Реферат: Щоб не сяяв десь в сузірях блиск твоїх очей

ПОЗА ЗБІРКАМИ


Ніч ступає по руїнах - Інсбрук облягла,

Щоби ти, моя єдина, часом не пройшла,

Щоби ти цього межгір'я не знайшла ачей,

Щоб не сяяв десь в сузірях блиск твоїх очей.


Ніч іде...І ось на герці вимучене днем,

Скам'яніле моє серце вибуха вогнем!

Ворухнеться в нім відгомін, гомін степовий...

І тремтить у нім, як промінь, дивний голос твій...


Ніч вартує по руїнах - темна ніч стара...

А к мені прийшла дівчина - юнка з-за Дніпра, -

Принесла волошку синю й ніжно подає,

І роняє з вій росину на чоло чоє.


...Народився ти для бою. Вір же - все мине.

Пам'ятай, що й я з тобою - не забудь мене...

Пам'ятай, що й я ж з тобою, -

Не забудь мене.


1945 р.


Над полем ключі журавлині,

Над полем,

над лісом,

над гаєм, –

Курличуть в осяяній сині –

Летять із далекого краю.

Летять

і летять,

і тріпочуть –

Ген крильми чекають об зорі,

Роняють, як оклик дівочий,

Привіт із-над синього моря.

Дзвінкий,

переливний

і юний,

Жаданий,

омріяний,

дальній

На радісний степ злоторунний,

На селища вбогі, печальні…

І падає радість на лиця,

На злидні,

на втому,

на болі….

Летять то омріяні птиці

І сонце ведуть за собою.

От крикнути б молодо, буйно!

От дужу б, незнану ще ноту!

В цю хвилю ясну,

срібноструйну, –

В цей радісний час повороту.


…………………………………


Над полем ключі журавлині,

Над полем, над лісом, над гаєм, –

курличуть в осяяній сині –

Летять із далекого краю.


1929


^ ЗАБІЛІЛА НАША ХАТА


Забіліла наша хата

Забіліло все навкруг.

Завірюха пелехата*

Прилетіла із яруг.


Прилетіла, насніжила

На стежину лугову

І на спомин залишила

Білу бабу снігову.


* * *

^ НА СТЕРНЯХ


Не котяться золоті хвилі ранком

І не дзвенять.

Мов вибита плащувата циганка,

Лежить стерня.

...Розлогий шум... голубий дзвін липня —

згадавсь на мить.

На ноги бліде павутиння липне,

Немов щемить.

И поколота на стерні нога боса

Щемить, як гріх.

А вітер падає на межі й голосить,

Свистить вгорі.

Все оддано, все взято, лише хмурість

В межі лежить.

Та зграї ріль сховали в собі мудрість,

Щоб знов ожить.

Годину день зміняє льотом скорим...

Ідуть літа.

На стернях цих наново буйна порость

Повироста.

Повернеться і ластів'ячий стрекіт,

І злото хвиль...

І закиває вам так радісно здалека

Німий ковиль.

Повториться учора пережите знову

Як сотні літ.

Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)

Одквітлий квіт.

Повториться... І буде славний липень

Десь будемо й ми...

На ноги бліде павутиння липне

Немов шумить.

Ніде ніхто.

Розлито сірі фарби

І німо так.

Лиш вітер відбирає грубо скарби,

Свистить в кулак.


^ 1927 р. журнал «Глобус»


* * *


ВЕЧОРИ


І


Рожеві вечори – час тихого смеркання,

Пора роздУми над безоднею ночей,

Глибокий світ притомлених очей,

В диму махорки усмішка прощання.


Настане мить – і в море тишини

Пірне вселюдський лемент і клопОти.

І завихрять світи…Тоді, брудний від поту,

Ходою тихою приходить Він к мені –


Моєї юності навчитель і товариш,

Як камінь, мовчазний і тихий, як тарва,

І, в люльці палячи несказані слова,

Дивитиметься десь на блиск Волосожару.


Сидітиме, як друг, як брат і як отець,

Плечем плеча торкнувшись, мов підпори;

В мовчанні витре піт і витрусить опорок1,

Та не покличе й слова з двох сердець.


Пливтиме вічність в віхолі сузір –

Найбільший твір найбільшого Растреллі.

Пливтиме дим й стинатиметься зір

Над таємницею Великої Пустелі.


Які ще книжники?..Й які ще богослови?

Який талмуд?..І пощо звук пустий?

Привіт Тобі, мовчальнику простий,

Що ще й не рождене спалив у люльці

слово.


Мовчи і думай. Дихай і кури.


О, вечори, глибокі вечори.


Розрада зустрічі і усмішка прощання.

Рожеві вечори – час тихого смеркання.


ІІ


Рожеві вечори – час тихого смеркання…

Відібють мрійно зорю мулярі.

Останній згайсне звук по тій зорі.

