Реферат: Реферат на тему: "Система освіти в Україні"

РЕФЕРАТ

на тему:
“Система освіти в Україні”


ПЛАН


1. ДОШКІЛЬНА ОСВІТА

2. ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ОСВІТА
3. ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА
4. ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА

5. ВИЩА ОСВІТА

6 OCBІTA УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ. МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ
ВИСНОВКИ
1. ДОШКІЛЬНА ОСВІТА

Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом загальної структури освіти в державі. Водночас, цей рівень освіти законодавче не визначається як обов'язковий і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, ставиться під сумнів її роль у системі неперервної освіти, від початку створюються передумови не­однакової підготовки дітей до навчання в школі.

Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних навчальних закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Поза сумнівом, на скорочення мережі установ дошкільної освіти впливає такий об'єктивний чинник, як змен­шення народжуваності та, відповідно, чисельності дітей дошкільного віку. Але впливом цього чинни­ка не можна пояснити стійке зниження показника охоплення дітей дошкільною освітою.

Скоро­чення мережі дошкільної освіти зумовлене рядом чинників соціально-економічного характеру: (1) падіння виробництва на початку 1990-х років зу­мовило вимушену передачу відомчих дошкільних закладів у підпорядкування органам місцевого само­врядування, які не в змозі забезпечити достатній рівень їх фінансування; (2) недостатнє бюджетне фінансування освіти зумовлює його недостатність і на рівні дошкільної освіти; (3) низький рівень до­ходів не дозволяє багатьом сім'ям оплачувати освіту дітей у дошкільних закладах і не сприяє розвиткові мережі приватних дошкільних закладів освіти; (4) високий рівень безробіття серед молоді знімає потребу значної частки молодих сімей у перебуванні дітей в дошкільних закладах.

Слід відзначити також появу в освітньому про­сторі України сектору домашньої освіти. Скориста­тися з неї можуть лише сім'ї з високими доходами, тому чинник домашньої освіти суттєвим чином на динаміку мережі дошкільних закладів освіти не впливає.

Протягом 1990-2000рр. мережа дошкільних за­кладів скоротилася на третину (33,5%); чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, — на 40,1%; показник охоплення дітей дошкільного віку змен­шився з 57% у 1990р. до 37% на початок 2001р..

Якщо врахувати лише заклади, що реально пра­цюють6, то скорочення мережі дошкільних закладів становитиме 46,5%, зменшення місць у цих закла­дах — 51% (з 2,277 млн. у 1990р. до 1,117 млн. на початок 2001р.).

Особливо помітного скорочення зазнала мережа сільських дошкільних навчальних закладів. Кількість закладів зменшилася лише на 29,4%, але кількість місць у них — на 53,7%; показник охоплення дітей впав більш ніж у два з половиною рази — із 43% до 16%.

У містах кількість дошкільних навчальних закладів скоротилася на 37,8%; кількість місць — вдвічі; по­казник охоплення дітей зменшився з 69% до 49%.

Подібним до ситуації в Україні є становище дошкільної освіти в Росії, де тенденція падіння показника охоплення теж до цього часу не подола­на. Протягом 1995-2005 рр. він знизився з 55,5% до 54,9% , — залишаючись при цьому значно вищим, ніж в Україні.
^ Розподіл дошкільних навчальних закладів за формами власності
Переважна частка дошкільних закладів пере­бувають у комунальній (58%) і колективній (40%) власності; держава утримує лише 7,4% закладів; приватні дошкільні заклади складають 2,3% загаль­ної мережі.
^ Заклади дошкільної освіти для дітей з особливими потребами
За даними Державного комітету статистики України, у 2004 р. працювали 183 заклади дошкільної освіти компенсуючого типу для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумово­го розвитку; в них перебували 16,2 тис. дітей. При цьому, в сільській місцевості не було жодного закладу компенсуючого типу.

Працювали також близько 4000 груп спеціального призначення, що охоплювали 58,1 тис. дітей.


