Реферат: Вселенські собори

: минулеі сучасність

Загальнийперіод ВселенськихСоборів охоплюєчас від IV ст. дополовини ХІст., тобто часвід КостянтинаВеликого дорозділенняЦеркви 1054 р., часвід християнстваапостолів імучеників дохристиянствапатріархівта імператорів.Це є періодрозвитку іформуванняосновних догматів, які складаютьВселенськевіросповідання.
У перших трьохстоліттяхХристиянськаЦерква своїзагальні потребивідносно догматичнихпитань і каноніввирішувалана Соборахєпископів, аз IV ст. соборнаформа з’ясуваннярізних церковнихпитань досягаєповного свогорозвитку.
ЦерковніСобори – цезібранняпредставниківЦеркви дляобговоренняі вирішенняпитань віри, релігійно-моральногожиття, устрою, управлінняі дисциплінихристиянськихсуспільств.Синоди абособори існувалив Церкві в усічаси у виглядітимчасовихзібрань, а вдеяких самостійнихцерквах – уформі постійнихорганізацій.Вони існуютьі тепер у різнихкраїнах івіросповіднихцерквах. Самеслово “собор”означає шлях, яким разомприходять доєдиної істини.У ХристиянськійЦеркві розрізняютьдві головнікатегоріїсоборів: вселенськіта помісні.Таке розділенняв наш час приймаєтьсяправославноюримо-католицькою, вірмено-григоріанськоюцерквами таіншими, алекожна з цихцерков визнаєне однаковечисло соборіву значенніВселенських.
ПоміснимиСоборами єзібрання єпископівй інших ієрархівякої-небудьодної місцевої, самостійноїцеркви, абоякої-небудьвизначеноїобласті, якізібралисяразом, щоб вирішитипитання і справи, які виниклив її межах щодоустрою, управліннячи дисциплінив Церкві. УВселенськійХристиянськійЦеркві, як і вкожній ПоміснійЦеркві, соборимають своюісторію, початкомяких є правилаі канони ВселенськоїЦеркви першихдев’яти столітьхристиянства.ПостановиПомісних Соборівмали, як і тепермають, обов’язковезначення лишев тій області, представникиякої були членамиїхніх зібрань.
ВселенськийСобор – це зібранняєпископів івчителів Церквиіз всіх помічнихсамостійнихцерков длявирішеннясвідчень їхньоївіри і длязатвердженняістини віровчення, яке було данеЦеркві Одкровеннямі тому беззаперечноє правильнимдля встановленняправил, обов’язковихдля всієї Церкви.
ВселенськийСобор є єдинимверховнимавторитетомдля будь-якоїЦеркви із питаньвіровченняі єдиним органомїї церковногозаконодавства.Дії ВселенськогоСобору є найвищимиправилами дляЦеркви, вонипоширюютьсяна всі ПомісніСобори і на всічаси. За встановленимправилом, необхідноюумовою дляскладу ВселенськогоСобору булаприсутністьна ньому всіхпатріархівособисто, абоуповноваженихвід них з грамотами.
Другим важливимфактором ВселенськихСоборів служилаканонічнаправильністьйого скликання, складу, веденняі оголошенняйого постанові дій. У Римськійімперії собориперших дев’ятистоліть скликалиімператори, але із пропозиційієрархів
церкви, з їхньої ініціативиі з їхньої згоди.Право братиучасть у діянняхВселенськихСоборів з правомголосу малиєпископи, апресвітериі диякони моглибути повноправнимичленами соборулише тоді, коливони замінювалисвого єпископа, тобто були йогоуповноваженимиособами насоборі.
Імператорудоручалосяпочесне керівництвона соборі. Необхіднимзовнішнімфактором ВселенськихСоборів буловизначенняйого Вселенностівсіма поміснимицерквами, яктими, від якихбули присутнієпископи насоборі, так ітими, від якихне було представників.Визнаватирішення і канониВселенськихСоборів у кожнійпомісній церквіповинно бутиодночаснимі повним.
