Реферат: Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій

КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

ЦЕНТР РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ


Трофимова Вікторія Валеріївна


PEГІОНАЛЬНІ ІННОВАЦІЙНІ КОМПЛЕКСИ

В ГЛОБАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ


монографія


Сімферополь – 2009

УДК 339.92


Рецензенти:

А.В.Скрипник, доктор економічних наук, професор

(Національний університет біоресурсів та природокористування)

В.В.Чепурко, доктор економічних наук, професор

(Кримський інститут Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана)


^ Рекомендовано до друку Вченою Радою

Кримського інституту бізнесу

Протокол № 2 від 15.09.2009 р.


Трофимова В.В.

Регіональні інноваційні комплекси в глобальній економіці: монографія / В.В. Трофимова. – Сімферополь: ВіТроПрінт, 2009. – 260 с.

ISBN 978-966-2364-04-0


У монографії визначено економічну сутність регіонального інноваційного комплексу; досліджено класифікаційні ознаки регіональних інноваційних комплексів та запропонувати їх класифікацію. Проведено аналіз вітчизняного та міжнародного законодавства з проблем функціонування регіональних інноваційних комплексів. Внесені пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання розвитку регіональних інноваційних процесів в Україні. Досліджено середовище регіональних інноваційних процесів, встановлені його риси та чинники, що сприяють активізації інноваційної компоненти в зовнішньоекономічній діяльності вітчизняних підприємств. Визначені концептуальні критерії аналізу регіональних інноваційних процесів в умовах формування відкритої моделі економіки. Сформульовані методичні підходи й конкретні рекомендації щодо управління регіональними інноваційними процесами як передумови активізації їх впливу на динаміку міжнародного економічного співробітництва.

Для студентів, аспірантів, науковців, державних службовців та фахівців економічного профілю.


©ВіТроПринт, 2009

Зміст





Вступ .............…………………………..............................

3










Розділ 1.
^ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ КОМПЛЕКС В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ………………………………

12

1.1
Теоретико-методологічні основи дослідження регіонально-інноваційних процесів у глобальному середовищі..........................................................................


12

1.2
Диверсифікація моделей міжнародного економічного співробітництва в світовій економіці: інноваційна компонента..........................................................................


26

1.3
Порівняльний аналіз моделей функціонування регіональних інноваційних комплексів............................

35








Розділ 2.
Концептуальні засади формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів. ………………..


59

2.1.
Регіональний інноваційний комплекс як об’єкт державного управління………….……….…………..

59

2.2.
Фактори та напрямки формування експорто-орієнтованної моделі регіональних інноваційних комплексів……………..……………………………….


83

2.3.
Регіонально-інноваційні засади формування відкритої економічної моделі України.……………………………

104








Розділ 3.
АКТИВІЗАЦІЯ РЕГІОНАЛЬНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЗОВНІШНЬО-ЕКОНОМІЧНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ………….………….......................


118

3.1.
Організаційно-правові засади формування та функціонування регіонально-інноваційних комплексів в Україні………………………………..............................


118

3.2.
Стан і перспективи розвитку регіональної інноваційної діяльності в Україні……...……………….

139

3.3.
Підвищення ефективності управління регіональними інноваційними процесами як передумова розвитку міжнародного економічного співробітництва України………….………………………..............................


166








Розділ 4.
ІННОВАЦІЙНА КОМПОНЕНТА СТРАТЕГІЇ РОЗВИКТУ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ…......



4.1.
Концептуальні основи стратегії розвитку Автономної Республіки Крим…………………………………………….



4.2.
Проблеми та перспективи інноваційного розвитку Автономної Республіки Крим………………………………













Висновки……………..............................................................







Список використаних джерел................................................













Вступ

Сформована впродовж попередніх десятиліть система міжнародних економічних відносин функціонує на основі механізмів, які фактично виключають можливість вертикального просування країн від нижчого технологічного рівня до вищого. Для таких країн, як Україна, це означає консервацію вже існуючого їх міжнародного статусу в межах периферійної зони глобальних процесів розвитку. Відтак, не ступивши на шлях інноваційного розвитку, Україна не зможе претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві.

