Реферат: Формування ефективних інститутів в умовах трансформаційної економіки

Формування ефективних інститутів в умовахтрансформаційної економіки

 

Зміст

 

Вступ

ГЛАВА 1 СУТНІСТЬІНСТИТУТІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА

1.1   Інституціоналізм як методологічна та теоретична база дослідженняінституціональної структури суспільства

1.2   Інститути. Їх сутність та види

1.3   Інституціональна система, та її структура

ГЛАВА 2 ОСНОВНІПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ ІНСТИТУТІВ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇЕКОНОМІКИ

2.1 Інституціональнаструктура перехідної економіки та її особливості

2.2 Становленняефективного інституту власності

2.3 Проблемиформування ефективних ринкових інститутів

2.4. Становленнягромадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональнихперетворень

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження.Різні напрями сучасного інституціоналізму (неоінституціоналізм, эволюционнаяекономічна теория, теория регуляции і ін.) утворюють быстроразвивающуюсяобласть теоретичних досліджень. Це пов’язано з суперечливим характером сучаснихгосподарських трансформацій, які полягають як в глобальному русі довідкритішого, конкурентного ринкового середовища, так і в різноманітностінаціональних і регіональних форм соціально-економічних відносин, що росте. Самеінституційна теорія здатна дати пояснення як загальним, так і специфічнимтенденціям цих трансформацій, виробляти практичні рекомендації по доцільномуреформуванню економіки, що особливо важливе для сучасної України.

В той же час розвиток інституційної теорії зазнає певнітруднощі, обумовлені недостатньою розробленістю наукового інструментарію, і,перш за все, тим, що центральна категорія цієї теорії — соціально- економічний інститут- трактується багатозначно і недостатньо безумовно.

За кожним з трактувань ховається певний зміст і різнерозуміння тієї ролі, яку категорія інститут грає в концептуальному дослідженніекономічних систем. Не дивлячись на найширше використання терміну, питання проте, чому і як склалося суперечливе різноманіття в його розумінні, в якомуспіввідношенні і зв’язку знаходяться різні трактування категорії економічнийінститут один з одним, з різним перебігом економічної думки і з реальнимипроцесами в економічній історії, залишається відкритим і вимагає свого рішення.

Інституційна структура суспільства, хоча і є стійкішою, ніжйого функціональна структура, все ж таки знаходиться в стані постійної зміни.Особливості і тенденції інституційної динаміки визначають у свою чергупотенційні можливості досягнення високого рівня соціально-економічногорозвитку. Разом з тим динаміка інституційних систем відноситься до числанедостатньо вивчених процесів як з теоретичної, так і з емпіричної точки зору.До цих пір в літературі активно дискутуються не тільки чинники генезису страновыхінститутів, взаємозв’язку між інститутами різних рівнів, характер і ступіньвпливу економічної практики на формування інституційної структури економіки,але і підходи до визначення і аналізу суті самого поняття інституту, а також дойого ціннісної характеризації і емоційного забарвлення

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в нійвідбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових,економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економікметодологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. У Україніструктурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці є практичнонекерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений іне формалізований.

Ступінь розробленості проблеми. Проблеми змісту і функцій категорії соціально-економічнийінститут зачіпаються в роботах зарубіжних економістів: представника сучасноготрадиційного інституціоналізма У. Нілу, присвячених Т. Веблену і йогопослідовникам У. Гамільтону і Ф. Фостеру; австрійського економіста Л. Лахманна,що розкриває погляди на цю категорію М. Вебера и К. Менгера; у роботахпредставників неоінституціоналізма Д. Норта, О.Уїльямсона.

Самостійне, але таке ж фрагментарне дослідження міститься вкнигах і статтях українських ученихБілоконенко О., Клімко Г.Н.,Нестеренко В.П.Воронов І.О. та ін. У цих роботах виявляється співвідношення міжсучасним інституціоналізмом і деякими його історичними попередниками,досліджується сутніть інститутів та їх місце в соціально-єкономічій структурісуспільства. .

Мета і завдання дослідження. Метадослідження полягає в том, щобісторично і логічно пояснити існуюче різноманіття трактувань категорії «соціально-экономиченийінститут», встановити зв’язок і співвідношення між цими трактуваннями наоснові виявлення об’єктивних функцій даної категорії в поясненні реальних соціально-економічних відносин іпроцесів.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктомдослідження є інститути та їх місце в соціально-економічій структурісуспільства.

Предметомдослідження служить функціональна роль що відводиться категорії інститут всоціально-економічних відносинах.

Теоретична і практична значущість роботи. Проведений в дипломній роботі аналіз формування категорії "інститут",запропонований в ній підхід до критеріїв цієї категорії, її функціям,змістовній структурі, класифікації форм повинні сприяти подальшому розвитку як сучасній інституційній економічній теорії, так і вивченню тенденціїсучасної економічної думки.

ГЛАВА 1 СУТНІСТЬІНСТИТУТІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА1.1Інституціоналізм, як методологічна та теоретична база дослідженняінституціональної структури суспільства

Інституціоналізм (від латинського institutum — установлення, установа) -один із провідних напрямків сучасної економічноїдумки, що розглядає економіку як нерівновагу систему, всі основні структуриякої піддані постійним соціальним змінам.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавшианаліз монополістичних тенденцій, що посилилися, в економіці і сприяючи «антитрестовій»політиці власної країни, знайшли статус лідерів концепцій соціального контролюнад економікою, здійснюваного різноманітними методами. Їх теорії поклалипочаток новому напряму економічної думки, який нині прийнято називатисоціально-інституційним або просто інституціоналізмом.

Інституционалізм — це в певному значенні альтернативанеокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять ізсмитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму ісаморегулируемости економіки і дотримуються «чистої економічної науки»,то інституціоналісти рушійною силою економіки разом з матеріальними чинникамивважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються вісторичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свогоаналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблемисоціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, непідрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що вінперевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи яквирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізмоголошує різного роду надбудовні явища — морально-етичні, правові,організаційні і тому подібне — і їх вплив на економічні відносини. Таким чином,неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають іосновних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теоріїфактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системісуспільних відносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізмачасом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристикирушійних сил соціально-економічних процесів. Так, Т. Веблен, трактуючисоціально-економічні інститути суспільства як свого роду звичаї, піднімаєтьсяпроте до розуміння їх обумовленості економічними процесами. Просоціально-економічні інститути він писав: «Такими інститутами є звичніспособи здійснення процесу суспільного життя в її зв’язку з матеріальнимоточенням, в якому живе суспільство». І далі: "І можна сказати, щосили, що впливають на реорганізацію соціальних інститутів, є кінець кінцеммайже цілком економічними за своєю природою"[16.c.20] .

Інституционалізм не має скільки-небудь єдиної економічноїтеорії. І особливий перебіг буржуазної політичної економії його представниківоб’єднує методологія. Всі вони розчиняють суспільно породжені відносини людей вінституціях і підміняють тим самим власне політичну економію вульгарноюбуржуазною соціологією, спираються на метод «соціальної психології» іплоский еволюціонізм, що не визнає революційних форм суспільного розвитку.Такий підхід до трактування рушійних сил соціально економічних явищ приводив допідміни політичної економії соціологією.

Поява інституціоналізма викликана ідеологічними іпрактичними потребами немонополістичної буржуазії. Небезпека розкриттявнутрішніх законів розвитку капіталізму і потреба цієї частини буржуазії відеологічному обгрунтуванні її інтересів і практичних рекомендаціях економічноїнауки зростали паралельно, у міру розвитку капіталістичного усуспільненнявиробництва, його монополізації і одержавлення.

Це обставина і пояснює відношення інституціоналізма як допередуванням йому, так і до наступного за ним перебігу буржуазної політичноїекономії. З одного боку, інституціоналізм виступає як свого роду спадкоємецьісторичної школи буржуазної політичної економії, описовий метод, що перейняв унеї, вульгарний еволюціонізм, заперечення абстрактного методу, загальнихзаконів розвитку економіки різних країн. З іншого боку, інституціоналізмвиступає як супротивник абстрактної, «чистої» теорії, типової дляконцепцій граничної корисності і граничної продуктивності[17.c.27]. Звинувачуючиїх у відірваності від практики, в надмірному теоретизуванні, інституціоналістызаявляли, що наука повинна тільки описувати і реєструвати явища, не претендуючина їх теоретичну розробку. Разом з тим вони перейняли у маржиналізма вульгарнийпсихологічний метод, пристосувавши його до нових умов ідеологічної боротьби.Якщо маржиналізм підкреслював визначальну роль психології господарюючихіндивідів, то інституціоналізм робить упор на групову психологію. Підхід доекономічних процесів з погляду вирішальної ролі «соціальної психології»дозволяв дати опис деяких нових соціальних аспектів економічного життя епохиімперіалізму, що виключалося з позиції методології маржиналізма.

В області методології інституціоналізм, на думку багатьохдослідників, має багато загального з історичною школою Німеччини. Наприклад, В.Леонтьев пише, що видатні представники американської економічної думки, маючина увазі Т. Веблена і У. До. Мітчелла, «в своїй критиці кількісниханалітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецькоїісторичної школи. Частково це можна пояснити тією обставиною, що на рубежістоліть вплив німецької школи в США був такий же великий, а можливо, ізначніше, ніж вплив англійської» .

Слідує, проте, відзначити, що історизм і облік чинників соціальногосередовища для обгрунтування шляхів економічного зростання хоча і символізуютьсхожість методологічних принципів інституціоналізма і історичної школиНімеччини, але зовсім не означають повної і беззастережної спадкоємностітрадицій останньої. І причин тут декілька. По-перше, знаходячись підтеоретичним впливом А. Сміта, німецькі автори другої половини XIX ст. цілкомпідтримували юнкерські круги Пруссії в їх боротьбі за твердження в Германіїсвободи торгівлі і інших принципів економічного лібералізму, включаючинеобхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм вдослідженнях німецької школи виявлявся переважно в затвердженні природногохарактеру ринкових економічних відносин і підтримці положення про автоматичневстановлення рівноваги в економіці на всьому протязі розвитку людськогосуспільства. І, по-третє, в працях авторів історичної школи Німеччини недопускалися навіть які-небудь натяки на можливість реформування економічногожиття суспільства на принципах, що обмежують «вільне підприємництво»[21.c.38].

Інституционалізм, таким чином, являє собою якісний новийнапрям економічній думці. Він увібрав в себе кращі теоретико-методологическиедосягнення передуючих шкіл економічної теорії, і перш за все засновані наматематиці і математичному апараті маржинальні принципи економічного аналізунеокласиків (у частині виявлення тенденцій в розвитку економіки і змін кон«юнктуриринку), а також методологічний інструментарій історичної школи Німеччини (длядослідження проблем „соціальної психології“ суспільства).

Багато в чому схожу думку висловлює М. Блауг, на думкуякого, „намагаючись визначити суть “інституціоналізма», мивиявляємо три межі, що відносяться до області методології:

1)незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласику, і особливостатичним характером ортодоксальної теорії цін;

2)прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або «вірав переваги міждисциплінарного підходу»;

3)незадоволеність недостатньою емпіричною класичної і неокласичної теорій, закликдо детальних кількісних досліджень"[37.c.57] .

Подеяких оцінках, відлік часу виникнення інституційного напряму економічній думціслід починати з дати публікації монографії Т. Веблена «Теорія дозвільногокласу», тобто з 1899 р. Проте, враховуючи ті, що з«явилися пізніше неменш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, що позначили зародження якби нових течій в рамках інституціоналізма, період чіткого формування ідей іконцепцій цього напряму економічній теорії в єдине ціле доводиться все ж такина 20-30-і рр. XX ст.

Праціназваних американських учених і їх послідовників об’єднує антимонопольнаспрямованість, ідея обліку впливу на економічне зростання всієї сукупностісуспільних відносин і необхідності державного втручання в економіку. Причому востанній частині можна згадати вимогу підсилити „контроль суспільства надбізнесом“, винесене Дж. Б. Кларком навіть в заголовок своєї однойменноїкниги, виданої в 1926 р. Як писав Ф. Хайек, „якщо монополії в якихосьсферах неминучі, то кращим є рішення, яке до недавнього часу віддавали перевазіамериканці, контроль сильного уряду над приватними монополіями. Послідовнепроведення в життя цієї концепції обіцяє набагато позитивніші результати, ніжбезпосереднє державне управління“ .

Представникираннього інституціоналізма (Р. Веблен, У. Гамільтон, Д. Коммонс, У. Мітчелл)підміняють аналіз економічних законів капіталізму описом і систематизацієюрізних соціальних явищ і процесів, що іменуються ними інституціями. Категоріяінституції вельми невизначена. Під інституціями розуміються або різного родусоціальні явища як базисного, так і надбудовного характеру (податки і сім»я,держава і профспілки, конкуренція і монополії, приватна власність і фінансовасистема і тому подібне), або лежачі в їх основі, як вважають інституціоналісти,різного роду психологічні, правові, етичні і інші явища (звичаї, інстинкти,звички і так далі). Інститути, — писав У. Гамільтон, автор терміну "інституціоналізм",- це словесний символ для кращого опису групи суспільних звичаїв. Вониозначають переважаючий і постійний спосіб мислення або дії, який став звичкоюдля групи або звичаєм для народу. Видний представник раннього інституціоналізмаТ. Веблен писав, що "інститути —… звичний образ думки, керуючись якимживуть люди..."[39.c.80] .

Інституціїчасом розглядаються як своєрідний метод аналізу або прийом опису явищкапіталістичної економіки. Французький історик політичної економії Е. Жамс давнаступну характеристику інституції: «Це що сформувалися і освітленіюридичним авторитетом звичаї. Всі інститути своїм корінням мають відомі рисиколективної психології» .

Отже,інституції — це звичаї, що юридично оформилися, мають в своїй основі психологіюрізних професійних або соціальних груп. Суспільні звичаї, за твердженням інституціоналістів,регулюють господарську діяльність людей. Насправді ж вдачі і звичаї, хоча іроблять деякий вплив на форму економічних відносин, жодною мірою не визначаютьїх суть, а самі кінець кінцем визначаються характером пануючихсуспільно-виробничих відносин.

Утрьох перебігу інституціоналізма, що позначився, Т. Веблен очолюєсоціально-психологічний (технократичний) варіант інституційних досліджень, Дж.Коммонс — соціально-правовий (юридичний), У. Мітчелл — кон«юнктурно-статистичний(эмпирико-прогностический).

Завизначенням Т. Веблена, „інститути — це результати процесів, щовідбувалися у минулому, вони пристосовані до обставин минулого і, отже, незнаходяться у цілковитій згоді з вимогами теперішнього часу“. Звідси, пойого думці, необхідність їх оновлення відповідно до законів еволюції до „вимогтеперішнього часу“, тобто, звичними способами мислення і загальноприйнятоюповедінкою.

Лідерінституціоналізма Т. Веблен, учень Д. Би. Кларка. Концепцію його Т. Вебленпіддав з часом грунтовній критиці. В центрі його теоретичних побудов, щовипробували на собі вплив концепцій буржуазних філософів і соціологів Д. Дьюї,Ж. Леба і ін., знаходиться категорія інституції, визначувана їм як пануючі „звичаїмислення“, що мають біологічну основу. „Інститути, — писав Т. Веблен,- це, по суті справи, поширений образ думки про те, що стосується окремихвідносин між суспільством і особою і окремих виконуваних ними функцій; ісистема життя суспільства, яке може з психологічного боку бути охарактеризованау загальних рисах як превалююча духовна позиція або поширене уявлення проспосіб життя в суспільстві“ .

