших Ясновельможних гетьманів допоможуть вам осмислити її!

Автори «Особисто знаний ворогами»

Дмитро Байда-Вишневецький

(р. н. невід.—1564)

З-поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду ко­зацької історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, що походив з роду князів Гедиміно-вичів і який на початку 1550-х років заснував замок на ос­трові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.

Ім'я Дмитра Вишневецького, князя із литовської ро­дини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, — вперше згадується в документах 1545 року під час ревізії Креме­нецького замку. У цей час королівський комісар Лев Патій проводив люстрацію (ревізію) Волинського воєводства. Документи свідчать про те, що князь Дмитро Іванович Вишневецький особисто прибув до міста Кременець, де перебував королівський комісар, і показав, що у Креме­нецькому повіті він володіє помістями Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Камарин, Крутнів і Лопушне. Князь був одним з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів.

Як засвідчує «Родословна книга», батько Д. Вишне­вецького — князь Іван Михайлович з 1533 року був ста­ростою єйшиським і воронянським, з 1536-го — про-пойським і чичерським, а з 1541 року — канівським та черкаським. Помер він у 1543 році. Мати — Анастасія Семенівна, дочка Семена ОлІзаровича І княгині Остро­зької, сестри князя Костянтина, ревнителя православ'я в Україні, народила чотирьох синів — Сигізмунда, Дмитра, Андрія, Костянтина — і доньку Катерину.

6

Історик М- Маркевич наводить факт про обрання кня­зя Д. Вишневецького на нетривалий час гетьманом ще у 1513 році. Але відомо, що в цей час з татарами активно боровся дід майбутнього гетьмана — князь Михайло Ва­сильович Вишневецький (1475—1517). У 1512 році він із своїми синами Іваном та Олександром розбив орду під Лопушною. Документи називають кілька сіл, що були в його власності: Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Кама­рин і Лопушне. Однак, як свідчать матеріали розмежування між Литвою і Короною Польською, розміри його володінь були більшими. З опису 28 вересня 1546 року дізнаємося про маєтності «Олексинцьі властная отчизна и дидьізна князей Вишневецких, имение Крутнево, Лопушное, Боб-ровцьі».

Тоді ж, 1546 року, Дмитро Вишневецький у судовому порядку вирішував справу з Чарторийським за якийсь будинок у Вільно, а через рік отримав старостинський уряд у Ворнячині.

У 1548 році князь притягався до суду за «заподіяння кривди підданим королеви Бони». І вже після цих «ли­царських» пригод у 1550 році Дмитро прибув до Черкас. З 1551 року він — староста канівський та черкаський.

У цей час посилюються татарські навали в Україну, що і заважало освоєнню її території польським магнатством.

Аналіз історичних свідоцтв того часу показує, що Дмит­ро Вишневецький був не першим, хто прагнув відбивати напади степової орди. До нього це вже робили Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський та інші старости на південному пограниччі.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVI століття особливо відзначився в боротьбі проти нашестя степової орди староста барський Бернард Претвич. Розповідаючи на сеймі 1550 року про свої походи, він відзначив, що бу­вав у них разом з «воєводою Київським Пронським, князем Корецьким, князем Вишневецьким і князем Володими-рецьким». Претвич — організатор походів проти татар — 1550 року повідомляв великому князеві литовському Си-гізмунду-Августу про Дмитра Вишневецького «як одного з визначніших репрезентантів боротьби з татарами».