^ Актуальність теми. Дослідження регіональних інноваційних процесів як складової економічного зростання та активізації зовнішньоекономічної діяльності зумовлене тим, що подальший економічний розвиток нашої країни можливий лише на засадах інноваційності. Це передбачає врахування не тільки новітніх досягнень науково-технічного прогресу, підвищення наукового та технологічного рівня країни, що є одним із ключових факторів успіху, а й розроблення та застосування низки нових інституціональних, організаційних, соціальних, культурних форм суспільного розвитку.

Значний вплив регіонального фактора на ефективність інноваційної діяльності актуалізує необхідність дослідження регіональних інноваційних процесів, зокрема можливості застосування сформованої світовою практикою технополісної концепції регіонального інноваційного розвитку на теренах пострадянських країн. Слід зазначити, що внесок технологічних парків України в розвиток інноваційної сфери зростає. Продукція, виготовлювана їх учасниками впродовж 1999–2003 рр., становить 4,6% від обсягу відвантаженої інноваційної продукції країни. Позитивна тенденція щодо активізації інноваційної діяльності свідчить про наявність передумов для реалізації інноваційної моделі економічного розвитку. Проте економічне зростання, що спостерігалося в Україні в період 2000–2003 рр., досягалося переважно на основі екстенсивних факторів. Інноваційну діяльність нині здійснюють лише 14% промислових підприємств України, у той час як у країнах ЄС інновації впроваджуються майже всіма великими компаніями та понад 40% малими та середніми підприємствами. Але реалізація нової моделі економічного розвитку передбачає теоретичне обгрунтування засобів управління інноваційним розвитком та розробку механізмів інституціалізації інноваційних процесів.

Особливої актуальності проблемі дослідження надає необхідність створення механізмів наближення рівня економічного розвитку України до європейського в умовах посилення інтеграційних процесів в ЄС.

Вивчення сутності, характеру та динаміки розвитку регіональних інноваційних процесів спрямоване на створення інструментарію підвищення міжнародної конкурентоспроможності та активізації зовнішньоекономічної діяльності України, що й зумовлює актуальність теми роботи.

Дослідженню різних аспектів інноваційної діяльності присвячено наукові праці П. Анчішкіна, Ю. Бажала, С. Валдайцева, І. Галіци, Н. Гапоненко, Н. Гончарової, М. Данько, А. Динкіна, С. Дорогунцова, П. Завліна, М. Кондратьєва, О. Лапко, В. Маєвського, Г. Менша, Л. Нейкової, Б. Санто, Б. Твісс, Й. Шумпетера, Ю. Яковця. Найактуальніші проблеми регіоналізації світового економічного розвитку в умовах глобалізації та постіндустріальної трансформації економіки висвітлені в працях О. Білоруса, В. Іноземцева, Д. Лук’яненка, А. Неклесси, В. Новицького, Є. Панченка, Ю. Пахомова, А. Поручника, Ю. Шишкова.

Вагомий внесок у дослідження проблематики регіонального інноваційного розвитку та визначення місця останнього в системі міжнародних економічних відносин належить зарубіжним та вітчизняним науковцям Г. Андрощуку, А. Бузні, А. Євсеєнку, Н. Колдаєвій, М. Колосовському, О. Мазуру, М. Меню, Ж. Мингалєвій, М. Портеру, Ф. Рибакову, Ш. Тацуно, С. Ткачовій, Г. Унтурі, Н. Федотову, В. Чужикову.

Проте, як свідчить здійснений аналіз, нині практично відсутні дослідження щодо ролі та місця регіональних інноваційних процесів у підвищенні міжнародної конкурентоспроможності країн. Подальшого вивчення потребують механізми управління регіональними інноваційними процесами в перехідних економіках. Тому об’єктивно існує необхідність у вивченні та дослідженні впливу регіонально-інноваційних чинників на конкурентоспроможність країни та сформулюванні рекомендацій щодо удосконалення механізму управління регіональними інноваційними процесами розвитку в умовах глобалізації світової економіки. Саме цим зумовлене обрання теми дослідження й саме це підтверджує її актуальність.

^ Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у визначенні місця регіонально-інноваційних чинників у розвитку міжнародного економічного співробітництва, у виявленні й науковому обгрунтуванні суті регіональних інноваційних процесів, розробці обгрунтованих рекомендацій щодо удосконалення методів управління ними як запоруки економічного зростання України й підвищення рівня її міжнародної конкурентоспроможності.

Для досягнення поставленої мети передбачено постановку і вирішення таких завдань:

визначити економічну сутність регіонального інноваційного комплексу; дослідити класифікаційні ознаки регіональних інноваційних комплексів та запропонувати їх класифікацію;

провести аналіз вітчизняного та міжнародного законодавства з проблем функціонування регіональних інноваційних комплексів. Внести пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання розвитку регіональних інноваційних процесів в Україні;

дослідити середовище регіональних інноваційних процесів, встановити його риси та чинники, що сприяють активізації інноваційної компоненти в зовнішньоекономічній діяльності вітчизняних підприємств;

визначити концептуальні критерії аналізу регіональних інноваційних процесів в умовах формування відкритої моделі економіки;

сформулювати методичні підходи й конкретні рекомендації щодо управління регіональними інноваційними процесами як передумови активізації їх впливу на динаміку міжнародного економічного співробітництва.

^ Об’єктом дослідження виступають регіональні інноваційні процеси в умовах глобалізації світової економіки.

Предметом дослідження є закономірності розвитку регіонального інноваційного процесу та управління ним у контексті підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни.

^ Методи дослідження. Методологічною й теоретичною основою дослідження є наукове й творче осмислення досягнень зарубіжних та вітчизняних учених у галузі теорії й практики регіонального інноваційного розвитку. В роботі використані такі методи дослідження, як метод економічного аналізу, прогностичний метод, загальнонаукові прийоми аналізу, метод аналізу й синтезу, специфічні методи наукового дослідження (згрупування, порівняння, узагальнення економічних показників, системного аналізу). Крім цих методів були використані методи елементарної математики та математичної статистики. Обробка первинних і одержання даних проводилися з використанням сучасних комп’ютерних технологій шляхом багатофакторного аналізу.

Методика дослідження базується на вивченні нормативно-правових актів України, Російської Федерації, ЄС, насамперед Європейської Комісії, матеріалів Державного комітету статистики України, Асоціації сприяння розвитку технопарків, інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу – “Технопарк” (Російська Федерація), Міжнародної асоціації технологічних парків.

Емпіричною базою дослідження стали результати конкретних підрахунків, здійснених дисертантом або за його участю.

У ході даної роботи здійснено комплексне дослідження процесу функціонування регіонального інноваційного комплексу. Найважливіші результати, що характеризують наукову новизну дослідження, полягають у такому:

вперше подано комплексне визначення поняття економічної категорії “регіональний інноваційний комплекс” як сукупності науково-технологічних, організаційно-економічних та соціальних мереж, сформованих у межах регіону для забезпечення його економічного зростання й підвищення його міжнародної конкурентоспроможності на основі запровадження комерціалізації інновацій;

визначені й обгрунтовані критерії класифікації регіональних інноваційних комплексів з метою визначення основних їх видів. За територіальним критерієм визначені мікрокомплекси та макрокомплекси. За спрямуванням діяльності регіональні інноваційні комплекси класифікуються як дослідні, технологічно-виробничі та комплексні. Регіональні інноваційні комплекси створюються на короткий, середній та тривалий періоди. Відповідно до застосованого механізму фінансування визначені венчурні, кредитні, дотаційні, змішані інноваційні комплекси. Рівень спеціалізації наукових досліджень та рівень промислового виробництва в межах комплексу зумовлює його галузеву спрямованість – вузьку або багатопрофільну. Залежно від організаційно-правової основи регіональних інноваційних комплексів визначені уставний та договірний їх види. Організаційний та функціональний види регіональних інноваційних комплексів ідентифікуються за функціонально-організаційним критерієм;

