Реферат: Еколого біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa

--PAGE_BREAK--1.3 Вплив паразита на хазяїна
Вплив паразита на хазяїнарізнома­нітний. Перш за все паразит, знахо­дячись у тілі хазяїна, діє механічно. Так, міхур ехінокока тисне на органи, порушуючи їх функціонування. Стьож­кові черви і аскариди можуть викли­кати кишкову непрохідність. Кишкова непрохідність може бути наслідком не тільки механічної закупорки, а й реф­лекторних спазмів у відповідь на по­дразнення стінки кишок паразитами. Печінкові сисуни і аскариди можуть закупорювати жовчні протоки і стати причиною жовтяниці.
Паразити кишок використовують ча­стину їжі, яка перетравлена їх хазяїном, що може зумовити виснаження хазяїна. Виділяючи продукти життєдіяльності, паразити постійно отрую­ють організм отруйними хімічними ре­човинами — токсинами. Токсини малярійних плазмодіїв викликають приступи малярії. Аскариди і анкілостоми виробляють речовини, які розчиняють еритроцити. Спеціальним експериментами було доказано, що екстракт із стьожкового черв'яка впливає на мо­торну фінкцію кишок. Слина крово­сисних членистоногих також має ток­сичні властивості [6].
Ряд паразитів сприяє проникненню у тіло хазяїна інших хвороботворних організмів. Наприклад, волосоголовці, анкілостоми, личинки аскариди, пору­шуючи цілісність стінок кишок, сприя­ють проникненню хвороботворних мік­роорганізмів у порожнину тіла. Збудники деяких хвороб проникають у організм  ха зяїна через укуси крово-сисних членистоногих  тобто трансмі-сивним шляхом.
Продукти життєдіяльності багатьох паразитів токсичні. Вони призводять до приступів гарячки (при малярії), недокрів'я (при дифілоботріозі), загального нездужання, зниження праце­здатності (при багатьох гельмінтозах), до затримки розвитку у дітей (при анкілостомідозі). Патогенна дія пара­зитичних червів часто виражається у алергічних реакціях враженого орга­нізму, а вони призводить до порушен­ня регулюючих систем хазяїна, зокре­ма його нейрогуморальної системи [4].
Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяї­ном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна при­сутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворюван­ня, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (метацеркарії сисунів, трихінела) формую­ться сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Вини­кають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому  рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.
Як уже відзначалось, паразитизм характеризується антагоністичними взаємовідносинами у системі пара­зит— хазяїн, проте вираженість цього антагонізму у різних системах різна і склалась вона у процесі філогенетич­ного розвитку. Упроцесі сумісної ево­люції макро- і мікроорганізми ніби «притирались» один до одного. У філогенетично молодих системах пара­зит— хазяїн антагонізм більш гострий, ніж у старих системах, де він вираже­ний значно слабше. Існує думка, що у ряді випадків згладжування анта гонізму у цій системі зумовлене біохімічним зближенням антигенних структур обох партнерів. У зв'язку з цим, як правило, при гельмінтозах стійкого імунітету не виникає. Тому одними і тими ж гельмінтозами люди­на може хворіти багаторазово, що не­обхідно мати на увазі при проведенні профілактичних заходів. З іншого боку, при паразитуванні ряду найпро­стіших (лейшманій, трипаносом) ви­робляється стійкий імунітет, що дає можливість проводити профілактичну імунізацію [2].
Знаходячись у організмі хазяїна, по­стійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опосередко­ваний через організм хазяїна. Внаслі­док цього у будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикладом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ра­коподібне — сакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила членистість тіла, органи чут­тів, травну систему. Воно складається із безформного мішка, який наповне­ний статевими залозами і яйцями. Про належність сакуліни до класу рако­подібних стало відомо тільки завдяки вивченню її зародкового розвитку.
Нерідко спрощення організації су­проводжується зменшенням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спрощення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються при­стосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У багатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуттів, а в деяких, які живуть у кишках або крові, відсутні травні системи. Навпаки, у тимчасових екто­паразитів у кишках є пристосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що у киш­ках п'явок і кліщів є бічні вирости.
У паразитів добре розвинені, органи прикріплення; присоски у сисунів; при-соски, гачки, ботрії у стьожкових, червів; чіпкі кінцівки у ряду паразитич­них членистоногих тощо. Ендопаразити живуть у безкисневому середовищі, тому у них з'явились спеціальні при­стосування для процесів життєдіяль­ності в цих умовах. У гельмінтів — мешканців кишок — клітини на поверх­ні тіла виділяють речовини, які перешкоджають перетравленню паразитів  ферментами  травних  соків хазяїна [7].
Характерними рисами паразитів е добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість, що викликано двома причинами. По-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження. По-друге, у результаті природного добору ви­живають тільки ті паразити, які набу­вають здатності до, інтенсивного роз­множення у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяї­нів і загибеллю великої кількості за­родків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших  дуже стійкі до несприятливих умов абіотичного се­редовища.
У результаті імунної відповіді ха­зяїна на паразитів, які у ньому посе­лилися, нерідко у останніх знижується інтенсивність росту та падає продук­тивність статевих клітин.
На систему паразит — хазяїн впли­вають фактори зовнішнього середови­ща. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і со­ціального середовища на організм ха­зяїна можуть сприяти підсиленню па­тогенної дії паразитів.
Чисельність паразитів у будь якій популяції хазяїнів, як і в тілі кожного окремого хазяїна не по­винна перевищувати певного рівня, бо виникає загроза існування популяції хазяїна, а за ним  і паразитів. У взаємовідносинах у системі пара­зит — хазяїн існує кілька механізмів, які грунтуються на принципі зворотного зв'язку і підтримують чисельність популяції паразитів на певному рівні. Інколи вслід за перенаселенням попу­ляції паразитів у тілі хазяїна настає зниження росту паразитів, загибель частини з них, зниження репродуктивності.
Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення  чи­сельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у жит­тєвих циклах паразитів. Так, сисун ча­стину життєвого циклу проводить у тілі молюсків, де інтенсивно розмножує­ться партеногенетично. Велика кіль­кість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії роз­витку сисуни проходять у хазяїнів ін­ших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.
Як відзначалось вище, на рівні осо­бини паразит звичайно наносить шко­ду хазяїну. Але у популяції хазяїнів він може відігравати позитивну роль, регулюючи чисельність хазяїнів. Інтен­сивне збільшення чисельності популяції хазяїнів може призвести до висна­ження її харчових ресурсів і виклика­ти загибель усієї популяції. У таких випадках звичайно виникають епізоотії (масове захворювання тварин) пара­зитарних хвороб. Це призводить до загибелі частини тварин, і оптимальна чисельність популяції відновлюється. Виживає і популяція паразитів. У цьо­му проявляється позитивна роль пара­зитів (як і хижаків) у біогеоценозах. Але якщо можна говорити про певну позитивну роль паразитизму у природ­них біогеоценозах, то це ніяк не сто­сується людського суспільства. Пара­зитарні хвороби у людей обов'язково слід виявляти і лікувати, а в колекти­вах людей необхідно здійснювати про­філактичні заходи [1].
Розподіл паразитів у популяції ха­зяїнів має певну закономірність. У популяції не всі особини рівною мі­рою вражені паразитами. Звичайно вражена тільки частина популяції, але у вражених особинах нагромаджується велика кількість паразитів. Це. пояс­нюється рядом причин: дещо різними умовами середовища, у які потрапляють окремі особини популяції хазяїнів і паразитів; зниженням резистентності уже вражених особин; розмноженням паразитів у тілі хазяїна (дизентерійна амеба, малярійний плазмодій у люди­ни, личинкові стадії сисунів у молю­сків).
1.4 Шляхи розселення паразитів та по­шук хазяїна
 Розселення тварин — важлива умова збереження виду.
Особливо важливо розселення для па­разитів, оскільки суперінвазія призво­дить до смерті хазяїна і загибелі паразита. Тому паразити мають здат­ність залишати на певній стадії роз­витку одного хазяїна та знаходити інших.
Перехід від одного хазяїна до іншо­го, забезпечуючи розселення паразита, супроводжується високою його смерт­ністю, оскільки ймовірність знахо­дження нового хазяїна, як правило, дуже невелика. Загибель більшої ча­стини особин на різних стадіях циклу розвитку паразита компенсується ве­ликою плодючістю паразитичних форм. Перехід від одного хазяїна до іншого здійснюється двома шляхами; 1) за допомогою вільноживучої активно рух­ливої личинки, 2) за допомогою не­активної (в стані спокою: яйце, циста, спора) стадії. Остання має захисні пристосування, (оболонка), які забез­печують перечікування несприятливих умов.