Американськийпсихолог Ст. Джеймс, автор „Принципів психології“ (1891 р.), щодотримується цієї позиції, зробив на Т. Веблена значний вплив, по виразу Д.Коммонса, теорія Т. Веблена є чудовим застосуванням Дарвіна до сфери економіки.Рушійною силою соціально-економічних процесів Т. Беблен оголошує ірраціональнупсихологію соціальних груп, що борються між собою.

»Еволюціясуспільного пристрою з«явилася процесом природного відбору соціальнихінститутів», — писав Т. Веблен. Розвиваючи це положення, він відзначав: «Сили,під дією яких відбувається формування соціального пристрою і розвиток людськогосуспільства кінець кінцем, безумовно, зводяться до взаємодії живого організму знавколишнім середовищем...». До честі Т. Веблена потрібно сказати, що вінпід навколишнім середовищем розуміє не тільки природне, але і суспільнесередовище, а також саму людину з його більш менш певним духовним і фізичнимскладом. Проте схильність Т. Веблена до позицій соціального дарвінізму внаявності.

Класикимарксизму-ленінізму розкрили неспроможність і беззмістовність ототожненнябіологічних і суспільних закономірностей. Критикуючи буржуазних соціологів, щопрагнули підвести всю історію людства «під’єдиний великий природний закон»боротьби за існування, К. Маркс писав в листі до Л. Кугельману (27 червня 1870р.): "… це дуже переконливий метод — переконливий для пихатого,псевдонаукового, високопарного неуцтва і лінощів думки". Антинауковийхарактер підходу до соціальних процесів з позиції визначальної ролі біологічнихзаконів в суспільному" розвитку підкреслював и В. І. Ленін. "… Перенесениебіологічних понять взагалі в область суспільних наук є фраза", — писаввін.

Іхоча Т. Веблен виступав з гострою критикою найбільш одіозних проявівекономічних суперечностей епохи імперіалізму, біологічне трактування соціальнихінститутів не дозволяло розкрити їх дійсні причини.

Інституційнийпідхід до економічних явищ при всіх його пороках означав крупний крок вперед впорівнянні з методом психологизированной робінзонади австрійської школи. Віннаштовхував на розуміння соціального характеру цих явищ. У руках ідеологівнемонополістичної буржуазії він послужив засобом аналізу монополістичногопанування. Завдання економічної науки Т. Веблен бачив у вивченні «звичаїві гри інтересів», в розгляді конфліктів інтересів, що виникають між «людськимиколективами», перш за все між "індустрією" і «бізнесом».

Цідві соціальні сфери і відповідно дві соціальні групи буржуазного суспільствавідображають і концепції Т. Веблена розпад буржуазії на немонополістичну нмонополістичну з переходом до імперіалізму. Відмінність між ними Т. Вебленпроводить по лінії «звичних життєвих умов», в яких функціонують цігрупи. Одна з них функціонує у сфері виробництва ("індустрія") і об’єднуєробочих, інженерів, керівників, дрібних і середніх підприємців. Мета, до якоївона прагне, полягає н підвищенні ефективності виробництва, забезпеченнідостатку матеріальних благ в суспільстві. Цьому зображенню немонополістичногосектора Т. Веблен, що ідеалізується, протиставляє мир «бізнесу». Донього він фактично відносить фінансовий монополістичний капітал. Бізнес,пояснює Т. Веблен, безпосередньо не бере участь в матеріальному виробництві.Його мета — нажива, отримання найбільшого прибутку. Це паразитичний наріст натілі суспільства. «Відношення дозвільного (тобто імущого непродуктивного)класу до економічного процесу є грошовим відношенням — відношеннямкористолюбства, а не виробництва, експлуатації, а не корисності», — пишеТ. Веблен про магнатів капіталу. "Їх функція, — пояснює він, — є по своємухарактеру паразитичною, а їх інтерес полягає..." у нестримному іхижацькому збагаченні.

Між індустрією і бізнесом складається антагоністичнасуперечність, якій Т. Веблен відводить роль головної соціальної суперечностікапіталістичного суспільства. Бізнес, пануючи над індустрією, в ціляхзабезпечення високих прибутків стримує розвиток виробництва, додає йомупотворний напрям, не виконує ніяких суспільно корисних функцій. «Дозвільнийклас, — писав Т. Веблен про монополістичну буржуазію, — неминуче і послідовногальмує процес пристосування до навколишнього середовища, який називаєтьсяпросуванням суспільства або соціальним розвитком». З цієї причини, яквідзначав Т. Веблен, панування бізнесу повинне бути усунене і його місцеповинна зайняти технократична система, де вирішальні позиції належатимутьтехніці і керівникам.

Такийпідхід дозволяє Т. Веблену будувати свою програму реформування буржуазногосуспільства під прапором усунення панування бізнесу (з його рутиною іконсерватизмом) над індустрією. Технократична утопія Т. Веблена в повнійвідповідності з його загальною концепцією відводить вирішальну роль вмайбутньому перетворенні суспільства технічної інтелігенції, а не робочомукласу.

Звідсивидно, що Т. Веблен описує ряд найважливіших особливостей епохи імперіалізму,хоча і не дає їм наукового пояснення. Він фіксує факт пануваннямонополістичного капіталу над всім суспільством, його паразитичний іантинародний характер, породжувану капіталістичними монополіями тенденцію догальмування продуктивних сил унаслідок підпорядкування виробництва цілям наживиі встановлення системи монопольних цін. Він підкреслює неминучість усуненняпанування монополістичного капіталу.

Разомз тим буржуазна обмеженість Т. Веблена перешкодила йому розкрити справжнюкартину змін, що породжуються переходом до монополістичного капіталізму. Описсуперечностей між монополістичною і немонополістичною буржуазією затулив від Т.Веблена головну класову суперечність буржуазного суспільства між робочим класомі буржуазією, експлуататорську суть капіталізму. Т. Веблен не бачить тоговирішального факту, що «бізнес», панування фінансового капіталу єзакономірний результат розвитку домонополістичного капіталізму. І отже,усунення «бізнесу» в рамках капіталізму неможливе. Нерозуміннядійсного класового антагонізму буржуазного суспільства приводить Т. Веблена доутопічної технократичної теорії. Разом з тим навіть такий підхід дозволяє йомуописати цілий ряд суперечностей капіталістичної економіки, що складає основуустремлінь реформістів Т. Веблена. Соціальна позиція Т. Веблена наштовхує йогона викриття ряду найбільш одіозних рис імперіалізму, на підкресленняпаразитичного, соціально небезпечного характеру «бізнесу», йогоісторичній безперспективності. Він писав: «Звичаї миру бізнесу склалисяпід направляючою і виборчою дією законів хижацтва або паразитизму. Це звичаївласництва… Проте сучасній економічній ситуації ці фінансові інститути ніякне відповідають...» .

Т.Веблен з«явився виразником інтересів середній немонополістичній буржуазії.Саме цим пояснюється його опозиційне відношення до монополій і крупногокапіталу, підкреслення ним гострих, хоча і лежачих на поверхні суперечностейкапіталізму епохи переходу до імперіалізму.

Заобраз своїх думок багатьма ідеологами того часу він сприймався як американськийМаркс. І причиною тому було не тільки і не стільки те, що Т. Веблен — уминулому студент самого Дж. Б. Кларка — став супротивником економічної теоріїсвого вчителя, що дотримувався „чистої економічної науки“, скількигостра критична оцінка наслідків того, до чого привели національні економікирізних країн проповідники абсолютизації смитианских ідей економічноголібералізму, саморегулируемости і бескризисности народного господарства, „природного“збігу в умовах вільного підприємництва особистих інтересів „економічноїлюдини“ з суспільними. От чому в своїх міркуваннях про „теологію“і „апологію“ він „рішуче заперечував проти центральної тезинеокласичної теорії добробуту, згідно якому досконала конкуренція при деякихобмеженнях веде до оптимальних результатів“, і чому еволюційна наука длянього — це „дослідження походження і розвитку економічних інститутів іпогляд на економічну систему як на “кумулятивний процес», а немеханізм, що «самоуравновешивающийся» .

Особливебачення проблем соціально-економічного розвитку суспільства Т. Вебленпідкреслював навіть в назвах виданих ним робіт, в числі яких згадана вище «Теоріядозвільного класу» (1899), "Інстинкт майстерності" (1914), "Інженериі система цін" (1921), «Власність відсутнього» (1923) і ін.

Своюпереконаність в еволюційному перетворенні суспільства Т. Веблен засновував насвоєрідному заломленні теорії еволюції природи Ч. Дарвіна. Відштовхуючись відїї постулатів, він, зокрема, намагався аргументувати положення про актуальністьв людському товаристві «боротьби за існування». При цьому їмвикористовується історична оцінка розвитку "інститутів" суспільства,в якій заперечуються марксистські положення про «класову експлуатацію»і "історичну місію" робочого класу. Виходячи з того, що чоловік всвоїй діяльності (у тому числі і господарською) керується підсвідомимиінстинктами, що відображають його біологічну природу, Т. Веблен зробив спробу «пояснити»соціально-економічні явища сучасного йому капіталізму біологічними причинами. Уоснові економічної діяльності людей лежать, по Т. Веблену, три рушійні сили:батьківське відчуття, інстинкт материнства і допитливість, що спотворюються іспотворювані відносинами приватної власності. В кінці XIX ст. новим словомбуржуазної психології було трактування інстинкту як найбільш важливого елементулюдської поведінки.

Утеорії «дозвільного класу», судячи по змісту однойменної книги Т.Веблена, відношення цього "імущого невиробничого" класу доекономічного процесу характеризується як відношення «користолюбства, а невиробництва, експлуатації, а не корисності». Цей клас, по Веблену, віддаєперевагу «звичаям миру бізнесу», хижацтва, що склалися «піднаправляючою і виборчою дією законів, або паразитизму». Зокрема, дляпредставників саме цього класу можуть, очевидно, існувати особливі ціни натовари, символізуючі показник їх «престижності», а не дійсний проявзакону попиту, що нині прийнято називати «ефектом Веблена». Останнійхарактеризує ситуацію, при якій зниження ціни на товар сприймається покупцем якпогіршення його якості або втрата його «актуальності» або «престижності»серед населення і тоді цей товар перестає мати купівельний попит, а в зворотнійситуації, навпроти об’єм покупок із зростанням ціни може зрости. Тому «фінансовішари, — укладає Т. Веблен, — мають відому зацікавленість в пристосуванніфінансових інститутів… Звідси більш менш послідовне прагнення дозвільногокласу направляти розвиток інститутів по тому шляху, який би відповідав грошовимцілям, що формують економічне життя дозвільного класу» .

Отже,еволюція суспільної структури — це, кажучи словам Т. Веблена, «процесприродного відбору інститутів» в «боротьбі за існування» .

Немарксистськапозиція Т. Веблена найбільш очевидна в його концепції реформ. Так, критикуючи «паразитичний»спосіб життя зайнятих тільки фінансовою діяльністю рантьє — власників особливої(абсентеистской) форми приватної власності, а також засуджуючи підпорядкуваннясфери "індустрії" миром «бізнесу», прагнучого в особіфінансистів і крупних підприємців лише «до можливо більшого прибутку»,він ратував не за революційне усунення «класового антагонізму» іперемогу «диктатури пролетаріату», а за подальшу еволюціюсуспільства, що супроводжується реформуванням .

Сценарійреформ Т. Веблена полягає в неухильному прискоренні науково-технічного прогресуі зростанні ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання,інтелігенція, робочі, техніки і інші учасники виробництва представляють сферу "індустрії"і переслідують мету оптимізації і підвищення ефективності процесу виробництва.Вони зумовлюють залежність «бізнесу», що росте, від "індустріальноїсистеми", невідворотність «паралічу старого порядку» і переходувлади до представників інженерно-технічної інтелігенції.

Врезультаті реформ Т. Веблен передбачав встановлення «нового порядку»,при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній«раді техніків», і "індустріальна система" перестанеслужити інтересам «абсентеистских власників» (монополістів), оскількимотивом технократії і ідустріалів з«явиться не „грошова вигода“,а служіння інтересам всього суспільства.

ДжонР. Коммонс досліджуючи такі колективні інститути, як сім»я, профспілки,торгові об’єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини та інші,пріоритетну увагу приділяв юридично-правовим інститутам, став лідеромюридичного перебігу інституціоналізма. При цьому він виходив з неприйняття ідейпро класову боротьбу робочих, а також, кажучи його словами, прагнення «зробитисистему бізнесу ефективної настільки, щоб вона заслуговувала збереження».

Правовийаспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості,відповідно до якої вартість товарної продукції є не що інше, як результатюридичної угоди «колективних інститутів». А до останніх він відносивсоюзи корпорацій, профспілок, політичних партій, що виражають професійніінтереси соціальних груп і верств населення.

Марксистськомувченню про класову боротьбу Дж. Коммонс протиставляв положення про проведеннядержавою реформ в області законодавства і створення уряду, представленоголідерами різних «колективних інститутів». Він був переконаний внеобхідності створення такого уряду, який був би підконтрольний громадськійдумці і здійснювало демонополізацію економіки.

Еволюціякапіталізму вільної конкуренції у фінансову стадію — центральна ідея йогоголовних праць «Правові підстави капіталізму» (1924), "Інституційнаекономіка. Її місце в політичній економії" (1934) і інших. У нихрозглядаються проблеми, викликані посиленням «соціального конфлікту»із-за «нечесної» (монополістичною) конкуренції підприємців. Державніправові рішення в рамках економічних реформ, як вважає цей автор, усунутьсуперечності і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративногокапіталізму.

Яквідомо з історії економіки, юридичні (правові) аспекти «колективних дій»Дж. Коммонса, так само як і антимонопольні реформаторські ідеї в працях Т.Веблена, знайшли реальне практичне застосування вже в 30-і рр., в період такзваного «нового курсу» президента США Ф. Рузвельта.

У.Мітчелл в своїй основній публікації «Лекції про типи економічної теорії»(1935) виходив перш за все з ідей Т. Веблена. Слідуючи їм, він наполягав навзаємозв’язку економічних проблем з неекономічними, зокрема з проблемамисоціології, культури і іншими, що обумовлюють психологію, поведінка мотивидіяльності людей в суспільстві.

Протев економічній літературі цього ученого сприймають нерідко як представникаконцепції «вимірювання без теорії» (після появи однойменної статті ТКоопманса, присвяченій критиці наукових досліджень У. Мітчелла і йогопослідовників), або, як виразилося Ст. Леонтьев, «основногоантитеоретичного напряму американській економічній думці»

Особистийвнесок У. Мітчелла в інституційну теорію полягає, по-перше, у виявленні впливуна економічні чинники (у категоріях грошового звернення, кредиту, фінансів іін.) так званих неекономічних чинників (зокрема психологічних, поведінкових іінших) за допомогою конкурентного вивчення цифрових показників і встановленнязакономірностей в коливаннях (кон’юнктурі) цих показників на базі широкогомасиву статистичних даних за фактичним матеріалом і її математичної обробки. Іпо-друге, в спробі обгрунтування концепції безкризового циклу за допомогоюрізних варіантів державного втручання в економіку.

Особливупопулярність в США У. Мітчеллу принесло визнання його засновником Національногобюро економічних досліджень і одним з перших дослідників циклічних явищ векономіці. Він вважав за можливе і необхідним державна дія на економіку вобласті грошових, фінансових і кредитних чинників у взаємозв’язку зсоціально-культурними проблемами і з урахуванням психологічного аналізу.

