Реферат: Журналістика як творчість. Обов'язки журналіста в справі виготовлення інформації. Умови спеціалізації журналіста





Журналістика як творчість.Обов'язки журналіста в справі виготовлення інформації. Умови спеціалізації журналіста.

Суб'єктом масово-інформаційної діяльності с журналіст. У якііі би галузі журналістки пін не працював, його праця завжди пов'язана з творчістю. Саме так її і треба сприймати.

Про прагматизм нього вид}' творчої діяльності говорять так ба­гато, що створюється враження, ніби журналістика в цілому не самодо­статня, вона ніби не мета, а засіб досягнення якихось інших цілей, які лежать поза нею: перенесення інформації від індивідуального джерела до масового споживача, формування в певному напрямку громадської думки, забезпечення прийняття конкретних урядових рішень. А відтак, побутує думка: результат творчості журналіста -- не сам матеріал, а спричинений ним ефект. Це гак лише почасти. Адже кожен журналіст береться за перо в потребі творчості, у пошуку самовираження. Щодня підписуючії своїм ім'ям журналістські твори, він мас на меіі описані соціальне довкілля, повідомити читачам про найважливіші актуальні новини, розповісти про долі своїх героїв, їхні думки й почування, а. можливо, оприлюднити правду й про себе. А це вже така висока мета, задля якої варто жиги й працювати, хоч би цей конкретний журналіст і не домігся прийняття за своїми публікаціями урядових ухвал.

Журналістка завжди балансу між творчістю й ремеслом. Вона ремесло тому, що мас ужитковий характер, спрямована на досягнення очікуваного результату, пов'язано! и з формуванням громадської думки в певному напрямку, із службовим харакіером пильності журналіста. Журналістика -—це гворчість тому, що пов'я'.ана і народженням нових духовних сутносгей, is створенням раніше неіснуючих, невідомих, суспільно-корпших цінностеіі.

Сучасна газета і журнал, радіопроірама чи телепередача продукт колективної творчості. але це не знімає проблему таланту, творчої індиві;іуальності в журналістській праці. Яскрава особистість, що має глибокі знання, уміння викладати інформацію просто й зро­зуміло, гарну мову, загальнолюдську пр' абливк п, потрібна в будь-якій галузі журналістики

Професійні обов'язки журналіста в справі виготовлення інфор­мації можуть бути зведені до такого:

1. Участь у плануванні, поточному й перспективному, що вклю­чає висунення своїх оригінальних ідей, пошук інформації, жанрового розв'язання матеріалу, проведення інформаційних кампаній, відкриття нових рубрик, оновлення оформлення видання.

2. Організаторська робота передбачає налагодження контактів з усіма, хто може поставляти новини, інформувати про майбутні події, брати участь у виявленні проблем та пошуку шляхів їхнього розв'язан­ня. Іншими словами, до цього виду обов'язків журналіста відноситься створення ним міцної джерельної бази для своєї масово-інформаційної діяльності та постійне її поповнення й вдосконалення. Сюди ж нале­жить робота з авторами, та утворення каналів зворотного зв'язку (тоб­то від читачів до газети).

Джерельна мережа — основа професійної діяльності журналіста, до неї він звертається щодня для збирання новин або перевірки справжності вже віднайдених фактів.

3. Участь у підготовці до випуску інформації; створення власних інформаційних текстів. Звернімо увагу майбутнього журналіста, що роз­починається цей етап після завершення збирання інформації, тоді, коли джерела інформації випорожнені, журналіст познайомився з усіма мож­ливими версіями подій, витлумаченнями фактів спеціалістами. Лише тоді він має право взятися за створення власного журналістського твору.

4. Аналіз власної діяльності, що може мати індивідуальний і ко­лективний характер, здійснюватися на самоті чи на різного роду "ле­тючках", нарадах. Журналіст кожну свою публікацію мусить сприйма­ти як маленьке чудо, цінувати кожне слово, що з'являється за його підписом. Нову публікацію він повинен уважно перечитати, про­аналізувати редакторські виправлення, якщо такі мали місце, ще раз за­мислитися над тим, чи всі інформаційні джерела він використав дая створення цього матеріалу, чи правильно побудував композиційно свій текст, чи всі аргументи навів для доведення своєї позиції.

5. Індивідуальна літературна творчість. Цей пункт нібито містить вимог}', нездійсненну для певної частини працівників пера, які літературною творчістю не займаються.