^ 2. ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ОСВІТА

Згідно з Конституцією України, повна загальна середня освіта є обов'язковою для всіх громадян дер­жави13. Законодавством України за­гальна середня освіта визнається обов'язковою основною складовою неперервної освіти14.

Загальна середня освіта в Україні має досить розвинуту інституційну мережу, що загалом здатна задо­вольнити освітні потреби дітей і під­літків шкільного віку. Створюються загальноосвітні заклади нового типу; скорочується кількість шкіл, що працюють у дві-три зміни; набува­ють поширення приватні школи. Водночас, близь­ким до критичного є стан середньої освіти на селі; скорочується мережа вечірніх шкіл за одночасного підвищення протягом останніх років числа учнів.

З 1 вересня 2001р. в Україні розпочався перехід до 12-річної середньої загальної освіти, що бу­дується за триступеневим принципом: початкова, неповна та повна загальна середня освіта15. Відповідно, загальноосвітні навчальні заклади поділяються на: заклади І ступеню (початкова шко­ла; чотири роки навчання); II ступеню (основна школа; п'ять років навчання); III ступеню (старша школа; три роки навчання). Старша школа має функціонувати переважно як професійна, у якій не­залежно від профілю реалізується в повному обсязі загальноосвітня підготовка.

Мережу загальної середньої освіти складають загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у т.ч. для дітей і підлітків, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації.

До мережі загальної середньої освіти відносять також позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати та ті професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ) й вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, які нада­ють повну загальну середню освіту.

Контингент учнів загальноосвітніх навчальних закладів формується, як правило, з дітей від 6 до 18 років, за винятком учнів вечірніх (змінних) навчаль­них закладів.
^ Розподіл навчальних закладів за типами
До загальноосвітніх навчальних закладів належать заклади різних типів, їх класифікація і кількість, станом на початок 2000/2001н.р. наведені на врізці "Типи загальноосвітніх навчальних закладів ".

^ Денні навчальні заклади складають переважну більшість (близько 98,9%) загальноосвітніх навчаль­них закладів: станом на 2004/2005н.р., їх налічува­лося 21 965.

Відзначається стійка тенденція до зменшення частки денних навчальних закладів, що працюють у дві-три зміни: у 1990/1991н.р. вона становила 20%; частка учнів, які вчилися в дві-три зміни, скороти­лася з 15% у 1990/1991н.р. до 8% у 2000/200Ін.р.; 87% із них ведуть заняття в одну зміну; 13% — у дві або три зміни.

У денних навчальних закладах працюють 572 тис. вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:11,6.

^ Вечірні (змінні) навчальні заклади становлять ли­ше близько 1,1% загальної мережі загальноосвітніх навчальних закладів. Відзначається тенденція ско­рочення їх кількості за одночасного збільшення числа учнів. Як видно з діаграми "Вечірні (змінні) навчальні заклади ", мережа вечірніх шкіл скоротила­ся більш ніж удвічі; водночас, з 1998/1999н.р. число учнів зросло на 5,4%.

У вечірніх (змінних) школах працюють 4600 вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:25,4. Це більш ніж удвічі перевищує середній показник по Україні та показник денних шкіл.

^ Заклади нового типу. До закладів нового типу відносять гімназії, ліцеї, колегіуми та навчально-виховні комплекси. Станом на початок 2000/2001н.р., їх налічувалося загалом 1832 одиниці, що складало 8,3% загальної кількості денних загальноосвітніх закладів. З 1995 р. мережа закладів нового типу демонструє досить високі темпи зро­стання: так, у 2003/2004 н.р. кіль­кість гімназій зросла, порівняно з 1995/1996 н.р., майже вдвічі (зі 150 до 296), кількість ліцеїв — більш ніж удвічі (зі 138 до 283).

^ Загальноосвітні навчальні заклади для дітей з особливими потребами. Мережа шкіл для дітей з особливими потребами налічує 402 заклади, що на дев'ять одиниць менше, ніж було на 1990/1991н.р. Число дітей, які на­вчаються в цих закладах, протягом 1995-2005 рр. залишається практично сталим — на рівні 68-69 тис.