Головнимі властивимтільки ЦерквіпредметомдіяльностіВселенськогоСобору є складаннясимволів віриі викладеннядогматів узначенні незміннихзразків віровчення.Маючи правоскладати символиі догмати, ВселенськийСобор зобов’язанийзберігативіровченняв незмінномувигляді. ВселенськийСобор володієздатністюбезгрішності, як орган ВселенськоїЦеркви, якимкерує Дух Божий.
Собори булидуже різноманітні, в залежностівід причинискликання, місця, часу.Апостольськіправила, постановиПомісних іВселенськихСоборів наскликанняСоборів дварази в рік: першийСобор черезтри місяціпісля Великодня, а другий – вполовині жовтня.Метою соборівбуло вирішеннядогматичнихпитань і боротьбаз різними єресями, які виникалив даний період.
Католицьківчені в спискиВселенськихСоборів вносятьнаступні 22 собори: НікейськийІ 325 р., КонстантинопольськийІ 388 р., Ефеський
431 р., Халкідонський451 р., КонстантинопольськийІІ 553 р., КонстантинопольськийІІІ 680-681 рр., НікейськийІІ 787 р., КонстантинопольськийIV 869 р., ЛатеранськийІ 1123 р., ЛатеранськийІІ 1139 р., ЛатеранськийІІІ 1179 р., ЛатеранськийІV 1215 р., ЛіонськийІ 1245 р., ЛіонськийІІ
1274 р., В’єнський1311 р., Констанський1414-1418 рр., Базельський1431 р., Флорентійський1439 р., ЛатеранськийV 1512-1516 рр., Триденський1545-1563 рр., ВатиканськийІ 1869-1870 рр. і ВатиканськийІІ 1962 р. На ВатиканськомуІ Соборі зпроголошеннямдогмату пробезгрішністьпапи, ВселенськийСобор у Римо-КатолицькійЦеркві назавждитримав значеннянаради єпископівпри папі. ПравославнаЦерква ВселенськимиСоборами визнаєперші 8 соборівіз 22 Римо-КатолицькоїЦеркви.
Церковнаорганізаціяостаточносклалася в VІстолітті. ІмператорЮстиніан (527-565)своїм указомвизначив п’ятьцентрів патріархій: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія таЄрусалим. Кожномуз них підпорядковувалисявідповіднімитрополії, а митрополіям– єпископи.Було створеночітку системуцерковнихгромад, яка узагальних рисахнагадувалапровінційнийподіл імперії.Від названихпатріархійпізніше відокремилисяавтокефальніцеркви.
Християнствонавіть призародженніне було єдинимз точки зоруідеології таорганізації.У ньому виникалобагато різнихтечій, обумовленихсоціальнимичинниками 395р. Римська імперіярозкололасяна Західну таСхідну. Розпочавсяпроцес розділенняримської іконстантинопольськоїцеркви, якийзавершився1054 р. Західнацерква з часомотримала назвукатолицької(вселенської), а східна –православної.У 16 ст. ставсяще один великийцерковнийрозкол, колиу ЗахіднійЄвропі в процесіРеформаціївід католицизмувідокремилисяпротестантськіцеркви. Так ухристиянствівиникли триосновні течіїправослав’я, католицизмі протестантизм.
Діяльністьта значенняВселенськихСоборів важкопереоцінити, оскільки проблеми, підняті й висвітленів них, даютьзмогу кращезрозуміти таосмислитипроцес формуванняхристиянськоїдогматики тацерковнихканонів і традицій, що, зрозуміло, допомагає насучасному етапірозвиткуХристиянськоїЦеркви об’єктивноаналізуватиїї теологічніі конфесійніособливості, а також характеризуватий вивчати аспектидержавноїдіяльностіі теоретичнібогословськітенденціївідносно загальнихтрансформаційнихявищ у її внутрішнійієрархічнійструктурі.

