Реферат: Шпаргалки з правознавства

ШПАРГАЛКИ З ПРАВОЗНАВСТВА


1. Поняття права та його ознаки


Кожне суспільство має регулювати відноси­ни між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних від­носин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризує­ться певною свободою та обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвит­ком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

^ Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних норма­тивно-правових актів та інших джерел права.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поді­ляють на об'єктивне і суб'єктивне.

^ Юридичним об'єктивним правом називають сис­тему всіх правових приписів, що встановлені, охоро­няються, захищаються державою, мають загально­обов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та Існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

^ Юридичне суб'єктивне право — це певні можли­вості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держа­ви можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це — правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообов'язковий харак­тер;

• вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відноси­ни між людьми;

•   правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Кожне право, як елемент правової системи, скла­дається з багатьох правових норм. Аби вірно вибра­ти ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднують­ся не за випадковими ознаками, — між ними існу­ють конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регу­лювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регу­люються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівницт­во до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх до­цільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.

Функції права — це основні напрямки його впли­ву на суспільні відносини. Призначення функцій по­лягає в тому, щоби визначити активну й багатогран­ну роль права в громадянському суспільстві з пози­ції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:

• гуманістичну — право охороняє та захищає пра­ва людства, народу, людини;

• організаторсько-управлінську — право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

• інформаційну (комунікативну) — право інфор­мує людей про волю законодавця;

• оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оці­нюється з огляду на закони держави, вказує на без­конфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної по­ведінки;

• ідеологічно-виховну — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

• гносеологічну (пізнавальну) — право само висту­пає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відно­сять регулятивну (статичну і динамічну) та охо­ронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулюван­ня суспільних відносин способом закріплення бажа­ної поведінки в тих або тих галузях чи інститутах права.

Регулятивно-статична функція закріплює суспіль­ний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відпо­відної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усу­нення їх із повсякденного життя.

Принципи права — закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають прин­ципи: демократизму, законності, гуманізму, рівнос­ті всіх перед законом, взаємної відповідальності дер­жави та особи тощо. Розрізняють також загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, ві­дображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомірну поведінку лю­дей. У теорії права існують різні класифікації прин­ципів права. Наприклад, їх поділяють на загально­людські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важли­вих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства.


^ 2. Місце і роль права в системі соціальних норм


Соціальні норми — це загальні правила пове­дінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивни­ми закономірностями, є результатом свідомої вольо­вої діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціаль­ного впливу.

Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; мо­ральні; корпоративні (громадських організацій, по­літичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регу­люються нормами, їх поділяють на: економічні; по­літичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; орга­нізаційні; соціально-технічні.

^ Юридичні (правові) норми — загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що вста­новлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нор­мативно-правових актах.

Моральні норми — правила поведінки, що базую­ться на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негу­манне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними пар­тіями, громадськими організаціями та іншими об'­єднаннями людей.

Звичаї чи традиції — правила поведінки, що істо­рично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соці­альних норм, слід порівняти ознаки правових та ін­ших соціальних норм.


^ 3. Єдність і відмінність права та моралі


У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм взаємодіє. Розглянь­мо деякі аспекти цього явища.

У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб сприяють пов­нішому і швидшому досягненню бажаних резуль­татів.

Різні соціальні норми криють у собі вимоги, що виключають одна одну, а це веде до конкуренції різ­них моделей поведінки. Така ситуація утруднює реа­лізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна одній.

Під час формування основ правової держави в ре­гулюванні суспільних відносин зростає значення мо­ральних вимог, у яких знаходять відображення за­гальнолюдські цінності. Саме тому посилення мо­ральної обґрунтованості правових розпоряджень — необхідна умова подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни,

Правова вимога зміцнення законності та правопо­рядку водночас є й важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її чесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один із моральних критеріїв поцінування пове­дінки особи та інших суб'єктів — адже в умовах без­законня годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збі­гу його вимог і вимог, що формулюються в мораль­них нормах. Під час формування правової держави співіснування цих двох видів соціальних норм зага­лом збігається або наближається до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забувати, що між ними можуть існувати проти­річчя і негативні явища.

