Тест: Політико-правова характеристика союзу Мазепи і шведського короля з позиції сьогодення

--PAGE_BREAK--

Населення України активно використовувалося як гарматне м'ясо в численних загарбницьких війнах імперії. З 1703 року Петро І виношував плани ліквідації козацтва шляхом його перетворення на регулярні солдатські полки. Вольтер розповідає про цей епізод так: «Государ [Петро], приймаючи Мазепу, запропонував йому завести в себе в Малоросії такі самі порядки, що й у Росії». З відмовою Мазепи посприяти втіленню цих планів у життя пов'язана його особиста образа на Петра І. Власне, він сам не приховував цього:«Початок загальних недуг наших пізнав я на самому собі. Адже вам відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Вітчизни, бив мене по щоках...»[1, 100].

У політиці особисті образи за кривду можуть відіграти роль детонатора. Згадаймо Б. Хмельницького чи нашого сучасника Дж. М. Дудаєва! Типові історичні приклади, коли під впливом особистих образ цілком лояльний підданий перетворюється на затятого революціонера.

А тут ще участь у Північній війні важким тягарем лягла на Україну. Марно Петро І наказував своїм полкам, щоб Україну проходили «скромно, не завдаючи ніяких кривд мешканцям і руйнування малоросійського краю під побоюванням нашого гніву й страти». На Україні ж московські війська, пише закордонний дослідник Л. Р Левіттер, «своїми грабежами, підпалюваннями, побоями й насильством нагадували скоріше каральну експедицію, ніж союзну армію». Останньою краплею стало критичне, майже безвихідне становище, в якому опинилась Україна після вступу шведської армії на її територію. А тут Петро І, по суті, кидає напризволяще свого союзника: мовляв, обороняйся як можеш.

Непідробний трагізм відчувається в словах, що їх сказав Мазепа в промові перед козацьким військом: «Ми стоїмо, браття, між двома безоднями, які готові нас пожерти, якщо не оберемо шляху для себе надійного, щоб їх обійти. Монархи, що воюють між собою, так розлючені один на одного, що підвладні їм народи терпіли, терплять уже і ще перетерплять безодню зла невимірну, а ми між ними як точка чи ціль усього нещастя».

Чому ж із цих двох «безодень», що загрожують поглинути Україну, гетьман обрав саме шведську? Якими міркуваннями керувався Мазепа при визначенні орієнтації на Швецію?

Російські історики Д. Зенін і К. Смирнов стверджують, що насправді Петро був узурпатором російського трону, тоді як законним російським царем був Карл! Вони посилаються на пункти російсько-шведськихдоговорів 1609,1613 і1661 років, згідно з якими у разі смерті російського царя саме шведський монарх повинен посісти його місце. Законний государ Іван V помер у віці тридцяти років (1666-1696), не залишивши заповіту. Таким чином, таємне підґрунтя Північної війни саме й полягало в тому, що Петро був самозваним царем, який узурпував російський престол[7, 334].

Якщо стати на цю позицію, то формально Мазепа взагалі не вчинив ніякої зради, оскільки перейшов на бік легітимного російського монарха — Карла. Але, зрозуміло, імовірніше за все, підстави для вибору Мазепи були інші. По-перше, на той час Швеція була однією із найвеличніших військових держав Європи. По-друге, багато значила й традиційна україно-шведська дружба. По суті, Мазепа продовжував політику своїх попередників -Б. Хмельницького та І. Виговського.

Свій союз із Швецією (1708) Мазепа уклав на таких умовах: 1. Перехід України під протекцію шведського короля. 2. Нейтралітет українських військ у російсько-шведській війні. Козацькі війська повинні були стояти в належних місцях і захищати тільки свою вітчизну. Для всіх воюючих військ Україна могла виставляти за плату провіант і фураж у кількостях, можливих без власного розорення (Мазепа був ощадливий хазяїн і дбав про благополуччя свого краю!) 3. При майбутньому примиренні всіх воюючих держав Україна ставала незалежною державою. Гарантії її безпеки погодилися дати Мазепі Франція та Німеччина.

Таким чином, цей українсько-шведський договір являв собою свого роду шедевр дипломатичного мистецтва. Хоча Україна вимушено й ставала театром війни, хитрий лис усе повернув таким чином, що вона тільки надавала свою територію для бойових дій, на якій, немов два гладіатори на арені Колізею, повинні були зійтися у двобої шведський король і російський цар.

Виходячи з договору, Швеція повинна була боротися за незалежність України… без участі самих українців! Причому шведи ще й брали на себе зобов'язання платити готівкою за необхідне їм продовольство та фураж.

