Реферат: Парламентське видавництво

http://zakon.at.ua/

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

в контексті

новітнього

українського

досвіду

КИЇВ

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 1999

ББК 67.9 (4 УКР) 400

3-16 УДК 342 (477)

Моїй матері, Таїсії Іванівні

та пам'яті мого батька,

Павла Петровича

присвячую


Рецензенти

В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук» професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук А. О. СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор

Рекомендовано до друку

вченою радою юридичного факультету

Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка

ь-а юридична

Заєць А. П.

3-16 Правова держава в контексті новітнього українського до­свіду. - К. : Парламентське вид-во, 1999. - 248 с. ISBN 966-7288-89-7

Монографія присвячена пошуку шляхів гарантування правового характеру держави і державної влади, захисту прав і свобод людини і громадянина в сучас­них умовах становлення незалежної Української держави.

В монографії комплексно проаналізовано поняття «правова держава» на ос­нові авторського підходу до праворозуміння, а також досліджено рівень реалізації принципів правової держави у законодавчій діяльності, сфері виконавчої влади та правосуддя.

Розрахована на науковців, практиків-юристів, працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, представників політичних партій та громадсь­ких організацій, студентів, усіх, хто цікавиться проблемами правової науки і дер­жавотворення.

ББК 67.9(4УКР)400

Передмова

Розбудова Української держави, поворот суспільства до засад гуманізму і справедливості, пошук шляхів його демократичного розвитку актуалізує використання і наповнення справжнім змістом багатьох суспільствознавчих і державознавчих понять. Це стосується, у першу чергу, поняття правової держави, яким послуговується людство чимало віків і яке тривалий час ра­дянською наукою трактувалось як вигадка буржуазної юридичної науки для обману трудящих.

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще в ан­тичні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу (Арістотель). Платон прорікав швидку загибель державі, в якій закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише у ХІ-ХІІ століттях), однак поши­рення в Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а відтак і визнання певної зв'язаності верховної влади цим законом.

У ХІІ-ХІП століттях формується середньовічний конституціоналізм у формі парламентських органів, які ототожнюються скоріше з судом, ніж з парламентом. Звідси беруть витоки представницька влада і законодавчі збо­ри. В подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю зна­ходить розвиток у працях багатьох вчених, однак з відчутним впливом абср-лютистських тенденцій у політичній науці (пов'язаних з формуванням абсолютних монархій у Європі на зламі XVI століття), а також боротьби між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відпові-дальності лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, одначе, стали фундаментом, на якому зросло систе­матичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку полі­тичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади (Марсілій Падуанський, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є та ін.).

Епоха Реформації у Франції у XIV -XVI століттях викликала до життя ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відпові­дальністю перед народом і парламентом (Ф. Готман, Т. Беза). Критика абсо­лютизму, яка спиралася на призначення політичної влади для загального добра, впритул підвела до відродження древньої ідеї належності політичної влади народові. З цієї ідеї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованості держави служінню усій громаді та скеровуванню природ­ним правом.

Стародавня договірна теорія держави була використана представника­ми політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій2 для обгрунтування обмеження політичної влади та права на опір тиранії.


ISBN 966-7288-89-7

А. П. Заєць, 1999

1 СебайпД, Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. - К., 1997. - С. 338-347.

2 Там само. - С. 338-347.

У нові часи продовжується розвиток ідей захисту прав і свобод особи та рівності всіх перед законом. Революційний лібералізм XVIII та XIX століть доповнює античну ідею панування права концепцією прав і свобод особи, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження у Франції з'являється ціла плеяда визначних вчених, поетів, романістів (Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій та ін.), які обстоюють ідеї суверенної держави, суверенітету народу, розділеної влади та її юридичного обмеження.

Особлива роль у розвитку ідей політичної теорії, на яких зросло вчен­ня про правову державу, належить Дж. Локку, Ш. Монтеск'є і Ж. Ж. Руссо.