встановлені основні риси середовища регіонального інноваційного комплексу, а також його внутрішню та зовнішню складові. Доведено, що на ефективність розвитку регіонального інноваційного комплексу впливають такі політико-правові, соціально-економічні та науково-технологічні чинники зовнішнього середовища, як стабільність, чіткість і прозорість законодавства, наявність державних гарантій та підтримки, відповідність світовим стандартам законодавства про інтелектуальну власність, високий рівень розвитку транспорту, комунікацій, стабільність фінансового ринку, страхування, надійність систем захисту інформації, забезпечення гарантованого ринку збуту продукції наукоємних галузей, високий рівень освіченості населення та високий кваліфікаційний рівень робочої сили тощо. Визначені основні елементи структури внутрішнього середовища регіонального інноваційного комплексу, яка включає інвестиційну, інноваційну та інфраструктурну складові;

запропоновано систему принципів багаторівневого управління регіональними інноваційними процесами, а саме: законність, стабільність, соціальна спрямованість, пріоритет суспільних інтересів, децентралізація та субсидіарність, врахування регіональних особливостей, належне ресурсне забезпечення тощо. Для зростання міжнародної конкурентоспроможності регіональних інноваційних структур України визначені основні напрями підвищення ефективності дії організаційно-управлінського механізму на державному рівні, а саме: вдосконалення нормативно-правового поля реалізації регіональних інноваційних процесів, механізму їх фінансування, методів державної підтримки та стимулювання, системи органів державного управління регіональними інноваційними процесами;

подальшого розвитку дістало обгрунтування теоретичних положень щодо розвитку регіональних інноваційних комплексів, зокрема визначені етапи їх створення: ініціювання, проектування, інвестиційний та інноваційний. Визначено систему мотивів суб’єктів регіонального інноваційного процесу, що включає ресурсний, цільовий, інноваційний, інвестиційний та інфраструктурний мотиви. На основі дослідження найістотніших для суб’єктів регіонального інноваційного комплексу ризиків визначені макрорівень, мезорівень та мікрорівень їх впливу та застосований комплексний підхід щодо оцінки ефективності функціонування регіонального інноваційного комплексу;

удосконалено існуючу методику щодо визначення організаційно-правового механізму реалізації регіональних інноваційних процесів в Україні, подані рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правового поля формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів. Розроблені основні положення Концепції створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів. Визначені особливості холдингової та трастової форм організації комплексу;

розроблені окремі положення методики оцінки інноваційного потенціалу регіону, зокрема запропоновано застосування лінійного коефіцієнта з метою визначення рейтингу регіонів України за рівнем інноваційного потенціалу.

Практичне значення розроблених автором теоретичних положень, висновків та рекомендацій полягає в тому, що вони можуть слугувати методологічною основою при створенні ефективного механізму реалізації зовнішньоекономічної політики України, зокрема в процесі її виходу на світові високотехнологічні ринки, розвитку регіональних та загальнодержавних інноваційних структур, розробленні механізму реалізації регіональної та інноваційної політики країни.


РОЗДІЛ 1
^ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ КОМПЛЕКС В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


1.1. Теоретико-методологічні основи дослідження регіонально - інноваційних процесів у глобальному середовищі


Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. під впливом інформаційної революції, процесів глобалізації та регіоналізації система міжнародних економічних відносин зазнала певних трансформацій, що ознаменувало новий етап її розвитку. Відтак об’єктивно виникає необхідність вивчення та дослідження закономірностей та особливостей, що визначають характер і напрям розвитку світової економіки.

Сучасний процес міжнародного співробітництва характеризується посиленням взаємозалежності розвитку національних економік й вимагає відповідної координації дій між державами. Економічні відносини, що складаються між країнами, в умовах зростаючої взаємозалежності та дії факторів глобалізації передбачають сформування такої системи економічних зв’язків між державами, яка б забезпечувала усталений, систематичний, передбачуваний та керований їх характер.