Розподіл навчальних закладів за формами власності. Переважна більшість (99%) загальноосвітніх се­редніх навчальних закладів є держав­ними; в них навчаються 6743,7 тис. учнів (99,7% загального числа); пра­цюють 571,5 тис. (99,1%) вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів становить 1:11,8.

Більшість — 99,7% — державних загальноосвітніх навчальних за­кладів підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Інші перебувають у під­порядкуванні різних міністерств, відомств та організацій.

Сектор приватних загальноосвітніх навчальних за­кладів складає лише 1% загальної мережі. Всі при­ватні заклади належать до денних; переважна більшість — до закладів нового типу.

На початок 2004/2005 н.р. налічувалося 229 при­ватних шкіл, у яких навчалися 20,3 тис. дітей і підлітків (0,3% загального числа учнів); працювали 5125 учителів (0,9% учительського корпусу загально­освітніх навчальних закладів).

Співвідношення числа вчителів та учнів стано­вило 1:4, що майже втричі перевищує показник денних державних навчальних закладів.

Найбільша кількість приватних навчальних за­кладів — у Харківській (31), Одеській (29) областях; АРК (25); м.Києві (24); Дніпропетровській (23) та Донецькій (19) областях. Водночас, у Волинській і Тернопільській областях немає жодного приватного загальноосвітнього навчального закладу.

Розподіл загальноосвітніх середніх навчальних закладів за місцем розташування. Сільські школи

Понад дві третини (67,1%; 14,9 тис. одиниць) за­гальної кількості середніх навчальних закладів України розташовані в сільській місцевості. В них навчаються майже третина (32,4%; 2,2 млн.) школярів країни.

^ Сільські школи. Серед навчальних закладів, що працюють на селі, дуже невелику частку становлять заклади нового типу, більше того, відзна­чається тенденція їх зменшення.

Практично немає у сільській місцевості приватних шкіл. Внаслідок погіршення демографічної ситуації зростає кількість малокомплектних шкіл, утримання яких стає непосильним для місцевих бюджетів. Наприклад, у Чернігівській області (другій за терито­рією, 18-й за чисельністю населення) у 2004/2005 н.р. працюють 147 малокомплектних шкіл, є райони (Ріпкинський, Новгород-Сіверський, де таких шкіл близько 40%.

На початок 2004/2005 н.р. кількість вакансій вчи­тельського складу в сільських школах становила близько 3000 (найбільше — в Херсонській, Мико­лаївській областях та АРК).

Внаслідок нестачі вчителів у частині шкіл вико­нується лише інваріантна частина навчальних планів, що зменшує не лише можливості отриман­ня їх учнями якісної загальної освіти, але й їх шан­си на продовження навчання у вищих навчальних закладах.

^ 3. ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА
Законодавством України позашкільна освіта визнається складовою системи неперервної освіти. Водночас, статистичні дані свідчать, що як інституційна мережа, так і чисельність учнів поза­шкільних закладів освіти зменшуються; найбільш відчутного скорочення зазнає мережа тих закладів, діяльність яких потребує значних фінансових витрат і порівняно складного обладнання.

До позашкільних навчальних закладів належать різноманітні структури, що здійснюють освітню діяльність поза межами обов'язкової шкільної про­грами навчання.

Станом на початок 2005 р., в системі Міністерст­ва освіти і науки України діяли 1497 закладів поза­шкільної освіти, в яких навчалися 1,2 млн. дітей і підлітків; Зокрема, в Малій академії наук, що має 25 територіальних відділень, — близько 30 тис.

Протягом 1992-2004 рр. чисельність учнів за­кладів позашкільної освіти зменшилася майже на чверть (на 362,5 тис. осіб, або 23%).

Крім закладів позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України, працює мережа шкіл естетич­ного виховання, підпорядкована Міністерству куль­тури й мистецтв.

