Реферат: Розділ 1 теоретичні основи залучення прямих іноземних інвестицій

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗАЛУЧЕННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ


Прямі іноземні інвестиції, як економічна категорія,

їх функції та класифікація


В умовах глобалізації національний економічний розвиток залежить від здатності ефективно використовувати не тільки традиційні, але й, особливо, інтернаціоналізовані ресурси і фактори виробництва постіндустріального суспільства. Це, в свою чергу, забезпечується за умов реалізації моделей відкритої економіки, адаптованих до внутрішніх особливостей та зовнішнього еволюціонізуючого середовища. Міжнародне інвестування відіграє при цьому провідну роль, формуючи канали передачі фінансових і матеріальних ресурсів, науково-технологічних і організаційно-економічних інновацій на новітній інформаційній основі. Матеріальною основою процесу глобалізації підприємницької діяльності стає міжнародний рух прямих іноземних інвестицій (ПІІ) як складова міжнародного руху капіталу.

Термін інвестиції походить від латинського слова “invest”, що означає вкладати. Інвестиції – це те, що «вкладають» на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій, - це споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина інвестицій – це ресурси, що направляються на розширення виробництва (вкладання в будинки, машини і спорудження) [7, С.6].

В економічній літературі можна зустріти багато визначень термінів „інвестиції”, „іноземні інвестиції” та підходів до їх класифікації [4, 6, 10, 25, 29, 39, 40, 45, 49, 50, 53, 55, 71, 73, 77, 97, 105, 112, 118, 121, 126, 132, 134, 147, 154, 162, 171, 183, 190, 192, 203, 205, 207], тому враховуючи тему нашої роботи та обмеження її обсягу доцільно перейти до розкриття поняття „прямі іноземні інвестиції”.

З економічної точки зору найбільш важливим є поділ інвестицій на прямі та портфельні, бо саме він і показує реальну мету та механізм отримання прибутку. Так, портфельні інвестиції передбачають вкладення коштів у цінні папери як на підприємстві, так і на фінансовому ринку. В цьому випадку прибутком буде відсоток по них. До того ж вкладення коштів таким чином не дає змогу керувати їх призначенням, інвестор стає лише свідком рішень керівництва компанії. Прямі ж інвестиції передбачають вкладення коштів в статутний фонд підприємства в розмірі певного відсотку, і тому прибуток інвестора буде залежати прямо пропорційно від доходів підприємства. До того ж, вкладник коштів отримує право участі в управлінні діяльністю компанії.

Аналіз визначень прямих іноземних інвестицій, пропонованих сучасною економічною думкою, ілюструє кілька дещо відмінних підходів. Але всі вони окреслюють ту саму сутність феномену ПІІ.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

На думку ж російського вченого Кирєєва А.П., ПІІ – це вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні-прикладення капіталу, яке забезпечує контроль прямого іноземного інвестора над об’єктом розміщення капіталу. Тобто, ПІІ практично повністю пов’язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не враховуючи при цьому відносно невеликі за обсягом закордонні інвестиційні фірми, які належать державі [94, С.296].

В Організації промислового розвитку ООН використовується таке визначення: “ПЗІ (ПІІ) є чистим притоком інвестицій з метою придбання довготермінового впливу на управління підприємством (10% від акцій або паїв з правом голосу або кількох голосів), яке знаходиться у країні, відмінній від держави-інвестора. Вони складають суму інвестицій в акції, реінвестицію прибутків, інші довготермінові та деякі короткострокові капітальні потоки” [8, С.330]. Наведене визначення носить макроекономічний характер і відповідно до цього визначає категорії потоків капіталу, які відносяться до ПЗІ. В цьому контексті характерним є звертання уваги саме на чистих капітальних потоках.

В українській економічній літературі можна зустріти різні визначення ПІІ. Наприклад, А.А. Пересада визначає їх так: “Прямі інвестиції зазвичай здійснюються без фінансових посередників у виробничі фонди з метою одержання доходу і участі в управлінні виробництвом. Іноді інвестор послідовно збільшує прямі інвестиції з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв)”[135, С.12]. В цьому визначенні, яке в першу чергу орієнтовано на національні (внутрішньодержавні) інвестиції, характерним є акцентування уваги на меті інвестора: отримання контролю над підприємством. Негативним є обмеження можливих форм та шляхів здійснення прямих інвестицій (в тому числі ПІІ). Слід також відзначити певний мікроекономічний характер визначення.

Б.В. Губський визначає термін “прямі інвестиції” як “ вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування” [29, С.78]. Характерним моментом цього визначення є його лаконічність і концентрація на найбільш істотних (на наш погляд) особливостях досліджуваної категорії.