Саме тому у пропонованому дослідженні особливої уваги буде приді-лено вивченню та аналізу регіонально-інноваційних форм економічного розвитку. У світовій економічній літературі пропонується ряд концепцій та підходів щодо визначення поняття “регіон”. Поняття “регіон”, що сформува-лось у вітчизняній економічній школі на основі адміністративного підходу, ототожнюється із одиницею адміністративно-територіального поділу країни, і відтак визначається обмеженим колом природно-географічних або соціально-економічних критеріїв.

Світовій економічній думці притаманний дещо ширший підхід до трактування поняття “регіон”, за яким це – “гомогенний простор, чия гомо-генність визначається на підставі різноманітних критеріїв: фізичної та геогра-фічної близькості; етнічної, мовної, культурної, релігійної спільності насе-лення; спільного минулого; спільних господарських структур на певній території” [1, 5].

На основі змін, що відбуваються в економічному розвитку постра-дянських країн, Б.С. Єрасовим запропоноване й обгрунтоване нове визначення поняття “регіон” як “певної просторово-територіальної ціліс-ності, яка виділяється на більш загальному фоні та передбачає сполучення, єдність взаємодії своїх внутрішніх елементів і частин” [2, 187–189].

Аналіз світової та вітчизняної літератури дав можливість виділити основні ознаки, притаманні будь-якому регіону:

цілісність (як спільність на основі будь-якого критерію);

комплексність господарства;

керованість;

економічна самостійність;

спеціалізація.

За виділеними ознаками можна ідентифікувати такі типи регіонів:

За критерієм охоплення території:

глобальні регіони (міжконтинентальні) –мегарегіони;

континентальні – макрорегіони;

міждержавні – мезорегіони;

локальні – мікрорегіони.

За географічною ознакою:

за сторонами світу (Південний регіон, Східний регіон, Західний регіон тощо);

за приналежністю до певних географічних об’єктів: океанів, морів, гір, річок тощо (регіон Персидської затоки, Азійсько-Тихоокеанський регіон, Балтійський регіон тощо).

За структурою господарства: аграрні, промислові.

За рівнем загального розвитку: згідно з існуючою класифікацією країн.

За рівнем технологічного розвитку: технологічно розвинуті (лідери); технологічно відсталі (аутсайдери).

За організаційною ознакою, тобто наявністю певних інституцій-них структур управління та міжнародних об’єднань (Європейський регіон – ЄС, Північноамериканський регіон – НАФТА, Чорноморський регіон – ЧЕС тощо).

За екологічною ознакою: регіони екологічної катастрофи; регіони з напруженою екологічною ситуацією; регіони з стабільним станом довкілля; “зелені” регіони.

За наявністю конфліктів: регіони конфлікту; регіони напруги; регіони миру.

Відтак на основі зазначеного визначення поняття “регіон” є можливість визначити поняття “регіоналізації”. Із загальнонаукових позицій регіоналі-зацію визначають, з одного боку, як процес регіонального структурування простору, а з другого, як процес залучення регіонів до процесу економічного, соціального, політичного розвитку як на національному, так і на транснаціональному рівнях.

Слід зазначити, що у вітчизняній економічній думці поняття “регіона-лізація” введене у науковий обіг порівняно недавно. В теорії міжнародних економічних відносин остаточно не сформоване його визначення. Проте багатовимірність та комплексність регіоналізації припускають виділення двох рівнів, на яких відбуваються процеси, притаманні їй, а саме макрорівень та мікрорівень. Критеріями такого поділу є:

якісний склад суб’єктів ;

масштаб;

обсяг та характер повноважень суб’єктів;

організаційно-інституціональне оформлення.

На макрорівні поняття “регіоналізації” можна визначити як процес формування макро- та мегарегіонів на основі механізмів міждержавної регіональної економічної інтеграції.