Дж. Локк, науковий спадок якого по праву належить як Англії, так і Франції, спираючись на ідеї своїх попередників (зокрема, на ідеї Р. Гукера та Т. Гоббса), визнає природженість та невід'ємність прав особи, а витоки державної влади виводить з особистих прав кожної людини, оголошує зако­нодавчу владу найвищою у системі державного управління, обґрунтовує взаємну обмеженість законодавчої та виконавчої влади, підпорядкованість державної влади суспільним інтересам, її обмеження природним, чинним і моральним законами1. ПІ. Монтеск'є зробив значний внесок у вчення про поділ влади та роль законодавчої влади у системі поділу влади. Ж. Ж. Руссо обгрунтував теорію народного суверенітету.

Розвиток політичної науки на початку XVIII століття призвів до фор­мування поняття правової держави, яке набуло в працях германських філософів І. Канта, Р. Молля, Ф. Гегеля, И. Фіхте, англійця А. Дайсі цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав осо­би, ідея обмеження цими правами самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав особи, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, проте, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Германії чи Англії. Вже наприкінці XIX століття у більшості європейських країн дослідження пи­тань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно дослід-жувались і в Російській імперії. У дореволюційній Росії значним є внесок у формування теорії правової держави В. Соловйова, Б. Чичеріна, П. Новгородцева, М. Бердяева, О. Алексеева, С. Булгакова та багатьох інших філософів і пра­вознавців. В Україні до того ж важливий вплив на розвиток цієї теорії спра­вили ідеї і погляди членів Кирило-Мефодіївського братства, роботи М Драгоманова, М. Грушевського, вчених-юристів С. Дністрянського, Б. Кі-стяківського, М. Ковалевського, М. Палієнка, Ф. Тарановського, М. Рен-ненкампфа та інших вчених2.

Після 1917 року вчення про правову державу зводиться нанівець, ого­лошується шкідливим і йому на зміну приходить теорія законності.

В СРСР термін «правова держава» вперше був застосований після прийняття Конституції 1977 р. у контексті соціалістичної правової держави і пов'язувався, насамперед, з посиленням ролі конституції і закону та дотри­манням їх вимог у реальному житті.

Розгортання демократичних процесів наприкінці 80-х і у 90-ті роки сприяло посиленню уваги до гарантування прав і свобод громадян, у першу чергу — права на вибори, свободу слова, зборів і т. ін. На цей же час припа­дає розвиток вчення про правову державу в СРСР.

1^ Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. - С. 461-477.

2 Щодо політико-правових вчень у дореволюційній Росії та Україні див.: Тимошен­
ко В. І, Правова держава (теоретико-історичне дослідження). - К., 1994. - 132 с.

В юридичній літературі того періоду чимало праць провідних право­знавців присвячено фундаментальним проблемам правознавства, так чи інакше пов'язаним з ідеями правової держави (це, насамперед, праці В. Ка-зимірчука, М. Козюбри, В. Нерсесянца, Г. Мальцева, в яких обґрунтовува­лось так зване широке розуміння права).

Потужний імпульс ідея правової держави здобула у 1985 p., після XIX Всесоюзної партійної конференції1. Проте позбавлення ідеологічного впливу в теорії правової держави і вивчення її на новій» методологічній та теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після деідеологізації державної влади2.

Демократизація політичного режиму, розпад СРСР, здобуття Україною незалежності сприяли тому, що поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського консти­туціоналізму.

Стійких традицій правової держави Україна не мала. Однак ідея право­вої держави у теорії держави і права та конституційному праві України має досить глибоке коріння і тому на початку 90-х років так швидко була відроджена в українській юридичній науці, а її термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відпо­відних апробованих дефініцій.

Ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими-юристами — роз­робниками Конституції України 1996 року.

