Реферат: Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Логвиненко Олена Іванівна

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


На правах рукопису


Логвиненко Олена Іванівна


УДК 340.0(09)+351.744.5

ЛІСООХОРОННА СПРАВА В УКРАЇНІ:

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

(ІХ ст. – 1990 р.)


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата

юридичних наук

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних та правових вчень


Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор

Тимощук Олександр Валентинович,

декан юридичного факультету

Таврійського національного

університету ім. В.І. Вернадського


Київ - 2006

Зміст


Вступ

2

Розділ 1. Стан наукового опрацювання проблеми та джерельна база дослідження

10

1.1. Характеристика наукової літератури за темою

дисертації та категоріальний апарат дослідження


10

1.2. Система джерел права та їх класифікація

20

Розділ 2. Лісоохоронна справа на українських

землях у IX – XVІІ ст.


25

2.1. Організація охорони лісів у Руській державі IX–XІV ст.

25

2.2. Лісоохоронні органи іноземних держав

(Великого князівства Литовського,

Польського Королівства і Речі Посполитої)

на українських територіях, що перебували у їх складі



37

Висновки до розділу 2

48

Розділ 3. Лісоохоронні органи на території

України в середині XVII - на початку XX ст.


50

3.1. Особливості охорони лісів в Запорозькій

Січі та Українській гетьманській державі

(Військо Запорозьке)



50

3.2.Охорона лісів на українських територіях

у складі Російської імперії


59

3.3. Охорона лісів на українських територіях, що входили до Австрії та Австро-Угорщини


91

3.4. Організація лісоохоронної справи

в національних державних утвореннях

доби Української революції 1917- початку 1921 рр.



104

Висновки до розділу 3

115

Розділ 4. Охорона лісів у Радянській Україні

120

4.1. Становлення лісоохоронної системи

в Українській СРР


120

4.2. Лісоохоронна діяльність в Українській РСР

у 40 – 90-х рр. ХХ ст.


146

Висновки до розділу 4

173

Висновки

177

Джерела та література

185

Додаток А

207

ВСТУП


Актуальність теми. Сучасний стан людської цивілізації вивів екологічні проблеми на рівень глобальних. Від взаємостосунків людини з природою залежать перспективи життя на планеті. Важливу роль у позитивному спрямуванні таких перспектив має відіграти право як один із найвпливовіших обмежувачів руйнівних тенденцій діяльності людства щодо навколишнього середовища, як гарантія забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, що концепцією, прийнятою світовою спільнотою, визначається як сталий розвиток суспільства.

Оскільки сталий розвиток українського суспільства обрано державою як орієнтир, то постає питання щодо гармонійності взаємин між людьми і природою, зокрема у такій важливій галузі, як лісова. Офіційна статистика створює уявлення про те, що Україна має невичерпні лісові ресурси, про велетенські обсяги щорічного приросту лісонасаджень, замовчуючи, що частка високопродуктивних деревостанів, які мають реальну сировинну цінність, не перевищує 5–10 відсотків усіх лісонасаджень. В Україні не вжито заходів до зламу нинішньої системи управління лісами, сформованої представником держави в лісокористуванні – Держлісгоспом, який лише нищить ліси.

Лісівники замовчують хиби своєї діяльності, що призвели до зміни ландшафтів, структури ґрунтів, екологічних функцій лісів. Природа вже двічі помстилася за грубе потурання її законів, за бездумне нищення лісів на гірських схилах (катастрофічні повені 1998 і 2001 рр. у Закарпатській області з чималими збитками народному господарству і людськими жертвами). Порушення рівноваги біосфери, руйнування унікальних лісових ландшафтів, забруднення екосередовища в Україні призвели до того, що значну частину її території Верховна Рада змушена була визнати зоною екологічного лиха.

Тому пильної уваги і актуальності для вітчизняної історико-правової науки, правильного обрання засобів розвитку, сприяння у створенні та удосконаленні законодавства набуває вивчення відповідного досвіду організації лісоохоронної справи на теренах України в минулі часи.

