Реферат: План  Усвідомити особливості сучасного технологічного розвитку.  Розглянути основні складові І напрями розвитку міжнарод­ного ринку технологій

Технологічна політика міжнародних корпорацій

План

1. Усвідомити особливості сучасного технологічного розвитку.

2. Розглянути основні складові і напрями розвитку міжнарод­ного ринку технологій.

3. Сформулювати зміст і основні етапи планування технологічної діяльності міжнародних корпорацій.

4. Описати організаційні структури, форми і моделі науково-технічного розвитку міжнародних корпорацій.

5. Охарактеризувати систему тотального управління якістю в міжнародних корпораціях з рахуванням впливу національних культур.

^ 6. Виявити особливості технологічної політики міжнародних корпорацій, що діють в Україні.


Вступ

Основні положення теми розкриті в підручнику «Международный менеджмент» [1]. Додаткові матеріали щодо сучасних тенденцій науково-технічного прогресу в провідних зарубіжних країнах, а також досвіду здійснення технологічних змін транснаціональними корпораціями студенти знайдуть в енциклопедичному довіднику «Сучасне управління» [3]. Позиції України на міжнародному ринку технологій узагальнені в навчальному посібнику «Україна і світове господарство» [5]. Варто звернути увагу студентів на монографію «Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації» за редакцією Д. Г. Лук’яненка [4], в якій досліджуються проблеми фінансування інноваційної діяльності в Україні. Заключне питання теми розкривається в статті Є. Г. Панченка та Р. В. Омельченка [2].

Приступаючи до вивчення теми, важливо звернути увагу на те, що утримання своїх позицій на міжнародних ринках транснаціональними корпораціями неможливе без впровадження нових технологій, спрямованих на розвиток їх конкурентних переваг як у напрямі зменшення витрат, так і в напрямі додавання цінностей продукції, послугам. Лінійне керівництво компаніями далеко не завжди забезпечує розробку та ефективну реалізацію належної технологічної політики. Адже управління науково-технічним розвитком міжнародних корпорацій не існує окремо від менеджменту, а повинно «вбудовуватись» у всі його функції, починаючи зі стратегії і закінчуючи контролем. Це може виявитись нелегкою справою, якщо компанія орієнтована на отримання короткострокових результатів, а бухгалтерська звітність ведеться заради виявлення квартальних прибутків.

Принциповим для глибокого засвоєння теми є положення про те, що науково-технічний розвиток у світі в цілому і в конкретних корпораціях зокрема відбувається нерівномірно, своєрідними хвилями, що переходять з однієї галузі в інші. Часто доводиться очікувати чимало років, поки та чи інша науково-технічна розробка починає давати віддачу. Тому звичайні інструменти міжнародного менеджменту як регулярної діяльності, розрахованої на ритмічні процеси, неспроможні забезпечити ефективну технологічну політику. Так, підрозділи, що займаються науковими дослідженнями і конструкторськими розробками, часто не вписуються в структуру міжнародної компанії.

У процесі планування витрати на технологічний розвиток корпорації легко «усуваються» з бюджетів, оскільки не дають короткострокових результатів.

Важливо зазначити, що кожна технологія має свій життєвий цикл, альтернативні підходи, різний ступінь державного контролю та регулювання. З іншого боку, технологічний розвиток по-різному вписується в систему конкретної міжнародної корпорації. Усе це зумовлює виокремлення системи управління технологічним розвитком корпорації як базовою передумовою посилення її конкурентоспроможності. При цьому міжнародні менеджери прагнуть у своїй діяльності використати переваги міжнародної кооперації та національні відмінності в нарощуванні і використанні конкурентних переваг корпорації. При цьому повинні враховуватись взаємозалежності, що існують між технологічною політикою фірми та іншими сторонами її діяльності: відносинами власності, структурною політикою, фінансовою сферою, ринком робочої сили і т. ін.

