Реферат: Михайло Колодзінський

Михайло Колодзінський ПОЛКОВНИК "ГУЗАР" - ЛИЦАР ІДЕЇ І ЧИНУ
Видання книги, котру ти, шановний читачу, тримаєш у руках - не випадковість. Ідея її перевидання виникла у нас вже давно і потреба в тому, щоб праця Колодзінського побачила світ є нагальною і незаперечною. Колодзінський є для нас яскравим прикладом воїна ідеї і чину, чільним теоретиком і практиком Української Національної Революції. З нагоди 70-річчя ОУН, 60-ї річниці з дня постання Карпатської України та героїчної загибелі полковника М.Колодзінського праця "Українська воєн­на доктрина" нарешті побачила світ.

Народився Михайло Колодзінський (згодом полковник "Гузар") на західноукраїнських землях у 1902 році. Уже 20-річним юнаком став на шлях революційної боротьби за Українську Державу, вступивши до лав Української Військової Організації (УВО), потім ОУН, вишколювався на її таємних військових курсах. У 1932-33рр. очолив військову референтуру Крайової Екзекутиви ОУН. Добре усвідомлюючи роль і значення військової підготовки членства ОУН, а також необхідність вироблення національної військової доктрини, наполегливо працював над різними темами з військової ділянки Ґрунтовна праця "Українська воєнна доктрина" (1935-1937) - вагомий результат його роботи в цій галузі.

У 1938 році, коли на Карпатській Україні активізувався рух за самостійність, Михайло Колодзінський був одним із перших, хто пішов підтримати закарпатських братів. В цей час з'явля­ється його праця '"Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття".

У 1939 році, коли Карпатська Україна оформлювалася в окрему державу й готувала своє військо, М.Колодзінський був там разом з побратимами Романом Шухевичем "Щукою" та Зеноном Коссаком. У день проголошення незалежності Карпат­ської України 15 березня 1939р. на неї напали війська фашист­ської Угорщини. На вимогу загарбників капітулювати без спротиву прозвучала відповідь, котра стала девізом кожного члена ОУН: "В словнику українського націоналіста немає відповід­ника для означення терміну "капітуляція". Ворог може перемогти нас у лютому бою, але примусити здатися - ніколи". Так Україна перша поставила збройний спротив коричневій чумі. Колодзінський став шефом штабу "Карпатської Січі", тісно співпрацюючи з поручником "Щукою" та іншими членами ОУН. Карпатські січовики мужньо протистояли десятикратно переважаючим силам ворога, але брак зброї і набоїв, а також підтримка мадярів гітлерівською Німеччиною були причинами, що січовики не змогли перемогти окупантів. Багато з них загинуло в лютих боях, багатьох озвірілі мадяри помордували в полоні.

Полковник Михайло Колодзінський разом з Зеноном Коссаком і кількома пішими січовиками після тяжких боїв попрямували до Солотвини, плануючи нову тактику боротьби - парти­занську, щоби невеликими відділами непокоїти ворога і вини­щувати його, раптово завдавати дошкульних ударів і зникати, появляючись знову в цілком несподіваних для нього місцях. Але цим планам не дано було здійснитися. Захланні на чуже мадяри схопили патріотів і, нехтуючи міжнародні воєнні закони, роз­стріляли полонених українців.

Так загинув видатний український військовик, чільний діяч ОУН полковник М.Колодзінський, залишивши для нас свої пра­ці з ділянки військової стратегії і наказ віддати всі сили в обороні рідної землі - України.

Праця, котру ми сьогодні пропонуємо до вашої уваги, вперше побачила світ у 1940 році, вдруге була видана за кор­доном у 1957 році. Наше, третє видання, подаємо в дещо скороченому варіанті, з технічних причин, але переконані, що і сьогодні "Українська воєнна доктрина" знайде свого читача, ідеї Колодзінського знайдуть широкий відгук в серцях послідовни­ків, втіляться в їх Чинах.

Слава Україні! Слава Героям!
^ Віктор Рог, Голова Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів


ВІД ВИДАВНИЦТВА

(Передмова до першого видання 1940 р.)

„Українська воєнна доктрина", яку оце даємо читачам у руки, це перша того роду праця в українській мові.