Побіжно хочу згадати, що розпочинав дослідження теми правової дер­жави не без певних вагань не стільки з огляду на її складність і багатоас-пектність, скільки через відсутність згаданих традицій правової держави в Україні. Проте проголошення України правовою державою, розвиток парла­ментаризму, ознаки цивілізованого функціонування влади, зміцнення неза-^ лежкості правосуддя і, водночас, складні й суперечливі тенденції у станов-1 ленні Української держави зміцнили мою впевненість у необхідності цього 7 дослідження, аби сприяти неодмінній реалізації в Україні як справді євро­пейській державі однієї з найпривабливіших протягом століть ідей правово^ науки .

Нова Конституція України започатковує, без сумніву, новий і важли­вий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. На сьогодні відповідних наукових праць ще надзвичайно мало, і тому сподіваюсь, що пропоноване вам, шановні читачі, дослідження зможе хоч невеликою мірою заповнити цю прогалину.

Дослідженню питань правової держави передує дослідження ролі права у функціонуванні держави. Вивчення глибинної суті правового, дослідження процесів формування права (право-творення), з'ясування ролі держави у формуванні права були конче необхідними, оскільки давали можливість ви-

1Див.: Правовое государство в России: замысел и реальность (к десятилетию пе­
рестройки): Круглый стол юристов, 19 апреля 1995 г. - М., 1995. - 95 с.

2 Серед найбільш значних праць в СРСР періоду 1985-1990 pp., присвячених пи­
танням правової держави, можна зазначити такі: Грязин И. Правовое государство //
Новый мир. - 1988. - № 8. - С. 266-271; Алексеев С. С. Правовое государство — судьба
социализма. - М., 1988. - 175 с; Правовое государство: концепция и пути реализации.
- М., 1990. - 319 с; Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения -
М, 1989. - 201 с; Фундаментальные проблемы концепции формирования советского
правового государства.- X., 1990; Социалистическое правовое государство: концепция и
пути реализации. - М., 1990. - 319 с; Деев Н. Н.}Четверний В. А. Советское государ­
ство и перестройка (проблемы реализации). - М., 1990. - 256 с; Явич Л. С. Господство
права (к концепции правового государства) // Изв. вузов. Правоведение. - 1990. - № 5. —
С. 11-20.

значити певні критерії поняття правового щодо характеристики багатьох ас­пектів держави, зокрема — розуміння сутності і природи держави та дер­жавної влади і форм її легітимації, обгрунтування правової зв'язаності дер­жави як аспекту і характерної риси правової держави, форм державного правління, природи прав людини, оцінки будь-яких нормативних актів ор­ганів державної влади, характеру Конституції і законів держави, які станов­лять нормативно-юридичну основу суспільства. У кінцевому підсумку ро­зуміння права стало стрижнем розуміння правової держави, без з'ясування природи і сутності якого було б неможливим визначити суть та природу самої правової держави, подолати ЇЇ сприйняття лише як держави формаль­ної законності.

Саме цим можна пояснити складність у дослідженні цієї теми. Була потреба осмислення найбільш фундаментальних проблем правознавства, включаючи праворозуміння, встановлення історичної генези права, визна­чення права, вивчення глибинної суті правотворчості та ін., щоб забезпечити методологічну основу дослідження і отримати найбільш достовірні результа­ти. Необхідно також було знайти новий інструментарій і теоретичну базу досліджень. Донедавна вітчизняна юридична наука послуговувалась маркси­стсько-ленінським розумінням держави як апаратом насильства, примусу, знаряддям класової боротьби, а розумінням права — як нормами, встановле­ними державою і нею ж охоронюваними її примусовою силою, Етатизація державного життя, відмова від використання поняття громадянського суспільства як умови формування демократичної держави, переважне нор-мативістське розуміння права (юридичний позитивізм у його крайньому прояві) були непридатними для обгрунтування тези щодо правової зв'язаності держави і давали можливість лише для проголошення принципу верховенства закону, законності. Оскільки саме право ототожнювалось із законом (таке ототожнення характерне навіть для розширеного тлумачення права), то правових чинників для обгрунтування достатнього обмеження влади не існувало.

