Реферат: Конституционые проекты Директории

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Докладз курсу

“Основиконституційного права України”

на тему

“Конституційніпроекти Директорії”

Виконав:

Студент 4 курсугр. РЕ-01-1

Бузмаков ОлександрЛеонідович

           Перевірив:

Доцент кафедри

українськоїісторії та етнополітики

Ковальска –Павелко І. М.

м.Дніпропетровськ 2004

План

1. Історія становлення Директорії

Вигнавши Скоропадського, Директорія сталаперетворюватися з переможного повстанського комітету на уряд нововідродженоїУкраїнської Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищівиконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з ВолодимиромЧехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну рольу новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грущевського, а молоді.

            Директорія була створена урезультаті підпільного засідання Українського націнального визвольного союзу ум. Києві 14 листопада 1918 року.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, вякій оголошувалося про те, що вона намагатиметься встановити баланс міжреволюційними реформами й порядком. Однак перевага при цьому надавалася явнопершим. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріюватидержавні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх середселян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників,селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір позбавитивиборчих прав земельну й промислову буржуазію. З цією метою він скликав з'їздробітників, що мав функціонувати як представницький і законодавчий органдержави.

Аленебагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з усіхбоків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання,що через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилосядо того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотілипомірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалисяліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці маютьнадавати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню,і, перейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім таблискавку». На це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боціяких були симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільнимиекспериментами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення арміїта інших інститутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієїпомилки не треба повторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції —чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи національному визволенню —знову сіяла в її лавах ворожнечу і безладдя.

Конфлікт міжфракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, йнасамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячневійсько. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, західнихдержав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надатибезпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, щоготувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тимчасом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти наУкраїну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і томубула змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати,Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою,в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однакрозв'язали цю суперечку самі більшовики — в той час як їхні представники велимирні переговори з Директорією, червоні війська напали на Харків.

Другий наступбільшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ Директорія поводиласебе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна Рада. В останні,сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія провела кількасимволічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвяткувалазлуку Української Народної Республіки з новоутвореною в ГаличиніЗахідноукраїнською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенціїяк на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушеніборотися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До тогож ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику.Тому це була злука лише за назвою.

Тай боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лишерозчарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які бралиучасть у поваленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку,головну загрозу для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразніпрорадянські тенденції, що проступали в політиці українського уряду, допомоглибільшовицьким агітаторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьохтаких селян. Тому армія Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад100 тис. солдатів, зменшилася до 25 тис. Велика її частина й надалі складаласяз партизанських загонів на чолі з отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюраледве міг контролювати. З дальшим погіршенням воєнної обстановки 2 лютогоДиректорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. Весною, після ряду військовихпоразок, вона ледве утримувала невеличку смугу території навколоКам'янця-Подільського.

Ізнову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, військаякої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щобвиглядати привабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальнихпрорадянських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, асоціалістичний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з СергіємОстапенком. Тепер Петлюра був найвпливовішою людиною в уряді. Незабаромвиявилося, що французи під впливом своїх білих і російських союзників, якіненавиділи українських «сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не малинамірів допомагати Директорії. На початку квітня вся ця справа втратилаактуальність, коли французькі війська під тиском отамана Григор'єва, одного зпартизанських командирів Петлюри, котрий перекинувся до більшовиків, покинулиУкраїну так само несподівано, як і з'явилися.

Військовіпоразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки середукраїнців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-демократів ісоціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але впливові фракціїрадикалів, що проголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформуй приєдналися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, якАнгел, Зелений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Відокремлення всоціал-демократичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно вцей же час від соціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, щоорганізувалася навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис.членів.

Погроми. Одниміз найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало поширенняпогромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшовицькихсил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою про те,начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв насправділишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися доменшовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було середбільшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачівподатків і особливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах.Тому в цьому хаосі євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.

За оцінкамиісториків, під час погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від 35 до 50 тис.євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань громадянської війни на Україні та уПівденній Росії, зазначає: «… До приходу Гітлера найбільше в наш час масовевинищення євреїв мало місце на Україні під час громадянської війни. Всіучасники конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навітьбільшовики. Проте найбільше жертв завдала Добровольча армія (білі, аборосійські антибільшовики), її погроми відрізнялися від масових убивств, що їхпроводили її супротивники; вони здійснювалися найретельніше, характеризувалисянайскладнішою організацією, інакше кажучи, вони були найсучаснішими… Іншіпогроми були справою рук селян. У погромах Добровольчої армії до того ж бралиучасть три різні групи: селяни, козаки і російське офіцерство… Особливокривавий характер цієї різанини пояснювався тим, що цих три типи вбивцьпідсилювали один одного».

Хочвідповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що влітку1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також військаДиректорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани).Найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному,Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р.отаман Семесенко у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.

Узагаліукраїнські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну відзаздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони являли собою спонтанніспалахи деморалізованих і часто п'яних ополченців, до того ж вони робилисявсупереч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від такихбілих генералів, як Антон Денікін, українські соціалісти й особливосоціал-демократична партія, до якої належав Петлюра, мали тривалі традиціїдружніх стосунків із єврейськими політичними діячами. Тому Директорія відновилакультурну автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатнихдіячів, як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погроміввеликі суми грошей і навіть вела переговори із знаменитим провідником сіоністівВолодимиром Жаботинським про те, щоб включити загони єврейської міліції довласної армії.

Але якими бдобрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями, він був нездатнийконтролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта Семесенка таінших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні страхітливізлочини пов'язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали себеросіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніжна Денікіна з його російськими генералами.

            ОфіційноДиректорія була ліквідована указом Петлюри 20 листопада 1920 року, після післяостаточного захоплення більшовицькою Росією території Украінської НародноїРеспубліки.

2.Конституційні проекти

Стосовноконституційних проектів Директорії можна робити висновок на основі деклараційта постанов, прийнятих Директорією.

“Універсалтрудового конгресу до українського народу”

28 січня 1919р.

“Деклараціїдиректорії УНР”

26 грудня 1918 р.

(Винниченко,Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко)

“Декларації урядуукраїнської народної республіки”

2 червня 1920р.

1.   Директорія створювала Конгрес ТрудовогоНароду України – законодавчий орган, делегати якого посилалисьвід кожного робочого колективу, селян та інтелегенції, незалежно віднаціональності громадян. Але все ж таки основою повинні були бути “працюючимаси”. Конгрес мав усіверховні права і повноваження вирішувати усі питаннясоціального, економічного таполітичного життя Республіки. У документізазначалось, що скликання цього конгресу не можливо провести демократично,шляхом виборів, в силу об’єктивних причин, але умайбутнєму Когрес має бути виборчим. Конгрес Трудового Народу маєвирішити форми влади як на місцях, так і в центрі. Конгресстворив наступні комісії:  по обороні Республіки, земельну, освітню, бюджетову,заграничних справ і комісію харчових справ.

2.   Виконавчим органом слугувала Рада Міністрів;планувалось створити міцну аполітичну армію.

3.   Директорія планувала у майбутнєму замінити Конгресна виборчий пропорційний багатопартійний Парламент; у перехідний періодстворювався Предпарламент, що тимчасово виконував законодавчу роль.

4.   Влада на місцях здійснювалась представниками уряду,що працювали у тісному контакті і під контролем повітових і губерніальних Трудовихрадах, які складались пропорційно з представників селянства й робітництва.

5.   Під час перерв засідань Конгресу вся вища владаналежатиме Директорії.

6.   Директорія віддавала велику роль державі увирішенні економічних проблем. Націоналізація виробництва в інтересах народнихмас.

7.   Соціальні реформи повинні ввібрати у себе увесьнайкращий західний досвід.

8.   У сфері міжнародних відносин Директорія схиляласьдо нейтралітету та прагненню жити у мирі із сусідніми державами. Розраховувалана поміч західних держав у боротьбі з Росією, прагнула визнання незалежностівід західних держав. Прагнула розвивати добросусідські відносини з Румунією,державами Причорномор’я, Кавказу, Прибалтики.

9.   У сфері внутрішньої політики Директорія прагнула довсебічної консолідації усього народу, незалежно від нацональності.

10. У відношенні до пануючих мас (власників великогокапіталу), Директорія закликала до мирної передачі виробничих потужностей,перейнятись думками про належність влади в країні трудовим масам.

11. У відношенні до інтелегенції Директорія закликаластати на боці трудового народу.

12. У відношенні до політичних партій Директоріяпропонувала віддавати зусилля на недопущення безладу у народі.

13. У відношенні до селянства Директорія наділяла їхземлею без викупу.

14. Директорія усім національним меншинам забезпечуваларівні права та свободи.

15. Економіка ринкова із протекціонізмом держави,посилене оподаткування; велика увага приділялась кооперативним товариствам.

16.  Директорія всіляко намагалась відродити українськукультуру, вважала, що школа (у тому числі і вища має бути державною таукраїномовною).

17. У відношенні до релігії та церкви Директоріявважала, що церква має бути українською та незалежною; визнавала рівність усіхрелігій.

Немалозначиму роль у діяльності Директорії, був акт злуки УНР та ЗУНР,проголощений 22 січня 1919 року у м. Станіславові. Відтепер декларувалась єдинаУкраїна: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частиниєдиної України—Західно-Українська Народня Республіка, Угорська Україна і НаддніпрянськаВелика Україна.… Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.”