Реферат: Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

 

ВІКТОР ЧАБАНЕНКО

Українська Атлантида

 

Замість передмови
Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя. Щоразу, зайшовши у вагон, потрапляю в якийсь особливий світ, розтаю в різноликій і різномовній людській збиранині, стаю непомітним, але сторожким і спостережливим. Чого тут тільки не почуєш, яких тільки фізіономій не побачиш!
Сидиш отак, зневиразнений, на перекособоченій, рипучій, обмальованій якимись недоумками лавочці і міркуєш: «Господи! Куди я потрапив? Що це за люди навкіл мене? Чому вони такі злі, збентежені й галасливі? Якою мовою вони говорять? Чи знають вони, по якій землі котиться їхній потяг?». Після таких думок стає важко на серці і щемко в душі. Буває, так діткне тебе яка-небудь вагонно-житейська картинка, що ходиш потім, ніби з важкою каменюкою за плечима, і все думаєш, як би тієї ноші позбавитись…
Одного разу сиджу, дивлюся у вікно на спалений сухий очерет, понад берегом Осетрівки. А поряд мене – старенький дідок (згодом виявилося, що він царкутянський) і такий собі піжонистий молодик із величезною сумкою «adidas» на колінах. Тільки-но електричка вихопилася із заростів, що проти Сухої балки, й почала наближатися до станції Канкринівки, праворуч показалася широка гладінь води. Молодик глянув на ту воду та й питає дідка:
- А шо ето за лужа, батя?
- Це не лужа, синок… Це Каховка, чорт би її забрав!
- Якая-такая їшо Каховка?!. Ти шо, дєд, здурєв? Каховка – ето ж го/род… 
- Ну, не Каховка, так Каховське море. Один біс… Затопило пів світу. Воно б і наш Царкут затопило, так на гору не добралось.
- Каховськоє морє, гавариш? Слихав, слихав… А шо ж оно затопіло, ето морє?
- Плавню… От воно шо затопило. Тепер ні/де ні скотину попасти, ні дров нарубать… А городи, а сінокоси які були!...
Після цього діалогу між моїми супутниками ще тривала якась балачка, але я вже до неї не дослухався. Сум огорнув усе моє єство. Стало жаль і цього заїжджого хлопця, і цього царкутянського дідуся. Першого – через те, що відірвався недозрілим плодом від дерева свого народу, забув матірню мову і не знає слави своїх пращурів; другого – через те, що його явна неприхильність до «Каховки» мотивується лише втратою господарських угідь; обох же їх разом – через те, що злою волею вони позбавлені історичної пам’яті, що їм і невтямки, яку землю затоплено їхніми ворогами, яка святиня похована від духовного зору прийдешніх поколінь українців. Побачене й почуте тоді навело мене на питання: а що як написати книжку про нашу Атлантиду? Це питання мучило мене, аж поки я сьогодні (першого дня весни першого року третього тисячоліття після Христа) не взявся за перо з твердим наміром утішити своє сумління, розповісти теперішнім затурканим і майбутнім допитливим співвітчизникам про чарівний край, який вони втратили навіки.

 

ЗМІСТ:

Замість передмови

Територія Великого Лугу

Як виник Великий Луг

Походження та історія назви

Географія Великого Лугу

Рослинний і тваринний світ Великого Лугу

Від первісних людей – до запорожців

Запорожці у Великому Лузі

Грабунок

Там, де колись була розкіш – воля

Зачаровані несказанною красою

Великий Луг у моїй пам’яті

Загибель Великого Лугу

Велика руїна

Великий Луг і духовність українського народу

Сон-видиво (Замість післямови)

 

Територія Великого Лугу
Каховське водосховище затопило диво української природи, знаний у всьому цивілізованому світі Великий Луг, який угорі починався від прохвістя острова Хортиці. А ось де він кінчався – про це між ученими людьми єдиної думки немає. Скажімо, відомий дослідник запорозької козаччини Дмитро Яворницький вважав, що нижній кінець Великого Лугу знаходився між урочищем Паліївщиною та островом Варавиним, тобто там, де ріка Кінська перший раз упадала в Дніпро (це майже напроти сучасного міста Енергодара) (ЯВ,124).* Те ж саме говорять й упорядники нещодавно виданого 1-го тому «Архіву Коша Нової Запорозької Січі» (АНС,т.I,563). А ось Олена Апанович, досить авторитетна авторка численних історичних праць, відсовує нижній край Великого Лугу до урочища Кам’яного Затону (район теперішнього міста Кам’янки-Дніпровської) (АР,307). Неабиякий знавець Запорожжя, історик і письменник Андріан Кащенко, відносив нижню межу Великого Лугу ще далі – аж до острова Скалозубового, що був на Дніпрі ліворуч лиману Великих Вод (КВЛ,99).
Із усіх трьох визначень території Великого Лугу найбільш прийнятним, як мені здається, є визначення Андріана Кащенка, оскільки воно враховує не тільки географічні (природо-ландшафтні), а й історико-етнографічні особливості даного регіону та спирається на фольклорні й мемуарні відомості про нього.
Якщо прийняти Кащенкове визначення, то тоді довжина Великого Лугу (міряючи руслом Дніпра) становитиме близько 110 кілометрів, а площа – понад 1000 квадратних кілометрів. Ширина ж лугової місцевості в різних місцях різна: від 3 до 25 кілометрів. Найбільшою вона буде у верхній частині Великого Лугу, коли провести пряму лінію від села Біленького Запорізького району (на правому березі) до міста Василівки (районний центр Запорізької області на лівому березі), а найменшою – між містами Нікополем (правобережжя) і Кам’янкою-Дніпровською (лівобережжя).