В.А. Степаненко розуміє під ПІІ “інвестиції, при яких зарубіжна компанія, яка їх здійснює, зберігає значний контроль над підприємством, в яке вони вкладені. Яскравим прикладом таких інвестицій є інвестиції транснаціональних корпорацій (ТНК).” [171, С.19]. Негативною рисою наведеного визначення є обмеження спектра теорій, які розглядають ПЗІ (ПІІ). В той же час, це визначення спрямоване на виділення ключових характеристик та вирізняються ілюстративністю.

Дещо ширше поняття ПІІ пропонує Реверчук С.К. „прямі іноземні інвестиції - це речі, грошові кошти, майнові права, цінні папери, а також результати інтелектуальної діяльності, що вкладаються іноземними інвесторами (у передбачених законом формах) з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту у підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків”[77, C.32].

О.І. Рогач визначає прямі іноземні інвестиції як “реальні капіталовкладення в підприємства, землю, обладнання, технологію або послуги, що створюють матеріальну базу для розширення бізнесу за національні кордони. Ключовою ознакою прямих іноземних інвестицій є набуття довгострокового економічного інтересу, коли інвестор отримує чи зберігає контроль над об'єктом вкладення капіталу” [154, C.22].

На нашу думку, прямі іноземні інвестиції - це матеріальний й нематеріальний капітал, що вкладається державою, компанією чи підприємцем в інші підприємства за кордоном для отримання підприємницького прибутку, за умови довгострокового економічного інтересу та наявності права приймати участь в управлінських рішеннях.

За визначенням Міжнародного валютного фонду, іноземні інвестицій є прямими в тому випадку, коли іноземний власник володіє не менше ніж 25% статутного капіталу акціонерного товариства.

Держкомстат України зараховує до прямих іноземних інвестицій ті, що дають інвестору право на участь в управлінні підприємством і мають обсяг не менше ніж 10% у власному капіталі підприємства, включаючи внески в статутні фонди спільних підприємств.

Відповідно до класифікації ЮНКТАД до прямих іноземних інвестицій належить придбання іноземним інвестором пакета акцій підприємства, у яке він вкладає свій капітал, у розмірі не менше ніж 10-20% від сумарної вартості оголошеного акціонерного капіталу [189, С.30].

У практиці більшості країн десятипроцентна (і вища) акціонерна участь у статутному капіталі іноземної компанії кваліфікуються як прямі іноземні інвестиції. У США цей поріг становить 10%, у країнах Європейської співдружності - 20-25%, а в Канаді, Австралії і Новій Зеландії - 50%. Через ці розхо­дження міжнародна статистика щодо прямих іноземних вкладень не завжди відображає їх реальний стан.

В українському законодавстві визначення іноземних інвесторів дане Законом України “Про режим іноземного інвестування” [59]. Кількісний критерій у визначенні прямих іноземних інвестицій у Законі запозичений із господарсько-правової практики розвинутих країн. Подібне визначення (10% від статутного капіталу) цілком відповідає економічній дійсності індустріальних держав з добре розвинутим фондовим ринком і великою розпорошеністю акціонерного капіталу. Відповідно до західних стандартів розподілу акціонерного капіталу в публічних акціонерних товариствах десятипроцентний пакет акцій у більшості випадків є або контрольним, або близьким до нього, що дає його власнику реальні можливості впливу на процес прийняття рішень у рамках даного товариства.

На наш погляд, в українських умовах при недостатньо розвинутому фондовому ринку, відсутності прозорості підприємств і високої концентрації капіталу в переважній більшості випадків пакет, що становить 10%, не є контрольним чи тим, що має істотний вплив на прийняття рішень. Так, відповідно до Закону України “Про господарські товариства”, реальною можливістю одержати контроль над підприємством (чи право блокувати певні рішення) мають тільки ті інвестори, що володіють більше ніж 25% акцій. У зв'язку з цим, на нашу думку, доцільно увести більш гнучкі кількісні критерії. Так, до прямих варто зараховувати тих інвесторів, акції яких у загальному обсязі становлять не менше ніж 25% (за винятком випадків, коли частки всіх інших конкуруючих груп інвесторів становлять не менше ніж 10% голосів), якщо підприємство має організаційно-правову форму товариства з обмеженою відповідальністю, закритого акціонерного товариства, відкритого акціонерного товариства (з капіталізацією менше як 100 млн. дол.) і не менше ніж 10% у всіх інших випадках. Що стосується великих українських компаній (з капіталізацією більше як 100 млн. дол.), то вже сьогодні більшість пакетів на суму більшу за 10 млн. дол. перебувають у власності інвесторів, які планують вкладення в реальне виробництво.