Праця ця постала між 1935 і 1937 рр. і, хоч як основне зміни­лися з того часу політичні відносини на Сході Европи, всі підставові думки, на яких спирається воєнна доктрина полк. М.Колодзінського, не втратили й досі своєї актуальності. Сьогод­ні, коли перестали вже існувати польська, румунська й чеська окупаційні влади на українських землях, історичним матеріалом у праці автора стали тільки ті роздали, що торкатися деталів, а не головних напрямних організування боротьби проти західних ворогів України. Сталось це тому, що автор, стоячи на націоналістично-соборницькому становищі, не втрачав з очей питомої ваги основного масиву українських земель - Східної України в означуванні відношення України до сусідніх держав і пере­ходова стадія політичного поневолення України різними оку­пантами не змогла заслонити перед ним вікової історичної ролі України, як основного чинника тривалого і справедливого ладу на Сході Европи. Події, що відбувалися в останніх десятиліттях на землях України, і визвольна боротьба українського підпілля проти чужонаціональної влади захопили й полонили його ще в молодечих роках і з того часу бере він активну участь у націо­нальному русі, спершу як член УВО й ОУН, згодом як військо­вий референт Крайової Екзекутиви ОУН у Львові, а врешті як полковник і шеф штабу Армії Карпатської України. І хоч полк. Колодзінський, цей великий романтик і ентузіаст революційної боротьби, віддав усе, що мав, включно з своїм життям, для боротьби проти західних ворогів України, та увесь час ясно бачив, що історичні вирішення будуть не на прикордонних землях, але на широких степах України. За українську владу у Львові боровся друг Колодзінський („Кум"), за нашу столицю в Хусті згинув полк. “Гузар", але про золотоверхий Київ, мріяв романтик „Мішко". Східна Европа, терени замешкані понево­леними Москвою азійськими народами, воєнні рейди Олега, Ігоря, Святослава були завжди в осередку уваги автора „Воєнної доктрини". Там, на широких східньо-европейських і азійських просторах лежать невикористані до цього часу політичні можли­вості важливої ролі України у визволенні других народів і забезпеченні цілого простору перед московським загарбницьким імперіалізмом, - а в Києві - ключ для їх розв'язки. Вказує на це довговічний, призабутий нами досвід історії української держави. Революційна боротьба є початком не тільки озброєння маси, але початком творення збройної, воєнної сили, початком органі­зації української армії для завдань, що чекають на нас на Сході Европи.

На потребу організувати українську армію ставив полк. М.Колодзінський якнайсильніший натиск за увесь час своєї органі­заційної роботи. Бувши сам по крові вояком, що поблажливо, а то й легковажно ставився до невояків, майбутній полк. „Гузар" завжди звертав увагу, що справжнє державне відродження нерозривно зв'язане з приявністю й діянням осередку військової сили, і підносив державно-творче значення Запорізької Січі, роль Міхновського й вартість лицарських чеснот. Одначе дале­кий був друг „Кум" від думки скоротити роль політично-виз­вольної організації до функції підземного війська.

Не було в нього механічно-технічного розуміння революції. Наша боротьба - це політична боротьба. Українська національна революція - це не саме скинення ворожого ярма з своєї шиї, не бунт раба проти пана. Проти такого вузького розуміння наших завдань автор боровся увесь час, стягаючи на себе назву роман­тика серед своїх друзів, для яких закриті були ширші політичні горизонти. Наша революція - це початок здійснення історичної місії України, ми несемо визволення слабшим від нас народам Сходу Европи, за те приєднуємо їх до нашої системи свобідних політичних союзів і силою тієї політичної співпраці здобуваємо для України належне їй місце в укладі політичних сил нової Европи. Не за саме прогнання чужинця з нашої землі, а за вищу, належну нашому народові рангу між народами світу йде наша боротьба. Так розумів цілі нашої революції М.Колодзінський, коли писав: „Хочемо витрати війну, велику й жорстоку, війну, яка зробить нас володарями Східної Европи". Прогнання наїзника з нашої землі не розв'язує справи. Ворога треба перемогти на його власній землі, а тоді щойно неволені ним народи полі­тично тяготітимуть до Києва, а не до політичних осередків істо­ричних ворогів України. Тоді в їх власному державному інтересі буде вести узгіднену з Україною, а не проти українську полі­тику, а збіжність державних інтересів України й інших народів Сходу Европи створить нову політичну силу, новий вирішний чинник міжнародної політики. За таку ціну йде бій, а не тільки за прогнання чужинців з Хусту, Києва чи Львова. Такі думки лягли в основу його воєнної доктрини.