І геній творчості зійде, як у нірвану,

В блакитний сон…

Тоді, у тій порі

Забють умовні гасла дзиґарі,

І оживають марева, немов сильвети

на екрані:


….По ринвах вулиць,

по долонях площ,

По лабіринтах зал, кімнат і коридорів –

Елегія парфум…

Атракціон уборів…

Чад поту

і дотепів дощ…


Межи колон і статуй, і дріад2,

Між фресок геніальних, дивних колонад,

Над духом Генія, що знітився, як зеро3, –

Заб’є каскадом горда Суєта,

Завіхолить над всім царівна та –

Всевладна, всенехтУюча гетера4…

Й немов перед отрутою, геть зайвий тут

тепера,

Дух генія замкнув свої уста.


У панцер смутку й гордості закутий,

Принишклий за шедеврами творінь,

Припав коліном перед Зевсом і, мов тінь,

Стоїть,

всіма гордуючи, всіма забутий.


Безглузді марева вечірньої пори.

О, вечори, бентежні вечори.


Жадоба зустрічі. Утіха розставання. –

Рожеві вечори – час тихого смеркання.


***


У весіннім – у синім мареві

Грає вітер на соняшних струнах

І біжать –

голубіють отари

По зеленім, озимім вруні5…

Мій хороший, між друже далекий,

В мене радість сьогоні

велика:

Прилетіли сьогодні лелеки

На старе своє селище з криком.

Ні, не з криком, а з стукотом

(чуєш?

Ти ж прозвав отой стук

кулеметом) –

Хто збагне їній стук й занотує,

не оспіванйи жодним поетом.

Скільки б слів тут потратили люди

Та не втнули б і частки малої, –

То ж привіт,

То ж привіт із усюди –

То привіт від весни золотої…

Довгі зими, сніги і хуртечі,

І багно, і морози, і втома

Одтягнули і душу і плечі,

Обернули зацвіт на солому.

Замели квітники і осики,

Закували струмки срібно-

струйні…

Може, з того і хочеться

крикнуть

Переможно,

нестримано, буйно,

Що кінчилось, урвалось,

розпалося,

Розлетілось

кудою потрапило, –

Ніби камінь, огнЕнно опалений , –

Обірвався

й на бризки,

на крАплини.

Може, з того в маленькім

віконці ось

Білий пролісок став мов

на чаті дня.

Мабуть, з того й встаю рано

з сонцем то

І виходжу гостей зустірчати я….


* * *

У весіннім – у синім мареві

Грає вітер на соняшних струнах,

І біжать – голубіють отари

По зеленім, озимім вруні.

Мій хороший, мій друже далекий,

Чи й у тебе та радість велика?

Чи прилинуть жадані лелеки

На засмічене селище з криком?..


1929


СЛОБОДА


^ Ріммі Марчук.


Сіренькі стріхи,

Давні, як слова,
Понурі, як відчай,
В німих снігах зашиті…

Їм журавель заморено кива –

Вклоняється,

Даючи другим пити.

Скрипить, скрипить

відколи знаю я, –


Який-то скрип,

Які-то скарги вічні…

На вигоні

Мій давній дург вітряк

Стоїть розколений,

Стоїть калічний.

Лунає дзвін…

Що день – то дневі брат…

Хатки погорблені

З підмоклими очима,

Немов бабусі йдуть на прощу мимо,

Чи то на поле

Колоски збирать.

Нехай ідуть…

Нехай ідуть старі,

Хай молитовно десь

Несуть печаль на плечах.

Куди?

Куди ж їх виряжають дзвонарі?

У землю вмерзли пелени старечі.

Не зрушить їх…

А стріхи, як слова,

А стріхи, як відчай,

В німих снігах чорніють…

Надходить ніч,

Хоронить, залива…

Даремно там хтось вогником кива,

Конає в передсмертній

Агонії.

Та інколи

Здіймають стріхи крик

(То крик по-їхньому:

У ній погребно вити)

І вишкіряться в мряку та вітри

Жаданням вічним: –

Мучитись, а жити.

Нехай шпує6,

Нехай сніги одні,

Нехай і ніч, нехай і небезпека…

Піють півні.

Ти ж чуй:

Піють півні!..

Далеко десь,

Далеко…

І буде ранок…

Так. І знову те ж.

Лиш зрідка сонечко

Зануду помережить,

Збудує золота барвисту казку-вежу…

Та тільки вежу ту

Руками не візьмеш.

І все скрипить той журавель старий.

Для других вічно

Сходить синім скрипом.

А втім,

краса і тут, повір, –

Палаци…вежі…–

То хребти борів,

А журавель….– то ботики на рипах.

Давно, давно,

Відколи знаю я, –


Тут більше розпачів,

Аніж тепла і сміху.

Які ж ви сірі…

О, які то стріхи.