Представникиэмпирико-прогностического перебігу інституціоналізма ще в 20-і рр. в своєму «кон’юнктурномубарометрі» в Гарварді публікували за підсумками «аналізу динамічнихрядів» перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих"що представляють середні індекси ряду показників національного господарства. Лежачів основі нової галузі економічної науки — економетрики — математика істатистика, дозволяючі У. Мітчеллу і його колегам розраховувати тривалість «малих»і «великих» циклів, націлювали на спроби конституювати моделібезкризового (нециклічного) розвитку економіки, передбачати відхилення вдинаміці показників, запобігати їх спаду. Засобом пом’якшення циклічнихколивань і досягнення сприятливої економічної кон’юнктури повинно, на думку У. Мітчелла,з«явитися створення спеціального державного плануючого органу. Плануванняпри цьому передбачалося не директивне, а рекомендаційне, засноване на науковомупрогнозуванні реальної і досяжної кінцевої мети.

Некваліфікованийпрогноз „Гарвардського барометра“ напередодні економічної кризи1929—1933 рр., що провіщав „процвітання економіки“, показав недосконалістьметодологічної бази досліджень тих років, але переконливо продемонструвавправильність головного положення інституціоналістов 20—30-х рр. пронеобхідність соціального контролю над економікою.

1.2 Інститути.Їх сутність та види

Якщо не обмежувати себе яким-небудь відомим визначенням, тоінститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створенолюдиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язковей що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон,родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк,гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні,тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти,предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути. Папір,що представляє гроші, сама по собі не інститут, але ставши грішми — ужеінститут, а цифра, на ній позначена, ще більший інститут, а закріплена закономі підтверджувана практикою відносин — ще більш серйозний інститут[38.c.57].

В економіці, куди не кинь, усюди інститути, які становлятьодин дуже великий, прямо таки безмірний, інститут, а інститут цей — самаекономіка — не просто складається з інститутів, але й провадить — як матка —різні інститути: елементарні, приватні, локальні, мережні. А якщо врахувати, щоекономіка — це цивілізація, а будь-яка цивілізація, у якій є досить більшаекономіка, економіку завжди цивілізує, тобто повністю собою пронизує, тоінституціальна картина самої економіки, не говорячи вже про картину суспільствау зв’язку з економікою, виглядає дуже складної, різноманітної й масштабної. Цене просто сукупність інститутів, це цілий інституціальний світ!

Цікаво, що й сам господарюючий, а в економіці — економічний, людина стає в такому інституціальному світі інститутом. Те переднами фірмач, банкір або менеджер, те спеціалізований працівник, те найманийробітник, то продавець, то покупець — і всі вони в ролях, всі чогось й якосьдотримують, усе при грошах, але не вийти кожному зі своєї ролі, не кинутипередбаченої гри, не залишити запропонованої функції. У так називаному вільномусуспільстві можна, звичайно, щось змінити, але лише не більш, ніж поміняти рольабо функцію, лише для того, щоб знову виявитися в якійсь ролі й при якійсьфункції. А якщо що буде не так, то для збереження інституціального виглядувільної людини передбачені ще інші інститути, у завдання яких входить самевтримання цієї людини в загальної інституціальної мережі й у потрібному їй інституціальномобразі. Так що людина в рамках економічної цивілізації — інститут, навітьсукупність інститутів.

Соціальні інститути (від панцира. Institutum — установлення, установа) — це історично сформовані стійкі форми організаціїспільної діяльності людей. Термін „соціальний інститут“ уживається всамих, різноманітних значеннях. Говорять про інститут родини, інститутіутворення, охорони здоров»я, інститут держави й ін. Перше, найчастішевживане значення терміна «соціальний інститут» пов’язане з характеристикоювсякого роду упорядкування, формалізації й стандартизації суспільних зв’язків івідносин. А сам процес упорядкування, формалізації й стандартизації називаєтьсяінституціоналізаціей.

Процес інституціоналізації містить у собі ряд моментів:

1) Однією з необхідних умов появи соціальних інститутівслужить відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовуватиспільну діяльність людей з метою задоволення тих або інших соціальних потреб.Так інститут родини задовольняє потреба у відтворенні людського роду йвихованні дітей, реалізує відносини між статями, поколіннями й т.д. Інститутвищого утворення забезпечує підготовку робочої чинності, дає можливість людинірозвити свої здатності для того, щоб реалізувати їх у наступній діяльності йзабезпечувати своє існування й т.д. Виникнення певних суспільних потреб, атакож умови для їхнього задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

2) Соціальний інститут утвориться на основі соціальних зв’язків,взаємодії й відносин конкретних осіб індивідів, соціальних груп й іншихобщностей[18.c.80].

Але він, як й інші соціальні системи, не може бути зведенийдо суми цих осіб й їхніх взаємодій. Соціальні інститути носять індивідуальнийхарактер, мають свою власну системну якість. Отже, соціальний інститут являєсобою самостійне суспільне утворення, що має свою логіку розвитку. Із цьогопогляду соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальнісистеми, що характеризуються стабільністю структури, інтегрованістю їх-елементів і певною мінливістю їхніх функцій. Насамперед це системи цінностей,норм, ідеалів, а також зразків діяльностей і поводження людей й інших елементівсоціокультурного процесу. Ця система гарантує подібне поводження людей,погоджує й направляє в русло їхні певні прагнення, установлює способизадоволення їхніх потреб, дозволяє конфлікти, що виникають у процесіповсякденного життя, забезпечує стан рівноваги й стабільності в рамках тієї абоіншої соціальної спільності й суспільства в цілому. Саме по собі наявність цих соціокультурнихелементів ще не забезпечує функціонування соціального інституту. Для того, щобвін працював, необхідно, щоб вони стали надбанням внутрішнього мируособистості, були інтерналізовани ними в процесі соціалізації, втілилися уформу соціальних ролей і статусів. Інтерналізація індивідами всіх соціокультурнихелементів, формування на їхній основі особистості, ціннісних оріентацій йочікувань є другим найважливішим елементом інституціоналізації.

3) Третім найважливішим елементом інституціоналізації є організаційнеоформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут являє собоюсукупність осіб, установ, постачених певними матеріальними коштами й виконуючупевну соціальну функцію. Так, інститут вищого утворення складається з певноїсукупності осіб: викладачів, що обслуговує персоналу, чиновників, які діють урамках таких установ, як ВНЗи, міністерство або Держкомітет по вищій школі йт.д., які для своєї діяльності мають у своєму розпорядженні певні матеріальніцінності (будинками, фінансами й т.д.).

Отже, кожен соціальний інститут характеризується наявністюмети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такоїмети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. Наоснові всього вищевикладеного, можна дати наступне визначення соціальногоінституту. Соціальні інститути — це організовані об’єднання людей, що виконуютьпевні соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей наоснові виконуваного членами своїх соціальних ролей, що задають соціальнимицінностями, нормами й зразками поводження.

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальнуфункцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальніфункції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Ці функціїдуже різноманітні. Соціологи різних напрямків прагнули якось класифікувати їх,представити у вигляді певної впорядкованої системи. Найбільш повну й цікавукласифікацію представила так називана "інституціональна школа".Представники інституціональної школи в соціології (С. Липсет; Д. Ландберг йін.) виділили чотири основних функції соціальних інститутів:

1) Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, щовиконує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути,такі, як держава.

2) Соціалізація — передача індивідам установлених у даномусуспільстві зразків поводження й способів діяльності — інститути родини,утворення релігії й ін.

3) Виробництво й розподіл. Забезпечуються економіко-соціальнимиінститутами керування й контролю — органи влади.

4) Функції керування й контролю здійснюються через системусоціальних норм і приписань, що реалізують відповідні типи поводження: моральній правові норми, звичаї, адміністративні рішення й т.д. Соціальні інститутиуправляють поводженням індивіда через систему заохочень і санкцій[22.c.25].

Соціальні інститути відрізняються друг від друга своїмифункціональними якостями:

1) Економіко-соціальні інститути — власність, обмін, гроші,банки, господарські об’єднання різного типу — забезпечують всю сукупністьвиробництва й розподілу суспільного багатства з’єднуючи, разом з тим,економічне життя з іншими сферами соціального життя.

2) Політичні інститути — держави, партії, профспілки йінший рід громадські організації, що переслідують політичні цілі, спрямовані навстановлення й підтримку певної форми політичної влади. Їхня сукупністьстановить політичну систему даного суспільства. Політичні інститутизабезпечують відтворення й стійке збереження ідеологічних цінностей,стабілізують домінуючі в суспільстві соціально — класові структури.

3) Соціокультурні й виховні інститути ставлять метоюосвоєння й наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включенняіндивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєннястійких соціокультурних стандартів поводження й, нарешті, захист певнихцінностей і норм.

4) Нормативно — що орієнтують — механізми морально-етичноїорієнтації й регуляції поводження індивідів. Їх ціль — додати поводженню ймотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують успівтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етикуповодження.

5) Що Нормативно-санкціонують забезпечуютьсуспільно-соціальну регуляцію в юридичних й адміністративних актах. Обов’язковістьнорм забезпечується примусовою чинністю держави й системою відповідних санкцій.

6) Церемоніально — символічні й ситуаційно-конвенціональніінститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийняттіконвенціональних (за договором) норм, їх офіційному й неофіційному закріпленні.Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового й міжгруповогоповодження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження,регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, обігу й т.д., регламентзборів, засідань, діяльність якихось об’єднань[14.c.45].

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем,у якості якої виступає суспільство або співтовариство, називається дісфункціейсоціального інституту. Як відзначалося раніше, основою формування йфункціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї або іншоїсоціальної потреби. В умовах інтенсивного протікання суспільних процесів,прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, що коли змінилисясуспільні потреби не знаходять адекватного відбиття в структурі й функціяхвідповідних соціальних інститутів. У результаті в їхній діяльності можевиникнути дісфункція. Зі змістовної точки зору, дисфункция виражається внеясності цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у падінні йогосоціального престижу й авторитету, виродженні його окремих функцій в «символічну»,ритуальну діяльність, тобто діяльність, не спрямовану на досягненняраціональної мети.

Одним з явних виражень дісфункціі соціального інституту є персоналізаціяйого діяльності. Соціальний інститут, як відомо функціонує по своїм, об’єктивнодіючих механізмах, де кожна людина, на основі норм і зразків поводження, увідповідності зі своїм статусом, грає певні ролі.

Персоналізація соціального інституту означає, що вінперестає діяти відповідно до об’єктивних потреб й об’єктивно встановленимицілями, міняючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їхніхперсональних якостей і властивостей.

Інститут — організатор і стабілізатор, він же багато в чомуй управитель, але й домінатор, інквізитор і визискувач. З одного боку, начебтоб інститут для людини й економіки, а з іншого боку — ні, зовсім навіть ні, целюдина з економікою для інститутів. Будь-яка влада — інститут, вона завжди інституціальна,але в середовищі влада є ще й інституціальна влада, влада самих інститутів. Іякщо контролювати інститутостворення й інститутофункціонировання, те можнаконтролювати буквально все. Що, властиво, і відбувається: подивитеся уважніше хочаб на фінансово-інституціальну складову сучасної економічної цивілізації. Хочеш— буде порядок, не хочеш — буде хаос, хочеш — добровільна експлуатація, нехочеш — санкції, криза, а те й революція. От, властиво, і весь секрет інституціализма,що те саме що економізм, фінансизм, індустріализм, імперіалізм, глобалізм,тобто самої реалізуючої реальності[33.c.78]. Що ж стосується плину думки, щодавно вже замкнулись на себе й у собі, то воно навряд чи достатно знає, що єнасправді інституціализм, тому що тоді не стало б настільки впевненозахоплюватися собою.

Проблема є, а краще сказати, є проблеми. І їх требаобговорювати: як у рамках економічної теорії й філософії господарства, так й васпекті господарської практики.

1.3Інституціональна система, та її структура

Інституціональна структура — це певний упорядкований набірінститутів, що створюють матриці економічного поводження, що визначаютьобмеження для господарюючих суб’єктів, які формуються в рамках тієї або іншоїсистеми координації господарської діяльності.

В економічній літературі поняття "інституціональнаструктура" має безліч трактувань. Часто не проводиться розходжень міждефініціями "інституціональна структура" й "інституціональнесередовище". Уильямсон приводить найбільш загальне її визначення: «Цеосновні політичні, соціальні й правові норми, що є базою для виробництва,обміну й споживання». Але наявність деякому, властивому спонтанномуринковому порядку інститутів ще не є достатньою умовою для становлення ринковоїінституціональної структури. Наприклад, створення правової бази для приватноївласності не означає, що вона дійсно може функціонувати в економіці як ринковийінститут.

Очевидно, що інститути неоднорідні. Їх можна розбити на двібільші групи — неформальні й формальні. Неформальні інститути виникають ізінформації, переданої за допомогою соціальних механізмів, і в більшостівипадків, є тією частиною спадщини, що називається культурою. Неформальніправила мали вирішальне значення в той період людської історії, коли відносиниміж людьми не регулювалися формальними (писаними) законами. Неформальніінститути (обмеження) пронизують і всю сучасну економіку. Виникаючи як коштикоординації стійко повторюваних форм людської взаємодії, неформальні обмеженняє:

1) продовженням, розвитком і модифікацією формальнихправил;

2) соціально санкціонованими нормами поводження;

3) внутрішніми, обов’язковими для виконання стандартамиповодження.

Фактично роль неформальних інститутів виконує господарськаетика або моральні практики, дослідженням яких присвячене значне число науковихдосліджень. Господарська етика підвищує рівеньсуспільної, а, отже, і економічної координації ринку[50.c.80].

Якщо існуючі в суспільстві етичні норми дозволяють суб’єктамекономіки ґрунтуватися у своїх діях більше на довірі, чим на можливості здійсненняпевних формальним правом санкцій, то в такому суспільстві угоди будуть носитибільше регулярний і складний характер. Це доведено Коулменом, що запропонувалинаступну формулу для зіставлення ступеня довіри й можливих вигід і збитків від

/> ,

де />  заснована на особистомуприкладі ймовірність, що людям можна довіряти; /> можлива втрата у випадкуневиконання контракту; /> можливий виграш у випадкувиконання контракту.

Формальні обмеження, правила й інститути виникають, якправило, на базі вже існуючих неформальних правил і механізмів, що забезпечуютьїхнє виконання. У структурі формальних інститутів виділяються:

1) політичні інститути;

2) економічні інститути;

3) системи контрактації (способи й порядок висновкуконтрактів, регульовані правовими нормами й законами).

Сучасна економічна наука приділяє багато уваги вивченню нетільки економічних інститутів, оскільки політичні інститути визначають владнуієрархічну структуру суспільства, способи прийняття рішень і контролю. Еволюціяй функціонування формальних політичних інститутів є предметом аналізу в рамкахтеорії суспільного вибору.

Формальні економічні інститути в науковій літературірозглядаються найчастіше в одному контексті із правами власності, тому що вони «установлюютьправа власності, тобто пучок прав по використанню й одержанню доходу відвласності, і відчуження інших осіб від використання майна або ресурсів».

Інститути контрактації визначають умови угоди між покупцемі постачальником, які залежать від трьох факторів: ціни, специфічності активіві гарантій [53.c.74}. Інститути контрактації, поряд ізправами власності, є базовими інститутами інституціональної структурибудь-якого економічного порядку (економічної системи). Для ефективногофункціонування ринкової економіки воля висновку контрактів має вирішальнезначення. Відхід від принципу волі вибору агента для висновку контракту допринципу «cоest />a prendre ou a laisser»(хочеш — бери, не хочеш — тобі ж гірше  фр.), є причиною ускладненняпроцедури контрактації, що знижує ефективність обміну[8.c.37].

Для здійснення функцій формальних інститутів необхідніспеціально створені організації.

Ієрархія правил й інститутів

Правила — загальновизнаних і захищених приписань, якізабороняють або дозволяють певні види дій одного індивіда (або групи людей) привзаємодії їх з іншими людьми або групами.