„Українська воєнна доктрина" складається з трьох частин. Першу, історично-політичну частину, доступну для ширшого загалу видаємо друком, надіючись, що зацікавить вона вивчати й поглибляти порушену автором проблематику. Друга частина подає з погляду воєнної географії розгляд кордонів України. Третя - обговорює стратегію нашої визвольної війни.

Доля не судила полк. Колодзінському перевести в життя свою воєнну доктрину. На землі князя Лаборця настали великі дні, в забутих лісах Карпатської України воскресали привиди лицарської слави. І „Кум" - великий романтик і Дон-Кіхот гали­цького підпілля, пішов за зовом крови. Десь поза Києвом ввижа­лися йому далекі високорівні Паміру, Каспійські води, бавов­няні поля на шляхах Святослава, що ждали на українські бойові знаки... Але тут на відвічній землі українській рішалась справа чести українського імені. І “Гузар" кинувся організувати зброй­ну оборону нової карпато-української держави. Дня 14 березня 1938р. іменований полковником і оперативним шефом Штабу Армії Карпатської України, полковник Гузар узяв на себе прак­тично цілу оборону незахищених кордонів вільної держави. Держава Карпатської України творилася так, як завжди твори­ться українська держава: без зброї, без набоїв, без допомоги ні від кого, в боротьбі на два фронти - на цей раз проти мадярів і чехів для відміни - і як завжди з третім ворогом за плечима, готовим до скоку, та з диверсією озброєних польських банд у нутрі держави. Боротьба за владу була безнадійна. Осталася тільки боротьба за честь Карпатської України. Остався той са­мий вибір, як колись Крутянцям... „Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, - писав колись автор „Воєнної доктрини", - то треба вміти вмерти по геройську, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь".

Так і сталось. Полк. Михайло Колодзінський згинув між Нижньою Апшою й Солотвинськими Долами. Разом із ним упали оборонці Карпатської України.

І коли засніжені Карпатські гори сплили українською кров'ю, встала нова легенда - Легенда Красного Поля, тих Круг Закарпатських, що Хусту-столиці, що нашого права до влади над Тисою боронили. Смерть нових наших Крутянців з Крас­ного Поля покличе зміну варти над берегами Тиси, стає вже сьогодні новим „джерелом сили" бойової для „молодих поко­лінь". Смерть полк. Гузара-Колодзінського серед своїх краснопільських Крутянців доповнила дуже вимовно основну думку його воєнної доктрини, щоб - коли звернемо наші очі на далекі Святославові шляхи до державної могутності - не повторяти. Святославові помилки й на окраїнах нашої землі поставити міцну варту, а боронячи до останніх сил наших і окраїн і нашого права до них, не забувати, що остаточна їх доля буде вирішена не там, але на великих бойовищах України.


^ ПРОБЛЕМА ВІЙНИ Й ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ В УКРАЇНІ Й ЕВРОПІ В МИНУЛОМУ

Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як наприклад, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну рим­ляни, Інакше цимбри й тевтони. Інакше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в невідому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина - це спосіб ведення війни. Але війну прова­дили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив

моральні й фізичні прикмети й чинники даного народу чи дер­жави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім'я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктри­ну, свій окремий погляд на війну й методику її ведення.

Татари, республіки старого світу, середнєвічне денне військо й торговельні республіки, королі та князі 18-го століття і врешті народи 19-го століття, - всі вони провадили війну на свій лад, іншими способами й за різні цілі.

Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. Їх ціллю було підбити або прогнати против­ника. Такі степові народи могли все завоювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озброєних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не діяли відповідної культури. Навіть якщо й були серед них великі полководці, як Атілла чи Чингізхан, то з бра­ку культурного рівня не могли вони чогось тривкого створити.

Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале вій­сько. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось вели­кого спільного почину. Все кінчалось на здобуванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки билися за здобич, Рим бився з сусід­німи містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів на середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіалістичні війни. Безперечно, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння війська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець.