Нині чимало країн, до яких належить і Україна, у своїх основних законах наголошують на державному обов’язку щодо захисту екологічної безпеки. У статтях 13 і 14 Конституції України акцентовано увагу на тому, що головним національним скарбом є земля, яка перебуває під особливою охороною держави, а природні ресурси у межах території України є об’єктом власності українського народу. Стаття 16 Конституції визначає, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави. У руслі стратегічного курсу нашої країни на побудову соціальної, демократичної, правової держави ці конституційні норми мають аксіоматичний характер і передбачають наявність відповідного механізму їх реалізації. Сукупність суспільних відносин, пов’язаних з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, є об’єктом правового регулювання лісового права. Питання з’ясування місця лісового законодавства в системі законодавства України є сьогодні надзвичайно актуальним.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає завданням Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 “Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення”. Робота виконана згідно з п. 1.1 “Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 рр.”.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному науковому опрацюванні процесів генезису, становлення, розвитку української правової традиції у сфері лісоохоронної справи та ступеня втілення її у правовому регулюванні відносин упродовж існування середньовічних руських князівств, Речі Посполитої, козацької української державності, Російської та Австро-Угорської імперій, державних утворень в Україні під час національних визвольних змагань 1917–1921 рр., радянської України.

Для досягнення цієї мети визначено такі дослідницькі завдання:

здійснити періодизацію історії дослідження проблеми та окреслити її джерельну базу;

виявити загальні закономірності та регіональні особливості процесу зародження і становлення перших лісоохоронних інститутів на етнічних українських землях;

встановити суттєві ознаки української правової традиції у лісоохоронній сфері;

визначити організаційно-правові засади формування української національної системи лісоохорони;

з’ясувати особливості впливу центрального державного апарату Російської і Австро-Угорської імперій на організаційну побудову і діяльність місцевих лісоохоронних органів в українських землях;

висвітлити нормативно-правові засади організаційного устрою центральних та місцевих лісоохоронних органів українських національних держав періоду визвольних змагань 1917–1920 рр.;

проаналізувати особливості кадрової політики та стану матеріального забезпечення службовців лісоохоронних органів, встановити основні форми і методи їхньої практичної діяльності у Київській Русі, середньовічних руських князівствах та воєводствах у складі Литовсько-Польської держави, у Запорозькій Січі й Гетьманщині; малоросійських і новоросійських губерніях Російської імперії, а також у Галицькому намісництві Австро-Угорщини; на державних територіях Західноукраїнської Народної Республіки, Української Народної Республіки, Української Держави, УСРР (УРСР);

узагальнити історичний позитивний вітчизняний досвід у сфері лісоохоронної справи та дати рекомендації щодо вдосконалення організації та службової діяльності лісоохоронних органів сучасної України.

^ Об’єктом дослідження є правові відносини у вітчизняній лісоохоронній галузі в їх історичному аспекті. Відповідно до об’єкта предметом дослідження визначено розвиток лісоохоронної справи в Україні з ІХ ст. до 1990 р.

^ Методи дослідження. Для вирішення завдань дисертаційної роботи застосовувалися загальнонаукові (філософські) та спеціальні методи пізнання правових явищ. Діалектичний метод уможливив відобразити зміни у системі лісоохоронної справи, врахувати взаємозалежність у правовій реальності, виявити її цілісність і форми взаємодії з зовнішнім середовищем. Використання методу історизму сприяло забезпеченню розгляду динаміки розвитку правової традиції у сфері лісоохоронної справи та організаційної побудови центрального і місцевого лісоохоронного апарату в різні історичні часи. За допомогою системного методу розглянуто особливості лісоохоронних систем УНР, ЗУНР (ЗОУНР), Української держави, УСРР (УРСР) у наступності з аналогічними системами державних утворень з попередніх часів вітчизняної історії. Функціональний метод сприяв визначенню основних якостей і призначення інституту лісоохоронної справи та його впливу на суспільні відносини, а також з’ясуванню характеру причинно-наслідкових зв’язків у діяльності лісоохоронних органів попередніх і наступних українських урядів. Завдяки використанню формально-догматичного методу виявлено заплутаність і громіздкість лісоохоронного законодавства Російської імперії, що перейшло до УНР, а згодом і Української РСР, встановлено роль формальної визначеності правових норм у регулюванні відносин у сфері лісоохорони досліджуваного періоду. Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти поняття однакових юридичних явищ, процесів, що відбувалися на українських землях у ході формування правової традиції у сфері лісоохорони; встановити загальні закономірності і регіональні особливості історико-правового розвитку українських земель у складі іноземних держав.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням процесів генезису, становлення, розвитку української правової традиції у сфері лісоохоронної справи та ступеня її прояву у правовому регулюванні лісоохоронної справи. Найповніше наукова новизна виражена у таких результатах:

1. Виокремлено суттєві історіографічні періоди з дослідження поставленої наукової проблеми, встановлені прогалини у її вивченні і обґрунтовано необхідність узагальненого комплексного монографічного дослідження у певних хронологічних межах на базі описаних наукових джерел.

2. Запропоновано визначення поняття “українська правова традиція у сфері лісоохоронної справи“ як невід’ємного елементу правової культури українського народу, що проявляється через наступництво в його національній правосвідомості і відбиває особливості правовідносин, які склалися на його етнічній території на основі комплексу звичаєвих, адміністративно-прецедентних і законодавчих норм.

3. Визначено витоки державної лісоохоронної справи – з появою у ХV ст. права власності на ліси на державному рівні забезпечується їх охорона: видаються особливі охоронні грамоти про недоторканність меж та стягнення штрафів за лісові порубки.

4. Вивчено загальні закономірності та регіональні особливості процесів зародження і етапів становлення перших лісоохоронних інститутів на етнічних українських територіях; у результаті порівняння встановлено, що хронологічно вони збігаються з типовими щаблями державної еволюції сусідніх європейських народів, які досягли провідних позицій в епоху Середньовіччя.

5. Використовуючи архівні документи і матеріали, документи, опубліковані в офіційній пресі, комплексно проаналізовано законодавчу та організаційну діяльність української держави щодо функціонування лісоохоронних органів для забезпечення збереження лісових насаджень.

Конкретизована наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:

проведено аналіз нормативно-правових засад організаційного устрою лісоохоронних органів на території України, їх комплектування особовим складом, основних форм та методів службової діяльності лісоохоронців у різні історичні часи;

досліджено і введено в науковий обіг архівні матеріали та нормативно-правові акти, якими регламентувалась організація і діяльність лісоохоронних органів із започаткування української державності до 1991 р.;

знайдено і перекладено української мовою Лісовий статут, прийнятий 27 лютого 1567 р. у Книшині, що регулював правові відносини в лісоохоронній галузі в середньовічних князівствах і воєводствах у складі Литовсько-Польської держави;

виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки правових норм, що регулювали питання організації та діяльності лісоохоронного апарату в різні історичні часи, розглянуто як комплексну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання охорони лісу. Це уможливило виявити значні негаразди та проблеми у лісовому господарстві країни, що, зокрема, зумовлювалося поєднанням в особі лісогосподарських підприємств функцій продавця деревини, її покупця та контролера. Так, в Українській РСР місцевим органам (лісгоспам) дозволялося здійснювати державне управління і контроль у сфері ведення лісового господарства, що призвело до порушення лісгоспами принципу несумісності функцій державного управління і контролю у сфері ведення лісового господарства зі здійсненням підприємницької діяльності, тобто, веденням порубок головного користування.

^ Практичне значення одержаних результатів. На доречність вивчення зазначеного предмета дисертаційного дослідження варто вказати як у теоретичній, так і в практичній площині. По-перше, нагальність таких наукових пошуків підтверджується станом наукової розробки проблеми. Спеціальне історико-правове дослідження лісоохоронних органів України дозволить заповнити наукові прогалини, що існують у цьому питанні сьогодні. Основні положення та висновки дисертації доцільно буде використовувати у навчальному процесі при викладанні історії держави і права України, спецкурсів з історії правоохоронних органів. По-друге, висвітлений історичний досвід організації лісоохоронних органів можна врахувати під час реформи лісового відомства, а позитивні форми і методи діяльності лісоохоронців – застосовувати для навчання особового складу.

^ Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані автором під час виступів на V щорічних історико-правових читаннях «Актуальні проблеми історіографії історії держави і права» (3–5 жовтня 2000 р., Сімферополь, Алушта), ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (19 травня 2001 р., Сімферополь), Дев’ятій історико-правовій конференції “Юридична наука і освіта: історія, сучасність, перспективи” (6–8 червня 2003 р., Рівне), науковій конференції “Професіональність у діяльності органів внутрішніх справ: проблеми становлення та розвитку” (листопад 2004 р., Харків).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в семи наукових публікаціях, у тому числі в п’яти статтях у фахових наукових виданнях.

^ Структура та обсяг дисертації. Робота складається з чотирьох розділів, що поділяються на десять підрозділів, висновків до кожного з розділів, загального висновку, списку джерел та літератури, додатку. Загальний обсяг дисертації – 206 арк., з них основного тексту – 184 арк., список використаних джерел та літератури 22 арк. (271 найменування), додаток – 5 арк.


РОЗДІЛ 1

Стан наукового опрацювання проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Характеристика наукової літератури за темою дисертації та категоріальний апарат дослідження

Досліджуючи вітчизняну лісоохоронну галузь в її правовому та історичному аспекті функціонування лісоохоронних органів середньовічних руських князівств, Великого князівства Литовського, Польського Королівства, Речі Посполитої, козацької української державності, Російської та Австро-Угорської імперій, державних утворень в Україні за доби Української революції 1917 – початку 1921 рр., радянської України, необхідно визначити, які лісоохоронні органи існували впродовж історії в Україні; встановити нормативно-правові засади структури лісоохоронних органів; вивчити особливості їхнього комплектування особовим складом, а також матеріальне забезпечення; висвітлити основні форми і методи службової діяльності лісоохоронців та порівняти ефективність її здійснення у різні часи для розробки практичних рекомендацій щодо вдосконалення лісоохоронної справи у сучасній Україні.

Для характеристики історіографічного масиву, що стосується дисертаційної роботи, найдоцільнішим визнано хронологічний принципи його розподілу. В даному випадку запровадження такої практики здається доречним, оскільки наукових праць, що загалом охоплювали б предмет нашого дослідження, немає. У різні часи науковці певною мірою торкалися лише окремих питань лісоохоронної справи на українських землях. Огляд історіографічних здобутків, що стосуються теми, дозволяє стверджувати, що у цій галузі майже немає наукових надбань. Серед них переважна кількість досліджень присвячена розгляду питань вирощування лісу та догляду за ним, дотримання законодавства при лісокористуванні та визначення міри відповідальності при його порушенні. Вважаємо за доцільне виокремити чотири умовні блоки, що концентрують у собі відповідні публікації науковців Російської імперії, української національно-демократичної думки, а також радянської історіографії та новітніх вітчизняних і зарубіжних досліджень останнього десятиріччя ХХ – початку ХХІ ст.

Правове регулювання лісоохоронних органів на території України, їх комплектування особовим складом, основних форм та методів службової діяльності лісоохоронців середньовічних руських князівств та Української гетьманської держави майже не досліджувалося. “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця XVI сторіччя” М.С. Грушевського [80], історико-правниче дослідження П.Е. Михайлова “Происхождение земельного старожительства” [161], історичний очерк М. Кутепова “Великокняжеская и царская охота на Руси с Х по XVI век” [138] та дослідження “Земледелие в античных государствах Северного Причерноморья” В.Д. Блаватского [45] висвітлюють лише історичні аспекти зазначених питань, не вдаючись до їх правового аналізу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В числі фундаментальних спеціальних історичних досліджень лісової галузі Української РСР кілька праць: “Материалы по истории социалистического лесного законодательства” Л.М. Ленского [140], “Історія лісівництва в Україні” С.Л. Генсірука [71], “Ліси України” авторського колективу, очолюваного А.Г. Солдатовим [229], в яких побіжно згадується про нормативну базу та комплектування лісоохоронних органів колишнього Радянського Союзу і України як однієї з його республік. В “Очерках истории советского лесного хозяйства” В.Я. Колданова [122] та “Лесном хозяйстве СССР за 50 лет. (1917-1967)” за ред. А.А. Цимека [141] відповідно до прийнятих законів класифіковано реформи лісного законодавства за період радянської влади.