Спираючись на ідею народного суверенітету, а також на визнання на­роду єдиним джерелом влади, автор по-новому формулює поняття права як правил поведінки, правил належного, що стають правом лише у разі їх легітимації, тобто визнання суспільством. На цій основі уточнюється понят­тя правотворчості, кінцевою стадією якого і визнана легітимація приписів держави. Зроблено спробу обгрунтувати додержавне і позадержавне існуван­ня права при тій загальній умові, що існування сучасного суспільства не­можливе в позадержавних формах, а належне функціонування сучасної демо­кратичної держави неможливе без права, яке і є його необхідною основою.

У тематично-структурному плані монографія складається з трьох час­тин. Перша присвячена дослідженню питань права (природи, генези, проце­су об'єктивації, основних ознак) та його взаємозв'язків з державою; друга — конституційно-правовим засадам детермінованості держави та основним ха­рактеристикам правової держави, третя — інституційним, організаційно-правовим та техніко-юридичним і процесуальним засобам правової держави.

Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність рецензентам-докторам юридичних наук, професорам В. В. Копєйчикову, М. І. Козюбрі, А. О. Селіванову, О. В. Зайчуку, зауваження і пропозиції яких дозволили поліпшити чимало положень монографії.

Складаю свою подяку професору кафедри конституційного і адміністративного права юридичного факультету Гамбурзького університету Отто Люхтерхандту, який зробив чимало цінних зауважень до цієї роботи.

Вдячний також всім, завдяки кому монографія побачила світ.

Розділ І

^ ПРИРОДА ПРАВА І ЙОГО РОЛЬ У ФУНКЦІОНУВАННІ ДЕРЖАВИ

1. Світоглядні основи праворозуміння (історичний огляд)

Плюралізм праворозуміння як відображення плюралізму сві­тоглядних ідей. Розуміння права завжди спиралось на загальне світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи і суспільства. Зміни у підходах до філософського осмислення дійсності безпосередньо впливали на поняття права, визначення його джерел і сутності, на оцінку самої можливості його пізнання, ролі і призначення у суспільстві. Філософські питання про співвідношення матерії і свідомості, шляхи розвитку суспільства і творчу роль людини у його перетворенні юридична наука не тільки акумулювала, а й застосовува­ла у поясненні правових систем.

Метафізика і діалектика, раціоналізм і емпіризм, натуралізм і ан­тропологізм, історизм і реалізм, ідеалізм і матеріалізм відбивалися у правових вченнях, відтворювалися у відповідних моделях права. Абсо­лютне природне право діставало свої ідеї з метафізичного сприйняття світового життя, атомізму Демократа, абсолютної справедливості Арістотєля, раціоналізму Декарта, Спінози, Лейбніца, Локка, Руссо. Утилітаризм Сократа, Бентама, Мілля, доповнений еволюційною мо­деллю розвитку суспільства Спенсера, законом природного відбору Дарвіна, і навіть відхилення від загальної філософської лінії Вейсмана і Ніцше (про необхідність удосконалення людства як виду) знаходять відгук у філософії права, зокрема в її історичній доктрині.

Протягом усього періоду існування цивілізації простежується су­перництво, протистояння і навіть боротьба двох течій, шкіл у філософії права — природно-правової та історичної. В основі такого дуалізму права лежать різні підходи до розуміння джерел права, його походження, які, в свою чергу, спирались на загальні філософські вчення.

Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсо­лютного природного права, грунтувалася на переконаності в існуванні загальних і незмінних законів світового життя і людських відносин. Вважалося, що кожна жива істота має природні властивості, які неми­нуче виявляються у її поведінці, а природний закон є незмінною та універсальною етичною або правовою нормою людської поведінки.

Однак, якщо в античному світі джерело природного права — у вічному природному законі (натуралістична концепція), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основі божественний розум і

його силу, у середні віки — у Розумі і Волі Бога, то на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресив­ної на той час філософії Декарта вбачає таким джерелом са­мосвідомість і мислення людини, її розум як силу, здатну не тільки встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок. Натура і властивості людини (у Г. Гроція — устремління до спільності, Т. Гоббса — страх і егоїзм, Б. Спінози — природна сила і самозбере­ження, X. Томазія — потяг до добробуту, Дж. Локка — природна сво­бода індивіда, Г. Лейбніца — любов, у Ж. Ж. Руссо — моральна і політична рівність та свобода) визначають абсолютні принципи та державний лад. Норми, вироблені на основі цих властивостей, мають загальнообов'язковий характер, їх слід додержувати у повсякденному житті, вони — орієнтир та імператив для держави.

