Реферат: Покарання за злочин

Курсова робота

покримінальному праву

натему: Покарання за злочин

Київ – 1999

Зміст                                                                                          2

Вступ                                                                                         3

1. Поняття покарання                                                               5

2. Мета покарання                                                                  10

Висновки                                                                                 20

Список використанної літератури                                          22

Політикадержави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед якихголовну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного,правового, організаційного та культурно-виховного характеру. В системі цихзаходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охоронисуспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як задопомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально-правовоїнорми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вжевчинили злочини.

У літературіпоширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль.Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, якідержава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усуненняїї причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеїМонтеск'є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавецькраще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свійрозвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зізлочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль.Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їхскоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені державивиражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшенняцієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті якнайгострішого, найсуворішого заходу державного примушування, що застосовуєтьсяза вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальнезаконодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяєпокаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищатисуспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права ісвободи громадян, а так само правопорядок від злочинних посягань.

Покаранняяк один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом вруках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною інайбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом зтим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чиннекримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналізокремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливістьвиділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такогопоняття.[1]

Важливимзавданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочиннихпосягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначеннітого, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягаютьособи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиноюкримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільнівідносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування,котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як мірадержавного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушуєособу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознакапокарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні здисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є йогоскладовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіюєвеликі втрати волі, майна, навіть життя (смертна кара).

Другаознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покараннюпідлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання єкінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідокзлочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі якзвільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальноївідповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення абогромадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходіввиховного характеру (ст. ст. 10, 11 КК), є винятком з правила. Вони можливі увипадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підставі за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінкапокарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою.

Третярозпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що«Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданийкримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону» (ч. 2ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такийпримусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосуванняпокарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна йогоособливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від іменідержави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції судуналежить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актомпомилування.

Четвертаважлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, деговориться, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, всамому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішоюмірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якогокримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністюфізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьбиі сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покаранняхвона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі,матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав;займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожномупокаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором передсуспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознакупокарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності відхарактеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідатитяжкості злочину. Кара має обов'язковий характер для виконання всімагромадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

П'ятахаратерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираженнязасудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самогозлочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який судвиносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Такимчином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінкизлочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шостаознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, щопризначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самоговинного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів.Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі;конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.

Нарешті,сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покараннятягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК,за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такийправовий наслідок, як судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне покараннявід інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це нетільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого,пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідкамипротягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознакапокарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжуєвідповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеженняправ засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасовепозбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Усівикладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогусформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена закономособлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовуєтьсялише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від іменідержави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собоюсудимість.

Такожнеобхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально-правовоговпливу (див. схему 1).[2]Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходівкримінально-правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, якавчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що неє злочином.

Середцих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходівкримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а)покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межахкримінальної відповідальності особи;

б)покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в)за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальноївідповідальності.

Схема 1

Місцепокарання в системі заходів
кримінально-правового впливу

/>

Проблемамети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали вгалузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багатозапропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розумінняцієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основнігрупи:

а)абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б)відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Середабсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної тадіалектичної відплати.  Представники абсолютних теорій не вбачали у покараннініякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчиненийзлочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату занього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх,вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальноївідплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвийвплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття,а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті.  Так, наприклад, Кантрозглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і томувідстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину іпокарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, завбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторгана різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильниківвідносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання вдосягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щобутримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженноготощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування(Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США.Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що буларозвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як ітеорія залякування – це теорія загального попередження, згідно якій покаранняповинно впливати на громдян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбахвважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, білешьнезадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозоютакого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теоріїспеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно длятого, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали іпослідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечитивиправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Теоріїдосягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити практику. Тому усередині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним дляних є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання.Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування,відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення,загальне і спеціальне запобігання. Ці теорії різняться не тільки поєднанняммети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других— мета запобігання або виправлення.

Вчинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ст. 22 КК, якапроголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на метівиправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці,точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобіганнявчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Аналіз її текстусвідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче втілення в тому, щозакон визнає за мету покарання:

1)  покараннязлочинця.

Кара— це є позбавлення засудженого прав та інтересів, головним з яких є воля(позбавлення майна теж є позбавлення волі).

2)   виправленнязасуджених;

3)   запобіганнявчиненню нових злочинів самим засудженим;

4)   запобіганнявчиненню злочинів з боку інших осіб.

