Реферат: Рекомендації щодо здійснення соціально-психологічного супроводу дітей та учнівської молоді з девіаціями поведінки Підготувала методист рмк з психологічної служби Супрун І. В

Рекомендації

щодо здійснення соціально-психологічного супроводу дітей та учнівської молоді з девіаціями поведінки


Підготувала методист РМК з психологічної служби Супрун І.В.


Одним із напрямів діяльності навчальних закладів є впровадження в суспільну свідомість переваг здорового способу життя, формування національного культу соціально активної, фізично здорової та духовно багатої особистості.

Діяльність працівників психологічної служби навчального закладу щодо попередження прояву девіацій в учнівському середовищі регламентована нормативно-правовими документами, а саме:

законами України "Про охорону дитинства", "Про попередження насильства в сім'ї", "Про профілактику правопорушень",

Національною програмою патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства,

Національною програмою правової освіти населення,

Національною програмою "Основні орієнтири виховання учнів 1-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів України",

Міжгалузевою комплексною програмою "Здоров'я нації" на 2002-2011 роки,

Державною програмою "Репродуктивне здоров'я нації на 2006-2015 роки",

Концепціями превентивного виховання, формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та підлітків, розвитку психологічної служби системи освіти на період до 2012 року,

Указами Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян", "Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві", "Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”,

наказами Міністерства освіти і науки України "Про формування здорового способу життя дітей та молоді і заборону тютюнопаління в навчальних закладах та установах", "Про вжиття додаткових заходів щодо профілактики та запобігання жорстокому поводженню з дітьми", "Про підвищення рівня профілактичної роботи серед дітей та молоді по запобіганню незаконному вживанню наркотичних засобів і психотропних речовин",

Положенням про психологічну службу системи освіти України, Положенням про психологічний кабінет дошкільних, загальноосвітніх та інших навчальних закладів (наказ Міністерства освіти і науки від 20.04.2001 № 691), іншими нормативно-правовими актами.

Виникнення девіантної поведінки особистості відбувається під впливом несприятливих соціально-економічних, політичних чинників та визначаються біологічними, індивідуально-психологічними, соціальними, педагогічними причинами.

Біологічними причинами девіантної поведінки дітей та учнівської молоді є органічне враження головного мозку внаслідок патології вагітності і пологів, внутрішньоутробних і ранніх постнатальних порушень, інтоксикацій, мозкових інфекцій, черепно-мозкових травм; патологія нервової системи.

На виникнення відхилень у поведінці впливають індивідуально-психологічні чинники, пов'язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації:

- специфічні риси в межах психічної норми: несформованість емоційної сфери і навичок спілкування, пасивно-залежний тип комунікацій, порушення самоконтролю і самооцінки, розгальмованість, агресивність, тривожність, порушення гендерної ідентичності, гіперсексуальність, акцентуація характеру;

- пограничні стани: психогенні розлади (неврози, реактивні депресії, розлади адаптації, гострі і посттравматичні стресові розлади, деприваційні порушення), психосоматичні захворювання, психопатії, соціальна і педагогічна занедбаність;

- психопатологічні стани: розумова відсталість, шизофренія, ендогенні депресії.

Соціальні причини пов'язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням, з негативним впливом соціуму на розвиток особистості. Педагогічні – виявляються в недоліках сімейного виховання та організації навчально-виховного процесу у закладах освіти.

Роль сім’ї у становленні особистості дитини, на думку Е. Еріксона, має особливе значення на первинному етапі соціалізації дитини [12]. Так, на першій стадії (до 1 року) розвиток дитини відбувається вздовж осі "довіра-недовіра". Рівень розвитку почуття довіри до інших людей і світу залежить, як зазначає Е. Еріксон, насамперед, від рівня материнської турботи, причому не стільки від кількості їжі чи материнської ласки, скільки від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття постійності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти. На другій стадії (13 років) розвиток відбувається вздовж осі "автономія – сором і сумнів". Тут формується здатність самоконтролю рухів, встановлюється певне співвідношення між проявами впертості і добровільністю дій. Особливості даного співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно здійснювати контроль над своїми діями, ненав'язливо обмежуючи її у тих сферах життя, що є потенційно або актуально небезпечними для дитини і оточуючих. Переживання сорому Е. Еріксон розглядає як лють, спрямовану на себе, коли дитині не дозволяється бути самостійною, коли батьки постійно або виконують все за дитину, або очікують, як вона буде робити те, що поки не здатна виконати самостійно. Як результат у дитини може сформуватися невпевненість у собі, недостатній рівень емоційно-вольової сфери.

Девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо). Як зауважує І. С. Кон, девіантну поведінку особистості можна поділити на дві великі категорії, а саме: поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, коли йдеться про наявність психопатології; поведінка, що порушує соціальні та культурні і правові норми [10].

О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки [9]:

багаторазові, тривалі порушення норм, прийнятих суспільством;

різноманітні прояви соціальної дезадаптації, які викликають негативну оцінку з боку інших людей;

поведінка не ототожнюється з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);

результатом поведінки є заподіяння реальної шкоди самій особистості чи оточуючим.

До психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносять такі [9]:

духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу життя, переживання внутрішньої порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;

деформацію ціннісно-мотиваційної сфери, несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;

емоційні проблеми: тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних реакцій, дозувати їх), афективність тощо;

проблеми саморегуляції: неадекватність самооцінки і рівня домагань, недостатній розвиток рефлексії, самоконтролю, низький рівень адаптивних можливостей;

викривлення у когнітивній сфері: стереотипність, ригідність мислення, обмеженість або недостатній розвиток пізнавальної сфери, наявність забобонів;

негативний життєвий досвід: наявність шкідливих звичок, психічних травм, насильства, соціальної некомпетентності тощо.

Залежно від виду норми, з якою співставляються особливості поведінки та її негативні наслідки, виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну), асоціальну (аморальну), аутодеструктивну [3].

Антисоціальна поведінка суперечить соціальним і правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих. При цьому делінквентна поведінка полягає у здійсненні особистістю дрібних правопорушень, за які її не притягують до відповідальності; може виявлятися у формі бешкетування, хуліганства.

Поступово делінквентна поведінка може трансформуватися в злочинну. ^ Кримінальна (злочинна) поведінка особистості виявляється у вчинках, що суперечать нормам права і передбачають кримінальну відповідальність.

Асоціальна поведінка, на думку М. Андреєва [2], є формою дезорганізації індивіда в групі осіб або у суспільстві, де виявляється невідповідність очікуванням, що склалися у суспільстві (насамперед, моральним вимогам). До асоціальної поведінки можна віднести бродяжництво як наслідок соціальної дезадаптації, що спричинює прагнення уникнути соціального контролю, втечу від вимог суспільства через суб'єктивне переживання неможливості їхнього дотримання (з одного боку) і примирення з цим фактом (з іншого боку).

Дуже часто втечі з дому проявляються у дитини ще до підліткового віку. Перші втечі діти здійснюють через страх покарання чи як реакцію опозиції, а в міру їх повторення вони набувають умовно-рефлекторного стереотипу.

Останнім часом зустрічаємо поняття "вуличний рух". У ньому беруть участь підлітки, які формально не втікають з дому, вони приходять додому лише для того, щоб заночувати. Ці підлітки своє життя поєднують із вживанням наркотиків, сексуальною свободою, пошуком їжі та місць для ночівлі. Стосунки із батьками у них напружені та конфліктні.