Середнєвічні держави провадили війни денним військом, яке було зв'язане з феодальною системою. Озброєння й тактика такого війська полягали на силі п'ястука. Поодинокі лицарі рішали боротьбу, тому середнєвічні війська не були численні. Війна кінчалася відносно скоро. Ціллю війни було здебільшого „провчити" ворога, а не його підбити. Лицарське військо заби­рало ворожі череди худоби й верталося у свої замки бенкету­вати. Насправді серєднєвічна держава уявляла з себе розв’язаний жмут прутів, якими були поодинокі феодали.

Великі торговельні міста, як Венеція і Генуя, та малі респуб­ліки витворювали в той час кондотієрів, тобто наємників. Це бу­ло коштовне військо й не надавалося до підбоїв. Таке військо дивилося па війну, як на поєдинок, і були випадки, що при кінні війни не було вбитих по обох сторонах, а тільки невелике число легко ранених. Держава починала війну не з ворожнечі й зависти, а тільки для торговельних інтересів. Війна в тих часах пере­стала бути небезпечною, а тим самим змінила свою природу.

З часом васальна система змінилася в постійне володіння землею, i держава стала більш сконцентрованою. Денний пан уже не мусів особисто їхати на кожну війну, бо міг викупитися податком. Держава воліє брати від денних панів гроші й за ці гроші вдержувати наємне військо. Якраз кондотієри започатку­вали перехід з васального війська до сталого, наємного. З тією хвилиною воєнна сила держав почала залежати від стану воєн­ної каси.

Безперечно, така переміна проходила цілі століття й усі три військові системи взаємно зазублювалися. Кондотієри зберегли­ся ще до тридцятилітньої війни, а навіть видно їх слабі сліди у 18 ст. Політичний устрій Европи уявляв особливий вид. Існу­вало багато малих держав, які були або неспокійними респуб­ліками, або обмеженими в своїх правах монархіями. Держава, що складалася з таких державок, була конгломератом легко пов'яза­них з собою сил. Вона не могла діяти за означеним планом. Устроєві такої держави та її зовнішній політиці відповідав стиль воєн. Візьмімо хоч би, наприклад, безнастанні походи німецьких цісарів в Італію, якої не могли остаточно здобути, а може й не мали такої цілі. Війни проти зовнішнього ворога бували в той час рідкі. Одначе з цього хаосу починали виростати й криста­лізуватися сильні національні держави. Війна англійців з Фран­цією має вже характер національної війни, хоч Франція не виступала ще в той час, як справжня монархічна, централізована держава, а була розбита на князівства й графства. Англія була в той час більш споєною державою, хоч війну провадила при помочі денного війська. Щойно за Людовика XI Франція осягнула внутрішню єдність. За Карла VIII Франція йде вже на підбій Італії, а за Людовика XIV мала вже постійне військо й досягнула найвищого ступеня розвитку. Еспанія з'єдналася за Фердинанда Католицького. Завдяки щасливим подружжям по­стала за Карла V велика еспанська монархія, зложена з Еспанії, Бургундії, Німеччини й Італії. Стале військо цієї імперії зустрінулось у бою з сталим військом Франції. Одначе після абдикації Карла V розпалася еспанська монархія на Австрію й Еспанію.

При кінці ХVП ст., тобто за часів Людовика XIV, досягає стале військо вершка розвитку. Тодішня воєнна сила спиралась на вербуванні й на грошах.

Европейські держави замінили особисті повинності своїх громадян грошовим податком. Отже військова сила залежала від стану каси. Одночасний розвиток культури й усе краща дер­жавна адміністрація давали змогу піднести кадри сталого війська. Франція виставляла в той час кількакратно по 100.000 війська. Ясно, що французька воєнна доктрина була інша за Людвіга XVI, як за часів столітньої війни з англійцями.

Европа змінила не тільки військову систему, але й політичну. З цілого хаосу середнєвічних васалів постало тепер кілька­надцять королівств і декілька республік. Внутрі держави настав відносний порядок поміж різними станами. Державу заступав кабінет монарха. Цей кабінет мав тепер вплив на ведення війни. У тих часах бачимо трьох великих вождів: Густава Адольфа, Карла ХІІ і Фрідріха Великого, які, подібно як Олександер Македонський намагалися на чолі малих, але знаменито зоргані­зованих військ створити великі монархії й усіх покорити своїй волі. Якщо б вони мали були діло з азійськими володарями, то їх успіх і роль були б подібні до тих, що відіграв Олександер. У кожному разі ці три полководці є предтечами Наполеона.