Яка ти вбога,

Слобода моя! –


То тільки десь

Чекає мить така,

Коли і ти,

Пошарпана без міри,

Оновишся

І за свою офіру

Підеш новим шляхом в віках.


1928

журнал «Глобус»—1928—№5


^ КЛЮЧЕМ, ЯК ЖУРАВЛІ...


Ключем, як журавлі,

пірвались рідні хати

Туди,

де на мечі багрянім

стигне день...

Виходить мряка з мли

на чорні ріллі спати

І по стерні

зажурена

бреде.

Догнати ластівку...

Догнати сонце славне...

Спинити ніч,

спинити мряку,

сни...

Яка важка рілля, —

які липкі тумани.

Які тупі,

гнітючі ,

очі далини.

Верба похила

ген

межи шляхами

З криницею жде гостя, —

та дарма, —

Ніде нікого...

Там, за могилками

Димар

осінні хмари перейма.

Як журавлі,

далеко рідні хати...

І ріллі слухають

з імли далекі дзвони,

А вечір

тягне крила

мокрі, кострубаті,

А на полях

ляга мутний

осінній сон.


1927 Р.


***


Як крик з могил Печори,

Як зойки з Колими,

Серед нужди і горя

На світ родились ми.


Відповідай!..

Гартований ударом

В сльозах душі й її пекельному вогні,-

Всім Каїнам,

Хамам,

Всім Юдам і рідні,

Всім ворогам твоїм й самому Сатані

За честь Вітчизни, топтану в багні,

Відповідай

Своїм страшним ударом.


^ ПІСЕНЬКА ДІ-ПІ

Малесеньку горилу

Піймали в Сомалі

І привезли без стилю

(Як возять взагалі

Малесеньку горилу,

Гей, родом з Сомалі).

І привезли у Харків —

Смішні говоруни —

В найбільший з зоопарків

Чужої сторони,

В найкращий ніби Харків.

Такі балакуни!

А в Харкові й каміння,

І вітер гомінкий,

І сонячне проміння,

І місяць не такий.

І квіти, і дерева,

І в Лопані* вода,

І над водою мева —

Не так все вигляда.

Та вітер той немилий

І сонечко чуже —

Усе, усе горилу

Маленьку береже.

Горилі ж все байдуже —

І ласка та вотще,

І мева та не кружить,

І Лопань не тече.

Горила гірко плаче

Та й тужить взагалі,

І в снах тікає наче

В далеке Сомалі...

Так, як і ти, юначе,

З чужої десь землі.


^ ЧОГО РИДАЄШ?


Чого ж ти ридаєш, такий бородатий,

Такий от, такий бородатий?

Такий от лисий, такий пихатий

І такий от, такий горлатий?!


Я знаю, ти плачеш, бо не можеш продати

Того, що давно встиг продати.


Чого ж ти ридаєш, такий героїчний,

Такий от... Такий героїчний?!

Такий хоробрий, такий величний,

Ну словом, такий героїчний?!


Я знаю! Ти плачеш, бо голий став нагло,

А голий — ти є безличний.


Чого ж ти ридаєш, такий от гожий,

Такий от святий та Божий?!

Такий найліпший, такий от найкращий,

Такий ні на кого не схожий?!


Я знаю,— ти плачеш, бо ти таки справді,

Справді,— «святий та Божий».


Чого ж ти ридаєш, такий непомітний,

Такий от... такий непомітний?!

Такий от сердечний, такий привітний

І ніжний такий, тендітний?!


Я знаю...

Ти плачеш, що віру втратив,

Що світ цей такий безпросвітний.


^ ПЛАЧ ПО «НЕОКЛАСИКАХ»


Ніяк не виберуть тему поети,

А критики для них ім'я...

Вітчизно ж моя, де ти?!

Де ж ти, Вітчизно моя?!

Ніяк не вгляджу тебе в обличчя

За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою.

Пророки твої — то не розум сторіччя,

А якийсь «Мартин з балабайкою».


^ 1948 р., Новий Ульм


СУПЕРПАТРІОТИ


Утікавши на край світу,

Ми — герої немалі —

Врятували Ярослава

З української землі.


Поуз Канів ішла траса,

Ми журилися зело:

Врятували б і Тараса,

Так лопати не було.


^ СОСНИ ШУМЛЯТЬ


Сосни шумлять, і дроти гудуть,

І дощ накрапає — так, ніби й вдома.

Лиш серце щемить, мов на страту ведуть,

І щелепи зводить страшна оскома.


Оскома від лицарів, оскома від фраз,

Оскома від буйного патріотизму.

І хочеться нагло крикнуть не раз,

Втрачаючи в громі безглуздих фраз

Заткану димом Вітчизну:


— Стійте, обманщики, мавпи й папуги!

Тамтарарамщики і калатали!

Щоб вам заціпило від тої осуги,

Мо' б, ви нарешті брехать перестали?!


