Реферат: Етапи розвитку валюти
Чернігівське професійно технічне училище№ 6
Рефератз предмету: “Основиринкової економіки”
на тему: “Етапи розвиткувалюти”
учениці групи 98-1-ПК
Шабанової Тетяни Олександрівни
Консультант: Куліш С. С.
м. Чернігів 1999рік
Зміст
Введення …………………………………………………………..…..3-4
Золотомонетнийстандарт ………………………………………….5-6
Золото-девізнийстандарт …………………………………………7-10
Бреттон-вудськавалютна система ………………………….…11-18
Ямайськавалютна система і сучасні валютні проблеми …… 19-21
Європейськавалютна система …………………………..……… 22-28
Висновок……………………………………………………..………… 29
Введення
Закономірності розвитку валютної системи визначаютьсявідтворювальним критерієм і відбивають основні етапи розвитку національного ісвітового господарства. Даний критерій виявляється в періодичнійневідповідності принципів світової валютної системи змінам у структурі світовогогосподарства, а також у розміщенні сил міжйого основними центрами. У цьому зв'язкуперіодично виникає криза світової валютної системи. Це вибух валютних протиріч,різке порушення її функціонування виявляющеєся в невідповідності структурнихпринципів організації світового валютного механізму до змінившихся умов виробництва,світової торгівлі, до співвідношення сил у світі.Дане поняття виникло з кризою першої світовоївалютної системи — золотого монометаллизма.Періодичні кризи світової валютної системи займаютьвідповідно тривалий історичний період часу: кризазолотомонетного стандарту продовжувалась біля10 років (1913-1922 р.). Генуезської валютноїсистеми — 8 років (1929-1936 р.), Бреттон-вудської- 10 років (1967- 1976 р.).
При кризі світової валютної системи порушується дія їїструктурних принципів і різко загострюються валютні протиріччя. У основіперіодичності кризи світової валютної системи лежить пристосування їїструктурних принципів до умов, що змінилися, і співвідношенню сил у світі. Гострі спалахи і драматичні події, пов'язані з валютною кризою, не можуть довгопродовжуватися без загрози відтворенню. Томувикористовуються різноманітні засоби длязгладжування гострих форм валютної кризи і проведення реформи світової валютноїсистеми.
Криза світової валютної системи веде до зламу староїсистеми і її заміні новій, що забезпечує відносну валютну стабілізацію.Створення нової світової валютної системи проходить три основних етапи:
— становлення, формування передумов, визначенняпринципів нової системи: при цьому зберігається її спадкоємний зв'язок із старою системою;
— формування структурної єдності, завершення побудови,поступова активізація принципів нової системи:
— утворенняповноцінно функціонуючої розвиненої світовоївалютної системи на базі закінченої цілісності й органічного ув'язування її елементів.
Слідом за цим настаєперіод, коли валютно-економічне положенняокремих країн поліпшується, а світова валютна система відповідає у певних межах умовамі потребам економіки і функціонуючи відносно ефективно в інтересах провідних держав. Так був перший час після створенняПарижської, Генуезськоїі Бреттон-вудської валютних систем. Локальнівалютні кризи уражають окремі країни або групу країн навіть при відноснійстабільності світової валютної системи. Наприклад, після другої світової війниперіодично спалахували локальні валютні кризи у Франції, Великобританії, Італіїй інших країнах.
Розрізняються циклічні валютні кризи як прояв економічної кризи іспеціальні кризи, викликані іншими факторами: кризою платіжного балансу, надзвичайнимиподіями і т.д. При золотому стандарті валютнікризи виникали звичайно в періоди війн іциклічних економічних криз, але не доходили до гострих форм. Вирівнюванняплатіжного балансу в той період здійснювалосячерез стихійний механізм золотого стандарту, аколивання валютних курсів були обмежені золотими точками.У зв'язку зі змінами в циклічному розвитку економіки в XX ст. стираєтьсячітка грань між циклічним і спеціальним валютними кризами.
Існує прямий зв'язок валютної кризи з процесомсуспільного відтворення, оскільки причини кризи кореняться в його протиріччях,і існує зворотній зв'язок, що виявляється в соціально-економічних наслідкахпотрясінь у валютній сфері. Валютні кризи супроводжуються загостренням валютнихпротиріч, що періодично переростають у валютні війни провіднихкраїн, супроводжувані боротьбою за валютнугегемонію з метою створення оптимальних умов для збагачення головних національних підприємств.
Валютні кризи звичайно переплітаються з нестабільністюміжнародних валютних відношень. Порушенняїхньої непохитності виявляється внестабільності курсу валют, перерозподілізолотовалютних резервів, валютних обмеженнях, погіршенніміжнародної валютноїліквідності, валютних протиріччях. Але це не означає безупинного зниженнякурсів валют, посилення валютних обмежень іт.д.
Еволюція світової валютної системи визначаєтьсярозвитком і потребами національної і світової економіки, змінами в розстановці сил у світі.У даній роботі вона буде розглянута саме в зв'язкуз об'єктивними чинниками, що визначили їїрозвиток.
1. ЗОЛОТОМОНЕТНИЙСТАНДАРТ
Перша світова валютна система стихійно сформувалася вXIX ст. після промислової революції на базі золотого монометаллизмуу формі золотомонетного стандарту. Юридичновона була оформлена міждержавною угодою на Парижскійконференції в 1867 р., що визнало золото єдиною формою світових грошей. Вумовах, коли золото безпосередньо виконувало усі функції грошей, грошова івалютна системи — національна і світова — були тотожні, із тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок,скидали, по висловлюванню К. Маркса,“національні мундири” і приймалися в платежі по вазі.
Парижська валютна система базувалася на таких структурних принципах:
1. Її основою являвсязолотомонетний стандарт.
2. Кожна валюта мала золотий зміст(Великобританія — із 1816 р., США — 1837 р., Німеччина- 1875 р., Франція — 1878 р., Росія — із 1895 1897 р.). Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети.Валюти вільно конвертувалися в золото. Золото використовувалося якзагальновизнані світові гроші.
3. Склався режим вільно змінних курсів валют з обліком ринкового попиту і пропозиції,але в межах золотих точок.Якщо ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, заснованого на їхньомузолотому змісті,то боржники віддавали перевагу розплачуватися по міжнародних зобов'язаннях золотом, а не іноземними валютами.
Золотий стандарт грав певною мірою роль стихійногорегулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу,платіжних балансів, міжнародних розрахунків. Золотомонетнийстандарт був відносно ефективний до першої світової війни, коли діяв ринковиймеханізм вирівнювання валютного курсу і платіжного балансу. Країни з дефіцитнимплатіжним балансом вимушені були проводити дефляціонну політику, обмежувати грошову масу в обігу при відливізолота за кордон. Проте Великобританія,незважаючи на хронічний дефіцит платіжногобалансу (1890 1913 р.), не відчувала відливу капіталу (за рахуноктого, що в тойчас Англія широко поширювала ліквідні короткострокові зобов'язання й інші країни віддавали перевагу їх накопичувати.Відомо, що в 1913 році сума зобов'язань більш ніж утроє перевищила золотий запас Англії). Протягом майже ста років допершої світової війни тільки долар США й австрійський талер були девальвовані: золотий змістфунту стерлінгів і французького франку був незмінним у 1815-1914 р. Використовуючи головну роль фунту стерлінгів у міжнароднихрозрахунках (80% у 1913 р.), Великобританія покривала дефіцит платіжногобалансу національною валютою.
Характерно, що й у розпал тріумфу золотомонетного стандарту міжнародні розрахункиздійснювалися в основному з використаннямтратт (перекладних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській. Золото відвіку служилолише для оплати пасивного сальдо балансуміжнародних розрахунків країни. З кінця XIX ст. з'явиласятакож тенденція до зменшення частки золота в грошовій масі (у США, Франції,Великобританії з 28% у 1872 р. до 10% у 1913 р.) і в офіційних резервах (із 94%у 1980 р. до 80% у 1913 р.). Розмінні кредитні гроші витискализолото. Регулюючий механізм золотомонетногостандарту переставав діяти при економічних кризах (1825, 1836-1839, 1847, 1857,1855 р. і ін.). Регулювання валютного курсу шляхом дефляціоннійполітики, зниження цін і збільшення безробіттяоберталося проти трудящих, призводячи до соціальної напруженості.
Поступово золотий стандарт (золотомонетний)зжив себе. тому що не відповідав масштабам зрослих господарськихзв'язків і умовам регульованої ринкової економіки. Перша світова війнаознаменувалася кризою світової валютної системи. Золотомонетнийстандарт перестав функціонувати як грошова івалютна система.