Конкретні дані про участь Дмитра Івановича Вишне­вецького у відсічі чужоземної агресії наводяться в осман­ських «Реєстрах кривд», які надсилалися до польської сто­

лиці. В них і віднаходимо першу згадку про боротьбу князя Дмитра Вишневецького з турками: в період з 8 чер­вня 1548 року по 6 грудня 1549 року він безперервно не­покоїв залогу Очаківського замку, який належав тоді Пор­ті. В одній з таких експедицій Вишневецький перебував із «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким, старостою барським Бернардом Претвичем, синами гетьма­на Миколи Сенявського Ярошем і Миколою». Ці нові факти дають підстави зробити припущення, що Дмитро Вишневецький почав боротьбу з ординськими нападника­ми ще 1538 року, коли його батько організував своїх під­даних проти татар і турків. І це цілком імовірно, оскільки на Волині, як заявляли представники місцевої шляхти в 1540 році, «будь єсть або не єсть перемир'є з татарьі, тог-дьі предся з коня мало зседаєм».

Отже, князь Д. Вишневецький виявив себе непересіч­ною натурою, головними рисами якої були лицарство і молодецтво. Може, саме тому, зіткнувшись із козацькою вольницею, він, як ніде, відчув себе у своєму середовищі. Водночас особиста хоробрість князя, його авантюристич­на натура припали до душі козакам, вони ладні були йти з ним і проти татар, і проти кого іншого, якщо б він їх покликав.

Обійнявши посаду старости черкаського і канівського, Дмитро Вишневецький за свій головний обов'язок вважав захист південних кордонів держави. Крім того, у Дмитра Вишневецького був особливий рахунок до степових на­падників. У 1549 році у полон потрапило все сімейство його двоюрідного брата Федора Вишневецького. Цей факт, до речі, зафіксований і в «Кроніці Марціна Бєльського»: «Того року татари в кінці вересня в руських землях вели­кі шкоди вчинили. Замок у Перемирку облягли, в якому князь Вишневецький утриматися не зміг, піддався з дру­жиною татарам. А коли він із замку вийшов, залишок людей його ще мужньо боронився перед татарами, але татари, приступ учинивши, замочок спалили і всіх у нево­лю забрали». Про це ж повідомляв у своїй відписці Мос­ковський посол до Литви Федір Безобразов.

За думкою деяких дослідників, улітку 1553 року Дмитро Вишневецький, можливо, чимось ображений на короля, перейшов на службу до турецького султана Сулеймана її (Чудового) і разом зі своїм військом перебував у Стамбулі.

8

Цікаво, що перед цим король Сигізмунд-Август ви­словлював Радзивіллу побоювання щодо Вишневецького, аби той не перебіг до турків, «полишивши їм пограничні землі, доручені його охороні». Побоювання короля вияви­лися не марними. Невдовзі Радзивілл пише королю, що Вишневецький «з усією своєю ротою, себто з усім козац­твом і хлопством, яке тримав біля себе, з'їхав до турків, виславши наперед козацьку роту, а потім і сам зі своїми козаками потягнувся до Туреччини».

Треба зазначити, що архівні документи нічого не повідомляють про перебування князя Вишневецького у турків. Але це припущення документально не підтвер­джується.

Тому серед істориків до сьогодні немає єдиної думки щодо того, що саме робив Дмитро Вишневецький у Ту­реччині, чому він там опинився і як зміг повернутися. Але хай там як, у Польщі не вірили в щасливе повернення Вишневецького з Туреччини. І справді, треба бути над­звичайно мужньою і сміливою людиною, аби зважитися на таку поїздку до Осяйної Порти — туди, звідки з 1548 по 1553 рік не раз у грізних листах до польського короля султан вимагав покарати українського князя за розправи з ординськими грабіжниками.

Вчинок Вишневецького викликав неабияку тривогу — побоюючись, що він наведе в Україну турків, Сигізмунд-Август знову звертається до Радзивілла: «Як би того князя до себе мати і яким способом?»

Очевидно, спосіб було знайдено, і досить радикальний. Бо на початку 1544 року Вишневецький повертається з Туреччини і 4 березня в Каменні (неподалік Любліна) освідчується королю у товаристві друга і соратника воєво­ди Миколи Сенявського. Чим пояснював Вишневецький свій перехід до турецького султана, не відомо, однак той знову доручив йому охороняти прикордоння «проти татар і влаштувати на острові Хортиця захисне укріплення про­ти кримчаків». Вишневецький знову отримав для управ­ління канівське й черкаське староства.