Творча робота журналіста досягає найбільшого ефекту за умови його спеціалізації. Сучасна масово-інформаційна діяльність передбачає різні види спеціалізації: галузеву (газетна, фото, радіо й тележур-налістика, публік рилейшнз), тематичну (політика, соціум, економіка, культура і т. д.) та рольову (репортер, кореспондент, оглядач, ведучий телепрограми, редактор напрямку, головний редактор та ін.). Оскільки в основу підготовки журначіста в українських вищих навчальних закла­дах покладена газетна журналістика, а інші галузеві спеціалізації мусять реалізовуватися на її базі, то далі викладемо закони тематичної спеціалізації. Вона передбачає:

1) вивчення своєї теми, глибоке оволодіння наявними знаннями і способами ознайомлення з новинками к даній галузі; журналіст мусить бувати в наукових бібліотеках, що дозволить на професійну основу по­ставити його тематичну спеціалізацію;

2) створення власного досьє з висвітлюваної теми, а можливо, й архіву; у систематизовані за певними рубриками папки він складає га­зетні та журнальні вирізки, виписки з книжок, власні публікації та блок­ноти з матеріалами інтерв'ю, бібліографію наукових праць, які регуляр­но поповнює;

3) створення бібліотеки за своєю темою, підбір спеціальної літера­тури, яка править журналістові за щоденний довідковий апарат, з якою він систематично ознайомлюється й звіряється у своїй інформаційній діяльності; сюди ж маємо віднести передплату на загальні й фахові ви­дання, що правлять для автора за джерело оперативної інформації;

4) вивчення кола науковців та службових осіб, що можуть дати інформацію з даного напрямку спеціалізації; з ними слід познайомити­ся особисто, час від часу підтримувати контакти й нагадувати про себе, цікавитися їхньою діяльністю й писати не тільки про проблеми, але й про людей, які ними займаються й вирішують їх; такі люди не лише ваші стабільні постачальники інформації, але й консультанти, за допо­могою яких ви можете завжди розібратися в новому для себе матеріалі, зрозуміти проблеми та шляхи їх найкращого розв'язання;

5) організацію навколо себе кола позаштатних авторів, спромож­них створювати журналістські тексти з вашої тематики; у цьому сенсі вже журналіст виступає вихователем і педагогом, навчає молодих колег масово-інформаційнш діяльності в своєму тематичному напрямкові, консультує й пояснює; занедбання роботи з позаштатними авторами в сучасній масово-шформацііпші ситуації навряд чи виправдане, навколо редакцій, як правило, скупчується чимало обдарованих осіб, які не про­ти спробувати себе в журналістиці; навряд чи варто їх відштовхувати з огляду на все ту ж відкритість нашої професії, її творчий характер і можливість працювати в її межах для всіх, хто мас нахил і обдаро­ваність для того.

Проблеми творчості журналіста сьогодні розглядаються в трьох аспектах:

1) семантичному; тобто змістовно-значеннєвому, передбачає роз­гляд питань, що в творі відібрано й відображено з мільйонноіранної дійсності, які епізоди зображено, який сюжет побудовано, що за про­блеми піднято;

2) синтаксичному, тобто композиційно-текстовому, передбачає розгляд питань, пов'язаних з побудовою журналістського тексту, вико­ристанням у ньому образно-художніх і науково-понятійних частин, май­стерністю заголовків і лідів, пропог •,: йшстю вступної і заключної частин;

3) прагматичному, ужитків, передбачає розгляд питань, як сприйнято текст аудиторією, які відгуки надходять із поштою, що особ­ливо зачепило читачів і т. іи.

1. Семантичним аспект покликаний розглянути змістовій бік жур­налістського твору. На відміну від художньої літератури, що заґрунтова­на на Істотності формальних чесної, соціальне функціонування жур­налістського тексту підтримується ного власне змістовим дискурсом.

Як і будь-який наслідок духовної діяльності людини, жур­налістський твір складає змістово-формальну єдність. Як зміст, так і форма, --— явища складні, такі, що мають внутрішню структуру.

Зміст журналістського твору має щонайменше дві складові:

1) предмет відображення і

2) оцінка відображеного.

Наявність цих двох частин відбиває співвідношення в творі двох типів інформації: зовнішньої, що надходить зі світу (проірама об'єкта), і внутрішньої, що виробляється самим автором на підставі його спосте­режень над „'цпсніспо (програма суб'єкта).

Предмет відображення - це подієво-фак'ПІчні іі тематичні реалії твору; це саме описуване явище, подія як цілісність, факт чи система фактів, відбитих у матеріалі, це сюжеті конфлікт реальної дійсності, які автор зобов'язанні! відтворити адекватно й достовірно.

