Реферат: Основні підходи до визначення поняття особистість

--PAGE_BREAK--Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богопо-дібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.
Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.
Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність — біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість — її свідомість чи поведінка.
Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропологічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціобіології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.
Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюгу «природне (біологічне) — соціальне» в людині абсолютизують першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Таке співвідношення може бути одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості [19, 58].
Деякі соціологи розглядають співвідношення раціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної поведінки. Прихильники психологічного напряму в західній соціології XIX ст. (Г. Лебон у концепції «психології натовпу», У. Мак-Дугалл у теорії інстинктивізму, В. Парето) у соціальній дії та поведінці особистості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу. У співвідношенні почуттів і розуму вони віддають пріоритет почуттям, які, на їх думку, є істинними рушійними силами історії.
Продовженням цих концепцій є соціологія фрейдизму. На думку Фрейда, початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажання, притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів — сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних [3, 44].
Нині в соціології переважає синтезований підхід до оцінки цих двох аспектів внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки, трактуючи особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних якостей.
Ще одна група соціологічних теорій особистості розглядає співвідношення індивідуального та колективного, суспільного начал у людині. Концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології на передній план висувають думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії суб'єктів або духовних взаємозв'язках особистостей.
Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, цілковито залежна і вторинна щодо них. Зважаючи на свідомість або поведінку (діяльність) особистості, соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з'ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини [3, 48].

Розділ 2. Основні підходи до вивчення поняття «особистість» Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі.
В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Мертон, Фрейд, Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі; це відповідність або невідповідність людини своїм статусним характеристикам. Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, – роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці [24, 37].

2.1 Марксистська концепція особистості: розгляд особистості через категорію «праця» Один з варіантів вирішення проблеми особистості містить теорія К. Маркса. У його розумінні суб'єктами суспільного розвитку є соціальні утворення декількох рівнів: людство, класи, нації, держава, родина й особистість. Рух суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб'єктів. Однак вони аж ніяк не рівнозначні, і сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних умов.
У різні епохи як вирішальний, висувається такий суб'єкт, який є основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб'єктом соціального життя була родина або спільності, які виникали на її основі (рід, плем'я). З появою класового суспільства суб'єктами суспільного розвитку, згідно Маркса, стають класи (різні в усі періоди), а рушійною силою – їхня боротьба. Наступна зміна суб'єкта соціальної дії передбачалася Марксом у результаті встановлення комуністичних відносин. У цей період людство переходить від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого творення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс вважав, що саме тоді почнеться справжня історія людства. І суб'єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче людство, яке звільнилося від класової боротьби й інших стихійних проявів, яке усвідомило себе й зміст свого існування.
Але потрібно обов'язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб'єкти суспільного розвитку діють у руслі об'єктивних законів розвитку суспільства. Вони не можуть не змінити ці закони, не скасувати їх. Їхня суб'єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно й тим прискорює суспільний розвиток, або заважає їм діяти й тоді гальмує історичний процес [30, 73-74].
Як же представлена в цій теорії проблема, що цікавить нас: особистість і суспільство? В марксистській теорії особистість вважається суб'єктом суспільного розвитку, щоправда, не висувається на перший план і не попадає в число рушійних сил соціального прогресу. Відповідно до концепції Маркса, особистість не тільки суб'єкт, але й об'єкт суспільства. Вона не є абстракт, властивий окремому індивідові. У своїй дійсності вона – сукупність всіх суспільних відносин. Розвиток індивіда обумовлений розвитком всіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або непрямому спілкуванні, він не може бути відірваний від історії попередніх і сучасних йому індивідів.
Таким чином, життєдіяльність особистості в концепції Маркса всебічно визначається суспільством у вигляді соціальних умов її існування, спадщини минулого, об'єктивних законів історії й т.д. Але деякий простір для її соціальної дії все-таки залишається. Відповідно до Маркса, історія не що інше, як діяльність людини, яка йде до своєї мети. Яким же чином обумовлена з усіх боків людина творить історію? Як особистість впливає на хід історичного розвитку?