Природно-правове вчення цього періоду має індивідуалістичний, атомістичний і механістичний характер. За визначенням професора М Палієнка, людина у такій природно-правовій філософії «розгляда­ється сама по собі, як абстрактний індивід, ізольована особа, поза вся­ким впливом середовища та історичних умов»1. Так само уявлялась і держава — як механічне з'єднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості та права розглядались як основа держави.

Ідея природного права з новою силою постає у XVII столітті (саме на цей час припадає розробка власне доктрини природного пра­ва), її відродження слід розглядати у контексті взаємозв'язку гео-політичних, соціально-екоиомічних зрушень і еволюції нормативно-правових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, згодом — розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалеж­них держав.

Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської гмперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, «Салічна правда» (Lex Salica) у Німеччині, кутюми Франції тощо), а через університетську освіту — як ідеальна модель, право на­лежного. Таке право, як зауважує Р. Давід, зосереджувалось не на су­довому розгляді, судових процедурах, засобах виконання, а на моделю­ванні норм, що відповідають справедливості та моралі2.

Норми «варварського права», на думку університетських вчених, не відповідали критеріям моралі і справедливості, тому й не користу­валися їх прихильністю. Гостра критика недоліків цих норм, з одного боку, і можливості, що відкривалися із систематизацією і подальшим пристосуванням норм римського права до потреб практики — з іншого, сприяли розумінню права, яке не збігалося з фактично існуючими нормами, а було творінням людського розуму.

Правом, що відповідало б вимогам саме людського розуму, було визнане римське право. Воно було перероблене, оновлене, систематизо­ване і у такому вигляді сприйняте як «писаний розум» в Італії та Німеччині, Франції та Іспанії, Португалії, швейцарських кантонах, у Скандинавських країнах та ін. Тобто відродження ідеї природного пра­ва значною мірою залежало від способу створення «нового» позитив­ного права, а також впливу на цей процес університетів як осередків правової науки.

Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні І. Канта. Загальний правовий закон, за Кантом, проголошує: вчиняй так, щоб вільний прояв твоєї сваволі сполучався б зі свободою кожного, згідно із загальним законом1. Відповідно й право виводиться не з об'єктивної природи речей та відносин, а із законів розуму, виражених у волі. Ос­новою права визнається автономна воля, а природне право, що нале­жить людині з огляду саме на її людяність, — свободою (тобто здатністю хотіти і діяти згідно з розумом), суміщеною за цим загаль­ним законом зі свободою інших людей. А оскільки право передбачає зовнішнє користування свободою (внутрішнє залишається у віданні моралі2), то гарантованість такого користування Кант вбачає у держав­ному примусі. Держава стає зовнішньою силою щодо права, санкціонуючи у позитивному праві норми чистого розуму (крім при­родного і позитивного права Кант розрізняє ще й правову категорію справедливості як соціального домагання, не забезпеченого державним примусом3). Природне право виступає моральною основою позитивно­го права і його кінцевою метою (ідеальною моделлю). Спроба Канта поєднати природне право з позитивним виявилася невдалою. Визнання ним неможливості будь-якого опору державі і державній владі призве­ло до висновку щодо практичного верховенства позитивного права і повного безсилля права природного. Відтоді природне право стає не безпосереднім регулятором поведінки людини, а еталоном, критерієм, вищою моральною метою.

