Реферат: Навчально методичний посібник для організації самостійної роботи студентів з курсу „Історія України”

Навчально методичний посібник для організації самостійної роботи студентів з курсу „Історія України”


В рамках Болонської конвенції, до якої Україна приєдналася, актуального значення набуває самостійна робота студентів. З курсу „Історія України” для самостійної роботи студентів денної форми навчання відводиться 60 годин.

Основна ціль цього методичного посібника зорієнтувати студентів в темах та формах самостійної роботи з курсу „Історія України”, а також розкрити сутність контролю з тем, які вивчаються самостійно, як в рамках аудиторних занять, так і в поза аудиторний час.

Вивчення гуманітарних дисциплін в технічних виших навчальних закладах (ВНЗ) має свою специфіку. Студенти за досить короткий термін повинні отримати чітке уявлення про етапи становлення і розвитку історії української державності, що охоплюють великий хронологічний період. Саме тому, тільки активна самостійна робота над темами курсу дозволяє отримати стійкі знання з історії України та сформувати власну позицію з більшості питань.

Самостійна робота студентів охоплює всі теми курсу „Історія України”, які входять до навчальної програми. Більшість з цих тем розглядаються на лекціях, але є такі, що цілком вивчаються самостійно і, звісно, потребують більшої уваги з боку студентів.

Проблеми розбудови української державності й відродження духовності, подолання інтелектуальної та духовно-світоглядної кризи ставить перед кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін ВНЗ задачу підвищення наукового та виховного рівня викладання, забезпечення реалізації в навчальному процесі принципів історизму, гуманізму й об'єктивності в оцінюванні фактів, явищ і подій, активізації наукового пошуку в розробленні методики викладання соціально-гуманітарних дисциплін.

У цих умовах вивчення соціально-гуманітарних дисциплін у вищій школі є одним з важливих напрямків впровадження нової концепції гуманітарної освіти. Гуманізація освіти передбачає суттєву переорієнтацію ціннісних настанов, нормативних регуляторів, мети і завдань навчально-виховного процесу, у результаті чого створюються необхідні передумови для розвитку творчих здібностей студентів, гармонійний розвиток їхніх інтелектуальних, професійних, естетичних і моральних якостей. Задача вищої школи — готувати не просто фахівця вузької сфери виробництва й управління, а особистість як самостійний суб'єкт суспільного життя, що свідомо приймає рішення з різних питань сучасного життя.

Впровадження у навчальний процес інтенсивних методів, орієнтованих на розвиток критичного самостійного мислення студентів, дозволяє розкрити сутність явищ в усій їхній повноті, розмаїтті та протиріччях, застосувати набуті знання, уміння і навички на практиці. Це має велике значення для підготовки кадрів, бо виховання високих моральних, громадян­ських якостей, милосердя поряд з професійною підготовкою — одна з головних задач вищої школи.

У запропонованій методичній розробці містяться реко­мендації щодо організації, підготовки та проведення самостійної роботи студентів з урахуванням форм активізації пізнавальної діяльності.

^ САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ


Серед усіх видів навчальної роботи важливе місце належить самостійній підготовці студентів. Вона включає в себе пошуки і підбір літератури, роботу над обраною літературою, написання рефератів, доповідей, повідомлень, наукових статей тощо. Метою цих рекомендацій є вироблення у студентів навичок самостійної роботи, розвиток інформаційної культури, формування навичок підготовки публікації наукових доробків.


Підбір літератури і робота з нею. При самостійній роботі студентів з підготовки до практичних занять доводиться використовувати велику кількість літератури – як тієї, що є в списках до кожної теми, так і тієї, яку радить лектор безпосередньо під час лекції чи консультації. Тому під час вивчення історії України в студентів повинен випрацьовуватися раціонально-критичний підхід до різноманітної історичної літератури.

Слід враховувати те, що з часом деякі теоретичні матеріали стають застарілими. З іншого боку, слова, сказані десять, сто чи тисячу років тому, ще можуть мати важливе значення.

Пошук літератури за запропонованою темою.