В “Кратком национальном очерке о секторе лесного хозяйства и лесных товаров” В.С. Андрусишина [33] охарактеризовано стан та нормативну базу цієї галузі за роки радянської влади.

До того ж слід окремо зупинитися на публікаціях у фахових періодичних виданнях, що видавалися в період до 1941 р. Часопис “Лесовод” вмістив аналітичний огляд лісового господарства в Україні за 10 років (1914—1924) Н. Пономарева [190], публікацію про жалюгідний статус працівників лісу у перші роки радянської влади, випадки жорстокої розправи з лісівниками за сумлінне виконання своїх професіональних обов’язків [104], розглядалися джерела фінансування витрат на заробітну оплату працівникам лісової галузі, визначалися додаткові фонди зарплати у вигляді процентних нарахувань від господарських розробок [101]. український варіант цього журналу “Лісівник” вмістив доволі цікаве порівняльне дослідження проф. Підгаєцького про взаємозв’язок навантаження і заробітної плати працівників Київщини за 10 років (1914—1924). Його висновок виявився вкрай невтішним: при крайньому зменшенні заробітної оплати, значно збільшилася територія обходів і об’їздів, а відтак — суттєво зросло навантаження, і не лише через збільшення розміру ділянки обслуговування, а й через велику кількість самовільних рубок [211]. З 1926 до 1930 р . в Україні видавався спеціалізований журнал “Український лісовод”, в якому висвітлювалися суто технічні проблеми. Таку само спрямованість мав і “Лесной специалист”. Проте інколи в ньому обговорювалися питання оплати: на 1931 р. планувалося, що ставка працівників лісової галузі коливатиметься від 65 до 75 руб. на місяць [152]. У 50-х роках ХХ ст., коли лісогосподарську систему, чергового разу позбавлену самостійності, було передано Міністерству сільського господарства, також виходило кілька відомчих видань, зокрема “Лесник і объездчик”, “Лесное хозяйство”, “Лесной специалист”. На шпальтах цих видань обговорювалися питання з досвіду роботи [184], розтлумачувалося нове законодавство щодо лісового господарства, забезпечення оплати та пільг працівникам галузі [44], піднімалися проблеми забезпечення кадрами [257].

Крім того, в дисертації залучалися сучасні наукові праці таких авторів, як І.М. Грозовського, В. Гапоненка, О.В. Тимощука. Зокрема, в статті “Охорона природи в Запорозькій Січі” І.М. Грозовський доходить висновку, що боротьба запорозького козацтва за свої землі органічно поєднувалася з охороною природних багатств запорозького краю. За допомогою норм звичаєвого права козаки встановили чіткий порядок користування лісами, рибальськими та мисливськими угіддями, а також відповідальність осіб, які його порушували.

Дотримання лісового законодавства при лісокористуванні та проведенні нелісогосподарських робіт у лісах — головна передумова збереження лісу. Порушення його можуть заподіяти непоправної шкоди суспільству. Тому за порушення лісового законодавства передбачаються різні види відповідальності, що ретельно розглядаються в дисертаціях: кандидатській “Кримінально-правова охорона лісів” О.В. Сасова [220] та на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук “Государственное управление охраной окружающей среды в СССР” Ю.С. Шемчушенка [255], та працях: “Правовые вопросы охраны лесов”. Н.О. Іванової [108]; “Работникам леса. Правовые вопросы” А.Б. Брониної, О.І. Крассова [55]; “Судебное рассмотрение дел о лесонарушениях” Л.О. Заславской [102].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