Активна рухлива стадія (церкарій, рабдитна, філярієвидна личинка) сприяє розселенню паразита у просто­рі, звичайно не живиться і живе не довго. Крім функції розселення вона винокує функцію пошуку хазяїна.
Включення в цикл розвитку проміжного хазяїна дає можливість паразитові уникнути несприятливих впливів середовища і продовжувати строк свого існування.
Розселенню паразита сприяє також переміщення хазяїнів. Особливо ефек­тивне переміщення остаточного хазяї­на, який е носієм статевозрілих форм паразита і розсіює його яйця на тери­торії свого житла.
Якщо цикл розвитку включає пере­носника, то функцію пошуку нового хазяїна виконує переносник. При наяв­ності в циклі проміжного хазяїна, як правило, паразит не бере участі в по­шуку остаточного хазяїна, а потрап­ляє до нього завдяки наявним харчо­вим зв'язкам [8].
Паразити можуть змінювати пове­дінку проміжних хазяїнів таким чином, що шанси потрапити до остаточного хазяїна будуть підвищуватися. На­приклад, мурашки, які вражені метацеркаріями трематоди, вилазять на кінчик травинки і тут ціпеніють, що забезпечує ковтання їх травоїдними тваринами. Риби, які вражені деякими видами цестод, плавають значно по­вільніше, тому частіше стають здобич­чю хижаків.
У багатьох паразитів ймовірність зустрічі з хазяїном полегшується, за рахунок синхронізації їх циклу роз­витку з біоритмамн і поведінкою ха­зяїна. Наприклад, яйця Schistosoma hаеmatobium виділяються з організму людини із сечею, причому найбільша їх кількість надходить у порожнину сечового міхура в другу половину дня, коли ймовірність купання досить ве­лика (проміжний хазяїн — водний мо­люск).
Прикладом синхронізації циклів па­разита і переносника можуть бути філярії Wuchereria bankrofti, личинки якої переходять в периферичні судини людини вночі, тобто в той час, коли переносник — комар роду Mansonia нападає на людину для смоктання кро­ві. Вдень личинки концентруються.в судинах внутрішніх
Шляхи проникання паразита в тіло людини можутъ бути різними Напри-клад через рот — перорально: цисти дизентерійної амеби, яйця аскариди, гострики, фіни ціп'яків, личинкові стадії сисунів. У  деяких паразитів (анкілостома, шистосома) личинка вбуравлюється в шкіру (перкутантне проник­нення). Можливе зараження статевим шляхом, (трихомонади)
К. І., Скрябін і Р.С. Шульц (1931) серед, паразитичних червів, виділили дві групи у залежноеті від характеру роз ви тку: гео- і біогельмінтів, найсприятливішим  середовищем є грунт, що й  дало підставу називати їх геогельмінтами. Враження, людини геогельмінта ми відбувається через немиті овочі ї фрукти на яких можуть знаходитися яйця геогельмінтів (на-приклад, аскариди, волосоголовця), або при безпосередньому контакті з грунтом, в якому є личинки (наприк­лад, кривоголовки).
Біогельмінти проходять життєві цикли із зміною хазяїнів. Між хазяїнами біогельмінтів існують трофічн (харчові) зв'язки, завдяки чому здійснюється передавания паразитів. Наприклад, людина вражається неозброєним ціп'я­ком, поїдаючи яловичину. Життєві цикли паразитіввключають личинкові стадії і статевозрілі форми. Частину життєвого циклу з певними стадіями паразит проходить у тілі одних хазяїнів, частину — в інших. Організм, у тілі якого паразит знахо­диться у статевозрілій стадії і роз­множується статевим шляхом, називається остаточним, або дефінітивним, хазяїном (лат. dеfinitivus — остаточ­ний). Організм, у тілі якого паразит проходить личинкову стадію чи стадії або розмножується безстатевим шля­хом, називається проміжним хазяїном. У життєвому циклі деяких паразитів личинкові стадії послідовно перехо­дять від одного до іншого хазяїна. У такому випадку першого з них на­зивають першим проміжним, а друго­го— другим проміжним, або додатко­вим, хазяїном [3].
У деяких паразитів може існувати резервуарний хазяїн. Вони не обов'яз­кові у життєвому циклі паразитів, але, потрапивши в організм такого хазяї­на, паразит не гине, хоч і не розвиває­ться далі. Кількість таких паразитів у тілі резервуарного хазяїна може збільшуватися. При поїданні резер­вуарного хазяїна остаточним хазяїном паразит завершує розвиток. Резервуар­ний паразитизм полегшує паразиту проникати в організм остаточного ха­зяїна.
У кишках людини може паразиту­вати стьожковий черв'як — лентець широкий. Людина для нього є остаточ­ним хазяїном. Першим проміжним хазяїном є рачок-циклоп, другим — бага­то видів риб, у тому числі щука. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи рибу. Але рибу може з'їсти інша риба, наприклад щука. Личинки лентеця широкого — плероцеркоїди — при цьому не гинуть, а переселяються у м'язи щуки. Тут плероцеркоїди можуть нагромаджуватися. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи сире м'ясо й ікру щуки. Отже, для лентеця широкого щука може бути як лопатковим, так і резервуарним хазяїном.
Способи проникання паразита в ор­ганізм хазяїна залежать від біологіч­них особливостей паразита. Переда­вання біогельмінтів найчастіше здійс­нюється при поїданні одного хазяїна іншим. Інколи живі організми можуть бути механічними переносниками збуд­ників захворювань. Наприклад, мухи і таргани можуть переносити на по­верхні тіла і в кишках хвороботворні бактерії, цисти найпростіших і яйця гельмінтів. Але участь цих переносни­ків не обов'язкова, значно частіше вра­ження здійснюється без них. Такі не­обов'язкові і неспецифічні переносники називаються факультативними.
У інших випадках необхідна участь специфічних переносників. Так, пере­давання кров'яних паразитів пов'язане з харчуванням специфічних перенос­ників із типу членистоногих на тепло­кровних тваринах. Звичайно у тілі та­ких переносників паразит проходить певні стадії розвитку або розмножує­ться (наприклад, малярійний плазмо­дій у тілі комара). Специфічні обов'яз­кові переносники називаються облігатними.
Отже, у розповсюдженні деяких па­разитів беруть участь облігатні пере­носники. Наприклад, збудник маля­рії — малярійний плазмодій — передає­ться людині малярійним комаром Ano­pheles. Такий шлях передачі збудника хвороби називається трансмісивним (лат. transmissio — передавання), а хвороби, які передаються таким шля­хом, називаються трансмісивними.
Є. Н. Павловський виділив особливу групу хво­роб, яка характеризується природною локалізацією, Природно-осередковими називаються хвороби, які пов'язані з комплексом природних умов. Вони іс­нують у певних біогеоценоз ах неза­лежно від людини, але коли люди по­трапляють у ці біогеоценози, то мо­жуть бути враженими [9].
Існування осередків таких хвороб зу­мовлене наявністю трьох груп орга­нізмів: І) організмів, які є збудника­ми хвороби; 2) організмів, які є хазяї­нами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів — переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивне.  Збудник лейшманіозу — один з видів найпрості­ших— лейшманія (Leischmania ma­jor). Природним резервуаром для лейшманій є дрібні гризуни, які жи­вуть у пустині,— піщанки. Облігатними переносниками є комахи із ряду двокрилих — москіти.
Багато паразитичних хвороб є при­родно-осередковими. При розробці заходів боротьби з природно-осередкови­ми хворобами необхідно враховувати особливості збудника, переносника і тварин, які функціонують як резервуа­ри збудника. Переважна більшість природно-осе­редкових хвороб передається трансмі­сійним шляхом, але існують природно-осередкові хвороби і з іншими шляха­ми передавання (опісторхоз, дифілоботріоз, трихінельоз).
    продолжение
--PAGE_BREAK--Із майже півтора мільйонів видів тварин близь­ко 60 тис. ведуть паразитичний спосіб життя, у тому числі близько 500 видів можуть паразитувати в людини і лока­лізуватися в багатьох її органах (рисунок 1.1).
