Реферат: Удк 112+312. 42 В. В. Зінченко

УДК 112+312.42

В.В. Зінченко


Аналітика мови і повсякдення: дискурс як психо-соціальна онтологія людини і парадоксальність виміру людського буття


У пропонованій статті розглядаються форми дослідження і аналізу людського буття, пов’язані зі сферою взаємодії мови, свідомості та існування людини. Розглядаються аналітичні, мовні, літературні і соціально-психологічні методології осягнення проблем пізнання світу та життєдіяльності людини. Автор аналізує взаємозв’язок смислу інтенцій людини і соціальної комунікації, мовної діяльності і проблемних парадоксів життя.

^ Ключові слова: мова, повсякденність, аналітика, свідомість, мовлення, соціальне пізнання, суб'єктивність, літературний авангард, деконструкція, інтенція.

“^ Я часто думав : на якій мові я стану вмирати? ”

Х.-Л. Боргес. Письмена Бога.[4,.419].


Важливою умовою та основою, яка дає можливість сучасному мистецтву та літературі відтворювати процеси самоосягнення людини є мова. Саме мова допомогає створити те коло, рухаючись по якому людина починає розуміти найбільш незрозумілі закутки своєї сутності та світу. Як відзначав Дж.Сьорль, в наш час, як ніколи раніше, мало не всі наймудріші мислителі силкувалися розгадати таємницю цього дарунка – мови [18,60], щоб, може хоч у ній знайти відповідь на свої вічні питання. У європейській традиції зазвичай форми суспільного, літературного, дискурсивного осягнення повсякдення, модусів минулого, сучасного і майбутнього буття пов’язуються з мовно-аналітичними розробками. Увесь подальший розвиток впливової мовної традиції проходить під прапором аналітизму. Це, зазвичай, багато в чому вірно, якщо брати до уваги аспект мови, адже, як писав Гайдеггер, “ми існуємо перш за все у мові та при мові” [21,259]. У цій традиції мислення та духовного самоосягнення людини мова та мовно-аналітичні засоби, набуваючи буттєвого статусу впливу, не нівелюють людину, а слугують (часом парадоксально та метафорично) найглибшому осягненню останньою себе та мови, віднайденню себе, як пише Гайдеггер, в “Домівці буття”. Це традиція, започаткована мовною аналітикою, теоріями семіотики, мовних актів та інтенціональності, Гайдеггером і продовжена філософською герменевтикою, в якій мова одержує найфундаментальніший буттєвий статус, слугуючи водночас світом розуміння буття. Звертається увага на такі явища: природа істини; свідомість і її взаємодія з оточуючим світом; смисл і пізнавальні можливості; вплив мовної діяльності на соціальну активність та релігійність людини; психологічний аналіз “ігрових” та “рольових” різновидів поведінки людини у соціальній, духовній та мовній діяльності. Дослідження вищезгаданих питань проводиться починаючи від розуміння світу людини як єдності смислів, що задаються структурами мови, до онтологічного розгляду явища мови, яка постає плюральним світом мов людського буття і соціальної взаємодії. Як відзначає Поль Рікьор: “Дискурс ніколи не існує заради самого себе, але у всіх своїх використаннях прагне перенести в мову досвід, спосіб мешкання та буття в світі, котрі йому передують та вимагають бути висловленими” [16,90].

У терміні “аналітичний” головну роль грає поняття “аналіз”, яке береться в дуже загальному значені, в якості дискурсивного міркування. Головною рисою цього типу філософування є усвідомлення того, що ключем до філософського дослідження мислення є аналіз мови. Корінне значення для еволюції аналітичної філософії, безумовно, мала криза у 60-ті роки ХХ ст. концепції логічного позитивізму. З цією кризою почався новий етап в еволюції аналітичної філософії. На перший план висувається аналітична філософія мови, започаткована Л.Вітгенштайном. Важливою характеристикою в аналізі мови стає характеристика співвідношення мови та позамовної реальності, співвідношення мови та діяльності людини. Якщо раніше аналітизм панував в основному у сфері логіки як науки, то сьогодні він, по суті, охоплює більшість розділів філософії – від філософії природи до філософії людини. Сучасна аналітична філософія сприйняла основну установку аналітизму на аналіз мови як засобу вирішення філософських проблем, на важливість вироблення суворих методів філософського аналізу. Вона спромоглася використати уроки з історії аналітичних шкіл початку ХХ ст., відмовившись від дискредитованих тез стосовно гасла про елімінацію метафізики або деяких непродуктивних методів аналізу буденної мови. Аналітичну філософію неможливо звести до позитивізму хоча б тому, що в ній відсутній сцієнтизм — зосереджена увага лише на науці, зведенні точного, позитивного, конкретно-наукового знання у вищу духовну цінність. В поле інтересів аналітичної філософії втягується увесь масив життєвої практики, людського буття та їхніх мовних форм. Аналітична філософія не обмежує себе однією предметною галуззю (наприклад, філософією мови), а включає весь комплекс філософських дисциплін, що властиво будь-якому філософському напряму. Як писав Вітгенштайн: “Моє основне прагнення, та й прагнення усіх, хто коли-небудь намагався писати і говорити про етику або релігію, — вирватися за межі мови” [6,245].