Як зазначає історик Бантиш-Каменський, «муж ро­зуму палкого, відважний, вправний вояка» Дмитро Виш­невецький невдовзі став визнаним ватажком козаків. Він вирушає на Дніпровське пониззя і «на острові Хортиця, проти Конських вод, коло кримських кочовищ», за свід­

ченням М. Грушевського, «ставить замок і громадить навколо себе козаччину».

Дмитро Яворницький писав з цього приводу: «У 1556 ро­ці знаменитий ватажок низових козаків князь Дмитро Вишневецький, вирушаючи на війну з татарами, вийшов за межі Київського воєводства і, спустившись нижче по­рогів, розташувався на острові Хортиця. Розраховуючи розпочати звідси постійні набіги на басурманів, Вишне­вецький влаштуваБ на острові земляне містечко».

Про Хортицю писав у своєму щоденнику і австрійський дипломат Еріх Лясота, котрий за дорученням імператора Рудольфа II приїхав на Запорозьку Січ, щоб запросити козаків для участі у війні проти турків: «Пристали до бе­рега нижче острова Мала Хортиця, неподалік першого; тут знаходиться замок, збудований Вишневецьким років ЗО на­зад і згодом зруйнований».

Втім, кажучи про будівництво у цей час укріплення на Хортиці, не слід вважати, що це вже був той самий замок, який пізніше увійшов в історію як форпост боротьби про­ти кримчаків. Це, певно, було невеличке укріплення, що слугувало, насамперед, за більш-менш надійну схованку. Для будівництва справжнього замку-фортеці просто не вистачило б часу.

Будуючи замок, Вишневецький намагався укріпити його, як фортецю, і тому просив у короля гармат, об­слугу тощо. Але Сигізмунд-Август, який прагнув лише зміцнення кордону проти кримського хана Давлет-Гірея і стояв за дружбу з ним, відмовив Вишневецькому. Си-гізмунда-Августа не на жарт стурбувала активність кня­зя, котрий вирішив звільнити від татар Дике Поле і навіть усе Причорномор'я. Але ж це не входило до ін­тересів короля, і він спробував якимось чином відкли­кати Вишневецького з Низу. Водночас, добре розумію­чи, що насильно відірвати князя від козаків неможливо, король вдався до хитрощів і запропонував «послати йому якісь дарунки і написати, аби до нас приїхав на якийсь короткий час...». «А на його місце казали їхати з ро­тою, — писав він далі, — його стриєчному братові і залишитися на тому місці, аж поки той вернеться. Зда­ється, таким чином добре буде його звести».

Вишневецький скористався сутичкою між Москов­ською державою і Кримом, і його поява на історичній

10

арені збіглася з тим, що цар Іван IV вирядив два військові загони проти Кримського ханства: один під командуван­ням воєводи Чулкова спустився річкою Доном, а другий під начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра. У цей час князь Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар.

Він організував похід на Іслам-Кермен, з тим щоб за рахунок здобутих трофеїв зміцнити Хортицьке укріплення. Увірвавшись до замку Іслам-Кермена, козацькі загони дощенту пограбували його, потім спалили, а гармати ви­везли у Хортицьку фортецю.

Розгніваний Давлет-Гірей шле лист за листом Сигіз-мунду-Августу, вимагаючи приборкати козаків і Вишне­вецького. Король, однак, відповів, що Вишневецького на Дніпро не посилав. «Можете міркувати з того, — писав Сигізмунд, — що і до цесаря турецького він ходив проти волі нашої, а як там його прийнято, самі знаєте: повер­нувшись до держави нашої, він розповідав, що дістав да­рунки і у тебе, брата нашого, ласку мав. Через те ми й доручили йому степову сторожу, бо переконані, що він підтримуватиме стосунки з вашими людьми, зазнавши від вас ласки».