Ця частина роботи може здійснюватись різними шляхами. Робота з тематичними та алфавітними каталогами в бібліотеці дозволяє виділити основні ґрунтовні публікації за запропонованими темами. В цьому випадку студент може відшукати як відомі з списку літератури видання, так і нові надходження за темою, що відображені у відповідальному каталозі. Крім цього, доцільною є робота з профільними періодичними виданнями. В галузі історії України – це „Український історичний журнал” („УІЖ”). В останніх номерах журналу можна відшукати перелік статей, що публікувались протягом року і потім з ними ознайомитись. Дуже популярним джерелом інформації в останні роки стає світова інформаційна мережа. Певні матеріали можна взяти через тематичний пошук в Інтернеті.

Одним із різновидів самостійної роботи студентів є реферування літератури за запропонованими темами. Без цієї форми роботи не можливо а ні написання реферату, а ні самостійна підготовка до семінарських занять. Реферування літератури складається з тематичного переліку різноманітних джерел та їх проблемного групування. Студент має виділити головні проблеми, що висвітлюються в літературі та рівень їх висвітлення.

Реферування літератури за темою складається з певних етапів.

Обробка літератури. Передбачає проблемне сортування матеріалу. Студент має визначити ті проблеми, які отримали більше освітлення в літературі і ті, що менше. І зробити висновки.

Щоб глибоко зрозуміти зміст книги, потрібно вміти раціонально її читати. Попередньо переглянувши книгу, можна вирішити, чи варто її читати (попередній перегляд включає ознайомлення з титульною сторінкою книги, анотацією, передмовою, змістом).

При ознайомленні зі змістом необхідно виділити глави, розділи, параграфи, що являють для вас інтерес, швидко їх переглянути, знайти місця, що відносяться до теми (абзаци, сторінки, параграфи) і ознайомитися з ними загалом.

Наступний етап роботи з книгою – прочитати виділені місця в швидкому темпі. Мета швидкого читання – визначити, що є цінного в кожній частині, до якого питання чи доповіді реферату має відношення та чи інша інформація і що з нею робити, як застосувати, чим доповнити.

Сформулюємо такі рекомендації з методики читання:

якісно усвідомити і чітко зафіксувати мету читання: до якого саме питання потрібна дана інформація, її характер;

оперативно змінювати швидкість читання, сповільнюючи його на тій інформації, що прямо стосується мети, і збільшуючи на читанні інших частин;

зосереджено працювати над текстом. Це забезпечить його глибоке розуміння;

уміти визначити структуру тексту;

розуміти зміст прочитаного .

Дуже корисним може бути знання основних елементів, з яких складається апарат книги.

До характерних елементів книги відносяться інформація про автора і назва книги, її типи чи жанри, вихідні дані, анотація. Ця інформація розташована, звичайно, на титульній сторінці, її звороті, на останній сторінці книги, допомагає скласти попередню думку про книгу.

Передмова книги ознайомлює читача з подіями епохи, іншими працями автора, а також містить довідково-інформаційний матеріал. Якщо книга наповнена коментарями й примітками, то не слід нехтувати і цими елементами апарата.

Наукові книги і статті мають у своєму апараті списки літератури, що підвищують інформаційну цінність видання і дають читачам можливість підібрати літературу з певної теми. Якщо книга наповнена коментарями й примітками, то не слід нехтувати і цими елементами апарата. Багато наукових книг і статей мають у своєму апараті списки літератури, що підвищують інформаційну цінність видання і дають читачам можливість підібрати додаткову літературу з певної теми. Таким чином, науково-довідковий апарат, при вмілому його використанні, сприяє більш глибокому засвоєнню змісту книги.

Окремий етап вивчення книги – ведення запису прочитаного. Існує кілька форм ведення записів – план (простий і розгорнутий), виписки, тези, анотація, резюме, конспект.

План як найбільш коротка форма запису прочитаного являє собою перелік питань, розглянутих у книзі чи статті. Планом, особливо розгорнутим, зручно користуватися під час підготовки тексту власного виступу, статті на яку-небудь тему. Кожен пункт плану розкриває одну зі сторін обраної теми, а всі його пункти охоплюють її в цілому.