Серцем подлі і розумом ниці,

Братоубійники і словоблуди!

Боже! Боже, який же вогонь загориться

Від того Каїна і Іуди?!


Він звик підглядати за вами ревно

У дірочку у замочку,

Він звик оклепати вас скрізь і напевно,

Всім охранкам даючи «відомість точну».


По Сі-ай-Сі, як колись по гестапах,

Він влаштувався, не давши маху,

І тепер там тягає по всіх етапах

Ваше ім'я, немов костомаху.


Це ж він, бруднющий, з ентузіазмом

Хоче гортати вам душу й білизну,

Це ж він при тому кричить до спазми

Про Бога і про Вітчизну.


Це ж він шукає завжди нагоди

Цвісти крикливим таким розмаєм,

У бубни б'є і в «сурму» виводить,

І жовчю своєю ваш зір заливає.


Господи Боже! Та скільки ж можна?!

І де ж той грім, що пророчила мати?!

Щоб змів, щоб знищив, щоб геть розгаратав

Цей рід безумного Герострата?!


Та підлих не сіють і не орють,

І Юди родяться, річ відома...

Сосни шумлять, і дроти гудуть,

І дощ накрапає —

так, ніби й вдома.


^ Я БАЧИВ СВІТ...


1


Я бачив світ — як Великодній ранок:

Велике сонце запалило небо

І радісно кричить в тім сонці одуд;

В свічадо вод вдивляються тополі

Замріяно серед левад блакитних;

По берегах пишаються кульбаби

І ряст крізь лист торішній лиловіє

Межи тернами, а терни димляться

Невинно чистим, білим-білим квітом.


Благословенний світ — неспізнаний, прекрасний,

Казковий, таємничий Світ!

До болю бажаний,

хвилюючий до крику.


II


Я бачив світ за ґратами тюремними...

(до божевілля любий).


III


Я бачив світ... Над мрійною Уссурі

Чудесна райдуга підперла баню неба,

Як міст вогненний... (закінчення немає).


ВІТЕР


До Франції вітер примчав з Колими —

Чорний, забрьоханий вітер,

Звідтіль, де з тобою прощалися ми,

Звідтіль, де лиш ночі понурі самі,

Неначе дереворити.


Ночі такі, як полярна зима,

Чорні такі, як сама Колима,

Сині такі, як останнє «прощай»,

Мертві такі, як відчай.


Ось звідти, від диких полярних заграв,

До Франції вітер сьогодні примчав,—

В країну Свободи, до Жанниних кіс

Крик міліонів приніс.


І ходить той вітер по площах і дачах;

Об мури Сорбонни товчеться

й неначе

Хтось там заламує руки і плаче...


Плаче,

що вітер з країни рабів

В країну Свободи даремно летів.


Даремно, бо тут — теж своя Колима!

Є тут «свобода»,

та гордих нема.


БЛОКАДА

(Розділи з поеми)


ДЖУРА


Вітри з Магадану грохочуть об ратушу,

По вежах готичних звиваються юнгами...

Дрімає мій джура, зіпершись на ратище7,

В шинелі постріляній

і снить Нібелунгами.

Він вийшов з могили,

прийшов із туману...

Вітри з Магадану,

вітри з Магадану...


Звідтіль, де земля захлинулась в сльозах,

Де вже більше не діє жах,

Де душі людські все терплять до пори,—

Звідтіль ці гудуть вітри.


Свищуть на рурах над місцем пожарів,

Біжать по скелетах мостів і ангарів,

Гойдають обірвані троси з святинь

На чорних торосах згромаджених стін,

Над диким хаосом руїн.

Скачуть по стрілках готичних шпилів,

Немовби по щоглах

потоплених кораблів.


Над місцем румовиш, над місцем туману –


Вітри з Магадану,

вітри з Магадану.


Гудуть, розгортаючи пам'ятники,

Осипаючи зорь пелюстки.


Над брухтом святинь і пожовклих кісток

Просівають готичний пісок.


І сплять паперові Гамлети і Фавсти,

Сплять Нібелунги, і сплять Аргонавти,—

Нишкнуть герої й богатирі,

Лиш множаться в грузах руїн щурі...


Світ розпістерся й лежить під блокадою,

Обставлений руїн

чорними барикадами.


Нишкне в нім все в найчорнішу з годин.

Тільки вартує мій джура один.


Джура — не джура — сон, чи туман,

Чи друг, що покинув страшний Магадан,

Чи з бистрої Драви ця тінь, чи з Карпат,—

Дум моїх вірний салдат.


Мріє, дрімаючи в глупій порі:

«Де ж ті герої й богатирі?!»

Лиш щурі...

Лиш вовтузяться в грузах щурі.


Там он... І вже не вітри там гудуть,—

Ой і що ж, ой і що ж за процесії йдуть?!