Король Сигізмунд-Август не знав, що Вишневецький, не сподіваючись ласки від нього, вже давно налаштовує зносини з Москвою.

У березні 1556 року, коли московський уряд організував похід на Крим, очолюваний дяком Ржевським, до нього приєдналося 300 душ із козаків Вишневецького на чолі або з ним, або з одним із його помічників отаманом Млин-ським (він же — Мине). Влітку 1656 року союзники, при­пливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермен і навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху їх наздогнали татари й оточили на од­ному з дніпровських островів, одначе після шестиденної облоги Ржевському, Вишневецькому та деяким іншим ко­закам пощастило вирватися з оточення.

Незважаючи на майже цілковиту невдачу цієї експеди­ції, вона мала надзвичайне значення — це стало насправ­ді зламним моментом у зносинах між Московією, Крим­ським ханством та Оттоманською імперією.

Приблизно у цей час Дмитро Вишневецький починає листування з московським царем. У вересні 1556 року

московські посли, повертаючись з Литви і зустрівшись з Вишневецьким, доповідали, що він збирається перебрати­ся до Москви. Разом з послами Вишневецький відрядив до Івана Грозного свого отамана Михайла Єськовича із засвідченням, що бажає служити цареві. Прийнявши за­віряння Вишневецького, цар направив до нього дітей бо­ярських Андрія Щепотєва і Нечая Ртищева з грамотою та жалуванням. 16 жовтня 1556 року вони повернулися до Москви і оголосили Грозному, що Вишневецький став на царську службу і пішов військом на Іслам-Кермен. Після розгрому Іслам-Кермена Вишневецький у листі до царя присягається, що «доки він на Хортиці, кримчакам ходи­ти буде нікуди».

Оговтавшись від такої зухвалості, Давлет-Гірей спішно зібрав військо і навесні 1557 року рушив походом на Виш­невецького. Він оточив Хортицьку фортецю і облягав її 24 дні. «Але ім'ям государевим і великого князя він, Виш­невецький, захистився від хана, побивши у нього чимало кращих людей, так що хан пішов од Вишневецького з ве­ликим соромом».

Наприкінці літа 1557 року Давлет-Гірей, зібравши не лише кримське, а й турецьке та волоське війська, знову підійшов до хортицьких укріплень. Султанські галери зу­пинилися біля самого острова. Вишневецькому і козакам довелося тримати жорстоку облогу. Однак сили були не­рівні, до того ж вичерпалися припаси. Козаки почали розбігатися, тому довелося відступити. Князь повідомляв Івану Грозному, що «з Дніпра, з Хортицького острова пішов тому, що харчів не стало і козаки розійшлися». Відступивши з Хортиці, Вишневецький закріпився в Ка-неві і Черкасах. З Черкас у вересні 1557 року він одразу ж сповістив про це царя та офіційно звернувся до нього з проханням про заступництво. Іван IV відповів на це згодою і викликав Вишневецького до Москви. Литовські володін­ня (Канів і Черкаси), звісно, відійшли до польського ко­роля, але натомість Вишневецький отримав російське міс­то Бєльов. У російському літописі за Никоновим списком зазначено: «Того ж місяця (вересня. — Авт.) приїхав до царя й великого князя Івана Васильовича всієї Русі від Вишневецького князя Дмитра Івановича бити чолом Ми­хайло Єського, що його государ пожалував, а велів собі служити...»

12

Одержавши від Грозного «город Белев» з великими зе­мельними наділами, український князь зовсім не збирався зайнятися влаштуванням свого господарства. Натомість, у грудні 1557 року, він, очоливши озброєний загін, виступив на захист окраїни Московської держави від татар.

Це був час, коли в історії зносин між Московською державою, Польщею, Оттоманською імперією та Крим­ським ханством настав новий період.

