Реферат: Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

Визначення та предмет РЦП.

З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між собою в певні суспільні віїносини, більшість яких регулюється нормами права, і тому відповідно назива­ються правовими відносинами. Значна частина правових відно­син виникає з приводу створення, набуття, відчуження, ви­користання, передачі різноманітного ма йна тощо. Це май­нові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулю­ються за сучасних умов різними галузями права. В основному майнові відносини складаються між людьми, що не залежать один від одного, тобто між рівними сторо­нами. Жодна з них не може примушувати іншу до певної поведінки; вони автономні, не підпорядковані одна одній і виступають в обороті як самостійні і рівні між собою. В су­часній науці цивільного права цей спосіб регулювання май­нових відносин називають методом юридичної рівності сторін. Якщо майнові відносини виникають між такими рівними сторонами, вони регулюються нормами цивільного права. Отже, поняття сучасного цивільного права можна визна­чити як сукупність правових норм, що регулюють майнові відносини між учасниками обороту методо й юридичної рівності сторін. Сучасне цивільне право регулює також деякі особисті немайнові відносини. Майнові відносини, що складаються в сфері матеріально­го виробництва і наступного обороту товарів, транспорту-вання вантажів, будівництва різноманітних споруд та їх ре­монту, побутового обслуговування населення тощо, регулю­ються цивільним правом і називаються цивільно-правовими. Значення цивільного права в житті кожного індивіда, кож­ної організації та суспільства в цілому надзвичайно велике. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей Саме цим пояснюється пильна ува­га юристів до цивільного права з найдавніших часів і до на­ших днів. Юрист, який досконало не опанував цивільне право, не може вважати себе освіченим правознавцем.

Джерела пізнання римського приватного права

Джерелами пізнання римського приватного права є чис­ленні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо.   На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знай­дених в різних частинах Римської імперії, внаслідок архео­логічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правлін­ня відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатус-кон-сульту.Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному житті.Дуже важливою і цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків, граматиків (Варрона, Феста, Вале­рія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників III—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них  писав про землекористування, інший (Цицерон) бага­то виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав кар­тини римської судової практики. Великий інтерес станов­лять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).

<span Times New Roman",«serif»;mso-ansi-language: UK">Види конституцій імператорів (рос)

<span Times New Roman",«serif»;mso-ansi-language:UK">П

<span Times New Roman",«serif»">ринимают силу источника права с конца 1 века. Виды- эдикты, сод. императивные постановления. Декреты- решения по суд. делам. Рескрипты- толкование законов. Мандаты- инструкции чиновникам по осущ. правосудия и управления. Эдикты и мандаты уходили вместе с принцепсом. Во 2 в. конст. принимают знач. как бы законов. В эпоху доминанта конст.= ед. закон.

Конкубінат.

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чо­ловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочас­ний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особ­ливо з боку жінки).

Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського стано­вища і соціального стану свого фактичної о чоловіка та ін

Система римського приватного права.

Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем:  цивільне право;  право на­родів;  преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугу­бо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим фор­малізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкну­того характеру. Основним джерелом були Закони XII таб­лиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до н.е.).Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо роз­вивалося. Його норми перестали відображати соціально-еко­номічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінюва­лися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тота­літаризму. Цивільне право не здатне було регулювати май­нові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жва­ву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами. Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав заво­йовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Се­редземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зво­ротний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна сис­тема римського приватного права — право народів як різно­вид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю об­тяжливого формалізму і національної обмеженості, власти­вих римському цивільному праву. Названі системи існували і розвивалися паралельно, прони­каючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивіль­ного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяль­ності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадя­нами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездат­ності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

Єманципація.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька.

Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської само­стійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

<span Times New Roman",«serif»;font-weight:normal">. 

Система державного суду. Понятя суду, судового процесу.

Здійснення  захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду  джерела не містять. Проте зрозуміло, що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану рабів. Завдяки розподілу праці охоро­на інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права пуб­лічного і права приватного. Справи, що стосувалися інте­ресів держави, розглядалися публічним судом. Майнові спори належало розглядати в цивільних судах. Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального зло­чину розглядалися в порядку кримінального процесу. Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу. Особа, що вважала своє майнове право порушеним і звер­талася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов. — відповідача у справі Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю римського цивільного процесу в республі­канський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора  та розгляд справи в суді. Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до ньо­го вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спря­мування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відпо­відач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгля­ду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення до­цільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

Особливості Формулярного процесу.

 У другій половині періоду республі­ки Рим перетворився в могутню державу. Легісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль­ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі Обо­в'язок юридичне грамотно, відповідно до  закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства. Формулярний процес, як і легісакційні.й. поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріло римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявив­ся здатним обслуговувати рабовласницький стан весь на­ступний період — принципат — до встановлення абсолют­ної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетво­рити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у все­світньо визнане, абстраговане від своє; основи приватне право. У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Послідовно йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи ви­правдати відповідача залежно від підтвердження чи спрос­тування інтенції.