Покаранняне має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч.2ст.22 КК).

Разомз тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своєї мети,тобто покарати і виховати та запобігти новим злочинам.

Незважаючина такі положення закону, проблема мети покарання ще й досі викликає суперечкив літературі. Усі автори, які досліджували проблему, визнають метою покараннязагальне і спеціальне запобігання злочинам. Багато авторів визнають метоюпокарання виправлення і перевиховання засудженого. І, нарешті, найбільшесуперечок існує щодо питання про визнання кари метою покарання. Велика групавчених вважає, що, крім цього, покарання має на меті кару (Б. С. Утевський,М.М. Ісаєв, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець та ін.)[3].Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення основногозмісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення чи обмеженняправ і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером,змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара євластивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна іштрафу, і виправним роботам, і смертній карі, а відтак — окремою метоюпокарання вона бути не може.

Якщож розуміти кару як таке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, яке засвоїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкостівчиненого ним злочину, то тоді кара — це не властивість, а одна з цілейпокарання.

Враховуючиосновні принципи кримінального права, вихідні положення побудовикримінально-правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більшприйнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.[4]

Привирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що функції покарання єбагатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань, якийнеможливий без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив навинного для переведення його в законопослушного члена суспільства і запобіганнявчиненню злочинів в майбутньому — таке трактування питання про мету покараннявідповідає не тільки ст. 22 КК, а й самій природі цієї міри державногопримушування. Покарання завжди призначається як відповідна міра держави завчинений злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненнюнових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені видимети покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.

Застосовуючипокарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволенняпочуття обурення, справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому.Визнання кари як мети покарання не зменшує його каральної якості, котра, як вжезазначалось, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, якіперебувають у діалектичній єдності, однак для них є характерними й деякіособливості. Кара як органічна ознака покарання виражається не тільки узастосуванні покарання, а й також у санкції статті, і у відповідній норміЗагальної частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описані його основнівластивості. В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й убагато в чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари.Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретноїміри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються видпокарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральнихстраждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має перетерпіти як відплату завчинений злочин.

Запереченнямети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує, що мета кари якразі перетворює покарання в особливу (найбільш гостру) міру державногопримушування. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин.Особливо яскраво це простежується при виконанні смертної кари, тривалих строківпозбавлення волі. Але мета кари досягається не лише виконанням покарання.Забезпечення її починається з моменту призначення судом конкретної мірипокарання. Факт призначення покарання — це відчутне виявлення його каральноговпливу. У деяких випадках він впливає на засудженого більше, ніж безпосереднєйого виконання (наприклад, при відрахуванні із заробітку о разі призначеннявиправних робіт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне длязасудженого моральні страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід'ємноючастиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасносприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством.Так що каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чомузначною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, припризначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньотакого карального впливу, в інших — при призначенні позбавлення волі, виправнихробіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і привиконанні продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат та обмеженьйого прав і інтересів. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенніпокарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливостіпотерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин,

Метавиправлення засудженного передбачає досягнення певних змін у його особистості,усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідокякого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину.Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу насвідомість злочинця внести корективи в його соціально-психологічні властивості,нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватисяположень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхомпокарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов'язуєтьсяз появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримувалийого від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Перевиховання передбачаєглибинні зміни в особистості засудженого — вони зумовлюють, як це зазначено вч. 1 ст. 22, чесне ставлення засудженого до праці, точне виконання ним законів,поважання правил співжиття. Досягнення таких наслідків називають юридичнимвиправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