Взяли от кадила, ряси й косинки,

Взяли кропила, хрести і шмінки,

Стяги й клярнети, гумки й таблетики

Старенькі Фавсти й нові Гамлетики,

Юні Крімгільди, патери й прісти,

Ніби «пророки» й ніби «міністри»,

Тут і найбільші, тут і найменші,

І вундеркінди, і юберменші,

І стали лавами з реліквіями і чеснотами

Перед чорнісінькими готтентотами.


І закрутились черева, і затриндикали каруселі,

Де чоколяда і де «Камелі»,

Вихляють джази, шумлять естради,

І моденшау, й олімпіади...

Тут мрійна усмішка й поза ласкава,

Бо милий лицар чорний, як кава,—

Брудні штиблети такому гостеві

Чистять Гамлети разом з «хрестоностями».


Ніч.

Чорна ніч.

Лиш вгорі — ліхтарі

Та вовтузяться в грузах щурі...

Гей, де ж ті герої й богатирі?!


Ніч.

Чорна ніч.

А за нею безшильдою

Десь тужить Зігфрід за своєю Крімгільдою.


Гей, і тужить Зігфрід за своєю

Крімгільдою,

За ніччю сліпою, за ніччю безшильдою.


Даремно. Все мліє з реліквіями й чеснотами

Перед чорнісінькими готтентотами.

І стогнуть під муринами8 Доротеї,

І сохнуть Крімгільди від гонореї...


Гей, там, де пишались «великі готи»,

Хтось ставить диявольську оперету:

Беруть Крімгільду бушмени й готтентоти

На брукові за сигарету.


І вона тріумфує, хтиво й лукаво,

Рекламно заломлює білі руки...

І танцює в гаштете за порцію кави

З сомалійцем танок «вукі-вукі».


До неї ж — до слави «великих готів»,—

Вітчизни ім'я написавши на шильді,

Вклякає побожно юрба ідіотів

До стіп

до «готичних»

тій Крімгільді.


Господи Боже! Юрба знайома

Мужів державних і вельми вчених!

Завжди безбатченків, завжди бездомних

І слушно

«унтерменшами» наречених.


Ах, скільки правди у тому слові!

Ліпше не скажеш про сім'я від Хама!

Вклякають, вклякають, на все готові,

І кожен з них важний, мов той Далай-Лама.


І вона тріумфує,— в цноті ласкавій

Побожно заломлює білі руки...


І танцює в гаштете за порцію кави

З готтентотом танок «вукі-вукі».


А десь там зіходить слізьми Роксолана —

Тиха й ніжна степова Беатріче,—

За вірність, за чесність, за те, що «Уляна»

Зраджена геть

і ославлена тричі.


Та ради немає на тих гелотів —

На той,

на нещасний орден ідіотів.


Нишкнуть звитяжці й богатирі.

Гаснуть в тумані зорі вгорі.

Ніч. Чорна ніч без зорі.

І тужать за млою, такою безшильдою,

Юний Зігфрід за своєю Крімгільдою.

Ніч. Чорна ніч без зорі.


Вітри з Магадану грохочуть об ратушу,

Б'ються об вежі, біжать по них юнгами.

Мій джура дрімає, зіпершись на ратище,

В шинелі постріляній

і снить Нібелунгами.


Снить Нібелунгами, снить Аргонавтами,

Снить хрестоносцями...


^ РОЗМОВА З СУЧАСНИКОМ


Північ. Це Північ. Година з годин!..

Ми з вами тепера один на один.

Скидайте ж ви маску в чорнильній крові,

Сідайте, будь ласка, отак, візаві,—

Такий, як ви є от, і ваш геморой,

Та щелепу стисніть! Бо ви ж є «герой»!


Руки опростай!

Ноги зігни!

Не рюмай, не капай собі на штани!

Будь як Кортез чи принаймні як син,

Бо ми ж із тобою один на один.

Тепер ми з тобою ось так сам на сам.

Поговоримо ж «по душам».


Ти вже не бійся, що хтось буде знати,

Ти вже не бійся, що зможеш збрехати,

Ти вже не пробуй туди і сюди,

Немов перед Богом на Страшнім Суді!

Бо ж ти й перед Богом навчився крутити,


Бо ж ти й Страшний Суд сам хотів би рядити.

Та тут ти не збрешеш, не схибиш й на крок,

Бо я не є Бог твій, а ти — не пророк.

Ти не пророк, хоч крути, хоч верти,

Як і образ мій вигадав зовсім не ти.


У серці моїм не чорнило, а кров.

В тім серці моїм дикий гнів і любов

Пломеніє, кипить і клекоче в крові...

І те серце з тобою ось так візаві.


А з ним — то мій джура, завмер байдуже.

Він тайну про сповідь твою збереже.