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією встав­лялась демонстрація чи проскрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція — заперечення відпо­відача проти вимог позивача тощо. Їх мета — специфікація окремих позовів.

Легісакцінний процес.

Це найдавніша форма республікан­ського судочинства, яка існувала за часів республіки близь­ко до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. В перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формаль­но не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтову­вав її. Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу, накладанням руки, взяттям застави; вимогою про призначення судді, запрошенням відповідача до суду.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий роз­глянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засо­бами, навіть застосовуючи силу.

Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути ноіієм права, визна­вався суб'єктом права, особою. Ця здатність — не природжена. біологічна чи якась інша властивість людини, а соціаль­не явище, насіидок соилально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здат­ністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою Раб. звільнений з рабства, набуває здатності мати право.

У Римі суб'єктами прававизнавалися тільки вільні люди. Раби є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розгляда­ються далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто право-суб'ектність, у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімей­ного стану  За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, пере-фіни. вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюва­тися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність.

Стан свободи— це головний правовий стан- єсвобода — певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків:

набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство). Такі зміни дістали назву саріїіз аетіпиііо тахіта, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати. Стан громадянства  відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу при-іводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський грома­дянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми  і впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності. Сімейний стан  поділяв вільних на дві гру­пи: осіб свого права  — глави родини  та осіб чужого права (регвопа аііепі .іигік). Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходили­ся під владою глави сімейства. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного су­часному поняттю визначення правоздатності, хоча й корис­тувалися цим поняттям.

дієздатність— це здатність здійснювати юридична зна­чимі дії і відповідати за них.

Рецепція римського приватного права.                   Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно роз­валило колись могутню рабовласницьку імперію Стародав­нього Риму. З її падінням для римського п іава настала епо­ха забуття. На тривалий час воно ніби знікло. Його пере­стають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата неминучі. Про ге римське право продовжувало жити у свідомості римське о народу, підко­реного варварами. Поступово його починають застосовува­ти у відносинах між римським населенням, а потім і вивча­ти. З розвитком ремесел, торгівлі і торгови відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави зав­дяки вивченню римського права. Він став центром юрис­пруденції, що відроджувалась.

    Удругій половині XIII ст. на зміну глосаторам рийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше уваги приділяли тлу­маченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського права.    Однак римське приватне право було правом рабовласниць­кого суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було перероби­ти з урахуванням потреб нового економічного ладу, шо за­роджувався. Рецепції римського приватного права значною мірою сприяли абстрактний характер, відмежування від ос­нови, що його породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес римлян був спрямова­ний на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактни­ми відносинами приватної власності.Ці якості дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав.     Найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Багато висновків, висловлювань римських юристів з ча­сом не тільки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичні презумпції (по­ложення. що не потребують доведення).

Основи римської сім”ї.

     З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з роз­кладанням родового ладу. Перша історична форма моно­гамії вже заснована на владі батька сімейства.

Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім'ї, крім глави сімей­ства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном Гатіїіа познача­лась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права  та осіб чужого права. До перших відноси­лися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі од­ного домовладики і вважалися родичами, тобтоагнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носія­ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу.    Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї, Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.

Роль претора в легісакційному і формулярному проццесах.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систе­му правових норм здійснюється у двох напрямках.

1.Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхи­лити позов у випадку, коли за цивільним правом такий по­зов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношен­ню, яке відповідно до норм цивільного права судовому за­хисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з на­явності правової норми, а із свого еквітас. Система норм цивільного права замінюється системою по­зовів — з факту надання позову виводилась наявність матері­ального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спря­мування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки од­ним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів ви­водити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2.Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практи­кою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уваж­но слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсут­ності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприк­лад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти. суддя, встано­виш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка по­мерлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповід­но до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

          Формулярний процес:  Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у пра­вовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі. лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду ^Дегісакцій-ний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль-^_ ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того. що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі Обо­в'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства .

Поняття та зміст права власності (рос)

Объем и пределы права частной собственности римляне определяли посредством указания правомочий собственни­ка. Совокупность этих правомочий составляла содержание права собственности. Римский собственник имел следующие правомочия: право владения; право пользо­вания; право распоряжения; право получать доходы; право защиты. Однако со временем, заметив, что некоторые правомочия в определенной мере повторяют друг друга, римляне сужива­ют их круг. В результате отпало такое правомочие, как право защиты, поскольку всякое право подлежит защите и выделять специальное  правомочие для права собственности просто нет необходимости; право пользования поглотило право получения доходов от вещи.Осталось лишь три правомочия — право владения, право пользования  и право рас­поряжения. Поэтому право собственности называют еще наиболее полным правом по объему, поскольку все дру гие права на вещь уступают ему в этом.