Правила, що конституюють інститут, мають сенс тільки тоді,коли вони застосовуються більш ніж до однієї людини. Із цього погляду будь-якийінститут — це набір певних правил, тоді як правила — не завжди інститут. Отчому відділення однієї категорії від іншої обґрунтовано.

Правила можуть перебувати відносно співпідпорядкованості,тому що один тип правил змінити простіше, ніж інший.

Правила, що безпосередньо визначають альтернативи дляформулювання інших правил і поддающиеся зміні з більшими витратами, єглобальними. Вони формують інституціональне середовище. У свою чергу, глобальніправила складаються з конституційних, або політичних, і економічних. Долокальних правил ставляться двох- і багатобічні контракти, які укладаються міжокремими економічними агентами.

1) Конституційні правила

Вони встановлюють ієрархічну структуру держави, це в першучергу ставиться до конституційних правил. Також даного правила визначають порядокприйняття рішень, що істотно впливає на результат голосування. Такі правила вявній формі фіксують, як здійснюється контроль за переліком питань, щопідлягають обговоренню й дозволу.

2) Економічні правила

Економічними називаються правила, що визначають можливіформи організації господарської діяльності, у рамках якої окремі індивіди абогрупи кооперуються один з одним або вступають у конкурентні відносини.Наприклад, до економічних правил може ставитися заборона на злиття двохкомпаній, що належать однієї галузі, якщо результатом буде перевищення значенняіндексу концентрації заздалегідь певної критичної оцінки. До аналогічного родуправилам може бути віднесене встановлення граничних цін на продукти й ресурси,що визначають відповідно рамки обміну на конкретному ринку; введення обмеженьна імпорт (за допомогою квотування, підвищення мит, жорсткості екологічнихвимог і т.п.); терміни дії патентів. Економічними правилами є правила власностій відповідальності.

3) Контракти

Контракти варто розглядати як правила, структурирующие вчасі й просторі відносини між двома (і більше) економічними агентами на основіспецифікації обмінюваних прав і зобов’язань відповідно до досягнутого між нимиугодою. У принципі всі правила можуть бути інтерпретовані як контракти. Але й уцьому випадку довелося б виділити кілька рівнів, на яких вони виникають.

Також в економічній літературі виділяють два типиінститутів:

1) Зовнішні — основні правила, що встановлюють угосподарській системі, що визначають в остаточному підсумку її характер.Наприклад, інститут власності.

2) Внутрішні — які роблять можливими угоди між суб’єктами,знижують ступінь невизначеності й ризику й зменшують трансакционные витрати(підприємства, види договорів, платіжні й кредитні кошти, кошти нагромадження).

3. Інституціональна структура й інституціональне середовище

Інститути як такі по своїй природі не однорідні. Існуютьінститути системообразующие, що визначають тип економічного порядку йінститути, що становлять ту або іншу систему. Отже, надалі ми можемо говоритипро інститути першого (системообразующих) і другого (складову систему)порядків.

Понятия "інституціональна структура" й "інституціональнесередовище" були запозичені економістами в соціологів. Останні найчастішене розрізняють ці два поняття й використають їх як синоніми.[9.c.125]

Виходячи з передумови, що інституціональне середовище не єпростим набором відповідних інститутів, ми можемо вважати її особливого родуінститутом (матрицею розвитку) вищого порядку. Вона визначає основний напрямокрозвитку системи, а також ті орієнтири, на основі яких відбувається формуванняй відбір найбільш ефективних економічних і соціальних інститутів.

Інституціональне середовище не є простим наборомвідповідному її типу інститутів. Вона визначає напрямок і швидкістьінституціональних змін. Тому ми можемо вважати її особливого роду інститутом (вектором,що визначає напрямок розвитку) вищого порядку.

Інституціональна структура є результатом метаконкуренции,інституціональне середовище створює умови й орієнтири відбору ефективнихелементів інституціональної структури з альтернативних форм економічноїкоординації.

ГЛАВА 2 ОСНОВНІПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ ІНСТИТУТІВ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇЕКОНОМІКИ2.1Інституціональна структура перехідної економіки таїї особливості

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в нійвідбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових,економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економікметодологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. В Україніструктурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці, є практичнонекерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений іне формалізований.

Інституціональний підхід припускає розгляд економіки не якстатичної системи, а як динамічного процесу, що постійно трансформується. «технологічній інституціональні зміни — це ключі до розуміння суспільної й економічноїеволюції, який властива залежність від її шляху...», — писав Д.Норт.

Вихідним завданням архітектоніки є проясненняспіввідношення різних рівнів інституціональної сфери й особливостей їхньоївзаємодії. Очевидно, що побудова системи формальних інституціональних обмеженьповинне базуватися на знанні найглибших інституціональних основ економічноїдіяльності, якого ми поки не маємо.

Складність інституціональної структури суспільстваобумовлює важливу особливість інституціональної архітектоніки, що демонструєпринципова відмінність її від економічної теорії. Остання вивчає найбільшзагальні принципи економічних відносин, у той час як архітектоніка вивчаєконкретні інститути, що забезпечують їхнє функціонування в тій або іншійкраїні, їхню структуру й співвідношення, обумовлені специфікоюінституціональної основи суспільства.

Таким чином, поняття «архітектоніка» застосовнодо інституціонального середовищу у двох основних значеннях цього терміна — дляопису об’єктивно сформованої в суспільстві інституціональної ситуації й длярозкриття принципів побудови інституціональної структури, способів забезпеченнястабільності останньої за допомогою свідомої діяльності людей.

Інституціональна структура тісно пов’язана зінституціональним середовищем. Інституційне середовище складається ізсистемообразуючих правил гри. Відповідно до термінології, розробленої Д. Нортомі Л. Дэвисом, інституціональне середовище – це сукупність основних політичних,соціальних й юридичних правил, які утворять базис для виробництва, обміну йрозподілу. У такому випадку інституціональна структура – це багатомірна системакоординат, що утворить інституціональна середовища.

Традиційно в рамках неокласичного підходу аналіззосереджений на економічному виборі, що робили агенти в рамках даних (і доситьстабільних) або взагалі неспецифікованих інститутів. Звідси дискретність ваналізі, оскільки за межами уваги залишалися зміни, які відбувалися впередумовах товарних трансакцій.

Таким чином, інституціональна структура виявляєтьсяекзогенної стосовно моделі вибору, тоді як економічні умови розглядаютьсятільки як результат обміну.

У зв’язку із цим цікавої, на наш погляд, є теорія інституціональнихматриць… Відповідно до її концепції, інституціональна структура економікиявляє собою сукупність елементів двох якісно різнорідних типів: незміннихбазових інститутів, що визначають тип інституціональної матриці суспільства, іінституціональних форм, які на відміну від базових інститутів мінливі, постійнообновляються й можуть цілеспрямовано модифікуватися суб’єктами. Можливі моделібазових інститутів обмежуються західним типом інституціональної матриці(інститути ринкової економіки) і східним (інститути «редистрибутивной»економіки), причому вони повністю детермінируются характеромматеріально-технологічного середовища національної економіки.

І хоча загальний напрямок дослідження є вірним, наведенетрактування інституціональної матриці досить розмита. На думку Дементьев В.В,інституціональна матриця являє собою органічний комплекс інститутів, щохарактеризують спосіб взаємодії індивідів у рамках стійких суспільних груп, якміж собою, так і стосовно інших соціальних груп[10.c.120] .

Тим часом, визначити розміри інституціонального трансакціонногосектора, виявляється, досить складно. Інституціональна структура економікизнаходить висвітлення в системі національних рахунків по інституціональнихсекторах, але в ній відсутній трансакціонний сектор. Для оцінки розмірівінституціонального сектора економіки України з певною часткою умовності(оскільки відсутня офіційна статистика) можна використати дані, наведені в табл1[23.c.45].

Таблиця 1. Інституціональнаструктура економіки України: частка інституціональних секторів і трансакціоннихгалузей у ВДС, %

/>Інституціональна структура економіки

2002 2003 2004 2005 2006 Інституціональні сектори Нефінансові корпорації 71,2 67,5 66,7 65,2 67,5 Сектор загального державного керування 12,9 13,8 14,2 15,8 16,7 Домашні господарства 12,5 14,2 15,5 15,5 13,1 Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства 2,9 3,4 2,6 2,2 1,9 Трансакціонні галузі Галузі товарних трансакцій 7,7 7,9 10,6 9,8 9,5 Галузі фінансових трансакцій 3,0 2,5 2,3 2,4 1,9 Трансакціонні галузі економіки 10,7 10,4 12,9 12,2 11,4

Інституціональна структура економіки України, як видно зтабл. 1, містить у собі великий промисловий корпоративний сектор (близько 70%),сектор державного керування (близько 17%) і домашні господарства (близько 13%).

Це означає, що основним фактором, що визначає зрушення вінституціональній структурі економіки України, є процеси, що відбуваються всфері корпоративного керування й акціонування.

На основі певної системи правил, тобто інституціональноїструктури, формуються різні типи правий, у тому числі й прав власності.Установлений правовий режим регламентує використання обмежених ресурсів векономічній системі. Система прав власності визначає використання обмеженихресурсів, способи одержання доходу в різних економічних системах. Інститутирозрізняються залежно від визначення прав власності, їхнього використання.Визначаючи мотивацію економічної діяльності, Д. Норт писав: «Країнитретього миру бідні внаслідок наявності інституціональних обмежень, що існуютьу формі виплат за політичну й економічну діяльність, що не заохочує виробничудіяльність».

У табл. 2 наведена структура реформування власності вУкраїні. Незважаючи на значну частку комунальної власності в економіці (78,5 %в 2006 році), негативні результати приватизації в Україні відомі. В умовахадміністративної системи державного устрою приватизація здобувала сугуборозподільний характер, перетворившись у присвоєння державної власностіфінансовою олігархією. В умовах адміністративних методів господарюваннязмінюється економічна природа акціонерної власності. Все це приводить дочисленних конфліктів у сфері корпоративного керування, повсюдним порушеннямправ міноритарних акціонерів. Юридично закріпленого права на акціонернувласність заходять у суперечність із економічною природоюприватнопідприємницької власності. У значній мірі це обумовлено невизначеністюправил приватизації в Україні, що привело до некерованості й неконтролюемихпроцесів розподілу власності. Саме цією обставиною багато в чому визначаютьсятіньові й легальні схеми перерозподілу власності, що одержали в Українізакономірний характер " коротких хвиль" при зміні політичної влади.

Як треба з табл. 2, найбільшої глибини реформування досяглагалузь оптової й роздрібної торгівлі (близько 40%), операції з нерухомістю йпослуги юридичним особам (близько 10%), що свідчить про наявність зрушень уструктурі економіки України в напрямку розвитку трансакціонного сектора[23.c.48].

 

Таблиця 2. Структурареформування власності в економіці України (%)

/>Види економічної діяльності

усього У тому числі по роках 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 У цілому по економіці 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 державної форми власності 26,6 33,1 25,3 23,2 22,1 31,3 28,7 30,7 25,8 23,8 21,5 комунальної форми власності 73,4 66,9 74,7 76,8 77,9 68,7 71,3 69,3 74,2 76,2 78,5 Сільське господарство 3,7 2,7 4,2 6,9 5,8 3,3 1,9 2,5 1,2 1,1 0,7 Промисловість 9,4 17,2 12,4 9,0 6,4 7,6 4,3 4,6 5,2 6,1 5,7 видобувна промисловість 0,2 0,2 0,1 0,1 0,2 0,4 0,1 0,1 0,2 0,2 0,2 обробна промисловість 9,0 17,0 12,1 8,8 5,9 7,1 4,1 4,4 4,5 5,0 4,8 виробництво й розподіл електроенергії, газу й води 0,2 0,0 0,2 0,1 0,3 0,1 0,1 0,1 0,5 0,9 0,7 Будівництво 4,0 8,4 4,5 4,4 3,3 2,4 2,1 2,0 2,0 1,9 1,8 Оптова й роздрібна торгівля 39,8 35,7 44,5 42,0 39,1 44,9 39,4 32,6 38,7 38,5 39,1 Готелі й ресторани 7,3 7,5 8,1 7,4 6,4 5,3 6,6 6,9 7,9 7,5 8,0 Транспорт і зв’язок 2,0 2,0 2,3 2,1 2,8 1,4 0,9 0,9 2,2 2,5 2,1 Фінансова діяльність 0,3 0,0 0,0 0,1 0,3 0,4 0,2 0,3 0,9 0,7 1,7 Операції з нерухомістю й послуги юридичним особам 10,2 3,0 2,9 7,3 11,3 11,3 16,1 15,5 19,8 20,4 20,8

 

Сучасна інституціональна теорія ґрунтується на рішеннітрьох основних проблем:

– пояснення виникнення нових інститутів, функціонування їху нових умовах;

– з’ясування сутності інституціонального порядку;

– оцінка ролі й характеру інституціональних змін.

Для виявлення характеристик інституціональних зміннеобхідно зафіксувати крапку відліку, що може бути визначена якінституціональна рівновага. Інститути виявляються вільними благами, щоавтоматично забезпечують ефективне розміщення ресурсів й економічний ріст черезстворення нових можливостей для виробництва. Із цього погляду інституціональнізміни не мають істотного значення, так само як й ефективність розміщенняресурсів не залежить від наявного набору правил.

Інституціональними називаються такі зміни, які виражаютьсяв появі нових правил з відповідними механізмами забезпечення їхньогодотримання, зникненні старих правил, що діяли, а також зміні структури трансакційу рамках існуючого набору правил (процедур) для їхніх учасників.

Ряд представників інституціонализма пояснюють виникненняінститутів економічними факторами, що містять типові ознаки функціонуючоїекономічної системи. Під інституціональним порядком О.В.Носова розумієповодження економічного агента, організацій по стандартному зразку, способиїхньої економічної координації. Інституціональна зміна включає заміну «старогоінституціонального порядку» на новий порядок у суспільстві. Системикоординації економічного поводження суб’єктів підрозділяються залежно від форморганізації на ієрархічні й неієрархічні. Економічний розвиток включає змінаформ поводження економічних суб’єктів під впливом інституціональних змін.

С. Фадда вважає, що для оцінки ступеня інституціональнихзмін варто використати показники низького рівня продуктивності, обмеженостірозвитку промислової й ринкової бази, відсутності тісних економічних зв’язківміж підприємствами, фінансової слабості, технологічної й організаційноївідсталості.

Ступінь розвитку інституціональної системи в країнах зперехідною економікою може бути охарактеризована з урахуванням використанняперерахованих показників. Зниження рівня продуктивності, нерозвиненістьринкового механізму, розрив економічних зв’язків, як результат відставання врозробці й застосуванні новітніх технологій у виробництві, є визначальнимифакторами, типовими для даної інституціональної системи. На зниженняінвестиційної привабливості в країнах, що розвиваються, впливає відсутністьісторичних традицій у функціонуванні ринкових відносин, які визначають правилай норми поводження економічних суб’єктів.

В Україні на рівні держави відсутній механізм регулюванняпотоків ресурсів, товарів і послуг. Держава не забезпечує ефективнефункціонування цілісної економічної системи. Нормативні акти й закони в такомусуспільстві не виконують функцій контролю поводження підприємця. Відсутність новихдвосторонніх міжнародних угод сприяє існуванню правової нестабільності. Частізміни урядів ведуть до втрати впевненості, стабільності при прийнятті рішеньіноземними інвесторами.