А.У. Нураєва виділяє наступні типи втеч із дому підлітків [11]:

емансиповані втечі зустрічаються найчастіше (45%) і здійснюються дітьми з метою звільнення від надмірного контролю дорослих, від набридлих обов'язків, щоб відчути "вільне легке життя". Як правило, початок таких втеч співпадає з віком 12-15 років. Дані втечі здійснюються з одним-двома приятелями. У 85% до здійснення втеч діти пропускали уроки, у 75% втечі поєднуються із деліквкнтністю, у 32% - із вживанням алкоголю;

імпунітивним втечам (26%) сприяють переслідування однолітків, пригнічений стан дитини, роль "попелюшки" у сім'ї. Дані втечі зазвичай здійснюються одним учнем і його поведінка підпорядковується одній меті – забути, відволіктися від складної ситуації. Інші негативні вчинки дитина не здійснює. Наприклад, гроші на їжу вона заробляє своєю працею, а не крадіжками. Вік імпунітивних втеч дуже різний – від 7 до 15 років;

демонстративні втечі є наслідком реакції опозиції і спостерігаються у 20% випадків. Їх відмінність – відносно невеликий ареал: діти тікають недалеко і у ті місця, де їх можуть знайти чи побачити, вернути додому. Під час втечі діти ведуть себе так, щоб привернути увагу оточуючих. Причина даних втеч – прагнення привернути до себе увагу, інколи – прагнення певних переваг, виконання їхніх бажань, особливо тих, що допоможуть підняти власний рейтинг серед однолітків;

дромоманичні втечі зустрічається у підлітковому віці рідко (9%). Втечі здійснюються внаслідок різкої і безпричинної зміни настрою, немотивованого потягу до зміни соціального оточення. Причину своєї втечі діти пояснити не можуть, власного вчинку соромляться.

Аморальна поведінка – сукупність вчинків, що характеризуються негативним ставленням індивіда до етики і моралі, до загальнолюдських цінностей, зокрема, до дисциплінованості, почуття обов'язку, поваги до оточуючих, ввічливості, чесності, і передбачає громадський осуд.

Аутодеструктивна поведінка являє собою поведінку, що відхиляється від психологічної, медичної норм, загрожуючи цілісності і розвитку особистості. Видами аутодеструктивної поведінки є суїцидальна, віктимна (поведінка жертви) та адиктивна поведінка.

Суїцидальна поведінка (від лат. sui – само, caedare – вбивати), тобто самогубство або його спроба, спрямована на виведення особистості із кризової ситуації, усвідомлення якої є для неї нестерпним і вона не бачить іншого виходу, ніж власна смерть (хоча об'єктивно такий вихід можна знайти). Людина переживає безнадійність, безпомічність через фрустрацію надзвичайно важливих для неї потреб і мислить за логікою: або негайне вирішення проблеми, або смерть. Слід зауважити, що через амбівалентне ставлення до смерті (бажання смерті, яке поєднується з бажанням отримати допомогу з боку інших людей) суїцидант часто подає відповідні сигнали про допомогу, залишаючи повідомлення, листи, наводячи лад у справах тощо. Американський суїцидолог Е. Швейдман суїцидальну поведінку характеризує наявністю автоагресії, зумовленої сильним душевним болем, породженим фрустрацією психологічних потреб [16].

Віктимна поведінка (від англ. victim - жертва) являє собою активність особистості, за якої вона певним чином сприяє скоєнню насильства проти неї, свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обираючи спосіб життя, який привертає до цієї особистості увагу агресивних осіб, злочинців тощо. О. Ю. Дроздов, М. А. Скок виокремлюють два типи віктимних особистостей:

- пасивна жертва, для якої характерна підвищена тривожність, невпевненість у собі, низька самооцінка, поведінка, якою вона виявляє нездатність опиратися тиску інших;

- активна жертва, яка виявляє схильність до конфліктного стилю спілкування, незважаючи на ситуацію, часто підвищену товариськість, нерозбірливість у знайомствах, емоційну ригідність, імпульсивність, демонстративність у поведінці тощо [7].

Адиктивна поведінка – форма поведінки людини, яка проявляється у прагненні втекти від дійсності внаслідок свідомої зміни свого психічного стану [16]. Об’єктами залежності при адиктивній поведінці можуть бути психоактивні речовини, їжа, ігри, секс, релігія і релігійні культи тощо. Відповідно, така поведінка може виявлятися у порушеннях харчової поведінки (переїданні, голодуванні, відмові від їжі тощо), гемблінгу (ігровій залежності); релігійному фанатизмі - сліпому наслідуванні ідеї релігійного культу деструктивної спрямованості [7].