Розглядаючи проблему “Що таке свідомість?”, — відзначає Вітгенштайн, — “ми забуваємо, що дивимось на речі крізь “мовну раму” й ототожнюємо наші мисленні схеми з самою реальністю. “Внутрішньому процесові” потрібні зовнішні критерії” [8,239]. За Вітгенштайном, ми повинні вгледітися в глибини буденної мови, проникнути в буденну працю мови і пояснити її вражаючу здатність опису наших внутрішніх переживань, почуттів та думок. Він переконаний, що праця мови тісно пов’язана з поведінкою людей, в контексті якої ми розкриваємо для себе смисл мовних виразів. Буденна поведінка є тією “системою вказівок”, завдяки якій ми володіємо здатністю зрозуміти та інтерпретувати все, що стверджують люди про свою свідомість. Отже, ніякої “таємниці свідомості”, як вважає Вітгенштайн, не існує. Ментальне життя, хоча й доступне у своїй безпосередності тільки нам самим, отримує свої визначення, зміст, наповненість завдяки буденній мові. “Мислення” та “розмова з самим собою” – я не маю на увазі розмову вголос – є різними поняттями” – пише Вітгенштайн [6,79]. “Якби Бог подивився всередину наших свідомостей, то Він не був би здатний побачити, з ким ми говорили” – додає він [6,79]. Вітгенштайн закидає, що філософи суб’єктивізували поняття “Я” (особистості). Подібна позиція Вітгенштайна стосовно свідомості та суб’єктивності дозволила його критикам, зокрема Густаву Бергману вказати, що свідомість може пізнавати світ через інтенціональний зв’язок, в цьому смислі свідомості можуть також знати й себе: “В нашій великій традиції, свідомості або Особистості, не є голими індивідами. Це індивідні субстанції. Вітгенштайн… ухилився від надання онтологічного статусу тому, що повинен був побачити перш за все. Не допускав він і можливості активних свідомостей, що забезпечують цей статус. Він не бачив можливості існування свідомостей, які можуть знати світ, в певному філософському смислі не будучи активними. Свідомість була загублена, світ залишився без форми. Такий світ не дуже схожий на світ. Так в кінцевому рахунку було загублено світ”[3,331]. У даному підході не враховується те, що аналізуючи “працю” буденної мови по втілюванню переживань, почуттів, думок, Вітгенштайн міркує над тим, наскільки повно може бути виражена неповторність індивідуальної свідомості в загальнозначимій мові. Тобто чи існує внутрішнє мовлення, особистісна мова, яка є недоступною іншим?

^ Теорія мовних актів є тісно пов’язаною зі створенням моделі природної (буденної) мови, з дослідженням її соціально-комунікативної ролі (так званої перформативної функції). Біля витоків теорії знаходяться дослідження Дж.Остіна та М. Бахтіна. За результатами курсів лекцій в Оксфордському та Гарвардському університетах (1950-і рр.) у 1962 р. Дж. Остін публікує працю “Слово як дія”. У 1978 р., досліджуючи аспекти мовленнєвої дії, М. Бахтін оприлюднює книгу “Теорія мовленнєвих жанрів”. Ідеї, які розробляє теорія мовних актів, є можливим також знайти у філософів античності, Гегеля. Першим результатом довгочасних спроб створення моделі природної мови можна вважати структурну лінгвістику, в якій мінімальною одиницею мовного спілкування вважалося речення, яке можна оцінити як істинне або хибне. За такого підходу є досить важким врахувати комунікативний аспект мовного спілкування. Крім того, виявилося, що деякі речення не описують фактів і не мають в собі інформації про оточуюче. Вони, відповідно, виключалися із досліджень структурної лінгвістики. Вони несуть у собі дію, виражають прагнення, наміри певним чином діяти. Дж. Остін назвав їх перформативами. Інформаційні речення були названі ним констативами, основною функцією яких є опис; за допомогою констативів людина вказує на об’єкти і стверджує щось про них. Основна ж функція перформативів полягає у здійсненні та реалізації дії; за допомогою їх ми наказуємо, погрожуємо і радимо, лякаємо і заспокоюємо, просимо і запевняємо, тобто впливаємо на слухаючого. На відміну від констативів, які оцінюються як істинні чи хибні, перформативи можуть бути оцінені як результативні (успішні) чи безуспішні (неефективні). Тому мінімальною одиницею мовного спілкування є не речення, а дія, яка спрямовується мовлячим на слухаючого. Остін відзначає, що ми здійснюємо дію, коли говоримо, мовимо. Під мовним актом Остін розуміє акт мовлення, який полягає у висловлюванні мовлячим речення в ситуації безпосереднього спілкування із слухаючим. Будь-який мовний акт має трьохрівневу структуру:

Локутивний акт.

Іллокутивний акт.

Перлокутивний акт.

Локутивний акт – це акт мовлення у звичайному смислі цього слова. Він відповідає висловлюванню певного речення з певною референцією і смислом. Сам локутивний акт має потрійну структуру – фонетичний акт (акт висловлювання певних звуків), фотичний акт (акт вимови слів, тобто певних типів звукосполучень, які належать до певного словника і відповідні певній граматиці); ретичний акт (акт використання цих слів з деякою референцією і смислом).

Іллокутивний акт – на рівні його відбувається розподіл речень на перформативні, які несуть у собі намір діяти, і констативні, інформаційно насичені. Це надання вимові висловлювання деякої цілеспрямованості. Тобто це вираження комунікативної мети в процесі вимови деяких висловлювань. Остіна ґрунтовно зацікавив саме цей акт, оскільки на його рівні формується так звана іллокутивна сила, через яку мовний акт пов’язується з психічним інтенціональним станом людини, результатом чого є суб’єктивне значення мовлячого. Умовами іллокутивного акту є – 1) здійснення фотичного акту завжди передбачає попереднє здійснення фонетичного акту, але не навпаки; 2) здійснення ретичного акту завжди передбачається здійсненням фонетичного і фотичного актів, а не навпаки.

^ Перлокутивний акт – це досягнення якого-небудь результату за допомогою мовлення, тобто це вплив на свідомість чи поведінку слухаючого.

Пітер Стросон у прагненні віднайти відмінності в мовних актах висунув такі тези :

основною ознакою, за якою іллокутивний акт відрізняється від локутивного, є ознака цілеспрямованості (тобто ознака інтенціональності);

основною ознакою, за якою іллокутивний акт відрізняється від перлокутивного є ознака конвенціональності, тобто наявність об‘єктивного феномену, з яким згоджуються декілька людей у процесі комунікації.

За допомогою наміру (інтенцій) мовний акт пов‘язується з інтенціональними (ментальними) станами людини. У тлумаченні інтенціонального аспекту мовного акту різні версії теорій мовних актів узгоджуються між собою, однак в інтерпретації конвенціональності вони значно різняться. Наприклад, Остін і Сьорль вважають, що усі іллокутивні акти є конвенціональними [17], тоді як Стросон вважає конвенціональними лише деякі іллокутивні акти. Теорія мовних актів виробляє суто мовну конвенцію, яка діє на рівні локутивного акту і дозволяє нам визначити значення даного виразу та ситуативні конвенції (Д.Сьорль), які діють на певні прояви іллокутивного акту. Ситуативні конвенції в іллокутивних актах мають відповідати наступним правилам - а) в одних випадках для ефективності мовного акту є необхідною певна соціальна ситуація; б) в інших випадках успішність мовного акту залежить від особистісних факторів. Стросон, навпаки, заперечує особистісну конвенцію, відзначаючи, що реально існують тільки соціальні конвенції. Згідно Сьорлю, інтенціональні стани спонтанно іманентно продукують самі з себе мовні акти, мову в цілому. Інтенціональні стани уявляють об‘єкти і становище справ у тому ж самому смислі, у якому їх уявляють мовні акти. У нас вже є досить ясні інтуїтивні уявлення відносно того, яким чином речення репрезентують умови своєї істинності, обіцянки – умови їхнього виконання, порядок – умови його дотримання, і яким чином, вимовляючи референціальні вирази, мовлячий посилається на об‘єкти. Умови виконання є внутрішньо притаманними мовному акту і так само умови виконання інтенціонального стану є внутрішньо притаманними йому. Сучасна наука вказує на необхідність більш широкого уявлення про зв‘язки між мовою і свідомістю, зокрема у межах людської діяльності, враховуючи різноманітні соціальні і суспільні фактори, які впливають на виникнення і формування свідомості і мови. Водночас, викликає деяке заперечення основна теза Сьорля про паралелі та чіткий зв‘язок типів мовних актів з відповідними типами інтенціональних станів. Хоча Сьорль і стверджує, що мова є особливою формою інтенціональності, все ж складається враження, що самі інтенціональні стани виділяються та аналізуються Сьорлем крізь призму запропонованих ним п‘яти типів іллокутивних актів мови. Тобто виникає невідповідність фундаментальній основі його концеп-ції : “Мова є похідною від інтенціональності”. Тому здається доцільним відмовитися від жорстокого детермінізму у визначенні кількості інтенціональних станів відповідно до виявлених лінгвістичних актів, передбачаючи їхню досить значну потенційну множинність. Отже, інтенціональність є можливим розглядати як у деякому смислі автономне психолінгвістичне утворення, яке початково, з моменту народження, є притаманним індивіду і яке, впливаючи на поведінкові і комунікативні аспекти соціалізації, водночас постійно трансформується і розвивається у процесі інтерсуб‘єктивних контактів особистості.