Складнішою зробленою формою записів є тези – стислий виклад основних положень тексту у формі твердження чи заперечення. Тези складаються після попереднього ознайомлення з текстом, при повторному його прочитанні. Вони слугують для збереження інформації в пам’яті і є основою для дискусії.

Анотація – короткий виклад змісту – дає загальне уявлення про книгу, брошуру, статтю.

Резюме коротко характеризує висновки, головні підсумки.

Найпоширенішою формою записів є конспект. Бажано розпочинати конспектувати після того, як весь матеріал прочитано й складено його план. Основну тканину конспекту становлять тези, доповнені міркуваннями й доказами. Конспект може бути текстуальним, вільним чи тематичним. Текстуальний конспект створюється з уривків оригіналу – цитат, зі збереженням логіки й структури тексту. Вільний конспект – це викладання матеріалу в зручному для читача порядку (наприклад, думки, розкидані, по всій книзі, зводяться воєдино). У тематичному конспекті за основу береться тема чи проблема, він може бути складений по декількох джерелах.

Економію часу при конспектуванні дає використовування різного роду скорочень, абревіатур.

При написанні самостійних робіт студенту часто доводиться стикатись з основними принципами оформлення літератури.

Бібліографічне оформлення самостійних робіт. Кожна наукова праця – монографія, наукова стаття, реферат, курсова, дипломна робота – в обов’язковому порядку мають супроводжуватися бібліографічними списками використаних джерел і літератури.

Існують такі види бібліографічних списків:

прикнижкові – що вміщуються у видання після основного тексту перед допоміжними покажчиками;

списки літератури до окремих розділів – після основного тексту під рубриками „До розділу...”, „До глави...”;

пристатейні – розміщуються після тексту статті.

Правила складання бібліографічного опису для списків літератури.

Основним структурним елементом кожного списку літератури є бібліографічний опис, що являє собою сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами і достатні для загальної характеристики та ідентифікації видання. Правила складання бібліографічного опису регламентовані міждержавним стандартом ГОСТ 7.1-84 „Библиографическое описание документов”.

Приклади бібліографічного опису окремих видів документів.

Книга одного автора:

Король В.Ю. Історія України: Навчальний посібник. – К., 2005.


^ Книга двох і більше авторів:

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навчальний посібник. – К., 2002.

ІІ. Опис книг за назвою:


Книга без зазначення автора:

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. – К., 2001.


ІІІ. Опис багатотомних видань:


Видання в цілому (всі томи):

Словник української мови / Зібр. ред. журн. „Київ.старовина”; упоряд. з дод.влас.матер. Б.Грінченко. – Репринтне видання: У 4 т. – К., 1958-1959.


Окремий том багатотомного видання:

Рильський М.Т. Зібрання творів: у 20 т. – Мистецтвознавчі статті. – К., 1986. – Т. 15.

ІV. Бібліографічний опис складової частини документа:


Опис розділу з книги:

Релігія в контексті національного відродження України / Колодний А.М., Пилипович Л.О. // Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. – К., 1996. – С. 167-182.


Опис статей із журналів та газет:

Котляр М. Галицько-Волинське Велике князівство ХІІІ ст. // Історія України. – 2000. - № 4. – С. 12-19.


Опис статей з енциклопедій:

Фарисеи // Библейская энциклопедия: В 3 т. – М., 1991. – Т. 2. – С. 227-228.


Розміщення бібліографічних описів у списках літератури:

Існують різні варіанти розміщення бібліографічних описів, списків літератури до курсових, дипломних, наукових робіт:

Алфавітне розміщення – найбільш поширений спосіб групування бібліографічних описів у ряди за алфавітом.

За алфавітно-хронологічної побудови списку літератури записи групуються в алфавітно-хронологічні ряди, тобто розташовують за алфавітом авторів і назв, а якщо автор чи назва є тими самими, то їх розміщують за роками видання.

Побудова в порядку першого згадування праць є бажаною для списків літератури до статей. Але така побудова не рекомендується для великих за обсягом прикнижкових списків літератури.