Коли протиріччя своєчасно не виявляються і, от­же, не усуваються, вони можуть призвести до пору­шень закону (за суспільного пріоритету вимог мора­лі над нормами права) або до моральних втрат (у протилежній ситуації). Однією з причин таких про­тиріч є відносна стабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкрет­них життєвих ситуацій у процесі суспільного роз­витку.


^ 4. Поняття системи права як внутрішньої його організації

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відоб­ражається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галу­зями, підгалузями, інститутами й нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правильно вибрати ту чи ту правову норму для їх реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками; між ними є конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній зу­мовленості й характерним ознакам схожості, відмін­ностей правових норм усе право можна подати як визначену систему.

Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є явищем другорядним від­носно економіки і входить до надбудови суспільства. По-друге, право включається до ширшої системи, що зветься правовою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:

• воно розвивається через правовідносини, поро­джувані економічними відносинами, а вже по­тім установлювані чи санкціоновані державою;


•  під впливом правовідносин і правосвідомості розвивається не тільки норма права, право, а й правова система і правова надбудова;


• право не слід зводити тільки до правових норм, його належить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової системи (наприклад, пра­вове регулювання та його механізм, правовідно­сини, правосвідомість та ін.);


• система норм права є елементом системи право­го регулювання, взаємодії об'єктивного та суб'­єктивного права, правідносин і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і антисистемні    тенденції    (приміром,    конкуренція норм права);


•  ступінь розвиненості системних властивостей права багато в чому залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему права слід вивчати в межах певної правової сис­теми.


До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути пра­ва; єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права; об'єктивний характер по­будови системи права.


Отже, для будь-якої держави право функціонує як єдина, юридичне цільна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'язкових правил поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права, як закономірна організація його елементів.


Первинним ланцюжком системи права є норма­тивно-правовий припис (норма права). Це загально­обов'язкове, формально визначене правило поведін­ки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регу­лювання суспільних відносин.

Ознаки норм права, що відрізняють їх від індиві­дуально-правового припису:

• вони узагальнюють типові, тобто такі, що неод­норазово повторюються, життєві ситуації;

• розраховані на невизначену кількість суспіль­них відносин;

• адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'­єктів, що підпадають під таку ситуацію;

  • діють у часі та просторі неперервно;

• чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зов­нішньою формою норми права і нормативно-право­вого припису як цільного, логічно завершеного дер­жавно-владного веління нормативного характеру. Стаття нормативно-правового акта і норма права часто збігаються, коли структурні елементи норми права відображено в статті закону. Проте здебільшо­го в статті викладаються не всі елементи норми пра­ва. Залежно від цього розрізняють прямий, поси­лальний чи бланкетний (відсильний) способи викла­дення норми в статті.


Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі еле­менти норми права містяться в статті нормативно-правового акта; посилальний — коли робиться поси­лання на іншу статтю чи статті; бланкетний (від­сильний)—  коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.


Норма права має внутрішню структуру, що вира­жається в її внутрішньому поділі на окремі елемен­ти, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санк­цію.


Гіпотеза — частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необ­хідно здійснювати правило, що міститься в диспо­зиції.


Диспозиція — частина норми, що містить суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки, тобто само пра­вило поведінки.


Санкція — така частина норми права, в якій по­дано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), від­новними чи заохочувальними (позитивними).


Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поді­ляються на прості й складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.


Правові норми можна групувати залежно від підстав у різні види. Залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчи­ми, судовими, контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колектива­ми, всім населенням.