Для фінансування військовихвитрат (208 млрд. довоєнних золотих долл.) поряд із податками, позиками, інфляцієювикористовувалося золото як світові гроші. Були впровадженівалютні обмеження. Валютний курс став примусовимі тому нереальним. З початком війни центральнібанки воюючих країн припинили розмін банкнот на золото і збільшили їхню емісіюдля покриття військових витрат. До 1920 р. курс фунту стерлінгів стосовнодолара США впав на 1/3, французького франку йіталійської ліри — на 2/3, німецької марки — на 96%. Безпосередньою причиноювалютної кризи явилася військова і повоєнна розруха.
2. ЗОЛОТО-ДЕВІЗНИЙСТАНДАРТ.
Після періоду валютного хаосу, що виникнув у результатіпершої світової війни, був установлений золото-девізнийстандарт, заснований на золоті і головних валютах, конвертованих у золото (запропозицією англійських експертів). Платіжні засобив іноземній валюті, призначені для міжнароднихрозрахунків, стали називати девізами. Друга світова валютна система булаюридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуезькійміжнародній економічній конференції в 1922 р.
Генуезька валютна система функціонувала на таких принципах:
1. Її основою являлисязолото і девізи — іноземні валюти. У тойперіод і грошові системи 30 країн базувалися на золотодевизномустандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватися в якостіміжнародних платіжно-резервних засобів. Протев міжвоєнний період статус резервної валюти небув офіційно закріплений ні за однією валютою,а фунт стерлінгів і долар США оспорювали лідерство в цій сфері.
2. Збережено золоті паритети. Конверсія валют у золотостала здійснюватися не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), алеі побічно, через іноземні валюти (Німеччина іще біля 30 країн).
3. Відновлено режим вільно коливних валютних курсів.
4. Валютне регулювання здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій, нарад.
У 1922-1928 р. наступила відносна валютнастабілізація. Але її неміцність полягала в такому:
— замість золотомонетногостандарту були введені урізані форми золотого монометаллизму в грошовій і валютній системах;
— процес стабілізації валют розтягся на ряд років, щостворило умови для валютних війн;
— методи валютної стабілізації визначили її хиткість. У більшості країн були проведенідевальвації, причому в Німеччині, Австрії,Польщі, Угорщини близькі до нуліфікації. Французький франк був девальвований у 1928 р. на 80%. Тільки уВеликобританії в результаті ревальвації в 1925 р. було відновлено довоєнне золотеутримання фунта стерлінгів;
— стабілізація валют була проведена за допомогоюіноземних кредитів. США, Великобританія, Франція використовували важкевалютно-економічне становище ряду країн длянав'язування їм обтяжних умов міжурядових позик. Одним з умов позик, наданих Німеччині,Австрії, Польщі й іншим країнам, було призначенняіноземних експертів, що контролювали їхню валютну політику.
Під впливом закону нерівномірності розвитку в результаті першої світової війни валютно-фінансовийцентр перемістився з Західної Європи в США. Це було обумовлено рядом причин:
— значно вирісвалютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовийцентр, збільшився експорт капіталу. США стали головнимторговим партнером більшості країн:
— США перетворилися з боржника в кредитора.Заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд. долл.,а вимоги — 2 млрд. долл.; до 1926 р. зовнішнійборг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до іншихкраїн зросли в 6 разів (до 12 млрд.);
— відбувсяперерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 р. чиста притока золота в США в основному з Європи склала2,3 млрд. долл.; у 1924 р. 46% золотих запасівкапіталістичних країн виявилися зосередженими в США (у 1914 р. — 23%);
— США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і курс долара дозахідноєвропейських валют підвищився на 10-90%.
Сполучені Штати розгорнули боротьбу за гегемонію долара, протедомоглися статусу резервної валюти лише після другої світової війни. У міжвоєнний період долар і фунт стерлінгів, щознаходилися в стані активної валютної війни,не одержали загального визнання.
Валютна стабілізація була висаджена світовою кризою в 30-х роках. Головні особливості світової валютноїкризи 1929-1936 р. такі:
— циклічний характер: валютна криза переплелася зі світовою економічною ігрошово-кредитною кризою;
— структурний характер: принципи світової валютноїсистеми — золотодевизного стандарту — зазналиаварії;
— велика тривалість:із 1929 до осені 1936 р.;
— виняткова глибина і гострота:курс ряду валют знизився на 50-84%.
Погоня за золотомсупроводжувалася збільшенням приватної тезаврації і перерозподілом офіційних золотихрезервів. Міжнародний кредит, особливо довгостроковий, був паралізований урезультаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина й ін.), що припинилизовнішні платежі. Утворилася маса “гарячих” грошей — грошових капіталів, щостихійно переміщаються з одної країни в другу в пошукаходержання спекулятивного надприбутку або надійного захистку. Раптовість їхньої притоки і відтоку підсилила нестабільність платіжнихбалансів, коливань валютних курсів і кризових потрясінь економіки. Валютніпротиріччя переросли у валютну війну, проведенуза допомогою валютної інтервенції, валютних стабілізаційних фондів, валютногодемпінгу, валютних обмежень і валютних блоків:
— крайня нерівномірність розвитку: криза уражала тоодні, то інші країни, причому в різний час і зрізноманітною силою.
У період із 1929 по 1930 р. збезцінилисьвалюти аграрних і колоніальних країн, тому що різко скоротився попит на сировину на світовомуринку і ціни на нього понизилисьна 50-70%. тобто у більшому ступені, ніж на імпортовані цими країнами товари.
У середині 1931 р. слабкою ланкою у світовій валютнійсистемі виявилися Німеччина й Австрія в зв'язку з відливоміноземних капіталів, зменшенням офіційногозолотого запасу і банкрутством банків. Німеччинаувела валютні обмеження, припинила платежі по зовнішніх боргах і розмін маркина золото. Фактично в країні був скасований золотий стандарт, а офіційний курсмарки був заморожений на рівні 1924 р.
Потім (восени 1931 р.) золотий стандарт був скасованийу Великобританії, коли світова економічна кризадосягла апогею. Безпосередньою причиною цього послужило погіршення стана платіжного балансу і зменшенняофіційних золотих резервів країни в зв'язку зрізким скороченням експорту товарів і прибутків від “невидимих” операцій. 21вересня 1931 р. був припинений розмін фунта стерлінгів на золоті злитки, а курсйого знижений на 30,5%. Одночасно була проведена девальвація валют країнБританської співдружності націй (крім Канади) і скандинавськихкраїн, що мали з Великобританією тісні торгові зв'язки. На відміну від Німеччини у Великобританії з метою підтримкипрестижу фунта стерлінгів не були впровадженівалютні обмеження. Великобританія виграла від девальвації: за рахунок девальваційної премії англійські експортери широко практикували валютний демпінг, що викликало валютну війну зФранцією і США. У результаті зменшилося пасивне сальдо платіжного балансу Великобританії.
У квітні 1933 р. золотомонетнийстандарт був скасований і в США, коли економічнакриза переростала в депресію особливого роду.Безпосередньою причиною скасування послужило значне і нерівномірне падіння цін.Це викликало масові банкрутства. Банкрутство 10 тис. банків (40% загальної кількості банків країни) підірвалогрошово-кредитну систему США і привело доскасування розміну доларових банкнот на золоті монети. Для ведення валютноївійни з метою підвищення конкурентноздатності національних корпорацій СШАпроводили політику зниження курсу доларашляхом скупки золота. До січня 1934 р. долар знецінився стосовно золота на 40%(у порівнянні з 1929 р.) і був девальвован на41%, а офіційна ціна золота була підвищена з 20.67 до 35 долл. за тройську унцію.
Восени 1936 р. в епіцентрі валютної кризи виявиласяФранція, що довше інших країн підтримувала золотий стандарт. Світоваекономічна кризаохопила Францію пізніше, і вона посилено обмінювалафунти стерлінгів і долари на золото, незважаючи на невдоволення Великобританіїі США. Спираючись на зрослий золотий запас (83млрд. франц. фр.у 1932 р. проти 29 млрд. у червні 1929 р.). Франція очолила золотий блок із метою збереженнязолотого стандарту. Схильність Франції дозолота пояснюється історичними особливостямиїї розвитку. Будучи міжнароднимлихварем, французький фінансовий капітал віддавав перевагу твердій золотійвалюті. Особливо в цьому були зацікавлені рантьє, число яких у країні було значним.