Війна одержала велику силу, коли на місце легкого війська прийшло стале. Але вона втратила багато на своїй політичній сторінці. Військо удержував монарх, який не робив різниці між приватною й державною касами. Нарід не мав ніякої участи в управі держави. Монарх (та його кабінет) був власником і керівником державного майна, яке хотів завжди збільшити, хоч населення держави не мусило мати з того користі. Отже в степо­вих народів, як, напр., у татарів, бере все населення участь у війні. У старинних республіках і середніх віках означена час­тина народу займається війною. У 18ст. знову бачимо, що нарід не має найменшого впливу на війну. Уряд був відділений від народу й уважав себе державою. Війна стала тільки підприєм­ством кабінету, яку він вів при помочі... золота, якого завжди бракувало. Відповідно до цього війна мала свій особливий характер. Ніхто не хотів ризикувати, а тим самим вести її до остаточного кінця й таким чином збільшити кількість непередбачених можливостей. Як уже сказано, Густав Адольф, Карло ХП і Фрідріх Великий творять винятки в цій епосі. Одначе загально війна втратила своє властиве значення. Всі знали воро­жі сили й ворожу касу. Ніхто не міг побільшити сталого війська під час війни, бо треба було часу на вишкіл. Знищену армію не так легко було заступити другою. Тому всі уникали вирішної битви, як римський консул Фабій Максим з Ганнібалом. А втім конечність не гнала шукати рішучої розправи. Знання ворожих сил та засобів забезпечувало перед найгіршим, тому ніхто й не відважувався посунути справу війни до крайності. Тільки від­вага війська й жадоба слави могли кинути армію в ризиковану битву. Одначе устрій держави гальмував бажання визначитися на полі бою, бо розбите військо не можна було так легко засту­пити іншим. Тільки тоді, як були певні можливості на виграну, відважувався полководець на битву. Таке мляве провадження війни було вершком слави тодішнього полководця. Наступ - принцип кожної війни, замінено на обережність і розважливість. Війна стала грою, під час якої час і припадок мішали карти. По своєму значенні війна була тільки зміцненою дипломатією, в якій битви й облоги міст заступали дипломатичні ноти.

Така обмежена війна залежала від вузької підстави, на якій вона спиралася. Одначе й великі вожді, як Густав Адольф, Кар­ло ХП і Фрідріх Великий також мусили задовольнятися серед­німи успіхами, хоч їх воєнна доктрина була інша від пануючої в той час. Малі успіхи цих вождів залежали від укладу політичних сил в Европі. В Европі не могло тоді бути ніякої війни, в якій не брали б участи всі уряди, Якийсь Олександер Македонський тік часів мусів би мати не тільки сильний меч, але й сильну дипло­матію і навіть при таких умовах його здобутки не були б великі. Тому Людвик XIV, хоч мав найбільшу армію в Европі й не боявся Европи, не мав великих досягнень, бо провадив війну згідно з поглядами тих часів.

Війна не була така дика, як за часів нападів татар і в середнєвіччі. Тепер армія провадила війну проти ворожої армії. Військо у твердинях творило в державі окрему для себе державу. У висліді вікна стала ще більше підприємством урядів, а нарід не мав у ній ніякого зацікавлення. Воєнний план нападаючої дер­жави в тих часах був такий, щоб здобути ворожу провінцію, а не щоб ворога цілковито розбити, що є властивою метою війни. Нападена держава старалася оборонити свої провінції. Якщо до цього була потрібна битва, то її шукали й вводили. Але без конечності ніхто за нею не шукав. Вождя, що без потреби шу­кав битви, вважали зухвалим.

Нічого дивного, що в той час уважали великим вождем австрійського фельдмаршала Давна, хоч головно він причинився до того, що Фрідріх Великий осягнув свою ціль у семилітній війні, а Марія Тереса все втратила. Одначе такий тоді погляд ма­ли на війну й таким способом її провадили аж до французької революції.

Під час французької революції війна стала нагло справою цілого народу. Увесь 20-мільйоновий французький нарід брав участь у війні. Давнішу сталу армію й кабінет заступив цілий нарід. Таким чином воєнні засоби стали невичерпні, а енергія, з якою революційна французька армія вела війну, не мала відпо­відної противаги по противній стороні. Коли революційні фран­цузькі війська не знищили всіх європейських монархій, то при­чини треба шукати в браку технічних засобів і недосконалій організації.