Проблема “особистісної мови” є, по суті, дублікатом класичної “метафізичної” проблеми суб’єктивності свідомості. Вона лише віднайшла іншу форму вираження. Це дало поштовх до нових тенденцій аналітичної філософії. Вона перетворюється на міжнародний і між науковий феномен. Звернення до буденної мови, її використання означає перш за все намагання виявити вплив пізнавальних здатностей людини на сприйняття і розуміння мови та світу. Це приводить до аналізу людського сприйняття та комунікації. Ці тенденції, задані пізнім Вітгенштайном, вказують на близькість аналітичної філософії скоріше феноменології та герменевтиці аніж позитивістським аналітикам. Не оминула мова та мовні парадокси осягнення людського буття і літературу, особливо це стосується літературного авангарду. У ньому спостерігаємо значні смислові аналогії з філософією людини дзен. Візьмемо один з діалогів Ежена Йонеско: “Скільки коштує цей автомобіль?” – “Це залежить від ціни” [13,167]. Наштовхуємось тут, по суті, на те саме апорійне коло, яке узаконюється дзенським коаном (мовно-аналітичним і онтологічним дискурсом): відповідь повторює запитання до нескінченності, аж поки розум не підписує акта капітуляції, приймаючи абсурд за основу світу. Китайсько-японська школа буддизму носить назву “чань” (японське “дзен”). Чань-буддисти вважають, що всі вербальні приписи, всі тексти, в яких вони зафіксовані, хибні, саме в силу своєї вербалізованості не здатні відкрити таємниці буття та передати істинну суть речей та явищ. Чань, за словами самих чанців (дзенців) – це откровення по той бік слів та знаків. “Основна ідея дзен – ввійти в контакт з внутрішніми процесами нашої істоти, причому зробити це самим прямим чином, не використовуючи що-небудь зовнішнє чи неприродне” – пише дослідник дзен Д.Т.Судзукі [20,31]. Дзен – це життєвий факт. Мета усієї дисципліни дзен – прийти в контакт з цим життєвим фактом. Цілі дзен – досягти синтезу в нашому повсякденному житті, а не підходити до життя в якості своєрідної метафізичної вправи. Для дзен є характерною схильність до абсурду, юродивості : горбата людина краще за струнку (не візьмуть на війну), криве дерево краще за пряме (не зрубають). Дзенські діалоги – коани – досить часто абсурдні, логічно невирішенні з точки зору здорового глузду. Це повинно показати учневі, що розум і поставлене питання взаємно абсурдні, і якщо питання має відповідь, то є абсурдним “затьмарений розум”. В епохи абсурду Вічність осягається через абсурд. Зосередженість на логічно невирішеному стає шляхом до переживання та осягнення реальності. Шукач просвітлення повинен був вбивати стереотипи у своєму мисленні, бо будь який стереотип блокує інтуїтивне осягнення істини : “Зустрівши Будду – вбийте Будду, зустрівши патріарха – вбийте патріарха.” [1,102]. Одна з характерних рис і мистецтва, і антилогіки дзен – відкидання симетрії. Причина ясна: симетрія уособлює певний модуль порядку, сітку, накинуту на спонтанність. Для того, щоб витіснити із свідомості учня шаблонні схеми мислення, позбавити його від звички шукати істину поза собою і сприяти до прямого та безпосереднього споглядання своєї істинної природи, дзенські наставники й користувалися ритуальним сквернослів’ям, яке, як і дзенський сміх, носило амбівалентний характер, причому з акцентом на відроджуюче начало.