Самостійно опановуючи перше питання теми, насамперед важливо зрозуміти: сучасне ринкове середовище характеризується тим, що технології, безперервно розвиваючись, змінюють ринок, формуючи нові потреби і видозмінюючи зв’язані технологічні ланцюги. Не дивно, що ринок інтелектуальної власності відіграє дедалі важливішу роль у розвитку бізнесу взагалі і міжнародного особливо. У сучасному міжнародному оточенні спроможність компанії до технологічних нововведень стає основним джерелом її конкурентоспроможності.

Іншою важливою складовою першого питання теми є визначення основних завдань технологічної політики фірми:

1) моніторинг науково-дослідних досягнень у світі, а також загальних технологічних тенденцій;

2) стимулювання постійного підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня персоналу компанії;

3) визначення факторів, що сприяють інноваціям (нововведенням);

4) формування організаційної структури підприємства, найсприятливішої для здійснення безперервного інноваційного процесу, забезпечення мотивації персоналу;

5) координація і досягнення узгодженості дій різних підрозділів компанії по проведенню НДДКР (науково-технічних досліджень і дослідно-конструкторських розробок).

І насамкінець вивчення першого питання теми студент має сприйняти три такі закономірності сучасного технологічного розвитку:

S-крива;

розрив технологічного ланцюга;

перевага «нападників».

S-крива (крива Гомпертца, або логістики) являє собою нелінійний зв’язок між кумулятивними витратами (зусиллями), спрямованими на вдосконалення продукту чи процесу, з одного боку, та продуктивності, яка отримана за рахунок вкладених інвестицій — з іншого.

На ділянці 1—2 (рис. 9.1) зусилля дослідників зростають без істотного підвищення результату. Потім після знайдення потрібного рішення на ділянці 2—3 віддача від наступних інвестицій зростає. І, нарешті, на третій ділянці кривої 3—4 віддача знову спадає. Таким чином, формула S-кривої виглядає як нерівність:

П1 : В1 < П2 : В2 > П3 : В3.



Рис. 9.1. S-крива

Приклад: Розробка штучного серця людини, яке б підтримувало життя людини протягом чотирьох тижнів, тривала 10 років (1—2). Протягом наступних 10 років тривалість роботи штучного органа зросла до 16 тижнів, тобто стала довшою в 4 рази (2—3). Нарешті, наступні 10 років (3—4) гарантію роботи штучного серця було подовжено до 30 тижнів, тобто витрати зменшились у 1,87 раза, ніж на попередній ділянці кривої 2—3 [Современное управление, т. 1, 1997, с. 7—5].


^ Якщо крута частина кривої починає вирівнюватись, варто змінити напрями зусиль розробників, звернувши увагу на інші параметри продук­ту чи процесу.

На рис. 9.2 наведено приклад технологічного розриву, пов’яза­ного із шинним кордом.

Очевидно, що віскоза виявилась кращою за бавовну, хоча затрати становили близько 50 млн дол. США. Однак поліестр перевершив ефективність не лише віскози, але й нейлону. Пер­ші 50 млн дол., що були витрачені на вдосконалення поліестру, дали вдвічі більшу вигоду, ніж застосування нейлону, і в 16 разів більшу, ніж бавовни. Через невизначеність і ризикованість переходу на іншу криву корпорація «Амерікан Віскоз» перевитратила 40 млн дол. на вдосконалення віскози (супервіс­коза — супер 3 віскоза) і була поглинута іншою фірмою. Інша міжнародна корпорація «Дюпонт» понад 75 млн дол. США витратила даремно на вдосконалення нейлону після точки Нейлон 2 і втратила можливість стати лідером на кордовому ринку. Перемогу на цьому ринку наприкінці 60-х років отримала компанія «Сланіз», що завоювала понад 75 % ринку. Продуктивність науково-дослідних робіт «Сланіз» у галузі поліестру виявилась у 5 разів продуктивнішою, ніж «Дюпонт» щодо нейлонового корду.