Економічна криза викликала пасивність платіжногобалансу, збільшення дефіциту державного бюджету, відлив золота з країни.Фінансова олігархія свідомо вивозила капітали, щоб підірвати позиціїфранцузького франка і довірудо уряду Народного фронту. Штучне зберіганнязолотого стандарту знижувало конкурентноздатність французьких фірм. У 1929-1936р. вартість експорту Франції скоротилася в 4 рази при зменшеннісвітового експорту в цілому на 36%. 1 жовтня 1936 р. у Франції був припиненийрозмін банкнот на золоті злитки, а франк був девальвованийна 25%. Оскільки золотий зміст її валюти небув зафіксований, а до 1937 р., були лише встановлені межіколивань (0,038-0,044 р. чистого золота), з'явилосяпоняття “блукаючий франк”. Незважаючи на девальвацію, французький експортскорочувався, тому що валютна і торгова війни обмежили можливості валютногодемпінгу. Інфляція знижувала конкурентноздатність французьких фірм. Томупадіння курсу франка не було припинено навідміну від фунта стерлінгів і долара.
У результаті кризи Генуезькавалютна система утратила відносну еластичність і стабільність.
3. БРЕТТОН-ВУДСЬКАВАЛЮТНА СИСТЕМА.
Друга світова війна призвеладо поглиблення кризи Генуезькоївалютної системи. Розробка проекту новоїсвітової валютної системи почалася ще в роки війни (у квітні 1943 р.), тому щокраїни побоювалися потрясінь, подібних валютній кризі після першої світовоївійни й у 30-х роках. Англо-американські експерти,що працювали з 1941 р., із самого початкувідкинули ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнулирозробити принципи нової світової валютної системи, здатноїзабезпечити економічний ріст і обмежити негативні соціально-економічнінаслідки економічних криз. Прагнення США закріпити пануючеположення долара у світовій валютній системізнайшло відбиток у плані Г. Д. Уайта(начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США).
У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайта і Дж. М. Кейнса(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсианські ідеї міждержавного валютногорегулювання були також призначені в основу Бреттон-вудськї системи.
На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе (США) у 1944 р. були встановленіправила організації світової торгівлі, валютних, кредитних і фінансових відношень і оформлена третя світова валютна система.Прийняті на конференції статті угоди (УставМВФ) визначили такі принципи Бреттон-вудськї валютної системи.
1. Введено золото-девізний стандарт, заснованийна золоті і двох резервних валютах — доларіСША і фунті стерлінгів.
2. Бреттон-вудська угода передбачала чотири форми використання золотаяк основи світової валютної системи: а) збережені золоті паритети валют і впроваджена їхня фіксація в МВФ; б) золотопродовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб; в) спираючись на свійзрослий валютно-економічнийпотенціал і золотий запас, США дорівняли долардо золота, щоб закріпити за ньому статус головної резервної валюти: г) із цією метою казначейство США продовжувало розмінюватидолар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленійв 1934 р., виходячи з золотого змісту своєївалюти (35 долл. за 1 тройськуунцію, рівну 31,1035 г).
Передбачалося введеннявзаємної оборотності валют. Валютні обмеження підлягали поступовому скасуванню,і для їхнього введення була потрібна згодаМВФ.
3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основіфіксованих валютних паритетів, виражених у доларах. Девальвація понад 10% припускалася лише з дозволу Фонду. Встановлено режимфіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету увузьких межах (( 1% за Статутом МВФ і ( 0,75%по Європейській валютній угоді). Для дотримання межколивань курсів валют центральні банки були зобов'язані проводити валютнуінтервенцію в доларах.
4. Вперше в історії створені міжнароднівалютно-кредитні організації МВФ і МБРР. МВФнадає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів ізметою підтримки нестабільних валют, здійснюєконтроль за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи,забезпечує валютне співробітництво країн.
Під тиском США в рамках Бреттон-вудськоїсистеми затвердився доларовий стандарт — світова валютна система, заснована напануванні долара. Долар — єдина валюта, конвертована в золото, став базоювалютних паритетів, переважаючим засобомміжнародних розрахунків, валютою інтервенції і резервних активів. Тим самим США встановилимонопольну валютну гегемонію, відтиснувши свого давнього конкурента — Великобританію. Фунт стерлінгів, хоча за ним у силу історичної традиції такожбула закріплена роль резервної валюти, став украй нестабільним.США використовували статус долара як резервної валюти для покриття національноювалютою дефіциту свого платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту врамках Бреттон-вудськї системи полягала в зберіганнізв'язку долара з золотом.США з двох шляхів стабілізації валютного курсу-- вузькі межі його коливань або конверсіядолара в золото — віддали перевагу другому.Тим самим вони поклали на своїх партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів їхніх валютдо долара шляхом валютною інтервенції. У результаті посилився тиск США на валютні ринки.
Засилля США в Бреттон-вудськійсистемі було обумовлено новим розміщенням силу світовому господарстві. США зосередили в1949 р. 54,6% капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже75% золотих резервів. Частка країн ЗахідноїЄвропи в промисловому виробництві впала з38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів — із 34,5 до 28 %. Золотізапаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. долл.,що було в 6 разів менше, ніж у США (24,6 млрд.долл.), і їхні розміри різко коливалися покраїнах. Великобританія, обслуговуя своєювалютою 40% міжнародної торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервівкапіталістичного світу. Зовнішньоекономічнаекспансія монополій ФРН сполучилися з ростомзолотих-валютних резервів країни (із 28 млн. долл.у 1951 р. до 2,6 млрд. у 1958 р.).
Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів обумовили пануюче положеннядолара, що користувався загальним попитом. Опороюдоларової гегемонії служив також “доларовийголод” — гостра недостача доларів, що викликаєтьсядефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках із США, і браком золотих-валютних резервів. Він відбивав у концентрованому видіважке валютно-экопомичне положення країн Західної Європи і Японії, їхню залежність від США, доларову гегемонію.
Дефіцит платіжних балансів, виснаження офіційнихзолотих-валютних резервів, “доларовий голод” призвелидо посилення валютних обмежень у більшостікраїн, крім США, Канади, Швейцарії. Оборотність валют була обмежена. Ввіз і вивіз валюти без дозволуорганів валютного контролю були заборонені. Офіційний валютний курс носивштучний характер. Багато країн Латинської Америки і Західної Європипрактикували множинність валютних курсів — диференціацію курсових співвідношеньвалют по видах операцій, товарним групам ірегіонам.
У зв'язку з нестійкістю економіки, кризою платіжних балансів, посиленням інфляції курси західноєвропейських валютстосовно долара знизилися. Виникнули “курсовіперекоси” — невідповідність ринкового й офіційного курсів, що явилосяпричиною численних девальвацій. Серед них особливе місце займає масова девальвація валют у 1949 р., що маларяд особливостей.
1. Це зниження курсів було проявом локальної валютноїкризи, що виникли під впливом світової економічної кризи, що у 1948-1949 р.уразив в основному США і Канаду і болісновідбився на постраждалої від війни економіцікраїн Західної Європи.
2. Девальвація 1949 р. була проведена у відомій мірі під тиском США, що використовували підвищеннякурсу долара для заохочення експорту своїх капіталів, скупки по дешевше товарів і підприємств у західноєвропейськихкраїнах і їхніх колоніях. З ревальвацією долара збільшилася доларовазаборгованість країн Західної Європи, що підсилило їхню залежність від США.Підвищення курсу долара не відбилося на експорті США, що займали монопольне положенняна світових ринках у тойперіод.
3. Курс національних валют був знижений безпосередньостосовно долара, тому що відповідно до Бреттон-вудськоїугоди були установлені фіксовані валютні курси до американської валюти, а деяківалюти не мали золотих паритетів.
4. Девальвація була проведена в умовах валютнихобмежень.
5. Девальвація носила масовийхарактер; вона охопила валюти 37 країн, на часткуяких доводилося 60-70% світовоїкапіталістичної торгівлі. У їхньому числіВеликобританія, країни Британської співдружності, Франція, Італія, Бельгія,Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія.Тільки США зберегли золотий зміст долара, встановлений при девальвації в 1934 р., хоча йогокупівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні здовоєнним періодом.
6. Зниження курсу валют коливалося від 12% — 30,5%.
Знецінення валют викликало подорожчання імпорту ідодатковий ріст цін.
США використовували принципи Бреттон-вудськоїсистеми (статус долара як резервної валюти, фіксованіпаритети і курси валют, конверсія долара в золото, занижена офіційна ціназолота) для посилення своїх позицій у світі. Країни Західної Європи і Японії булизацікавлені в заниженому курсі своїх валют ізметою заохочення експорту і відновленнязруйнованої економіки. У зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло зростусвітової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не забезпечиларівні права всім її учасникам і дозволила СШАвпливати на валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ. Нерівноправний валютний механізмсприяв зміцненню позицій у США у світі нашкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву.Протиріччя Бреттон-вудської системи поступоворозхитували її.
Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-вудську систему в 60-хроках. Зміна співвідношення сил на світовійарені підірвало її структурні принципи. З кінця 60-хроків поступово ослабла економічна, фінансово-валютна,технологічна перевагаСША над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали, стали тіснити американськогопартнера.
Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях.Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейськівалюти і японська єна суперничають із ним на валютних ринках,використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб.Якщо частка долара в офіційних валютнихрезервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то відповідно підвищувалася часткамарки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни (із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зниклаекономічна і валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна дляперших повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і Японією.
Оскільки США використовували долар для покриттядефіциту платіжного балансу, це призвело довеличезного збільшення їх короткострокової зовнішньої заборгованості у виглядідоларових накопичень іноземних банків.“Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у вигляді лавини“гарячих” грошей періодично обрушувався то наодну, то на іншу країну, викликаючи валютніпотрясіння і втечу від долара.
З кінця 60-х роківнаступив кризис Бреттон-вудськоъ валютноїсистеми. Її структурні принципи, встановлені в1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі іспіввідношенню сил, що змінилася, у світі.Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характеромМЕО і використанням для їхнього здійсненнянаціональних валют, схильних знеціненню.
Причини кризи Бреттон-вудськоъвалютної системи можна уявити у вигляді ланцюжкавзаємообумовлених факторів:
1. Нестійкість іпротиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. співпавз уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила економіку Заходу в 1969-1970,1974-1975, 1979-1983 р.
2. Посилення інфляціїнегативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих”грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельноїспроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”.
3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічнийдефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших(ФРН, Японії) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.
4. Невідповідність принципів Бреттон-вудськоїсистеми співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система,заснована на міжнародному використаннісхильних знеціненню національних валют — долара і почасти фунта стерлінгів,зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Цепротиріччя Бреттон-вудської системипосилювалося в міру ослаблення економічнихпозицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансівнаціональними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкістьрезервних валют.
Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в суперечність ізможливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня короткостроковазаборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а офіційні золотірезерви скоротилися в 2,4 разу. Слідствомамериканської політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в інтересахСША офіційна ціна золота, що служила базоюзолотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни.Міждержавне регулювання її виявилося неспроможним.У результаті штучні золоті паритети втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовоюСША до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсіввалют збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудськоїугоди центральні банки були вимушеніздійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкодунаціональним інтересам. Тим самим СШАпереклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що загострюваломіждержавні протиріччя.
Оскільки Стомившись МВФприпускав лише разові девальвації іревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування“гарячих” грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і напідвищення курсу сильних валют. Міждержавне валютнерегулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним.Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжнихбалансів і підтримки валют.
Принцип американоцентризму,на якому була заснована Бреттон-вудська система, перестав відповідати новомурозставлянню сил із виникненням трьох світовихцентрів: США — Західна Європа — Японія. Використання США статусу долара якрезервної валюти для розширення своєїзовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилиломіждержавні розбіжності і суперечило інтересамкраїн, що розвиваються.
5. Активізація ринкуєвродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансунаціональною валютою, частина доларівпереміщається в іноземні банки, сприяючи розвитку ринкуєвродоларів. Цей колосальний ринок доларів“без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80%обсягу євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. долл.у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи Бреттон-вудськоїсистеми. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючинадлишок доларів, але в 70-х рокахєвродоларові операції, пришвидшуючи стихійне прямування“гарячих” грошей між країнами, загострили валютну кризу.
6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує,(ТНК) у валютній сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантськікороткострокові активи в різних валютах, що більш ніж удвічі перевищуютьвалютні резерви центральних банків, вислизують від національного контролю й у погоні за прибутками беруть участь у валютнійспекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім загальнихіснували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку кризи Бреттон-вудської системи.
Прояви кризи Бреттон-вудськоївалютної системи приймали такі форми:
— “валютна лихоманка” — переміщення “гарячих” грошей,масовий продаж хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют — кандидатів на ревальвацію;
— “золота лихоманка” — утечавід нестабільних валют до золота і періодичнепідвищення його ціни;
— паніка на фондових біржах і падіння курсів ціннихпаперів у чеканні зміни курсу валют;
— загострення проблеми міжнародної валютноїліквідності, особливо її якості;
— масові девальвації і ревальвації валют (офіційні інеофіційні);
— активна валютна інтервенція центральних банків, у тім числі колективна;
— різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;
— використання іноземних кредитів і запозичень у МВФдля підтримки валют;
— порушення структурних принципів Бреттон-вудської системи;
— активізація національного і міждержавного валютногорегулювання;
— посилення двохтенденцій у міжнародних економічних і валютних відношеннях- співробітництва і протиріч, що періодично переростають у торгову і валютнувійни.
Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи то одну, то іншу країну в різний час і з різною силою. Криза Бреттон-вудськоїсистеми досягла кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в йогоепіцентрі виявилася головна резервна валюта. Кризадолара співпала із тривалою депресією в СШАпісля економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельнаспроможність долара впала на 2/3 у середині1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет.Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточних операціях США склав 71,7 млрд. долл.за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася з7,6 млрд. долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971р., перевищивши в 6,3 разу офіційний золотий запас, що скоротився за ці періодиз 24,6 млрд. до 10,2 млрд. долл.
Криза американської валюти висловився в масовому продажі її за золото і стійкі валюти, падіннікурсу. Євродолари, що безконтрольно кочують, наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії.
Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки курсів своїхвалют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала політичну форму виступівкраїн (особливо Франції) проти привілею США. який покривали дефіцит платіжногобалансу національною валютою. Франція обміняла в казначействі США 3.5 млрд. долл. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х років конверсія долара в золото стала фікцією:у 1970 1.50 млрд. доларових авуарів протистояли лише 11 млрд. долл. офіційних золотих резервів.
США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудської системи в 60-хроках.
1. Притягненнявалютних ресурсів з інших країн. Доларовібаланси були частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції “своп” (2,3 млрд. долл. — у 1965р., 11.3 млрд. долл.- у 1970 р.) між Федеральним резервним банком Нью-Йорка і рядом іноземнихцентральних банків.
2. Колективний захист долара. Під тиском СШАцентральні банки більшості країн утримувалися від обміну своїх доларовихрезервів у золото в американськомуказначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у долари всупереч Статуту. Головніцентральні банки створили золотий пул (1962р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968 р. увели подвійний ринок золота.
3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. долл.) і генеральнаугода 10 країн-членів Фонду і Швейцарії пропозики Фонду (6 млрд. долл.).випуск СДР у1970 р. із метою покриття дефіциту платіжних балансів.
США завзято опиралося проведенню назрілої девальваціїдолара і наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні1971 р. була здійснена ревальвація швейцарського франкаі австрійського шилінга, впроваджений зміннийкурс валют ФРН. Нідерландів, що призвело до фактичного знецінення долара на 6-8%. Схована девальвація влаштовувала США, тому що вонане відбивалася настільки пагубно на престижурезервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників. США перейшли до політики протекціонізму. 15 серпня 1971р. були оголошені надзвичайні заходи попорятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних центральнихбанків (“золоте ембарго”), впроваджена додаткова 10%-веімпортне мито. США всталина шлях торгової і валютної війни. Напливдоларів в країни Західної Європи і Японії викликав масовий перехід до плаваючихвалютних курсів і тим самим спекулятивну атакуїхніх зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійнийвалютний ринокза прикладом Бельгії, де він функціонував із 1952 р. Країни Західної Європистали відкриті виступати проти привілейованого положеннядолара у світовій валютній системі.
Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісноюВашингтонською угодою “групи десятьох”. Буладосягнута домовленість по таких пунктах: 1)девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (із 35до 38 долл. за унцію); 2) ревальвація рядувалют; 3) розширення межколивань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх паритетів і встановленняцентральних курсів замість валютних паритетів; 4) скасування 10%-го мита в США. Але США не взяли зобов'язаннявідновити конвертованість долара в золото і брати участь у валютнійінтервенції. Тим самим вони зберегли привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.
Закон про девальвацію долара був підписанийпрезидентом Р. Никсоном 3 квітня ізатверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищенняціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ іповідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Девальваціядолара викликала ланцюгову реакцію: на кінець 1971 р. 96 із 118 країн — членівМВФ установили новий курс валют до долара,причому курс 50 валют був у різноманітномуступені підвищений.
Вашингтонська угода тимчасовозгладила протиріччя, але не знищило їх. Влітку 1972 р. уведенийзмінний курс фунта стерлінгів, що означало його фактичну девальвацію на 6-8%.Це ускладнило відношення Великобританії з ЄЕСоскільки вона порушила угоду країн “Загальногоринку” про звуження межколивань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушенакомпенсувати збиток власникам стерлінговихавуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р.– багатовалютну обмовку в якості гарантії збереженняїхньої вартості. Були посилені валютні обмеження, щоб стримати втечу капіталівза кордон. Фунт стерлінгів утратив статусрезервної валюти.