Протягом 1990-2000 рр. мережа цих шкіл зазнала не такого відчутного скорочення, як це сталося із закладами Міністерства освіти і науки: загалом, во­на зменшилася лише на 12 одиниць (з 1533 у 1999р. до 1521 у 2000р.). Проте, чисельність учнів у шко­лах естетичного виховання зменшилася так само значно — майже на 20%.

Мережі позашкільної освіти в Україні при­таманна стійка тенденція до скорочення. Перш за все, вона характерна для структур, діяльність яких потребує складного обладнан­ня. Останнє свідчить про те, що падіння кількісних показників системи позашкільної освіти зумовлюється, скоріше, не зменшенням соціальної потреби в цій складовій освіти, а недостатнім її фінансуванням.


^ 4. ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА

Законодавством України професійно-технічна освіта визначається складовою си­стеми освіти, яка забезпечує первинну про­фесійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників.

Мережу професійно-технічної освіти складають професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ). Фінансування ПТНЗ здійснюється з державного бюджету.

Визначено три атестаційні рівні ПТНЗ: навчально-курсові комбінати (І рівень); професійно-технічні училища (II рівень); вищі професійно-технічні училища та цент­ри професійно-технічної освіти (III рівень). ПТНЗ присвоюють випускникам кваліфіка­цію "кваліфікований робітник". Випускники

акредитованих вищих професійних училищ III рів­ня можуть отримувати кваліфікацію "молодший спеціаліст"39.

Переважну частку контингенту ПТНЗ становить молодь віком від 15 до 18 років, яка здобуває пер­винну професійну підготовку.

Станом на початок 2004/2005 н.р., в Україні пра­цювали 970 ПТНЗ; з них 839 (86,5%) готували робітників з наданням повної загальної середньої освіти40. В системі професійно-технічної освіти здійснювалося навчання з 342 професій, що охоп­лювали 492 спеціальності.

З числа професійно-технічних закладів нового типу працювали 119 вищих професійних технічних училищ і центрів професійно-технічної освіти, що забезпечують високий рівень кваліфікації з техно­логічно складних, наукомістких професій; 11 центрів професійно-технічної освіти; три училища-агрофірми. 419 ПТНЗ здійснювали професійну підготовку та пере­підготовку з робітничих професій незайня­того населення. Діяли понад 70 навчально-науково-виробничих комплексів за участю ПТНЗ.

В системі професійно-технічної освіти навчалися близько 530 тис. осіб, у т.ч. понад 25 тис. — з числа незайнятого насе­лення. Більше двох третин учнів здобували повну загальну середню освіту, кожен дру­гий — дві і більше професії. Показник чисельності учнів ПТНЗ у розра­хунку на 10 тис. населення у 2004/2005 н.р. становив 106 проти 125 у 1991/1992н.р.

Відзначається також помітне підвищення рівня працевлаштування випускників ПТНЗ. Це можна розглядати як свідчення ефективності здійснених у системі освіти заходів щодо приведення переліку професій, з яких здійснюються підготовка, до потреб сучасно­го ринку праці.

Протягом останніх років спостерігається стійка тенденція до зростання у загальній чисельності учнів ПТНЗ абсолютного числа та частки дітей-сиріт і дітей, які потребують корекції фізичного та розумо­вого розвитку.


^ 5. ВИЩА ОСВІТА

Законодавство України гарантує право громадян на отримання вищої освіти, в т.ч. безоплатне — в державних і комунальних вищих навчальних закла­дах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває впер­ше49. Обов'язковість вищої освіти для громадян законодавство не унормовує.

Вища освіта побудована за ступеневим принци­пом (базова вища освіта та повна вища освіта) і за­безпечується вищими навчальними закладами відповідного рівня акредитації. До вищих навчаль­них закладів належать технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети. Розподіл вузів за рівнями акредитації, освітньо-кваліфікаційні рівні, який вони забезпечують, наве­дені у врізці "Структура вищої освіти".