Мікрорегіоналізація – це процес регіонального структурування простору в межах національної економіки, що реалізується через механізми транскордонного міждержавного співробітництва та створення територій з особливим статусом розвитку: вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, територій з особливим режимом інвестиційної діяльності. Це процес активного залучення окремих регіонів держави до міжнародного економічного співробітництва, утворення “осередків інтеграції” до світової економіки. Схематично процес впливу регіоналізації на розвиток держави представлений на рис.1.1.

Регіоналізація


М^ АКРОРЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЛОКАЛІЗАЦІЯ




Регіон 1
Регіональне економічне угруповання

Держава

Делегує повноваження




Регіон 2


^ Регіон 3 3он3




Глобалізація

Рис .1.1. Схема впливу регіоналізації на розвиток держави. (Складено автором.)

В світовій економічній літературі мікрорегіоналізація набула назви “локалізації”. Наведена схема відтворює організаційно-інституціональний механізм регіоналізації, реалізований шляхом делегування повноважень від держави до регіонального економічного угруповання (“догори”) та до регіональних структур (“донизу”).

Процес локалізації надає ряд переваг:

розширення міжнародного економічного співробітництва держави на основі активного включення регіонів до сфери міжнародного поділу праці;

активізація інвестиційної діяльності, залучення іноземного інвестування;

трансформація структури господарства;

зниження навантаження на державний управлінський апарат, а відтак скорочення його чисельності та витрат на його утримання;

оптимізація системи державного управління;

зростання конкуренції між регіонами за залучення інвестицій, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування місцевих органів влади;

посилення участі прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві;

запобігання розвитку радикального сепаратизма всередині країни;

скорочення розмірів фінансування діяльності регіонів з державного бюджету.

Процеси локалізації позначаються на розвитку транскордонного співробітництва, формуванні єврорегіонів, які є так званими полями зближення сусідніх економік та сприяють прискоренню інтеграційних процесів. Важливого значення для територій, залучених до транскордонного співробітництва, набуває прикордонна торгівля [3, 121-122; 4, 145].

Проте локалізація може супроводжуватись виникненням інституціональних та політичних проблем, пов’язаних з децентралізацією влади. Факт розширення повноважень субнаціональних органів влади впливає не лише на економічне зростання та макроекономічну стабільність, але й на систему управління в державі, обсяг і умови міжнародного фінансування, системи надання державних послуг та управління мережами соціального забезпечення [5,42-43]. Відтак, локалізація може спричинити до:

порушення балансу у взаємовідносинах державних та місцевих органів управління у разі відсутності чіткого розмежування щодо їх компетенції на законодавчому рівні та послаблення виконавчої влади;

посилення процесів дивергенції на регіональному рівні всередині країни;

зниження ефективності владних комунікацій по вертикалі [6, 106].

Дослідження макрорегіоналізації потребує нового позиціонування регіоналізації як явища світового масштабу в системі детермінант світового економічного розвитку. В науковій сфері та сфері бізнесу сформувалися протилежні позиції щодо співвідношення регіоналізації та глобалізації. З точки зору представників ГАТТ/СОТ, система регіональних блоків створює закриті від решти світу осередки, що стримує процес лібералізації світової торгівлі. Їх опоненти визначають регіоналізацію лише одним з напрямів розвитку глобалізації, тому що регіоналізація є “транзитивною фазою, що передує інтернаціоналізації економічної діяльності на глобальному рівні” або, як твердить Д. Джонстон, Генеральний секретар Організації економіч-ного співробітництва та розвитку, “існування регіональних союзів – це лише етап в процесі становлення багатосторонніх відносин” [7,170].

Розкривши дуалістичну природу глобалізації, можна дійти висновку, що чим вищого рівня досягатиме глобалізація, тим сильнішим ставатиме прагнення індивіда (соціуму, суспільства) до самовизначення через заперечення загального та утвердження особистої самобутності. Сукупність цих самобутностей, ймовірно, й визначатиме стан світу у майбутньому, що підтверджує дію глобального парадоксу, сформульованого Дж. Найсбіттом: чим глобальнішою є економіка, тим більш значущими (глобальнішими) стають її найменші суб’єкти. Підтвердження дії глобального парадоксу засвідчують процеси локалізації, які призводять до виникнення та виходу на світову арену все менших суб’єктів – регіонів, різних за масштабом.