Оцінка відображуваного — це проблематичний, ідейно-концеп­туальний рівень твору, цс магістральна проблема та її відгалуження, по­становочне питання і множинність різнопланових ного поворотів, це погляд автора на предмет, аргументи й докази на користь його соціаль­ної позиції, його принципова концепція, яка може зводитися до керівних директив, висновків, прагматичних рекомендацій, але може містити в собі загальнофілософські роздуми, етичні настанови.

Співвідношення предмета й оцінки істотно коливається аж до можливості витіснення першого другим і навпаки. Це залежить від об­раного жанру та поставленої мети. В інформаційній замітці на 10 20 рядків, завдання якої повідомити про факт чи подію, не передбачене висвітлення авторської оцінки відображуваного. Тут матиме місце ли­ше констатація факту, — і все. Предмет відображення цілком витіснить оцінку. У жанрі репортажу, який передбачає розповідь про подію поба­чену очевидцем, уже знайдеться місце й для оцінки (чи оцінок), яка не буде займати переважаючого місця. У жанрі статті міститиметься вели­кий за обсягом фактичний матеріал, який "вимагатиме" авторського упорядкування, узагальнення, пояснення, а відтак предмет і оцінка в ній зрівноважаться. У рецензії оцінка художнього твору власне передба­чається жанровими вимогами, отже, її питома вага зросте, а предмет займе місце причини, збудника цієї оцінки. І нарешті, в жанрі есе погля­ди журналіста пануватимуть, а факти будуть скорятися ілюстративній меті. Предмет тут зовсім поступиться місцем оцінці.

Відстоюючи право на життя в журналістиці внутрішньої інфор­мації, коментування й оцінок, необхідно все ж визнати, що душею ма­сово-інформаційної діяльності є факт, який постає як окреме явище чи їх сукупність. Він повноцінний володар не лише багатьох жанрів, але й багатьох шпальт у газетах, програм радіо й телебачення. Мільйони чи­тачів у світі щодня розгортають газету, сподіваючись дізнатися за її до­помогою про події сучасності, а не про думку з їх приводу якогось жвурналіста. Усвідомлення цього спонукає теоретиків виробити сталі вимоги до роботи з фактами. Ці вимоги можуть бути окреслені так:

1. Об'єктивність передбачає потребу сприймати факти такими, якими вони є в реальній дійсності, умисне не прикрашати їх і не спотво­рювати. Ця засада протилежна засаді суб'єктивності, яка включається в дію завжди, коли вдеться про оцінки, коментарі, вироблення аналітич­ної картини системи подій. Об'єктивність передбачає незалежність від суб'єктивних смаків, уподобань, симпатій. Це надпартійна категорія, яку складають у свою чергу вимоги

а) науковості як достовірності у викладі й описуванні фактів,

б) правдивості, яка передбачає відсутність навмисної брехні,

в) точності, яка вимагає подавати лише перевірену інформацію,

г) всебічності й вичерпності, що означають потребу з різних боків

висвітлювати факт, не замовчувати його неприємні чи незручні складові.

2. Причиново-наслідкове сприйняття налаштовує журналіста на пошук джерел фактів, 'прихованих механізмів і'х народження, розста­новку їх у такій хронологічній послідовності, яка відповідала об'єктив­ному перебігові подій.

Пошук причиново-наслідкових зв'язків є найважливішою лан­кою в пошуковій праці журналіста. Це складний і часом тривалий про­цес, що веде автора до вироблення ним його власної позиції, створення своєї концепції подій. Тому він особливо важливий. Цей процес перед­бачає такі стадії:

а) вдумливий відбір спостережуваних фактів і явищ; на цьому етапі журналіст відокремлює факт чи групу фактів, що їх він має намір дослідити; він ніби замикає їх в уявному колі власної уваги, аби зосере­дитися на них, домогтися пильності;

б) встановлення істотних ознак спостережуваних фактів; розгляд хронології подій; описування атрибутивних ознак явищ; факт ніби розміщається під збільшувальним склом і вивчається уважно в усіх своїх розмаїтих характеристиках;

в) гіпотетичні умовиводи про причини даного факту чи явища; на підставі проведеного вивчення складаються припущення про причино­во-наслідкові зв'язки в даній системі подій, які відповідають встановле­ним в процесі вивчення фактам; факти приводяться в певну систему, ви­струнчуються в логічній послідовності;

г) перевірка одержаних узагальнень іншими способами здійснюється шляхом перевірки самих фактів, достовірність яких най­краще підтвердити з трьох незалежних джерел, а також шляхом пошуку дотичних до головної події фактів, які опосередковано висвітлюють її; нарешті здійснюється дедуктивна (від загального до часткового) пе­ревірка; журналіст ще раз оглядає побудовану конструкцію, з'ясовую­чи, чи всі наявні факти вкладаються в концепцію і не суперечать їй.