Залежно від галузі права розрізняють конститу­ційні, адміністративні, фінансові, цивільні, кримі­нальні та інші правові норми; за характером диспо­зиції — уповноважувальні, зобов'язальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції — імпера­тивні, диспозитивні; за функціями у правовому ре­гулюванні — матеріальні та процесуальні (процедур­ні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загально­державні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх громадян), спеціальні (що діють на певне коло осіб), виняткові (усувають дію норм щодо певних суб'єк­тів). Можна розглядати й інші підстави для класифі­кації норм права.


Норми права, як первинні ланцюжки системи права, можуть об'єднуватися в інститути і галузі права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:


• певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між со­бою як якісно самостійна відокремлена група;


• сукупність норм права, таких суттєвих і само­стійних, що утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі права (наприклад, морського права);


• сукупність правових норм, що регулюють окре­мий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину галузі права. До ознак інституту права належать: наявність су­купності нормативних приписів; юридична однорід­ність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірностями і зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридич­ній конструкції.


Отже, інститут права можна визначити як ві­докремлену групу взаємозв'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспіль­них відносин і утворюють самостійний елемент системи права.


Залежно від підстав розрізняють такі групи інсти­тутів права: за галузями права (державні, кримі­нальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.); за роллю, яку вони виконують (предметні й функціональні); залежно від відносин, що ними регулюються (мате­ріальні, процесуальні); залежно від закріплення за­гальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань (загальні та спеціальні).


Важливим є також питання об'єднання інсти­тутів права, розгляд комплексних інститутів. За­гальновизнано, що між галузями права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на ви­нятково ізольовані. Інститути права, як і норматив­но-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання також називають інститутами права.


У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права. Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожен простий інсти­тут, як комплекс правових приписів, визначає пред­мет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права. Предметне об'єднання — це об'єд­нання двох чи більше інститутів права, що характе­ризують окремі збільшення різних інститутів за ро­довим критерієм у межах конкретного предмета пра­вового регулювання.


Найбільш розвиненою формою об'єднання право­вих інститутів є підгалузь права — об'єднання ін­ститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.


Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.


Наступним структурним елементом системи пра­ва є галузь права, ознаками якої є:


• сукупність юридичних норм (приписів) і право­вих інститутів;


• регульована такою сукупністю певна сфера сус­пільних відносин;


• критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод правового регулювання;


• урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.


Отже, галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкрет­ного предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулюван­ня.


Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від предмета і методу правово­го регулювання розрізняють право: державне; адмі­ністративне; фінансове; земельне; цивільне.


За місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони діляться на основні та ком­плексні.


Основні галузі права — такі, що утворюють го­ловний масив права у правовій системі держави. Се­ред них розрізняють профілюючі (традиційні), про­цесуальні, спеціальні та ін.


^ Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).


Процесуальні галузі — такі, що закріплюють по­рядок застосування матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші процеси).


До спеціальних галузей відносять ті, які на базі профілюючих розвивають основні галузі права і за­безпечують спеціальний правовий режим для певно го виду суспільних відносин (трудове, аграрне, еко­логічне, земельне, сімейне, фінансове право).


Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхо­ве, банківське, морське, залізничне, гірниче, подат­кове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове право).


Отже, внутрішня форма права характеризуєть­ся відповідною сукупністю правових норм, що об'єд­нуються в інститути, підгалузі та галузі права,


^ 5. Загальна характеристика основних галузей права України


Державне (конституційне) право — провід­на галузь права та законодавства, що криє в собі сис­тему правових норм, інститутів і нормативно-право­вих актів, які закріплюють і регулюють відносини народовладдя, основи конституційного ладу України, правового статусу людини і громадянина, територі­ального устрою, системи державних органів та орга­нізації місцевого самоврядування в Україні.


^ Адміністративне право — система адміністра­тивно-правових норм, які закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто підзаконної виконавчої та розпо­рядчої діяльності органів держави, що спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякден­ного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політич­ним будівництвом.


Фінансове право — система правових норм, які регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері збирання та використання державних коштів і кош­тів місцевого самоврядування.