^ Основні форми самостійної роботи студентів


Самостійна робота студентів з курсу „Історія України” має складатись з наступних видів роботи: підготовка рефератів по певним темам; реферування літератури з питань, що не ввійшли до основного курсу; підготовка та здача модульних завдань. Для того, щоб самостійно підготуватись до цих занять студенти повинні докладно ознайомитись з літературою, список якої додається.

Робота з підготовки та написання рефератів:

Реферат – (від латинської – доповідати, повідомляти) – короткий виклад змісту одного або кількох документів, наприклад, наукових статей з певної теми. Реферат є одним із перших видів науково-навчальних робіт, які виконують студенти у вузі. Це письмовий доробок студента з певної проблеми, що містить необхідний перелік літератури, елементи дослідження та конкретні висновки.

Існує багато видів рефератів. Науковці найчастіше мають справу з інформативними й розширеними, або зведеними рефератами.

Інформативний реферат найповніше розкриває зміст документу, містить основні фактичні та теоретичні відомості. У такому рефераті має бути зазначено предмет дослідження й мету роботи; наведено основні результати; викладено дані про метод і умови дослідження; відбито пропозиції автора щодо застосування результатів тощо.

Розширений (зведений) реферат ( (багатоджерельний, оглядовий) містить відомості про певну кількість опублікованих і неопублікованих, наприклад архівних документів з певної теми, які викладено у вигляді зв’язаного тексту.

У структуру реферату входить: вступ, розділи, підрозділи, висновки та бібліографія. У вступі мають бути обґрунтовані актуальність обраної теми, її взаємозв’язок з реальними потребами, ступінь висвітлення проблеми, хронологічні або тематичні рамки.

В розділах та підрозділах дається викладення конкретного матеріалу з проміжними висновками, і нарешті, загальні висновки. Бібліографія має бути оформлена згідно стандартів, з якими можна ознайомитись у бібліотеці або на кафедрі. Особливу увагу слід приділити оформленню посилань (якщо вони є). Посилання мають містити інформацію щодо автора публікації, на яку посилаються, назви, місця та року видання, видавництва та кількості сторінок. Наприклад, Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – 256 с.

Процес написання реферату має декілька етапів:

Обрання теми реферату та складання плану:

Цей етап передбачає знайомство з рекомендованою літературою, що включає в себе підручники, монографії, навчальні посібники, статті, тези, інформацію, що міститься в ІНТЕРНЕТІ тощо. Аналізуючи літературу, студент може виділити проблемні питання та скласти план написання реферату. План може в подальшому корегуватися. В ньому мають бути відображені основні структурні одиниці реферату. Доцільним є, коли кількість основних розділів не перевищує 3-4-х. Одночасно слід скласти бібліографію реферату. Рекомендуємо студентам відразу групувати літературу за проблемами, що спростить обробку інформації.

Збирання й обробка матеріалу:

Студент проводить конспектування потрібної літератури, виписуючи головні тези. В подальшому їх доцільно згрупувати або по хронології публікацій, або за проблемами. На основі цього можна буде зробити висновки, як саме освітлена ця проблема та яку оцінку дають їй інші дослідники. Для власних висновків слід провести збір статистичної та документальної інформації. При порівнянні власних висновків з тими, що вже є, робляться загальні підсумки.

Написання реферату:

Текст реферату має відповідати структурі, яка викладена у вступі. Статистичні дані краще оформити у вигляді таблиць, до яких мають бути текстові пояснення. Якщо студент підготував матеріал, який передбачає прикладний аспект, є доцільним вмістити певний ілюстративний інструментарій, що наглядно б демонстрував зміст реферату. Кожний розділ реферату має бути завершений коротко сформульованими висновками. Загальні висновки мають підсумовувати зміст проміжних висновків.

Перелік літератури до реферату складають в такій послідовності: 1) підручники та навчальні посібники; 2) довідкові та статистичні матеріали; 3) збірки документів; 4) монографії; 5) періодичні публікації.

Захист реферату:

Студент має усно викласти основні положення реферату, зробити висновки. Обов’язковою є відповідь на запитання викладача. Вони демонструють рівень володіння інформацією.