Психолого-педагогічний супровід девіанта є комплексним процесом, у якому беруть участь не лише працівники психологічної служби, а й адміністрація, педагогічні працівники і батьки учня.

Зовнішні форми прояву девіантної поведінки відомі всім: безвідповідальне ставлення до навчання, конфлікти з однолітками і дорослими, невиконання вимог дорослих, пропуски уроків, втечі з дому, бродяжництво, вживання наркотичних речовин, крадіжки, здирництво, бійки тощо. Поведінка девіантів часто дуже схожа і відрізняється лише мірою відхилення від соціальної норми. Тому більшість педагогічних працівників вважають, що достатньо розробити один алгоритм роботи із зазначеною категорією учнів. Проте, психолого-педагогічний супровід девіанта має здійснюватися із урахуванням індивідуальних, вікових особливостей учня, його здібностей, уподобань, оточення та ситуації розвитку.

Розпочинаючи роботу з девіантами, практичний психолог і соціальний педагог мають пам'ятати, що головне в стосунках з учнем - взаємоповага та довіра. Те, що каже дитина, повинно залишатися таємницею. Його проблеми можна обговорювати з батьками та педагогами тільки на прохання і за згоди учня. Утрата довіри, розголошення таємниці є великою психологічною травмою та може призвести до непередбачених наслідків. Виявляючи психологічні особливості девіанта, слід звернути увагу на наявність акцентуацій характеру, систему самооцінювання й оцінювання інших, мотиваційну структуру особистості. Обов'язково проводити дослідження процесів мислення. У випадку виявлення викривлень процесів мислення психологічна корекція буде малоефективною - необхідна консультація психіатра.

Психологічна допомога особистості з девіантною поведінкою передбачає, насамперед, її психологічну діагностику, що має на меті встановити рівень та форму девіантної поведінки і чинники, що зумовили появу девіацій. Діагностика особистості девіанта має проводитися на основі гуманного ставлення до нього, співпраці з ним і будуватися на принципах цілеспрямованості, об'єктивності, комплексності, прогностичності.

Для визначення особливостей девіантної поведінки учнів використовуються різні методи, серед яких слід відзначити, насамперед, спостереження. Під спостереженням розуміють цілеспрямоване та спеціальним чином організоване сприймання, яке здійснюється з певною метою за розробленим планом і фіксацією результатів. Н. Максимова пропонує під час спостереження фіксувати такі особливості поведінки і зовнішнього вигляду досліджуваного з девіантною поведінкою [13]:

зовнішній вигляд (загальний соматотип, фізичні особливості, наявність фізичних недоліків або диспропорцій, постава, міміка і жестикуляція, тримається скуто чи вільно, адекватно чи ні, охайність в одязі, зачісці, чистота тіла, рівень загальної рухливості тощо);

особливості мовлення (інтенсивність і тембр голосу, темп мовлення, чіткість вимови, словниковий запас, наявність жаргону, брутальних виразів, уміння висловлювати думку, послідовність, логічність, чіткість, швидкість мовлення);

соціальна поведінка (особливості встановлення контактів, рівень невимушеності при цьому, товариськість, наявність соціальних навичок, вихованість, специфіка поведінки за рівнем домінування, агресивності, підлеглості та довірливості тощо);

настрій (ейфорія, безтурботність, врівноваженість, серйозність, відсутність гумору, поганий настрій, тривога тощо);

ставлення до діяльності (рівень зацікавленості: від активного небажання або недовіри, байдужості до надмірної зацікавленості);

особливості проявів пізнавальної та емоційно-вольової сфер (рівень уважності, швидкість вирішення поставлених завдань; особливості дій: намагання знайти загальний спосіб вирішення завдання або дії методом спроб і помилок; темп роботи: рівномірність, швидкість; сумлінність і охайність при виконанні завдань; реакція на невдачі: агресивна, звинувачення себе, відмова від діяльності, байдужість та ін.).

Слід зауважити, що спостереження здійснюється за певною схемою, в якій виділяють такі етапи:

1. Визначення предмета, об'єкта та ситуації спостереження;

2. Обирання способу спостереження та реєстрації даних;

3. Планування ситуацій спостереження;

4. Розроблення плану спостереження;

5. Проведення обробки й інтерпретація отриманої інформації [4].