На сьогодні головною постає проблема створення та забезпечення найоптимальнішого режиму екологічної безпеки природних систем та людини, зокрема і засобами кримінального права, вважає С.Б. Гавриш, розглядаючи цю проблему в дисертації “Основные вопросы ответственности за преступления против природной среды” [66]. Це випливає з конституційного права громадян України на сприятливе природне середовище і невід’ємне від їхнього природного права на життя і здоров’я, які можуть забезпечуватись лише якістю самої природи. Автор з врахуванням суспільних змін, на підґрунті досягнень науки кримінального права з нових позицій намагається з’ясувати об’єкт екологічних злочинів, механізм заподіяння йому шкоди, способи його встановлення на практиці, особливості протікання психічних процесів у суб’єкта, який діє найчастіше за умов небезпечного екологічного ризику тощо. Опрацювання цих та інших питань допоможе створити загальні фундаментальні основи вчення про кримінальну відповідальність за екологічні злочини, що дозволить розробити єдиний законодавчий підхід при конструюванні відповідної глави КК України, забезпечить стабільність і одноманітність практики застосування закону.

Таким чином, корпус наукової літератури, використаної для забезпечення теоретичної, а також певною мірою інформативної частини дисертаційної роботи, незважаючи на свої досить широкі хронологічні та галузеві межі, свідчить про недостатню вивченість теми дослідження, що знаходила своє висвітлення лише побіжно.


1.2. Система джерел права та їх класифікація

Особливості предмета дослідження та його категоріального апарату зумовлюють необхідність окремих уточнень дисертанта й стосовно таких усталених в історико-правовій науці понять як „джерела права” й “джерела дослідження”. Адже як форми права його юридичні джерела, в тому числі у сфері охороні лісу, мають виключно державні витоки. Це пояснюється тим, що офіційні способи вираження і закріплення норм права встановлюються лише публічною владою, є продуктом її творчості або визнання нею вже існуючих правил суспільної поведінки, їм надається загальнообов’язкове значення у межах території певної держави. Враховуючи ж те, що українська правова традиція у лісоохоронній сфері формувалася в складі не однієї, а кількох держав, варто звернути увагу й на загальносоціальні джерела права – екологічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші чинники історичного розвитку суспільства українських етнічних земель, що, за влучним висловом О. Скакун, “породжують і об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм” [225].

Отже, у нашому дослідженні джерела права відіграють особливу роль, оскільки аналіз їхнього впливу на зародження і розвиток правосвідомості українського народу дозволяє висвітлити й характерні риси процесу формування правової традиції у сфері охорони лісу, яка в 1917 – 1921 рр. нарешті була втілена у національному державотворенні.

Відтак, з одного боку, систему джерел права, що стосуються визначеного предмета нашого дослідження, складають такі класичні, з погляду теоретико-правової науки, форми права, як правовий звичай – санкціоноване й забезпечуване державою правило поведінки загального характеру; правовий прецедент – об’єктивоване рішення органу держави у конкретній справі, обов’язкове при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ; нормативно-правовий договір – об’єктивоване, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечуване державою; нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави і органу самоврядування, в якому закріплено забезпечуване державою формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отже, весь комплекс джерел, серед яких архівні документи, що вперше уводяться до наукового обігу; документи, опубліковані в тематичних збірках; періодична преса; мемуарна література, дозволили в основному виконати дослідницькі завдання. Разом з тим аналіз джерельних блоків, що мали місце в дисертації, свідчить про подальшу можливість їхнього розширення.

РОЗДІЛ 2

Лісоохоронна справа на українських землях

у IX–XVІІ ст.


2. 1. Організація охорони лісів у Руській державі IX–XІV ст.