Як виник Великий Луг
Долина Великого Лугу, як геоморфологічний об’єкт, почала формуватися дуже давно: десь 400 000 – 230 000 років тому, тобто в третинний (палеогеновий) період пліоценової епохи. Тоді, під кінець другого обледеніння північно – й середньоєвропейських земель, величезні маси талих вод ринули на південь, риючи русла рік, глибокі балки та яруги. Так народився Дніпро з усім його сточищем і надбережною рельєфною структурою (Арк.,174).
Навально прямуючи вниз до моря, могутній потік новонародженого Славути наткнувся на гранітні відроги Карпат, очистив їх від ґрунтових наносів, пробився крізь їхні щілини і таким чином залишив позад себе пороги. А трохи нижче йому знову зустрілась гранітна перешкода. На цей раз – міцніша й вища. Вдарившись об неї грудьми, він звернув праворуч і подався між стрімкими скелями далі. Ліворуч був берег майбутньої Хортиці (островом вона стане дещо пізніше), а попереду – воля!
Минувши прахортицьку твердиню, Прадніпро вихопився на широкий рівнинний простір, який ще в давні часи був дном моря. Водяна лавина спочатку хлинула прямо на південь, вижолоблюючи рівнину, а потім знайшла легший шлях і звернула на південний захід, згодом - знову на південь. У такий спосіб вималювалися первісні обриси майбутнього Великого Лугу. Впродовж багатьох тисячоліть ці обриси, звичайно, мінялися, ставали все чіткішими в географічному відношенні. Остаточно вони сформувалися в епоху мезоліту (10 – 8 тисяч років тому), коли останній льодовик відступив далеко на північ.
Давніми свідками геологічної та гідрологічної історії великолузької долини є потужні ракушнякові відкладення на її схилах (особливо на східних і південно-східних), піщані наноси-кучугури в тих місцях, де дніпровські води робили різкі повороти, дві великі дугоподібні заглибини в південно-східній і південній ділянках лівої берегової лінії, а також 16 забор (гранітних скелястих виходів) по головному руслу Дніпра між островом Хортицею й урочищем Кам’яним Затоном. Ось ці забори в тому порядку, як вони йдуть одна після одної за течією Славути:
Велика – під правим берегом Дніпра проти гирла річки Нижньої Хортиці. В джерелах кінця 16-го століття значиться як «острів і скелясте місце, що нагадує поріг, на Дніпрі поблизу руського берега» (див.: МИЮР,185). Назва за розміром. У пізніші (післякозацькі) часи називалася Великою Розумівською (поряд село Розумівка; КВЛ,35).
Терлівська – трохи нижче Великої. В джерелах: Терлівська (КВЛ,35), Тырливская (ЯВ,52). Назва, мабуть, відантропонімічного походження або утворена від слова «ти/рло» (це слово означає місце відпочинку худоби).
Білякова – поряд із островом Білим. Згадується в джерелах 17-го століття. Названа за прізвищем запорожця Біляка (чи Біляя), який мав навпроти неї зимівник (НП,22-24).
Домаха– нижче острова Канівського. В джерелах: Домаха (ЯВ,52; КВЛ,35). Назва за однойменною протокою, яка неподалік витікає з Дніпра.
Лисогірська – навпроти правобережної гори Лисої (звідси й назва). В джерелах: Лысогирска (НП,26).
Мусієва – трохи нижче гори Лисої, де запорожець Мусій «рибалчив і стояв курінем» (НП,49).
Просередівська – посеред Дніпра (звідси й назва) навпроти правобережного урочища Нали/вача. В джерелах: Просередівська (КВЛ,35).
Никонівська – проти виходу з Дніпра протоки Музурмана. Назва пов’язана з ім’ям козака Никона. В джерелах: Никоновская (ЯВ,96).
Пеньківська – нижче острова Никонівського. Назва від озера Пеньок, що було навпроти ліворуч. У джерелах: Пенькивская (ЯВ,52).
Тарасівська – під правим берегом Дніпра трохи вище села Вищетарасівки. Названа за іменем запорожця Тараса. В джерелах: Тарасовская (ЯВ,52).
Рябкова – під лівим берегом Дніпра нижче острова Вирвача, біля виходу протоки Рябка (звідси й назва).
Подівська – під правим берегом Дніпра недалеко від першого впадіння ріки Кінської в Славуту. Знаходилася майже навпроти найпівнічнішого виступу Кам’янського Поду – від того й названа. В джерелах: Подовская (ЯВ,52).
Чернишева – навпроти села Чернишівки (Червоногригорівки). Названа за прізвищем запорожця Черниша. За джерелами: Чернышева (ЯВ,52).
Паліївська – навпроти лівобережного урочища Паліївщини. Назва пов’язана з прізвищем запорозького лицаря Семена Палія.
Осетрівська – біля острова Осетрівського (звідси й назва). В джерелах: Осетровская (ЯВ,52).
Кам’янська – остання забора на великолузькому протязі Дніпра проти урочища Кам’яного Затону й міста Кам’янки-Дніпровської. В джерелах: Каменская (ЯВ,52).
Вимита льодовиковими водами улоговина поступово покрилася буйною рослинністю і завдяки сезонним розливам і відпливам Дніпра перетворилася на плавні.