Ми вважаємо, що у міру подальшого розвитку фондового ринку, більшої диверсифікованості акціонерних капіталів, реформування основ діяльності підприємств така кількісна характеристика інвестиційної участі буде підлягати коригуванню.

Більшість вчених-економістів не класифікують прямі іноземні інвестиції. Однак, на нашу думку, через швидкі темпи розвитку та широке застосування даної економічної категорії, необхідно класифікувати прямі іноземні інвестиції з метою їх впорядкування та систематизації (рис 1.1.).

За суб’єктами інвестування виділяють такі найпоширеніші групи прямих іноземних інвесторів:

приватні інвестори-підприємці;

транснаціональні корпорації (ТНК);

інституційні інвестори ( зокрема міжнародні фінансові організації, такі, як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) і Міжнародна фінансова корпорація (МФК)).

Інвестори-підприємці (приблизно 15% від загального обсягу) — найризикованіша та найактивніша у вкладанні капіталу група. У своїх інтересах вони використовують, насамперед, недоліки у законодавстві, галузі або підприємства тієї чи іншої країни. При виборі суб'єктів інвестування надають перевагу малим і середнім підприємствам, діяльність яких легко контролювати.


^ КЛАСИФІКАЦІЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ





Приватні

Державні

Транснаціональні компанії (ТНК)

Інституційні інвестори


За формою оформлення

За характером потоків капіталу

Геополітичнаспрямованістььь

Країни, що розвиваються Країни, що розвиваються

Розвинені країни Країни, що розвиваються

Розвинені країни Розвинені країни

Інтернаціональні

Ступінь повернення

Інвестиції, що повертаються

Ризиковані інвестиції

Інвестиції, що не повертаються

Види вкладення

Власний капітал

Реінвестований прибуток

Внутріфірмові трансфери

Спосіб розміщення

Вертикальні

Горизонтальні

За величиною




Досягнення соціального ефекту

Досягнення екологічного ефекту

За суб’єктами інвестування


За характеристиками приймаючої сторони





За метою інвестування

Досягнення фінансової мети

Досягнення підприємницької мети

Досягнення іншої мети





Явні інвестиції

Приховані інвестиції

„Чорні” інвестиції






Дрібні

Середні

Великі

Дуже великі



За режимами приймаючої сторони

За характером використання інвестиційних капіталів

Обмежений режим

Національний режим

Пільговий режим

Режим примусу

Інвестиції, що „продаються”

Амортизаційні та сировинні ресурси

Екстенсивні інвестиції

Інноваційні інвестиції

Інтелектуальні інвестиції

Адресна технічна допомога

Кредити та позики

Концесії

Іноземні підприємства (філії)

Спільні підприємства

Вільні економічні зони

Програма підтримки бізнесу

^ За формами здійснення інвестицій

Рис. 1.1. Класифікація прямих іноземних інвестицій

Джерело:[90 ,С. 28 ]

Головною метою цих інвесторів є отримання швидких і ризикових прибутків. Причиною такої поведінки є висока вартість використовуваного капіталу та його обмеженість. Близько 80% від загальної кількості інвестицій, зроблених приватними інвесторами-підприємцями, становлять інвестиції у негрошовій формі. Цей тип інвесторів імпортує у країну своє обладнання і технології виробництва, віддаючи перевагу створенню нового підприємства, а не купівлі вже існуючого.

Транснаціональна корпорація є підприємством, до якого входять материнська компанія, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном. Іноземна дочірня компанія — це підприємство, де інвестор, що є резидентом іншої країни, володіє значною, вагомою часткою капіталу, яка дає змогу йому протягом тривалого часу впливати на управління цим підприємством. Як доводить світова практика, ТНК є довгостроковими інвесторами, які мають свої власні технології. Здійснюючи інвестування в країну, вони ставлять за мету своєї діяльності здобути новий ринок для своєї продукції, отримати доступ до ресурсів, досягти більшої ефективності виробництва. ТНК віддає перевагу інвестуванню довгострокових проектів із залученням великого науково-дослідного потенціалу, що зумовлено легким доступом до капіталу, має передові стандарти ведення бізнесу. Ці компанії тримають на середньому рівні ставку внутрішньої прибутковості інвестицій, як і інвестори-підприємці інвестують переважно в негрошовій формі [154, С.30].

Прямі іноземні інвестиції ТНК можуть бути спрямовані:

• на створення нового підприємства чи розширення вже існуючого дочірнього підприємства цієї ж ТНК;

• на отримання/придбання участі в існуючому зарубіжному незалежному підприємстві. У цьому випадку часто відбувається процес поглинання (повного, часткового) місцевої компанії.