Без перебільшенняможна сказати, що ДругийВатиканськийСобор ставоднією ізнайважливішихрелігійнихподій ХХ століття.Він був задуманийв голові одногочоловіка, АнжелоРонкаллі, папиІвана ХХІІІ.Ще не пройшлой трьох місяцівз моменту початкусвого правління, як він скликавдо Риму 17 кардиналівна 25 січня 1959 року.Реакцією кардиналівна папськеоголошеннябула … цілковитатиша.

      Головноюметою Соборубуло започаткуватиширокомасштабнеоновленняцеркви, узгодитицеркву із часом, не відкидаючисвоєї спадщини, але переоцінюючиїї, звертаючиособливу увагуна дотриманніминулого папськоговчення. “Впустімотрохи свіжогоповітря у Церкву”,- сказав ІванХХІІІ, відкриваючивікно. “Те, щопропонувавпапа, звісно, що повернулосядосить революційно– не зміною удоктрині, яктакій, але зміноюу тому, що я називаюКатолицькимсинтезом”, — пише пасторКуртіс Ян усвоєму ессе“ДругийВатиканськийСобор: Змінаі Продовженістьу КатолицькомуСинтезі”, зачитаномув 1999 році на пасторськійконференціїВЄЛС [11].

      “У ХІХстолітті, колибільшістьКатоликів всеще підходиладо богослов’яіз неісторичної, догматичноїточки зору, окремі особистості, як Джон ГенріНьюмен в Англіїта Йоган АдамМюлер у Баварії, починали історичнемислення уКатолицькихрамках. На початкуХХ століття, Католицькіфілософи, такіяк Моріс Блондельу Франції, враховувалибільш сучасніфілософії, намагаючисьвтілити їх уКатолицькийсинтез” [11].

Між двома світовими війнами і після Другої Світової війни з'явилось декілька нових рухів. Серед них були:

літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи участь мирян та використання розмовної мови;

рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Письма із нахилом до історично-критичного підходу;

та “нова теологія”, що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром, Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, котрі намагалися впровадити більше сучасних філософій у так званий Католицький синтез.

Другий ВатиканськийСобор офіційновідкрився 11жовтня 1962 рокуна свято божественногоМатеринстваБлагословенноїДіви Марії.Собор поділилина чотири сесії(жовтень-грудень1962; вересень-грудень1963; вересень-листопад1964; вересень-грудень1965).

Підчас проведенняСобору відбулосядві важливіподії:

Прогресивні, реформісько-налаштовані єпископи організували Європейський Союз і спромоглися переконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборні комісії, який сформувала курія із консервативних єпископів. Що привело до того, що із плином собору консервативний і прогресивний впливи вилились у компроміси;

У червні 1963 року помер Іван ХХІІІ. Новим папою обрали Монтіні Міланського як поміркованого прогресивного.

Четвертасесія завершиласьмесою 8 грудня1965 року на святоНепорочногоЗачаття.

Собор створив16 документів.Усі 16 були проголошеніпапою, що даєїм найвищувладу у церкві.Це:

4 Конституції, дві Догматичні: про Церкву (КЦ) та про Боже Об'явлення (КО); Конституція про Святу Літургію (КЛ) та Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі;

9 Декретів: про пастирський уряд єпископів в Церкві, про служіння і життя пресвітерів, про священицький вишкіл, про пристосоване оновлення чернечого життя, про апостолят мирян, про місійну діяльність Церкви, про екуменізм (ДЕ), про Східні Католицькі Церкви, про засоби суспільного повідомлення;

3 Декларації: про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій, про християнське виховання.

Католикине визнаютьці документиза божественнонатхненні якБіблію, алевони вважають, що Святий Духкерував Соборому їх написанні.

БОГОСЛОВ‘ЯДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГОСОБОРУ

      “На думку більшості Римо-Католиків, можливо найважливіші вчення … Ватикану ІІ – це узгодження із часом та оновлення церковної літургії, наголос на мирянстві та екуменізм” [11]. Ватикан ІІ дозволив використовувати розмовну мову разом із деяким залишком латини в літургії. Тепер вже, “дуже бажає собі того Мати Церква, щоб усіх взагалі вірних вести до тієї повної, свідомої та діяльної участи в літургійних відправах” (КЛ14), тобто у Месі. Дозволяються тепер і зміни в стилі служебної музики. “Результат такий, що Католики тепер поклоняються таким чином, що має вигляд і дає враження значно ближчому нагадуванні нашого, Лютеранського, поклоніння, ніж того, чим були Тридентійські обряди” [11].
      Дозволяється також і причастя в обидвох видах. Меса розглядається не лише як умилостивлююча жертва, але й також як спільнотне споживання. Мирянам дозволяється і заохочується брати більш активну участь у парафіяльному житті. Як чоловіки, так і жінки можуть служити помічниками, лекторами, катехизаторами та адміністраторами. Конституція про Церкву навіть проголошує, що миряни у своїх життєвих світських покликах також можуть досягнути справжньої святості. Однак, залишається старий погляд на церкву як ієрархічну піраміду.