У лютому — березні1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар. Поштовхомявилася нестійкістьіталійської ліри, що призвело до введення в Італії подвійного валютного ринку (із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974 р.) заприкладом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення ринкової цінизолота знову оголили слабість долара. Проте навідміну від 1971 р. США не вдалося домогтися ревальвації валют країн ЗахідноїЄвропи і Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація доларана 10% і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл. за унцію). Масовий продаж доларів привів до тимчасового закриття провідних валютних ринків.
Новий консенсус — перехід до плаваючих валютних курсівіз березня 1973 р. — виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.
Шість країн “Загальногоринку” скасували зовнішні межі узгоджених коливанькурсів своїх валют до долара й інших валют.Відкріплення “європейської валютної змії” віддолара призвело до виникнення своєрідноївалютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формуваннязахідноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільному долару,що прискорило розпад Бреттон-вудської системи.
Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привело до збільшення дефіциту платіжних балансів попоточних операціях промислово розвитих країн.Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулосятимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпеченіенергоресурсами, ніж їхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу, позитивний вплив двох його девальвацій на платіжний баланс країни. Валютна криза переплелася зі світовою економічною кризою в 1974-1975р., що підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-х років, за винятком короткочасних періодів йогопідвищення. Укриваючи національною валютою дефіцит поточних операцій платіжногобалансу, США сприяли накачуванню в міжнародний обігдоларів. У результаті інші країни стали“кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст.подібний валютно-фінансовий метод застосовувала Англія, користуючипривілейованим становищем фунта стерлінгів уміжнародних валютних відношеннях.
Валютна криза,дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю, посилюючинестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні наслідки. Цевиявляється в збільшенні безробіття, заморожуваннізаробітної плати, рості дорожнечі. Ревальваціясупроводжується зменшенням зайнятості в експортнихгалузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє ростуцін у країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевому рахункудо жорсткої економії за рахунок працюючих і орієнтації виробництва на експорт. Відцентрової тенденції, що відбиває міждержавнірозбіжності, протистоїть тенденція до валютного співробітництва.
4. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І СУЧАСНІ ВАЛЮТНІПРОБЛЕМИ
Криза Бреттон-вудськоївалютної системи породив достаток проектів валютної реформи: від проектівстворення колективної резервної одиниці, випускусвітової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до поверненнязолотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служилинеокейнсианські і неокласичні концепції. На рубежі 60 — 70-хроків проявилася криза кейнсианьства, на якому булозасновано валютне регулювання в рамках Бреттон-вудськоїсистеми. У цьому зв'язку активізувалисянеокласики. Вони орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютнихвідношеннях аж до відновленнязолотого стандарту. Батьківщиною неометаллизма була Франція в 60-х роках, а основоположником — Ж. Рюефф.
Прихильники монетаризмавиступали за ринкове регулювання проти державного втручання, воскрешали ідеїавтоматичного саморегулювання платіжного балансу, пропонували ввести режимплаваючих валютних курсів (М. Фридман, Ф. Махлуп і ін.). Неокейнсианьцізробили поворот до запереченого раніше ідеїДж. М. Кейнса про створення інтернаціональноївалюти (ідея якої вперше була проголошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор”(Р. Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курсна остаточну демонетизацію золота і створення міжнародного ліквідного засобу з метою підтримки позицій долара. Західна Європа,особливо Франція, прагнула обмежити гегемоніюдолара і розширити кредити МВФ.
Пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку вакадемічних, а потім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ підготував у 1972- -1974 рр. проектреформи світової валютної системи.
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні (Ямайка) і ратифіковане необхідноюбільшістю країн-членів у квітні 1978 р. друга зміна Статуту МВФ оформили такіпринципи четвертої світової валютної системи.
1. Введено стандарт СДР замість золото-девизногостандарту. Угода про створення цієї новоїміжнародної рахункової валютної одиниці (по проектуО. Еммингера) було підписано країнами-членамиМВФ у 1967 р. Перша змінаСтатуту МВФ, зв'язана з випуском СДР,ввійшла в силу 28 липня 1969 р.
2. Юридично завершенадемонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золотіпаритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській угоді золото неповинно служити міроювартості і точкою відліку валютних курсів.
3. Країнам наданеправо вибору будь-якого режиму валютного курсу.
4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудської системи, покликаний підсилити міждержавневалютне регулювання.
Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок новоїсвітової валютної системи з попередньої. Цязакономірність виявляється при зіставленні Ямайськоїі Бреттон-вудської валютних систем. Застандартом СДР ховаєтьсядоларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму, покивідсутня альтернатива долару як головному міжнародному платіжному і резервному засобу; золото юридично демонетизировано,але фактично зберігає роль валютного товару в модифікованій формі; у спадщинувід Бреттон-вудської системи залишився МВФ, щоздійснює міждержавне валютне регулювання. За задумом Ямайська валютна системаповинна бути більш гнучкою, ніж Бреттон-вудська,і більш еластично пристосовуватися донестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяк валютна система періодично відчуває кризові потрясіння. Ведуться пошуки шляхів їїудосконалювання з метою рішення основнихвалютних проблем.
Результати функціонування СДРіз 1970 р. свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того, виникнув ряд проблем: 1) емісії і розподілу, 2)забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери використання СДР. Характер емісії СДРне еластичний і не пов'язанийіз реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів принаявності 85% голосів членів Виконавчої радиМВФ випускає заздалегідь установлені суми на визначенийперіод. Перша емісія здійснена в 1970-1972 р. на суму 9,3 млрд. СДР, друга — у 1979- 1981 р. на 12,1 млрд. З загальної суми 21,4 млрд. СДРна рахунки країн-членів зараховано 20,6 млрд.,на рахунок МВФ — 0,8 млрд. СДР використовуються у формі безготівковихперерахувань шляхом запису в бухгалтерськихкнигах по рахунках країн-учасників системи СДР, МВФ і деяких міжнародних організацій.
Оскільки обсяг емісії СДРнезначний, щорічно розвинені країни, за підтримкою ряду промислово розвинених країн, особливо Франції, піднімають питання про їхній додатковий випуск, причому виникнулипротиріччя і дискусії в зв'язку з принципомрозподілу випущених СДР між країнамипропорційно їхньому внеску в капітал МВФ. У результаті нерівноправності на долю промислово розвиненихкраїн припадає понад 2/3 випущеної СДР, у тому числі “великоїсімки” — більш половини,
США одержали біля 23%, стільки, скільки країни, щорозвиваються, що викликає невдоволенняостанніх. Країни, що розвиваються, і деякі розвиненікраїни пропонують увести принцип зв'язку розподілу СДРіз наданням помочі, фінансуванням розвитку. Зініціативи Франції це питання був піднятий підчас обговорення проблем врегулювання зовнішнього боргу країн, що розвиваються.Але інші країни не підтримали цю пропозицію. США і ФРН виступають проти додатковоїемісії СДР, побоюючись збільшення міжнародноївалютної ліквідності і посилення інфляції.
Важливою проблемою СДРє їхнє забезпечення, оскільки на відміну від золотавони позбавлені власної вартості. Спочаткуодиниця СДР дорівнювалася до 0,888671 рзолота, що відповідало золотому утриманнюдолара того періоду. Звідси їхня початкова назва “паперове золото”. Тому умовна вартість СДР залежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974р. у зв'язку з переходом до плаваючих курсіввалют було скасовано золоте утримання СДР, тому що прив'язка до золота утрудняла їхнєвикористання в розрахунках між центральними банками, оскільки золотооцінювалося по нереальній заниженій офіційній ціні. З 1 липня 1974 р. курс СДР визначався на основі валютного кошика — средньозваженогокурсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля яких складалане менше 1% світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. складвалютного кошика був скоригованийз урахуванням посиленнявалют нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошик скорочений до 5 валют, щоб спростити формулурозрахунку умовної вартості СДР. У їхньому числі долар США, марка ФРН, японська єна,французький франк, фунт стерлінгів. Мова йде про валюти країн, що мають найбільший обсяг експорту товарів і послуг і частку в офіційних резервах країн-членів МВФ. Склад і часткавалют у кошику СДРзмінюються кожні 5 років. МВФ щодня визначаєвартість СДР у доларах з урахуванням зміни його змінного курсу. Тим самим посилився вплив ринкового регулювання курсу СДР на відміну від початкового періоду, коли вінфіксувався вольовим рішенням міждержавноїорганізації МВФ.