Але чого ніяк не міг передбачити гетьман, так це того, що московський цар поведеться в Україні як справжній варвар, який відкинув усілякі правила цивілізованої війни. «Історія Русів» дає криваво-похмурий образ тих часів, що настали для України, розкриває диявольську механіку підкорення її імперською владою. Упадають в око аналогії між полтавською епохою та епохою комуністичного наступу на Україну. Аналогії, що свідчать про незмінність методів побудови імперії.

Петро Ірозв'язав справжню ідеологічну війну проти мазепинців, спрямовану на розпалення ворожнечі всередині українського суспільства і насамперед релігійних суперечностей. Тільки-но Петро І довідався про «зраду» гетьмана Мазепи, він видав маніфест до українського народу, в якому між іншим було сказано: «Ніякий народ під сонцем такими волями й привілея ми і легкістю похвалитися не може, як з нашої Царської Величності милості -народ малоросійський».

(У зв'язку з цим можна нагадати, як у самому розпалі кривавих чищень 30-хроківужеXX ст. співалося: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Або сталінське заклинання: «Жить стало лучше, жить стало веселее».)[7, 384].

Варварські методи війни, які імперія використовувала на території України, містили й тактику спаленої землі. Наприклад, одразу ж після переходу Мазепи на бік шведів Петро І наказав палити поля старшини, щоб Карл XII не зміг отримати продовольство.

Серед причин поразки шведів під Полтавою можна виокремити такий фактор, як майже п'ятиразова перевага російської армії.

А ще чималу роль відіграв невтримний авантюризм Карла XII. Цей молодий, самовпевнений полководець, який в усьому намагався бути подібним до Олександра Македонського, з дитинства відрізнявся упертістю, гідною кращого застосування. Про нього розповідають, що одного разу він, розгнівавшись, що перед ним не відчинили двері, розігнався, вдарив у них головою й упав, втративши свідомість. Він справді виправдовував своє прізвисько «Король -залізна голова». Його впертість і хоробрість межували з нерозсудливістю.

 Безумовною авантюрою була його спроба взяти Полтаву без допомоги важкої артилерії. Крім того, напередодні битви відбулася нещаслива нічна сутичка, під час якої Карл був важко поранений у ногу: куля роздробила йому гомілку. Тому йому довелося керувати своїми військами, сидячи в качалці: в одній руці в нього був пістоль, у другій -шпага, і так він як міг підбадьорював своїх солдатів.

На світанку 27 червня 1709 року Карл повів війська на російські позиції. Жартома він говорив солдатам, що вони йдуть обідати в російський табір. Бій, однак, був дуже жорстокий і кровопролитний. Якоїсь миті здалося, що шведи здолають Петра, але коли гарматним ядром розбило качалку, на якій носили Карла, шведи почали тікати. Марно шведський король волав до них: «Шведи!Шведи!» -його ніхто не слухав. Підчас утечі кілька разів ноші упускали. Об 11 годині ранку бій закінчився. На полі битви лежало понад дев'ять тисяч убитих шведів і майже вдвічі більше росіян. Близько дев'ятнадцяти тисяч шведських солдатів здалися в полон. Карлові з Мазепою пощастило першими переправитися через Дніпро і сховатися в Туреччині.

Фатальну роль для Мазепи відіграли його власні політичні прорахунки.Наприклад, він не скористався зручним моментом для виступу в союзі із Семеном Палієм -душею й організатором козацтва правобережної України. Палій розраховував на союз із шведами та їхніми польськими прибічниками— князями Любомирськими. У квітні 1704 року Мазепа з військом з'явився на Правобережжі. Цей прихід гетьмана на Правобережну Україну Палій вважав моментом воз'єднання всієї України під булавою Мазепи. Однак тоді прийняття з рук Палія влади над Правобережною Україною означало би відкрите протистояння Москві, яку влаштовували існуючі кордони. У 1704 році Мазепа й не думав про розрив із Москвою. Тому цією єдиною для себе можливістю очолити народний рух на Правобережній Україні він не скористався[2, 82].

А можливість була насгіравді унікальною. Петро І у цей час загрузнув під стінами Нарви, потенційний союзник Мазепи Карл XII перебував поруч, у Польщі, й під його тиском польським королем обрали Станіслава Лещинського -«маріонетку» шведів. Мазепа ж і не думав про розрив із Москвою, підступно заманив Палія до свого табору, заарештував його як шведського агента і відправив у Москву, звідки того потім заслали до Сибіру. Так Палій із вірного союзника став лютим ворогом Мазепи. Це була величезна помилка Мазепи, що потім відгукнулася йому під Полтавою.