Підготовка наукової статті. Наукова стаття – один з основних видів публікацій. Вона містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлює конкретне окреме питання, фокусує науковий пріоритет автора, робить матеріал надбанням фахівців. Оптимальний обсяг наукової статті – 0,5 авторського аркуша (до 12 сторінок машинописного тексту через два інтервали). Рукопис статті, крім основного тексту, має містити повну назву праці, прізвище та ініціали автора чи авторів, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури. Стаття повинна мати структурні елементи:

Вступ – постановка наукової проблеми, її актуальність, зв’язок з найважливішими завданнями науки й господарства України, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (перший абзац або 5-10 рядків).

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми та на яку спирається автор; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, яким присвячена стаття (0,5 – 2 сторінки машинописного тексту через два інтервали).

Формулювання мети статті (постановка завдання) передбачає назвати головну ідею даної публікації, яка суттєво відрізняється від існуючих, доповнює або поглиблює вже відомі підходи; введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей.

Виклад змісту власного дослідження – основна частина статті. У ній висвітлюються основні положення й результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, виявлені закономірності.

Висновок, у якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їхнє значення для теорії і практики, суспільна значущість, коротко накреслюються перспективи подальших досліджень з теми.

У статті у правому верхньому куті першої сторінки розміщують прізвище та ініціали автора; за необхідності вказують відомості, які доповнюють дані про автора. Ініціали ставлять перед прізвищем.

Рукопис статті повинен бути підписаний автором і направлений до редакції у двох примірниках. За необхідністю до нього додається дискета.

Підготовка тез наукової доповіді. Тези доповіді – це опубліковані до початку конференції матеріали, в яких викладено основні аспекти наукової доповіді. Рекомендований обсяг тез наукової доповіді становить 2-3 сторінки машинописного тексту через 1,5-2 інтервали. Суть тез доцільно викладати в такій послідовності: актуальність проблеми; стан розробки теми; наявність проблемної ситуації; основна ідея, положення, висновки дослідження, методи її досягнення; основні результати дослідження, їхнє значення. Посилання на джерела, цитати в тезах доповіді робляться рідко. Формулювання кожної тези починається з нового рядка. Кожна теза містить самостійну думку, що висловлюється в одному або кількох реченнях.

Наукова доповідь – це публічне повідомлення, розгорнутий виклад певної наукової проблеми з висновками і пропозиціями. Структура тексту доповіді практично аналогічна плану статті й може складатися із вступу, основної й підсумкової частини.

Методика підготовки доповіді дещо інша, ніж статті. Існують два методи написання доповіді. Перший полягає в тому, що дослідник спочатку готує тези свого виступу, на основі тез пише доповідь, редагує її й готує до виступу чи статті. Другий, навпаки, передбачає спочатку повне написання доповіді, а потім у скороченому вигляді – для ознайомлення з нею аудиторії. Вибір способу підготовки доповіді залежить від змісту матеріалу та індивідуальних особливостей науковця.

При написанні доповіді слід мати на увазі те, що 10 хвилин людина може прочитати матеріал, надрукований на чотирьох сторінках машинописного тексту (через два інтервали). Обсяг доповіді становить 8-12 сторінок (до 30 хвилин).

Доповідь на 4-6 сторінок називається повідомленням.



^ Розподіл кредитів та навчального часу за видами занять


№

з/п

Кредитні модулі

Загальний обсяг,

годин/кредитів

Аудиторні заняття,

годин

Самостійна робота,

годин




Модуль №1













Лекційні заняття

26

10

16




Практичні заняття

30

12

18




Лабораторні заняття













Модуль №2













Лекційні заняття

24

8

16




Практичні заняття

28

10

18




Лабораторні заняття













Разом

108

40

68































































^ РОБОЧА ПРОГРАМА З КУРСУ " ІСТОРІЯ УКРАЇНИ"

Змістовний модуль І.

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ ст.


Тема 1. Витоки українського народу­ та його державності.

Україна княжої доби.