                                                              <shapetype id="_x0000_t75" coordsize=«21600,21600» o:spt=«75» o:divferrelative=«t» path=«m@4@5l@4@11@9@11@9@5xe» filled=«f» stroked=«f»><path o:extrusionok=«f» gradientshapeok=«t» o:connecttype=«rect»><lock v:ext=«edit» aspectratio=«t»><imagedata src=«21169.files/image001.png» o:><img width=«609» height=«635» src=«dopb94671.zip» v:shapes="_x0000_i1025">
Рисунок 1.1 — Локалізація паразитів у тілі людини
У зв'язку з цим одним з розділів науки про паразити — парази­тології — є медична паразитологія.
Характерна риса паразитів — їхня патогенність (гр. pathos — страждан­ня, genos — народження), тобто здат­ність викликати захворювання. Назви хвороб, які спричинюють паразити, утворюються з кореня родової назви паразита, до якого додається суфікс -оз, іноді -ез або -аз. Звідси захворю­вання, яке викликається одноклітин­ним паразитом, лейшманією, називає­ться лейшманіозом, дизентерійною амебою — амебіазом, печінковим сису­ном, або фасцілою,— фасціольозом тощо.
Хвороби, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропо-позами. Біологічним хазяїном і джере­лом збудників цих хвороб € вражена людина. Хвороби, збудники яких вра­жають організм тварин і людини, на­зиваються зоонозами. При цьому дже­релом збудників хвороби е свійські й дикі тварини.Багатьом із зоонозів властива при родна локалізація. Захворювання, які викликаються вірусами і збудниками рослинної природи, наприклад спірохе­тами, бактеріями, рикетсіями, назива­ються інфекційними. Хвороби, які по­в'язані зі збудниками тваринної при­роди — найпростішими, гельмінтами, членистоногими, називаються інвазій­ними [7].
Стадії розвитку паразита, в яких він здатний проникати у тіло хазяїна і після цього продовжувати свій розви­ток, носять загальну назву інвазійних. Так, малярійний плазмодій у організ­мі людини проходить ряд стадій, але тільки стадія гаметоцита, потрапивши у тіло комара, буде продовжувати по­дальший розвиток. Отже, для комара інвазійною стадією є гаметоцит. У тілі комара плазмодій також проходить  ряд стадій, але з них тільки стадія спорозоїта є інвазійною для лю­дини.
Для запобігання враженню парази­тарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профі­лактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне по­ширення паразитів людини, як і хво­роби (паразитози), які вони виклика­ють, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.
Роль вітчизняних учениху розвитку паразитології. Вітчизняні вчені зробили немалий внесок у паразитологію, зокрема медичну. О. П. Федченко розшифрував життєвий цикл ришти. Ф. О. Леш відкрив амебу — збудника амебіазу, П. Ф. Веронський — збудни­ка одного з видів лейшманіозу, Д. Ф. Лямбль — паразитів органів травлення— лямблій. В. Я. Данилев-ський виявив плазмодіїв — збудників алярії птахів, що сприяло виявленню збудників малярії людини Важливі дослідження малярії виконали В. В. Фавр і Д. Л. Романовськнй. 1. І. Меч­ников першим висловив припущення, що кліщі є переносниками збудників спірохетозів. М. О. Холодковський про­водив дослідження паразитичних чер­вів і надрукував перший атлас гельмін­тів людини.
Успішним розвиток паразитології привів до формування паразитологічиих шкіл, творцями яких стали видат­ні вчені.
В. О. Догель (1882—1955) першим у світовій науці обгрунтував екологічий напрямок у паразитології і ство­рив найбільшу паразнтологічну школу. В. М. Беклемішев (1890—1962) ав­тор вчень про малярійні ландшафти і життєві цикли кровосисних членисто­ногих. Ці вчення лягли в основу захо­дів по ліквідації малярії, сприяли і сприяють боротьбі не тільки з маля­рією, а й іншими хворобами, які передаються членистоногими. Створений В. М. Беклемішевим науковий напря­мок успішно розвивається його числен­ними учнями і послідовниками.
Є. Н. Павловський (1884—1965) ввів у науку вчення про трансмісивні хвороби і природну локалізацію деяких хвороб, яке відіграє важливу роль в оздоровленні територій, з якими пов'я­зане існування цих хвороб. Учні й послідовники Є. Н. Павловського успіш­но продовжують розвивати створений ним напрямок у науці [5].
К. І. Скрябін (1878—1972)—орга­нізатор найбільшої у світі школи гельмінтологів, а також численних експе­дицій, які вивчали поширення гельмінтозів у людини, свійських і диких тва­рин на величезній території нашої країни. Він відкрив і описав більше 200 нових видів гельмінтів. Велику роль у дослідженнях К. І. Скрябіна відіграла розробка заходів у боротьбі з гельмінтозами, методів їх діагности­ки, терапії і профілактики. Численні учні й послідовники К. І. Скрябіна працюють сьогодні у багатьох парази-тологічних установах нашої країни і за кордоном.
О. П. Маркевич створив найбільшу школу паразитологів на Україні. Організоване за його ініціативою Україн­ське республіканське наукове товариство паразитологів об'єднало науково-дослідницьку І практичну діяльність паразитологів усіх профілів. Розробив методику комплексного вивчення паразитологічної ситуації, створив і розви­нув учення про паразитоценози [3].

2 ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІГАТНИХ ТА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ПАРАЗИТІВ НАДЦАРСТВА PROTOZOA
2.1 Тип Найпростіші (Protozoa)
 До цього типу відносять приблизно 20 — 25 тис. видів. Найпростіші дуже по­ширені на нашій планеті і живуть у найрізноманітніших середовищах: у морях і океанах, прісних водоймах, а деякі види — у грунті. Багато най­простіших пристосувались до життя у тілі інших організмів — рослин, тва­рин, людини.
У зв'язку з великим поширенням і практичним значенням найпростіших виділилась спеціальна наука про них — протозоологія і як її розділ — медична протозоологія.
До типу найпростіших організмів відносять організми, тіло яких скла­дається з цитоплазми і одного або кількох ядер. Це дає підстави вважа­ти, що найпростіші зберігають риси клітинного рівня організації. Прото­плазма тіла найпростіших утворює одну клітину, тому їх називають одно­клітинними (Monocytozoa). У цьому відношенні їх протиставляють усім іншим типам тварин, які включають багатоклітинні організми (Metazoa).
Проте необхідно відзначити, що при морфологічній подібності клітин най­простіших з клітинами багатоклітин­них вони суттєво відрізняються одна від одної. Клітина найпростішого — са­мостійна особина, яка виконує усі функції цілісного організму, тоді як клітини багатоклітинного організму тварини становлять тільки частини ці­лого, повністю від нього залежать і ви­конують спеціалізовані функції.
Переважна більшість найпростіших має мікроскопічні розміри, які коли­ваються у межах від 3 до 150 мкм. Тільки найбільші представники цього типу, наприклад раковинні корененіж-ки, які живуть у північних морях, та викопні нумуліти, досягають у діаметрі 2—3 см.
Частини тіла найпростіших, які ви­конують різні функції, називають ор-ганелами, або органоїдами. Є органої­ди двох типів: загального призначення, які характерні для будь-яких клітин (мітохондрії, центросоми, рибосоми то­що), і спеціального призначення, які виконують життєві функції одноклітин­них як самостійних організмів.
Органоїдами руху у різних представ­ників типу можуть бути несправжні ніжки (псевдоподії), джгутики, війки. Органоїди травлення складаються з травних вакуолей. У тілі деяких най­простіших є скоротливі (пульсуючі) вакуолі, які відіграють роль органої­дів саморегуляції, виділення і дихан­ня. Багато найпростіших, які живуть вільно, мають зовнішній скелет у ви­гляді раковини.
У протоплазмі найпростіших можна розрізнити два шари — екто- і ендо­плазму. Ектоплазма розташована зов­ні; вона однорідна (гомогенна) і більш щільна, ніж внутрішній шар, тобто ендоплазма. Поверхня ектоплазми найбільш ущільнена. Із неї утворює­ться периферична плівка — пелікула, яка є частиною живої цитоплазми. На поверхні пеликули іноді утворюється кутикула. Кутикула не має властиво­стей живої цитоплазми.
Багато найпростіших у несприятли­вих умовах утворюють цисти, тобто стають нерухомими, набувають круг­лої форми, перестають живитися, про­цеси обміну речовин у них уповільню­ються, зовні вони вкриваються щіль­ною оболонкою, яка захищає від виси­хання, несприятливої температури, впливу шкідливих речовин. У інцистованому стані найпростіші легко розсе­ляються. Зараження протозойними хворобами, тобто такими, збудники яких належать до типу найпростіших, відбувається при попаданні цист у ор­ганізм людини із забрудненою їжею і водою.