Право владения  — это правомочие собст­венника, заключающееся в том, что собственник имеет пра­во фактически обладать своей вещью. Это означает, что вещь должна наводиться в хозяй­стве собственника, занимать в нем положение, соответству­ющее ее хозяйственному назначению. Фактическое облада­ние вещью — реальная возможность осуществления непосредственного господства над нею. Однако это свое правомочие собственник может осуществлять не только са­молично, а и передать право владения другим  лицам (напри­мер, по договору), сохраняя при этом право собственности на вещь.

       Право пользования—это более емкое по срав­нению с правом владения правомочие собственника. Оно заключается в том, что собственник имеет право извлекать из вещи полезные качества, получать доходы и приращения от нее. Пользование вещью может осуществляться в различ­ных ( но не противоречащих закону) формах и способах вещь: передачи в наем, аренду.

Однако в римском праве есть общие правила пользования вещью:

а) нельзя при этом причинять вред или какие-то неудобства другим лицам; б) пользоваться вещью вопреки закону. По общему правилу объем пользования, осуществляемый в со­ответствии с законом, практически не ограничен, кроме случаев, когда это вытекает из закона, договора или иных прав других лиц.

Право пользования вещью — наиболее важное правомо­чие собственника. В нем заложена возможность последнего удовлетворить личные, бытовые, хозяйственные и иные по­требности. С этой целью нужная вещь и приобретается.

       Право распоряжениязаключалось в том, что собственник мог определять правовую судьбу вещи, т.е. отчуждать (прежде всего) всеми дозволенными способами, завещать, устанав­ливать сервитута в пользу других лиц и т.п.Решать правовую судьбу вещи — это значит определять ее правовой статус, изменять его по своему усмотрению и т.п., т.е. изменять или прекращать отношения собственнос­ти. Право распоряжаться вещью также может осуществляться в разнообразных правовых формах при одном непременном условии — оно не должно противоречить закону.  В совокупности все три правомочия (знаменитая триада, дошедшая до наших дней) составляют содержание права собственности.

 Право частной собственности — это ис­ключительное право лица владеть, пользоваться и распоря­жаться вещью в своем интересе.

Фідуціарна угода

      Найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строкобов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сум­ління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі. Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання юбов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надава­ти позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника.

Поняття права на чужі речі (рос)

Римское право развило ряд прав на вещи с ограниченным содержанием полномочий. Обьектом этих прав служили, чужие вещи. Возникли они очень рано, и постепенно развиваясь, образовали особую группу полномочий разного содержания. Т.е. одним из существенных ограничении права частной собственности являются права на чужие вещи, совокупность которых составляет еще одну группу вещных прав. Сущность прав на чужие вещи состоит в том, что субъект этого права получает возможность пользоваться чужой вещью или даже распоряжаться ею. Римское гражданское право знало три вида прав на чужие вещи: а) сервитуты; б) эмфитевзис и суперфиций; в) залоговое право. Наиболее древним правом на чужие вещи являются сервитуты.

Сервитутывозникли в те далекие времена, когда была общественная собственность на землю (племенная, родовая). Земельные наделы, передаваемые во владение отдельной семье, разумеется, не могли быть равноценными. И поэтому соседи компенсировали недостоющее(воду, пастбище) с помощью соседей.Однако с уста­новлением частной собственности на землю удовлетворять потребности одного участка за счет другого стало значительно труднее, а иногда просто невозможно.

Необходимо было найти более устойчивое средство вещ­ного характера. С этой целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков одного земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на землю. Они устанавливают право собственника земельного надела, ли­шенного определенных выгод, пользоваться ими на сосед­нем земельном участке независимо от воли его собственни­ка. Такое право пользования чужой землей в одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от латинского сло­ва 5етге — служить. Позднее такие права получили широ­кое распространение как средство удовлетворения недоста­ющих потребностей.

Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи — эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие получило залоговое право — также одна из разновидностей прав на чужие вещи. Однако право залога не является правом пользования чужой вещью. Следовательно, право на чужую вещь зак­лючается не только в праве пользования, но и в праве рас­поряжения чужой вещью.

Права на чужие вещи находятся в определенной колли­зии с правом собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если субъект сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или выпасать 20 голов скота на его пастбище, то право собственности соседа огра­ничивается в таком же объеме. При этом сервитута пользу­ются приоритетом. В конкуренции с правом собственности они оказываются сильнее. Собственник обязан уступать притязаниям, вытекающим из сервитута или иного права на чужую вещь. С прекращением права на чужую вещь право собственности восстанавливается в полном объеме. Вместе с тем право на чужую вещь по объему не столь широко, как право собственности, напротив, оно весьма ограничено. Но это было вещное право, именно право на вещь, а не право требовать определенного поведения от собственника этой вещи. Оно не зависело от воли собственника предмета сервитута, который не мог его изменить, прекратить или отме­нить.

Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и содержанию существенно различались, хотя и имели много общего. Так, земельные сервитута имели не­мало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но и суще­ственно различались между собой. Личные сервитута прак­тически были неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и отчуждаться  иным образом. За­метны были различия и в объеме прав. Субъект сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в не­скольких отношениях, а эмфитекарий пользовался земель­ным наделом

еще рефераты
Еще работы по римскому праву