Перші державні утворення на території України. Передумови, теорії походження та основні етапи розвитку Київської Русі. Особливості соціально-політичного устрою Давньоруської держави. Причини та наслідки роздробленості Київської Русі. Роль Галицько-Волинського князівства в тогочасній Європі. Оцінка місця та значення Давньоруської держави у контексті європейської й світової історії.


^ Тема 2. Україна у складі Польщі. Козацька доба.

Процес входження й становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Вплив Кревської, Люблінської та Берестейської уній на подальшу долю українських земель. Основні погляди на походження українського народу та етапи його формування. Причини виникнення козацтва. Роль та місце Запорізької Січі в історії української народу та європейській історії.

^ Тема 3. Визвольна війна українського народу середини ХУІІ ст. Формування української держави.

Передумови, причини, рушійні сили, перебіг основних подій та історичні наслідки національно-визвольної війни сер. ХУІІ ст. Формування Б.Хмельницьким козацько-гетьманської держави, її ознаки. Пошуки союзника в боротьбі проти Речі Посполитої. Переяславська Рада 1654 р. та її історична оцінка. „ Березневі статті” Б.Хмельницького, їх мета та зміст. Характеристика видатних постатей періоду.


^ Тема 4. Велика Руїна. Гетьманщина. Ліквідація

української автономної державності.

Причини та наслідки політичної кризи української автономії. Спроби П.Дорошенка й І.Мазепи об’єднати українські землі. Участь України у Північній війні. Полтавська битва та її історична оцінка. Процес колоніального наступу на українську державність з боку російського царизму. Причини обмеження та ліквідації автономії України. Заборона гетьманської влади в 1764 р. Причини зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. Історичне значення Запорізької Січі й Гетьманщини в історії українського народу.


^ Тема 5. Україна у складі Російської та Австро-Угорської

Імперій (друга пол. ХУІІІ - ХІХ ст.).

Територіальні зміни на Лівобережній та Правобережній Україні. Декабристський рух в Україні. “Руська правда” П.І. Пестеля. Початок національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство та його програмні документи. Формування української нації та національної свідомості

^ Тема 6. Україна в умовах капіталістичної модернізації економіки

(друга пол. ХІХ- поч. ХХ ст.).

Криза феодальних відносин. Аграрна реформа 1861 р. та її результати в українському селі. Буржуазні реформи 60-70-х рр., їх значення для подальшого розвитку України. Суспільно-політичні течії в другій пол. XIX ст.: народницький та громадівський рухи. Виникнення українських політичних партій. Україна в революції 1905-1907 рр.: боротьба за автономію. Столипінська аграрна реформа.


Змістовний модуль ІІ.

Україна в ХХ – ХХІ ст. Розбудова незалежної держави

Тема 7. Українська національна революція

1917- 1921 рр.

Розстановка політичних сил напередодні революції. Створення Української Центральної Ради: її соціальна база й програма. Практичні кроки на шляху від культурно-національної автономії до територіальної. Проголошення незалежності УНР. Політика П.Скоропадського й Директорії. Утворення ЗУНР. Акт Соборності України. Причини поразки УЦР, урядів П.Скоропадського й Директорії. Перемога радянської влади та її політика „воєнного комунізму.


^ Тема 8. Міжвоєнний період історії українського народу

( 1921- 1939 рр.).

Причини переходу від „воєнного комунізму” до нової економічної політики, її зміст. Спроба створити ринкову економіку з елементами державного регулювання. Політична дискусія щодо національного питання. Пошуки оптимальної форми об’єднання республік і створення СРСР. Політична оцінка входження України до його складу. Політика коренізації: форма, зміст і результати. Прискорена індустріалізація й суцільна колективізація та їх наслідки. Голодомор 1932–1933 рр. Встановлення тоталітарного режиму, формування культу особи Сталіна.

^ Тема 9. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

( 1921- 1939 рр.).

Наслідки Першої світової війни для України. Перехід частини західноукраїнських земель до складу Польщі, Румунії й Чехословаччини. Загострення національного питання на окупованих землях. Український визвольний рух. Західноукраїнське питання в європейській політиці. Боротьба різних політичних сил за вплив на Західну Україну.