      З метою запровадження екуменічного діалогу Собор стверджує, що Божих людей можна знайти і поза Римською Церквою (ДЕ3). Тепер ми – “роз’єднані брати” (ДЕ1), котрі “слушно називаються християнським ім’ям” (ДЕ3), але нас не визнають за “церкви”, лише за “громади”. “Бо тільки через єдину католицьку Церкву Христову, що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння” (ДЕ3). Таким чином, Ватикан ІІ дозволив Католицькій Церкві стати головною силою у сучасному екуменічному русі.

      Стосовно питання про те, як поживає Святе Письмо на Соборі, є добрі новини і погані новини. Оскільки відбулася зміна в літургії з латини на розмовну мову, разом із розвитком трирічного календаря читань, більше католиків більше чує Святого Письма своєю рідною мовою, ніж вони це раніше чули протягом 15-ти століть. Однак, з іншого боку, Собор проголошує: “Священне Передання та Священне Писання становлять один священний депозит Божого слова, доручений Церкві” (КО10). “Те, що виходить, це те, що sola papa все ще стверджується, коли ж sola Scriptura все ще відкидається” [11].
      “Те Передання, яке походить від апостолів, під проводом Святого Духа здосконалюється в Церкві: бо зростає пізнання переданих речей і слів чи з розважання і студій віруючих, що їх роздумують у своєму серці …, чи з внутрішнього розуміння духовних справ, що їх переживають, а чи з проповіді тих, які з єпископським насліддям перейняли певне дарування правди. Тобто, Церква з ходом століть постійно прямує до повноти Божої правди, доки в ній не сповняться слова Божі” (КО8), — пояснює Собор вчення про розвиток доктрини. “У роки після Собору Католицька біблійна наука стала повністю високо- критичною у своєму підході до Письма. Те, що потребувало двісті років для ліберальних Протестантських церков зробити із Біблією, Католицька Церква зробила за двадцять” [11], — додає пастор Ян.

      А що на рахунок Євангеліє? Справді, ми можемо знайти вагоме число добрих євангельських тверджень, як наприклад у КЛ5: “Бог, “який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1Тим.2,4), “багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків” (Євр.1,1), коли прийшла повнота часу, післав Свого Сина, Слово, що сталося тілом, помазаного Святим Духом, щоб звіщати благу вість бідним, оздоровляти сокрушених серцем, “лікаря тіла і душі”, Посередника між Богом і людьми. Бо Його людська природа, в єдності особи Слова, була орудником нашого спасіння …”.
      Однак, не зважаючи на це, Ватикан ІІ не розглядав питання про bhop`bd`mm грішника перед Богом. Власне, очевидним є те, як це добре видно із книги Роберта Пройса [10], що між Лютеранами і Католиками може виникнути лише двозначність стосовно погодження у доктрині про Виправдання, і що Католицька позиція із часів Тридентського Собору не змінилася.
      Ватикан ІІ продовжує вважати Марію та святих за необхідних та заслужених посередників спасіння. Він продовжує розглядати Месу як умилостивлюючу жертву. Все ще стверджується і Чистилище. Насправді, Католицька позиція ще гірше зіпсулася, від напів-пелагіанства до справжнісінького пелагіанства, доводячи, що можна досягнути спасіння просто дотримуючись природнього Закону записаного в серці. Так у Конституції про Церкву мовиться: “Бо ті, що, не знаючи безвинно Євангелії Христової та Його Церкви, глядають Бога щирим серцем, та виконують Його волю ділами, ідучи за голосом совісти та підо впливом благодаті, можуть осягнути вічне спасіння” (КЦ16).