Походження та історія назви
Що означає назва «Великий Луг» і коли вона виникла? Тлумачний академічний «Словник української мови» (СУМ) слово «луг» подає з двома значеннями: 1.Поросла травою і кущами лука, що використовується як пасовисько та сіножать; 2.Низина, поросла лісом (СУМ, т.IV,552). При цьому друге значення фіксується із вказівкою «застаріле». Лексема успадкована українською мовою із праслов’янської (*l?qъ), в якій мала також кілька значень: «кривизна, зниження поверхні землі; низький ліс, прибережні зарості; болото» (ЕСУМ, т.3,298).
У складі назви нашого географічного об’єкта елемент «луг» («Луг»), враховуючи наведені вище лексикографічні дані, можна витлумачувати так: «прибережна (наддніпрянська), заболочена, поросла вологолюбною рослинністю низина, яка затоплюється під час повені». Що ж до атрибутивного складника «великий» («Великий»), то він теж праслов’янського походження (*?elikъ) й первісно означав «міцний, сильний, могутній», а пізніше почав указувати ще й на розмір («широкий», «високий») (ЕСУМ,т.1,346-347).
Цілком можливо, що в глибоку давнину, в епоху іраномовних скіфів Великий Луг так само, як і нижній Дніпро з усіма його заплавами, називався Бористеном (< із іранського «vourustana», що значить «широка місцевість»). На ймовірний семантичний зв’язок давнього гідроніма «Бористен» і пізнішого топоніма «Великий Луг» указували Макс Фасмер (СФ,т.1,518) та Юрій Карпенко (КД,63).
Нижньонаддніпрянські плавні, в тому числі й Великий Луг, цивілізованому світові стали відомими в 5-ому столітті перед Христом, після того, як, мандруючи Скіфією, їх відвідав (піднімався Дніпром аж до Хортиці) давньогрецький учений і письменник Геродот Галікарнаський. У своєму творі «Опис історії» славетний грек називає побачені плавні Гілеєю, тобто Лісистою країною (ГІ,192).
Згадку про Гілею, де побував Геродот, знайдено в одній із епіграфічних пам’яток під час археологічних розкопок Ольвії – давньогрецького міста-колонії, що існувало в Нижньому Побужжі протягом 6 ст. до н.е. – 4 ст. н.е. (РЕІУ,т.1,419).
Не виключено, що вже в 5 – 7 ст. після Христа дніпровські плавні нижче Хортиці нашими предками називалися Лугом. Підставою для такого припущення можуть служити наступні рядки із давньоукраїнської пам’ятки 9-го ст. н.е. «Велесова книга»: «А хозари, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів» (ВК).
У «Літописі руському» за Іпатським списком під 1190 роком про ці ж плавні говориться як про Луг Дніпровський (в оригіналі Лоугъ Дн?прский) (ПСРЛ). Аналогічне топонімічне словосполучення вживає й український культурний діяч 17-го ст. Феодосій Софонович у своїй «Хроніці з літописців стародавніх»: «Ростиславь, приставши до ихъ рады и Ростислава Владимеровича з собою позвавши, напалъ на вежи половецкии в Луз? Днепрскомъ» (СХ.,122). Таке ж словосполучення натрапляємо й у славнозвісній «Історії русів» (кінець 18- початок 19-го ст.): «Гетман… расположился скрытно в лугах Днепровских около устья Конских Вод…» (ИсР,47).
Топонім «Великий Луг» почав уживатися, напевно, лише за часів козаччини, тобто з кінця 15-го ст.. У всякому разі його фіксують майже всі джерела, що стосуються історії Запорожжя 16 – 18-го століть. Для прикладу можна взяти хоча б такі з них, як-от: «Літопис Самовидця» (ЛС,143-144; правда, тут же зустрічаємо й множинну форму «Великі Луги»); документи архіву Коша Нової Січі (АНС,I,88,221; II,174,552,593); документи архіву князя Г.Потьомкіна (БП,66): документи, пов’язані з гайдамацьким рухом (ГР.,174); картографічні матеріали, зокрема «Генеральная карта Новороссийской губернии», створена Іваном Ісленьєвим у 1779 році (вміщена як додаток до праці Д.Яворницького «Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк». – С.-Пб., 1890); козацький фольклор.
Винятково важлива роль Великого Лугу в житті січового запорозького товариства (про це докладніше розповім далі) зумовила те, що козацьке пристанище з певного часу стали називати ще й Великим Лугом Запорозьким.
Протягом 19 – 20-го століть у наукових (історичних, етнографічних, фольклористичних, географічних, соціально-економічних) працях, у художніх творах та публіцистиці використовується, як правило, назва «Великий Луг» і лише зрідка – «Великий Луг Запорозький». У живому ж народному мовленні, особливо в мовленні мешканців Нижньої Наддніпрянщини, після скасування Січі топонім «Великий Луг» поступово майже виходить із ужитку, і вже за моєї пам’яті (починаючи з 40-х років 20-го ст.) його важко було почути серед місцевого простолюддя. Далася взнаки жорстока національна політика царських і комуно-шовіністичних московських правителів, для яких усе, що пов’язувалося з козацькою вольницею, було «націоналістичним», а значить – не вартим популяризації та приреченим на забуття.
З давніх-давен Великий Луг поділявся на три частини. Горішня (від острова Хортиці до острова Варавиного) називалася Кінськими Плавнями (за рікою Кінською), нижня (від мису Микитиного Рогу на правобережжі та урочища Кам’яного Затону на лівобережжі до острова Скалозубового) – Базавлугом (за річкою Базавлуком із переосмисленням форманта «лук» у «луг») чи Базавлуцькими Плавнями або Великою Плавнею чи Великими Плавнями, середня ж найвужча частина – Малою Плавнею чи Малими Плавнями.