Явище подразливості у найпрості­ших проявляється у вигляді таксисів. Захоплення їжі нерідко відбувається шляхом фагоцитозу. Інколи органічні речовини всмоктуються осмотичне, у деяких із вільноживучих найпростіших є хлорофіл, і вони здатні певною мі­рою до аутотрофного типу живлення шляхом фотосинтезу.
Тип Найпростіші поділяється на чоти­ри класи: саркодові (Sarcodina), джгутикові (Flagellata), споровики (Sporozoa) та інфузорії (Infusoria) [10].
      Клас Саркодові (Sarcodina)
Клас Саркодовіналічує близько 10 тис. видів. Більше 80% сучасних саркодових — мешканці мо­ря, деякі живуть у прісних водоймах і грунті. Ряд видів перейшов до парази­тичного способу життя. Основна влас­тивість саркодових — здатність утво­рювати псеидоподії, або несправжні ніжки, які служать для руху і захоп­лення їжі.
Амеба дизентерійна ( Еntаmoeba hislolytica) —збудник амебної дизентерії (амебіозу). Відкрита петер­бурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р.
Локалізується у товстих  кишках  людиини та зустрічається у трьох формах: великої вегетативної тканинної, патогенної (forma magna)дрібної вегетативної, яка живе у порожнині кишок (formammuta); цисти (Рисунок 2.1).
     

Рисунок 2.1 — Схема життєвого циклу амеби дизентерійної (Entamoeba histolytica)
Умови, які необхідні для перетворен­ня одних форм амеби дизентерійної у інші, вивчені російським протистологом В. Гнєзділовим. Виявилось, що різ­ні несприятливі фактори — переохо­лодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу forma minuta у forma magna. Необхід­ною умовою є також присутність пев­них видів кишкових бактерій.
Амеби, занурюючись у стінки ки­шок, утворюють кровотечні виразки. Властиві також кров'яні випорожнен­ня, частота яких досягає 3—10 і біль­ше разів за добу. Хвороба може закін­читися смертю. Діагноз ставиться у випадку виявлення вегетативних форм і цист у фекаліях, проте необхідно па­м'ятати, що цисти можуть виділятися і практично здоровими людьми. Прак­тично здорові носії — явище досить по­ширене. Профілактикою є собиста гігієна — миття рук перед прийманням їжі і після від­відування туалету; термічна обробка їжі і питної води, ретельне миття ово чіві фруктів, які використовуються у їжу у сирому вигляді; оберігання про­дуктів і води від потрапляння пилу і від мух, які можуть механічно пере­нести різних збудників хвороб [11].
Амеба кишкова (Entamoeba coli). Непатогенна, морфологічно по­дібна до амеби дизентерійної. Вона також утворює вегетативні форми і ци­сти, але протеолітичного (тобто, який розщеплює білок) ферменту не виді­ляє і в стінку кишки не проникає. Циста мі­стить звичайно 8 ядер, але зустрічаю­ться цисти і з іншою кількістю ядер. Для цист Е. соїі властиві розміри 13— 25 мкм (Рисунок 2.2).
  <imagedata src=«21169.files/image005.png» o:><img width=«334» height=«185» src=«dopb94673.zip» v:shapes="_x0000_i1027">
Рисунок 2.2 — Цисти амеб кишок людни
Амеба ротова (Entamoeba gingivales). Перша паразитична амеба, яку знайшли у людини. Ця амеба час­то зустрічається у каріозних зубах і в білому налипанні, що вкриває зуби. Розміри тіла коливаються від б до 60 мкм. Живиться бактеріями і лейко­цитами. Патогенне діяння — сумнівне.
Вільноживучі водяні амеби здатні давати мутантні форми, які поселяються в організмі людини і викликають тяжкі запальні процеси у центральній нервовій системі (менінгоенцефаліти) [10].
 2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)
 Ві­домо приблизно 6—8 тис. видів джгу­тикових. Для усіх пластина плинність двох, а інколи і більшої кількості джгутиків, за допомогою яких вони ру­хаються. Розташовані джгутики на пе­редньому кінці тварин. Джгутик — ниткоподібний виріст цитоплазми. Під електронним мікроскопом видно. Ідо він складається із гомогенної речови­ни, в якій є 9 подвійних (зониі) і 2 одинарні (в центрі) фібрили (нитко­подібні структури) завтовшки 25— 60 им; тому фібрили й називають мікротрубочками. Прикріплюється джгу­тик до базального зернятка, яке зна­ходиться в ектоплазмі. Якщо джгути­ків кілька, один із них може бути спрямований назад. Інколи між ним і пеликулою утворюється хвилеподібна цитоплазматична перетинка, яку нази­вають ундулюючою мембраною.Фор­ма тіла звичайно стала.
Джгутикові — гетеротрофи. Деякі вільноживучі здатні до аутотрофного живлення і є міксотрофами. Більшість живе у морських і прісних водах. Ба­гато перейшли до паразитичного спо­собу життя. Медичний інтерес станов­лять джгутикові, які паразитують у тілі людини.
Трипаносома (Trypanosoma brucei gambiense)—збудник трипаносомозу — африканської сонної хво­роби. У тілі людини й інших хребетних живуть у плазмі крові, лім­фі, лімфатичних вузлах, спинномозко­вій рідині, тканинах спинного і голов­ного мозку. Зустрічає­ться у ряді екваторіальних районів За­хідної Африки.
Розміри від 13 до 39 мкм. Тіло зігнуте, сплю­щене у одній площині, звужене на обох кінцях, має один джгутик і ундулюючу мембрану. Живиться осмотично. Розмножується трипаносома безстатевим шляхом (поздовжній по­діл).
    продолжение
--PAGE_BREAK--Трипаносома — ти­пова трансмісивна хвороба з природ­ними осередками. Збудник розвивається із зміною хазяїнів. Перша части­на життєвого циклу трипаносоми про­ходить у травному каналі мухи цеце (їх є 20 видів, найбільш поширений вид Glossina palpalis), за межами аpeaлу цих мух трипаносомоз не зуст­річається. Друга частина життєвого циклу проходить у нового хазяїна, яким є людина та деякі ссавці (ве­лика і дрібна рогата худоба, спині, собаки,  також дикі тварини). За остан­німи даними, саме людина — основний резервуар збудника.
При смоктанні мухою крові хворої людини трипаносоми потрапляють до її шлунку. Тут вони розмножуються і проходять ряд стадій розвитку. Пов­ний цикл розвитку триває близько 20 днів. Мухи, у тілі яких є трипано­соми інвазійної стадії, при кусанні мо­жуть вражати людину.
 У хворого трипаносомозом спостері­гаються м'язова слабість, виснаження, розумова депресія, сонливість. Хвороб­ливий стан триває 7—10 років І при відсутності лікування закінчується смертю. Особиста профілак­тика зводиться до приймання лікар­ських препаратів, які можуть запобіг­ти зараженню при кусанні мухами це­це [12].
Лейшманії — збудники лейшма­ніозів, трансмісивних.хвороб, з природними осередками. Лейшманії відкрив російський лікар П. Ф. Боровський у 1898 р. У 1.903—1904 pp. нові види лейшманій відкрили англійські лікарі У. Лейшман і Ч. Донован. Лейшманії можна поділити на: дерматотропні (локалізуються у шкірі) і вісцеротропні (локалізують­ся у внутрішніх органах).
До збудників дерматотропного лейшманіозу відносять види Leischmania tropica minor, L. tropica major, L. tropica mexicana та ряд інших. Локалізується у клітинах шкіри.
Лейшманії дуже малі (2— 4 мкм, іноді до 8 мкм). Це внутрішньоклітинні паразити. У життєвому циклі вони проходять дві стадії: безджгутикову, круглясту, або овальну (у організмі людини та інших хребет­них), і джгутикову, яка має видовже­не тіло (у організмі комах переносників). Джгутикові форми утворюються також у штучних культурах. Перенос­ником збудника є дрібні комахи — мо­скіти (Phlebotomus). Природним ре­зервуаром для L. tropica minor слу­жить людина, а для L. tropica major — гризуни (піщанки, ховрашки, хом'яки тощо), які у природних умовах враже­ні іноді до 70 %.
При шкірному лейшманіозі утворю­ються круглясті виразки на відкритих частинах тіла, переважно на обличчі, які довго не заживають. Особиста профілак­тика полягає в індивідуальному захис­ті від кусання москітами.