Дзенська традиція розділяє свідомість на “чисту” (цзін) та “засмічену” (жань) і підкреслює, що саме “засмічений” стан свідомості заважає сприймати речі “такими, якими вони є”, бо люди звичайно фільтрують та викривляють “те, що є” в процесі концептуалізації, яка розколює цілісний та гармонійний світ на категорії, опозиції та інш., на що в наш час вказує Жак Дерріда. “Чистий” стан свідомості – це діяльність психіки, коли не існує розділу на суб’єкт і об’єкт, нема ні найменшого розриву між інтуїтивним “схопленням” ситуації у всій цілісності і спонтанним реагуванням на неї, нема дискурсії, концентуалізації та вербалізації безпосереднього досвіду, нема прив’язаності до зовнішніх об’єктів тощо. Йдеться про звільнення від будь-яких комплексів і неспокою, ба, навіть більше, – від самого нашого силогізуючого розуму. У дзені не лише духом, а навіть і стилем йде аналогія з концепцією Вітгенштайна, який заперечує філософію як загальне пояснення світу: “В чому твоя мета у філософії? – Вказати мусі вихід з пляшки” [6,73]. Як відзначає Судзукі: “Мова – це найбільш ненадійний інструмент, котрий коли-небудь створював людський розум” [20,56]. Це є неначе парафразом Л.Вітгенштайна: “Мова – це лабіринт шляхів. Ви підходите з одного боку і орієнтуєтеся в ситуації; підходите до того самого місця з другого і вже не орієнтуєтеся” [8,171].

Відмінюючи “логічні” зв'язки між предметами, втягуючи їх в карнавальну видозмінюваність, мова сучасної літератури створює дійсність, в якій не треба дивуватись ніяким метаморфозам – і тим самим, вириваючи себе (та нас) зі світу повсякденності. Це шлях самозаглиблення, прориву в позасвідоме, на який вперше в науковій сфері вступив на початку XX століття Зігмунд Фрейд. Блукання Фрейда в лабіринтах несвідомого дали неоціненний поштовх всій літературі XX-ХХІ століття. Один із читачив якось закинув Джойсу: “Ваші книги важко читати”. Джойс відповів: “Важко було писати”. “Улісс” Джойса, “Петербург” Андрія Бєлого, “Замок” і “Процес” Кафки та “В пошуках втраченого часу” Пруста мають багато спільного у новому зображенні простору часу, зокрема по відношенню до дуальної подорожі по великому місту та в себе. “Улісс” – саме подорож, тому його треба сприймати саме просторово та в часі. Вибираючи в якості героя роману єврея, Джойс натякає на вселюдську здатність до мандрівок в просторі, часі та свідомості, метафорою чого є вічний мандрівник – єврей. Це є натяком також на важливість та первинність пошуку самого себе [12]. Представники літературно-театрального авангарду, “абсурдизму” Ежен Йонеско та Семюел Беккет через театр абсурду виявляють свою реакцію на події XX століття, які обертають людей на слухняних ляльок, позбавлених навіть мови. У п'єсі “Носороги” Йонеско зображує духовну та фізичну мутацію, що раптом охоплює людей. П'єса, за його словами, була розгорнутою метафорою конформізму, що охопив людське суспільство [13,6]. Саме метафоричність та парадоксальність літератури авангарду допомогає зрозуміти цей суперечливий та парадоксальний світ. Парадокс лежить в основі як форми, так і змісту в творах С. Беккета. Оскільки парадокс є головною структурною одиницею в беккетових творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту (так само, як і життя).