Географія Великого Лугу
Гідрографічну й гідроморфологічну основи Великого Лугу становили ріки Дніпро/, Кі/нська й Базавлу/к (правильніше, ділянки цих рік).
Дніпро/ – велика, головна ріка України. Бере початок на Валдайській височині (Смоленщина), а впадає в Дніпровський лиман Чорного моря; має довжину 2285 км, площу басейну 503 тисячі кв.км. Ділянка від острова Хортиці до острова Скалозубового (близько 120 км) була стержневим компонентом усієї гідрографічної системи Великого Лугу. Від гирла річки Нижньої Хортиці до села Вищетарасівки Дніпро тік попід правим (північно-західним) берегом долини, далі перетинав її в західному напрямку й наближався до лівого (південного) берега в районі Водянських Кучугур, а звідти знову брав північно-західний напрямок і підходив до правого берега Лугу біля села Новопавлівки, потім повертав на південь, лишаючи ліворуч незначну за величиною площу Базавлугу.
Протікаючи Великим Лугом, Дніпро раз по раз міняв своє русло. Це відбувалося, як правило, внаслідок сильних паводків і найчастіше на відстані між вищетарасівським береговим вигином та лиманом Великими Водами. Саме тут до затоплення плавнів було найбільше його рукавів і стариць. Найзначніші з них: Велике Дніприще, Дніприще (три), Орлова, Ревун (два), Річище (чотири), Старе Річище, Старий Дніпро (чотири), Тарас (докладно про ці гідрооб’єкти див.: ЧВЛ,40,68-69,173,203,205-206,225,229).
За даними, що їх наводить Д.Яворницький, у кінці 18-го – в другій половині 19-го ст. на великолузькому відрізкові Дніпро мав від 8 до 22 футів (від 2 м 20 см до 6 м 30 см) глибини і від 300 до 450 сажнів (від 640 до 960 м) ширини (ЯВ,32-33). На цьому ж відрізку ріки було багато островів, піщаних обмілин та кілька забор (поперечних кам’яних гряд).
Навряд чи знайдеться на земній кулі ріка, що мала б стільки назв (варіантів і паралелей), як їх має центральна водна артерія нашої Батьківщини. Таке явище пояснюється тим, що Дніпро відіграв виключно важливу роль у житті численних племен і народів, у розвиткові цілого ряду цивілізацій. Українці, крім Дніпро/, вживають назви Дніпр, Дні/пер, Дніп, Ніпро/, Ніпр, Славу/т, Славу/та, Славу/тець, Славу/тиця, Славу/тич.
Літературно-нормативною, стилістично нейтральною є форма Дніпро, походження якої і досі остаточно не з’ясоване. Різні вчені стосовно цього думають по-різному. Так, скажімо, Петро Безсонов припускав, що в її основі лежать санскритський корінь «дун» (на позначення ріки взагалі) та спільноарійське слово «апер» («козел»); звідси Дніпро (первісно Дунапер чи Данапер) – це «ріка диких козлів» або «ріка диких кіз» (див.: ЯВ,28). Микола Надєждін вважав, що даний гідронім походить від уже згадуваного санскритського кореня «дун» («дън») і давньогрецького «боріс» («поріс» або «пріс»), тобто «північний вітер»; отже, Дніпро (первісно Дунаборіс, Дунапоріс, Дунапріс) слід розуміти як «ріка північного вітру» чи просто «північна ріка» (ЗОТ,т.1,32).
Микола Нікольський виводив етимологію нашої назви зі скитських (скіфських) слів «дон» («ріка») і «прх» («бризки», «піна»); таким чином, Дніпро (первісно Донпрх) означає нібито «ріка бризок» або «ріка, що піниться» (див.: ЯВ,28-29). За Павелом Шафариком, назва української ріки складається із санскритського «дан» або «дон» («ріка») та фракійського чи готського «паріс» або «перес» («потік», «течія»); виходить, що Дніпро (первісно Данапріс, Данперес, Донпаріс, Донперес) треба перекладати як «ріка – потік» або «вода – течія» (ШСД,545).
На думку Дмитра Іловайського, в слові Дніпро (первісно Данапраг або Данапер), окрім скіфського «дан» чи «дана», заховане слов’янське «праг» («поріг») або «Перун» (ім’я божества); значить, Дніпро можна тлумачити як «порожиста ріка» чи «Перунова ріка» (ИР,72). До цієї думки схиляється і Дмитро Яворницький (ЯВ,29).
Василь Абаєв у гідронімі Дніпро вбачає поєднання двох скитських мовних елементів, а саме «дaн» («ріка») та «aпр» («глибокий»; тоді Дніпро (первісно Данапр) означає «глибока ріка» або «водяна глибина» (АОЯФ,153,154,162,189). Версію Василя Абаєва підтримує Андрій Білецький (ББ,61).
Оригінальну гіпотезу висунув Олег Трубачов. За його припущенням, компонент іранського походження «дaн» («ріка») давні слов’яни Середньої й Нижньої Наддніпрянщини запозичили через фракійців у формі «д?н». Компонент же «іпр» семантично пов’язаний із назвою лівої притоки ріки Тетерева Ібр. Отже, Дніпро (первісно Дуніпр < Дунібр) – це «ріка біля Ібру», подібно до того, як Дністе/р (первісно Дуністр) – це «ріка біля Істру» (Істр - стара назва Дунаю) (ТНР,216-218).
Володимир Шаян намагається довести, що в основі гідроніма лежать два протослов’янські (праіндоєвропейські) корені, а саме: «дану» («течія») і «пр» чи «пер» («поборювати», перемагати»); отже, первісне значення назви Дніпро могло бути «Ріка – переможець» або «Поборник рік» чи «Володар рік» (ШД,610-613). За Олексієм Братком-Кутинським, першопочатковою формою назви Дніпро була форма Дана прісно, тобто вона утворилася з двох праукраїнських слів – «Дана» (ім’я богині води) і «прісно» («вічно», «завжди») (БФУ,16).
Варіант Дніпр у сучасній літературній українській мові має дещо архаїчний і стилістично забарвлений відтінок. Він уживається здебільшого в поетичних, публіцистичних та інших експресивно насичених текстах. Форми Дніп, Дні/пер, Ніпр і Ніпро/ зустрічаються в розмовному мовленні. Цікаво, що, наприклад, у говірках Запорізької області варіанти Ніпро/ і Дніпро/ виступають як іменники середнього роду («Ніпро/ замерзло», «широке Дніпро/»).Список скорочень використаних джерел див. у кінці роботи. Цифрою після скорочення позначається сторінка джерела, а якщо джерело багатотомне, то й том.