Крім того, гетьман знищив людей, які могли би із ним іти проти імперії. Страта впливових на Гетьманщині Кочубея та Іскри внесла розкол у ряди старшини. їхня смерть відштовхнула від Мазепи декого з козацьких самостійників, серед яких і чернігівського полковника Павла Полуботка («другого Мазепу», за словами Петра І).

Мазепа був за своєю натурою придворним. Можливо, й вік давав про себе знати. На жаль, у найрішучіший момент гетьману забракло бійцівських якостей. У ситуації, що тоді склалася, було не досить бути лисом. Належало бути ще й левом, щоб учинити гідний опір Петрові та перетягнути на свій бік старшину, яка вагалася. Мазепа ж явно почував себе невпевнено в ролі революціонера. Крім того, напевно, до останнього моменту він не втрачав надії на примирення із Петром.

Війська Мазепи підчас битви перебували в обозі. Вони уникали боротися з військами Петра і дотримувалися суворого нейтралітету, обумовленого Мазепою в договорі із шведським королем і оголошеного в його деклараціях по всій Україні. Річ у тім, що Мазепа, будучи глибоко набожним християнином, уважав смертним гріхом проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався цього з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконання. І тому ніхто не доведе, що мазепинці були причетними до вбивства хоча б одного росіянина.

Чому ж населення Малоросії не підтримало Мазепу та його прибічників?

В очах населення виступ Мазепи виглядав як старшинська змова. Звісно, що олігархи не викликали співчуття з боку простолюдинів. У свою чергу, Мазепа та його соратники, здається, не відчували необхідності в масовій підтримці їхньої ризикованої справи. (Звідси відверто слабка ідеологічна підготовка повстання).

Крім того, взагалі для європейських аристократів того часу, що боролися з тиранією, була характерною ставка на іноземні держави. Рішення Мазепи приєднатися до шведського короля фактично призвело до розколу козацького війська на старшину й рядове козацтво. А реакція розколотого суспільства була, загалом, передбачуваною. Це була звичайна реакція дезорієнтованої маси -байдужа пасивність і зрадництво. Як тут не пригадати розповідь Геродота про поведінку кіммерійців перед загрозою скіфської небезпеки?[4, 306].

Вступ шведів у Малоросію зовсім не був схожий на ворожу навалу. Шведи нічого в обивателів не вимагали й не забирали, а що потрібно -купували за готівку.

Незважаючи на те що, на відміну від московських військ, шведські війська не чинили насильства та грабежів, населення почало проти них партизанську війну. Інакше кажучи, ми маємо справу з проявом типового релігійного фундаменталізму.

Як повідомляє автор «Історії Русів», народ тутешній був подібний тоді до диких американських індіанців. Народ, виходячи з укриттів своїх, дивувався смиренності шведів, але за те, що вони розмовляли між собою незрозумілою мовою та зовсім не хрестилися, вважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п'ятницю молоко й м'ясо, вирішив, що вони безбожні бусурмани, і убивав їх усюди, де тільки малими партіями й поодинці знайти міг, а іноді забирав їху полон і перепроваджував до Государя, за що давали йому плату, спершу грошима по кілька карбованців, а потім — по чарці горілки з вдячністю: «Спасібо, хахльонок!».

Тому від питання «Кого зрадив гетьман Мазепа?» давно настав час перейти до розгляду питання «Хто зрадив гетьмана Мазепу?».

Вище вже йшлося про генерального суддю В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскру, які з особистих мотивів донесли на Мазепу. Заплямував своє ім'я й прилуцький полковник Ніс, який зрадив героїчних захисників Батурина. Він показав уразливе місце в обороні гетьманської столиці. Полонену старшину та всіх беззбройних міщан, які були у своїх будинках і ніякої участі в задумах Мазепи не брали, Меншиков, який керував облогою, наказав убити усіх до одного, не помилувавши ні жінок, ні старих, ні навіть немовлят.

Як же Петро подякував зрадникам за їхню самовідданість?
3. «Помста Петра» за «зраду» Мазепи
В «Історії Русів» розповідається про те, як після перемоги під Полтавою цар зробив великі милості полоненим шведам. Він нагородив російських генералів, офіцерів, видав підвищену платню рядовим. Одні тільки малоросіяни лишилися в презирстві, тобто без нагороди й подяки, хоча вони у знищенні шведських військ найбільше за всіх показали запопадливість і старання. Усе це було забуто, й вони лишилися без винагороди і шанування, словом, «віддали їм злом за благо й ненавистю за любов».