Зазначимо, що незважаючи на недоліки природно-правової докт­рини, вона в усі часи була рушійною силою перетворень і революцій: коли відживали історичні форми права, за допомогою природного пра­ва обґрунтовувався повий суспільний порядок. Під гаслами природно­го права тривали північно-американські визвольні війни, французькі революції, знищувалось рабстйо і зруйновувався кріпосний лад. Проте ним послуговувались і для захисту абсолютизму, примусового впрова­дження казарменого соціалізму і комунізму. Через хибне розуміння сутності людини і потреб людства руйнувалися цивілізації і встанов­лювалася жорстока тиранія, плюндрувалися здобутки людського розу­му і людських рук.


1 Палиенко Н, И. Учение о существе права и правовой связанности государства. -
X., 1908. - С. 32.

2 Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988. - С.55 - 57.

1 Див.: Кант И, Метафизика нравов : В 6 т.

2 Там само. - С 139.

3 Там само. - С. 143.

М., 1965. - Т. 4, ч. 2. - С 140.

Паралельно з природно-правовими ідеями, майже з древності (згадаймо софістів з їх практикою абсолютної справедливості та відносності правди і неправди) існує та набуває сили історичний пог­ляд на право, розквіт якого припадає на XIX століття. Саме він на дов­гий період витісняє із науки ідеї абсолютного природного права (щоправда, відбулось це досить поступово).

Філософською основою історичного вчення про право є вчення Й. Гердера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля про прогресивний процес історич­ного розвитку. Саме народна свідомість, народне переконання є дже­релом права. Вони визначають зміст і обов'язковість права. Воля ж законодавця, за цим вченням, не має ніякого значення, оскільки не впливає на формування права.

Однак така точка зору виявилася досить вразливою. З одного бо­ку, простежувався певний збіг такого підходу з поглядами прихиль­ників природно-правової доктрини. І тут, і там право визнавалося не­залежним від особи та законодавця, розрізнялися лише джерела права (воля Бога, розум, народний дух). Тут і там право постає як ідеальні правові норми, законодавець повинен тільки викласти їх належним чином на папері. Розбіжності виявляються лише у методі пізнання права: природно-правове вчення виводить його шляхом умовиводів, а історичне — емпіричним шляхом. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи відповідали потребам реальності — життя відкидало сліпе уявлення про право, що сформувалося у над­рах абстрактного народного духу, народної свідомості.

З часом недоліки історичної школи права частково нівелюються. Це знаходить, зокрема, свій вияв у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга, який піддає критиці закономірну теорію правотво-рення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів факторами правотворення, а державну владу — формальним джерелом права. Ієрінг, на противагу народному звичаю, віддає пріоритет закону, ви­значаючи законодавство як свідому і закономірну форму правотвор-чості і визнаючи активну роль законодавця. Ієрінг писав у знаменито­му творі «Мета в праві», що у суспільстві в усі часи і на всіх ступенях розвитку існують відношення влади і підкорення. Такими є рабство, кріпосне право, суспільна влада. Влада в суспільстві поступово вироб­ляє правила поведінки для підвладних і для себе самої. Ці правила називаються правом. Сила створює право. Право є політика сили. Во­но не може вважатися чимось вищим, що служить самому собі за мету; право є лише засіб, а мета його — організація, підтримання і збережен­ня суспільства. Право, не підкріплене силою, є фантомом, оскільки тільки влада, що здійснює норми права, робить право тим, чим воно й повинно бути. Суспільство потребує встановлення і підтримання пев­ного порядку. Розрізнених сил окремих осіб для цього недостатньо; люди об'єднуються у союзи, що мають приватний характер, але й цього замало — потрібна міцна вища влада, а саме — державна влада1. Держава і право, таким чином, є нічим іншим, як соціальною організацією при-

1Иеринг Р. Цель в праве. - СПб., 1881. - С, 216 - 228.

мусу1, держава й суспільство — носієм дисциплінованої примусової влади; дисципліна примусу є право. Іншими словами, держава є суспільство, яке примушує2.

Вперше Ієрінг впроваджує поняття мети в праві, обґрунтовує ви­сновок про визнання боротьби інтересів рушійною силою правотвор-чості, визначає законодавство як форму свідомої правотворчості3.