Рис. 9.2. Інновація на прикладі шинного корду
(^ Современное управление, т. 2, 1997, с. 6—7)

Перевага «нападників» являє собою зосередження науково-дослідної діяльності молодих і мобільних компаній на розробці технологій наступного покоління і використання цієї технології для наступу на ринок.

«Нападників» не зв’язують капіталовкладення у попередні технології, а тому вони швидко використовують усі свої інноваційні та фінансові можливості для запровадження якісно нових за продуктивністю технологічних розробок. Минулі лідери, що базуються на сьогоднішніх технологіях, зі значним запізненням помічають ефект нових технологій і не встигають змінити свій бізнес у напрямі технологічних якісних зрушень. У наведеному вище прикладі «Сланіз» виступила «нападником» стосовно «Дюпонт».

Зазначені закономірності стають підставою для утворення специфічного технологічного парадоксу міжнародних корпорацій. Цей парадокс було переконливо доведено в діяльності японських компаній, зокрема «Тошиба», американських корпорацій «Моторола», «Делл Комп’ютер», «3-М» та ін.

На рис. 9.3 схематично представлено зменшення витрат у процесі зниження рівня дефектів від 3 (66 810 на мільйон виробів) до 4 (6210), 5 (233), 6 (3,4).



Рис. 9.3. Технологічний парадокс

Застосування технологічного парадоксу ґрунтується на умові, коли експоненціальне зростання ринку випереджає експоненціальне зниження цін.

Доцільно звернути увагу на те, що технологічні парадокси по-різному виникають і діють у різних галузях. Показовою є в цьому зв’язку обчислювальна техніка, що базується на сучасних мікропроцесорах і до якої належать наведені вище компанії. Винахідником мікропроцесора (1971 р.) є Гордон Мур, один із засновників однієї з провідних міжнародних компаній у цій галузі «Інтел». Він сформулював закон, за яким процесингова потужність подвоюється кожні 18 місяців. Цей закон діятиме, за спостереженнями вчених, щонайменше до 2010 р., коли процесингова потужність перевершить рівень 1975 р. у 19 млн разів.

Взаємодія розглянутих факторів призводить до змін у корпоративній культурі, сприяючи переходу на децентралізоване управління МНК.

За сучасних умов справді передовими є ті компанії, що в змозі уважно відстежувати всі ринкові і технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості і загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї і продукти і швидко та ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу. Технологічна політика слугує двоєдиній глобальній цілі фірми: по-перше, знизити ризики і вижити, по-друге, підвищити ефектив­ність власної діяльності, стати прибутковішою.

Інтернаціоналізація НДДКР також спрямована на досягнення цієї цілі шляхом створення цілого ряду переваг:

полегшення доступу до дефіцитних ресурсів;

наближення компанії до споживачів її продукції (послуг);

полегшення доступу до ринку (необхідність дотримання міс­цевих стандартів, слідування національної економічної і науково-технічної політики тощо);

зниження витрат і ризиків;

обхід законодавчих обмежень.

Взаємозв’язок технологічного розвитку з міжнародними процесами показано на рис. 9.4 [Виссема, 1996, с. 36].

Глобальний характер конкуренції не лише робить нововведення більш значними для ТНК, але й зумовлює необхідність пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційно більшість МНК застосовувала один з двох класичних типів проведення технологічної політики:

«center-for-global» (політика глобального центру);

«local-for-local» (політика поліцентризму).



Рис. 9.4. Вплив нових технологій на процеси глобалізації

Централізація НДДКР обумовлена такими причинами:

1) необхідність контролю з боку менеджменту МНК над технологією, що розглядається як довгострокова конкурентна перевага;

2) необхідність тісної взаємодії між розробкою документації і обладнання, а пізніше — між функціями виробництва і розвитку технології;

3) за умов швидко змінної конкурентної обстановки централізація скорочує час на проведення НДДКР.