Ввійшов він тихенько і сів при столі,

І пил Магадану — чужої землі —

Струснув ненароком на кінчик стола

Із зморщок глибоких смутного чола,

І мріє про велич такої пори...

Ось так...

А тепер — говори.


^ ХТО Є НАЙБІЛЬШИЙ ПОЕТ В УКРАЇНІ?

Тяжко сказати, щоб не розгнівати когось з поетів і не на­жити смертельного ворога.

Але й не сказати — не можна.

Тож підійдемо до справи чесно і уточнімо те поняття «найбільший» насамперед.

^ ЧИМ НАЙБІЛЬШИЙ?

Поставивши так питання, ми зможемо відповісти досить точно і для всіх приємно, бо кожен з поетів є чим-небудь та найбільший серед усіх. Отже:

Якщо до геніальності — то найбільший ШЕВЧЕНКО.

Якщо до зросту — то МАЛАНЮК.

Якщо до розбещеності — то СОСЮРА.

Якщо до ренегатства — то РИЛЬСЬКИЙ.

Якщо до академічного боягузтва — то ТИЧИНА.

Якщо до компартійності — то БАЖАН.

Якщо до геніальної хаотичності — то ОСЬМАЧКА.

Якщо до расової чистоти — то ЄНДИК.

Якщо до грецької міфології — то ЗЕРОВ.

І так далі. І нарешті:

Якщо до невідомості — то БАГРЯНИЙ.


КОМЕТА

(уривки з епопеї)


Обивателям моєї республіки присвячую


Мотто:

А ми вам про любов велику,

Про ідеї крилаті...

Коли з вас досить модного крику

І звичайного ватера.


І


Наш час — то новий час емансипації,—

Жіноцтво... Нації... Жиди... І темні гої...

Та тільки серед цеї всеї «ації»

(Мовляв поет, розігнаний на шпації*)

Не бачу я емансипації одної.


Передусім — простіть мені за слово,

Мої «согражданє» — поборники ідей!

Я не ловець і не мої то влови,

Коли хто спить, куди іде.


Скажіть, що ліпше,— пуга** чи батіг?

Скажіть, що вище,— чижик чи канарка?

Чи толока, а чи зарослий переліг?

Чи реставрована ремарка?!!


Коли літаврить хтось на огненній косі,

Надривно, тоскно десь замукає корова...

Ніяк не вбачу серед «вольностей» усіх

Емансипації

Простого слова!


II


Тріумф літавр римують барабани,

Зіходить патосом верлібр і тріолет... *

Чого ж ти хмуришся такий, в сіряк убраний?

Ах... ти пак не поет.


Ти не поет, щоб в пеклі барабанить,

Своїм батькам укручувать хвоста,

Ти не поет, щоб незагойні рани

В поеми радости перевертать.


То тільки ми — великі й невеликі,—

Ну, що для нас якихсь сто тисяч слів?!.

То все дарма, що ми такі безликі,

Що потолочили чужий засів...


І чую я у відповідь спокійно:

Я — не поет, про це сказав ти сам,

Ну, а коли

я заговорю сміло,

То що тоді робить балакунам?


III


Він опоров ікс тисяч і «не лисий»,

Сорренто... Рим... А може, просто Крим...

А Ти, його об'єкт широколиций,

Десь ідучи в жнива на косовицю,

Обгорнеш цибулину ним.


Коли б ти ж знав, чого отой писака

Там настрочив за круглі тисячі!..

О мій мовчальнику! Мій «всякий» і не «всякий»!

Мовчиш?

Мовчи!


Та знаю я, що за мовчанням мудрість.

Так, знаю я — за цим ідемо МИ,

Що вийдемо до сонця з темних мурів

С а м і!


IV


Поети — євнухи у наш двадцятий вік!

Звичайно, не усі і не на всій планеті.

Я лиш всього про земляків моїх —

Лише про них — про євнухів поетів.


Родившись з крилами, не вчилися літать,

Родившись гордими, навчились плазувати..

«Співочий грім батьків» вони таять!..

І от тепер:

вони в капелі состоять —

В капелі євнухів при каті!


«Ура — ура!!.» — піють на сьомий глас.

О, де ж він, геній, страдник той, Тарас?!


Він возвеличив їх — отих «рабів німих»,

Він на сторожі слово коло них

Поставив дивне....

Правнуки ж взяли

І на ґешефт те слово потягли.


Що бачу я! —

Червінці за рядок,

Монети за слова, за серце і за мозок!..

А ті «німі»,— немов карасі на брідок:

«Д и х н у т ь!!.» —

А день, а обрії — на грози.


V


Поети — євнухи у наш двадцятий вік.

Ось через те я у таких в опалі,

Що я найперше — просто чоловік,

Того і серце в них моє стримить на палі.

Що стогони — для мене не сонет,

А сірі стріхи — не буржуазія!

Я — «раб рабів» і навіть не поет —

Не каламар* продажний, не «вітія»...