Назви Славу/т, Славу/та, Славу/тець, Славу/тиця, Славу/тич (див.: СГ,т.4,149) тепер осмислюються мовлянами як похідні від прикметника «славу/тний» (тобто «славетний»; див.: СУМ,т.9,348), відзначаються позитивним емоційно-експресивним забарвленням і тому функціонують переважно у високостильовому мовленні. Не виключено, що вони є найдавнішими, власне українськими, назвами Дніпра, які етимологічно пов’язані з праслов’янським коренем «слав» чи «слов» у значенні «текти», «плинути» (НС,199-200). З ранньоукраїнських писемних джерел до нас дійшли форми Дьн?прь, Дън?прь, Непрь, Днепръ, Дн?пръ, Дънепръі Дн?пьръ (див.: СГУ,173). У казках та билинах давньокиївського періоду на позначення Дніпра вживалися назви Ріка/-Славу/та, Змія/-Діви/ця та Змій-Гори/нич (ЯВ,29).
Є підстави твердити, що на Дніпрі, зокрема й на його великолузькому відтинку, в 5-ому столітті до Христа побував «батько історії» старогрецький учений Геродот (див.: ГС,23-28), який нашу ріку називав Бори/сфеном чи Бори/стеном (від «Боре/ос» – Борей і «стена/» – протока), тобто «Протокою Борея» або «Північною Протокою». Ось як він її описав: «Четверта ріка (за Гіпанісом – В.Ч.) – Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скитськими ріками. Він має найкращі й найприродніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не засіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей для сушення, що звуться антакеї (осетри – В.Ч.), й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї пливе у вищій течії – ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країн скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десятьох днів плавби. Лише цієї ріки, та ще Нілу, не можу вказати джерел, але гадаю, що й ніхто з греків (не зуміє цього). Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпанісом (Південним Бугом – В.Ч.) вливається в один і той самий лиман» (ГС,47).
Ще довго після Геродота його співвітчизники, а також староримські географи й історики Скімн Хіоський (1 ст. до н.е.), Страбон, Помпіній Мела, Пліній Молодший та Діон Хрізостом (всі 1 ст. н.е.), Клавдій Птоломей (2 ст. н.е.), Юлій Солін (3 ст. н.е.) називали Дніпро Борисфеном (Бористеном). Останнім часом дехто з українських учених піддає сумніву старогрецьке походження цієї назви. Наприклад, із науково-публіцистичних викладок Юрія Шилова у книзі «Святині» можна зробити висновок, що даний гідронім слід виводити від імені праукраїнського племені оріян (орисів чи борусів), яке споконвіку жило в Північному Причорномор’ї й було знане сусіднім етносам як борустени чи борустеніти (ШС,91-92,74).
У 4-ому столітті н.е. анонімний грецький автор посібника для мореплавців «Плавання уздовж усіх берегів» уперше (звичайно, у відомих нам писемних джерелах) вживає назву Данапріс. У творі єпископа із міста Кротона (Італія) Йордана «Про походження та історію готів» (551 – 552 рр.) Дніпро/ згадується кілька разів як Борисфенес, Борісфеніс, Данапер, Данабер, Вар та Ерас. Вчені вважають, що гідронім Вар гуннського або іранського походження й означає «широкий». Ерас же, можливо, має зв’язок із уже згадуваним етнонімом ориси (боруси) або роси (роксолани, росомони) (див.: БРГ,191-197).
Давні скандинави (варяги) вживали назви Данп і Данпар, принаймні так поіменовано Дніпро в їхніх героїчних піснях 6 – 8 століть. Візантійський імператор Константин Багрянородний (10 ст.) у своїй праці «Про управління імперією» послуговується формою Донар, а також користується печенізькою назвою Дніпра Варух, що знову ж таки означає «широкий» (СФ,т.1,518), а також паралелями з нез’ясованою етимологією Алікс, Елікс і Лякс (БКР,165). Проти печенізького походження гідроніма Варух виступає Василь Чапленко. Залучаючи матеріал із давньоукраїнської та інших мов, цей дослідник тлумачить його як «бурхливий» або «вируючий» (ЧЛ,725-726).