Лейшманії зу­стрічається у країнах Середземномо­р'я і Середній Азії (збудник — L. in­fantum). У ряді країн Азії, Африки і Південної Америки захворювання лейшманіозом викликається також ін­шими видами лейшманій. Найчастіше хворіють діти до 12 років. Захворювання супроводжується непе ріодичним підвищенням температури, збільшенням селезінки і печінки, зменшенням вмісту еритроцитів у крові.
Профілактикою є ндиві­дуальний захист від москітів.
Трихомонади — збудники хво­роб, які загалом називають трихомо-нозами.
Трихомонада кишкова(Trichomonas hominis) — збудник киш­кового трихомонозу.
Локалізується у товстих кишках.Географічне поширення — повсюдне.Трихомо­нада кишкова — маленький джгутиконосець завбільшки 5—15 мкм, овальної форми, з одним міхуроподібним ядром, З—4 джгутиками і ундулюючою мем­браною. Тіло пронизане опірним стрижнем, який закінчується загостре­ним шипом на задньому кінці тіла. Живиться бактеріями, які ковтає клітинним ротом, а також осмотичне — рідкими речовинами.
Зараження відбувається через їжу і воду, які забруднені фекаліями, що містять трихомонади. Патогенне зна­чення не встановлене, бо.трихомонада кишкова зустрічається у кишках здо­рових людей і хворих кишковими хво­робами.
Профілактиката, що й при інших кишкових протозоозах.
Трихомонада піхвова(Т. vaginalis) — збудник урогенітального трихомонозу. Локалізується сечостатеві  шляхи жінок та чоловіків. Географічне поширення — повсюдне.
Морфологічні особливості. Має значно більші розміри, ніж трихомонада кишкова, — 7-30 мкм. Форма    тіла найчастіше грушоподібна, має 4 джгу тики, ундулюючу мембрану й опірний стрижень, який закінчується шипом.Ця   трихомонада   викликає   запальні пронеси у статевих шляхах. Зараження   відбувається   переважно   статевим шляхом, а також при користуванні загальною білизною і предметами особистої, гігієни; джерелом  інфекції може стати  недостатньо  стерильний  гінекологічний інструмент [13].
2.1.3 Клас споровики ( Sporozoa )
Клас налічує близько 1350 видів. Споровики — паразитичні огранізми. Загальною рисою для яких є відсутність у зрілих форм будь-яких оргноїдів руху, а також складні життєві цикли з чергуванням статевого і безстатевого розмноження. Для багатьох видів споровиків власти­ве безстатеве розмноження — внутрішнє пупкування. У одній із стадій циклу розпитку спо­ровиків утворюються спори (точніше, сгюрозоїти). Паразитичним спосіб жит­тя споровиків привів до спрощення їх організації: вони не мають органоїдів живлення і травления. Живлення, ди­хання, виділення здійснюються всією поверхнею тіла.
Токсоплазма (Toxoplasma gondii) —збудник токсоплаз­мозу.
Локалізується в клітинах головного моз­ку, печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, м'язів та інших органів люди­ни, а також усіх видів ссавців і ба­гатьох видів птахів.
Географічне поширення — повсюдне.
Токсоплазми, які локалізую­ться всередині клітини хазяїна, нази­вають ендозоїдами. Ендозоїд має фор­му півмісяця (розмір 4—7x2—4 мкм). Один кінець його загострений, ін­ший — круглястий. У центрі знаходи­ться ядро. На загостреному кінці ток­соплазми при дослідженні під електронним мікроскопом виявляється коно­їд — утворення, яке подібне до при­соски. За його допомогою паразит фіксується на поверхні клітини при прониканні у неї.
Для ендозоїда властиве безстатеве розмноження шляхом поздовжнього поділу і ендогонії (внутрішнього пуп­кування). У результаті багаторазових поділів у цитоплазмі клітини хазяїна нагромаджується велика кількість ток­соплазм, які розтягують зовнішню мембрану клітини. Скупчення токсо­плазм під клітинною мембраною нази­вається псевдоцистою. Після руйнуван­ня враженої клітини токсоплазма про­никає у нову. При хронічному токсо­плазмозі крім псевдоцист утворюють­ся і справжні цисти. Це звичайно ве­ликі (до 100 мкм) скупчення токсо­плазм, які складаються з кількох со­тень паразитів, вкритих товстою обо­лонкою. Цисти у клітинах хазяїнів мо­жуть зберігати життєздатність до кіль­кох років.
Людина заражається токсоплазмом звичайно при куштуванні сирого м'яс­ного фаршу або споживанні м'яса, яке недостатньо оброблене термічне. Крім того, можливе зараження ооцнст'ами, які виділяються кішками з фекаліями, при забрудненні рук грунтом або при безпосередньому контакті з кішкою. Паразити, які потрапили у травний канал, проникають у стінки тонких кишок, потім лімфою заносяться у лім­фатичні вузли, де розмножуються і по кровоносних судинах потрапляють у органи локалізації.
У дорослих людей проникнення в організм токсоплазм рідко призводить до гострого захворювання з підвищен­ням температури, збільшенням лімфа­тичних вузлів, висипом. Частіше спо­стерігається безсимптомне паразитоносійство або ж хвороба протікає хро­нічно без характерних симптомів. За деякими даними, серед населення зу­стрічається від 10 до 30 % таких клі-нічно здорових носіїв токсоплазм. В окремих випадках може настати за­гострення хронічного токсоплазму з запальними процесами і враженням нервової тканини, очей, серцевого м'яза тощо.
Небезпечне зараження токсоплазмо­зом жінок під час вагітності, бо токсоплазми можуть проникнути з організ­му матері через плаценту в організм плоду і викликати його загибель, У інших випадках можуть народжува­тися мертві або нежиттєздатні діти з різними каліцтвами. Інколи народжуються діти з гострим приро­дженим токсоплазмом, який харак­теризується високою температурою, набряками, висипом. Результатом при­родженого токсоплазмозу може бути відставання розумового розвитку аж до ідіотії.
Людина, як і інші проміжні хазяїни, джерелом заражен­ня бути не може. Необхідне обмежен­ня контакту з кішками, дотримання правил особистої гігієни, не слід вико­ристовувати в їжу сире і недостатньо термїчно оброблене м'ясо.
Малярійні плазмодії — збудники малярії рептилій, птахів, ба­гатьох видів ссавців. Для людини па­тогенними є чотири види: Plasmodium vivax — збудник триденної малярії, P. malariae — збудник чотириденної малярії, P. falciparum — збудник тропічної малярії, P. ovale — збудник ма­лярії типу триденної. Ці види малярій­них плазмодіїв відрізняються морфо­логічними і біологічними особливостя­ми, термінами розвитку в організмі людини і характером хвороби, яку во­ни викликають [10].
Остаточними хазяїнами плазмо­діїв — збудників малярії людини — є комарі роду Anopheles, яких назива­ють малярійними, проміжним хазяїном є людина.
Заражаючись плазмодіями при ссан­ні крові хворого на малярію, комар потім заражає іншу людину, вводячи їй плазмодіїв з своєю слиною при уку­сі. Разом зі слиною зараженого кома­ра у кров людини потрапляє плазмо­дій на стадії спорозоїтів, які з током крові розносяться по всьому тілу і проникають у печінку.
Для розвитку плазмодія у тілі ко­мара необхідна певна температура. Для P. vivax — не нижче -4-16 °С. Малярія—тяжка хвороба, яка харак­теризується появою виснажливих при­ступів. Приступи супроводжуються ознобом і підвищенням температури до 40 °С. Плазмодії руйнують велику кількість еритроцитів, що при відсут­ності лікування може призвести до анемії і навіть смерті.
Для лабораторного діагнозу прово­дять мікроскопічне дослідження маз­ків або великої краплі крові, у яких виявляють шизонти і гаметоцити. Кров рекомендується брати під час присту­пу або зразу після нього.
Малярія широко розповсюджена у багатьох країнах, особливо з тропіч­ним і субтропічним кліматом.
У районах поширен­ня малярії рекомендується захищатися від укусів комарів (спати під тюлеви­ми запонами над ліжком, змащувати відкриті частини тіла відлякуючими комарів речовинами тощо) [13].
2.1.4 Клас Інфузорії (Infusoria)
Класналічує близько 6 тис. видів. Це найбільш складно побудовані найпростіші. Орга­ноїди їх руху — вінки, тобто топкі нит­коподібні вирости цитоплазми. Війки значно коротші, ніж джгутики, кіль­кість їх велика, вони вкривають усе тіло тварини. Війки зберігаються все життя або є лише на ранніх стадіях розвитку. Другою особливістю війча­стих є наявність у кожної особини двох ядер: великого (макронуклеус) і малого (мікронуклеус). Інколи може бути кілька мікронуклеусів. Більшість інфузорій — мешканці морських і пріс­них водойм; деякі види живуть у во­логому грунті або піску. Ряд видів — паразити тварин і людини.