У рамках нової економічної історії предметом вивченнявиявляються не що тільки змінюються інституціональні угоди (механізми керуванняугодами), але й інституціональне середовище. Джерело ж таких змін — рістнаселення, зрушення в технології (у результаті нагромадження знань) і перевагах(система цінностей), нагромадження знань. З погляду аналізу змін вінституціональному середовищі даний напрямок близько до конституційноїекономічної теорії (Д. Бьюкенен). Для пояснення інституціональних змін у рамкахєдиної системи координат Д. Бромли запропонував виділити два типи трансакцій: товарній інституціональні. Таким чином, інституціональна структура в моделівиявляється не тільки обмеженням у процесі вибору й обміну, але і їхнімрезультатом. При цьому структурні зрушення в економічній системі можнаінтерпретувати як кошти економії на трансакціонних витратах.

У рамках економічної теорії трансакціонних витрат акцентзроблений на визначенні характеристик поводження (обмежена раціональність,опортунізм). Виділені особливості поводження разом з характеристиками того абоіншого активу (ступінь його специфічності) дозволяють досліджуватиальтернативні форми інституціональних угод (ринок, гібрид, ієрархія) і процесзаміщення на межі однієї форми інституціональної угоди іншої, як це пропонувавР. Коуз. Сам процес заміщення визначається змінами в інституціональномусередовищі, що приймають форму «параметричних зрушень».

Зрушення в параметрах означають зміни в основних правилахгри. Мова йде, наприклад, про зміни в системі ціноутворення, оподатковування,антимонопольного або митного регулювання, введення нових правил ліцензування,реєстрації підприємств і т.п. Зрушення в параметрах впливають на порівняльнуефективність альтернативних інституціональних угод, змінюючи структурутрансакцій в економіці в результаті відбору й адаптації інституціональних структурй організацій. Зокрема, зниження податкового тягаря за умови наявності гарантійстабільності нового податкового режиму, за інших рівних умов створює стимули добільше активного використання легальних (нетіньових) ринкових трансакцій. Данийвплив опосередковано, оскільки насамперед змінюються витрати ресурсів навикористання існуючих інститутів і створення нових, тобто трансакціоннівитрати. Однак у цьому випадку зміни в інституціональному середовищірозглядаються як екзогенні.

Структурні зрушення в секторальній структурі економіки вусім світі мають тенденцію до збільшення трансакціонного сектора. Це обумовленовпливом трьох основних факторів:

1. Розвиток матеріальної інфраструктури економіки(транспорту, зв’язку) визначило ріст трансакцій в економіці, що привело дозростання витрат супроводу договірних (контрактних) відносин;

2. Технологічні зміни в одній галузі можуть привести доросту граничного продукту трансакціонних ресурсів в іншій галузі й відповіднодо зниження середніх трансакціонних витрат;

3. Зрушення в політичній системі (зміна системи правил длявиробництва правил) приводять до зниження трансакціонних витрат перерозподілуправ власності.

Саме структура й динаміка трансакціонних витрат разом зтехнологією визначають форми організації господарської діяльності, зміст іхарактер реальних трансакцій. Дана обставина дає можливість сформулюватигіпотезу, відповідно до якої не тільки технологія, але й інститути є джереломекономічного росту. Це дозволяє відповідним чином інтерпретувати отримані даніщодо динаміки трансакціонного сектора економіки й зробити висновок про те, щоінвестиції в нові інститути аналогічні інвестиціям у нові технології. Разом зтим, з огляду на, що до складу інституціональної структури входять неформальніправила, можна зробити висновок про ступінь «керованості» темпамиекономічного росту.

В. В. Дементьєв уважає, що інституціональні змінивідбуваються під впливом " зрушення влади" в економічній системі, аінституціональна структура є джерелом влади. Вплив на економіку «зсувавлади» (відхилення від рівноважного стану влади) проявляється, по-перше, в«зсуву витрат» альтернативних варіантів економічного поводження, щоприводить до зростання витрат ефективного й скороченню витрат неефективноїповедінки.

По-друге, «зсув витрат» у результатінедостатнього або надлишкового порядку влади спричиняє зміна обмежень вибору й,як результат, «зсув мотивації» економічних агентів.

По-третє, зрушення мотивації впливає на зміну структури йформ доходів економічних агентів у порівнянні з ефективним станом економічноїсистеми.

Таким чином, у результаті проведеного дослідження можназробити наступні висновки.

1) У найбільш загальному плані трансакціонні витративизначають напрямок структурних зрушень в інституціональній структуріекономіки. При цьому їхній розподіл в економіці стимулює або перешкоджаєздійсненню тієї або іншої економічної діяльності. Оскільки функцію мотиваціїекономічної діяльності в тій або іншій галузі здійснюють інститути, те самевони визначають структуру трансакціонних витрат.

2) Інституціональні зрушення в економіці визначаютьсязрушеннями в системі власності, а не вектором цін і кількостей ресурсів векономічній системі, які перетерплюють незначні зміни й в остаточному підсумкуне впливають на інституціональну рівновагу.

3) Технологічні й інституціональні зрушення в економічнійсистемі можуть виступати джерелом економічної росту, а капіталовкладення вінституціональні перетворення можуть розглядатися як інвестиції внауково-технічний прогрес.

Дослідження в теорії інституціонализма стосовно дотранзитивних економік перебувають у стадії свого становлення. Інституціональнаоснова перехідного суспільства слабко структурована й мало вивчена. У зв’язкуіз цим перспективи подальших досліджень будуть укладатися в обґрунтуванніфакторів, закономірностей й інституціонального механізму структурних зрушень векономіці в парадигмі нового напрямку економічної теорії – інституціональноїархітектоніки.

2.2 Становленняефективного інституту власності

Власність — джерело більшості воєн на землі за часіснування людства. Неефективні відносини власності — камінь спотикання на шляхуукраїнських економічних реформ. Причина цьому — помилкове представленняукраїнських політиків і, в першу чергу, населення про власність.

Згідно точці зору західних теоретиків, витікаючій зпостулату, про те, що приватна власність — вічна категорія і на вічні часикраща з можливих. Тому вони вважають за можливе реформування тількиорганізаційних і управлінських відносин економічної системи. Але в реальномужитті опиняється, що саме ці відносини є передумовами зміни відносин власності,завдяки чому приватна власність непомітно для реформаторів поступово міняє свійзміст, залишаючи до пори незмінним стара назва[26.c.34].

Відбувається еволюційний процес трансформації відносинприватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективнихкорпоративних відносин власності.

Всі знають, що атом може бути використаний як творча і якруйнівна сила. Але мало хто знає, що корпорація або корпоративні відносинитакож можуть ефективно розвивати або руйнівно діяти на процесисоціально-економічного розвитку територій і регіонів, а отже, на зниження абопідвищення рівня життя їх населення.

Якщо корпорація функціонує за принципом «за рахунокінших», і використовується для витягання особистої вигоди без якої-небудьна те відповідальності, то — це руйнівна сила. А якщо корпоративні відносинибазуються на принципі «разом з іншими», то вони сприяють ефективномусоціальному і економічному розвитку територій і регіонів. І як наслідок — підвищеннюрівня життя людей. Використовуючи принципи «жити в достатку разом з іншими»і «стати багатим або дуже багатим, або супербагатим, але відповідно досвоїх здібностей і професійною затребуваність суспільством» в Україніможна і потрібно створити корпоративні умови, при яких у нас ніколи не будеверств населення, що мають потребу: голодних, жебраків і що бідно живуть

Констітуція незалежної Україні проголосила широкий спектрособистих, соціально-економічних і політичних має рацію і свобод людини ігромадянина. Багато в чому ці має рацію і свободи збігаються з тими, якіпроголошувалися у радянській конституції. Але між двома конституціями є іпринципові відмінності. З точки зору становлення громадянського суспільства дотаких відмінностей слід віднести у деру чергу проголошення має рацію приватноївласності. У статті 41 Конституції Україні, зокрема, зазначається: «Коженмає право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власностінабувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності єнепорушним». Ще до прийняття нової Конституції право приватної власностібуло введене Законом Україні «Про власність» від 07.02.91 р. знаступними його змінами і доповненнями. Приватна власність визнавалася закономрівноправною з іншими формами власності — колективною і державною. Конституційнепроголошення і законодавче закріплення має рацію приватної власності заклалоправові основи економічних засідок громадянського суспільства, оскількиприватна і у цілому — недержавна власність є економічною підвалиною цьогосуспільства. Саме приватна власність є економічною основою свободи індивіда,його незалежності від держави. Вирішальне значення для формування недержавнихформ власності мають роздержавлення і приватизація, сутність яких полягає узміні державної форми власності на такі її різновиди, як приватна і колективна[24.c.24].Не будемо торкатися тут питань справедливості способів і форм здійсненняприватизації її економічної ефективності та доцільності стосовно окремихдержавних підприємств. При наявності у цьому відношенні численних прорахунківнезаперечним є сам факт приватизації, в результаті якої відбуваєтьсястановлення різних форм недержавної власності і господарювання — акціонернихтовариств, кооперативів, орендних підприємств худе. Такі економічні об’єднанняє інститутами громадянського суспільства.

Трансформація відносин власності визначає зміну іншихекономічних відносин. Формування ефективного інституту власності — це завдання,яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхідно реформуватиорганізаційні і управлінські (владні) відносини соціально-економічної системи,оскільки ці відносини є передумовами зміни відносин власності[20.c.80].

Чи можна уявити собі сучасну людину, що не використовуєпоняття «власність»? Це поняття виникає в свідомості дитини ще дотого, як він починає говорити. Моя мама, моя іграшка — перші майнові категорії,які усвідомлює людина. Володіння предметами власності є для сучасної людини об’єктивноюнеобхідністю. Вони супроводжують людину все життя, нерідко навіть визначаючийого долю. Деякі з них здатні пережити людину, інші вмирають разом з ним.

Люди під власністю зазвичай розуміють майно або речі, щоналежать кому-небудь.

А що ж називають насправді інститутом власності?

«Власність» є відношення певних осіб доматеріальних благ як до своїх, як що належить їм.

Таким чином, власність — це не річ або майно, а суспільневідношення, що характеризує приналежність речі тій або іншій особі. Майно аборечі це тільки об’єкти власності, але не власність. Їх можна продати, втратитиабо примножити.

Економічна діяльність людини включає на всіх етапахісторії, по-перше, привласнення природних ресурсів шляхом їх захоплення іосвоєння, по-друге, привласнення продуктів праці шляхом перетворення речовиниприроди, тобто виробництва.

Приналежність — це одне зі всього різноманіття відносинлюдей, суспільне відношення. Згідно нормам російської мови слово «приналежність»означає входження чого-небудь або кого-небудь до складу чого-небудь абокого-небудь. А приватизація означає включення людини у власність, коли він стаєспільно з іншими власником (частини чого-небудь) приватної власності. Приватнівідносини власності — один з різновидів суспільних відносин. Іншоюпротилежністю є суспільна власність. У цих двох протилежних суспільнихвідносинах виявляється дуальність інституту власності.

Власність завжди є відносини між людьми з приводуприналежності речей. Власність виявляється в тому, як людина відноситься допевної речі: як до своєї — це приватна власність; як що належить всім іодночасно нікому — це суспільна власність[25.c.84].

Відповідно до Конституції СРСР (1978 р.) признаютьсясуспільна, державна і колгоспна власність. А в Конституції України признаютьсяприватна, державна і муніципальна власність. Якщо в першому випадкупріоритетним відношенням власності в суспільстві була суспільна, то з 1993 р.пріоритетним відношенням власності в українському суспільстві стає приватна.

Власність може розглядатися як соціальна категорія, правовакатегорія, економічна категорія.

Власністю є можливість використання економічних благ — цесоціальна точка зору. У ній ми виділяємо представлення філософської науки, щодосліджує власність з позиції морально-етичних форм її прояву, і історичноїнауки, що досліджує історичну ретроспективу еволюції багатообразних формвласності.

Власність є права володіння, розпорядження, користуваннясвоїм майном — це правова точка зору. На відміну від римського,англо-саксонское право під власністю розуміє:

право володіння, тобто право виняткового контролю надблагами;

право користування (особистого використання), тобто правозастосування корисних властивостей благ для себе;

право управління, тобто ухвалення рішення про те, як, ким,на яких умовах може використовуватися об’єкт власності;

право на дохід від використання власності, тобто правопривласнення результатів;

право суверена на капітальну вартість речі, тобто право навідчуження, споживання, зміну або фізичне знищення;

право на безпеку, тобто імунітет проти експропріації іправо на захист від шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу по спадку або заповіту;

безстроковість прав власності, тобто володіння;

заборона на шкідливе використання, тобто обов’язокутриматися від використання власності на шкоду іншим;

майнове право, що припускає можливість відчуження власностіна сплату боргу;

«поворотний» характер прав власника, тобтоповернення переданої кому-небудь правомочності по закінченню договору, припорушенні його умов і ін.

Власність є привласнення, необхідне для досягненняекономічних цілей людини, — це економічна точка зору, яка розрізняє власністьна засоби виробництва і власність на споживчі блага тривалого абоодномоментного користування.

Стати володарем власності можливо тільки через механізмвідчуження-привласнення, коли відбувається перехід прав власності від однієїособи (юридичного або фізичного) до іншого добровільно за допомогою договору,що укладається, або насильницький шляхом застосування положень, статей законів,указів, ухвал або прямих погроз.

Відносини власності визначають характер її привласнення.Вони характеризують: умови володіння, розпорядження і користування засобамивиробництва; спосіб з"єднання працівника із засобами виробництва;відносини людей з приводу привласнення засобів і результатів виробництва.

Шлях до перетворення благ (суспільних або приватних) начию-небудь власність лежить через закон і через активну діяльність, що вимагаєвід людини певних здібностей, знань і умінь, раніше всього уміння організуватипроцес привласнення об’єктів і управляти їх використанням. Хто в умовахкапіталістичного способу господарювання і капіталістичних суспільних відносин,що народжуються в Україні, не здатний або не в змозі робити це, той не тількине може придбати скільки-небудь значущих благ в свою власність, але може легкоїх втратити, навіть якщо його право на них охороняється законом.

У системі суспільних інститутів інститут власності разом зінститутами сім"ї, ринку і влади (держави) є найстародавнішим.

Єдиною метою, властивою людині як соціально-біологічномувигляду є «задоволення матеріальних і духовних потреб» людини, або,іншими словами, — це прагнення кожної людини до підвищення рівня якості свогожиття. А саме «кожна людина бажає (і може) бути здоровим і багатим».Не дивлячись на зовнішню очевидність цієї мети, людство лише в другій половиніXX століття прийшло до висновку, що вона досягається тільки методом творення, ане методом «відняти і розділити». І таким методом є метод хозяйствования- метод виробництва блага.

Заклики до пошуків «національної ідеї», тобтосоціально значущій меті, лунають і сьогодні. Інститутом власності є вельмиефективний інструмент, створений людиною саме для того, щоб добиватисяреалізації вищезгаданої мети.

З печерного століття до наших днів і в осяжному майбутньомузберігається мета і зберігається головний інструмент її реалізації — інститутвласності. Цей інструмент може і повинен удосконалюватися. Але тільки шляхомпідвищення його ефективності, а не шляхом «розпалювання класового інаціонального антагонізму» і порушень елементарних прав громадян, тобтодій, що зводять до нуля величезні можливості, що полягають в уміломувикористанні інституту власності.

Свого часу аналогічна помилка, що хоча і не мала такихглибоких наслідків, була допущена людством в питаннях всесвіту. На певномуетапі розвитку людства теологія почала нав’язувати концепцію будови Всесвіту,під який протягом півтора тисячоліть підстроювалася і астрономія, і філософія.

Тепер, схоже, естафету теології прийняла на себе економіка,що вже немало зробила, щоб всіляко уповільнити процес розвитку людства. З тієюлише різницею, що наслідки неправильних уявлень про будову Всесвіту здаютьсясьогодні дитячою грою в порівнянні з наслідками помилкових трактуваньінститутів інституційної матриці: «власність», «ринок» і "влада (держава)".