3. Історизм спонукає розглядати факти в розвитку, простежувати еволюцію явищ, бачити, якими вони були учора, виявилися сьогодні і стануть у перспективі. Засада історизму не належить лише науці історії, але є загальнофілософським методом підходу до з'ясування сутності фактів і явищ. Не належить вона й до минулого етапу їх функціонуван­ня. Навпаки, історизм передбачає розгляд факту в хронологічному зрізі сучасності, але, виявляється, зрозуміти його можна лише прийнявши сучасність за місток з минулого в майбутнє.

4. Діалектичність вимагає сприймати факти і явища в єдності й боротьбі протилежностей, бачити, як нагромаджена кількість перехолить у якість, як здійснюється заперечення заперечення. У цьому й по­лягає застосування до роботи з фактами головних законів діалектики. Бачення факту в контексті інших подібних або протилежних явищ, з'ясування ступеня його зрілості, досконалості, довершеності, міри на­явності в ньому позитивних і негативних первнів, — усе це складає діалектичність як засаду роботи з фактами.

Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності не лише збирає і ретранслює новини й повідомлення, але й узагальнює їх, аналізує, дає свій коментар. Як уже мовилося, існує думка, згідно з якою журналіст не повинен навіть братися за таку працю; його позиція, мов­ляв, нікому не цікава, читачі не потребують його коментарів. Подібне ставлення породжене не природним станом речей, не силою, а слабкістю нашої журналістики, відсутністю в ній по-стравжньому вели­ких, значущих імен, талановитих працівників пера й мікрофона. У нас навіть немає загальної національної газети, яка була б настільки впли­вовою, що не передплачувати й не читати її було б соромно кожній освіченій людині. Але як тільки в інформаційному просторі України з'являється достатньою мірою авторитетне журналістське ім'я, думкою цього журналіста зацікавлюються читачі, його точка зору на події сприймається як органічна частка його професійної діяльності, реально впливає на формування громадської думки й суспільної свідомості. Це стосується відомих журналістів: редактора газети "Вечірній Київ" Віталія Карпенка, редактора газети "Літературна Україна" Василя Плюща, ведучих популярних радіо й телепрограм Емми Бабчук, Мико­ли Вересня, Віталія Піховшика, Ольги Герасим'юк та деяких інших. Більш того, поява надалі яскравих імен на небосхилі української жур-натістики не може статися лише в межах ретрансляційної інформа-торської діяльності, а можлива за умов аналітичної праці журналіста, висловлення ним своїх обґрунтованих і аргументованих поглядів на ак­туальні проблеми суспільного життя.

Дослідники виділяють такі етапи аналітико-інтегруючої праці журналіста:

1) зосередження уваги на тій чи іншій ситуації, стані речей, факті, які необхідно дослідити, та виокремлення явища з мільйонногранної дійсності;

2) встановлення складу проблеми чи явища;

3) аналіз, розгляд ситуації, стану речей, сукупності фактів, якщо під аналізом розуміти метод дослідження, який полягає в мисленому або практичному розчленуванні цілого на складові частини;

4) синтез або оцінка ситуації, стану речей, суми фактів в цілому; на

цьому етапі аналіз переходить у сипте:!, який розуміємо як метод вивчен­ня предмета чи явища в цілісності, єдності й взаємозв'язку його частин;

5) підсумок, практичний висновок із здійсненого аналізу та синтезу.

У вигляді схеми аналітико-інтеґруючу працю журналіста можна відобразити так:



Самі типи аналізу в журналістиці найрізноманітніші. Серед них виділяються такі головні:

1. Пряма аналітична дія полягає в лінійному, логічно послідо­вному представленні концепції автора як об'єктивної, єдино можливої в умовах оприявнених фактичних і мислительних аргументів. Читача переконують безпосередньо наведеш автором факти, висловлювання авторитетних науковців чи політичних діячів, власні роздуми жур­наліста з приводу порушеної теми.

За типом прямої аналітичної дії побудовані знамениті в історії ук­раїнської публіцистики твори: "Переднє слово [до "Громади" 1878р.]" та "Чудацькі думки про українську національну справу"(1892) Михай­ла Драгоманова, "Листи з України Наддніпрянської" (1893) Бориса Грінченка, "Що таке поступ?"(1903) Івана Франка, "Заповіт борцям за визволення" (1950) Володимира Винниченката багато інших творів.