Трудове право — система правових норм, які регу­люють трудові відносини, що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне суспільство.


Цивільне право — сукупність правових норм, які регулюють майнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих відносин.


^ Шлюбно-сімейне право — система правових норм, які регулюють правовідносини шлюбу, сім'ї, усинов­лення, опіки і піклування та реєстрації актів грома­дянського стану.


^ Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспільних відносин, які виникають у сфері за­доволення людиною та громадянином природної по­треби в житлі.


Екологічне право — система правових норм, які регулюють суспільні відносини між людьми у сфері використання та охорони навколишнього природно­го середовища.


^ Підприємницьке право — система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері підпри­ємництва, тобто самостійної, ініціативної, система­тичної на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і торгів­лі з метою одержання прибутку.


Кримінальне право — система кримінальних норм, установлених законодавчим органом, що ви­значають основи і принципи кримінальної відпові­дальності, встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами, які вид і міра покарання мо­жуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.


Земельне право — система правових норм, які ре­гулюють правовідносини у сфері володіння, розпоря­дження й користування землею, визначають землі сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового і водного фондів, землі запасу.


Юридичний процес — система взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених держав­них органів, посадових осіб, а також визначення ін­ших суб'єктів, що виражається у здійсненні опера­цій для вирішення юридичних справ, які спричиня­ють відповідні юридичні наслідки (документи чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальни­ми нормами.


^ Конституційне процесуальне право — система правових норм, які регулюють порядок проведення конституційного провадження, ухвалення та вико­нання рішень і висновків Конституційного Суду Ук­раїни.


^ Адміністративне процесуальне право — система адміністративних процесуальних норм, які регулю­ють порядок реалізації норм адміністративного права.


^ Кримінально-процесуальне право — система кримінально-процесуальних норм, які регулюють поря­док порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і попереднього слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рі­шень, організації їх виконання.


^ Цивільно-процесуальне право — система цивіль­но-процесуальних норм, які регулюють порядок су­дового розгляду і винесення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, житлових, земельних та деяких інших справах та організація виконання ухвалених рішень.


^ Арбітражне процесуальне право — система арбіт­ражно-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнан­ня суб'єктів господарської діяльності банкрутами.


^ 6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу


Окрім внутрішньої, розрізняють також зов­нішню форму права, або джерела права. Це — спосо­би юридичного виразу права, його організація в на­лежну юридичну оболонку,


Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма мусить бути змістов­ною, тобто містити певний текст, виражений юри­дичною мовою, і мати певне смислове навантажен­ня. Якщо норма не вміщена в певну форму, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.


До зовнішньої форми (джерел) права відносять: нормативний акт; правовий звичай; судовий чи ад­міністративний прецедент; нормативний договір.


Правовий звичай — санкціоноване державою зви­чаєве правило поведінки загального характеру.


^ Правовий (судовий чи адміністративний) преце­дент — рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.


^ Нормативний договір — об'єктивно формально обов'язкові правила поведінки загального характе­ру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (на­приклад, договір про утворення федерації, колектив­ний договір).


^ Нормативно-правовий акт — рішення компе­тентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовніш­ній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні на­слідки.


Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.


Закони — нормативно-правові акти, що видають­ся законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види за­конів: конституційні; органічні; звичайні.


Усі закони мають вищу юридичну силу, яка про­являється в тому, що:


• ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;


• усі інші нормативно-правові акти повинні вида­ватися відповідно до законів;


• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;


• тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття закону в разі повер­нення його Президентом за відкладного вето,


^ Підзаконні нормативно-правові акти — резуль­тат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань із установлення, впровадження в дію, зміни і скасування норматив­них письмових документів, що розвивають чи дета­лізують окремі положення законів. Розглядають та­кі види підзаконних нормативно-правових актів за­лежно від суб'єктів, що їх видали:


• нормативні акти Президента України;


• акти Верховного Суду України, Вищого арбіт­ражного суду України, Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Вер­ховного суду Автономної республіки Крим;


• акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ра­ди України та Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим;


• акти міністерств, державних комітетів, відомств;


• нормативні акти державних адміністрацій у ре­гіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;


• нормативні акти органів регіонального та місце­вого самоврядування;


• нормативні акти відділів та управлінь відповід­них центральних органів на місцях;


• нормативні акти керівників державних підпри­ємств, установ, організацій на місцях;


• інші підзаконні нормативні акти.


Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-право­вих актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності; припинення дії; зворотну силу дії.


У теорії права розглядають такі варіанти набран­ня чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів од моменту його опублікування; термін уста­новлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публі­кується, то з моменту його одержання виконавцем.


Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення терміну давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного ак­та; фактичного скасування акта іншим актом, прий­нятим із того самого питання.


Зворотна дія — це така дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існу­вав на момент виникнення правовідношення. За­гальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але бувають винятки, скажімо, у кримі­нальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юри­дичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.


Дія нормативних актів у просторі характеризує­ться певною територією: держави в цілому, відповід­ного регіону, адміністративно-територіальної одини­ці, відповідного підприємства, організації.


Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.


Винятком уважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебу­вання. Це окремі дипломатичні та консульські пра­цівники, питання яких про юридичну відповідаль­ність вирішується на підставі міжнародних угод.


Систематизація нормативних актів — діяль­ність із впорядкування та вдосконалення норма­тивних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників,


У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію.


Інкорпорація — вид систематизації нормативних
актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у пев­ному порядку без зміни змісту. Критерії системати­зації: хронологічний або алфавітний порядок, на­прямок діяльності, сфера суспільних відносин, тема­
тика наукового дослідження тощо.         


Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузе­ва, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднан­ня (предметна, хронологічна, суб'єктивна).


Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслі­док якої створюються нові нормативні акти. Норма­тивні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.


Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта.


Різновидами кодифікації є кодекс, статут, поло­ження.


Кодекс — кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспіль­них відносин і має структурний розподіл на части­ни, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою ві­дображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існують: Кримі­нальний кодекс, Кодекс про адміністративні право­порушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Криміналь­но-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Вод­ний кодекс, Кодекс законів про працю тощо.


Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положен­ня про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.


^ 7. Правотворення як процес самоорганізації права


Останнім часом у юридичній літературі роз­різняють категорії правотворення, правотворчість і нормотворчість. Усі ці види діяльності здійснюються з метою соціального регулювання суспільних від­носин.


^ Соціальне регулювання — процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов'язків, установ­лення заборон, застосування заохочення та примусу.


Соціальне регулювання існує з моменту виник­нення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності, здійснюється з допомогою соціаль­ної влади.


Розрізняють два види соціального регулюван­ня — державне і недержавне. Кожен із цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалі­зується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їх групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соці­альні організації — об'єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працю­ють на підставі загальновизнаних правил і проце­дур. Такими соціальними організаціями, наприк лад, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших со­ціальних організацій.


Правотворення розуміється у двох значеннях: по­ходження права і творення окремих юридичних за­конів.


Під творенням права у вигляді окремих юридич­них законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які пе­рекладаються мовою нормативів, приписів та існу­ють у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії: усвідомлення необхідності правового врегулювання тих чи тих суспільних від­носин; правотворча діяльність.


Перш ніж стати юридичною нормою, те чи те пра­вило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний чи інший принцип, звичай або традиція. Головним на стадії усвідомлен­ня необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначе­ний варіант поведінки учасників суспільних відно­син, які повинні стати загальнообов'язковими пра­вилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад, у нормативно-правовому акті.


Правотворчість — це діяльність державних ор­ганів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього на­роду країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.


Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах — основних ідеях, відправних засадах, на яких будується правотворчість. Розглядають такі принципи правотворчості: демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, за­конність, науковість, пл