Основний ризик централізованого проведення технологічної політики полягає в тому, що результат інновацій не може точно відображати локальні ринкові потреби; можливі також труднощі з впровадженням нової технології через опір з боку дочірніх фірм прийняттю централізованих рішень.

У сучасних умовах, незважаючи на те, що поглиблюється тенденція глобалізації в багатьох галузях, необхідність урахування особливостей місцевого попиту і країнових відмінностей не зникає, а часто навіть зростає.

^ Але в такого типу інноваційного процесу є й негативні сторони:

не завжди обґрунтоване прагнення національних відділень до автономії;

дублювання розробок, уже проведених в інших дочірніх компаніях МНК, у разі, коли кожне національне відділення шукає власне рішення загальної проблеми;

виникнення додаткових витрат на проведення НДДКР.

Під час проведення технологічної політики менеджери МНК повинні в один і той же час підвищувати ефективність централізованих і локальних інновацій, а також створювати умови для пошуку нових форм здійснення транснаціональних інновацій. Таким чином, крім вищеописаних типів інноваційного процесу, за останні роки дедалі більшого поширення отримують нові методи здійснення технологічних змін. Ці методи можна поділити на дві категорії: «locally-leveraged» (розподілена система технологічного розвитку) і «globally-linked» (інтегрована система технологічного розвитку).

^ Розподілена система технологічного розвитку дозволяє менеджменту МНК об’єднати інноваційні ресурси всіх дочірніх фірм і використовувати їх для всієї корпорації. МНК отримує властивість реагувати на ринкові зміни, які проявляються в одній країні, і застосовувати їх для виявлення подібних тенденцій в інших країнах. Даний спосіб проведення технологічної політики потребує від менеджменту розвивати і контролювати процес навчання кадрів дочірніх фірм корпорації, координувати їх діяльність у сфері НДДКР, але дає можливість компанії значно підвищити ефективність використання інноваційних ресурсів.

Однак локальні нововведення, розроблені одним внутрішньодержавним відділенням, не завжди легко передаються в інші відділення. Основні перепони полягають у спробах трансферту продуктів або процесів, що не задовольняють умови іншої країни; у недостатній координації трансфертних механізмів; у бар’єрах, що визначаються синдромом «зроблено не в нас», який проявляється у боротьбі національних відділень за проведення своїх власних автономних НДДКР.

Інтегрована система технологічного розвитку означає, що кожна одиниця своїми власними унікальними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій. Цей тип технологічної політики краще за інші придатний для умов, коли потреба в інноваціях не відповідає дослідницьким можливостям даного внутрішньодержавного відділення або коли об’єднані ресурси і можливості кіль­кох організаційних одиниць можуть сприяти ефективнішій розробці потрібної технології. Створення гнучких зв’язків дозволяє об’єднати зусилля багатьох одиниць для отримання МНК ефекту синергії.

Але такий процес створення інновацій також має свої обмеження. Він потребує значної міжнародної координації, яка може стати надто дорогою і неефективною. Численні міжнародні зв’яз­ки між різними організаційними одиницями МНК, які необхідні для обслуговування цього процесу, також можуть перевантажити компанію через невизначеність і надмірне розпорошення влади.

Завдання менеджера МНК полягає не в сприянні поширенню того чи іншого типу інноваційного процесу, а в пошуку і впровадженні таких організаційних систем, які сприяли б забезпеченню ефективності всіх цих процесів. Інакше кажучи, він повинен в один і той же час, по-перше, підвищувати ефективність кожного типу інноваційного процесу, по-друге, створювати умови, що дозволяють впроваджувати технологічні зміни всіма способами одночасно. Зусилля щодо зміцнення одного шляху здійснення технологічних змін не повинні вести до витіснення інших.