^ Тема 10. Україна в роки Другої світової війни ( 1939- 1945 рр.).

Радянсько-німецький договір 1939 р. Приєднання Західної України до УРСР. Початок Великої Вітчизняної війни. Трагедія Південно-Західного фронту. Причини поразок Червоної армії в 1941- 1942 рр. Антифашистський рух опору. Основні битви Великої Вітчизняної війни. Битва за Дніпро. Звільнення Києва. Остаточне визволення України у 1944 році. Оцінка ОУН- УПА. Наслідки Другої світової війни для України.

^ Тема 11. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України в другій пол. 40-х – на поч. 80-х рр. ХХ ст.

Труднощі відродження економіки в післявоєнний період. ХХ з’їзд КПРС: викриття культу особи Сталіна. Реабілітаційні процеси. Соціально-економічні реформи М.С.Хрущова. Демократизація духовного життя. Парадокси хрущовської „ відлиги”. Дисидентський рух “шістдесятників Наростання кризових явищ в економічному та духовному житті. Політика русифікації.

^ Тема 12. Національно - державне відродження українського народу. Незалежна Україна в сучасному світі.

Політика М.Горбачова: досягнення та прорахунки. Розпад СРСР. Декларація про державний суверенітет України. Створення багатопартійної системи. Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум 1990 р. Вибори Президента Державне будівництво суверенної України. Прийняття Конституції України 1996 р. Політика роззброєння України. Міжнаціональні та міжконфесійні відносини. Конституційна реформа. Внутрішня політика Української держави. Головні напрямки зовнішньої політики. Місце України в сучасному світі.


^ ВСТУП ДО КУРСУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ПЕРЕДМОВА


Ви приступаєте до вивчення дисципліни, яка присвячена пізнанню зародження, супе­речливого розвитку та функціонування держав­ності та права українського народу в найрізно­манітніших аспектах їхньої взаємодії.

При вивченні виникає ряд проблем. Перша й головна з них — величезний обсяг матеріалу. Адже все, що було в історії державності, є суттєвим і необ­хідним для пізнання. Як відібрати найбільш фун­даментальний і узагальнюючий матеріал, як його подати, урахувати різнопланові конкретно-історичні інтерпретації тих чи інших закономірностей?

Друга проблема пов'язана з методикою вивчення теоретичного матеріалу. Для досягнення цього вивчення матеріалу здійснюється на основі системності. Період, який вивчається, поділяється на блоки: загально-історичний огляд, суспільний та, державний лад, судова система й правова система.

Що таке "історія"? У перекладі з грецької цей термін означає "дослідження", "оповідання", "знання". Ніхто не буде заперечувати, що цінність будь-якого дослідження вимірюється тим, наскільки воно може бути використане практично. Будь-яка наука завжди буде вважатись непов­ноцінною, якщо вона рано чи пізно не допоможе нам жити краще. Історія прагне до кращого розуміння, завжди перебу­ває у русі, у постійних змінах.

Головним завданням курсу історії Укра­їни є здійснення ідеї громадянської злагоди, вірніше по­шук її загально-цивілізаційних засад як в контексті історії, так і в умовах нашого суперечливого і конфліктного сього­дення. Громадянська злагода розглядається як одна із основних цінностей людської життєдіяльності. Вивчаючи минуле, історія й державність України намагається визначити закономірності їх­нього розвитку, заглянути в майбутнє.

В історичній літературі довгий час була пануючою точка зору, що Україна ніколи не мала власної дер­жавності. І це про країну, яка налічує більше ніж тисячо­літню історію! Інша справа, що ми її майже не знаємо. Істинне знайомство з українською державно-правовою традицією дозволяє стверджувати, що вона зароджувалася і міцніла разом із започаткуванням і розквітом української держав­ності. Із занепадом останньої вона втрачала самостійне зна­чення, асимілювалась у російську, польську, австрійську, західноєвропейську і американську державну традицію, знаходила схованку в глибинних пластах народної свідо­мості, але знову і знову відроджувалась, як тільки Україна ставала на шлях відродження суверенітету, незалежності.