Арабський письменник 10-го ст. Ібн-Саїд європейські варіанти Данапер, Данабер передає як Танабор, Такабар (див.: ЯВ,28). У середньовічних угрів Дніпро – це Атель (ИР,137), тобто «Велика ріка». Тюркомовні народи (половці, каракалпаки, татари, турки та ін.) дібрали для Славути такі імена: Озі-су, Озі, Озу, Узу-су, Узі, Узу, Іоза, Юзен, Озю. Гідронімічною основою для всього цього ряду є значення «ріка», елемент же «су» в першій і четвертій назвах означає «вода» (див.: ЯВ,30; ГУ,167; СГУ,173; ГИГТ,48).
У візантійських церковних пам’ятках 10 – 13-го ст. наша велика ріка згадується як Елісс (БКР,165). Венеціанські та генуезькі купці 13 – 14-го ст., які мали в пониззі Дніпра колонії й опорні пункти, називали українську ріку Елексе, Леллексе, Еліче, Ексі, Ерессе, Лерессе, Ерексе, Люксом, Люксоні, Люссоні, Луосен, Лозо (ЯВ,29; СГУ,173). Пилип Брун вважав, що гідроніми Елексе, Леллексе, Ересе, Ерексе походять від назви нижньонаддніпрянського міста Олешшя (Олешок), що Ексі – це переінакшене турецьке «аксу» («біла вода» або «чиста вода»), а всі інші мають тюркський корінь «уз» чи «оз» («ріка»), прикритий типово романським препозитивним елементом «л» (Л’уосен, Л’озо і т.д.) (БЧ,ч.1,21-22,78). Італійські картографи й мандрівники 14 – 15-го ст. використовували вже згадувані варіанти Еліче, Ерексе, Ерессе, Елексе та Лерессе (БКР,137,165).
Дніпро є одним із символів України, а Наддніпрянщина – колискою українства. Улюблена ріка нашого народу прославлена в численних думах і піснях. Щодо дум, то найприкметнішою в цьому відношенні можна вважати думу «Розмова Дніпра з Дунаєм». У ній персоніфіковані великі ріки ведуть мову про долю запорозьких козаків. Дніпро виступає тут під іменами Дніпр, Дніпр-Славута і Славута. Цікаво, що Дунай звертається до Дніпра як до батька, згадуючи його святині – Хортицю й Січ, а також його синів-козаків. Згадує він і «річки низовії, помощниці дніпровії», а значить, і ті річки, що впадали у Великий Луг (див.: УНД,258). Дуже тепло, з любов’ю говориться про Дніпро в думах «Федір Безрідний, бездольний», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів із города Азова, із турецької неволі», «Про Сулиму, Павлюка іще про Яцька Остряницю» та «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський» (див. там само, 83,147,186,259-261,279).
Знову ж таки, як про когось живого, улюбленого співається про Дніпро та його притоки в пісні «Ой із устя до Дніпра вершини»:
Ой із устя до Дніпра вершини
Сім сот річок і чотири –
Усі в Дніпр упали,
Ні одна Дніпру правди не сказала.
Тільки одна річка,
Сама невеличка,
Та й в Дніпр упала,
Дніпру всю правду сказала… (ІП,129)
Ті, хто складав пісні про Дніпро, добре знали й усвідомлювали, завдяки чому й кому ширилася його слава:
Жалувався лиман морю,
Що Дніпр узяв свою волю, -
Старі гирла засипає,
А новії проробляє.
«Дніпре-брате, чим ти славен:
Чи зеленими лугами,
Чи крутими берегами?»
«Ой я славен козаками,
Молодими бурлаками…» (ІП,130)
Сповнені глибокого патріотизму та історичної правди народні прислів’я і приказки про Дніпро. Для прикладу: «Нема на світі другої України, немає другого Дніпра»; «Січ – мати, а великий Дніпр – батько»; «Від Дніпра по Сян буде колись один лан» (ПП.,283,265,279).
Неабиякою поетичністю відзначаються легенди про Дніпро. Подаю дві з них (здається, найбільш показових). Перша записана 1887-го року в селі Кушугумівці, що над Великим Лугом, від Оксентія Орла Яковом Новицьким. Ось вона:
«Дніпро і Десна – це ж були колись люди. Давно, Бог зна й коли, у багатиря Лимана росло двоє діток – син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зістарівся й каже:
- Ну, дітки, завтра на зорі приходьте – буду вас благословлять!
Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взяти в батька благословення. Вранці, як тільки зійшла світова зоря, він перший пішов до батька.