У процесі самостійного вивчення другого питання теми важливо засвоїти базове положення про те, що розвиток технологій — основна рушійна сила економічного зростання фірми. За останні десятиліття проявились такі умови технологічного розвитку:

нова технологія приходить не одна, а в поєднанні з іншими;

кожний набір технологій включає ряд взаємодоповнюючих базових технологій;

кожна базова технологія — ядро багатьох прикладних технологій;

прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв, причому відставання у застосуванні у фірмі нової технології рано чи пізно призведе до зміни керівництва.

Особливість нового етапу полягає в тому, що тепер розвивається не один пучок технологій, як було в 50—60-ті роки, а цілих три: інформаційно-комунікаційний, біотехнологічний і пов’яза­ний з новими матеріалами. Підприємці стикаються з новими технологіями кілька разів на рік.

Технологічна революція, особливо в інформаційно-комуніка­ційній сфері, сприяла процесу глобалізації економіки. З одного боку, збільшення вартості НДДКР інтенсифікувало пошук компаніями можливостей розширення ринків, щоб виправдати зростаючі витрати, а з іншого — сучасні засоби комунікації дозволяють надзвичайно швидко поширювати нові зразки поведінки, впливаючи на культуру як виробництва, так і споживання у багатьох країнах. Спроби створення державою локального внутрішнього ринку рано чи пізно призводять до якісного розриву між товарами, запропонованими на національному і міжнародних
ринках.

Для розробки промислової технології або впровадження нового продукту в сучасне промислове виробництво потрібні промислові лабораторії, конструкторські бюро, технологічні підрозділи. У зв’язку з цим поглиблюється поділ праці між індивідуальними винахідниками, що пропонують нові нетрадиційні ідеї, дрібними і середніми інноваційними компаніями, що доводять ці ідеї до стадії практичного застосування, і великими корпораціями, які забезпечують використання нової технології в масовому виробництві. Найпоширеніша схема процесу створення та освоєння технології представлена на рис. 9.5.



Рис. 9.5. Процес створення та освоєння технології

У процесі самостійного вивчення другого питання теми потріб­но звернути увагу на те, що трансформація науково-технічного досягнення від первинної технологічної ідеї до впровадження її в масове виробництво здійснюється, як правило, венчурним бізнесом.

Венчурні інвестиції не є безпечнішими за вкладення в уже існуюче і зростаюче підприємство, оскільки вони пов’язані з такими основними ризиками:

високий ступінь технічної невизначеності у створенні продукту;

технологічно досконалий продукт може не відповідати ринковому попиту;

управлінська команда може не мати кваліфікації або досвіду.

Ці додаткові ризики виправдовуються тим, що реалізація науково-технічного проекту, котрий є об’єктом вкладень, спочатку оцінюється як високорентабельний.

Сутність венчурного бізнесу як високоризикованої і потенційно високоприбуткової діяльності визначає такі особливості його функціонування:

об’єктом капіталовкладень є ризикові проекти;

здійснюється портфельне управління капіталом;

значна частка вкладень здійснюється у статутний капітал інноваційних фірм;

венчурний капіталіст бере активну участь в управлінні проек­том або принаймні забезпечує собі надійний контроль;

реалізується гнучкий механізм узгодження інтересів інвесторів і менеджерів залежно від етапу розвитку проекту;

первісно визначається спосіб виходу з бізнесу венчурного капіталіста у фазі зрілості проекту.

Основні етапи венчурного бізнесу:

1. Cтарт (від організації підприємства до випуску експериментальної партії продукції: НДДКР, капітальні вкладення, експериментальне виробництво).

2. Виведення продукції на ринок (збільшення оборотного капіталу).

3. Завоювання ринку (організація масового виробництва, різке зростання обороту).

Венчурний бізнес потребує особливого кола потенційних інвесторів.

Основними джерелами венчурного капіталу є:

приватні інвестори;

малі інвестиційні компанії;

великі корпорації;

трастові фонди;

спеціальні державні фонди і програми.

Важливе значення в опануванні другого питання теми має між­народна передача технологій (international technology transfer) як сукупність економічних відносин між фірмами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.