Крім того, вважається доцільним проведення спостереження декількома спостерігачами протягом тривалого часу в різноманітних умовах життєдіяльності. Відомою методикою є карта спостережень Д. Стотта, яка дозволяє не тільки фіксувати характер поведінки девіантів, але й виявити характер дезадаптації поведінки дитини. Карта спостереження містить 198 фрагментів фіксованих форм поведінки, що згруповані в 16 синдромів. Наявність чи відсутність цих форм фіксується у спеціальному реєстраційному бланку. Цю карту може заповнювати як практичний психолог, так і педагоги або, за окремими симптомами, батьки, що дасть можливість знайти спільний погляд при постановці психологічного діагнозу, а також при складанні корекційно-розвивальних програм. Проте методика має й недоліки, а саме: результати фіксують лише дезадаптивні форми поведінки, а не всі сторони розвитку та соціалізації дитини.

Важливим методом дослідження особливостей девіантної поведінки особистості є інтерв'ю або бесіда, які мають на меті під час безпосереднього спілкування визначити ставлення респондента до певних проблем, його ціннісні орієнтації, з'ясувати факти з його біографії, плани на майбутнє тощо. Передбачає реєстрацію й аналіз відповідей на запитання, а також вивчення особливостей невербальної поведінки опитуваних. Як правило, у бесіді виявляються можливі чинники, що спричинили девіантну поведінку особистості (характер стосунків з батьками, однолітками, іншими людьми, ставлення до людей, до навчання, праці, успішність у навчанні, праці тощо).

У бесіді практичний психолог має можливість самостійно змінювати спрямованість, порядок і структуру запитань через використання гнучкої тактики побудови діалогу в межах заданої теми, максимальне врахування індивідуальних особливостей респондентів.

Існує ряд вимог до бесіди як методу:

1. Невимушеність – не можна перетворювати бесіду на допит. Найбільший результат приносить бесіда у випадку встановлення особистого контакту з досліджуваною людиною;

2. Планування бесіди (чіткий план, завдання, визначення проблем, що підлягають з'ясуванню);

3. Професійна підготовка фахівця (чіткість і лаконічність вербалізації думок, підтримка інтересу у співрозмовника, тактовність, толерантність, емпатійне та рефлексивне слухання, уникнення комунікативних бар'єрів тощо).

У підлітковому віці посилюються акцентуації характеру, які створюють передумови для формування девіантної поведінки. Акцентуація характеру, за визначенням К. Леонгарда, О. Є. Лічко – це дисгармонійність розвитку характеру, підвищена виразність окремих його рис, які зумовлюють вразливість особистості до різних впливів та ускладнюють її адаптацію. Діагностику типу акцентуацій характеру можна провести за допомогою таких методик: ПДО (патохарактерологічного діагностичного опитувальника) О. Лічко, опитувальника Леонгарда - Шмішека [11].

Патохарактерологічний діагностичний опитувальник (ПДО) розроблений О. Є. Лічко та М. Я. Івановим для діагностики типу конституціональної психопатії й акцентуації характеру у підлітковому і юнацькому віці (14-18 років). Опитувальник містить 25 наборів фраз-тверджень, що відображають ставлення учнів до життєвих проблем (“самопочуття”, “настрій”, “відношення до себе” тощо). За результатами дослідження виявляється 11 психопатій та акцентуацій підліткового віку: гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астено-невротичний, синситивний, псиастенічний, шизоїдний, істероїдний, нестійкий, комформний типи.

Опитувальник Х. Шмішека ґрунтується на основі теорій К. Леонгарда і призначений для діагностики акцентуаційних типів особистості. Складається з 88 питань, на які необхідно відповісти “так” або “ні”. Дозволяє визначити 10 типів акцентуації характеру (демонстративний, педантичний, застрягаючий, збудливий, гіпертимний, дистимічний, тривожно-боязливий, циклотемічний, афективно-екзальтований, емотивний).