Для розуміння цього в марксизмі величезне значення має категорія «практика». Суб'єктивність особистості, згідно теорії Маркса є результат його предметної практики, освоєння людиною в процесі праці об'єктивного світу і його перетворення. У цьому змісті кожен індивід, так чи інакше залучений у людську практику, є суб'єктом суспільного розвитку.
2.2 Рольова теорія особистості: поняття соціального статусу та соціальної ролі Значне місце в соціології особистості займає рольова теорія особистості. У цій теорії соціальна повведінка особистості визначається двома основними поняттями: «соціальний статус» і «соціальна роль».
Термін «соціальна роль» почали розробляти на початку XX століття Е. Дюркгейм, М. Вебер, а пізніше — Т. Парсонс, Т. Шибутані, Р.Лінтон й ін. Надалі свій розвиток він знайшов у різних соціологічних теоріях, у першу чергу функціоналістських і інтеракціоністських. У вітчизняній соціології за радянських частів розробці концепції рольової теорії особистості багато уваги приділяли у своїх роботах такі вчені, як І. С. Кон, В. А. Ядов та інші.
«Соціальна роль, — пише І. С. Кон, — це щось безособове, не пов'язане ні… із чиєю індивідуальністю, це те, що очікується в даному суспільстві від усякої людини, що займає певне місце в соціальній системі» [5, 38]. Таким чином, соціальна роль – це сукупність вимог (приписання, побажання й очікування відповідної поведінки особистості), які суспільство пред'являє особам, що займають певні соціальні позиції. Дані вимоги знаходять своє вираження в конкретних соціальних нормах. Належне виконання вимог, пов'язаних із соціальною роллю, забезпечує система соціальних санкцій як позитивного, так і негативного характера.
Соціальна роль, виникає у зв'язку з конкретною соціальною позицією, яку займає індивід, що має місце в суспільній структурі, одночасно із цим – це конкретний (нормативно схвалюваний) спосіб поведінки, який обов'язковий для всіх індивідів, які виконують подібні соціальні ролі.
Але слід зазначити, що жодна роль не є жорстко фіксованою моделлю поведінки. Хоча суспільство й нав'язує індивідові соціальну роль, характер індивіда впливає на те, якою мірою його поведінка буде відповідати очікуванням інших.
Термін «соціальний статус» (від лат. status — стан справ, положення) вперше в соціологічному змісті вжив англійський історик Г.Д.С.Мейн. Спочатку в Древньому Римі даний термін означав правове положення юридичної особи. Із середини 30-х рр. XIX ст. розробкою теорії соціального статусу займалися Р.Лінтон, Ф.Мерилл, Т.Шибутані, Р.Тернер й ін. У наш час цей термін використовується соціологами у двох основних змістах:
·                   позначення соціальної позиції індивіда або групи в соціальній системі;
·                   позначення рангу, престижу цієї позиції.
У широкому змісті соціальний статус – це становище індивіда в суспільстві, яке він займає відповідно до віку, статі, походження, професією, родиним станом. Вчені розрізняють природжений (приписаний) статус – національність, соціальне походження й т.д. і досягнутий (набутий) статус – освіта, заслуги, кваліфікація й т.д [4, 42].
Соціальний статус не визначаться довільно, а залежить від пануючої в даному суспільстві системи цінностей і культури. Наприклад, для дослідження стратифікаційної структури сучасного американського суспільства використовують наступні критерії: рід занять, величина доходу, рівень освіти, етнічна приналежність.
Розглядаючи індивідуальну людську дію як, систему, що самоорганізується Т. Парсонс розкрив її специфіку як:
·                   символічну, тобто ту, яка має символічні механізми регуляції –мова, цінність і т.п.;
·                   нормативну, тобто залежну від загальноприйнятих норм і цінностей;
·                   волюнтаристичну, тобто незалежну в якомусь ступені від умов середовища, хоча й залежну від суб'єктивних «визначень ситуації» [18, 53].