У січні 1558 року вибухає Лівонська війна, яка викли­кала затяжний конфлікт між Польщею та її союзником Кримським ханством, з одного боку, й Росією Івана Гроз­ного, з другого. Тоді ж король Сигізмунд II Август підпи­сав із Давлет-Гіреєм договір про дружбу, заплатив ханові данину й пообіцяв, що не дозволить своїм підлеглим (тоб­то козакам) турбувати наскоками татарські землі.

Коли російська армія в січні переступила кордон Лі­вонії, син хана Магмед-Гірей із величезним військом, у супроводі ногайських мірз Великої орди рушив на Мос-ковію. Але коли він довідався, що велике російське військо зосереджене на Оці, то, досягнувши річки Мечі, повернув назад.

Московський літописець зазначив, що кримський хан, підійшовши із стотисячним військом ло річки Мечі, до­питувався в захоплених у полон рибалок «о Вишмевецком князе Дмитрее, да о Йване Шсреметеве, в иемцах ли?» І коли ті відповіли, що «Йвана на Рязане, а Вишневецко-го на Туле, а князя Михайла Воротьінского в Калуге — приде на них страх и трепет, вскоре воротятся назад, на бегство устремяся».

Наведений уривок переконливо засвідчує неабиякий військовий талант Вишневецького. Після цього на почат­ку 1558 року Іван Грозний на чолі п'яти тисяч стрільців і козаків «отпустил Вишневецкого на Крьімские улуси... во Псле велел суда наделати и из запаси йти на Днепр. И ве-лел государь князю Дмитрею стояти на Днепре и береги своего дела над Крьімским царем, сколько ему Бог помо-жет». З приводу цього царському послові у Варшаві дору­чалося говорити, що «государь послал на Днепр князя Дмитрия Вишневецкого со многими людьми, чтоб над Царевичем (крьімским ханом) поискати и пленньїх бн людей освободити, закже на Вольїни живет все християн­ство и государь о их невзгодах велми скорбит».

Про виконання цього наказу в червні 1558 року Виш­невецький через Івана Мягкова доповів царю: «приходил к Перекопу и сторожей побил за шесть верст от Переколи, а люди ему встречю крьімские не бьівал ни один человек, а стоял и начевал и назавтрее до половини дни за десять верст от Переколи, и пошел ко Днепру на Тованьской перевоз, ниже Ислам-Кирмени польтретьятцать верст и на перевозе стоял три дни, а крьімцьі к нему не бьівали и не являлися».

Потім Вишневецький повернувся на Хортицю, де чекав підходу загону Ржевського. Залишивши на Монастирсько­му острові вище порогів припаси, «пошел летовати в Ис-лам-Кирмен», плануючи звідти робити походи «на крьім-сково улусьі за Перекоп и под Козлец».

Шкоди ординцям Вишневецький, мабуть, завдав біль­ше, ніж про це згадується в московських документах, бо наприкінці травня 1558 року султан Сулейман знову ви­магав од Сигізмунда-Августа «для запевнення спокою на пограниччі усунути звідти Дмитра, котрий знову розпочав там свій розбій».

Пізніше Вишневецький прислав до Москви з князем Андрієм Вяземським «крьімского полоненика городецко-го татарина Кочеулая Сенгильдеева енна Бастановца», який повідомив, що «царь крьімской со всеми людьми готов в Переколи, а к турскому просить людей послал же; а как турской царь людей ему на помочь пришлет, и тог-дн де царь крьшский хочет бьіть на великого князя Укра-

ИНЬІ...»

Ця інформація була надзвичайно важливою для своє­часної підготовки оборони південних кордонів Москов­ської держави. Виславши передові полки назустріч імовір­ному вторгненню татар, Іван Грозний відрядив до загону Вишневецького Микиту Карпова «со своим жалованием з золотими; а князю Дмитрею, а с ним Игнатию Заболоц-кому велел к себе ехати». Очевидно, московський цар, цінуючи українського князя як умілого воєначальника, хотів мати його під рукою в разі нападу татар. Цю думку підтверджують факти, наведені в деяких московських до­кументах.