Міжнародні документи трактують поняття «технологія» досить широко. Відповідно до неокласичної теорії воно включає:

власне технологію (disembodied/dissembled technology), котру розуміють як набір конструктивних рішень, методів і процесів;

матеріалізовану технологію (embodied technology), тобто технологію, втілену в машинах, обладнанні і т. ін.

Власне предметом трансферту можуть виступати обидва типи об’єктів — як спільно, так і окремо.

Форми трансферту технологій на світовому ринку:

передача, продаж або надання по ліцензії всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);

надання know-how і технологічного досвіду;

торгівля високотехнологічною продукцією;

надання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання машин і обладнання, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу або іншим шляхом;

промислове і технічне співробітництво в частині, що стосується технічного змісту машин, обладнання, напівфабрикатів, матеріалів;

надання консалтингових послуг та інжиніринг;

передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;

передача технології в рамках інвестиційного співробітництва.

Міжнародна передача технології може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежними іноземними фірмами, так і по внутрішніх каналах МНК у разі впровадження в будь-якому країновому відділенні науково-технічного досягнення, розробленого організаційною одиницею МНК в іншій країні.

Процес передачі технології тісно пов’язаний з теорією життєвого циклу технології, яку розробили Д. Форд і К. Райан. Вони поділили життєвий цикл технології на п’ять етапів:

1. Дослідження і розробка: передача технології не відбувається, оскільки є лише оцінка потенційної цінності технології, але не зрозумілі сфери її застосування і затрати на розробку.

2. Утилізація: з’являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренції немає. Передача технології здійснюється у формі експорту товарів.

3. Технологічне зростання: технологія починає передаватись в інші розвинуті країни, але ще не повністю освоєна. Оскільки на даному етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології.

4. Технологічна зрілість: виникає взаємний обмін технологічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, передача її в країни, що розвиваються, йде активно. Вона отримує загальне поширення, цінність її падає, у розвинутій країні зупиняється виробництво, через зростаючу конкуренцію з боку країн, що розвиваються, експорт товару змінюється імпортом, виникає передача технології з країни, що розвивається, у слаборозвинуту країну.

5. Технологічний занепад: інвестиції у технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.

^ Процес передачі технології передбачає чотири етапи:

1. Визначення потреби. Включає вивчення економічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної і потенційно залученої технологій (з випуску продукції; по доступності використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріальних, фінансових і т. ін.), доступності супутніх технологій як у країні, так і за кордоном).

2. Оцінка технології. Пов’язана з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задовольнити потребу. Включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість їх адаптації до умов країни. Також розглядаються тенденції і технологічного розвитку, і перспективи появи ще досконаліших технологій.

3. Планування передачі технології. Входить фінансове, маркетин­гове планування; планування трансферту — як фізичного (у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків; планування процесу впровадження технології (пошук найбільш ефективного способу впровадження); планування процесів управління, експлуатації технології та її модернізації.

4. Здійснення трансферту технології. Оцінка і вибір найефективнішого способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту й обслуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

Опрацьовуючи тему, варто брати до уваги визначення ціни трансферту. Технологія є товаром (хоча й специфічним), тому важливим елементом у процесі передачі технології є визначення її ціни. Як правило, ціна технології встановлюється в процесі переговорів між продавцем і покупцем про укладання ліцензійної угоди і враховує оцінку витрат і вигод від угоди обох сторін. Дана модель ліцензійних переговорів полягає в пошуку точок збігу в запропонованих обома сторонами максимальних і мінімальних цінах на передану технологію.