Всі три інститути взаємозв’язані і обумовлюють взаємнеіснування і розвиток інституційної матриці господарювання — процесіворганізації і управління виробництвом блага в суспільстві. Не можна визначити ізрозуміти становлення і розвиток відносин власності (інститут власності) середлюдей поза становленням і розвитком ринкових (інститут ринку) і владних(інститут держави) відносин.

Разом з твердженням, що основою власності є праця, виниклоуявлення про власність, відоме у наш час більше як «власність є крадіжка».А відняти у людини права на власність означає, зробити людину рабом.

Ще в XII ст. вважали, що всякий власник є або злодій, абоспадкоємець злодія. При всій одіозності такого уявлення про власність його неможна назвати необгрунтованим. Воно спирається на численні факти утвореннявласності за допомогою крадіжки і грабежу впродовж всього середньовіччя інового часу, особливо в епоху первинного накопичення капіталу.

Втім, і у наш час відбуваються події, суть якихвизначається тією ж формулою: власність є крадіжка. Можна виразитися жорсткіше- пограбування народу, можна м’якше — заповзятливість. Відмінність цихвизначень носить політичний характер, але економічна істота справи від цього неміняється.

Проте для того, щоб відняти майно у його власника, навітьслабкого і беззахисного, треба володіти відомими якостями. Щоб пограбувати, тежтреба як слід потрудитися, часто навіть з ризиком для життя.

Економічна теорія, як правило, не визнає грабіж як спосібпривласнення благ, і це неправильно, оскільки у такому разі упускається з увагиголовне джерело відносин власності на основні економічні ресурси. Той, хтопотребує природних або інших ресурсах, звичайно може купити їх у власника. Алеякщо власник продавати не хоче, то існує єдиний спосіб їх придбання — відняти,таємно або явно. Історія свідчить, що привласнення природних ресурсів у всічаси здійснюється двома основними способами: освоєнням територій, вільних відприсутності людей, або насильницьким захопленням територій, які раніше вже булиосвоєні або захоплені іншими людьми.

Що стосується природних ресурсів, то тут складаються, якмінімум, два типи відносин привласнення: відносини власності, пов’язані з їхзахопленням, і відносини володіння, пов’язані з їх продуктивним використанням.

Як видимий, основна умова перетворення речей в чию-небудьвласність добре і давно зрозуміло людьми. Праця і лише праця є субстанцієювласності, її причиною і матеріальним змістом. Тому можна сказати, що власністьє результат суспільних відносин, що відображає «процес привласнення речейза допомогою праці». Або власність є суспільне відношення, що визначає, вчиїх інтересах, для задоволення чиїх потреб ці блага привласнюються

Виробництво є діяльністю, направленої на задоволеннясуспільних потреб, тобто економічною діяльністю.

Власність на засоби виробництва визначає характерекономічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, форми розподілувироблюваного продукту, його обмін і споживання. Сукупність цих взаємозв’язківі форм утворюють систему виробничих (майнових) відносин даного суспільства.Останні завжди є майновими відносинами, оскільки вони пов’язані з привласненнямлюдьми матеріально-речових чинників і результатів виробництва.

У свою чергу, система майнових відносин утворює економічнийлад суспільства. Роль вказаних відносин полягає в тому, що, будучи суспільноюформою розвитку господарської діяльності людей, вони створюють для цьогорозвитку певні стимули.

Тип майнових відносин утворює відповідну соціальну формувиробництва. Тобто вони є базисом, над яким зростають властиві даній системісуспільні (політичні, правові, ідеологічні, сімейні і ін.) відносини іінститути, складові в сукупності надбудову суспільства. Майнові відносини,узяті в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, складаютьсуспільно-економічну формацію.

Таким чином, системообразующим чинником в будь-якійсоціально-економічній системі є відносини власності, складові основу системицивільних відносин: суспільних, приватних, виробничих і ін. Кожен крупний етапсуспільного розвитку має свою особливу, властиву лише йому, систему відносинвласності.

Зміст і форми свідомості людей кореняться, кінець кінцем, увідносинах власності, що складаються в суспільстві. Ф. Енгельс писав, що всіреволюції, що відбувалися до цих пір, були революціями для захисту одного видувласності від іншого виду власності. Вони не могли захищати один вид власності,не роблячи замах на іншій. Під час Великої французької революції була принесенав жертву феодальна власність, щоб врятувати буржуазну. Всі так звані політичніреволюції від першої до останньої були здійснені ради захисту власності одноговигляду і здійснювалися шляхом конфіскації, званою також крадіжкою власностііншого вигляду.

У сучасних умовах трансформації українського суспільстваособливе місце займає проблема становлення місцевого самоврядування. Відповіднодо Конституції України і закону Україні «Про власність» визначенароль місцевого самоврядування в здійсненні народовладдя, правові, економічні іфінансові основи, встановлені загальні принципи його організації.

Закону дає загальне визначення поняття «Місцевесамоврядування» — це форма здійснення народом своєї влади, що забезпечує вмежах, встановлених Конституцією України і законами України, самостійне і підсвою відповідальність рішення населенням безпосередньо і (або) через органимісцевого самоврядування питань місцевого значення виходячи з інтересівнаселення, з урахуванням історичних і інших місцевих традицій.

Економічну основу місцевого самоврядування, у відповідностіЗакону, складають майно, що знаходиться в муніципальній власності, засобимісцевих бюджетів, а також майнові права муніципальних утворень.

Таким чином, майно, що знаходиться в муніципальнійвласності, є невід"ємною частиною економічної основи місцевогосамоврядування, в яку у відповідності Закону входять засоби місцевого бюджету,а також майнові права муніципальних утворень.

Зміст поняття «Муніципальна власність» визначаєЦивільним Кодексом України — майно, що належить на правах власності міським ісільським поселенням, а також іншим муніципальним утворенням.

Від імені муніципальної освіти право власника здійснюютьоргани місцевого самоврядування, а також юридичні особи і громадяни .

1. У власності муніципальних утворень може знаходитися:

1) майно, призначене для вирішення встановлених справжнім закономУкраїни питань місцевого значення;

2) майно, призначене для здійснення окремих державнихповноважень, переданих органам місцевого самоврядування, у випадках,встановлених законами ;

3) майно, призначене для забезпечення діяльності органівмісцевого самоврядування і посадових осіб місцевого самоврядування,муніципальних службовців, працівників муніципальних підприємств і установвідповідно до нормативних правових актів представницького органу муніципальноїосвіти.

2. У власності поселень можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро-, тепло-, газо- іводопостачання населення, водовідведення, постачання населення паливом, дляосвітлення вулиць населених пунктів поселення;

2) автомобільні дороги загального користування, мости іінші транспортні інженерні споруди у межах населених пунктів поселення, завинятком автомобільних доріг загального користування, мостів і іншихтранспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а такожмайно, призначене для їх обслуговування;

3) житловий фонд соціального використання для забезпеченнямалоімущих громадян, що проживають в поселенні і житлових умов, що потребуютьполіпшення, житловими приміщеннями на умовах договору соціального найму, атакож майно, необхідне для змісту муніципального житлового фонду;

4) пасажирський транспорт і інше майно, призначене длятранспортного обслуговування населення у межах поселення;

5) майно, призначене для попередження і ліквідаціїнаслідків надзвичайних ситуацій у межах поселення;

6) об’єкти, а також пожежне устаткування і спорядження,призначені для забезпечення первинних мерів по гасінню пожеж;

7) бібліотеки;

8) майно, призначене для організації дозвілля ізабезпечення жителів поселення послугами організацій культури;

9) об’єкти культурної спадщини (пам«ятники історії ікультури) місцевого (муніципального) значення, розташовані у межах поселення;

10) майно, призначене для розвитку на території поселеннямасової фізичної культури і спорту;

11) майно, призначене для організації впорядкування іозеленення території поселення, зокрема для облаштування місць загальногокористування і місць масового відпочинку населення;

12) майно, призначене для збору і вивозу побутових відходіві сміття;

13) майно, включаючи земельні ділянки, предна-значенное дляорганізації ритуальних послуг і змісту місць поховання;

14) майно, призначене для офіційної публікації(обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

15) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власностіпоселення відповідно до законів України;

16) відособлені водні об’єкти на території поселення;

17) ліси, розташовані у межах населених пунктів поселення.

3. У власності муніципальних районів можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро- і газопостачань поселеньу межах муніципального району;

2) автомобільні дороги загального користування міжнаселеними пунктами, мости і інші транспортні інженерні споруди поза межаминаселених пунктів у межах муніципального району, за винятком автомобільнихдоріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних спорудфедерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їхобслуговування;

3) пасажирський транспорт і інше майно, призначене длятранспортного обслуговування населення між поселеннями на територіїмуніципального району;

4) майно, призначене для організації і здійсненняекологічного контролю;

5) майно, призначене для попередження і ліквідаціїнаслідків надзвичайних ситуацій на території муніципального району;

6) майно, призначене для організації охорони громадськогопорядку на території муниципаль-ного району муніципальною міліцією;

7) майно, призначене для забезпечення загальнодоступної ібезкоштовної дошкільної, початкової загальної, основної загальної, середньої(повного) загальної освіти, а також надання додаткової освіти і організаціївідпочинку дітей в канікулярний час;

8) майно, призначене для надання на територіїмуніципального району швидкої медичної допомоги (за виняткомсанітарно-авіаційної), первинній медико-санітарній допомозі вамбулаторно-поліклінічних і лікарняних установах, медичній допомозі жінкам вперіод вагітності, в час і після пологів;

9) майно, призначене для утилізації і переробки побутових іпромислових відходів;

10) архівні фонди, зокрема кадастр землевпоряджувальної імістобудівної документації, а також майно, призначене для зберігання вказанихфондів;

11) майно, включаючи земельні ділянки, призначенедля змістуна території муніципального району міжпоселенських місць поховання і організаціїритуальних послуг;

12) міжпоселенські бібліотеки і бібліотечні колектори;

13) майно, необхідне для офіційної публікації(обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

14) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власностімуніципального району відповідно до Федеральних законів;

15) відособлені водні об’єкти на території муніципальногорайону.

Органи місцевого самоврядування поселення забезпечуютьжителям поселення можливість ознайомитися з вказаними документами і відомостямиу разі неможливості їх публікації.

З викладеного видно, що населення муніципальної освіти вчерговий раз в ході здійснюваної в Україні трансформації відносин власностіусунене від участі у власності. Воно виступає лише номінальним власником тієї,що утворюється муніципальною собствен-ности. Право реального, фактичноговласника здійснюють органи місцевого самоврядування в об’ємі, дозволеному зцентру на підставі законів, указів, ухвал.

Для того, щоб населення нарешті стало рівноправнимвласником власності, необхідно в кожній муніципальній освіті перейти доформування корпоративного управління нею.

З погляду корпоративного підходу до управління це означає,що кожен житель муніципальної освіти є співвласником всього того, щознаходиться на даній території, на принципах рівного і пайового володіння.Управляти корпоративною власністю населення муніципальної освіти наймаютьсяменеджери і фахівці на конкурсній і контрактній основах.

Приватна власність, утворена населенням на принципахрівного, сумісного і пайового володіння нею, не може бути нічим іншим, якпідставою для придбання корпоративних благ і утворення корпоративного прибутку,що працює на інтереси муніципального співтовариства.

Відмітимо в той же час, що сумісне володіння не можеусунути індивідуальну частину власності.

Успіх будь-якої спроби поліпшити життя людей залежить відвлади на засоби виробництва. Якщо населення муніципальної освіти володієпідприємствами, фінансовими інститутами, комерційними і некомерційнимиорганізаціями, розташованими на його території, питання підвищення якості ікомфортності життя, умов сервісу вирішується достатньо швидко з урахуваннямінтересів всіх сторін, що беруть участь: працююче і непрацююче населення,найняті робітники (менеджери, фахівці-виконавці) і ін.

В умовах розподілу праці вигідно всім бути суміснимивласниками і не вигідно бути исклю-чительным власником.

З урахуванням концепції корпоративного управління,муніципальна власність є включеною до складу корпоративної власності як їїневід»ємна частина через специфіку тих, що склалися сьогодні в Росіїсоціально-економічних відносин в суспільстві.

Становлення в Україні різних форм недержавної власності,розвиток підприємництва обумовлюють істотні зміни в соціальній структурісуспільства, якові складають соціально-класові, етнічні, демографічні,професійні і територіальні спільноти людей. З-поміж усіх соціальних спільнотнайбільшою мірою від економічної структури суспільства, передусім від наявних уній форм власності, залежать соціально-класові (суспільні класи, внутрікласовіі міжкласові соціальні верстви і групи) і соціально-професійні (робітники,селяни, підприємці, спеціалісти, службовці) спільноти. Зміні у формах власностіобумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійнійструктурах суспільства. При наявності істотних відмінностей у підходахмарксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класовоїструктури суспільства спільним для цих підходів є визнаннясоціально-економічного чинника, у деру чергу відносин власності на засобивироб-ництва, як основи класової диференціації суспільства. У відповідності зцим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи:найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібнихвласників засобів виробництва. Особлівістю західної соціології у цьомувідношенні є, зокрема, ті, що вона уникає ідеологізованих марксистських назвцих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія), називаючи їх найчастішенижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому складостаннього за рахунок осіб розумової праці — службовців і спеціалістів.1Поняття «суспільний клас» є теоретичною конструкцією, яка нефіксується офіційною соціальною статистикою західних країн. Діференціюючисоціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття «соціально-професійнагрупа». Так, основними обліковими групами в переписах самодіяльногонаселення Франції є шість соціально-професійних груп: «сільські господарі»,«ремісники, торговці, власники підприємств», «кадри,передставники професій розумової праці», «передставники проміжнихпрофесій», «службовці», «робітники». Соціальнастатистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: «робітники»,«селяни», «службовці і чиновники», «самостійні позасільським господарство», "інші". У процесах приватизації,становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобіввиробництва, з«являються відповідні соціально-професійні групи. Однакдержавна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. У умовахсоціалізму офіційний статистичний облік самодіяльного населення здійснювався вкатегоріях „робітники“, „службовці“ і „колгоспники“.Така диференціація вже не відповідає новим економічним і соціальним реаліям.Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльногонаселення, органи державної статистики Україні все ще не налагодили облікдинаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами, назразок того, який існує у країнах Заходу. Оськільки економічну основугромадянського суспільства становить недержавна власність на засобивиробництва, то однією з основних ознак соціальної структури цього суспільстває наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійнихгруп — підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутогогромадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу.Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя істабільності суспільства є досить популярною у наших політиків. Вважається,зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином Україні часткидержавної власності на свій приватизаційний майновий сертифікат зробить якщо невсіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власникизаживуть заможно і складуть так звань середній клас — основу економічної іполітичної стабільності суспільства. Але навіть у країнах Заходу такогосереднього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. У умовахринкової економіки та жорсткої конкурентної боротьби власність на засобивиробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в рукахйого незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 %самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Дрібнівласники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частинавласності зосереджена в руках 4-5 %. Володіння частиною найманих працівниківдекількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для нихнезначним джерелом доходу порівняно із заробітною платою. У процесіприватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньоїдержавної власності на користь не „середнього“, а „вищого“класу — незначної частини населення. Неважко спрогнозувати, в чиїх рукахопиняться рештки державної власності на іншому — аукціонному, тобтокопійчаному, етапі приватизації. Віходіть, що замість середнього класуотримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючуменшість і зубожілу абсолютну більшість.