Заперечуючи усяке інше право, крім позитивного (тобто такого, що створене законодавцем, державою), Ієрінг наполягає на конкретно-історичному характері права, його обумовленості матеріальними або егоїстичними інтересами людей, умовами їхнього життя, а також си­лою державної влади4. У той же час він не відмовляється від ідеї справедливості та моральності у праві, більше того, досягнення ма­теріальної справедливості визнає вищою метою права5.

На базі Ієрінгівського вчення про право, філософії позитивізму, започаткованої О. Контом, зростає юридичний позитивізм, позитивне вчення про право, яке відкидає природно-правове вчення і визначає своїм завданням вивчення єдино існуючого права — права позитивно­го. Це вчення рішуче змінило уявлення про позитивне право як таке, що довільно твориться законодавцем, і визнало його як право, вироб­лене самою історією. Не догма і не вищий розум, а конкретні правила, що відображають потреби і устремління людей, з цього часу визнають­ся єдиним об'єктом вивчення. Вчення про природне право як таке ого­лошується застарілим, навіть примітивним.

Досить характерно з цього приводу висловився наприкінці минулого століття В. Ф. Залєсський у ґрунтовній праці з дослідження історичної школи права. «Розпочинаючи короткий історичний огляд поступової заміни однієї великої доктрини у сфері права (історична доктрина) ін­шою, — писав він, — яка не поступається їй у величі (ієрінгівський на­прям), я повинен попередити читача, що вміщую свої дослідження в тіс­ні рамки цих двох напрямів у науці права. Усі інші теорії права, як-от теорію природного права та інші метафізичні теорії, які мають і в даний час своїх представників у середовищі вчених-юристів, я залишаю без розгляду, оскільки помилковість і застарілість (виділено мною. — А. 3.) усіх цих поглядів достатньо в науці установлено»6.

Спочатку в Германії, а згодом і в багатьох інших європейських країнах юридичний позитивізм перемагає. Велика плеяда вчених почи­нає досліджувати національне право за допомогою формально-догматичних методів. У Германії та Англії, Франції, Італії та Росії, в інших країнах узагальнюються результати дії позитивного права в ре­альному житті, відбувається логічна обробка усього комплексу

1Иеринг Р. Цель в праве. - С. 228.

2 Там само, - С. 229.

3 Там само. - С. 238.

4 Там само. - С 316 - 338.

5 Там само, - С 188, 189.

6 Залесский В. Ф. Власть и право : Философия объективного права. - Казань,
1897. - С. 61.


10

11

існуючих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взає­мозв'язки права і держави, розвиваються і доповнюються ієрінгівські погляди на сутність права, значення казуальної творчості у його стано­вленні. Особливу увагу вчені приділяють вивченню закону, який ви­знають вищою, переважного формою права.

Таким чином, історичне вчення про право було суттєво мо­дифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, що непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціоналістичне вчення Р. Ієрінга і його послідовників, які вважають боротьбу інтересів фактором формування права, визнають еволюційний характер права, тобто поступовість його історичного розвитку.

Утилітарно-еволюційна теорія у період відносної стабілізації суспільно-політичного життя європейських народів у другій половині XIX сторіччя була ідеальним фундаментом для укріплення буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, проте залишала місце і для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконален­ня правопорядку. Розширилось розуміння правового минулого, існуючого права, був пояснений причинний зв'язок правових явищ і виведена послідовна картина зміни правових інститутів, поєдналося теоретичне і практичне осмислення правового буття, зародилась юри­дична соціологія (спочатку у формі гіорівняльно-етнографічного методу).

Світоглядна основа правових вчень у кінці XIX - XX столітті. Історична школа і раціоналістичне вчення про право підготували бага­тий грунт для правових теорій, що розвиваються наприкінці XIX — по­чатку XX століття, у тому числі для марксистської теорії. З історичним розпитком зростала і сьідомість народів, зазнавали змін уявлення про право. Посилення класової боротьби в останній чверті XIX сторіччя з новою силою відроджує ідею природного права. Це зу­мовлюється незадовільним охопленням питань соціального життя по­зитивним правом, його нездатністю визначити шлях розвитку права і перетворення правового життя у відповідності із соціальними ідеалами і устремліннями людей.