Для поглиблення концептуального визначення співвідношення процесів глобалізації та регіоналізації проведемо порівняльний аналіз їх ознак та факторної обумовленості (табл.1.1).

^ Таблиця 1.1

Порівняння ознак процесів глобалізації та регіоналізації

Ознака

Глобалізація

Регіоналізація

Уніфікація

+

+

Диференціація

+

+

Керованість

–

+

Можливість щодо контролю

–

+

Можливість щодо зворотнього процесу

_

+

Добровільність

–

+

Паритетність

–

+

Примітка: (+) – є ознакою, (–) – не є ознакою. (Складено автором.)


На основі пропонованого аналізу можна дійти висновку, що процес регіоналізації відрізняється від процесу глобалізації певними характеристиками, а саме: добровільністю, паритетністю, керованістю, планомірністю, еволюційністю та поступовістю процесу. Регіоналізація, на відміну від глобалізації, максимально враховує національні, історичні, культурні особливості країн, що інтегруються, надає можливість застосовувати адаптаційні механізми за умови збереження самобутності регіону. Порівняння факторної обумовленості обох процесів доводить, що глобалізація та регіоналізація не є суперечливими, а навпаки, вони зумовлюють та стимулюють один одного (див. табл. 1.2).

^ Таблиця 1.2

Обумовленість глобалізації та регіоналізації

(компаративний підхід)

Фактор

Глобалізація

Регіоналізація

Лібералізація торгівлі, скорочення числа торговельних бар’єрів

+

+

Зростання обсягів світової торгівлі, руху капіталу

+

+

Посилення ролі міжнародних організацій

+

+

Розвиток транспортної інфраструктури, виникнення нових засобів комунікації

+

+

Підвищення рівня інформатизації суспільства

+

+

Існування проблем планетарного рівня

+

+

Посилення розриву в рівні технологічного розвитку

–

+

Посилення розриву в рівні економічного розвитку

–

+

Уніфікація життєвого стилю

+

+

Розвиток тенденцій до сепаратизму, локальних конфліктів, протистояння культур

_

+

Загострення конкуренції на світових ринках

+

+

Посилення ролі та позицій ТНК в світовій економіці

+

–

Примітка: (+) – сприяє; (–) – стримує. (Складено автором.)


Ступінь загрози для регіонального економічного угруповання виявляється значно нижчим, ніж для національної економіки. Елементами механізму колективного захисту від дії негативних наслідків глобалізації, що формують конкурентні переваги регіонального економічного угруповання, є:

Економіко-географічні: значна територія та широка ресурсна база, висока фінансова й економічна потужність.

Політичні: політична вага та відповідний на світовому рівні імідж (для зрілих інтеграційних об’єднань), можливості щодо утвердження власної точки зору в міжнародних переговорах.

Інституціональні: колективне прийняття рішень, наявність спільних структур управління, усталена система колективної безпеки, складність щодо застосування санкцій до угруповання.

В умовах розгортання процесів глобалізації та регіоналізації національні економіки зазнають значного впливу ряду факторів, а саме :

зростання кількості учасників світового економічного процесу;

посилення регулюючої ролі міжнародних та регіональних організацій;

перехід функцій, традиційно приналежних державі, до інших суб’єктів, зокрема законодавчої (через необхідність адаптування національних правових норм до вимог міжнародних організацій та регіональних інтеграційних угруповань) та судової (посилення ролі міжнародних судових інституцій, а в деяких сферах – повне витіснення національних інстанцій міжнародними, як, наприклад, у сфері міжнародних економічних відносин, де діє система міжнародного комерційного арбітражу);

неспроможність держави забезпечити відповідний контроль над своїми ресурсами, в тому числі через діяльність ТНК;

зрощування державних структур управління й ТНК.