Сотні тисяч років тому на території України з’явилася перша людина. Первісна людина була беззахисною перед стихійними природними силами, хижими звірами і небезпечними хворобами. Деревина — перший матеріал, який люди поставили собі на службу, використовуючи її на будівництво житла і для багаття, на якому готували їжу. Палиця – перше знаряддя мисливська зброя людини. Крім палиці і каміння з часом люди почали використовувати для полювання списи — обпалені у вогні жердини з дуба або інших твердолистяних деревних порід, лук і стріли, що значно збільшило можливості людей у добуванні їжі. Отже, саме ліс дав нашим пращурам перше знаряддя і зброю для полювання.

За 5-4 тисячі років до н.е. у лісостеповій зоні Наддніпрянщини племена так званої Трипільської культури почали займатися землеробством. Тривалий час воно було примітивним городництвом, а в наступні віки впроваджується вогняно-вирубна система землеробства. На ділянках, звільнених від лісу за допомогою вогню, пращури довбали землю палицями або примітивними мотиками і сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь та інші сільськогосподарські культури. За такої агротехніки задовільний урожай збирали в середньому три-чотири роки, а потім змушені були випалювати нові ділянки лісу. Вогняно-вирубна система землеробства вимагала, щоб кожне господарство мало оброблюваної землі в середньому у 15 разів більше від площі щорічного посіву [45].

Пращури випалювали потрібні ділянки лісу, але при цьому горіло все, тому часто вигорали величезні площі хвойних деревостанів. Багато гинуло їх через степові пали (випалювання сухої трави), а також випас худоби, що використовувалися для боротьби з ворогами і щоб краще росла молода трава. Пали і вогняно-вирубна система землеробства сприяли зростанню площі степів, межа їх посувалася дедалі на північ.

Первісна людина мешкала в лісах і постійно стикалася з тваринами, а тому знала, що, коли вміло з ними поводитися і шанувати, то вони стануть її покровителями і не шкодитимуть. Це вселяло в них впевненість, що люди можуть співіснувати з мешканцями лісів. Джерела лісової термінології мають витоки з глибокої давнини. Вже на той час існують такі різноманітні назви, що мають визначений зміст: “бор”, “ліс по болоту”, “ліс на дрова”, “ліс на колоду”, “лісова поросль”, зрозумілий і сьогодні [156].

В період неоліту з’являється сокира — головне знаряддя для боротьби з лісом та інших потреб. Поки ця сокира була кам’яною, особливої загрози для лісів вона не становила. Коли ж настав залізний вік (І тисячоліття до н.е.) і з’явилася залізна сокира та лопата, вплив людини на навколишнє середовище, зокрема ліси, посилюється [116, Т. 1, 115-117].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Конкретних відомостей про приватну власність на ліси не було до кінця XIV ст., тобто право власності на ліси виникло лише за часів залучення до суспільного виробництва деревної продукції. Через різноманітність природних лісових багатств і зміну їхньої ролі у суспільному виробництві право приватної власності на ліси формувалося повільно, внаслідок обмежень певних лісових користувань. Воно виникло разом з обмеженням бортництва та полювання в лісі, що визнавалося привілеєм феодалів. Однак лише зі зростанням ролі деревини ліси як приватну власність почали швидко захоплювати і закріплювати. Підґрунтям такої власності було монопольне право лісовласників на деревину, що нагромаджувалася в лісі.

В інших випадках лісову площу розчищали від лісу для перетворення на ріллю, яка за загальним правилом становила нерухому власність хлібороба. Розкорчована й оброблена земля вважалася власністю і вимірювалася межею “поки плуг ходив і коса”. У лісах створювались нові корчівки. Розкорчовані площі відзначались родючим ґрунтом, але швидко виснажувались і закидались, а освоювались нові землі.

Законодавство за тих умов не забороняло, а, навпаки, заохочувало корчування лісів. Однак внаслідок свого недостатнього розвитку і відсутності ринків або умов збуту сільськогосподарської продукції землеробство тривалий час слугувало в Україні для виробництва продукції для власного споживання. Отже, попит на продукцію землеробства був ще незначний і розширення сільськогосподарських угідь за рахунок лісової площі було мало помітним. Тому ліси здебільшого зберігали свій природний вигляд. Лише пізніше, з появою польового хліборобства виникла потреба розчищати великі лісові площі й розорювати степову цілину.