У поточному, 2001/2002н.р. в Україні працюють 983 вузи всіх рівнів акредитації і форм власності, що забезпечують навчання студентів за денною, вечірньою, заочною формами та екстерном50. Підготовка фахівців з вищою кваліфікацією здійснюється за 70 напрямами, що охоплюють по­над 500 спеціальностей .
^ ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ І-ІІ РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ
Вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації впроваджені до структури вищої освіти України замість колишніх середніх спеціальних закладів освіти — з метою приведення її у відповідність до структури освіти, яку рекомендують ЮНЕСКО, ООН та інші міжнародні організації.

У розвитку мережі вузів цього рівня акредитації з 1999р. спостерігаються тенденції до збільшення кількісних показників. Високими є темпи зростан­ня сектору вузів недержавної форми власності та сектору платного навчання в державних вузах.

У 2004/2005 н.р., мережу вузів І-ІІ рівня акреди­тації складають 665 навчальних закладів: 155 ко­леджів, 304 технікумів і 206 училищ. У навчальних закладах усіх типів навчаються 561,3 тис. студентів.

Показник чисельності студентів у розрахунку на 10 тис. населення скоротився, порівняно з 1991/1992н.р., зі 142 до 115. Водночас, як видно з діаграми "Вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акреди­тації, кількісні показники системи цього рівня освіти протягом останніх років демонструють тен­денцію до підвищення.

^ Розподіл вузів за формами власності. Переважна більшість (88,3%; 587 одиниць) вузів є державними', в них навчаються 90,7% загального числа студентів (509 223 особи).

Основну частку державних вузів становлять техні­куми — 47,5% (279 одиниць); третину — училища (33,2%; 195 одиниць); 19,3% — коледжі (113 одиниць).

Державні вузи підпорядковуються більш ніж 20 центральним органам державної влади та іншим структурам, що свідчить про значний рівень децен­тралізації управління.

Вузи недержавної форми власності становлять ли­ше 11,7% загальної мережі та охоплюють 9,3% за­гального числа студентів (52 тис. осіб). Водночас, динаміка зростання кількості недержавних вузів є досить сталою: протягом 1991-2002рр. вона зросла більш ніж втричі — з 23 до 78.

Серед недержавних вузів переважають коледжі — їх частка становить 53,8% (42 одиниці); майже тре­тину становлять технікуми (32,1%; 25 одиниць); 14,1% — училища (11 одиниць).

Конкурс на вступних іспитах до вузів І-ІІ рівнів акредитації є невисоким і має досить сталу тен­денцію подальшого зменшення. У середньому, в 1990/1991н.р. він становив 1,91 (191 абітурієнт на 100 місць), у 2003/2004 н.р. - 1,35.

Порівняно високим (1:1,52) був конкурс до за­кладів, що готують фахівців у галузі транспорту, зв'язку, права.

Привертає увагу та обставина, що конкурс до за­кладів, що готують фахівців у галузі освіти, є одним із найнижчих (нижчими є конкурси лише до закладів, що готують фахівців для сільського господарства), і протягом останніх років демонструє сталу тенденцію подальшого зниження. Так, протягом 1999-2001рр. його динаміка виглядала наступним чином: 1,39/1,36/1,28.


^ ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ III-IV РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ

До вищих навчальних закладів III-IV рівнів ак­редитації віднесені: університети, академії, інститу­ти, консерваторії.

У поточному, 2004/2005 н.р. в Україні працюють 318 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акреди­тації, у яких навчаються 1415 тис. студентів.

Розподіл вузів за типами. Мережу вузів вищих рівнів акредитації складають: 114 університетів; 62 академії; 140 інститутів і дві консерваторії. 49 вузів мають статус національних. Дев'ять університетів належать до класичних, тобто готують спеціалістів з усіх основних фахових напрямів.

Привертає увагу досить велика кількість універси­тетів в Україні, що перевищує показники окремих розвинутих держав з усталеною системою вищої освіти. Так, у Франції нараховується 83 університети; в Канаді — 96. У Польщі за приблизно такої ж, як і в Україні, кількості вузів, уншерситетш лише 15.