З метою діагностики мотиваційної складової пропонуємо шкалу соціальної бажаності Д. Кроуна та Д. Марлоу, стандартизація якої здійснена Ю. Л. Ханіним. Шкала складається із 33 тверджень. Методика призначена для вимірювання потреб суб'єкта у схваленні іншими.

Для дослідження пізнавальних мотивів використовується методика "Спрямованість на здобуття знань або на оцінку" Є. П. Ільїна та Н. О. Курдюкової. Методика спрямована на вивчення мотивації навчальної діяльності.

Для визначення рівня домагань застосовується методика Ф. Хоппе. За цією методикою досліджуваному пропонується вирішувати завдання різного рівня складності, при цьому завдання вибирає сам досліджуваний. Після вирішення завдання практичний психолог повідомляє про успішність його розв'язання і пропонує вибрати нове завдання. Особистість із завищеним рівнем домагань прагне навіть у ситуації неуспіху вибрати завдання складніше за попереднє. Людина із заниженим рівнем домагань у ситуації успіху, зазвичай, вибирає завдання простіше (хоча мала б вибрати складніше).

У контексті дослідження девіантної поведінки часто використовують опитувальник Басса-Даркі (автори А. Басс, А. Даркі), призначений для діагностики агресивних та ворожих реакцій людини. Складається із 75 тверджень, кожне з яких належить до одного з восьми індексів форм агресивних або ворожих реакцій (фізична агресія, побічна агресія, схильність до роздратування, негативізм, образа, підозра, вербальна агресія, почуття провини).

Проективні методики передбачають створення для досліджуваного ситуації, коли в її тлумаченні головним виявляється не об'єктивний, а суб'єктивний зміст ставлення, яке дана ситуація викликає в досліджуваного. Зокрема, можна використовувати набір малюнків, за якими досліджуваний має скласти певну розповідь. При її аналізі враховується як логічність у викладенні подій, так і те, який особистісний зміст вкладає досліджуваний у пояснення сюжету.

Широко використовуються проективні методики, в яких слід намалювати певні зображення – «Неіснуюча тварина», «Будинок-Дерево-Людина», «Намалюй людину», «Кінетичний малюнок сім'ї», «Тест руки», «Малюнковий тест Вартегга», які дозволяють діагностувати не тільки ставлення людини до себе, але й психологічні особливості особистості.

З метою виявлення мотиваційно-особистісних особливостей девіантів, системи їхніх відносин у сім’ї, референтних групах проводять адитивні проективні методики, що передбачають завершення речень (методика «Завершення речення») або історії (методика «Завершення історії»). Так, виконуючи методику «Завершення речення», досліджуваний має закінчити певну кількість незакінчених речень, сформульованих таким чином, щоб виявити його особистісні риси, мотиви, потреби, ставлення тощо (наприклад, «Я завжди хотів…»). На принципі вербального закінчення ґрунтується і техніка «Завершення історій»: досліджуваному пропонують закінчити невеликі за обсягом історії, оповідання, казки.

Перевагою проективних методик є можливість дослідити неусвідомлювану сферу особистості. Разом з тим, тлумачення результатів є досить суб'єктивним, до того ж існує ймовірність, що практичний психолог може зосередитися насамперед на даних, що мають особливу значущість не для досліджуваного, а для нього особисто (через існування власних неусвідомлюваних проблем) [4].

Відповідно до нормативних документів при проведення психодіагностики працівники психологічної служби мають інформувати батьків про мету, зміст, форми цієї роботи та отримувати їхній дозвіл. Дитина після досягнення 12 років має право відмовитись від психологічних обстежень, навіть якщо є згода батьків.

Результати діагностики заносяться до індивідуальної картки супроводу учня (додаток 1). Для учня, його батьків, класного керівника, педагогів та адміністрації закладу працівник психологічної служби розробляє рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу, вибору виховних впливів, засобів контролю, організації дозвілля дитини тощо.

За результатами діагностики практичний психолог розробляє корекційно-розвивальну програму. Психологічна корекція девіантної поведінки передбачає психологічне втручання в особистісний простір для стимулювання позитивних змін, послаблення або усунення тих форм поведінки, що перешкоджають соціальній адаптації дитини [9].