через високу лісистість і мізерні обсяги рубок заготівлі будівельного лісу і дров’яного палива майже не спричиняли скорочення лісової площі, а лише, на думку українських дослідників лісознавства С.Л. Генсірука, О.І. Фурдичка, В.С. Бондаря, порушували інколи на окремих ділянках породний склад лісів [71 42-44]. Отже, проаналізувавши зазначені вище статті “Руської правди”, закону “О церковних судах й земських ділах”, можна стверджувати, що рубка лісу була дозволена повсюдно. Чи не єдиною умовою при рубці лісу було дотримання законоположень про охорону мисливських і бортницьких інтересів.

Для повного уявлення про розвиток Руської держави і права в період феодальної роздробленості, необхідно ознайомитися з головними пам’ятками цього періоду, що дійшли до нас. На жаль, історичних пам’яток, що стосуються Чернігівської землі, не збереглося через розгром монголо-татарами Києва, Чернігова. Проте збереглися окремі пам’ятки Галицько-Волинської землі. Щоб зрозуміти зміст і значення юридичних пам’яток, що з’явилися в Галицько-Волинській землі, слід мати чітке уявлення про її економічний та суспільно-політичний устрій.

У ХІІ – ХІІІ ст. з поширенням децентрових процесів у Київській державі функції центрального управління було перебрано удільними князями, які самі по собі стали іменуватися великими. Одним із перших з під влади Києва в 1097 р. вийшов галицький князь, а в 1199 р. утворилося об’єднане Галицько-Волинське князівство, яке поступово стало політичним центром Південної Русі. Тут княжа влада експропріювала значну частину общинних земель уже в ХІІ ст. [42, 11] і, як вважав відомий історик І. Лінниченко, саме це призвело до суттєвого зміцнення боярської опозиції княжій владі. Адже саме за допомогою бояр відбувалася активна руйнація сусідської общини [142, 169].

Але, на наш погляд, не варто говорити про суттєві відмінності у здійсненні лісоохоронної функції посадовими особами в Галицько-Волинському князівстві, порівняно з іншими руськими землями, оскільки тут продовжували діяти норми звичаєвого права, що знайшли своє відображення в “Руській Правді”. Однією з головних відмінностей у процесі феодалізації у Південно-Західній Русі було те, що першими феодалами в ній були не князі та їхні дружинники, а місцеві землевласники, вихідці з громад під час розшарування суспільства [42, 123]. Отже вплив князівського господарства в економічному житті країни був менш значним, ніж в інших руських землях. Невелике значення мали і церковні володіння. Відтак основним типом феодальних володінь у Галицькій землі були вотчини місцевих бояр [178, 24-30].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Судебник Казимира 1468 р. — перший кодекс загальних законів у литовсько-руських областях. Литовська держава мала писані закони ще до прийняття Статуту. Закони ці почали з’являтися з кінця XIV ст., тобто відтоді, коли Литва і Польща об’єдналися. До того часу Литва в галузі правових відносин задовольнялася лише звичаями, запозиченими, на думку М. Чарнецького, переважно на Русі [258, 251]. Судебник 1468 р. складається з 26-ти статей, викладених давньоруською мовою. Багатьма термінами і багатьма статями він цілком гармонує з “Руською Правдою”.

У привілеї Сигізмунда (1507 р.) Київській області (як і в привілеї, даному Києву Олександром 1494 р.) ст. 46 визначається: “Войтъ и кіевскіе мђещане не въ правђ самовольно брать дерево и дрова въ церковных, княжеских и панских лђесах і дубравахъ: они могут брать лишь в тђехъ лђсахъ, в которыхъ и прежде брали” [234, 100-104 ]. Отже, можна дійти висновку, що приватним особам дозволялось входити до лісів за єдиною підставою — старовиною, що здавалося шляхтичам досить обґрунтованим. З боку уряду такий стан справ також не зустрічав жодного опору, адже багато хто з шляхтичів мав право входу до пущ і користування різноманітними лісовими угіддями на підстав