- Благословіть, тату!
- А де ж Десна? – каже Лиман. – Вона ж старша.
- Та вона спить.
Батько поблагословив.
Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і зарів степами. Проспала Десна зорю, прокинулась – аж брата вже нема! Вона до батька:
- Благословіть, татусю!
Він благословив і каже:
- Біжи! Як обженеш Дніпра, старша будеш.
Побігла вона й ворона взяла. Високо піднявся ворон і полетів показувать дорогу. Багато разів доганяв він Дніпра, багато разів і Десна повертала до нього. А все-таки не випередила його. Як почула од ворона, що Дніпро вже далеко, вона прихилилась до брата і злилась із його гирлами. В Десні вода пробілувата, а в Дніпрі – ворона» (див.: ЧС,73).
А це інша легенда, записана тим же таки Яковом Новицьким у кінці 19-го ст. від Степана Власенка в селі Вознесенці (тепер один із районів м. Запоріжжя) Олександрівського повіту:
«Дніпро й Десна – це брат і сестра. Як ішли вони в дорогу, то послали вперед: перший – богатирського коня, а друга – сизокрилого орла, щоб показували шлях до моря.
Перед далекою дорогою кінь із орлом домовились: хто перший опиниться біля морської криниці й нап’ється води, той буде старший, той відрубає крила або переломить ноги запізнілому.
Посланий Дніпром кінь мчався, як стріла. Йому не були перепоною ані кряжі, ані гори. І він першим опинився біля моря. За ним слідом біг Дніпро, і, як злився з морем, широко розсунув береги й заревів на порогах.
Орел же в дорозі спокусився на гніздо рябця. Він схопив рябченя. Рябець став за орлом гнатися і наздогнав його біля Києва. Між ними почалася бійка. Орел крякнув, а Десна, що бігла за ним услід, подумала, що випереджає брата Дніпра, і в цьому місці злилася з його водами.
А як долетів орел до моря, то став прохати коня, щоб помилував – не рубав крил. Кінь зжалівся і сказав при цьому:
- Будь же ти меншим братом! (див.: ЧС,71-72).
Не менш колоритним і вражаючим, ніж у фольклорі, образ Дніпра виступає в українській авторській поезії. Згадаймо його романтичну піднесеність у знаменитому Шевченковому «Реве та стогне Дніпр широкий» або його високу ідейну наснаженість у таких рядках ораторії Максима Рильського «Слово про рідну матір»:
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
До речі, Тарас Шевченко гідронім Дніпро та його варіанти Дніпр і Дніпер у своїх поетичних творах ужив 103 рази. Крім того, похідні від нього прикметники «дніпровий» та «дніпровський» – 10 разів! (див.: СМШ,т.1,183). Отже, можна з певністю твердити, що на світобачення й естетику художнього образотворення Кобзаря наша священна ріка справила колосальний вплив.
Без Дніпра, особливо без його виликолузького ходу, годі уявити українське козацтво, історію Запорожжя. Славні лицарі називали ріку Козацьким Шляхом. Вона була в них мірилом найвищого патріотизму. Як говориться в переказі, записаному в кінці 19-го ст. на Січеславщині Грицьком Надхою (Грицько Надха – псевдонім Григорія Данилевського), одного разу братчики за віщось розгнівалися на свою старшину й погрожували покинути Січ. Тоді кошовий звернувся до них із такою промовою: «І ви, панове молодці, залишите Січ?!... І ви покинете Дніпро?!... Та чи є ще інший який Дніпро?!... Та ви ж, як риба без води, не зможете бути без Дніпра! Та й де ж ви знайдете нову отаку славну ріку, щоб вона вам так служила, щоб вас так кохала? Та чи ви знаєте, хлопці, що наш старий Дніпро – це прямий шлях і в Татарський Крим, і в Натолію, і в Румилію, і на сам Царгород, який у нечестивих руках? Ніхто вас не сміє і не може затримувати. Але ви самі утримайтесь і схаменіться... Та куди ж вас нечиста сила несе? Христос із вами!» Коли запорожці почули схвильовані слова отамана про Дніпро, то відразу ж утихомирилися, а потім заплакали й відмовилися від свого наміру (див.: НПЗ,20-21).