За нових умов, що формуються в системі міжнародних економічних відносин, кожна країна повинна враховувати інтереси всіх суб’єктів світової економіки. Така система інтересів включає :

інтереси розвитку світової економіки;

інтереси регіональних економічних угруповань;

інтереси національної економіки;

інтереси ТНК;

інтереси регіонів.

Характер зв’язків у цій системі визначається не як певна ієрархія, а як узгодження інтересів, тому що у разі виникнення конфронтації або конфлікту інтересів навіть між кількома з суб’єктів втратиться стабільність у діючий системі.

Поряд із впливом процесів глобалізації та регіоналізації на розвиток міжнародного економічного співробітництва конкурентоспроможність країни також визначається залежно від її позиціювання в системі координат: “традиційна економіка – інноваційна економіка”. З часів рабовласництва, феодалізму та так званого Нового часу основним шляхом інноваційного розвитку була територіальна експансія – колоніалізм, захоплення нових територій. Результатом реалізації такої політики стало сформування економічної структури світу, має місце й нині: країни світу поділені на розвинуті, відсталі та такі, що прагнуть досягти вищого рівня розвитку й намагаються з відсталих перетворитись на розвинуті.

Впродовж століть триває пошук “панацеї від відсталості”. Представники владних структур, економісти-теоретики та практики намагаються визначити джерела та чинники досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки або принаймні окреслити площину їх пошуку. Ступінь участі країни в процесі міжнародного поділу праці, рівень її економічного розвитку нині визначається не лише традиційними факторами (доступ до сировини, мінеральних ресурсів, дешева та кваліфікована робоча сила тощо), які не втратили своєї актуальності, але й рядом нових факторів, пов’язаних насамперед з підвищенням ролі людини як такої та значенням сильної особистості в будь-якій сфері діяльності, що виявляється в нових вимогах до якості робочої сили, продуктивності й характері праці, інноваційних методах діяльності, екологічності процесу виробництва й продукції, високому рівні технологічності та інтелектуалізації праці. Одним із основних факторів економічного зростання країн стає ступінь технологічного розвитку, зумовлений характером НТП. Можна чітко визначити країни – технологічні донори та країни – технологічні споживачі. На 20% населення, яке мешкає у розвинутих країнах, припадає 86% світового валового продукту. Сім провідних країн – технологічних донорів володіють 80,4% світової комп’ютерної техніки, забезпечують 90,5% високотехнологічного виробництва та контролюють 97% зареєстрованих у світі патентів [8, 54].

На перший погляд посилення процесів глобалізації має призвести до уніфікації рівнів технологічного розвитку країн, проте спостерігається розвиток тенденцій до дивергенції між країнами-лідерами, послідовниками та аутсайдерами. Кожен новий етап глобалізації збільшує розрив у рівні економічного розвитку цих країн, не дозволяючи країнам–кандидатам увійти до системи створення, використання та розповсюдження новітніх технологій і знань, сформованої країнами-лідерами. Саме ця система є ядром нової постіндустріальної парадигми світового економічного розвитку, міжнародної конкурентоспроможності. Наближення ряду країн до параметрів якісно нової моделі економічного розвитку із відмінними від попередніх цінностями, цілями та засобами їх досягнення трансформує фактори економічного зростання: відбувається соціалізація економічних відносин; основною рушійною силою та найважливішим ресурсом стають наука, знання та інформація, а матеріальною основою економічного зростання стає інновація.

Відтак Україна, яка впродовж значного періоду вважалась високорозвинутою країною, нині опинилась серед аутсайдерів світової економіки. Необхідність досягнення значного економічного зростання, що постала перед нашою країною, передбачає реалізацію нової моделі розвитку. Посилення інтеграційних процесів в Європі та наближення кордону “Спільної Європи” до України вимагає проведення ряду адаптаційних заходів, які б дозволили Україні нівелювати негативні наслідки розширення ЄС та в подальшому брати участь у європейському процесі поділу праці на паритетних засадах [9, 77].

Як за