Що бачу я!!.—

Під славний руський мат —

Догмати. Істини... Закони... І пенати...**

Ну, а для нас — лише один догмат:

Ти будь таким,

яким родила мати!


VI


Шукаєм настроїв, матафор, асонації.

За влучну риму проміняли розум.

Поетики сплюндрованої нації

Пережили

Чудну метаморфозу.


Одні сюсюкають та марять галатеями***,

Другі над римою товчуться геніальною,

А треті музу українську Прометеєву

Зробили дівкою інтернаціональною —


Повією! Такі мистці призовані!

Так геніально блискають обцасами****!—

Разом з кагалом***** українізованим

Гуляють в кеглі іменем Тарасовим,


Чи то пак — в ленінський веселий нацфутбол,—

Ім'ям титана

забивають гол...


Та все шукають рим і асонації,

Та все сюсюкають, за риму давши розум...

Поетики сплюндрованої нації

Пережили

чудну метаморфозу.


VII


Один узяв (Ну й спритний! постривай!)

Постриг притьмом Тараса на чекіста...*

Ти ж хоч кісток потрухлих не чіпай!

Чи з тебе мало «криці», «димаря» і «міста»?


Другий віддав Тараса в ВКП...**

Ах, як шкода! Яка печаль, поете!

Поки намоськавсь ти поставить букву «Пе»,

Спізнилася

Твоя дурна анкета.


Та тільки ти не падай «мордой в грязь»

Тягни за чуб, тягни його за ноги

В ЧеКа...

У Бупр доглядачем...

В КаКа***.


Коли ж у тебе манія така,

Так ти «паняй»

разом й до синагоги.

А той!.. А той!.. Чи варто лічить їх?!

Завжди знаходивсь виродок в родині.

Шкода тільки, що в Матері таких

Багацько

розплодилось нині.


VIII


Стягли спідницю й — марш у «нову путь».

Ворожать все, крізь сито цідять воду,

Звідкіль «вітри історії гудуть» —

Чи то із Заходу, чи просто десь зі Сходу.


Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов!

Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний****.

Колись він сам за вас промовить слово,

Колючий, неминучий і постійний.

І заката «історію», стривай!..

А діти та й безбатченки онуки

Візьмуть —

і таки просто на одчай

Пропишуть іжицю

батькам по сьомій букві*.


ІХ


Не з Заходу і не зі Сходу

Вітри історії гудуть,—

То знову тінь цього народу...

То знов замучені підуть


За Рубікон ламать закони,

Трощить, розхитувать стовпи,

Нову династію і «трони»

В крові і вогнищі топить!


Вони мовчать... Мовчать у гніві,

Як ніч, дивізії... полки...

Готують стріли, в'ють тятиви

І нишком точать тесаки.

Підводиться! Підводить крила,

Як недобитий Прометей!

І постать грізного Трясила

Росте із стогону дітей.


X


Ані Мойсей, ні Ленін, ані Юда,

Ані кретин — продажний каламар,

Ані лаковані — такі блискучі люди,

Ні всеросійський паламар,—

Ніхто-ніхто!..

Лише вони одні —

Ці підпанки, ці одщепи від Юди,

Ці здирщики,— вони то знов в вогні


Тебе «обкраденого збудять»!

А ці поможуть...

Тільки не будить.

Вони присплять. Наб'ють зажерне чрево.

Наловлять рибки з темної води...

А вже як тобі добре занудить

І п'ястуком махнеш з звірячим ревом,—

Вони піднімуть прапори і в крик:


«Бандити!!!

Варвари!!!

Противники нового!!!

Проти братерства заколот?!?

Під м у р р!!!»

І забряжчиш, закутий і понурий,

Кайданами з острогу до острогу.


Було так завжди.

Та не буде так!

Колись же «будуть людьми люди!»

На обрії запалить хтось маяк —

І не затрима вітру з Кобеляк

Ані Мойсей,

ні Ленін,

ані Юда.


1926 р.


^ ОДА ДО СТАЛІНА


Эти украинцы мечутся как бездомные

собаки по всему свету, но карающая ру­ка

пролетариата всюду настигнет их...

З промови Сталіна


Писали всі тобі і не жаліли рим,

То й ми напишемо, як Рильський той Максим,

І розквитаємось за давню нагороду —

За «баланду» тюремну...

Отже, пишем оду!..


О Йосипе! — не так,

О Йосипе кривавий!!

І ще не так. Ах, Боже мій,— словник!..

Гай-гай, нема епітета,— один десь був і зник,

Перевела одописальників орава,—

В запамороченні взяла

І перевела

Стерв'ятника в «орла».

І от тепер не знаю,— як почати?

Ах, як тебе, найбільший, звеличати?

Як найгідніше розпочати оду —

Цю оду — ось цю відповідь народу

Того, що «мечеться, бездомний...» — і так далі,

Чи в шалі, чи в запалі, а чи в сказі...