2.3 Проблемиформування ефективних ринкових інститутів

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й змініінституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Щоб виявити впливдержави на процес формування інститутів, звернемося до його визначення зпогляду неоінституціональної теорії. По Д. Норту, „держава – організація зпорівняльними перевагами реалізації насильства, що поширюються на географічнийрайон, границі якого встановлюються його здатністю обкладати податком підданих“.Тому держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так й,навпаки, створювати інституціональну структуру, що не дозволяє виявитисяперевагам конкурентного порядку через монопольну владу й інші фактори, щоведуть до росту трансакціонних витрат. Все залежить від конкретних історичнихумов і порівняльної ефективності в цих умовах тієї або іншої системигосподарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутомпрогресуючих господарських систем, інститути, генерируемі їм, можуть не тількисприяти підвищенню ефективності (у змісті наближення до умов парето-оптімальногорозподілу ресурсів), але й перешкоджати йому[3.c.24].

Неефективність інститутів виникає внаслідок високих витрат(дорожнечі) колективних дій, необхідних для зміни інститутів, що, у свою чергу,визначається іншими економічними й політичними інститутами. Саме такого родувитрати по зміні інститутів обумовлюють достатню тривалість існуванняінститутів, необхідну для того, щоб виявити їхню економічну ефективність.

Можна запропонувати два підходи до аналізу державноїполітики в рамках інституціональної дослідницької програми — екзогенний йендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державноїекономічної політики, основна увага приділяється позитивної (легкоспостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічнимипроцесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатамипроведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціальногоаналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив,а також їхня зміна.

Відповідно до ендогенного підходу, навпаки, особливийакцент робиться на зміні в результаті проведення мер державної економічноїполітики ціннісних установок і механізмів взаємодії суб’єктів системи, на якуспрямоване вплив такої політики. Тим самим успіх застосовуваних економічнихінструментів залежить від погодженості векторів економічної політики йвнутрішніх (інституціональних) змін у суспільстві, які нею генеруються впроцесі функціонування господарського механізму.

Інституціональна структура економіки будь-якої країни – це,насамперед, результат минулих дій держави й спонтанного еволюційного відборунайбільш ефективних інститутів. Західні країни з ринковою економікою володіютьрозвитий інституціональною структурою, що відповідає домінуючому способуекономічної координації. Тому ці країни можуть дозволити собі використанняметодів прямого й непрямого державного втручання з метою проведення бажаноїекономічної політики без значного збитку для всього національного господарства.Такі міри хоча й деформують інституціональну структуру в галузі, але внезначному ступені.

Інша ситуація спостерігається в країнах з нерозвиненимиринковими відносинами або з перехідною економікою. Ринкові інститути в подібнихкраїнах перебувають у стадії формування або взагалі відсутні. Їхняінституціональна структура включає інститути, характерні не тільки дляринкового порядку, тому різні способи економічної координації часто вступаютьміж собою в конфлікт. Ефективність таких економік значно нижче розвитийринкової або навіть централізовано керованої системи. І якщо державою в умовахперехідної економіки зайво регулюються економічні відносини, що складаються наринках, те це негативно позначається на темпах й якості формування відповіднихринкових інститутів. Виникає парадокс: державне втручання здійснюється, тому щоне працюють ринкові механізми, а останні не можуть ефективно функціонуватичерез відсутність необхідної інституціональної структури.

З вищесказаного можна зробити висновок про те, що не всіміри державної політики розвинених країн можуть бути застосовані в умовахперехідної економіки. Політика держави в перехідній економіці повинна бути впершу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже,ефективної інституціональної структури.

Процес інституціонализації ринків у перехідній економіціпротікає найбільше складно, супроводжуючись руйнуванням уже створенихінститутів або їхнім неефективним функціонуванням. Особлива роль при формуванніінститутів ринку належить формальним інститутам, серед яких найважливішезначення мають інститути й норми законодавства.

Перехідна економіка характеризується руйнуванням старихінститутів (деінституціоналізація) і формуванням нових (інституціоналізація). Деінституціоналізаціяринку, на нашу думку, являє собою процес формування неефективних локальнихінституціональних структур, що характеризуються нестійкістю й високоюмонополізацією або монопсонизацией.

На практиці спонтанно закріплюються інститути, які призначному збільшенні числа індивідів, що випливають певним ними правилам йобмеженням, дають, на нашу думку, що зростає граничну віддачу для всієї групи,у рамках якої застосовується даний інститут .

Інституціоналізація ринку припускає рух економічної системидо своєї інституціональної рівноваги. Деінституціоналізація, навпакихарактеризує процес стійкого й прогресуючого руху інституціональної структуриекономіки убік, зворотну рівноважної, тобто інституціональна нерівновага.

Усунення держави від активної політики по формуваннюінституціональних умов на ринку може привести й приводить, як це показав досвідперехідної економіки в більшості пострадянських країн, до деінституціоналізації,тому що держава в періоди швидких економічних і соціальних змін створюєбільшість інститутів.

»Інституціональний вакуум" веде до атомизаціісуспільства, до збільшення невизначеності дій індивідів на ринку, що значнопідвищує витрати колективної дії по виробленню стійких правил і механізмів, якіповинні стати каталізатором для інституціональних структур, що народжуються,(хоча й необов’язково ефективних для демократичного суспільства у випадку зтіньовим ринком).

Ринкова економіка не може існувати в інституціональному «вакуумі».Тому недоліки ринкового регулювання як механізму координації, обов’язковобудуть замінені якимсь, не обов’язково ефективними механізмами. Відповідно доконцепції представника німецького ордолібералізма В. Ріпці, у всіх суспільствахспівіснують три обмінних механізми: форми обміну на ринках, владно примусовийобмін і форми взаємного соціально встановленого обміну (наприклад, подарунки,обмінні відносини в родинах і т.д.). Отже, недоліки механізму ринковогорегулювання ринку можуть бути компенсовані мірами прямого адміністративногоконтролю «сильного» держави, інакше ринок переходить у тінь ірегулюється традиційними нормами, властивими патримоніальним суспільствам.

У випадку «слабкого» держави уведення новихформальних правил буде утруднений протидією зацікавлених груп,використуючих неформальні практики для максимізації своїх кланових інтересів,що може не завжди узгоджуватися із цілями суспільного добробуту. Томусформовані в російській економіці в цілому й на окремих ринках у чесностінерівновагі ситуації є слідством дій не держави в цілому, а соціальних груп(груп спеціальних інтересів), яким стану нерівноваги вигідні, виходить,ефективні), від чиїх позицій залежить як введення нових формальних правил, такі формалізація існуючих неформальних практик.

Нерівновагі (і неефективної рівноважні) ситуації на ринку,що характеризуються неефективними інститутами, можуть привести до виникненняінституціональних пасток, а також гістерезису в сфері зайнятості. Під гістерезисом розуміються зміни на ринку, які якіснотрансформують характеристики залучених факторів, приведуть до депрофессионалізациій негативного відбору інститутів, наприклад, таких, як інститути тіньовогоринку.

Інституціональна пастка являє собою неефективну стійкунорму або інститут. Стабільність інституціональної пастки означає, що принезначному тимчасовому зовнішньому впливі на систему вона залишається вінституціональній пастці, можливо лише незначно міняючи параметри стану, апісля зняття збурювання повертається в колишній стан неефективної рівноваги.

Звичайно під інституціональною рівновагою розуміютьситуацію, у якій при даному співвідношенні чинностей гравців, даному наборіконтрактних відносин, що утворять економічний обмін, жоден із гравців не вважаєдля себе вигідним витрачати ресурси на реструктуризацію угод. Інституціональнарівновага визначає умови для стабільного функціонування господарськогомеханізму в рамках домінуючого способу економічної координації. Динамічніпроцеси в економіці приводять до створення економічних ситуацій, якіхарактеризуються нерівновага не тільки на «звичайних» ринках товаріві факторів виробництва але й на інституціональному «ринку».

Згідно з універсальною концепцією для успішної економічноїдіяльності країн, що знаходяться у стадії ринкової трансформації, необхідналібералізація торгівлі, реструктуризація економіки за рахунок приватизації,макроекономічна стабілізація з подальшим економічним зростанням. Однак у нас неспрацював, здавалось б зрозумілий механізм «низька інфляція – зростаннявиробництва», не реалізованою залишилась промислова і соціальна політика,поглибилась фінансова і, особливо інвестиційна криза. Аналіз ключових проблемреформування української економіки тільки на традиційній монетаристській основіцей парадокс не пояснює. Вкрай несприятливі внутрішні умови розвитку припорівняно слабких міжнародних позиціях економіки України примушують активношукати нестандартні шляхи виходу з кризи, засоби формування по-справжньомуміжнародно конкурентноспроможної національної економіки.

Попередні спроби перейти від адміністративно-командноїекономіки до ринкової і наступні намагання уникнути або подолатисоціально-економічну кризу засвідчили: короткострокові управлінські рішення таустановки приховують в собі прорахунки стратегічного порядку. Треба діяти відзворотного: прийняти конкретні цілі розвитку держави і суспільства таформалізувати їх в систему основних ключових параметрів, розрахованих на термін15-20 років; визначити найбільш прийнятні і реальні шляхи їх досягнення з врахуваннямресурсного забезпечення, змін внутрішніх і зовнішніх факторів. Мотивомдіяльності всіх щаблів державного управління в соціальній сфері і в сферівиробництва повинно бути майбутнє. Всі без виключення сьогоднішні діїзаконодавчої і виконавчої влади мають витікати із необхідності досягненнявизначених параметрів, а не навпаки. Основним стратегічним вектором продовженняекономічних реформ нам слід визначити створення соціально орієнтованої ринковоїекономіки на базі відродження та прискореного розвитку перспективних секторіввласного виробництва.

Безумовний пріоритет повинні мати напрямки законотворчоїдіяльності, спрямовані на формування ефективної системи державного регулюванняекономічних і соціальних процесів. Тоді ми зможемо не тільки подолати бюджетнуі боргову кризи, але створити сприятливі умови для економічного зростання.

Головним завданням поточного періоду слід однозначновизнати надання керованості процесам, що відбуваються в економіці і соціальнійсфері України.

Власний досвід і досвід інших постсоціалістичних країн,уроки сучасної світової фінансової кризи, дія внутрішніх і зовнішніх, зачастиекстремальних політичних факторів роблять невідкладними неупереджений аналізсоціально-економічної ситуації, і на цій основі розробку комплексної програмирозвитку економіки України.

Не можна говорити, що в Україні повністю паралізованепросування вперед.

Серед позитивних економічних зрушень в українськійекономіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати: — роздержавлення власності, поява недержавного сектору економіки і прошаркуприватних підприємців;

-          зародження національних ринків товарів, праці ікапіталу з переважно ринковим ціноутворенням;

-          становлення національної фінансово-банківськоїсистеми, в цілому регульованого валютного ринку;

-          диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків, появанових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва;

-          підвищення рівня економічної свободи в цілому.

Як позитив можна також оцінити перевірену на практиціздатність держави, підприємницьких структур і населення витримуватибезпрецедентні економічні труднощі – гіперінфляції, постійних неплатежів,соціальної незахищеності тощо. Можна вже говорити про певний імунітет нації доспонтанних дій органів управління економікою.

Однак більше нас турбують негативні явища і тенденції:

-          не відбулося модернізації структури державногоуправління у відповідності з об’єктивними законами розвитку ринкової економіки.Зокрема, в процесі приватизації так і не створено інституту ефективнихвласників;

-          не створено дієздатної системи ринкових інститутів;o втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямкахфундаментальних досліджень, критичного рівня досяг «відплив умів»;

-          склалися гіпертрофовані пропорції між реальним іфінансовим секторами економіки, а також в середині кожного з них. Рекорднимитемпами зростає внутрішній і зовнішній державний борг з неочевиднимиперспективами не тільки його погашення, але й обслуговування;

-          криза внутрішнього інвестування набула риссистемної. Прямі іноземні інвестиції не йдуть в Україну. На національному ринкупанують портфельні інвестори. Зовнішні кредити міжнародних фінансовихорганізацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, разом з тимвиконали і свою негативну роль – скували ініціативу в пошуку альтернативних,насамперед власних джерел фінансування суспільних потреб;

-          відбулося катастрофічне падіння матеріальногодобробуту населення. Розрив у доходах 10% найбагатіших і 10% найбідніших досяг14-15 разів, тоді яка у західних країнах він становить 4-6 разів; o небаченогорівня сягнула тінізація економіки (40-60%).

Але, з нашої точки зору, негативні тенденціїсоціально-економічного розвитку. стали результатом не ринкових реформ, а незавжди послідовної політики їх проведення, тобто, були обумовлені причинамипереважно суб’єктивного характеру. Україна продовжує залишатися у перманентномуперехідному стані.

Успіх тактичних превентивних заходів українського уряду,відносна політична і соціальна стабільність у суспільстві дозволяють говоритипро подовження терміну певної макроекономічної стабільності.

Стає все більш очевидним, що з точки зору цивілізованихперспектив розвитку нам не минути реальних ринкових реформ. Це, по-перше,забезпечить у розумних обсягах зовнішню фінансову підтримку, а по-друге — дастьпевний кредит довіри суспільства, вкрай необхідний для справжнього реформуванняекономіки.

Влада і суспільство мають зрозуміти: ще раз втративши шанс,ми втратимо все. Інтегрування в ринки кінця ХХ століття — це, в принципі,арифметика. Інтегрування в ринки ХХІ століття — це вже алгебра, яка для насвиглядатиме як теорія ймовірності.

І з огляду на це, сучасна економічна політика, на мою думкуповинна бути: — самостійною із забезпеченням безумовного пріоритетунаціональних інтересів і національної безпеки;

— орієнтованою на послідовну відкритість національноїекономіки з урахуванням тенденцій глобалізації економічного розвитку іконкуренції;

— рішучою і послідовною, але водночас і гнучкою у межахвизначеної економічної стратегії;

— принципово важливо, щоб економічна політика булазагальнонаціональною, а не окремих політичних партій і рухів. На сьогоднінеобхідно хоча би мінімальне політичне порозуміння з ключових питаньнаціонального розвитку.

Особливість і гострота сучасного стану національної економікивимагають ринкової інституціоналізації з ефективною державною участю вуправлінні макро- і мікроекономічними процесами.

2.4. Становленнягромадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональнихперетворень

Ідея громадянського суспільства заснована на необхідностіефективного регулювання взаємовідносин людини з політичною владою, суспільстваз державою. Будь-яка політична влада, особливо державна, якими б не були їїсоціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїхповноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. З метоюпротидіяти цій тенденції і для обмеження державного свавілля людствонапрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться,зокрема, ідеї правової держави і громадянського суспільства. Сенс ідеї правовоїдержави полягає в тому, щоб зв’язати політичну владу, державу правом,підпорядкувати її дії закону. Сенс ідеї громадянського суспільства —підпорядкувати державу суспільству, обмежити свавілля державної влади. Обидвіці ідеї і позначувані ними суспільні феномени тісно пов’язані між собою —правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного.Однак на відміну від намагань створити правову державу в Україні, формування уній громадянського суспільства поки що не стало навіть предметом серйознихнаукових досліджень.

У найбільш загальній формі громадянське суспільствонайчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (якполітичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, щовоно перебуває поза сферою державного впливу[6.c.45]. У сучасному суспільствінавряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б незазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільнівідносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватисяяк на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільногоконсенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державнихструктур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідеягромадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільнурегламентацію.

Вона дозволяє розглядати суспільство і державу якпартнерів, визнає у цьому партнерстві пріоритет суспільства, слугує утвердженнюу суспільній свідомості думки про те, що держава існує для суспільства, а ненавпаки. Проблема становлення громадянського суспільства є особливо актуальноюдля колишніх соціалістичних країн, які стали на шлях демократичного розвитку.За соціалізму мало місце одержавлення всіх сфер суспільного життя. Державафактично була власником всіх засобів виробництва, а одержавлена правляча партіямонополізувала політичну владу в суспільстві, нав«язувала йому єдинуідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій, втручалася усімейні стосунки тощо. Фактично держава поглинула громадянське суспільство[7.c.29].