Паразитична    інфузорія — балантидій      (Balantidjum     coli, рисунок 2.3) —збудник балантидіазу. Локалізація — у  товстих  кишках. Географічне поширення — повсюдно, але  переважає  у   країнах  з  жарким кліматом.
Ба­лантидій належить до найбільших най­простіших, його розміри З0—200х20— 70 мкм, форма тіла овальна. Уся інфу­зорія вкрита короткими війками, дов­жина яких навколо перистома дещо більша, ніж на інших частинах тіла. Є дві пульсуючі вакуолі. Добре вира­жені мікро- і макронуклеус. Останній звичайно має бобоподібну форму. Розмножується балантидій діленням упоперек.
Зараження відбувається цистами через забруднену воду, їжу, руки. Цисти можуть розноситися мухами. Джерелом поширення балантидіазу можуть бути свині, у кишках яких паразитує ба­лантидій.
У людини паразитоносіиство не завжди супроводжується захворю­ванням; але якщо балантидій прони кає у стінки кишок, то викликає кро­вотечні виразки і відповідно кривавий понос.
   

<imagedata src=«21169.files/image007.png» o:><img width=«184» height=«422» src=«dopb94674.zip» hspace=«12» v:shapes="_x0000_s1061">

Рисунок 2.3 — Балантидій (Balantidium coli)
У тяжких випадках, якщо не­вчасно почати лікування, можлива смерть. З метою діагностики прово­дять мікроскопічне дослідження фека-ліїв, у яких при балантидіазі виявляє­ться слиз, кров, гній і безліч паразитів.Профілактика та, що і при інших кишкових протозойних хворобах [14].

2.2. Тип Плоскі черви (Piathclminthes)
Плоских червів відомо близько 7300 видів. Вони зустрічаються у мор­ських і прісних водах, грунті; багато перейшло до паразитичного способу життя.
Для тварин, які належать до типу плоских червів, властиві:
—   тришаровість, тобто розвиток екто-, ендо- і ме­зодерми у ембріонів;
— наявність шкірно-м'язового мішка ( покриви тіла зростаються з м'язами);
— відсут­ність порожнини тіла (простір між органами заповнений паренхімою);
-  двобічна   (білатеральна)  симетрія;
— форма тіла стиснена у спинно-че­ревному напрямку  (дорсовентральному);
— наявність розвинених системорганів:   м'язової,  травної,   видільної, нервової і статевої.
Із цього типу можна розглянути два класи: сисуни (Trematodes) і стьожкові (Cestoidea), які включають паразитів, що мають медичне і ветеринарне зна­чення [10].
2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes)
Класналічує близько 3 тис. видів. Усі сисуни —па­разитичні організми. За будовою вони подібні до війчастих червів (планарій), а відмінності їх у основному по­в'язані з паразитичним способом жит­тя. Для сисунів властиві складні жит­тєві цикли. Статевозріла гермафродит­на стадія сисунів називається маритою. Тіло марити сплющене у вигляді листка. Рот розташований на черевному боці переднього кінця тіла і озброє­ний сильною мускулистою присоскою. Крім цієї присоски існує ще одна на черевному боці, за допомогою якої сисун прикріплюється до організму хазяїна.
Стінку тіла складає шкірно-м'язовий мішок, до якого входить тегумент (зовнішній покрив), який зрісся з м'язами, що лежать під ним. Тегумент утворений шаром клітин, які злилися між собою і утворилась загальна маса цитоплазми (синтицій).
 Ротовий отвір веде до мускулистої глотки, яка являє со­бою сильний сисний апарат. За глот­кою іде стравохід і звичайно роз­галужені кишки, які закінчуються сліпо.
Нервова система розташована у ви­гляді навкологлоткового нервового кільця і трьох пар нервових стовбурів, які відходять від нього. Нервові стов­бури зв'язані між собою перемичками, бічні стовбури розвинені краще. Зав­дяки цьому нервова система нагадує решітку.
Видільна система представлена доб­ре розвиненими розгалуженими протонефридіями. Протонефридії почи­наються в глибині паренхіми клітина ми зірчастої форми, які називають кінцевими, або термінальними. Ці клітини численні. розк.идані у паренхімі усього тіла. Майже усі сису­ни — гермафродити. Чоловіча статева система складається із пари сім'яни­ків, двох сім'япроводів, які зливаються у сім'явипорскувальний канал, і копулятивного органа (цируса). Жіноча статева система складна. Яєчник, жовточники, сім'яприймальник відкриваю­ться у оотип, де здійснюються заплід­нення і остаточне формування заплід­нених яєць. Із жовточників надходить поживний матеріал для яєць. Сюди ж надходять виділення спеціальних за­лоз — тілець Меліса. Із оотипу яйця переміщуються у матку і виводяться назовні через статевий отвір, У деяких сисунів запліднення відбувається у сім'яприймальннку. Запліднення зви­чайно перехресне. Рідше спостерігає­ться самозапліднення.
Для сисунів властиві спеціалізація і спрощення будови деяких органів, які зумовлені паразитичним способом жит­тя. Спеціалізація проявляється у наяв­ності присосок, шипів, гачків та інших утворів на поверхні тіла, доброму роз­витку статевих органів. У проходженні складних життєвих циклів та інтенсив­ному розмноженні на різних стадіях життєвого циклу. Морфологічна деге­нерація (спрощення організації) вира­жається відсутністю органів чуттів у статево зрілих форм, які є ендопара­зитами.Складні життєві цикли сисунів по­в'язані з проходженням низки стадій розвитку. На цих стадіях здійснюється статеве розмноження як із запліднен­ням, так і без нього, тобто партеноге-нетично, що забезпечує величезну кіль­кість потемків, яка необхідна для під­тримання існування виду. Сисуни виникли, мабуть, від війча­стих червів, які перейшли до парази­тичного способу життя. У людини і свійських тварин паразитує кілька видів сисунів. Хворобу, яка виклика­ється сисунами, називають трематодозом [15].
Печінковий сисун, абофасціолa (Fasciola hepatica), — збудник фасціольозу.
Фасціола живе у жовч­них протоках печінки, жовчном міхурі, а інколи у підшлунковій залозі та в інших органах.Марита фасціоли досягає у дов-жину 3—5 см.
Фасціо­ла розвивається із зміною хазяїнів. Остаточними хазяїнами її є травоїдні ссавці велика і дрібна рогата худо­ба, коні, сиплі, кролі тощо). Зрідка фасіїіола зустрічається у людини. Про­міжний хазяїн — ставкових малин (Galba truncalula).
    продолжение
--PAGE_BREAK--Яйце фасніоли починає розпиватися при потраплянні у воду. У життєвому циклі фасніолн інвазійною (тобто здатного заражати) для проміжного хазяїна стадією служить мірацидій. Худоба найчастіше заражається при поїданні трави на заплавних луках і споживанні води, в якій можуть зна­ходитись адолескарії. Людина звичай­но заражається через овочі.
Фасціоли впливають на хазяїна меха­нічно. Продукти їх життєдіяльності токсичні і мають алергічну дію. Фас­ціоли заковтують еритроцити, лейко­цити і епітелій жовчних протоків, чим травмують навколишні тканини. Прн інтенсивній інвазії можливі циротичні зміни в печінці.
Лабораторний діагноз ставиться на підставі знаходження яєць фасціоли у фекаліях. Знання біологічних особливостей і життєвого циклу необ­хідні для організації боротьби і вироб­лення раціональних профілактичних заходів. Заходи особистої профілакти­ки: не споживати сиру воду із не­безпечних щодо цього водойм; ре­тельно мити овочі, які використовую­ться у їжу в сирому вигляді.
Ланцетоподібний сисун (Dicrocoelium lanceatum) — збудник дикроцеліозу.
Ланцетоподібний сисун паразитує у печінці великої і дрібної рогатої худоби та деяких інших тва­рин; дуже рідко зустрічається в лю­дини.
Географічне поширення — повсюдне.
Довжина ланцетоподіб­ного сисуна близько 10 мм, форма ті­ла ланцетоподібна. Від фасціоли він відрізняється будовою кишок. Яйця цього гельмінта за забарвленням варіюють від жовта­вого до темно-брунатного, мають овальну форму, на одному з боків мають маленьку кришечку.