Але як тільки станув на чолі розбуджених революційних сил Наполеон, ціла Европа мусила покоритись. Політичні зміни, що їх принесла французька революція, дали нові сили, нові засоби й нову енергію до провадження того роду війни, про яку не мали уяви пруські й австрійські генерали, виховані на засадах пану­ючої тоді воєнної доктрини. Французька революція викинула на воєнну арену народні маси й основне змінила поняття про суть війни. Війна перестала бути дипломатичним ремеслом чи дипломатичним засобом кабінетів, а стала знову засобом для удержання при житті народів, чим вона мала в дійсності бути від появи людини на землі. Під час французької війни знайшли застосування на полі бою всі пристрасті людської душі, всі моральні прикмети народу, вся його інтелігенція й інтуїція. З того часу приходить поняття „війна до останнього віддиху", як теж політична ціль війни. Від часу французької революції війна змагає розбити тільки живі ворожі сили якнайскоріше, в ім'я політичних цілей, за які війна вибухає. Досвіди французької революції й наполеонських воєн опрацював теоретично Клявзевіц у своїй епохальній праці „Про війну”. Він перший доказав науково, що воєнна доктрина кожного народу мусить бути вислідною його політичних змагань, геополітичного положення, моральних прикмет, душевних пристрастей, хотінь, історії, бойової традиції й усього того, що складається на живу душу народу. Погляд Клявзевіца на війну видно найкраще з його визнань.

Він заявляє у „трьох визнаннях": „Я відпекуюся:

від легкодушної надії на випадковий рятунок,

від глупого вичікування майбутності, якої не хоче роз­пізнати заскорузлий розум,

від дитячої надії, що гнів тирана можна ублагати добро­вільним роззброєнням і здобути його довір'я через низьку покір­ливість і лестощі,

від фальшивого відречення поневоленої душевної снаги, від нерозумного недовір'я в сили дані нам Богом,

від грішного забуття всіх обов'язків для загального добра,

від безстидного пожертвування всієї державної й народної чести, як власної і людської гідності.

Але я вірю й визнаю:

що нарід нічого більше не може шанувати, як гідність і сво­боду свого існування,

що він повинен це все боронити до останньої краплини крови,

що це є найсвятіший обов'язок до виконання і найвищий за­кон для наказування,

що ганьби трусливого піддання ворогові ніколи не можна змити,

що ця отруя в крові народу переходить і в потомство й буде паралізувати та підкопувати сили майбутніх поколінь,

що честь можна тільки раз втратити, що честь короля й державної влади є тотожна з честю народу й що вона є одино­ким паладином добробуту народу,

що нарід серед найважчих обставин є непоборний у вели­чавій боротьбі за свободу,

що навіть утрата свободи в кривавій героїчній боротьбі запевняє відродження народу й є зародком життя, з якого виросте нове сильне дерево.

Я заявляю і закликаю сучасність і майбутність:

що я уважаю за найбільш погубну річ впоювати страх і тривогу, цю фальшиву мудрість, що ухиляється від небезпеки,

що я уважаю найдикішу розпуку за мудрішу тоді, коли взагалі не маємо можливості стрічати небезпеку з мужеською відвагою, цебто зі спокійною, але сильною рішучістю,

що серед тривоги нинішніх днів я не забуду остерігаючих подій старих і нових часів, як теж мудрих наук цілих століть і шляхетних прикладів славних народів і не заміняю світової історії за брехливу газету,

що я вільний від самолюбства й маю відвагу виявити з одвертим чолом кожну думку й кожне почування перед моїми спів­громадянами,

що я буду почуватися прещасливим, коли зможу знайти славну смерть у величавій боротьбі за свободу й маєстат моєї батьківщини".

Бачимо отже, що теоретик німецького мілітаризму розуміє воєнну доктрину значно ширше, як інші теоретики війни. Воєн­на доктрина, на його думку, не може займатися тільки армією, її озброєнням, способом боротьби, але також усіма тими справа­ми, які входять у поняття тотальної війни. Бо під війною треба розуміти тільки тотальну війну, або як Клявзевіц каже, „абсолютер кріг", тобто війну, яку ведеться всіма духовими й матеріальними силами народу для повного знищення ворога.