Семюел Беккет під час другої світової війни “щоб не збожеволіти” пише роман про Уота. Цей дивний персонаж після того, як кондуктор виштовхує його з трамваю, поночі дістається до маєтку ще дивнішого пана Нота і залишається там на кілька років. У цьому романі Беккет за допомогою філософів, загримованих під блазнів, розігрує трактат наукоцентричну європейську свідомість, про релігію, про біль та розпач людини, якій випало жити у XX сторіччі. Весь “Уот” є замаскованим ребусом і суцільною грою слів. Усе починається з імен головних персонажів – Уота і Нота. Слово “Уот” залежно від того, як його написати по англійськи, може означати “що?”, “ват” (електропотужності) та “знаю” (з давньоанглійської). “Нот” може бути “вузлом”, “потребою” (з німецької), запереченням “ні”, словами “нуль”, “ніщо”. “Чому він навчився? Нічому. Що він дізнався про містера Нота? Нічого” – пише Беккет [22,85]. Роман Беккета розповідає про стосунки між Уотом і Нотом, між слугою і паном, між рабом Божим і Всевишнім, і обидва героя роблять все, щоб не вийти за рамки відведених їм ролей. Уота можна вважати втіленням мовної теорії Вітгенштайна. На думку останнього, тільки людський розум здатний розділяти безформну часопросторову нескінченність Всесвіту на конкретні предмети. Людина відрізняється від інших істот перш за все здатністю визначати, ідентифікувати речі, а для того, щоб це робити, людині потрібна мова. Там, де нема мови, нема й думки, а там де немає думки, може бути лише неусвідомлена, невизначена екзистенційна тотальність, Все і Ніщо водночас. Уот навіть не аналітик, а скоріше, логічний позитивіст; для нього слово та його значення повністю тотожні. Те, що не піддається поясненню, Уот ігнорує, як геть позбавлене змісту й значення. Пошук значення слів та явищ, який весь час веде людина, озброєна конкретним, раціональним значенням, та її трагічна неспроможність збагнути хоча б те, що відбувається довкола – це, власне, і є тема “Уота”. Позитивіст, лінгвіст і математик, Уот воліє за кожним словом закріпити конкретне, єдине, плоске й одномірне значення, нехтуючи безліччю значень, барв та відтінків життя та реальності, які стоять за кожним словом. Вже наприкінці першої частини роману озброєний логічною мовою Уот виявляється геть безпорадним перед позбавленою зрозумілого значення реальністю. В затишок раціональності вривається ірраціональна недоречність. “Уот” (що?), питає людина. “Нот”(нічого), - чує вона у відповідь. У літературі абсурду піддається критиці “спрощення” світу “простою” людиною, яка за уніфікаціоністськими одномірностями значення тотожна логічному позитивісту. Каммінгс з цього приводу пише : “Так звані прості люди – люди, які не існують, - віддають перевагу речам, які не існують – простим речам” [23, 14].

Хорхе Луїс Борхес “іронізує” та “метафоризує” мову. Йому подобається все невимовлене, неоформлене. Метафора у Борхеса перетворює світ в стихію “вимислів”, дії у нього здійснюють ідеї – в образі абстрактних іменників, які натякають на деяку таємну й неназиваєму Абстракцію, якій вони підпорядковані. У Борхеса саме слово – “вимисел”, сутність, істота та імена нереальні, реальні їх атрибути. Тому світ Борхеса – царство дій і відношень, дієслів й прикметників. Дію провадять не “діячі”, а атрибути, предикати. Борхес бачить світ з якоїсь нескінченної далини. Ця іронічна дистанція дозволяє йому бачити світ як ціле, а читачу – насолоджуватись перетворюванням та хитросплетінням, які відбуваються у світі: “Бути однією річчю обов’язково значить не бути всіма іншими речами; невиразне відчуття цієї істини привело людей до думки, що не бути означає більше, аніж бути чимсь, і в певному смислі значить бути всім” [4,28]. Семюел Беккет якось зронив таку сентенцію – нема чого виражати, нема чим виражати, нема з чого виражати, нема сили виражати, ні бажання виражати, і разом з тим є обов’язок виражати. Так окреслюється ним вживання мови, – мови, пронизаної парадоксами відтоді, як вона втратила свою пряму експресивність і здатність пояснювати світ. В парадоксі ми маємо бінарну протилежність, члени якої суперечать один одному, та водночас – співіснують, утримувані разом якоюсь глибшою структурою, і дають результат. Парадоксальність Беккетової мови криється в тому, що вона (мова) вживається ним, аби обертатися проти самої себе. Парадокс лежить в основі як форми, так і змісту Беккетових творів. Значення походить від самої форми й, оскільки парадокс є головною структурою одиницею в Беккетових творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту. Їхня парадоксальна природа зумовлює їх відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Те, що тримає форму якомога щільнішою – це якраз логіка парадоксу. Вона детермінує усі структурні й семантичні одиниці Беккетових творів, від мови до персонажів, які теж є взаємодоповнюючими й суперечливими. Парадокс як структурний фактор у мові Беккета паралельний до гротеску в його образах людей. Гротеск є наочним зображенням поняття парадоксу. Беккет має на меті вживати мову як іманентну суперечність. Мова розкладається на складники, після чого може вживатись як об’єкт. Вживання мови як самоціль, сконцентроване на її схемах і механізмах, являє суто поетичне вживання. В поезії мова є саморефлективною і не обов’язково комунікативною. Беккетова маніпуляція людською постаттю на сцені та його вживання мови показують нам суб’єкта в кризі. Суб’єкт втратив усі ознаки цілісності та єдності. Позбавлений тіла й мови, він уже не може розповідати нам про світ. Він зображує людську постать як суб’єкта в становленні. Теоретично це збігається з розумінням суб’єкта у Ж.Лакана. За Лаканом, мова є головним структуруючим фактором. Як для свідомого, так і для несвідомого: “В мові я ідентифікую себе” [15,69], “механізми, які визначають режим діяльності несвідомого точно відповідають функціям, які є визначальними для двох найбільш яскравих аспектів діяльності мови – метафори та метонімії” [24, 799]. Для здобуття свого “Я”, самототожності, дитина, за Лаканом, проходить процес із трьох стадій; з набуттям мови пов’язане входження в символічну стадію, що репрезентує закони, лад і суспільство взагалі. З набуттям мови суб’єктивний статус повністю завершений і головним імпульсом дитини стає відчуття придушеного бажання. Суб’єкт, що говорить, вказує Лакан, є втіленням відсутності, тому суб’єкт є те, чого нема. Дитина, через співставлення себе з іншим, починає набувати певного відчуття тіла, свого “Я”. “Інший”, це і є місце, яке суб’єкт має зайняти, щоб увійти в символічний лад, що репрезентує всі форми людської культури та життя в суспільстві. Бажання, ключовий термін лаканівського психоаналізу, поводиться подібно до мови, рухаючись від символу до символу, ніколи не здійснюючись до кінця, так само як смисл і реальність ніколи не можуть бути схоплені повністю через мову. Література розглядається як така, що має дуже важливе відношення до несвідомого. У деяких жанрах літератури мова, звільнена від пут репрезентативності, являє собою вільну гру значень, що є істинним виразом бажання. Беккетівське трактування суб’єкта в кризі можна порівняти з Лакановим. Твори Беккета належать до тієї особливої категорії текстів, які кидають виклик існуючому порядкові речей (лінгвістичному, соціальному, філософському).