Розподіл вузів за формами власності. Переважну частку (70,8%) загальної кількості вузів вищих рівнів акредитації становлять державні (225 оди­ниць). У складі державних вузів: 57 академій, 106 університетів, 60 інститутів, дві консерваторії.

Кількість вузів недержавної форми власності ста­новить 93 одиниці, що складає 29,2% загальної кількості. Серед недержавних вузів — п'ять академій, вісім університетів, 80 інститутів; у них навчаються 145,9 тис. студентів, або 9,4% загального числа.

Динаміка розвитку мережі державних і недержав­них вузів свідчить, що після досить стрімкого росту, що припав на 1994-1999рр., мережа як державних, так і недержавних вузів фактично стабілізувалася.


^ 6 OCBІTA УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ. МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ

Необхідною умовою розвитку української систе­ми освіти є її інтеграція до міжнародного освітнього простору. Зокрема, в "Стратегії інтеграції України до ЄС", підкреслюється, що Україна має потенційні можливості досягти вагомих інтеграційних успіхів у сфері культурно-освітнього співробітництва. У свою чергу, міжнародне співтовариство визнає потужний освітній потенціал України. Свідченням цього є активний розвиток контактів України із зарубіжними партнерами, виконання спільних угод, програм і проектів у галузі освіти.

^ Міжнародні угоди. З центральними органами освіти зарубіжних країн підписано 48 угод різного рівня в галузі освіти та 45 — в галузі науково-технічної діяльності. Особливе значення для розвит­ку міжнародних контактів України в галузі освіти має підписання угод про взаємне визнання та еквіва­лентність документів про освіту та вчені звання75.

Вузи України III-IV рівнів акредитації підтриму­ють взаємовигідні контакти з понад 800 зарубіжни­ми партнерами76.

Діють програми міжнародних академічних обмінів. Наприклад, зі США — під егідою амери­канських рад з міжнародної освіти: ASTR/ACCELS, Ради міжнародних наукових досліджень (IREX), Інституту Кеннана, офісу Фонду Фулбрайта посоль­ства СИТА в Україні . Щорічно близько 2000 українських громадян виїжджають на повний або частковий курс навчання за міжнародними угодами, укладеними українськими вузами із зарубіжними партнерами. Вони отримують стипендії, що на­даються міжнародними фондами, програмами та проектами78. Лише за Програмою Фонду Фулбрайта 160 наукових співробітників мали можливість стажуватися у СІЛА .

За оцінкою міністра освіти і науки України В.Кременя, найбільш ефективним є для України співробітництво з ЄС, ЮНЕСКО, Інформаційною службою СІЛА, Британською Радою, Німецькою службою академічних обмінів, Інститутом Гете та Фондом Фулбрайта — щорічна допомога цих ор­ганізацій освітній системі України перевищує $20 млн.

^ Приклади співробітництва з ЄС. З 1993р. в Україні здійснюється Трансєвропейська програма співробітництва в галузі вищої освіти, започаткова­на за ініціативою ЄС. У межах цієї програми, ста­ном на початок 2000/2001н.р., Міністерством освіти і науки України реалізовані 85 міжнародних про­ектів на загальну суму €20,4 млн.81

В межах освітньої програми ЄС TEMPUS перед­бачається виділення для України на 2002р. €5 млн. (зокрема, на виконання 10 проектів, що стосуються реформи вищої освіти, академічних обмінів для професорів; переобладнання аудиторій вузів).

Водночас, не передбачаються кошти для освіти українських студентів в університетах країн ЄС. Програми обміну студентами між Україною та ЄС не існує, оскільки досі не підписані відповідні угоди.

^ Приклади співробітництва з міжнародними ор­ганізаціями. В Україні працюють 35 Асоційованих шкіл ЮНЕСКО, діють 11 кафедр ЮНЕСКО; проек­ти, над якими вони працюють, стосуються глобаль­них проблем сучасності: сталий розвиток, довкілля, новітні технології, проблеми народонаселення, права людини, демократії та ін.82

Секретаріат Національної комісії України у справах ЮНЕСКО та Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО опікуються розвитком навчання іноземних студентів в Україні.