Розвиток відбуває­ться із зміною проміжних хазяїнів. Остаточні хазяїни—травоїдні ссавці. Перший проміжний хазяїн — наземні молюски, другий — мурашки. У зов­нішнє середовище яйця цього сисуна потрапляють з фекаліями остаточного хазяїна [12].
2.2.2 Клас Стьожкові черви (Cestoidea)
 Відомо близько 1800 видів стьожкових червів. Всі вони — облігатні ендопара­зити, у статевозрілій стадії паразиту­ють у кишках, їх тіло сплющене у спинночеревному (дорсовентральному) напрямку, має форму стрічки. На пе­редньому кінці знаходиться голівка — сколекс, далі — шийка, потім стробіла, яка складається із члеників — проглотид.
Круглястий, або сплющений, сколекс має органи фіксації, найчастіше у ви­гляді чотирьох мускулистих присосок або двох поздовжніх присисних щі­лин — ботрій. У багатьох, крім присо­сок, на вершині сколекса є ще неве­ликий хоботок, озброєний віночком або кількома рядами кутикулярних гачків. Відомі органи фіксації й іншого типу. Наявність тих чи інших органів при­кріплення і їх кількість характеризу­ють різні види цестод. Нові проглоти-ди відчленовуються від шийки, внаслі­док чого раніше утворені проглотили поступово відсуваються назад і в міру дозрівання у них яєць відриваються.
 Зовні тіло черв'яка вкрите шкірно-м'язовим мішком. Його поверхневий шар — тегумент — морфо­логічно подібний до такого у сисунів а функціонально аналогічний слизовій оболонці кишок хребетних. У виявлено ряд травних ферментів.
Травна система відсутня, Цестоди живуть у кишках хазяїна, де оточені рідким поживним матеріалом, який во­ни всмоктують осмотично усією поверхнею тіла. Органи, виділення — протонефридії. Нервова система складається з пе­реднього нервового вузла (ганглія), який розташований у сколексі, і двох головних бічних стовбурів, які тягну­ться вздовж усього тіла. Органи чут­тів, крім органів дотику, відсутні.
Запліднення перехресне, але інколи спостерігається злиття статевих клітин, які утворюються у одному і тому ж членику або різних члениках одного і того ж черв'яка [12].
Ціп’як озброєний (Taenia solium)—збудник теніозу.
У стьожковій стадії — паразит тонкої кишки, у стадії фіни локалізується в основному у м'язах. У людини виявляється в очах, цент­ральній нервовій системі.
Географічне поширення — повсюдне.
Ста­тевозрілі форми досягають у довжину 2—3 м.  Оста­точний хазяїн — людина. Проміжний хазяїн — свиня, зрідка людина. Зара­ження свиней відбувається при поїдан­ні нечистот, у яких можуть виявитися проглотиди ціп'яка озброєного. Зараження людини відбувається при споживанні в їжу сирої або недо­статньо термічно обробленої свинини.
Ціп'як неозброєний   (Таепіarhynchus   saginatus) — збудник теніарінхозу.
У стьожковій стадії па­разитує у кишках людини.
Географічне поширення — повсюдне.
У статевозрілому стані ціп'як неозброєний досягає у довжину 4—7 м. 
Остаточний хазяїн — людина, проміжний — велика рогата худоба.
За характером захворювання подібне до теніозу. Діагноз ставиться при вияв­ленні лроглотид, які можна виявити не тільки у фекаліях. Вони активно ви­повзають із анального отвору і повза­ють по тілу й білизні, привертаючи увагу хворого. Яйця цього ціп'яка можна виявити також за допомогою зскрібка з періанальних складок. Фі­нозна стадія у організмі людини не розвивається.
Особиста гігієна заключається в тому, щоб не їсти сиру або напівсиру яловичину. Заходи громадської профілактики аналогічні таким, як і при теніозі.
Ліквідація теніаринхозу цілком реальна, оскільки хворі легко виявля­ються; е радикальні засоби лікування і розроблено профілактичні заходи, які полягають у розриванні епідеміч­ного ланцюга. Для уникнення зара­ження худоби проводиться активний вияв хворих серед населення країни. Особливо ретельно обстежуються пра­цівники, які обслуговують тваринницт­во. Лікування хворих обов'язкове. Здійснюються заходи по санітарному благоустрою населених пунктів. Для запобігання зараженню людей підси­люється ветеринарна експертиза туш на м'ясокомбінатах, бойнях і ринках. Проводиться велика санітарноосвітницька робота [13].
2.3 Тип Круглі черви
Тип Круглі черви (Nemathelminthes) налічує близько 500 видів круглих чер­вів, які живуть у різних середовищах: морських і прісних водах, грунті, орга­нічних речовинах, які гниють або бро­дять. Багато круглих червів пристосу­валось до паразитування. Ряд видів цікавлять медиків, бо є паразитами людини.
Для тварин, які відносяться до типу круглих червів, властиві: 1) тришаро-вість, тобто розвиток екто-, енто- і ме­зодерми у ембріонів; 2) наявність пер­винної порожнини тіла і шкірно-м'язо­вого мішка; 3) білатеральна симетрія; 4)  видовжене несегментрване тіло, яке на    поперечному    розрізі    круглясте; 5)    наявність  систем  органів — м'язо юі, травної, нервової і статевої; 6) роздільностатевість; 7) поява тре­тього, заднього відділу травної систе­ми і анального отвору.
У систематичному відношенні тип круглих червів поділяють на кілька класiiit з яких ми розглянемо тільки основний клас власне круглих червів (нематод). Усі круглі черви, які пара­зитують у людини, відносяться до цього класу [15].
2.3.1 Клас Власне круглі черви (Nematoda)
Шкірно-м'язовний мішок нематод утворений кутикулою, гіподермою і мускулату­рою. За даними Ю. К. Богоявленського, у типового представника круглих червів — аскариди людської — кутику­ла складається з 10 шарів. Вона вико­нує функцію зовнішнього скелета (опо­ри для м'язів) і захисту від механіч­них і хімічних факторів. Гіподерма, яка розташована під кутикулою, скла­дається із суцільної маси протоплазми: клітини з рідкими ядрами і вакуолями, меж між ними немає (синцитій). Гі­подерма пронизана численними фібрилами. У гіподермі активно відбуваю­ться обмінні процеси й інтенсивний біосинтез. Вона є також бар'єром, який затримує шкідливі для гельмінта речовини.
Під гіподермою розташована муску­латура, яка складається з окремих клітин, зібраних у 4 тяжі поздовжніх м'я­зів, відділених один від одного вали­ками гіподерми— спинним, черевним і двома бічними.
Всередині шкірно-м'язового мішка розташована первинна порожнина ті­ла, або псевдоцель, заповнена рідиною. Особливість цієї порожнини полягає в тому, що вона не вистелена мезодермальним епітелієм. У ній розташовую­ться внутрішні органи нематод. Крім того, у порожнині під великим тиском знаходиться рідина, що створює опору для соматичної мускулатури. До скла­ду органів входить невелика і, як пра­вило, постійна кількість клітин.
Травна системапочинається ротовим отвором, який розташований на перед­ньому кінці тіла і оточений трьома «гу­бами». Травна система являє собою пряму трубку, яка ділиться на той від­діли—передній, середній і задній. Пе­редній і задній відділи ектодермального походження, середній — ентодермального. Закінчується кишка аналь­ним отвором, який розташований на задньому кінці тіла я черепного боку. У деяких нидів анальний отвір відсут­ній.
Кровоносна і дихальна системи від­сутні, що вказує па примітивність організації нематод. Дихання здійс­нюється через покриви або біоенерге­тичний процес відбувається за типом аноксибіозу (бродіння) [7].
Видільна система своєрідна. Вона представлена 1—2 одноклітинними шкірними залозами, які замінили про-тонефридії. Від залози відходять ви­рости у вигляді двох бічних каналів, які лежать у бічних валиках гіподер­ми. Ззаду канали закінчуються сліпо, а в передній частині сполучаються у один непарний канал, який відкриває­ться назовні порою позаду «губ». Функція виділення властива і особли­вим фагоцитарним клітинам, які роз­ташовані вздовж видільних каналів. У клітинах нагромаджуються нероз­чинні продукти дисиміляції, а також інородні тіла, які потрапляють у по­рожнину тіла.
Нервова системаскладається з на-вкологлоткового кільця, від якого від­ходять нервові стовбури — спинний, черевний і 4 бічні. Стовбури сполучені між собою комїсурами. Органи чуттів розвинені слабо. Вони представлені органами дотику і, ймовірно, органами хімічного чуття — горбиками, які роз­ташовані переважно навколо рота, а в самців і дотикових горбиків на зад­ньому кінці тіла.