Для залякування населення імперія задіяла могутній апарат репресій. Безпощадний терор мав на меті зломити опір українців. Причому, репресії проти відкритих ворогів -мазепинців почалися ще до Полтавської битви. Йдеться про знищення Меншиковим Батурина -гетьманської столиці. За даними британського посла в Росії Чарльза Вітворта, тоді в Батурині було зарізано шість тисяч чоловік, на вік і стать уваги не звертали. Батуринська трагедія завершилася пожежею. Місто було з усіх кінців підпалене й перетворене на згарище. Така ж доля спіткала більшу частину України. Загони царського війська, роз'їжджаючи по Україні, палили і грабували всі житла без винятку.

Розповідають, що Мазепа перед самою смертю наказав подати йому скринькуз паперами й спалив їх, сказавши присутнім: «Нехай сам я буду нещасливий, а не ті численні патріоти, про яких вороги мої не гадали чи думати не наважувались: але доля жорстока все зруйнувала на невідомий кінець!»[1, 105].

Якже трагічно помилявся великий гетьман щодо диявольської винахідливості слуг імперії. «Коли, -пише автор «Історії Русів», -треба було ліквідувати таких мазепинців, провини яких ніякими способами не можна було довести, їх покарали за ординарні «шкідництва», а саме: що в тих вівці і барани дорогоцінні, яких цар роздав був на утримання в Україні, поздихали від недбалості та злих намірів, тих мазепинців, що не про баранів думали, лише про політику -«про свої сейми й вибори».

Цей привід надто вже нагадує політичні процеси над «шкідниками» в 30-х рокахXX століття. У XVIIІ столітті хохлів-саботажників карали за знищення царських баранів, а в XX столітті -за поломку сталінських тракторів.

Під час допиту полуботківців стався трагікомічний епізод. Генерального писаря Савича в Таємній канцелярії сам Петро запитав: «Чи знав він про злий намір товаришів його та земляків, які душили баранів», а він відповідав із звичною малоросійською ввічливістю: «Не скажу Вашеці!». За ці слова його засудили на катування. На щастя Савича, канцелярист Володьковський, який чекав своєї черги, заявив Петрові, що слова Савича «Не скажу Вашеці!» не означають упертості чи навмисного заперечування, а означають вони ввічливе: «Не можу сказати Вашій Величності» чи «Не знаю». Цар зупинив катування Савича, але послав у Малоросію спеціального чиновника довідатися, чи дійсно так говорять у Малоросії. Ця філологічна експертиза коштувала скарбниці сімдесят карбованців, які з катованого Савича й були стягнені.

Взагалі, в часи правління Петра Великого Таємна канцелярія працювала, так би мовити, «на повну котушку». Так, у Лебедині були проведені масові страти українців, запідозрених у зраді. Звірства «царського КДБ», за свідченням автора «Історії Русів», викликали шок. Багатьох старшин і козаків, яких запідозрили в симпатіяхдо Мазепи через те, що вони не з'явилися на загальні збори для виборів нового гетьмана, витягували прямо з будинків і віддавали на тортури в містечку Лебедин поблизу Ахтирки. Провина їхня встановлювалася відповідно до їхніх визнань, адля визнань надійним засобом були катування, що їх вели з усією акуратністю й відповідно до Соборного уложення, тобто ступі-нями й по черзі: канчуками, батогом і розжаренимзалізом, і тіла від того кипіли, шкварились і здіймалися.

Тих, хто пройшов одні тортури, піддавали іншим. Жертву звичайно колесували або четвертували. А забавою вважали вішати та голови рубати. У такий спосіб було страчено близько дев'ятисот чоловік (місце їхнього поховання в Лебедині тепер відоме підназвою «Гетьманці»). А щоб замучені козаки не мали спокою й на тім світі, їх посмертно відлучили від церкви.

У тій же «Історії Русів» читаємо, як частина українського війська була послана в Роменщину для того, щоб покарати українське населення, яке співчувало шведам: «Похід на Роменщину мав на меті випробувати, як на пробному камені, вірність і старанність військ малоросійських», доручивши їм каїнову роботу. «І ці війська, немов збожеволілі, із замруженими очима й із скам'янілим серцем: різали свою ж таки безневинну братію».

Французький посол доповідав у Париж: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабежами і являє скрізь страшну картину варварства переможців». Варварські методи боротьби проти мазепинської політичної еміграції -ще одна ганебна сторінка російського самодержавства.