«Месяца февраля, — зазначається в одному з них, — от-пустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмит-рия Ивановича Вишневецкого на Донець, а велел ему

14

приходить на Крьімские улусьі, суда поделав, от Азова под Керчь и под иньїе улусьі», а Данила Федоровича Адамова відправив на Дніпро. На Дон пішов тоді воєвода Вешня-ков, якому «велено... сходитися... со князем Дмитреем Вишневецким».

Тим часом князь відправив до Москви чотирнадцять полонених, повідомляючи листом, що «побил крьімцов на Яйдаре близко Азова; бьшо их полтретьяста человек, а хотели йти под Казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крьтмцев вверх Донца Северского и четьірех язьїков крьімских ко госуда­рю прислал». Ось яку інформацію містять документи Осяй­ної Порти.

Весною 1559 року, якраз тоді, коли царські війська брали Нарву й Дерпт у Лівонії, Вишневецький прийшов зі своїми козаками до Криму. Очевидно, він проплив униз за течією Волги й через Астрахань прибув до черкеських володінь, де навербував собі допоміжних сил.

Навесні 1559 року Вишневецький напав на турецьку фортецю Азов. Напад було відбито лише завдяки допомозі, яку подали гарнізону ногайські племена, та підтримці от-томанської ескадри з шести великих і незначної кількості малих галер.

Облога фортеці та бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону викликали голод не тільки в Азові, а й у кочовищах Великої Ногайської орди, що знаходилася між Доном і Волгою. Частина їх у зв'язку з цим навіть пересе­лилася в турецькі володіння в Буджаки.

Про бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону московські документи мовчать, згадується в них лише про його прибуття у вересні 1559 року до Москви «из Дону, а с ним прислали Черкаси (черкеси) Ичюрука-мурзу Чер-каского: все черкаси бьют челом, чтобьі их государь пожа-ловал, дал бн им воєводу своего в Черкаси и велел бьі их крестити».

Водночас турецькі архіви відкрили нам нове і про по­вторну облогу Вишневецький Азова восени 1559 року. Так, адмірал турецького чорноморського флоту Алі Реїс пові­домляв султанському дивану, що після його прибуття в Азов «Дмитрашка», котрий атакував тоді цю фортецю, відступив на північ. Присутність у гирлі Дону турецьких галер перешкодила іншому московському воєначальнику,

очевидно, Данилу Адашеву, прийти на допомогу Виш-невецькому з чотиритисячною армією. Одночасно бей Кафи писав до столиці Порти, що оттоманська ескадра відбила напад загону московитів на Керч.

Нарешті, французький учений Лемерсьє-Келькеже на­водить ще один документ, що стосується походів Виш­невецького на турецькі володіння в Криму і на берегах Азовського та Чорного морів, йдеться в ньому про наступ черкесів на Таманському півострові і на Кафу. Ця атака була також відбита, голови черкеських начальників, а та­кож кількох московських проводирів були відправлені до султана.

Чи не після цієї поразки черкеси звернулися до Івана Грозного про прийняття їх у підданство? Й те, що вони приїхали до Москви разом з Вишневецький, засвідчує активну його участь в їхньому повстанні проти турків. Але після цього український князь посварився з московським царем. І тому російські джерела зовсім замовчують дії Вишневецького. Вони тільки зазначають, що 1560 року він посварився із царем і залишив його, щоб повернутися в Литву, де король Сигізмунд II Август пообіцяв оддати йому назад усі права й маєтки.

Оттоманські архіви, навпаки, набагато велемовніші щодо висвітлення діяльності Вишневецького в 1560 році й опосередковано з'ясовують причину його розриву з Моск­вою. З цих архівів стає відомим, що весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув із пониззя Дону, щоб під­готуватися до нового виступу проти кримського хана й володіння Оттоманської імперії, яке мало стати одним із найвизначніших у його житті. Можливо, в цей час Виш­невецький діяв не стільки на руку цареві, скільки в своїх особистих інтересах, та і його війська складалися нині не з московських стрільців, а переважно з донських і ук­раїнських козаків та з черкесів, до яких прилучилися чис­ленні авантюристи — поляки, литовці, навіть ногайці й татари.