Статеві органи трубчастої будови. У самки вони зви­чайно парні, а у самця — непарні. Чо­ловічий статевий апарат складається із сім'яника. За ним іде сім'япровід, який переходить у сім'явипорскувальний канал, що відкривається у задню кишку. Жіночий статевий апарат почи­нається правим і лівим яєчниками, по­тім ідуть правий і лівий яйцеводи у вигляді трубок великого діаметра, права і ліва матки, які мають невеликий діаметр. Обидві матки сполучаються у загальну піхву, яка відкривається  назовні на череві. Розмноження тільки статеве.
 Запліднені яйця почина­ють розливатися в матці, але остаточ­не формування личинки у більшості видів відбувається тільки у зовніш­ньому середовищі при наявності кмсию повітря. У деяких нематод спостері­гається живородіння. Ріст і розвиток личинок супроводжуються рядом по­слідовних линянь, при яких личинка звільняється від старої кутикули, яка замінюється новою. Для життєвого циклу більшості видів паразитичних круглих червів властива відсутність зміни хазяїнів.
Гострик (Enterobius vermicularis) —збудник енте­робіозу.
Паразитує у нижніх відділах тонкої кишки. Поширений скрізь. Морфофізіологічні особливості. Го­стрик — невеликий черв'як білого кольору. Довжина самок близько 10 мм, самців — 2—5 мм. Задній кі­нець тіла самця спіралеподібне зігну­тий. Яйця гострика безбарвні, несимет­ричні, сплющені з одного боку. Жив­ляться гострики вмістом кишок.
Гострик — паразит тільки людини. Зміни хазяїнів нема. Самка з дозрілими заплідненими яйця­ми спускається до анального отвору, переважно вночі, коли слабне тонус його сфінктера, виходить назовні і від­кладає на шкіру промежини людини від 10 до 15 тис, яєць, після чого гине. Самки, повзаючи, викликають сильне свербіння.
Яйця гострика на шкірі людини до­сягають інвазійної зрілості через 4— 6 год. Особи, які страждають ентеро­біозом, під час сну розчухують сверб­лячі місця. Яйця потрапляють на паль­ці, особливо нагромаджуючись під ніг­тями. З рук вони можуть бути занесе­ні у рот самим же хворим (аутореінвазія), а також розсіюються по білизні і оточуючих предметах. Тривалість життя гострика близько 1 місяця [10].
2.4 Тип кільчасті черви(Annelida)
Тип Кільчасті черви на­лічує близько 6800 видів, представни­ки яких живуть у прісних і солоних водах і в грунті. Вивчення кільчастих червів важливе для розуміння шляхів філогенезу тваринного світу. Деякі ви­ди мають медичне значення.
Для тварин типу кільчастих червів (перстеняків) властиві: 1) тришаровість, тобто розвиток екто-, ендо- і ме­зодерми у ембріонів; 2) вторинна по­рожнина тіла; 3) шкірно-м'язозий мі­шок; 4) двобічна симетрія; 5) го­мономна метамерія, або сегментація тіла; 6) наявність основних систем органів: травної, дихальної, виділь­ної, кровоносної, нервової, статевої; 7) замкнена кровоносна система; 8) ви­дільна система у вигляді метанефридіїв; 9) нервова система складається з надглоткового ганглія і черевного (парного або непарного) ланцюга, з'єднаних навкологлотковнми комісурами; 10) наявність примітивних орга­нів руху.
Важливими прогресивними рисами у будові кільчастих червів необхідно на­звати появу целомічної порожнини і видільної системи у вигляді метане-фридїїв. Целом відрізняється від пер­винної порожнини наявністю целоміч­ної вистилки. З одного боку вона при­лягає до стінки тіла, утворюючи соматоплевру, а з другого — до стінки кишкової трубки, утворюючи спланхноплевру.
Поява целому забезпечує перстенякам (анелідам) більш високий, ніж у інших червів, рівень процесів життє­діяльності. Целомічна рідина, яка омиває органи тіла, поряд з кровоносною системою постачає їм кисень і пожив­ні речовини, а також сприяє видален­ню продуктів дисиміляції і пересуван­ню фагоцитів.
Видільна система кільчастих чер­вів — метлнефридн тісно пов'язана з целомічною порожниною. Метанефридії починаються у порожнині тіла лій­кою, від якої відходить протока у су­сідній сегмент тіла, тут вона робить кілька петель і відкривається назовні видільною порою на бічній стінці тіла. У кожному сегменті є пара метанефридіїв (правий і лівий). Лійка і про­тока мають війки, які викликають рух екскретованої рідини.
Кільчасті черви — це ланка у родо­воді тваринного світу. З ними філоге­нетичне пов'язані типи членистоногих і молюсків (м'якотілих).
Роль кільчастих червів у біосфері Іс­тотна. Багато морських анелід (поліхе-ти) є основною їжею риб, тому мають велике значення в кругообігу речовин у природі. Деякі з лоліхет туземці островів Полінезії використовують у їжу. Черв'яки, які живуть у грунті, ві­діграють важливу роль у підвищенні родючості грунтів. У медицині вико­ристовується п'явка медична (Hirudo medicinalis). У ротовій порож­нині цієї п'явки є 3 рухливі щелепи, якими вона робить ранку на шкірі жертви і живиться її кров'ю. Ротова порожнина переходить у глотку, куди відкриваються протоки залоз, які виді­ляють секрет — гірудин. Він перешко­джає зсіданню крові.
П'явка медична поширена у півден­них районах Європи: на Україні, в Молдові, на Кавказі. Живе у неглибо­ких з густою рослинністю болотах, зу­стрічається також в озерах, ставках, тих заплавах річок. Живиться кров'ю риб, жаб, ссавців. При пересиханні во­дойм п'явки зариваються у грунт і впа­дають у стан заціпеніння.
У зв'язку з широким використанням п'явок з метою лікування їх не тільки виловлюють у природних водоймах, але й розводять спеціально. Викорис­тання п'явок лікарями відоме здавна. Нині їх використовують для зниження артеріального тиску, при підвищеному виутрішньоочному. При тромбозах і тромбофлебітах гірудин знижує зсі­дання крові і сприяє розчиненню тром­бів. Використовуються п'явки і при лі­куванні інших хвороб.
Відомі випадки паразитування де­яких видів п'явок у носовій порожнині і носоглотці, куди вони можуть запов­зати, якщо людина п'є з водойми, на­хилившись до води, або при нирянні [15].
2.5 Тип Членистоногі (Arthropocia)
 До членистоногих належить більш як 1 млн. видів. Це найбагатшнй представниками тип тварин. Цьому сприя­ла поява ряду прогресивних ознак — ароморфозів та ідіоадаптацій, власти­вих цьому типу. Разом з тим у членистоногих є багато спільних ознак з кільчастими червами, що вказує на їх­ню філогенетичну спорідненість.
Роль членистоногих у природі, в кру­гообігу речовин і біосфері неоціненна. Велике також їхнє економічне значен­ня як шкідників і опилювачів культур­них рослин, як тварин, які використо­вуються у їжу, тощо. Членистоногі ста­новлять великий медичний інтерес, бо серед них трапляються паразити людини, проміжні хазяїни паразитів, пе­реносники збудників трансмісивних хвороб і отруйні тварини. Більшість таких членистоногих відносять до кла­сів павукоподібних (вивчає арахноло­гія) і комах (предмет ентомологи). Павукоподібні і комахи, які мають ме­дичне значення, складають предмет вивчення медичної арахноентомології, яка є розділом медичної паразитології.
Для тварин, які належать до типу членистоногих, характерні: 1) тришаровість, тобто розвиток трьох зародко­вих листків у ембріона; 2) білатераль­на симетрія; 3) гетерономна членис­тість проявляється в тому, що сегменти тіла мають різну будову і виконують різні функції; 4) злиття сегментів у відділи тіла; 5) поява чле­нистих кінцівок, що являють собою ба­гаточленний важіль; 6) диференціація м'язів і поява смугастої мускулатури; 7) зовнішній хітиннзований скелет, який захищає від впливів зовнішнього середовища і призначений для прикріплення м'язів; 8) порожнина ті­ла — міксоисль, яка утворюється під час ембріонального розвитку в резуль­таті злиття первинної і вторинної по­рожнини тіла; 9) наявність систем ор­ганів: тривної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової, ендокринної, статевої.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
еще рефераты
Еще работы по медицине