Зрозуміло, що надання психологічної допомоги буде ефективним за умови бажання таких змін з боку девіанта. Тому основними завданнями працівників психологічної служби у закладі освіти є такі:

- створення сприятливих соціально-психологічних умов для особистісних змін, розвиток мотивації на соціальну адаптацію;

- стимулювання особистісних змін;

- корекція поведінки з урахуванням специфіки її проявів [9].

Так, наприклад, у разі роботи з особистістю, яка має делінквентну поведінку, важливо створити позитивне середовище, включити дитину в групи, де відсутній деструктивний вплив, підкріпити позитивні способи поведінки, активізувати соціальне навчання і підвищити здатність особистості конструктивно вирішувати проблеми в делінквентному оточенні й успішно виходити з нього [9]. Такі заходи з учнем має проводити класний керівник, соціальний педагог закладу. Соціальний педагог веде соціальний паспорт класів та здійснює соціальний супровід сімей, які потрапили у складні життєві обставини (додатки 2, 3, 4).

Практичний психолог проводить корекційно-розвивальну роботу з учнями, що передбачає розроблення відповідної програми. Н. Максимова зазначає, що однією з найефективніших форм роботи з підлітками, схильними до девіацій у поведінці, є групові психокорекційні заняття, на яких членами групи і ведучим розігруються складні ситуації. Внаслідок цього, як зазначає автор, виникає можливість обговорювання засобів розв'язання проблеми мовою реальної поведінки девіантів [13].

Однією з важливих форм психологічного супроводу девіантів є психолого-педагогічний консиліум, основними завданнями якого є виявлення характеру і причин відхилень у навчанні й поведінці учнів; розроблення програми виховних заходів, спрямованих на корекцію відхилень та на розвиток здібностей, талантів; обговорення і прийняття рішень з приводу конфліктних ситуацій. Залежно від мети консиліуму його склад може бути різним, але, як правило, до нього входять представники адміністрації закладу, педагоги, класний керівник, практичний психолог, соціальний педагог, медичний працівник, батьки. Як зазначає І. Дубровіна, завдання практичного психолога у роботі консиліуму – допомогти педагогам оцінити інтелектуальний розвиток учня, основні якості його особистості, показати складність і неоднозначність проявів його поведінки, ставлень, розкрити проблеми самооцінки, мотивації, особливості пізнавальних та інших інтересів, емоційного настрою, а головне - забезпечити підхід до дитини з позитивною гіпотезою відносно перспектив її подальшого розвитку і намітити програму роботи з нею. Учителі-предметники та класний керівник інформують про інтереси, здібності учня, залучення його до позакласної та позашкільної діяльності, роботи в гуртках, секціях, клубах. Медичний працівник повідомляє про стан здоров'я дитини.

Пошта довіри є дієвим методом надання соціально-психологічної підтримки учням, який дозволяє провести анонімне консультування особистості, схильної до девіантної поведінки.

Профілактика і корекція девіантної поведінки особистості є особливо дієвою на ранніх етапах, коли можна приділити увагу тим особливостям поведінки, що можуть надалі призводити до правопорушень. Йдеться, насамперед, про прогули (можуть бути як формою девіантної поведінки, так і наслідком невротизації дитини, шкільного неврозу), погану успішність (може бути зумовлена як педагогічною занедбаністю, так і дефектами інтелектуального розвитку, затримкою психічного розвитку), низький статус дитини у шкільному колективі, ізольованість у ньому; наявність компенсаторної поведінки інфантильного характеру (через прагнення забезпечити успіх будь-яким чином, зокрема, через псування зошитів та меблів, бійки) тощо. Зрозуміло, що профілактична робота має здійснюватися в тісному контакті з батьками і педагогами. При цьому слід урахувати, що педагоги, часто не помічаючи цього, роблять надмірну кількість зауважень девіантам, оцінку дають не окремому вчинку, а особистості загалом, до оцінювання нерідко підключається весь клас. Тому передумовою успішної профілактичної роботи є психологічне консультування педагогів і батьків щодо змісту, особливостей прояву і чинників девіантної поведінки, а також специфіки взаємодії з девіантами.