Наприклад, у названій праці Івана Франка, яка була вперше опублікована в тижневику "Поступ" (1903, №№ 2-26), автор пропонує широке, об'ємне розуміня соціального прогресу не лише як примножен­ня матеріальних благ, але й розвитку та нагромадження духовних на-бутків. На численних прикладах з історії автор показує, з якими зусил­лями прокладало людство шлях уперед. Із сказаного він робить висно­вок, що поступ не охоплює весь людський рід, йде не рівномірно, а хви-леподібно, і не прив'язаний до одного географічного місця.

Внутрішніми пружинами поступу Іван Франко вважає поділ праці, що веде до її прискорення, зростання продуктивності й вдоскона­лення. Примноження багатств на землі не веде, однак, до покращання життя усіх людей. Кривавою раною нашого часу є соціальна нерівність: нагромадження багатств у малої кількості ділків і бідність мільйонів. Таке становище породило численні теорії, за допомогою яких людство шукало виходу з кризи.

Далі І. Франко полишає історичну аргументацію, якою переваж­но користувався до цього, і переходить до розгляду існуючих концепцій соціального прогресу. Ж.-Ж. Руссо, а за тол і Лев Толстой, закликають повернутися назад, до первісного суспільства, коли не було поділу праці, а кожна людина сама забезпечувала свої існування. У цій теорії І. Франко вбачає власне заперечення поступу.

З відкриттям Ч. Дарвіним закону боротьби за існування в живо­му світі виникли й інші теорії, які намагалися пристосувати дарвінізм до суспільного життя. Анархісти розмістилися між толстовством і дарвінізмом, вимагаючи залишити всі блага цивілізації, але скасувати лише державу. На переконання І. Франка, знищення держави спричи­нить велике лихо. Він посилається на приклад старої Польщі, де шля­хетська вільність та рівність обернулися безвладдям і призвели до зане­паду цієї великої країни. Отже, ця теорія помилкова.

Комуністи визнають прогресивне значення поділу праці, але хо­чуть ліквідувати його негативні наслідки за допомогою запровадження спільності власності та спільності уживання. Прихильники ідей К. Маркса утворили цілу соїгіал-демократичну партію, яка прагне захопи­ти владу в державі і за допомогою держави запровадити в життя свою програму рівності. Якою ж була б та держава?

"Поперед усього, — встановлює І. Франко шляхом прямої аналітичної дії, — та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держа­ва признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті вихо­вувати не свобідних людей, але ліпне пожиточних членів держави, зро­билось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який те­пер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава стаїась би величезною народною тюрмою"94.

Дивують пророчі візії І. Франка, зроблені задовго до проведення російськими більшовиками-марксистами трагічного соціального експе­рименту на теренах величезної Російської імперії.

Який же вихід бачив І. Франко? Як подолати суспільне зло? Публіцист прийшов до висновку, що ні повернення назад, у патріар­хальну епоху, ні знищення держави, ні усуспільнення власності не мо­жуть розглядатися як способи розв'язання цієї проблеми. Але боротьба з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою, знищен­ня джерел того лиха й кривди, захист кожного конкретного чоловіка і є тим шляхом, на якому надалі буде здійснюватися хода поступу.

1. Франко на протязі всього свого журналістського твору викори­стовує як тип аналізу пряму аналітичну дію. Він пройшов канонічними етапами аналітико-інтегруючої праці журналіста: зосередив увагу на певній ситуації, здійснив постановку проблеми; встановив її склад, розділив ціле на частини, розглянув її складові; перейшов до синтезу й об'єднав частини знову в ціле; запропонував свій прагматичний висно­вок із проведеного аналізу. Праця І. Франка "Що таке поступ?" є взірцем журналістської майстерності.

2. Коментування використовується тоді, коли виникає потреба розглянути певний актуальний документ, подію чи ситуацію. Найго­ловніша властивість цього типу аналізу — сумлінний виклад події чи документа. У журналістській практиці, однак, бувають і такі випадки, коли сам предмет аналізу не потребує опису, оскільки він є загаль­новідомим. Тоді виклад може бути максимально зредукований і зведе­ний лише до вказівки, з приводу чого висловлює свій коментар жур­наліст. Атрибутивною ознакою цього типу аналізу є його залежність від предмета, тісна пов'язаність з ним.