^ Позиція продавця. Економічну доцільність продажу технології зумовлюють:

отримання прибутку від розробки нової технології;

отримання додаткового прибутку від продажу технології, яка вже розроблена і використовується;

запобігання незаконному використанню іноземними компаніями запатентованої технології;

збільшення експорту за рахунок реалізації так званого ескорт-ефекту: часто ліцензійні угоди пов’язані з додатковими поставками обладнання, сировини, матеріалів;

встановлення контролю над зарубіжною фірмою—покупцем технології;

завоювання нових ринків;

усунення проблем, пов’язаних з експортом продукції, що виробляється за даною технологією (митних, транспортних, збутових);

забезпечення доступу до іншого нововведення шляхом перехресного ліцензування;

передача науково-технічного досягнення технологічно силь­ному партнеру відкриває ширші можливості для подальшого вдосконалення даної технології за участю партнера-покупця.

Позиція покупця. Економічна доцільність купівлі технології залежить від досягнення таких цілей:

забезпечення доступу до вже запатентованого нововведення вищого технічного рівня;

економія затрат на проведення власних НДДКР з розробки потрібної технології;

зниження ризику невдачі при самостійній розробці необхідної технології;

зниження витрат на імпорт товару, що виробляється за даною технологією;

можливість використання доброї репутації та авторитету ліцензіара;

використання товарного знаку, реклами й інших переваг маркетингу даного товару;

забезпечення можливості в разі потреби користуватись послугами технічних спеціалістів ліцензіара;

розширення експорту продукції, що виготовляється за допомогою зарубіжної технології.

Підбиваючи підсумки вивчення другого питання теми, доціль­но звернути увагу на те, що в технологічній політиці багатьох МНК спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна інтеграція у поєднанні зі зближенням стандартів і споживчих переваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З іншого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає ефективнішою. Цьому сприяє економічний націоналізм, протекціо­нізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.

У зв’язку з цим можливі дві моделі МНК. Перша — це закрита адміністративна система, що перетинає національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в рамках науково-технічного співробітництва кількох фірм. За останній час стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.

Міжнародне науково-технічне співробітництво — це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або кількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспективнішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем.

У рамках стратегічних альянсів забезпечується така взаємодія між фірмами:

спільне проведення НДДКР;

взаємний обмін науковими досягненнями;

взаємний обмін виробничим досвідом;

підготовка кваліфікованих кадрів.

В останні два десятиліття різко посилилась тенденція утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об’єднання компаній у таких високотехнологічних галузях, як фармацевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т. ін.

У процесі самостійного опрацювання теми важливо з’ясувати питання про планування технологічної діяльності міжнародних корпорацій. Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне вирішення стратегічних завдань:

розміщення науково-дослідних підрозділів;

рішення про те, чи розробляти самим продукт (відповідно технологію), чи закуповувати його;

вибір майбутнього напряму дослідження;

розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Для полегшення планування технологічної діяльності міжнародних корпорацій використовують кілька моделей.

Модель технологічної кривої. Модель технологічної кривої виходить з того, що кожна технологія має свою природну межу, причому з наближенням до неї для поліпшення параметрів продукту (процесу) необхідні дедалі вагоміші інвестиції. Ці передумови відображаються у виборі як моделі S-подібної кривої. Звичайно передбачається порівнювати технології за їх результа­тивністю (можливістю досягнення кращих параметрів продукту).

Модель відтворює особливості процесу інтернаціоналізації досліджень і розробок. Це — можливість перенесення НДДКР за кордон для досягнення тих самих результатів за допомогою менших капіталовкладень через нижчу вартість ресурсів за кордоном, а також більш швидке зростання результативності і, можливо, навіть підвищення її межі за рахунок іншої науково-виробничої культури, впливу супутніх технологій. Перехід великої фірми від зрілої технології до щойно народжуваної є найважливішим моментом у технологічній політиці. Серед технологій, що зароджуються, можуть бути такі, що загрожують самому існуванню діючого бізнесу. Звичайно результативність технологій порівнюють шляхом зіставлення досягнутого за їх допомогою головного параметра, що цікавить основного споживача; нова технологія визнається перспективною, якщо вона дозволяє досягти тих самих або кращих показників, ніж попередня.