Коли глянемо на історію українського народу від хвилини його появи, побачимо, що українському народові було знане поняття тільки „абсолютної війни". Такий погляд на війну, який винесла французька революція і який науково обґрун­тував Клявзевіц, був питомий українському народові від найдавніших часів.

Війна в Україні не могла ніколи звиродніти в того роду забавки, як бачимо у вчаснім середньовіччі в Европі. Степові ор­ди загрожували постійно цілому українському народові й уся Україна була безнастанно в стані облоги. У початках існування Київської Держави небезпека від степовиків була менша - завдяки починам геніальних полководців України, які не тільки відганяли степовиків, але вивели український нарід на підбій сусідніх держав. У кожному разі війна зі степовиками в Київ­ській Державі була війною не тільки українських володарів, але цілого українського народу. Тому й спосіб ведення війни, як і погляд на неї, були зовсім інші у нас, як у західній Европі. Не можемо забути, що від появи українського народу над Дніпром аж до початків ХVIII ст. Україна була тереном вічних боїв зі степовиками. Та безупинна бойова готовість загартувала укра­їнський нарід і розвинула в ньому до максимум військовий інстинкт. Чого можна було доконати з українським військом, доказав Святослав Завойовник, а пізніше Сагайдачний і Хмель­ницький. Для нас важливо, що українська воєнна доктрина від найдавніших часів не була копією чужих доктрин, але була завжди питома душі українського народу. Візьмім хоч би те, що Святослав накликує „постояти за руську землю", тобто укра­їнська воєнна доктрина уважала в той час „руську землю" за неподільний терен, який княжа дружина має боронити. У той час, коли Італія, Франція й Німеччина були поділені на різні республіки, князівства й монархії, коли на їхній території не було такої армії, яка вважала б своїм обов'язком боронити цілу державу, то в Україні така армія існує. Значить, Україна випе­редила Західну Европу не тільки соборною армією, але й моральними кличами, які ту армію єднали в одне. Гасло „оборонити руську землю, або згинути", це було гасло єднання воєдино. Коли забракло центральної військової сили, яку створив Святослав Завойовник, Україна розбилася на удільні князівства. Але все ж таки князі в час небезпек об'єднувались проти спільного степового ворога. Ці війни зі степовиками мусили витворювати в нашому народі почуття національної спільноти. І може ні один нарід в Европі не чувся так рано з'єдиненою нацією, як українці. Те, що ми сьогодні грішимо браком національної свідомості, завинили політичні відносини останніх двох століть.

Завданням воєнної доктрини є також розкривати національну свідомість українського народу, сперту не лише на одній мові, звичаях чи культурі, але передусім на тому, що український нарід завжди, як один муж, виступав до бою з ворогами. Спіль­ність пролитої крови за спільні політичні ідеали - це перша ознака нації.

Не буде це самохвальбою, коли скажемо, що в середніх віках тільки український нарід мав найправильніший погляд на війну. Україні бракувало в той час великого вождя, зі здібностями Святослава Завойовника, щоб зайняти перше місце в Европі. Зла політична організація й низка фатальних випадків не сприяли цьому.

Але жив і боровся український нарід, тому можемо далі слідкувати за історією його воєнної доктрини. За козаччини існує в Україні далі такий погляд на війну, як за княжих часів. Татарські напади повторювалися щороку, а побіч татарів з'явив­ся новий ворог - поляки. Проти татарів і поляків бореться увесь український нарід. Війна в Україні є тотальна, тобто „абсолютна війна", як каже Клявзевіц. Ця тотальність досягає свого вершка за повстання Хмельницького.

Повстання Хмельницького має для нас таке значення, як французька революція для французів. Війну з поляками про­вадив увесь український нарід, а Хмельницький - геніальний вождь і організатор повстанських мас. Війни Хмельницького дали змогу проявитися всьому українському народові на кож­ному полі. Причиною того, що вони не мали впливу на зміну пануючої тоді воєнної доктрини в Европі, був політичний устрій тодішньої Европи та географічне положення України, яке не давало їй можливості безпосереднього зв'язку з Европою. Вій­ни Хмельницького - тотальні війни. В них брав участь увесь український нарід з усім своїм матеріальним добром. Кожна битва приносила з собою цілковите знищення програної сторо­ни. Україна виказала під час цих воєн максимум напруги всіх моральних, фізичних і матеріяльних сил. Цікаве явище можна сьогодні ствердити: не зважаючи на великі нещастя, які прино­сили війни Хмельницького, дійшло до нас з тих часів у піснях і легендах народу тільки вдовілля й відблиск бойової радости. Нарікання на війну було чуже в той час українському народові. Український нарід відчув більше національну спільноту за Хмельницького, як під час останньої визвольної боротьби.