За приклад тут може правити стаття Івана Багряного "Оракул чорної імперіалістичної ночі (Рефлексії з приводу нової "Програми КПРС")", що була вперше опублікована в газеті "Українські вісті" 13 і 20 серпня 1961 року.

Розглядаючи програму КПРС, згідно з якою в СРСР за два деся­тиліття, до 1980 року, має бути побудовано комуністичний рай, публіцист робить несподівані й парадоксальні в своїй суті коментарі. При читанні програми, — зауважує він, — "впадає в око з граничною яскравістю одна особливо характерна риса: всі гіперболи про скорий прихід царства комунізму відштовхуються від чогось зовсім неко-муністичного й побудовані (...) як протиставлення чомусь, що не є ко­муністичним раєм, що має правити за чорну тінь до яскравого світла не­далекого майбутнього, яке малює московський оракул. Те "щось" є теперішня дійсність в СРСР. Оракул (збірний оракул, КПРС), сам того не помічаючи, видав собі якнайгірше свідоцтво, присуд, ствердження фіаско всіх його 45-літніх ентузіастських розпинань за т. зв. "будівництво соціалізму-комунізму " в СРСР; ствердив свою безпар­донну забріханість про несамовиті обсяги того будівництва".

З таких дотепних, влучних зауважені, складається вся стаття, го­ловним типом аналізу и якій ( коментування.

"Окреме слово треба сказати Ідім, хто потирав руки і вітав пере­ворот, —- пише М. Марнноиич. Не можна допустити, щоб такий пе­реконливіш урок птннштов для ви: безслідно. Ви сприймали ідею демо­кратії як ширму для лукавих націоналістів — тепер вся Москва зіпи ря-оує з себе луску старих союзних структур. Декому з вас здавалося, що він захишас святу ідею, а насправді ви захищали ницих, підлих І жа­люгідних істот. Свого часу розум не підказав вам, на якому боці прав­да, — хай же тепер вчителем вашим буде пекучий сором".

Відзначимо особливу ефективність коментування як типу аналізу, оскільки розгляд злободенної політичної події чи документа завжди викликає жвавий інтерес у читачів, такий матеріал обов'язково буде прочитаний і висловлений журналістом аналітичні роздуми будуть сприйняті суспільною свідомістю сучасників.

3. Аналіз у вигляді викладу логічного чи хронологічно-послідо­вного ланцюжка подій. Цей тип аналізу використовується в тому випад­ку, коли йдеться про недостатньо відомі подію чи особу, або тоді, коли інформація про них надходить уперше. Тут замало самого лише натяку на героя чи ситуацію, необхідний їх докладний опис. Як правило, даний тип аналізу застосовується до яскравого, самодостатньо виразного суспільного явища, самий виклад якого містить у собі авторську тенденцію, що навіть не потребує додаткової вербалізації.

За приклад може правити стаття Мирослава Мариновича "Не-камінна душа з Гренобля" (першодрук в газеті "Галицька зоря", 1992, 20 серпня), присвячена Галині Гнатівш Хоткевич, доньці знаменитого письменника. Тип аналізу, обраний публіцистом, полягає у хроно­логічно-послідовному викладі її біографії: "У вісім років маленька Галя дізналася, що таке "член сім'ї ворога народу", — починає автор і про­довжує: — Війна остаточно розкидала осиротіле родинне гніздо; гуркіт фронту гнав утікачів усіма дорогами Європи, та Галя знала під матері, що можна все загубити в дорозі, крім кількох скринь із батьковими бан­дурами, малюнками та рукописами"97.

У вихорі війни дівчина загубила і матір, і батькові скрині. Поря­тунок прийшов у наметі з червоним хрестом, де розмовляли по-фран-цузьки. Так Галина опинилася у Франції. Але на все життя пронесла во­на пам'ять про батька та любов до України. У далекому Греноблі вона викладає музику і у своїй школі вчить вагітних француженок співати ук­раїнські колискові пісні. Вона доводить, що це сприяє народженню здо­рової, гармонійно зрівноваженої зі світом дитини.

Доля Галини Хоткевич у викладі М. Мариновича виглядає як питома частка української історії XX століття. Вона не потребує додат­кових пояснень, словесних пасажів про антигуманізм радянської влади, незнищенність вільного українського духу, який і в неприродних умо­вах чужини залишається вірним самому собі. Усе це читач побачить сам і зробить однозначні висновки для себе. Втручання автора зі своїми роз'яснення виглядало б у такому матеріалі примітивніш і зайвим, то­му він і не вдається до нього. Самий виклад ланцюжка подій красно­мовно свідчить про тенденцію статті.