Відсутність розвинутих структур громадянського суспільстваі його зворотнього впливу на державу були головними причинами численнихсоціальних експериментів, які держава звалювала на суспільство у формі „будівництва“соціалізму і комунізму, „культурних революцій“, а також масовихполітичних репресій, голодоморів тощо.

Нерозвиненість громадянського суспільства є однією зосновних причин того кризового стану, в якому опинилися громадяни Україниголовним чином з вини власної ж держави. В Україні суспільство в цілому ікожний громадянин зокрема поки що залежать від держави у всіх відношеннях, не маючина неї дієвих засобів впливу, що дозволяє останній вдаватися до довільнихсоціально-економічних експериментів і не нести відповідальності за їх згубнінаслідки. Становлення громадянського суспільства якраз і має на меті поставитидержаву під контроль суспільства, звести до мінімуму завдавану нею шкоду,обмежити свавілля державної влади[13.c.177].

Контроль над державою громадянське суспільство здійснює урізних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою відмежування інезалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілляостанньої є конституційне проголошення прав і свобод особи. За своєю сутністюконституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення ізаконодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Соціально-економічноюознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося вкраїнах з розвиненою ринковою економікою, є наявність середнього класу не яккласу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей,до якого входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а йнаймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники.Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основіпевної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких критеріївверхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу уцьому розумінні є досить розпливчастим. Однак у практичному відношеннісуспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають наЗаході, суспільство загального благоденства, характеризується відносноюекономічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічнихпотрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такогоблагоденства ще дуже далеко. Якщо економічна структура громадянськогосуспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу,виступає основою політичної структури цього суспільства. До найважливішихполітичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі йогосоціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів[21.c.92].Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців єпрагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й утримання. Як добровільніоб’єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства.Вони виконують у суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальнихінтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадськоїдумки та ін. У той же час політичні партії перебувають у тісному зв’язку здержавною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партіястає суб’єктом державно-політичних відносин і в цій якості не виступаєінститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії,а й усіх інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади іуправління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв’язує громадянськесуспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів надержавному рівні. Важливими політичними інститутами громадянського суспільстває групи інтересів —добровільні об’єднання людей, створені для вираження ізадоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами,насамперед з державою. Поняття „групи інтересів“ є відносно новим длявітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне длянас поняття „громадські організації“, до яких відносяться професійніспілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні,культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об’єднаннягромадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо. Самі по собі громадськіорганізації не є „групами інтересів“ у їх політологічному розумінні[49.c.78].Як „групи інтересів“ громадські організації виступають тоді, коливиконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою іполітичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадськиморганізаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжнихорганізацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різнихаматорських об’єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. Забудь- яких умов „групи інтересів“ відрізняються від політичних партійтим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за метузавоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї,виступаючи в цій якості як групи тиску Представництво групових інтересівгромадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх,так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього,прямого впливу „груп інтересів“ на органи державної влади є лобізм.

Донайважливіших форм опосередкованої взаємодії „груп інтересів“ здержавою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії. „Групиінтересів“ прагнуть до налагодження зв’язків з політичними партіями,підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу. Декотрі знайбільш масових „груп інтересів“, наприклад, профспілки, створюютьвласні політичні партії для обрання своїх представників до органів державноївлади.

Середчисленних і багатоманітних „груп інтересів“ у країнах з розвиненоюринковою економікою найбільш впливовими є об’єднання найманих працівників(профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересівнайманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. В умовахсоціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли підкерів- ництвом правлячої партії.

Удемократичному суспільстві вони покликані перебувати в опозиції до влади,виступати рівноправним партнером у відносинах з державою. Становленнянезалежних профспілок вже відбувається в Україні. Утворилися, зокрема,незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу,Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної талегкої промисловості України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України таінші профспілкові об’єднання. Спадкоємниця єдиних радянських профспілокФедерація профспілок України втратила монополію на представництво інтересівтрудящих. Поряд з нею діють інші міжгалузеві профспілкові об’єднання —Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське профспілкове вільне об’єднаннясолідарності трудівників, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників.

Профспілкипрагнуть самі представляти свої інтереси на державному рівні. Характерним уцьому відношенні є створення у квітні 1997 р. Всеукраїнської партії трудящих, воснову діяльності якої були покладені програма дій та передвиборна платформаФедерації профспілок України. Щоправда, на виборах до Верховної Ради ця партіяотримала всього 0,8 % голосів, що певною мірою відбиває і авторитет самої ФПУ всуспільстві[23.c.38]. Більш перспективною, ніж створення власних „кишенькових“партій, для профспілок була б інтеграція з впливовими політичними партіямилівої орієнтації, як це відбувається в багатьох країнах Заходу. Паралельно зістановленням нових проф-спілок в Україні відбувається утворення об’єднаньпідприємців. До них відносяться, зокрема, Український союз промисловців іпідприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Асоціація фермерів Українита інші об’єднання.

Насьогодні найвпливовішим з таких об’єднань можна вважати Український союзпромисловців і підприємців, який має розгалужену мережу регіональнихорганізацій і прагне здійснювати відчутний вплив на політику держави.Політичними інститутами громадянського суспільства, крім партій і»групінтересів", є також «четверта влада» — недержавні засоби масовоїінформації. Однак похідними від соціальної структури суспільства і найбільшважливими засобами впливу громадянського суспільства на державу є самеполітичні партії і так звані «групи інтересів».

Висновки

Інституционалізм — це в певному значенні альтернативанеокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять ізсмитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму ісаморегулируемости економіки і дотримуються «чистої економічної науки»,то інституціоналісты рушійною силою економіки разом з матеріальними чинникамивважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються вісторичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свогоаналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблемисоціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, непідрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що вінперевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи яквирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізмоголошує різного роду надбудовні явища — морально-етичні, правові,організаційні і тому подібне — і їх вплив на економічні відносини. Таким чином,неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають іосновних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теоріїфактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільнихвідносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізмачасом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристикирушійних сил соціально-економічних процесів.

Інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно,що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне,однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення,норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика,корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому,помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть,матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, щозавгодно, але тільки не інститути

Кожен соціальний інститут характеризується наявністю метисвоєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети,набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту.

Інституціональна структура — це певний упорядкований набірінститутів, що створюють матриці економічного поводження, що визначаютьобмеження для господарюючих суб’єктів, які формуються в рамках тієї або іншоїсистеми координації господарської діяльності.

В економічній літературі поняття "інституціональнаструктура" має безліч трактувань. Часто не проводиться розходжень міждефініціями "інституціональна структура" й "інституціональнесередовище".

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в нійвідбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових,економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економікметодологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. В Україніструктурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці, є практичнонекерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений іне формалізований.

Інституціональний підхід припускає розгляд економіки не якстатичної системи, а як динамічного процесу, що постійно трансформується.

Дослідження в теорії інституціонализма стосовно до транзитивнихекономік перебувають у стадії свого становлення. Інституціональна основаперехідного суспільства слабко структурована й мало вивчена. У зв’язку із цимперспективи подальших досліджень будуть укладатися в обґрунтуванні факторів,закономірностей й інституціонального механізму структурних зрушень в економіців парадигмі нового напрямку економічної теорії – інституціональноїархітектоніки.

В Україні відбувається еволюційний процес трансформаціївідносин приватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективнихкорпоративних відносин власності. Трансформація відносин власності визначаєзміну інших економічних відносин. Формування ефективного інституту власності — це завдання, яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхіднореформувати організаційні і управлінські (владні) відносинисоціально-економічної системи, оскільки ці відносини є передумовами змінивідносин власності.

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й змініінституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Можназапропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамкахінституціональної дослідницької програми — екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державноїекономічної політики, основна увага приділяється позитивної (легкоспостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічнимипроцесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатамипроведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціальногоаналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив,а також їхня зміна. Політика держави в перехідній економіці повинна бути впершу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже,ефективної інституціональної структури.

У найбільш загальній формі громадянське суспільствонайчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (якполітичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, щовоно перебуває поза сферою державного впливу. У сучасному суспільстві навряд чизнайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавалавпливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини —від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як наоснові закону, який у демократичних державах є результатом суспільногоконсенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державнихструктур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідеягромадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільнурегламентацію.

Література

1.        Білоконенко О.В. Історія економічних учень:Конспект лекцій. – К.: Українсько-фінансовий інститут менеджменту і бізнесу,1998. – 96 с.

2.        Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учеб. пособие — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юрайт, 1999. — 384 с.

3.        Бьюкенен Дж., Таллок Г. Расчет согласия. Логическиеоснования конституционной демократии // Бьюкенен Дж. Сочинения. Серия «Нобелевскиелауреаты по экономике». М., 1997.

4.        Ванберг В. «Теория порядка» иконституционная экономика // Вопросы экономики, 1995, № 12.

5.        Воронов І.О. Правовадержава як предмет політологічного аналізу / І.О. Воронов. – К.: ВІРА ІНСАЙТ,2000. – 376 с.

6.        Габермас Ю. Структурніперетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянськесуспільство/ Ю. Габермас; Пер. з нім. А. Онишко. – Л.: Літопис, 2000. – 318 с.

7.        Гавел В. Про громадянськесуспільство // З промови // Цит. По. Демократія – це дискусія: Громадянськазаангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. – 2-евид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

8.        Гальперин В. М. Макроэкономика. СПб.: 1994.

9.        Гегель Г.В.Ф. Философияправа. – М.: Мысль, 1990. – 524 с

10.      Дементьев В.В. Некоторые аспекты мотивациихозяйственного поведения в переходной экономике. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины,ДонГТУ Минобразования Украины, Юго-Восток, 1999.

11.      Демократія – це дискусія:Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс.– 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

12.      Долан Э. Дж. Макроэкономика. СПб.: 1994

13.      Злобіна О., Резнік О.Громадянський простір України: ступінь ідентифікації та чинники консолідації //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – №2.

14.      История экономических учений: Учебник для экон.спец. вузов / Рындина М.Н., Василевский Е.Г., Голосов В.В. и др. – М.: ВШ,1983.

15.      История экономических учений. Учебник для экономическихспециальностей ВУЗов. 1985 г.

16.      История экономических учений: Учебное пособие.Автономов В. 2007г

17.      История экономических учений: (современный этап):Учебник / Под общ. ред. А.Г. Худокормова. М., 1998

18.      История экономических учений. Учебное пособие подред. В. Автономова, О. Ананьина. М., 2000..

19.      Кант. И. Сочинения: в 6-тит. – М.: Мысль, 1965, – т.4. – ч.2. – 478 с

20.      Капелюшников Р.И. Экономическая теория правсобственности (методология, основные понятия, круг проблем). М., 1990.

21.      Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. Історія економічнихучень: Підручник. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

22.      Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічноїтеорії: політекономічний аспект: підручник .-К.: «Вища школа». — 1997.

23.      Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинникудосконалення соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. – 2001. — № 6

24.      Кравченко Н.В. Принципи формування ефективноговласника у процесі ринкових перетворень // Академічний огляд. – 1999. — № 2. .

25.      . Кравченко Н. Світові тенденції і національніособливості трансформації відносин між управлінням і працею в господарськихорганізаціях // Збірник наукових праць. – Київ: Інститут світової економіки іміжнародних відносин НАН України. – 2000. – Вип. 25 .

26.      Лебедева Н.Н. Цивилизационнаяформа хозяйствования: институциональные основы// Экономическая теория на порогеХХI века-3. — М.: Юристъ, 2000.

27.      Лищишин О. Основи ринкової економіки. Курс лекцій.Львів:. – 1994.

28.      Лойберг М.Я. История экономики: Учебно-методическоепособие. / Инфра-М. 2002 г

29.      Макєєв В. Визначення поняття «ринок» і «ринковівідносини» // Економіка України. – 1997. — №2.

30.      Макконел К.Р., Брю С.Л. Економікс: принципи,проблеми, політика. М.: Республіка. — 1992.

31.      Маршалл А. Принципы политэкономии. 1980 г.

32.      Мэнкью Н. Г. Макроэкономика. М.: 1994.

33.      Мешко І.М. Історія економічних вчень: Основні течіїзахідноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посібник. – К.:ВШ, 1994.

34.      Мороз А.М. Банківська енциклопедія. К.: Ельтон. –1993

35.      Мочерний С.В. Основи економічної теорії.-Т.: АТ«Тарнекс».- 1993.

36.      Ніколенко Ю. Основи економічної теорії.Ч.1.-К.: «Либідь».- 1994.

37.      Нестеренко А.Н. Экономика и институциональная теория/ РАН. Ин-т экономики, Ин-т междунар. экон. и полит. исслед.; Отв. ред. Л.И.Абалкин. — М.: Эдиториал УРСС, 2002. — 415 с

38.      Николаева Л.А., Черная И.П. Экономическая теория:Учебно-методическое пособие. / ВГУЭС, 1999 г.

39.      Новичков А.В Экономическая теория (Политическаяэкономия): Учебное пособие для вузов.- ИТК Дашков и К, 2007.

40.      Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционированиеэкономики.- М.: Фонд экономической книги «Начала», 1997.

41.      Овчинников Г. П. Макроэкономика. СПб.: 1993.

42.      .Озерникова Т. Принуждение к труду в переходнойэкономике // Вопросы экономики. – 2003. — №9.

43.      Олейник А. Институциональная экономика: Учебноепособие. М., 2000.

44.      Основи демократії:Посібник / За заг. ред. А. Колодій; Редкол.: Д. Перлін, В. Андрущенко, В. Воловичта ін.; Кол. авт.: М. Бессонова, О. Бірюков, С.С. Бондарчук та ін; М-во освітиі науки України; Акад. пед. наук України. Ін-т вищ. освіти; Укр.-канад. проект «Демократ.освіта». – К.: Вид-во «Ай Бі», 2002

45.      Паніна Н. Чинникинаціональної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму всучасній Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – №4.

46.      Полтерович В.М. Институциональная динамики и теорияреформ // Эволюционная экономика и «мэйнстрим». М.: Наука, 2000.

47.      Сакс Дж. Макроэкономика. Глобальный подход. — М.:1996.

48.      Суспільно-політичніреформи: Навч. посіб./ Л.В. Гонюкова, М.М. Логунова, М.І. Пірен та ін. – К.:Центр навч. л-ри, 2004. – 199 с.

49.      Формування громадянського суспільствав Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. праць Укр. Акад. держ. упр.при Президентові України/ За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва; Редкол.:В.М. Князєв, Н.Р. Нижник, А.М. Пойченко, В.А. Ребкало. – К.: Вид-во УАДУ, 2001.

50.      Хрестоматия по экономической теории. / Сост. Е.Ф.Борисов. — М.: Юристъ, 2000. — 536 с.

51.      Экономика: Учебник. Издание 3-е, переработанное идополненное. Под редакцией доктора экономических наук профессора А. С.Булатова., — М: ЮРИСТЪ, 1999

52.      Экономическая теория. / Сост. Николаева Л.А.,Черная И.П… — Вл.: ВГУЭС, 2000.

53.      Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма.Фирмы, рынки, «отношенческая» контрактация. СПб., 1996.

54.      Шаститко А.Е. Неоинституциональная экономическаятеория. 2 изд., перераб. и доп. М., 1999.

55.      Ходзінський К. Сучасний стан праці в Україні тапроблеми її інтенсивності // Економіка України. – 2004. — № 8.