Міжнародний фонд "Відродження" протягом 1990-2000рр. надав неурядовим організаціям, а також освітнім, просвітницьким, культурним закладам, мистецьким колективам, видавництвам грантів на суму понад $55 млн.83 Проводяться Соросівські олімпіади для учнів, переможці отримують стипендії Фонду.

У свою чергу, ПРООН у 2000р. започаткував проекти стосовно посилення освітніх можливостей Київського національного університету ім.Т.Шевченка ($928 тис.), поліпшення інформаційно техно­логічних засобів Київського міжнародного універси­тету цівільної авіації ($970 тис.).

За допомогою Національної Ради з економічної освіти СІЛА перекладені та видані методичні посібники для вчителів економіки "Мікроекономіка" та "Макроекономіка"; створені посібники з еко­номіки в межах українське-нідерландського проекту; з ділової активності — українсько-англійського.

Здійснюються Міжнародні програми гуманітар­ної допомоги. Так, бібліотека Корпусу миру переда­ла американські підручники для шкіл і вузів України. У межах гуманітарних програм українські освітні заклади могли б отримати потужну підтрим­ку комп'ютеризації шкіл, але передачі комп'ютер­ного обладнання перешкоджає високе ввізне мито .

^ Приклади співробітництва з країнами СНД. У 1992 р. створена Євразійська асоціація університетів, до якої увійшли класичні університети країн-учасниць. У межах Асоціації діють: Євразійська асоціація проф­спілкових організацій університетів; Євразійська студентська асоціація; Координаційний науково-методичний центр музеїв; Координаційний науково-методичний центр кафедр фізвиховання.

Українські заклади освіти входять до міжнарод­них об'єднань, що працюють на базі освітніх струк­тур країн-членів СНД.

Розвиток міжнародних контактів сприяє інтеграції України у світовий освітній простір, запровадженню нових форм освіти. Особливого значення напередодні масштабного розширення ЄС набуває розвиток взаємовигідного співробітництва в галузі освіти на європейському напрямі.

ВИСНОВКИ
Статистичні показники стану української освіти висвітлюють її суперечливий і нерівно­мірний розвиток. Освітня система демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чи­сельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно з поступовим переходом на державну мову навчання враховуються мовні потреби національних меншин у місцях їх компактного про­живання. Розвивається система міжнародного співробітництва у сфері освіти, розширюються можливості отримання освіти за кордоном.

Водночас, ці позитивні тенденції спостерігають­ся переважно на двох напрямах: по-перше, там, де освітні послуги можуть бути не лише самоокупни­ми, але й рентабельними — вища освіта, невели­кий сектор загальної середньої освіти; по-друге, там, де активно діє міжнародна допомога та особи­ста підприємливість громадян — міжнародні обміни, проекти та програми.

На тих же напрямах, де освітні послуги не є рентабельними, але потребують відчутних витрат, відзначаються тенденції іншого характеру — ско­рочення мережі, брак кадрового забезпечення, який завжди є найточнішим індикатором браку коштів.

Поза сумнівом, прихід до освітньої системи коштів з-поза державного бюджету є позитивним чинником, що в період трансформаційної кризи сприяв утриманню українською освітою її тра­диційно міцних позицій. Водночас, ці позиції утри­мувалися, не в останню чергу, за рахунок нижчих ступенів освіти — дошкільної, загальноосвітньої, позашкільної, професійно-технічної. Саме ці, початкові, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат. Кілька років — і хвиля недофінансованої освіти нижчих ступенів досягне вищих. У поєднанні з демографічним про­валом, котрий чекає Україну, вона здатна призвес­ти до значних негативних наслідків. Попередити їх можна лише дійсною зміною пріоритетів держав­ної політики — стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема.

.
Система освіти України