4. Відтворення ходу власної думки, яка розвивається у відповідності до фактів, що їх опановує журналіст. Цей тип аналізу по­требує, на противагу до попереднього, особливо активного суб'єктив­ного втручання в розвиток теми, пов'язаний з наявністю в творі образу оповідача, авторського "Я". Публіцист викладає події, аргумента й оцінки персоніфіковано, від першої особи, використовуючи при цьому свій життєвий досвід, розповідаючи читачам про свої гіпотези й припу­щення, способи їх перевірки і утвердження на певній життєвій позиції.

Такий тип аналізу обирає Євген Сверстюк у статті "Зерна ук-раїнсько-ізра'шьської солідарности", що була передана в грудні 1977 року з радянського табору, де утримувався політв'язень, на волю, поши­рювалася підпільно, а опублікована вперше в 1990 року. Цей твір не просто написаний від першої особи, але авторська суб'єктивність у ньо­му задекларована багаторазовим вживанням займенника "Я" та дієслів у першій особі однини теперішнього часу.

Підкресливши спільні риси в історичній долі українців і євреїв, Є. Сверстюк спростував побутове уявлення про їхню взаємну антипатію. Він активно посилається на свій життєвий досвід, розповідає, які типи ставлення до єврейства зустрічав серед українців, і висловлює висновок: залишається фактом тенденція в українському народові мати з євреями спільні справи й цінувати їх більше, ніж засуджувати. "В українському самвидаві я не зустрічав жодної речі з антисемітськими нотками", — свідчить дачі автор. Під цим кутом зору "зближення українців і сіоністів у таборах — скоріше давня традиційна позиція українців, про­довжена в таборах".

Є. Сверстюк перелічує своїх знайомих дисидентів єврейської на­ціональності, з якими доля звела його в радянських застінках. Дає кож­ному коротку характеристику, створюючи переконливі й привабливі образи. Це ті життєві аргументи, які вплинули на складання його по­зиції, і тому вони особливо сильно звучать для читача. Автор веде нас шляхом власного життєвого досвіду, показує, як вироблялася його по­зиція. Спогади про дитинство, коли він вчився в школі разом з єврейсь­кими однолітками, війна, коли його село рятувало євреїв від фашистсь­кого геноциду, нарешті, свідчення про "вірність і гідність" тих євреїв, що були в УПА, покликані завершити розвиток ідеї про солідарність двох народів у боротьбі з тоталітарним комуністичним режимом.

Преса в УРСР у своєму антиукрайгізмі Й антисемітизмі заходила­ся коло того, щоб зіштовхнути два народи. І це подекуди спрацьовує на побутовому рівні. Але не можна дати роздмухати полум'я міжнаціона­льного розбрату. Більше того, вважає Є. Сверстюк, у відродженні Ізра­їлю — праобраз відновлення української незалежності. У знову енер­гійна суб'єктивна інтонація: "Але я вірю, що ми знову підіймемося і ви­живемо там, де б ніхто й не повірив".

Провівши читачів шляхами своїх аргументів і міркувань, Є. Свер­стюк приєднав їх до свого життєвого й мислительного досвіду, створив ситуацію, у якій йому неможливо не повірити, домігся особливої глиби­ни аналізу.

5. Інтерв'ю та посилання (цитати). Цей тип аналізу поширений у творчості як досвідчених журналістів, так і початківців. Він використо­вується з метою дати точну оцінку факту чи явищу за допомогою залу­чення погляда і висловлювань відомих діячів: подітиків, науковців, письменників та ін. Логіка використання нього типу аналізу полягає в тому, що журналіст підсилює свій авторитет. спираючись на думку (думки) спеціалістів у даній галузі, державних діячів, під чого його влас­на оціикя вигллдас не голослівною ті приблизного, а глибокою п вива­женою. Професійні якості журналіста вимірюються тим, наскільки йому вдаєтеся залучити впливових діячів до своїх програм чи видань, зроби­ти свій ОМІ комунікаційним каналом для найбільш авторитетної інформації. У використанні журналістом думок спеціалістів вияв­ляється його професійна майстерність. Від цього виграє програма чи газета в цілому, зростає її тираж чи глядацька аудиторія.

Використання інтерв'ю як типу аналізу проблеми чи ситуації не виключає можливості й для самого журналіста виступити з власною оцінкою порушеного питання. Але в даному випадку й оцінка жур­наліста виглядатиме більш переконливо, викличе довіру реципієнтів.