Ну, словом,— історично бовкнув

в істеричнім шалі.


О Музо бідная моя! Ти все перенесла,

Босенька мрійнице, дикунко непокірна!

Марудна штука то — писати про «орла»,

Але всміхнися й будь до краю вірна,

Як вірною була в розвагах і в бою,

В чекістськім пеклі і у «соцраю»;


Скажений той «орел» занадто щось реве —

Він все життя нам не дає спокою:

Женеться

за тобою,

за босенькою

такою...


Як дожене — напевно розірве.

Та ти смієшся дзвінко, як мала.

От так? — І не лякаєшся «орла»?


Безжурна ти і непоправна зроду!

Пройшла Сибір, пройшла «вогонь і воду»,

І ще збираєшся пройти...

Та він це добре зна,

Того й реве, аж світом йде луна,

Що не спитали в нього й не спитаєм броду.

Але...

Тут крапка.

Отже — пишем оду.


О Йосипе... Усі епітети юрбою

Зійшлись і товпляться, та гідного нема.

Нема. У людській мові їх нема,

Геть бліднуть всі слова перед тобою.


Ти все перевершив,

і всіх ти перегнав,

І все переступив,

і всіх переплював,

О дум володарю!!. Як той чиряк на тілі.

О Цезарю — Отреп'єв — Джугашвілі!

Але — стривай. Це хто там так волає?

Ага, династія «Второво Ніколая!»

Династія «К р и в а в о г о». Чого він там ячить?

Чого лепече, мов дитя, той Ніколай? А цить...


Резон! Ура! Диктаторе, приймай:

Чоло схиляє імператор Ніколай

Перед тобою. Він навколюшки стає

І титул свій тобі передає.

Осанна, о істото злая!

О перший лицарю Второво Ніколая!

О генію! О самодержцю величавий!

О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ!

Микілка був лиш немовля перед тобою,

ТИ велетень, ТИ все в крові втопив.

ТИ сотворив добу, відкрив її й закрив,

І зватимуть її кривавою добою,

Твоєю тобто.

Прогримиш на всі віки й держави,

О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ,

Але не думай, шо ми «злі, як пси» —

Ти любиш ордени,— будь ласка, НА Й НОСИ:

Я хочу придобритися, щоби не був ти лютий,

І орден видаю

«С К У Р А Т О В А М А Л Ю Т И».

Носи його на втіху і на славу,

О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ.


Карпати 1944 р.


БАТІГ


І


Його із шкіри зроблено простої

Руками людськими. Давно. В старі часи.

О майстре перший з ери кам'яної!


Чолом тобі, найбільшому з усіх!

Чолом! Чолом!!.— кричить це твій нащадок

Через мільйони літ, вклоняючись до ніг,

За вічне те, що залишилось в спадок,—

За те єдине, що тримає ладу,—

За цей шедевр —

батіг!


Пройшли віки — геть-чисто все змінилось,

Ти чуєш? — все! І сонце вже не те.

А твій батіг ні тлінь, ні смерть не з'їли.

Ба, ні! Його ще навіть доточили,

І руків'я у ньому золоте.


Збагнув? Ге-ге! — Ти ж геній геніальний!

Та проти тебе лялька Стефенсон!

Тобі б от пам'ятник, єдиний і останній,

У нас!.. Не тут, а, скажем, десь в Лозанні..

Чи снивсь тобі цей сон?!.


Чи думав ти, що прилад твій для муки

Переживе геть ряд мільйоноліть?!

Чи думав ти, що ним твої правнуки

Так геніально будуть володіть?!


Це вже не те, що мотуз біля палки.

У нас він тут і там, етцетера...

І того пужална, чи то простої сталки,

Не відрізнити часом від пера.


Ні, не збагнеш ти, пращуре немудрий,

Куди тобі? Куди?!. Ти в небутті.

Ти варвар був, а ми боги — не люди,—

Нам коней мучити ганебно на батіг.


Тепер не те, тепер у нас «культура»,

«Цивілізація» і тисячі ідей!

Тепер у нас...

Та що ти тямиш, мурий!

Тому й батіг у нас із дроту, а не з шкури,

Що спеціально для людей!

О, як він б'є!.. Я знаю, як він б'є...

Проклятий день! Гей, предку огрубілий!

Чи тямиш ти, як ніжних він жує? —

Так елегантно,

з свистом б'є!

Здирає пас

На серці і на тілі.


II


І знову день, як безліч, догорає...

З газетних шпальт мільйони рук і ніг

В нестямі корчаться від краю і до краю...

І чую я, як тут (чи то пак над Китаєм!)

Свистить батіг!


Свистить... Свистить...— Десь сильний слабших доїть.

Там негр, індус, китаєць... і наш брат...

Із шкіри білої, із чорної, з рудої