Витоки української державної традиції містяться у культурі Київської Русі, де були закладені основи нашої писемності, мови, історії, літератури, світогляду. Перші русько-україн­ські літописи — "Повість временних літ" та "Слово о пол­ку Ігоревім" — були одночасно й першими нашими державно-правовими вченнями. Вони узагальнювали історич­ний і державотворчий досвід українців-русів, утримували в собі фундаментальні настанови на розбудову держави. Пізніше з'явилася Руська правда, перша писемна пам'ят­ка, в якій відбиваються узагальнення міркувань українців щодо юридичних засад свого розвитку.

А Козацька Республіка часів Богдана Хмельницького показала українську державну традицію як взірець толерантності, демократичності та національної самобутності.

В Україні та за її межами жили і працювали, творили філософські, історичні, історико-правові праці такі всесвіт­ньо відомі діячі культури, вчені як В. Антонович, М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Костомаров, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та інші.


^ ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ


Тема 1. Витоку українського народу та його державності. Україна княжої доби


Мета теми полягає в тому, щоб з’ясувати нові підходи до проблеми формування державних утворень на території сучасної України, роль Київського князівства у створенні Давньоруської держави та становлення, розвиток і причини роздробленості Київської Русі. Для її розуміння необхідно розібратися в наступних питаннях:

Витоки української державності. Перша східнослов’янська держава – Київське князівство Аскольда.

Основні етапи розвитку Давньоруської державності та особливості політики київських князів. Роль України княжої доби у світовій історії.

Галицько-Волинське князівство як спадкоємець державних традицій Київської Русі.

Проблема етнічної спадщини Київської Русі та давньоруської народності.

На думку вчених, першою державою східних слов’ян у Середньому Подніпров’ї, що стала етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Давньоруська держава, було Київське князівство Аскольда. Підставу для такого висновку надають арабські хроніки, що вказують на існування в Наддніпрянщині у УІІІ - поч. ІХ ст. князівства під назвою Куявія і пов’язують його з представниками династії Києвичів - Аскольдом і Діром. Одним з доказів наявності державного утворення є військовий похід Аскольда до Візантії у 860 р. Організувати такий похід могла лише влада, що мала військо і реалізовувала певні політичні інтереси. Князівство знаходилося в зоні впливу Хозарського каганату, однієї з найбільших держав тогочасного світу, про що свідчить титул Аскольда – каган. Вважається, що за Аскольда відбулась спроба християнізації Русі (хоча нову релігію сприйняли лише окремі представники знаті на чолі з князем), започатковане літописання (так зв. “Літопис Аскольда”) і запроваджено нове літочислення. Отже, наведені дані у певній мірі можуть бути доказом існування державності з центром у Києві ще до утворення Давньоруської держави. Кінець династії Києвичів пов'язується з наступом на слов'янські землі норманів і вбивством Аскольда у 882 р. представником династії Рюриковичів – Олегом. Зміна влади вважається династичним переворотом і в цьому контексті вчені не виключають ретельно спланованої змови сильної антихристиянської опозиції, яку очолила аристократична верхівка. На думку дослідників, вирішальний крок на шляху утворення Давньоруської держави зробив Олег, який об’єднавши Київське й Новгородське князівства, підкорив більшість незалежних раніше княжінь і оголосив Київ стольним градом новоствореної держави. Наведена схема дає змогу зрозуміти місце князівства Аскольда в історії Української держави.

Подальше вивчення теми вимагає розкриття теорій походження Київської Русі та її назви, визначення основних етапів розвитку держави і напрямів великокнязівської політики.

Норманська теорія, спираючись на «Повість временних літ», вважає засновниками Русі варягів (норманів), плем’я яких носило назву «Русь». Антинорманська теорія стверджує що під “варягами” літописець розумів не іноземців, а слов’ян, які проживали за межами полянської Русі і прийшли на територію Наддніпрянщини. Торговельна теорія доводить, що ідея державності занесена міжнародними торговцями та воїнами-іноземцями, які під час походів створювали опорні пункти, що стали майбутніми центрами слов’янських князівств. Теорія природно-історичного процесу походження держави визначальну роль в її становленні та назві відводить