Інституційні інвестори є фінансовими посередниками, які залучають кошти переважно через продаж акцій в інвестиційних фондах і вкладають ці кошти в диверсифікований портфель цінних паперів. До складу інституційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які переважно здійснюють середньострокові капіталовкладення ( 5—7 років), купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Серед інституційних інвесторів виділяють такі, як ЄБРР та МФК, які фінансуються урядами різних країн (приблизно 3—4%). Ці інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і критерії інвестування. На відміну від ТНК їх цілі набагато ширші, ніж максимізація прибутку. Вони сприяють реструктуризації підприємств, прискоренню трансформаційних процесів в економіці [191, С.48].

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

На нашу думку, дану класифікацію ПІІ необхідно доповнити такими позиціями, як: за намірами інвестора (добросовісні, недобросовісні та псевдо-інвестиції), за юрисдикцією походження (офшорні та інші), за здатністю генерувати грошові потоки (репродуктивні, стерильні), що дозволить диференціювати прямі іноземні інвестиції за інвестиційною безпекою для країни-одержувача інвестицій.

Світова практика засвідчує, що ПІІ мають низку істотних переваг перед іншими формами економічного співробітництва, особливо для країн з перехідною економікою (рис.1.2), а саме:

на відміну від іноземних позик і кредитів ПІІ не стають тягарем зовнішнього боргу, а сприяють його погашенню;

імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності;

вони є джерелом нових технологій та передових методів управління і маркетингу, сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;








Позитивний




Негативний
















Збільшення обсягів капітальних вкладень і скорочення строків їх нагромадження




Інтеграція національної економіки у світову




Трансферт частини прибутків за кордон
















Поліпшення платіжного балансу




Прискорення темпів структурної перебудови економіки та впровадження ринкових реформ




Витіснення з ринку внутрішніх виробників і постачальників
















Впровадження сучасних технологій, ноу-хау




Стимулювання розвитку експортного потенціалу




Збільшення залежності країни від іноземного капіталу
















Створення стратегічних альянсів між українськими та іноземними підприємствами




Зниження рівня залежності від імпорту




Підвищення рівня конкуренції на ринку
















Привнесення в економіку країни елементів приватної власності




Використання зарубіжного організаційного та управлінського досвіду




Жорстка експлуатація місцевих сировинних ресурсів
















Поліпшення адаптації суб’єктів господарювання до умов конкурентного середовища




Підвищення рівня та кваліфікації робочої сили




Вплив на погіршення умов довкілля

Рис 1.2. Переваги та недоліки залучення ПІІ в країни з перехідною економікою

Джерело:[189, С.128]


сприяють проведенню більш ефективної приватизації і реструктуризації економіки, створюють додаткові робочі місця, при цьому збільшуючи реальні доходи працюючих;

у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

імпорт прямих інвестицій стимулює конкуренцію і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

прямі іноземні інвестиції забезпечують найбільш ефективну інтеграцію національної економіки у світову.

На сьогодні вже добре відомі позитивні наслідки прямого інвестування як для країн-донорів, так і для країн-реципієнтів. Це і відновлення на основі "Плану Маршалла" економіки ФРН, здійснення технологічного прориву Тайванем та Південною Кореєю, пожвавлення умов економічного зростання постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи.

Проте можливі ситуації, коли очікувані наслідки залучення прямих іноземних інвестицій не відбуваються. Тому не можна оминати увагою тих потенційних загроз, які можуть нести для певної території чи держави в цілому прямі іноземні інвестиції. Головними проблемами для приймаючих країн при цьому є занадто велика роль міжнародних компаній в окремих сферах економіки, їх економічна сила, здатність до маневрування у міжнародному просторі як і обмеження ними національного суверенітету країн-реципієнтів ПІІ. Зокрема, мотивуючи відсутність товарів виробничого призначення на внутрішньому ринку, іноземні компанії можуть їх імпортувати зі своїх зарубіжних філіалів за трансфертними цінами, а останні, як правило, не відображають реальних умов торгівлі і значно розходяться з ринковими цінами. [143, С.28]

Слід назвати й інші можливі недоліки ПІІ з погляду на економіку країни-об’єкту інвестування (рис.1.2): усунення з ринку вітчизняних виробників і постачальників; зниження загального рівня добробуту населення та трансферт прибутків на користь іноземного інвестора, що обумовлено надмірними державними пільгами на користь інвестора (наприклад, надання права на безкоштовне використання інфраструктурних сфер, протекціоністські заходи, надання пільгових кредитів); жорстка експлуатація місцевих сировинних ресурсів; збільшення залежності країни від іноземного капіталу; постачання (збут) неякісних, недосконалих і морально застарілих ресурсів і активів; модифікація структури економіки (виробництва) та їх пристосування до інтересів інвестора; погіршення платіжного балансу; деформація культури підприємництва [191, С.38].