Валютний кошик додав певну стабільність СДРу порівнянні з національними валютами. Але визначення їхнього курсу на базівалютного кошика призвелодо перетворення СДР у міжнародну рахунковувалютну одиницю. Не маючи власної вартості і реального забезпечення, СДР не можуть цілком замінити золото і резервнівалюти.
Всупереч задуму, СДР не стали еталоном вартості, головним міжнароднимрезервним і платіжним засобом. Практика їхвикористання не відповідає цілям, зареєстрованиму зміненому в 1978 р. УставіМВФ. У липні 1993 р. до СДР були прикріпленілише 4 валюти проти 15 у 1980 р. СДР в основному застосовуються в операціях МВФ яккоефіцієнт перерахунку національних валют,масштаб валютних порівнянь, квоти, кредити, прибутки і витративиражені в цій рахунковій валютній одиниці.
Поза МВФ СДРвикористовуються в обмежених сферах: 1) наприклад, замість франка Пуанкаре і франка жерминаля врізних міжнародних конвенціях; 2) на світовомуринку позичкових капіталів деякі поточні рахунки, облігації, синдиковані кредити виражені в СДР; 3) більш 10 міжнародних організацій одержалиправо відкривати рахункив СДР; у 80-хроках були зняті обмеження по ним на рахункахпри операціях “своп”, термінових угодах, кредитах, гарантіях, наданні дарунків. Офіційно СДР можуть бути використані банками, підприємствами,приватними особами.Тому, хоча і без особливого успіху, на відміну від ЕКЮ розвиваються приватні СДР. Ринок приватних СДР оцінюється приблизно в десяток мільярдів в основному у формі банківських депозитів, почастидепозитних сертифікатів і міжнародних облігацій.
СДР як міжнародний засіб накопиченнявалютних резервів застосовуються незначно.
У якості міжнародного платіжного засобу СДРвикористовуються в обмеженому коліміждержавних операцій. Не досягнута головна метаСДР: вони направляються на придбанняконвертованої валюти не стільки з метою покриття дефіциту платіжного балансу,скільки для погашення заборгованості країн по кредитах МВФ. Значні суми СДР повертаються у Фонд і інтенсивно накопичуютьсяна його рахунках, переважно на користь промисловорозвинених країн з активним платіжнимбалансом. Накопичення СДРформально вигідно, тому що вони більш стабільні, ніжнаціональні валюти, і мають міжнародні гарантії. Крім того, МВФ виплачуєпроцентні ставки за збереження (використання) СДРпонад розподілених країнам лімітів.
5. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
Характерна риса сучасності — розвиток регіональноїекономічної і валютної інтеграції, насамперед у ЗахіднійЄвропі. Причинами розвитку інтеграційних процесів є:1) інтернаціоналізація господарського життя, посилення міжнародної спеціалізації і кооперуваннявиробництва, переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва насвітових ринках і валютній нестабільності.
Процес зближення, взаємопереплетаннянаціональних економік, спрямованих на утворення єдиного господарськогокомплексу в рамках угруповань, знайшов вираження в ЄЕС. Європейське економічнеспівтовариство — найбільше розвиненерегіональне інтеграційне угруповання країнЗахідної Європи; функціонує з 1 січня 1958 р. на основі Римського договору, підписаного в березні 1957 р. шістьома країнами — ФРН, Францією, Італією,Бельгією, Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. у ЄЕС увійшли Великобританія,Ірландія, Данія, із 1981 р. — Греція; із 1986 р. — Португалія й Іспанія. Третюі четверту Ломейську конвенцію (1984 і 1989р.) про асоціацію з ЄЕС країн, що розвиваються, підписали 66 держав Африки,Карибського і Тихоокеанського басейнів (АКТ).Крім того, група середземноморських країн(Туреччина, Алжир. Туніс, Марокко, Ліван,Єгипет, Йорданія, Сирія), а також Кіпр і Мальта асоційовані з ЄЕС на основідвосторонніх угод. Створенню “Загального ринку” передувало утвореннякраїнами ЄЕС інтеграційного угрупованняЄвропейського об'єднання вугілля і стали (ЕОУС)у 1951 р.: Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом) створено одночасноз ЄЕС, Доцентрові тенденції призвели достворення в 1967 р. угруповання за назвоюЄвропейські співтовариства, що включає ЄЕС, ЕОУС,Євратом. Вони мають основні спільні органи іпроводять єдину політику.
90-ті роки ознаменувалися новим розширеннямЄС, насамперед за рахунок країн Європейськоїасоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). З 1994 р.діє Європейський економічний простір ЄС — ЕАСТ;крім того, Австрія, Швеція і Фінляндія завершили переговори про повноправнийвступ у ЄС (до них повинна приєднатися Норвегія). На основі Європейських угодасоційованими членами ЄС нині є також країнаСхідної і Центральної Європи — Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія іРумунія. З листопада 1993 р. набрало сили Маастрихтська угодапро утворення Європейської політичної,економічної і валютної спілки (скорочена назва Європейська спілка- ЄС).
Невід'ємним елементом економічної інтеграції є валютна інтеграція — процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютногорегулювання, створення міждержавних валютно-кредитних і фінансових організацій.Необхідність валютної інтеграції обумовлена такимипричинами. 1) Для посилення взаємозалежностінаціональних економік при лібералізації прямуваннятоварів, капіталів, робочої сили потрібно валютна стабілізація. 2)Нестабільність Ямайської світової валютної системи зажадала захистити ЄС віддестабілізуючих зовнішніх факторів шляхомстворення зони валютної стабільності. 3) Західна Європа прагне стати світовим центром із єдиною валютою, щоб обмежитивплив долара, на якому заснована Ямайськавалютна система, протистояти конкуренції, що зростає,із боку Японії.
Механізм валютної інтеграції включає сукупністьвалютно-кредитних методів регулювання, за допомогою яких здійснюються зближенняі взаємне пристосування національних господарств і валютних систем. Основнимиелементами валютної інтеграції є: а) режимспільно плаваючих валютних курсів: б) валютна інтервенція, у тому числі колективна, для підтримки ринкових курсіввалют у межах узгодженоговідхилення від центрального курсу: в)створення колективної валюти як міжнародного платіжного-резервного засобу: г) спільніфонди взаємного кредитування країн-членів для підтримки курсів валют: д)міжнародні регіональні валютно-кредитні і фінансові організації для валютного ікредитного регулювання.
Валютна сфера на відміну від матеріального виробництванайбільшою мірою тяжіє до інтеграції. Елементи валютної інтеграції в Західній Європі формувалися задовго до створення ЄС.Західноєвропейської інтеграції передувалиугода про багатосторонні валютні компенсаціїміж Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і приєднались до них із 1947 р. західними окупаційнимизонами Німеччини: угоди 1948 і 1949 р. про внутрішньоєвропейскі платежі і компенсації між 17державами ОЕСР: Європейськаплатіжна спілка(ЄПС) — багатостороннійкліринг 1950-1958 р.; уведення конвертованостівалют у 1958 1961 р.
Поступово склалися умови для валютної гармонізації — зближення структур національних валютних систем і методів валютної політики: координації — узгодження цілей валютної політики, зокрема шляхом суміснихконсультацій: уніфікації — проведення єдиної валютної політики.Проте процес справжньої валютної інтеграції починається на стадії створенняекономічної і валютної спілки, у межах якого забезпечується вільне переміщеннятоварів, послуг, капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції йуніфікації законодавства в цій сфері. Процес інтеграції включає декілька етапів, спрямованихна створення єдиного ринку і на цій базіекономічної і валютної спілки.
У 1958-1968 р. (“перехідний період”) була утворена митна спілка.Були скасовані мита й обмеження у взаємній торгівлі, впровадженийєдиний митний тариф на ввіз товарів із третіхкраїн із метою огородження ЄЕС від іноземної конкуренції. До 1967 р. склавсяаграрний загальний ринок.Введено особливий режим регулюваннясільськогосподарських цін. Створено аграрний фонд ЄС із метою модернізаціїсільського господарства і підтримки фермерів від руйнування.Митна спілка доповнювалася елементамиміждержавного узгодження економічної і валютноїполітики. Були зняті багато обмежень для прямування капіталу і робочої сили.