Вказівкаст. 22 КК на те, що метою покарання є не тільки виправлення, а ще йперевиховання засудженого піддається обгрунтованій критиці і потребуєуточнення. В літературі немає одностайності щодо оцінки змісту цих понять. Одніавтори не вбачають відмінностей між виправленням і перевихованням, вважають їхсинонімами, єдиним етапом впливу на засудженого, а вказівку закону наперевиховання зроблено для того, щоб підкреслити значущість цієї метипокарання. На думку других, перевиховання — це більш значні зміни у свідомостіі соціально-психологічних постановах особи. Воно пов'язане з глибокими змінамив поглядах, звичках, інтересах засудженого, внаслідок чого досягається йогоморальне виправлення. Треті автори вважають, що вказівка закону на метуперевиховання є помилковою. Розуміння на меті покарання перевиховання означаєявне перебільшення в чинному Кримінальному кодексі України виховних можливостейпокарання як соціального явища. Як з точки зору науки, так і з урахуваннямнашої практики виконання покарань досягнення цієї мети навряд чи можливе.Наукою доведено, що людина виховується тільки в віці від 6 до 18 місяців.Пізніше можливе лише перевиховування і лише при бажанні того, когоперевиховують, бо давно доведено, що «Всьому можна навчитися, але нічому неможна навчити». (Конфуцій).[5]На жаль, реалії наших пенітенціарних установ не дають підстав для віднесення їхдо осередку морального виховання. Тому з точки зору практики реалізаціїпокарання більш обгрунтовано ставити перед ним лише мету юридичного виправленнязасудженого. Досягнення цієї мети забезпечується самим призначенням покарання,режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії,переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховногохарактеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Метаспеціального (окремого) запобігання злочинам (приватна, спеціальна превенція)полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає рецидив йогозлочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженогодосягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання,коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають абоповністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванніпозбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійнийконтроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значнообмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинамдосягається:

1)  призначенням винномупевного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав,благ;

2)  розривом злочиннихзв'язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також,з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого;

3)   ізоляцієювинного від суспільства, призначенням покарання у вигляді позбавлення волі.

Досягненнюцієї мети також сприяють й положення закону, які посилюють покарання завчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує відповідальність,п.1 ст. 41 КК; можливість визнання такої особи особливо небезпечнимрецидивістом — ст. 26 КК; більш суворі правила і межі призначення покарання —ст. 43 КК). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначаєкваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе цешляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.

Метазагального запобігання (загальна, генеральна превенція) передбачає такий впливпокарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійкихосіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів.Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони неналежать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх непід погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок,громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадянкримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення дозлочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенціяпокарання досягається:

1.   Невідверненістювиконання покарання — «Ефективність покарання досягається його невідверненістю»(Ч. Беккарія).[6]«Ничто так не стимулирует преступление, как самая малая надежда избежатьнаказания» (П. Пестель).[7]

2.   Наявністюв кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати всякого,хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів.

3.   Судовимрозглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативноюоцінкою вчиненого з проголошенням покарання.

4.   Публічністювироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількостілюдей переважно знайомих засудженому і т. ін.

5.   Правовоюпропагандою.

Погрозанеминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильнихдо вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючимпокаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючийвплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість. І хоча соціальнаефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишаєтьсяодним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю.

Деякіавтори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення метизагального запобігання, а інші — на досягнення мети спеціального запобігання. Зцим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою євзаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосуванняпокарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так,засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк втій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара,виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція.

Водночас,будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при застосуванні окремихвидів покарань одночасно досягнуті бути не можуть. Так, смертна кара повністюреалізує ціль кари та спеціальної превенції, але, безумовно, виключаєдосягнення такої цілі, як виправлення засудженого. Практично не реалізує цілікари таке покарання, як громадська догана.

Отже,відзначаючи взаємообумовленість цілей покарання, треба бачити в окремихвипадках суперечливість деяких із них і, очевидно, визначати в таких випадкахїх "ієрархію".

Значнароль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до йогоужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль, ця тенденція незмінилася і зараз. Вона знаходить свій вираз і у законодавстві, і у практиційого застосування. Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443передбачають позбавлення волі, причому 124 — на строк до 10—15 років.Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні рокидо позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають,очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, втому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засібборотьби зі злочинністю — ужорсточення покарання. Таку позицію необхіднозмінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їхсуспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків.Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості,робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи,неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання уборотьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю,невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчиненийзлочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому залежать відправильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповіднимтяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особисприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.

Застосуванняпокарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків,притаманних кримінальній політиці:

а)застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкізлочини;

б)застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних зізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження абовідстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочиниабо злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.

Поєднанняцих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судовихорганів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

1.  Конституція України. – К.: 1996.

2.   БажановМ. Г. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Издательство«Пороги», 1992. – с. 130-136.

3.  Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна:Курс лекцій. — К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. — с.283-285.

4.  Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник дляюрид. вузів і фак./За ред. професорів
М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.: Право,
1997. — с. 249-258.

5.   Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. длястудентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: ЮрінкомІнтер, 1997. — с. 303-308.

6.  Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник заред. В. І. Шакуна. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”, 1998.

7.   Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий.Под ред. Яценко С. С., Шакун В. И. – К.: Правові джерела, 1998.