Жак Дерріда у своїй концепції також піддає критиці – а точніше “деконструкції” – традиційний стан речей, традиційне розуміння мови, людини, філософії, культури. Метою його задуму є деконструювання західноєвропейської метафізики з властивими їй ієрархічними опозиціями. Дерріда розробляє практичну методику прочитування текстів в акті письма, націлену, з одного боку, на вияв прихованих протиріч і зіткнень філософського дискурсу, а з іншого – на таку їх репрезентацію, в якій би було присутнє багатосмисля. Акт письма стає саме практикою, дієвим поривом критичного запитання, викриванням концептуального мислення. Деконструктивіст вишукує бінарні опозиції, характерні для культури, літератури, філософії. В таких опозиціях першому терміну віддається статус переважання. Такі ієрархічні опозиції складають саму суть логоцентризму з його безмежним інтересом до раціональності, логіки та пошуку істини. Деконструктивіст хоче підірвати ці опозиції і, отже, підірвати логоцентризм. В деконструктивістській програмі Дерріда мова відіграє роль принципової умови можливості будь-якого дискурсу, теоретизування, філософування. Вона виступає не лише засобом передачі ментальних станів, але й умовою людського буття, хранителькою традицій, умовою нашого існування і осягнення світу. Мова розглядається тут як така, що передує суб’єкт - об’єктному розмежуванню. Наслідком розуміння такого статусу мови є висновок, що пануюча концепція мови створує певні відповідні способи дискурсу. Центральний об’єкт деконструкції – це “метафізика в тексті”, що виникає завдяки принципу центрування. Це протидія метафізичній організації тексту, яка ініціюється на його ж поле і його власними засобами. Деконструкція – це, насамперед, активізація “центрів опору”, які містяться всередині тексту, панівному логоцентризмові тексту. У рамках такого підходу текст сприймається як втілення гетерономності, різнозаконня, відсутності диктату будь – якого єдиного організуючого і спрямовуючого принципу. “Чим деконструкція не є – та всім. Що таке деконструкція? – та ніщо” [10,57]. Подібний підхід є характерним для дзен, який виступає проти бінарного розчленування світу, яке є причиною дихотомічних суб’єкт - об’єктних відношень : “Два (тобто подвійність) існує тому, що є “одне”, оскільки “об’єкт” є “об’єктом” для “суб’єкту”, а “суб’єкт” є “суб’єктом” для “об’єкту” і всі форми подвійності є затьмаренням свідомості. Вони подібні міражу” [1,135].