Проте інтеграція в сфері взаємної торгівліпромисловими й аграрними товарами послабила національні системи державногорегулювання економіки. Назріла необхідність створення наднаціональнихмеханізмів, що компенсують. У цьому зв'язкукраїни ЄЕС прийняли в 1971 р. програму поетапного створення економічної івалютної спілки до 1980 р. При розробці її проекту зіткнулисяпозиції “монетаристів”, що вважали, щоспочатку треба створити валютну спілку на базіфіксованих валютних курсів, і “економістів”, що пропонували почати з формуванняекономічної спілки і віддавали перевагу режимуплаваючих валютних курсів. Ця суперечка завершилася компромісним рішенням глав урядів ЄЕС у 1969 р. у Гаазі прорівнобіжне створення економічної і валютної спілки.Поетапний, прийнятий 22 березня 1971 р. Радоюміністрів ЄЕС, був розрахований на 10 років.
На першому етапі(1971-1974 р.) передбачалися звуження границь(до +1,2%, а потім до 0) коливань валютних курсів, уведення повної взаємної оборотності валют,уніфікація валютної політики на основі їїгармонізації і координації, узгодження економічної, фінансовоїі грошово-кредитної політики.На другому етапі (1975-1976 р.) намічалосязавершення цих заходів. На третьому етапі(1977-1979 р.) передбачалося передати наднаціональним органам “Загального ринку”деякі повноваження, що належали національним урядам, створити європейськувалюту з метою автоматичного вирівнювання валютних курсів і цін на базіфіксованих паритетів. Планувалися створення єдиної бюджетної системи,гармонізація діяльності банків і банківського законодавства. Ставилися задачі заснувати загальний центр для рішеннявалютно-фінансових проблем і об'єднати центральні банки ЄЕС по типу ФРС США длягармонізації грошово-кредитної і валютної політики.
Процес валютної інтеграції в цейперіод розвивався по таких напрямках:міжурядові консультації з метою координації валютно-економічної політики; спільнеплавання курсів ряду валют ЄЕС у звужених межах(“європейська валютна змія”); валютна інтервенція не тільки в доларах, але й уєвропейських валютах (із 1972 р.), щоб зменшити залежність ЄС від американськоївалюти; уведення європейської розрахунковоїодиниці (ЕРЕ), прирівняноїспочатку до 0,888671 г чистого золота, а з 1975 р. — до кошика валют ЄЕС; формування системи міждержавних взаємнихкредитів із метою покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів і здійсненнярозрахунків між банками; створення бюджету ЄЕС, що значною міроювикористовується для валютно-фінансового регулювання аграрного“Загального ринку”;установлення до 1967 р. системи “зелених курсів” — фіксованих, але періодичнозмінюваних в області ціноутворення ірозрахунків при торгівлі сільськогосподарськими товарами; ці курсивідрізняються від ринкових і центральних курсів валют країн “Загального ринку”; уведення системи компенсаційних валютних сум — податків і субсидій у формі надвишки абознижки до єдиної ціни на аграрні товари, що до введенняЕКЮ встановлювалися в сільськогосподарських розрахункових одиницях, рівних долару і що перераховуються в національну валюту по“зеленому курсу”;заснування міждержавних валютно-кредитних іфінансових інститутів — Європейського інвестиційного банку(ЄІБ), Європейського фонду розвитку (ЄФР).Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС)і ін.
Незважаючи на деякі зрушенняв інтеграційному процесі, із 1974 р. план потерпівпровал. Це було обумовлено розбіжностями в ЄС, зокрема між національнимсуверенітетом і спробами наднаціонального регулювання валютно-кредитних відношень, диференціацією економічного розвиткукраїн-членів, кризами 70-х — початку 80-х роківі інших чинників.Тривалий застій інтеграції в ЄС продовжувався із середини 70-х до середини 80-хроків.
Режим “європейської валютної зміїв”виявився малоефективним. тому що не бувпідкріплений координацією валютно-економічної політикикраїн ЄЕС. У результаті часто змінювалисякурсові співвідношення з метою зменшення спекулятивноготиску на окремі валюти. Деякі країни залишали“валютну змію”, щоб не витрачати свої валютні резерви для підтримки курсу валюту вузьких межах. З середини 70-х років одні країни (ФРН, Нідерланди, Данія.Бельгія, Люксембург і періодично Франція) брали участь у спільному плаванні валютних курсів.
Інші (Великобританія, Італія, Ірландія і періодично Франція) віддавали перевагуіндивідуальному плаванню своїх валют.
Наприкінці 70-х роківактивізувалися пошуки шляхівстворення економічної і валютної спілки. Упроекті голови Комісії ЄС упор був зроблений на створення європейського органу для емісії колективної валюти і частковогоконтролю над економікою країн — членів ЄЕС. Ці принципи валютної інтеграціїбули призначені в основу проекту, запропонованого Францією і ФРН у Бремені в липні 1978 р. У результатізатяжних і важких переговорів 13 березня 1979р. була створена Європейська валютна система (ЄВС).Її цілі такі:забезпечити досягнення економічної інтеграції; створити зону європейськоїстабільності з власною валютою в противагу Ямайській валютній системі, заснованої на доларовомустандарті; захистити “Загальний ринок” від експансії долара.
ЄВС — це міжнародна (регіональна) валютна система — сукупність економічнихвідношень, пов'язаназ функціонуванням валюти в рамках економічноїінтеграції; державно-правова форма організації валютних відношень країн “Загального ринку” із метою стабілізації валютних курсів істимулювання інтеграційних процесів. ЄВС — підсистема світової валютної системи (Ямайської).Особливості західноєвропейського інтеграційного комплексу визначають структурніпринципи ЄВС, що відрізняються від Ямайськоївалютної системи.
1. ЄВС базується наЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначається по методу валютного кошика,що включає валюти всіх 12 країн ЄС. Частка валют у кошикуЕКЮ залежить від питомої ваги країн у сукупномуВНП держав-членів ЄС, їхньомувзаємному товарообігу й участі в короткостроковихкредитах підтримки. Тому самим вагомим компонентом ЕКЮ — приблизно 1/3 — є марка ФРН. У вересні 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору “абсолютнавага” валют в ЕКЮ заморожена, проте “відносна вага” коливаєтьсяв залежності від ринкового курсу валют.
2. На відміну від Ямайської валютної системи, щоюридично закріпила демонетизацію золота, ЄВСвикористовує його в якості реальних резервних активів. По-перше, емісія ЕКЮчастково забезпечена золотом. По-друге, ізцією метою створений спільнийзолотий фонд за рахунок об'єднання 20%офіційних золотих резервів країн ЄВС в ЄФВС. Центральні банки внесли у фонд 2,66 тис. т золота (у МВФ 3,2 тис. т). ЕКЮ, отримані в обмін на золото, зараховуються в офіційнірезерви. По-третє, країни ЄС орієнтуються на ринкову ціну золота для визначеннявнеску в золотий фонд, а також для регулюванняемісії й обсягу резервів в ЕКЮ.
3. Режим валютних курсів заснований на сумісному плаванні валют у формі “європейської валютноїзмії” у встановлених межахвзаємних коливань (+2,25%) від центрального курсу, для деяких країн, зокрема Італії, +6% до кінця 1989 р.,потім Іспанії з урахуванням нестабільностіїхнього валютно-економічного становища. Зсерпня 1993 р. у результаті загострення валютних проблем ЄС рамки коливань розширенідо (15%).
4. У ЄВС здійснюєтьсяміждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкамкредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов'язаних із валютною інтервенцією.
Створення ЄВС — явищезакономірне. Ця валютна система виникла на базі західноєвропейськоїінтеграції з метою створення власного валютного центру. Проте, будучипідсистемою світової валютної системи, ЄВС відчуває негативнінаслідки нестабільності останньої і впливдолара США. Порівняльна характеристика ЕКЮ і СДРдозволяє виявити їхні спільні риси і різниці. Спільніриси полягають у природі цих міжнароднихрахункових валютних одиниць як прообразу світових кредитних грошей. Будучи жирогрошами, вони не мають матеріальної форми у вигляді банкнот, зараховуються на спеціальні рахунки відповідних країн і використовуються у формібезготівкових перерахувань по ним. Їхня умовна вартість визначається по методу валютного кошика,але з різним набором валют. За збереження на рахункахпонад ліміту емітент виплачує країнам процентні ставки.
Проте є розходження ЕКЮ і СДР,що визначають переваги перших.
1. На відміну від СДРемісія офіційних ЕКЮ частково забезпечена золотомі доларами за рахунках об'єднання 20%офіційних резервів країн членів ЄВС. Урозпорядження ЄВФС переведено з центральнихбанків 2,3 тис. т золота.
2. Емісія ЕКЮ більш еластична, ніж СДР. Сума випуску офіційних ЕКЮ не встановлюється заздалегідь,а коректується в залежності від зміни золотих-доларових резервів країн-членів ЄВС. При цьому упущеннямє вплив на емісію коливань ціни золота і курсудолара. Емісія приватних (комерційних) ЕКЮ банкамибільш відповідає потребам ринку. Її емісійниймеханізм включає дві операції: “конструювання” ЕКЮ, тобто створення на проханняклієнта депозиту в складі валют, що входять у її кошик;“злам кошика” ЕКЮ, тобто купівля і продаж наєвроринці цих валют (або однієї з них заузгодженням банку з позичальником) для виплати депозитів.