Історичні документи свідчать, що по обох берегах великолузької ділянки Дніпра були запорозькі зимівники. Та й усі військові козацькі укріплення – Січі тулилися до могутньої ріки.
Доля Дніпра після занепаду Запорожжя сповнена глибокого трагізму. Найбільшої наруги Славута зазнав у 20-му столітті.
Попід лівим (південно-східним, південним і східним) берегом Великого Лугу, майже паралельно Дніпрові, текла Кі/нська. Ця ріка бере початок на північному схилі Приазовської височини (Куйбишевський р-н Запорізької обл.) у вигляді двох струмків – Мокрої Кінської і Сухої Кінської. Перший (лівий) витікає біля могили Чумацької, що на околиці залізничної станції Більманки, другий – недалеко від села Гусарки. Ономастична кореляція Мокра – Суха вказує на характер течії й русла. Мокра Кінська повноводніша й тече розлогішою та вологішою балкою, аніж Суха Кінська. Пробігши (майже паралельно) кілометрів по двадцять у північно-західному напрямку, струмки зливаються біля села Кінських Роздорів Пологівського району Запорізької області.
До затоплення плавнів довжина Кінської сягала 500 кілометрів, ширина на різних відтинках була від 5 до 200 метрів, глибина – від кількох десятків сантиметрів до 12 метрів; площа басейну – близько 5000 км2. У Великий Луг ріка входила зі сходу між смт Малокатеринівкою Запорізького району та селом Царкутом (тепер Приморське) Василівського району і тут же круто повертала на південь; прийнявши в себе річки Янчокра/к та Карачокра/к, брала західний напрямок і протікала попід кручами повз села Скельки, Маячки та Златопіль (усі Василівського р-ну); далі через Балчанські й Больбатівські луки, дещо наближаючись до Дніпра, продовжувала текти в тому ж напрямку до села Благовіщенки Кам’янсько-Дніпровського району; від Благовіщенки звертала на північний захід і за селом Іванівкою того ж району перший раз упадала в Дніпро; кілометрів через 6 – 7 відкидалася від Дніпра в південно-західному напрямку і спочатку під назвою Перевал, а потім під назвою Кам’янська Кінська бігла до села Водяного й міста Кам’янки-Дніпровської (районний центр Запорізької обл.), де вдруге зливалася з Дніпром; за урочищем Кам’янськими Кучугурами знову відокремлювалася від Дніпра і вже під назвою Знам’янська Кінська бігла попід лівим (східним) берегом Базавлугу до села Ушкалки (Верхньорогачинського р-ну Херсонської обл.), де втретє сходилася з Дніпром. Це була остання ділянка ріки у Великому Лузі. Далі вона ще кілька разів то виходила з Дніпра, то входила в нього, аж поки, нарешті, не впала паралельно із ним у Дніпровський лиман. Давня народна приповідка говорить: «До моря Вода Кінська з Дніпром допливає» (СК,43).
Зі знищенням Великого Лугу залишилися верхня течія Кінської та кілька ділянок її нижньої течії (починаючи від міста Нової Каховки). Верхня течія довжиною 149 кілометрів, яка в багатьох місцях улітку пересихає, тепер упадає в Каховське водоймище між згадуваними вже смт Малокатеринівкою та селом Приморським.
Після Дніпра Кінська була другою за своєю значущістю водною артерією Великого Лугу. Вона відігравала надзвичайно важливу роль у формуванні й функціонуванні всієї його гідросистеми. Вода в ній (особливо на великолузькому протязі) була завжди дуже прозорою, із синюватим відтінком. Цю прозорість, цей відтінок вона зберігала навіть тоді, коли зливалася з жовтуватою водою Дніпра. За такою прикметою можна було безпомильно визначити її окремішну течію.
У різних історичних, картографічних, фольклорно-етнографічних, мемуарних і художньо-белетристичних джерелах ріка називається по-різному, а саме: Кінська (ЛВ,564; КВЛ,4,55; СГУ,251; КРУ,124; СНР,56-57), Кінка (СГУ,251), Кинка (НП,45,60), Кінська Вода, Вода Кінська (СК,43), Конская Вода (МИЮР,184), Конска Вода (ГЗ,108), Конская (КЗ; АРД; МИ