  У новомуКатолицькомуКатехізисіми маємо втіленнябогослов'яДругого ВатиканськогоСобору. “КатехізисКатолицькоїЦеркви – церезультат дужеширокої співпраці.Його готувалипротягом шестироків інтенсивноїроботи в дусіповної відкритостіта палкої ревності… Досягненняцього Катехізису, таким чином, відображаєколегіальнуприроду Єпископату.Він свідчитьпро Церковнукатоличність”,- такими словамиІван Павло ІІпояснювавпроцес і духнаписаннятексту Катехізису11 жовтня 1992 року, на тридцятурічницю відкриттяДругого ВатиканськогоСобору. Розкриваючидоктринальнуцінність тексту, папа Іван ПавлоІІ продовжував:“Катехізис…, затверджениймною минулогочервня 25 числа,і видання якогонаказую я сьогоднісилою моєїАпостольськоїВлади, є твердженнямвіри Церквита католицькоїдоктрини, засвідченимчи просвітленимСвященнимПисанням, АпостольськоюТрадицією таЦерковнимМагістратом.Я проголошуюйого твердоюнормою длянавчання віриі, таким чином, дійсним тазаконним інструментомдля церковноїспільноти”.

СтруктураКатехізису.

“Схема цьогокатехізисунатхненнавеликою традицієюкатехізисів, що будує катехізисна чотирьохстовпах: хрищенськесповіданнявіри (Символвіри), таїнствавіри, життявіри (Заповіді)та молитвавіруючого(Господня Молитва)”[2,13: Мови про розрізненняЗакону та Євангеліяі бути не може].

Із вищенаведеногоочевидним єте, що тут мимаємо комбінаціюстарого танового богослов'я, Тридентськогота ВатикануІІ. Секція ОдинСповіданнявіри майжеповністю будуєтьсяна матеріалахДругого ВатиканськогоСобору проОб'явлення таПисання.

Також, що властиво, як наслідокВатикану ІІ, у новому Катехізисізапроваджуєтьсятеїстичнаеволюція: “Писанняпредставляєділо Твореннясимволічнояк послідовністьшести днівбожественної“праці”, завершеної“відпочинком”сьомого дня…, дозволяючинам “впізнавативнутрішнюприроду, цінністьта впорядкованістьвсього творивана славу Божу””[2,337].

Катехізиспродовжуєдотримуватисяцієї ж позиції, що й Трент удоктрині проВиправдання.Так, наприклад:

схильність до гріха не є гріхом, “людська природа зіпсулась не повністю” [2,405] ( див.[2,406]);

через те, не має ніяких пут волі;

благодать – це надприродня введена якість, “введена Святим Духом у нашу душу” [2,1999];

не має справжнього зв'язку між Христовим ділом та роботою Святого Духа; коли Христові заслуги заповнюють “Церковну скарбничку” [2,1478] з одного боку, а з людського боку необхідна “співпраця любові із спонуканням Святого Духа” [2,1993], праведність Христова не має безпосереднього відношення до нашої;

віра вважається людською дією [2,154] та чеснотою [2,1814].

Говорячипро Виправдання, Катехізис цитуєТридентськийСобор: “Виправдання– це не лишевідпущеннягріхів, але йтакож освяченнята відновленнявнутрішньогочоловіка”[2,1989 (DS1528)].

На завершеннятрохи статистики.Цитати ізпелагіанськогоКЦ16 з'являються8 раз у Катехізисі.Другий ВатиканськийСобор цитуєтьсячастіше ніжбудь-яке іншеджерело, включаючиЄвангеліє відМатвія. Числозвертань доТриденту маєдругу позиціюпісля ВатикануІІсеред ВселенськихСоборів.

“Отже, Католицькийсинтез продовжується… Раніше синтезмістив Письмо, церковнихотців, декретипап та церковнихсоборів, канонічнізакони, писання…, розум таАрістотеля.Сьогодні жголовне питаннянезмінне. Усістарі компонентисинтезу всеще там, однінаголошуютьсяменше ніж раніше,інші наголошуютьсята розвинулисьбільше ніжраніше. Як результатВатикану ІІ, принаймні, щеодна пара компонентівдодалася доКатолицькогосинтезу: сучаснафілософія тасвідомістьавтономногоіндивіда”.