У березні й квітні 1560 року Осяйна Порта із трьох різних джерел отримала попередження про цей задуманий великий наступ.

Перші відомості, передані воєводою Молдавії, стосу­валися скупчення «злодіїв» на кордонах Московії (вислів «злодії» з цілковитою очевидністю тут вказує на запорож­

16

ців). За якийсь час каді Азова повідомляв султанському дивану, що ногайці, прийшовши із волзьких степів, стоя­ли в районі Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кількості трьох тисяч «російських козаків», котрі входили до складу армії, що налічувала 80 тисяч чоловік (цифра, напевне, занадто перебільшена), які розташовувалися десь між долиною Аксу (Південний Буг) та річкою Озю (Дніп­ро). Каді вважав, що вороже військо мало намір захопити Крим і перебувало під командуванням «Дмитрашки».

Водночас те ж саме повідомляв Осяйній Порті й Синан, бей Кафи, який на підставі свідчень, надісланих ногайця-ми, писав, що північніше Азова зосереджена російська армія та військо «Дмитрашки», яке нараховує майже 70 ти­сяч. Нарешті, хан Девлет-Гірей сповіщав султанові про підготовку ворогів, серед яких він згадував росіян, черкесів і ногайців. їм, зазначає автор, допомагали й татарські «зрад­ники».

Без сумніву, ці відомості про Вишневецького не від­повідали дійсності, а оцінка сил ворога була вкрай пере­більшена. Ймовірно, оттоманські власті в Кафі та Азові, так, як і кримський хан, не мали ще доволі ефективної інформаційної служби. Але завдяки добре налагодженому справозданню Оттоманської імперії можна простежити майже день за днем мобілізацію потужної військової ма­шини для відсічі загрози з північного боку. Розмах цієї мобілізації промовисто засвідчує серйозність небезпеки. Із Стамбула до Азова вирушила ескадра з сімох військових кораблів; у фортецю, чию фортифікацію було хутко від­новлено, прибув загін яничарів для підсилення гарнізо­нів, а також підвезені їстівні припаси. Нарешті, в травні 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея Сил Істрії, воєначальником над оттоманськими арміями, які мали захищати Азов і Крим од «Дмитрашки». До скла­ду цього війська, крім солдатів, завербованих на місці, в бейлику1 Силістрії, належали призвані до армії сипахи й добровольці з інших восьми бейликів, до яких повинні були влитися загони на чолі з воєводами Молдавії та Ва-лахїї, а також армія кримського хана. Султанський диван просив Давлет-Гірея мати напоготові свої збройні сили,

1 Б е й л и к — маленьке князівство (тут і далі — прим, ред.)

щоб підтримувати бея Силістрії, а задля забезпечення по­низзя Дністра йому передали підрозділ артилерії.

Військові приготування імперії, ймовірно, не відпові­дали справді існуючій небезпеці з боку Дмитра Вишне­вецького, по суті, доволі незначній. Проте мобілізація оттоманських військ сама собою могла безумовно змінити політичну ситуацію в районі. Польський король поквапив­ся принести данину кримському ханові і знову повторив свою обіцянку: не дозволяти своїм підлеглим (маючи на увазі городових козаків) робити наскоки на оттоманські й татарські володіння. Між тим, зосередження оттоманських збройних сил було спрямоване не стільки проти союзної Польщі, скільки проти Москви, що стояла за спиною Вишневецького. На початку травня 1560 року Девлет-Гірей писав султанському дивану, що внаслідок дуже лютої зими, а слідом за нею посушливої весни, в Росії виник голод, який послабив її спромогу чинити опір і напад. Час здав­ся йому якраз слушним для того, щоб здійснити великий похід на Московію; він наполегливо добивається дозволу на це й просить диван надіслати йому підкріплення у ви­гляді артилерії та загону яничар. Хан також повідомляє Оттоманській Порті про наскоки козаків «Дмитрашки», які спускаються за течією Дону, але кількість ворожих військ, зазначених тут, більше відповідала величині здо­рового глузду — авангардом у 400 воїнів називалися голов­ні сили армії, що налічували 5 тисяч чоловік.