Модель Герпотта. У моделі Герпотта запропоновано процес вибору системи розміщення науково-дослідних і дослідно-кон­структорських підрозділів МНК. Її особливість полягає у виокремленні моделей для прийняття управлінських рішень з різних питань.

Вибір політики в технологічній сфері визначається в даній методиці залежно від значення таких показників, як привабливість технології і технологічна позиція підприємства. За високої привабливості нової технології передбачається вибір більш капіталомістких проектів, а за низької — менша інвестиційна активність. З гарною технологічною позицією пов’язується агресивніша політика на міжнародному ринку, більший ступінь залучення ресурсів компанії в глобальні перегони, тоді як слабкіша позиція орієнтує фірму на кооперацію в міжнародному масштабі.

Процес має двоступеневий характер: спочатку вирішується питання про те, як проводитиметься науково-технічна діяльність, а потім — де будуть розміщені центри НДДКР.

Модель Пірсона—Брокхофа—Бемера. В її основі лежить ромб факторів конкуренції М. Портера, який модифіковано таким чином, щоб можна було оцінити відмінності розміщення центрів НДДКР:

серед факторів виробництва виокремлені людські ресурси, оскільки кваліфікація персоналу у сфері НДДКР відіграє вирішальну роль;

споживчі «підтримуючі галузі» замінені «підтримуючими технологіями»;

попит має значення настільки, наскільки він визначає тип напряму розвитку продукту: або орієнтовано на запити конкретних клієнтів (ринкове), або на просування технологію (технологічне);

фактор конкуренції меншою мірою суттєвий для вибору місця розміщення центрів НДДКР.

Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту і в той же час збільшення тривалості його розробки, а також затрат на НДДКР примусили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм співробітництва у науково-технічній сфері. Ситуація іноді вимагає не лише торгувати, але йти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку. Аналіз сучасних тенденцій такої практики свідчить, що поряд із зазначеними мотивами дедалі більшого значення набувають такі вигоди від співробітництва: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощення неформалізованого обсягу знань і навичок, оптимізація процесу виконання НДДКР за рахунок координації діяльності постачальників і споживачів і посилення ринкових позицій учасників. Про частоту використання тих чи інших форм дає уявлення табл. 9.1.

Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибором методу бюджетування (складання фінансового плану) НДДКР. Фінансовий аспект особливо важливий, оскільки саме бюджет НДДКР є тим містком, який поєднує стратегічні цілі і процес оперативного управління проектом. Виокремлюють проектно-незалежний, проектно-залежний і комбінований способи складання бюджету.

Таблиця 9.1

^ ЧАСТОТА ВИКОРИСТАННЯ ФОРМ
НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Форма співпраці

Частка, %

Спільні підприємства

23

Спільні проекти розвитку (договори про спільну діяльність)

22

Ліцензійні угоди

19

Змішані форми співробітництва

13

Взаємне надання ліцензій і договори про спільне використання технологій

8

Спільна діяльність постачальників і споживачів

6

Контракти на проведення НДДКР

4

Інші

5

Проектно-незалежний спосіб полягає у зведенні воєдино грошових потоків від усіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою введення цього методу є досягнення оптимального бюджету НДДКР. На практиці це означає збір заявок про потреби приватних національних НДДКР і узгодження їх бюджетів комісією, що складається з представників центрального апарату фірми та її національних підрозділів.

Проектно-залежний спосіб розробки фінансового плану НДДКР полягає у виділенні грошей під конкретно подані проекти. У разі ухвалення проекту у штаб-квартирі грошові кошти передаються у розпорядження підрозділів.

У більшості випадків на практиці використовують поєднання обох способів бюджетування. Комбінований спосіб полягає у фінансуванні довгострокових стратегічних робіт міжнародного значення на основі проектно-незалежного способу, а підвищення активності і гнучкості національних підрозділів стимулюється наданням фінансових коштів під конкретні проекти.

Далі слід звернути увагу на організаці