Ідея природного права у тому вигляді, в якому вона відрод­жується наприкінці XIX століття, частково позбувається своїх давніх помилок. її представники (Г. Спенсер, Р. Штаммлер, Є. Трубецькой та ін.) визнають змінюваність правових норм, розрізняють норми ідеальні і необхідно існуючі у житті. Наголошується на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу пра­вопорядку.

Тільки перехід на позиції природного права (так вважав П. І. Новгородцев) дає змогу вірмо визначити проблему зв'язаності пра­вом держави, оскільки природне право спрямовує діяльність держави.

Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з влас­тивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною як визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психо­логічного фактора у правотворенні й розвитку права. Вважається, що


вивчення цієї ролі має величезне значення і для вивчення самого пра­ва, пізнання його первісних джерел, його природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Заперечення ж самими представ­никами природно-правової доктрини принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права відносно позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, без атрибутів позитивного права.

Таке уявлення про природу права призвело на початку XX століття до спроби синтетичного погляду на право, який охоплював би існуючі протилежні уявлення про нього.

Намагання синтезувати й узгодити різноманітні теоретичні погля­ди на право спостерігалися і раніше. Переконливий приклад — філософія Гегеля, де усі моменти буття є моментами діалектичного розвитку духу, який проходить три ступені розвитку: суб'єктивний, об'єктивний, абсолютний. Об'єктивний дух і становить право у влас­ному розумінні. Право, у свою чергу, проходить три етапи розвитку: як відсторонене, формальне (абстрактне) право, свобода волі у зовніш­ньому світі; як внутрішнє самовизначення волі, моральна вимога; як мо­раль у поєднанні з абстрактним правом, що здійснюються у людських союзах (сім'ї, суспільстві, державі)1.

З нашої точки зору, Гегель геніально визначив співвідношення суб'єктивного й об'єктивного у праві як належного та існуючого і за-і<-їтчч основи для сучасного розуміння процесу формування права. Од­нак заключний етап розвитку права у Гегеля хибує на ідеалізм.

Некритичне та ідеалістичне ставлення до реалізації правової ідеї (як царства здійсненої свободи, міри духу, другої природи) привело Гегеля до виправдання позитивного правопорядку і позитивного права. Тому його спроба усунути дуалізм права у кінцевому підсумку вияви­лася невдалою.

Після 1917 року шляхи західної і російської правової науки розійшлися. В Росії сформувалося нове вчення про право, теоретичною і методологічною базою якого стали історичний матеріалізм і ма­теріалістична діалектика, зокрема: уявлення про розвиток як єдність і боротьбу протилежностей, положення про суперечність як причину саморуху й саморозвитку, про суспільно-історичну практику як основу людського буття, пізнання й мислення, про матеріальну зумовленість суспільно-історичного процесу, про систему виробничих відносин як базис кожного суспільства, про суспільно-економічні формації та їх послідовні зміни в результаті соціальних революцій, про класову боро­тьбу, що веде до соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, а також вчення про безкласове суспільство.

1 Див.: Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М, 1990. - С 59, 60, 67, 96 - 100, 153,

4, 200, 208.


12

13

У структурі марксистсько-ленінського вчення право є надбудовою над економічним базисом. Воно має слугувати інтересам пануючого класу, бути засобом класової боротьби, примусу. Виникнення права безпосередньо пов'язується з виникненням держави. Відповідно й зник­нення права зумовлює відмирання держави. Особливістю марксистсь­ко-ленінського вчення є його директивний характер щодо всіх сфер суспільної науки, у тому числі й стосовно права. Це означає, що ви­сновки марксизму-ленінізму не могли ігноруватись при розробці будь-яких суспільних теорій, мали бути керівництвом до дії. Все це призве­ло до гіпертрофованого розуміння права як крайнього в