Відповідно до загальної теорії письма, яку розвиває Дерріда, мова засновує людський світ, а людський світ – увесь світ. Згідно з тією логікою, яка веде від лінгвістики Ф. де Соссюра до загальної семіотики, Дерріда поширює свою теорію мови й на філософію світу як мови. Мова й світ тут осягаються більше в термінах письма, ніж з погляду “лінгви”. “Виявляється, що мовлення являє собою деяку форму письма, розуміння – деяку форму недорозуміння, а те, що ми вважаємо осмисленою мовою, - всього лише вільна гра знаків або нескінченний процес прививання одних текстів до інших” [9,59]. Як вказує Дерріда, “загальновживана мова” не є безневинною і нейтральною річчю. Це мова західної метафізики, й вона має в собі значну кількість презумпцій” [11, 32]. Дерріда позбавляє об’єктивні предмети і суб’єктивні ідеї статусу традиційних пріоритетів і підпорядковує їх письму. Це, за думкою Дерріда, повинно стати на заваді привнесенню в зовнішній світ ейдосів. Ідея деконструкції, а точніше, семіологічної деконструкції, виникає в дослідженні основ філософії мови. Ця ідея орієнтує перетворювачів метафізики на пошук у культурі таких її глибинних шарів, які були розміщені на інших рівнях індивідуального і колективного організму, ніж раціональне мислення в його традиційних інтерпретаціях.

Сучасний аналітизм через мову, через аналіз смислової проблематики мови виходить в зовсім інший, порівняно з початком, простір. Сучасний аналітик Дж.Сьорль переймає феноменологічну концепцію інтенціональності станів та актів свідомості і стверджує, що не інтенціональність виводиться з мови, а, навпаки, мова є логічно виведеною від інтенціональності. Родоначальники теорії мовних актів Дж. Остін та Дж. Сьорль акцентують увагу на контексті використання мови, а саме на тому, що не є даним в самому використаному виразі. Тобто йде мова про смисл акту мови. Спрямованість мовного акту до інших мовних або парамовних (які здійснюються за допомогою невербальних засобів) актів припускає їхню залежність від того, що називають “фоном невимовлених допущень і практик”, а також “здогадами”, “думками”, “поглядами”, “бажаннями”, “намірами” та іншими “контекстуальними особливостями комунікативної ситуації”. Особливість останніх полягає в тому, що вони відносяться до ментальної сфери суб’єкту, являючи собою певні інтенціональні (від intention – “намір”) стани і виражають певну ментальну спрямованість суб’єкта. Інтенціональність не є чимось необхідно лінгвістичним. Сьорль приходить до висновку, що не інтенціональність є висхідною від мови, а, навпаки, мова є похідною від інтенціональності: “Мова виводиться з інтенціональності” [17,105]. Отже, справа повинна йти не про проблему пояснення інтенціональності в термінах мови, а, навпаки, мови в термінах інтенціональності. Мова, за Сьорлем, з’являється як особлива форма розвитку більш примітивних форм інтенціональності. З цього приводу він пише: “Мені уявляється очевидним, що немовлята та багато тварин, що не мають мови і не в змозі здійснювати мовні акти, тим не менше володіють інтенціональним станом” [17,98]. Таким чином, наша здатність співвідносити себе зі світом за допомогою інтенціональних станів є більш фундаментальною і початковою, аніж поява мови. В такому випадку філософія мови має безпосереднє відношення до філософії свідомості. Як вважає Сьорль, спосіб, яким мова уявляє і репрезентує світ є розширенням того способу, за допомогою якого свідомість уявляє світ: “Мовний акт є виконаним, якщо є виконаним виражений ним ментальний стан” [18,67]. Дж. Сьорль пропонує ввести в якості фундаментального поняття інтенціональний стан, який є вираженням певної ментальної спрямованості суб‘єкта до дійсності. Він звертає увагу на такі людські інтенціональні стани як відчуття, погляди (впевненість у чомусь), бажання і наміри, хоча, в принципі, кількість інтенціональних станів може бути більшою. З точки зору Сьорля, наша здатність співвідносити себе зі світом за допомогою інтенціональних станів є більш фундаментальною, ніж поява мови. Мова ж з‘являється як особлива форма розвитку більш примітивних форм інтенціональності.

Відповідно до такого підходу, філософія мови виявляється частиною філософії свідомості. Тоді фундаментальні семантичні поняття – на кшталт значення – є цілком доцільно аналізувати за допомогою ще більш фундаментальних понять, таких як погляди, бажання і наміри. На відміну від інших варіантів цього підходу, Сьорль обговорює проблему значення, застосовуючи з цією метою поняття інтенціональності. Значення є присутнім лише там, де є різниця між інтенціональним змістом і формою його втілення, і запитувати про значення - означає запитувати про інтенціональний зміст, який супроводжує деяку форму втілен