Прохання кримського хана про участь Туреччини у військовій кампанії було відкинуте. Покликаючись на про­тяжність відстаней, які мало подолати оттоманське військо та продовольчі валки, а також на труднощі, пов'язані із озброєнням потрібної кількості кораблів, диван вважав несвоєчасним розпочинати військові дії такого розмаху проти Росії й надав ханові право вирушати в похід із власними силами. Але справжня причина відмови Порти від участі в такому виступі проти Росії полягала, напевне, в іншому — в тому, що до Кафи прибули московські гін­ці, які, за свідченням тексту листа бея до султанської ради, хотіли попередити оттоманську владу про наміри «Дмит­рашки» здійснити напад на Азов. Цим московський уряд прагнув виказати перед могутнім південним сусідом свою добру волю. Цар, отже, відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не бажав відповідати».

Можливо, саме в цьому криється справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Грозним, а саме — відмова царя підтримати литовського князя перед лицем небезпеки серйозного конфлікту із грізною оттоманською державою.

Починаючи з літа 1560 року під командуванням Виш­невецького перебувала лише його особиста армія, навер­бована з українських козаків, до яких, мабуть, приєднали­ся донці й черкеси. Саме з таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські джерела лише скупо подають деталі. Ми знаємо, що у 1560 році Вишневецький напав на Азов, але, у зв'язку з прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи, зазнав невдачі; тоді він із черкесами спробував перепливти Та-манську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір або московськими гінцями, або шпигунами, яких послав крим­ський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра спостерігала за переправою й відбила напад.

Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопи­ти турецькі володіння.

Після 1560 року в оттоманських архівах не відклало­ся жодних детальних свідчень про нього. Але з початком 1561 року в Туреччині продовжували готуватися до нових сутичок з Вишневецьким. У донесеннях французького пос­ла із столиці Порти зазначалося, що двадцять галер чека­ють виходу в Чорне море для захисту татар, Кафи та Азова. Передбачалися бойові операції «Дмитрашки» у напрямку Мегрелії. Щоправда, в серпні султанський флот повернув­ся назад, оскільки при спробі висадитися в незнайомій місцевості турки зазнали втрат.

Самостійні дії Вишневецького не імпонували Івану Грозному, і він відкликав українського князя з Північно­го Кавказу за те, що «учел жити в Черкасах не по наказу». Вишневецький зі своїм загоном перебрався спочатку на Запорожжя. Тут, зупинившись на Монастирському ост­рові, він одержав дозвіл короля Сигізмунда-Августа повер­нутися до Польщі.

Проте Вишневецький не відразу вирішив, йти йому на розрив з Іваном Грозним чи ні (можливо, він сподівався схилити того на боротьбу з Кримом). А поки що князь вирішив повернутися до Москви. Про це повідомляє Ни­

19

конівський літопис: «Ноября к царю з Днепра воєвода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкой, а бьіл государ-скою посилкою на Днепре и Крьімские улусьі воевал, которьіе кочевали близко Днепра».

Цього разу український князь пробув у Москві до квіт­ня 1562 року, після чого цар відправив його знову в пониз­зя Дніпра, «а с ним Каневские Черкаси, а велел им недруж-бу делати царю крьімскому и королю литовскому».

Про особисту участь у цій кампанії Вишневецького відомі нам документи не згадують, але, безумовно, люди князя «первей сего в замку Хортуса наймя Миколай з иншими товаришами своими и теж з Черкас поймя Кабе-ли, з стр