3. Обсяг емісії ЕКЮ перевищує випускСДР.
4. Валютний кошик служить не стільки для визначення курсу ЕКЮ, скількидля розрахунку паритетної сітки валют, якої нерозташовує жодна інша міжнародна рахунковавалютна одиниця.
З вересня 1987 р. розширені можливості і гарантії внутрішньомаржинальних інтервенцій. Німецькийфедеральний банк одержав указівку надавати кредити в марках центральному банку країни, курс якої падає, але ще не досягінтервенційної точки, за умови, якщо це невплине на стабільність грошового обігу у ФРН. Одночасно збільшений термін кредитів “своп”.Тим самим створений механізм взаємної підтримкикурсів валют, орієнтиром якого являється ЕКЮ.
5. Унікальний режим курсу валют, зокрема до ЕКЮ, заснований на їхньомуспільному плаванні (“європейська валютназмія”) із межами взаємних коливань, що сприяє відносній стабільності ЕКЮ і валют країн-членів ЄВС.
6. На відміну від СДРЕКЮ використовується не тільки в офіційному,але і приватному секторах. ЕКЮ служить: базою паритетів і курсів валют ЄЕС; валютноюодиницею в спільних фондах і міжнароднихвалютно-кредитних і фінансових організаціях; валютою єдинихсільськогосподарських цін; засобом міждержавнихрозрахунків центральних банків ЄЕС при проведенні валютноїінтервенції; базою багатовалютної обмовкиголовним чином по єврокредитам; валютою позикі кредитів. Приватні (комерційні)ЕКЮ використовуються як валюта єврооблигаційнихпозик, синдикованих кредитів, банківських депозитів і кредитів. Більш 500 значних міжнародних організацій використовують ЕКЮпри наданні кредитів. З 1984 р. ТНК у ЄСпублікують прейскуранти, виписують рахунки фактури і здійснюють розрахунки вЕКЮ. У ЕКЮ відбуваються ф'ючерсні й опціонні угоди,що використовуються для страхування валютного і процентного ризику. Дляполегшення розрахунків в ЕКЮ в 1986 р. створений валютний кліринг.
Найбільше реальні досягнення ЄВС:успішний розвиток ЕКЮ, що набула ряд риссвітової валюти, хоча ще не стала нею в повномузначенні; режим узгодженогоколивання валютних курсів у вузьких межах,відносна стабілізація валют, хоча періодично переглядаються їхні курсовіспіввідношення; об'єднання 20% офіційних золотих-доларових резервів; розвитоккредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів: міждержавнеі частково наднаціональне регулювання економіки. Досягнення ЄВС обумовлені поступальним розвитком західноєвропейськоїінтеграції.
Проте валютна інтеграція не завершена.У ЄС і ЄВС чимало труднощів,протиріч і невирішених проблем.
Після дворічних дебатівважливою віхою в розвитку валютної інтеграціїв ЄЕС постав Єдиний європейський акт, ухвалений у травні 1987 р. У середині 80-х років склалися нові умови, посилилисяекономічна взаємозалежність і міждержавне регулювання. По-перше, сформованарозгалужена інституційна-організаційна структура. По-друге, зміни у валютнійсфері були органічно ув'язані з завершенням лібералізації прямування капіталів і утвореннямєдиного ринку. Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції — програма створеннявалютної й економічної спілки, розробленакомітетом Ж. Делора (голова КЄС) у квітні 1989 р.
“План Делора”передбачав: створення загального (інтегрованого) ринку,заохочення конкуренції в ЄС для удосконалювання ринкового механізму щоб уникнутизловживань монопольним положенням, політикоюугод, зливань, державних субсидій: структурневирівнювання відсталих зон і регіонів; координацію економічної,бюджетної, податковоїполітики з метою стримування інфляції,стабілізації цін і економічного росту,обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів його покриття; заснування наднаціонального Європейського валютногоінституту в складі керуючими центральними банками і членів директорату длякоординації грошової і валютної політики; єдину валютну політику, уведення фіксованих валютних курсів і колективноївалюти.
Крім того, поставлена задачаутворення політичної спілкиЄС до 2000 р., що зобов'язує країни-члени (всі входять у НАТО, за виняткомІрландії) проводити спільну зовнішню політикуі політику в галузібезпеки.
На основі “плану Делора”до грудня 1991 р. був вироблений Маастрихтськийдоговір про Європейську спілку, що передбачає,зокрема, поетапне формування валютно-економічної спілки.
Договір про Європейський союзпідписаний 12 країнами ЄС у Маастрихті(Нідерланд) у лютому 1992 р., ратифікований і набрав сили з 1 листопада 1993 р.
Маастрихтський договір передбачає поетапне просування доекономічного і валютного союзу.
Таким чином, узятий курс на оптимальну відповідністьміж валютною інтеграцією, лібералізацією рухукапіталів і створенням єдиного ринку. З 1січня 1993 р. створений Європейський економічний простір.
Розвиток валютної інтеграції в ЄС йде під знаком двох протилежних тенденцій: погодженідії і протиріччя. Для виробітки розумної поступки застосовуються цивілізованіформи і методи співробітництва, використовуються двосторонні і багатосторонні переговори. Так, ФРН і Францієюстворений сумісний фінансово-економічнийкомітет для узгодження валютної політики ієдиний підхід у відношенні третіх країн.
У перспективі створення економічного і валютного союзу може змінити розміщеннясил у всесвітньому господарстві між США,Японією і “новою Європою” на користь ЄС.
Висновок
Як очевидно з усього вищесказаного, світова валютнасистема з моменту введення золотого стандартув 1867 році зазнала достатньо серйозних змін.Золото було демонетаризовано і в даний момент грає усе меншу роль у світовому грошовомуобігу, замінюючись на валюти різноманітнихкраїн. Причому останні роки усе більше оголюють тенденцію до багатовалютної системи (замість пережитків Бреттон-вудської системи у виглядієдиної резервної валюти — долара США). Усе більше сучасні замінники світовихгрошей стають схожими на звичайнівнутрішньодержавні гроші. Проте, як уже відзначалося, СДРще далекі від відповідності вимогам, запропонованим до світових грошей: самі пособі вони поза МВФ практично не використовуються (та й у рамках МВФ в основному в якості засобівперерахунку) і, що головне,їхнє використання приватними особами практично взагалі не зустрічається. У меншому ступені “страждають” цією хибою ЕКЮ — їхнє використання приватними особаминабагато ширше (може бути фізичні особи і небережуть заощадження в ЕКЮ, але банки вже прийшлидо утримання авуарів у цій валюті). ЕКЮ ще вбагатьох відношеннях перевершуютьСДР, хоча і не позбавлені хиб.
Можна відзначити, що гідності ЕКЮ як міжнаціональноївалюти обумовлені принципами, що використовувалися при закладанніоснов ЄВС: нове політичне мислення, подоланняідеології і політики націоналізму і роз'єднаності,що відразу ставить ЕКЮ на порядок ближче до світових грошей. На мій погляд ідеальноюявляється ситуація, коли взагалі відсутнявалюта кожної окремої країни, а в усім господарськомусвітовому просторівикористовується єдина валюта (ідеалізм, звичайно, але приємний)- тоді ми набуваємо безлічі переваг: до повноїстабільності світової економічної системи, відсутності криз зниження ризику увалютних операціях, що сприяло б більш широкому розвиткуміжнародної торгівлі і поділу праці.
Необхідно визнання, що економічна інтеграція, господарська взаємозалежність держав вигідніше, чимпротекціонізм, роз'єднаність і автаркія.Характерно, що взаємна торгівля країн ЄЕС збільшилася з 49% загального обсягу їхньоїторгівлі в 1970 р. до 60% на початку 90-х років- от приклад дії інтеграції і зростання поділу праці. Необхідні компромісні рішення для подолання протиріч (принцип згоди), іреальне делегування частини суверенних прав наднаціональним органам. Протицього, звісно будуть заперечувати США — адже саме вони за рахунок переважного повоєнного положення одержали найбільшівигоди в міжнародній валютній системі і, зрозуміло, не захочуть повною міроювіддавати повноваження міжнародним органам.
Таким чином, можна зробити висновок:сучасна валютна система далеко не ідеальна, але надалі (із зміною світового розставляння сил на користь відносного ослаблення США) можливі поступка і прихід до системи, більш задовільної,ніж нині існуюча.