У 1914р. українська політика була соціялістично-демократичною, у своїх принципах ворожою мілітаризмові. Війна для українських політиків була найбільшим злом. Вони все робили, щоб убити в народі його прадідів погляд на війну. Висліди політики Центральної Ради були катастрофальні для українського народу. Український нарід не мав змоги виявити вповні своїх духових і фізичних здібностей. Не бракувало йому відваги, хоробрості й запалу. Недоставало тільки політичних гасел, які вивели б його до бою, як за Хмельницького, або як французький нарід повели в бій кличі французької революції.

Боротьба передусім поневоленого народу мусить бути прони­зана ясними політичними кличами, які розбудили б найбільш приспану волю. Тому то будова нашої доктрини мусить узгляд­нити політичні ідеали українського народу, яких синтезу подає націоналістична ідеологія. Вона спирається на націоналістичних ідеологічно-програмових перспективах і на тому, яку ролю вона визначує Україні в світі. Наша воєнна доктрина має достосуватись до політичних змагань України. В нашій визвольній війні бере участь увесь нарід, тому воєнна доктрина мусить будуватися на охоплюванні цілого життя народу - так, як це було за княжих часів і за Хмельницького.

Воєнна доктрина українських націоналістів мусить з'ясувати характер нашої війни в найширших розмірах, яких тільки вима­гають політичні відносини й наше географічне положення. Коли політика українського націоналізму змагає оперти східні кор­дони України на Волзі й поширити свій вплив у центральну Азію, то воєнна доктрина українських націоналістів не може брати під увагу тільки етнографічні українські землі, бо в цьому випадку буде розріз між політичними замірами і воєнною потен­цією.

Я зумисне називаю "воєнна доктрина українських націона­лістів", щоб зазначити, що в Україні не може бути нічого ненаціоналістичного. Така доктрина дасть тверді моральні й політичні підстави для української армії.

Воєнну доктрину треба безнастанно пропагувати, щоб була вона жива й зрозуміла для загалу, а не тільки для військових кругів, яку 17 і 18 ст. Найкраща доктрина не варта багато, якщо вона є власністю тільки кількох фахівців. Клявзевіц також не був би мав впливу на воєнне відродження і скріплення перед­воєнної Німеччини, якщо б не були знайшлися військові люди, які розповсюдили й спопуляризували його ідеї. Мольтке, Кон, Шліфен виховали німецьку націю на основі теорій Клявзевіца в такому мілітаристичному дусі, що Німеччина могла чотири роки по геройськи боротися майже з цілим світом, піднестися з упадку й бути нині знову найсильнішою мілітарною потугою світу.

Обов'язком українських націоналістів у нинішньому часі є відродити в українському народі той погляд на війну, який мав він впродовж історії.

Ми, націоналісти, - ідеалісти, а тим самим відкидаємо матеріа­лістичне розуміння життя. У світі не діє матерія, але дух. Все має своє призначення і свою місію, і не нам збагнути, чому це так є. Це, зрештою, зайве, бо тоді життя втратило б свою роман­тику. Ця вічна непевність, туга за чимось великим, це брак яких-небудь границь у поступі культури, це ті ірраціональні сили, які надають змисл життю одиниці, а теж і життю сильних народів. Ми мусимо вірити в призначення, що в нас лежить. Нинішній поступ не є твором "матерії", але духа людини. І ніхто з людей не має права змінювати божого призначення. „У поті чола бу­деш їсти свій хліб". І від того часу немає й не буде більше „раю на землі", тільки війна, боротьба за існування. На перший погляд, це боротьба всіх проти всіх. Але в дійсності в тій боротьб^ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ


1. Княжі часи
Український нарід має вроджені військові прикмети, які його окреслюють як нарід войовників. У війнах з іншими племенами, расами й урешті степовими народами виявили наші предки свіжу буйність і стихійний розгін. Важче було з дисциплі