Психологічна профілактика, яка здійснюється у закладах освіти, передбачає дотримання в навчальному закладі психологічних умов, необхідних для повноцінного психічного розвитку і формування особистості дитини на кожному віковому етапі; своєчасне виявлення таких особливостей дитини, які можуть призвести до певних труднощів, відхилень у її інтелектуальному й емоційному розвитку, у поведінці й стосунках з дорослими та ровесниками.

Психопрофілактична робота може проводитися як з окремими дітьми або групами дітей, окремими і паралельними класами, так і з учителями, вихователями, батьками та іншими дорослими людьми, які впливають на виховання та розвиток дітей. У психологічній профілактиці прийнято виділяти три рівні:

^ 1-ий рівень – це первинна профілактика. На цьому рівні практичний психолог працює з дітьми, які мають незначні емоційні, поведінкові та навчальні розлади. На першому рівні у центрі уваги фахівця перебувають усі діти закладу.

^ 2-ий рівень – вторинна профілактика, спрямована на роботу з девіантами, тобто, тими дітьми, які мають певні психологічні проблеми. Вторинна профілактика передбачає раннє виявлення у дітей труднощів у навчанні і поведінці. Головне завдання цього рівня – подолати дані труднощі ще до того, як діти стануть соціально або емоційно некерованими. У цьому випадку практичний психолог працює не з усіма дітьми, а з групою чи індивідуально. Вторинна профілактика передбачає роботу практичного психолога не лише з дітьми, але й з педагогічними працівниками, батьками, навчає дорослих стратегії подолання різних труднощів у спілкуванні з дітьми та їх вихованні.

^ 3-ій рівень – третинна профілактика. На цьому рівні профілактики діяльність практичного психолога зосереджується на дітях з яскраво вираженими навчальними або поведінковими проблемами. Головне завдання психолога у профілактичній роботі з цими дітьми – корекція або подолання серйозних психологічних труднощів і проблем. При третьому рівні психопрофілактики психолог працює з окремими учнями. Цей рівень вимагає від психолога великих зусиль і затрати часу.

Практика роботи працівників психологічної служби навчальних закладів свідчить, що найбільше уваги вони змушені приділяти 2-му і 3-му рівням профілактики. Безумовно, це є свідченням того, що вони недостатню увагу приділяють 1-ому рівню психопрофілактики, а тому особливо багато часу забирає у них робота з дітьми, які уже мають яскраво виражені психологічні проблеми.

Профілактика девіантної поведінки нерозривно пов'язана з процесом соціалізації особистості і залежить від таких умов, як комплексність (проведення спільних заходів не тільки на соціально-психологічному, але й економічному, правовому, медико-санітарному, педагогічному рівнях), послідовність, диференційованість (залежно від індивідуально-психологічних особливостей людини і особливостей її оточення), своєчасність (надання допомоги на ранніх етапах виникнення схильності до девіантної поведінки), пріоритет превентивності соціальних проблем, прогностичність (спрямованість у майбутнє, насичене позитивними цінностями і цілями, планування життєвих цілей без девіантної поведінки) [9].

О. Змановська називає такі форми психопрофілактичної роботи [9]:

організація соціального середовища, в рамках якого передбачається соціальна реклама з формування настанов на здоровий спосіб життя, створення негативної громадської думки щодо проявів девіантної поведінки, насамперед, через засоби масової інформації;

формування соціальних зон підтримки, зокрема, через організацію і підтримку громадських організацій, молодіжних рухів;

інформування, що передбачає вплив на когнітивні процеси особистості для підвищення її здатності приймати конструктивні рішення щодо власної поведінки; здійснюється через організацію лекцій, бесід, групових дискусій, поширення відео- і телефільмів тощо;

активне навчання соціально-корисним навичкам, активізація особистісних ресурсів, що реалізуються на тренінгах, зокрема, тренінгах асертивності або резистентності до негативних соціальних впливів,