У 1710 році гетьманом був обраний Пилип Орлик (1672-1742), спадкоємець чеського баронського роду, частина якого в XV столітті жила в Польщі, а інша частина -в Пруссії. У 1702 році Орлик був Генеральним писарем при гетьмані Мазепі. Відомий він також як автор двох поетичних збірок. Його синГригорій став генералом французької армії, членом Таємної ради короля Людовіка XV зприводу його смерті сам Людовік XV висловив співчуття вдові. Центральний аеропорт французької столиці Орлі названий так тому, що розташований на місці колишнього маєтку Орликів.

Кошовий Запорізької Січі Кость Гордієнко та старшина підписали з Орликом документ, відомий як Бендерська Конституція (або Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького), що був затверджений 10 квітня 1710 року.

Скорочений текст Конституції, підготовлений Орликом, Войнаровським і Григорієм Герциком латинською мовою, був знайдений у бібліотеці-архіві замка Дентевіль (Східна Франція), який належав дружині Г. Орлика. Цим документом установлювалася конституційна гетьманська монархія.

Обраний козаками-вигнанцями гетьманом після смерті Мазепи, Пилип Орлик понад тридцять років намагався домогтися незалежності України за допомогою Швеції, Оттоманської Порти, Криму, Польщі, членів Ганноверської ліги Франції, Голландії й Данії. Мазепинці встановили контакти з Буджацькою та Кубанською ордою, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами.

Хоча діяльність Орлика та мазепинських емігрантів не принесла волі Україні, саме його активні дипломатичні зусилля змусили уряд Росії проводити більш помірковану політику на Гетьманщині. З іншого боку, активність української еміграції спонукала російський уряд відкрити сезон полювання на її керівників. Спершу імперія помстилася родинам емігрантів, що залишилися в Україні. (Хіба не схожими методами користувалися сталінські сатрапи з катівень НКВД? Вони так само вирізняли окрему категорію -дітей і дружин ворогів народу.) Рідних і близьких заарештовували й кидали до в'язниць. Тих емігрантів, хто не піддавався на умовляння, Петро І викрадав з територій чужих держав, нехтуючи нормами міжнародного права. Так, у 1716 році був викрадений із Гамбургу племінник Мазепи Андрій Войнаровський, що вважався головним суперником П. Орлика в суперечці за спадщину Мазепи. Низові козаки підтримали кандидатуру Андрія Войнаровського. Але той чомусь передумав.

Войнаровський був надзвичайно колоритною особистістю. Мав блискучу освіту й був вхожим у вище суспільство європейської знаті. Так, Войнаровський дружив із блискучою графинею Авророю Кенігсмарк, у великосвітському салоні якої збирався весь цвіт тодішньої європейської аристократії[6, 501].

Спецоперацією з викрадення Войнаровського керував Румянцев, той самий, який до цього за наказом царя викрав його сина -царевича Олексія. Войнаровського схопили й перевезли в Російське консульство.

Гамбурзький магістрат був невимовно обурений такими нахабними діями агентів російського царя на території вільного міста. Спалахнув гучний міжнародний скандал. Щоб загасити його, царські представники були змушені обіцяти Войнаровському, що при поверненні в Україну його амністують. Войнаровський повірив. Однак був жорстоко обманутий. Він провів сім років у страшній Петропавлівській фортеці й загинув у її казематах. Мученицька доля племінника Мазепи надихнула поета-декабриста К. Рилєєва на створення поеми «Войнаровський». Така ж доля спіткала й наказного полтавського полковника Григорія Герцика, який жив у Варшаві під чужим ім'ям.

Російські агенти прагнули «зрушити землю й небо», щоб схопити родину Пилипа Орлика, а за його сина Григорія давали золотом вагу його голови.

(Багато чого з методів Петра І потім перейшло в практику радянського тоталітарного режиму. У 20-30-х роках XX століття Закордонний Особливий центр НКВД провів серію терористичних акцій за кордоном, у ході яких були викрадені й убиті політичні противники радянської влади та особисті вороги Й. Сталіна: отаман Дутов, генерал Кутепов, Енвер-паша, Л. Троцький.)

Більш слухняним українцям дісталося почесне правона ударну працю на славу імперії. Тільки за останні п'ять років свого життя Петро залучив до різноманітних будівельних робіт сто п'ятдесят тисяч українців. Розкішна столиця імперії на Неві, що будувалася в північних болотах у 1721-1725 роках, стала могилою для понад двадцяти тисяч козаків.

Разом із представниками інших народів українці гинули від вологості, виснажливої праці й холоду на будівництві каналів: Волго-Донського, Ладозького та Біломорського (ці ж грандіозні будівництва свого часу завершував Й. Сталін). І     продолжение
--PAGE_BREAK--