Вивчення механізмів соціальної дії й взаємодії дозволило Т. Парсонсу і його послідовникам виділити структуру так званих «потребових диспозицій» суб'єкта дії або його мотиваційну структуру (когнітивну, катектичну – здатність розрізняти в ситуації позитивні й негативні для особистості значення), і оцінну й ціннісну орієнтацію як область не внутрішніх, а вже зовнішніх символів, що регулюють дії всіх суб'єктів взаємодії. Це, у свою чергу, дало можливість показати неспроможність уявлень про особистості як повністю незалежної від суспільства або ж жорстко культурно запрограмованої.
Т. Парсонс провів також розрізнення понять особистості як цілісної біотехнологічної системи, з одного боку, і соціального діяча як абстрактного комплексу соціальних ролей, з іншої сторони. Тим самим він сформулював модель системи дії, що включає в себе культурну, соціальну, особистісну й органічну підсистеми, що перебувають у відносинах взаємообміну. Це і виявилося одним з головних теоретичних досягнень Т. Парсонса.
У рольовій теорії (У.Томас, Р.Дарендорф), починаючи з 40-х рр., все частіше замість терміна «соціальний статус» використовується термін «позиція», як більш нейтральний, вільний від ціннісного підходу, тому що поняття «соціальна роль» все частіше асоціюється із сукупністю певних прав й обов'язків, як з запропонованою або очікуваною поведінкою. У цьому випадку соціальна структура розглядається як різні типи відносин між позиціями. Соціальний статус, здобуваючи якість рангу, престижу позицій індивіда або групи, стає елементом теорії соціальної стратифікації.
При цьому необхідно розрізняти соціальний статус й особистий статус індивіда. Якщо соціальний статус пов'язаний із приналежністю індивіда до певної групи й із престижем групи, то особистий статус, навпаки, з положенням всередині первинної групи, як правило, малої, і особистісними якостями, які викликають повагу (неповагу) навколишніх. На закінчення необхідно відзначити, що як статус не може існувати без ролі, так і роль не може існувати без статусу [23, 115].
У наш час інтерес соціології до особистості знову зріс. Це пов'язане з тим, що процеси взаємодій у малих групах мають велике значення на процеси, що відбуваються в макроструктурах.
  2.3 Теорії референтних груп Референтна група, як відзначає Г. С. Антипина – «це реальна або уявлювана соціальна група, система цінностей і норм якої виступає для індивіда еталоном» [2, 53].
Відкриття феномена «референтної групи» належить американському соціальному психологу Г.Хаймену. Даний термін був перенесений у соціологію із соціальної психології. Психологи спочатку під «референтною групою» розуміли таку групу, стандарти поведінки якої індивід наслідує й норми й цінності якої засвоює.
У ході ряду експериментів, які Г. Хаймен проводив на студентських групах, ним було виявлено, що частина членів малих груп розділяє норми поводження. прийняті не в тій групі, у яку вони входять, а в якоїсь іншої, на яку вони орієнтуються. Тобто приймають норми груп, у які вони не включені реально. Такі групи Г. Хаймен назвав референтними групами. На його думку, саме «референтна група» допомагала роз'яснити той «парадокс, чому деякі індивіди не асимілюють позиції груп, у які вони безпосередньо включені», а засвоюють зразки й стандарти поведінки інших груп, членами яких вони не є. Тому, для того щоб пояснити поведінку особистості, важливо вивчати ту групу, до якої індивід себе «відносить», яку приймає як еталон і на яку «посилається», а не ту, котра його безпосередньо «оточує». Таким чином, сам термін народився від англійського дієслова to refer, тобто посилатися на щось.
    продолжение
--PAGE_BREAK--