Пошлемося на приклад з творчості головного редактора "Літера­турної України" Василя Плюща, без статті якого у рубриці "Актуаль­ний коментар" в останні роки не виходить жодне число газети. У номері від 15 червня 2000 року опубліковано його аналітичний матеріал "Енер­гія і енергетика", предметом якого є розгляд кризового становища в па­ливно-енергетичному комплексі України. У тексті розкидані численні посилання на інтерв'ю з Прем'єр-міністром В. Ющенком, Головою Вер­ховної Ради І. Плющем, Головою Ради Національної Безпеки і Оборо­ни Є. Марчуком, наведені висловлювання на цю тему Президента Ук­раїни. Зрозуміло, що йдеться не про ексклюзивні, а про колективні ін­терв'ю, дані на прес-конференціях. Але вони забезпечили переконли­вість висновку журналіста щодо відвернення енергетичної катастрофи.

Зрозуміло, що можливе використання й жанру інтерв'ю в цілому для аналізу певної проблеми. Тоді воно спрямовується лише на неї, а за­питання журналіста формуються так, аби в логічній послідовності роз­крити її, вичерпно представити для читача.

Цей тип аналізу незамінимий у тому випадку, коли молодий жур­наліст, ще без популярного імені, недостатньо глибоко знає чи розуміє проблему, вважає, що його коментар чи підсумок не буде довершеним. Тоді він просто зобов'язаний звернутися до фахівця в даній галузі з про­ханням дати роз'яснення з приводу встановлених ним фактів і це інтерв'ю публікує в своєму матеріалі. Композиціино найзручніше місце для розміщення такої частини — в кінці статті, після описаних фактів. Але це не єдиний з можливих варіантів. Мова спеціаліста може звучати після різних частин тексту, супроводжувати виклад журналіста.

Семантичний аспект найбільш повно представлений у жур-налістикознавстві, оскільки саму журналістику прийнято розглядати здебільшого як донесення до читача певного змісту (семантики) вислов­лювань і вчинків. Значно менше уваги приділяється формальному (син­таксичному) аспекту. Це не зовсім справедливо. Зрозуміло, що форма подачі змісту в журналістиці відзначається більш ремісницьким рівнем, ніж у художній літературі, зокрема поезії, але тут теж є свої секрети май­стерності, за допомогою яких пересічну подію можна подати як сен­саційну, примусити читача плакати над долею героя звичайного нари­су або замислитися над добре відомими, але однобічно сприйнятими проблемами, побачити їх у множинності аспектів, залучити до співпраці щодо їх розв'язання.

2. Синтаксичний аспект, як уже мовилося, передбачає вивчення побудови та організації журналістських систем, починаючи від звичай­ного газетного тексту, як-от: замітки, кореспонденції, — і закінчуючи структурою тижневих передач центрального загальнонаціонального каналу. На відміну від попереднього семантичного, змістового аспекту, синтаксичний рівень аналізу полягає в розгляді питання про форму журналістських творів.

Під формою розуміються будь-які способи вираження змісту як текстові, так і ілюстративні.

Стосовно друкованого видання чи програми радіомовлення й те­лебачення прийнято говорити про такі елементи форми:

1) жанрові, під якими розуміються модифікації жанрів, різно­манітні добірки матеріалів, рубрики, розділи, цикли, тематичні шпаль­ти, номери чи передачі;

2) сюжетно-композиційні, до яких входять сюжет, композиція, ха-рактеротворення, шрифтове рішення, ілюстративне оформлення, поєд­нання записаних заздалегідь сюжетів із прямим репортажем із студії тощо;

3) лексико-стилістичні, тобто мова, стиль, зображально-вира­жальні засоби, тональність, індивідуачьна манера журналіста, стиль ви­дання в цілому.

При цьому слід розуміти, що с різні рівні змістово-формальної єдності:

1) окремого тесту;

2) смуги, шпальти, теле- чи радіопередачі;

3) газети, журналу, видання в цілому, радіостудії чи телеканалу.

Журналістський твір як наслідок масово-інформаційної діяль­ності має успіх за умов змісгово-формальної єдності. Художність, есте­тизм мають у журналістиці таке ж значення, як і в літературі та інших видах мистецтва, незважаючи на прагматичний, ужитковий характер цього різновиду духовної праці. Але у зв'язку із специфікою жур­налістики на змістово-формальну єдність впливають у ній такі чинники:

1) дійсність, життя, об'єктивна реальність у її загальних і конкрет­них проявах; цей вплив може бути безпосереднім і опосередкованим;

2) автор, його талант, світогляд, налаштованість на за
еще рефераты
Еще работы по разное