Іншим проблемним питанням, яке часто непокоїть громадськість, є питання рівня екологічної безпеки іноземних інвестиційних проектів. Наприклад, в Україні вже стала стереотипною думка, що іноземці розташовують на українській території лише екологічно брудні підприємства, функціонування яких виснажує природні ресурси та завдає збитків довкіллю і здоров’ю громадян. Проте, на основі досвіду багатьох держав світу доведено, що ПІІ є не лише засобом отримання доступу до зовнішніх джерел фінансування чи сучасних технологій або передового менеджменту, але й виступають фактором сталого економічного зростання країни, засобом забезпечення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливого значення це набуває для транзитивної за характером розвитку економіки України, що вимагає досить значних ресурсів для її модернізації.

Досвід свідчить, однак, що переваги ПІІ набагато переважають їх недоліки. Усвідомлюючи певні витрати при залученні ПІІ, більшість країн-реципієнтів все ж прийшла до висновку про домінування їхнього позитивного ефекту в прискоренні економічної динаміки.

ПІІ у країнах із різним рівнем економічного розвитку відіграють неоднакову роль. Це стосується і мотивації іноземних інвесторів, і тих цілей, які ставлять перед собою країни, що одержують ПІІ, і тієї політики щодо іноземних інвесторів, яку вони проводять. Країни-експортери одержують прибуток від інвестування за рубежем у формі прибутку, дивідендів, податку на корпорації і т.д. З погляду корпорацій участь у міжнародному русі капіталу у формі прямих інвестицій відповідає їхнім інтересам, тому що забезпечує стабільний ринок у країні-імпортері інвестицій, а через нього вихід у треті країни, розширення власного внутрішнього ринку корпорації, різноманітні сектори якого можуть бути розташовані в декількох країнах і регіонах і т.д.

Країни-імпортери одержують додаткове джерело фінансування інвестицій, можливість залучення передової технології і менеджменту, створення нових робочих місць, зростання податкових надходжень у бюджет. Залучення країнами, що розвиваються, та країнами з перехідними економіками прямих іноземних інвестицій є одним із факторів ринкової трансформації цих країн та інтеграції у сучасну міжнародну систему [67, С.91].

З іншого боку, поліпшення економічного середовища в процесі переходу до ринку стимулює іноземне інвестування, що обумовлено, насамперед, виробничо-економічними та маркетинговими мотивами: зниженням капітальних витрат і ризику при створенні нових потужностей; придбанням джерел сировини або нової виробничої бази; розширенням діючих виробничих потужностей; реалізацією переваг дешевих факторів виробництва; пристосуванням до країни, що приймає капітал.

Попит на прямі іноземні інвестиції на міжнародному ринку капіталу зараз перевищує їх пропозицію, тому сучасний ринок капіталу - це ринок інвесторів. Країнам-імпортерам доводиться конкурувати з приводу залучення у свою країну ПІІ. В умовах посилення конкуренції за ПІІ вимагаються цілеспрямовані стимулюючі заходи податкового, фінансового й організаційного характеру, а також заходи непрямого регулювання ПІІ, такі як забезпечення ефективної інформаційної і рекламної політики в сфері іноземного інвестування. При цьому слід зазначити, що іноземні бізнесмени більш чуйно реагують на поліпшення інвестиційного середовища в країнах, оскільки мають можливість порівнювати умови ведення бізнесу в різних приймаючих країнах і вибирати серед них найсприятливіші. Враховуючи переваги та недоліки прямих іноземних інвестицій перелік їх функції подано у Додатку А.

Вивчення теорій міжнародного руху капіталу дозволяє чітко визначити мету й інтереси іноземних інвесторів, щоб врахувати їх при розробці стратегії вибору форм і методів залучення інвестицій з урахуванням різноманіття видової структури інвестиційних потоків. Розуміння даних процесів дозволить прогнозувати зміни, з якими має зштовхнутися Україна у своєму розвитку, інтегруючись у світовий ринок. Крім того, вивчення теорій прямих іноземних інвестицій є важливою методологічною основою формування концепції залучення прямих іноземних інвестицій.

Усі теорії міжнародного руху капіталу можна розділити на традиційні, формуючі макроекономічні основи переміщення світових фінансів, і сучасні концепції транснаціональних корпорацій (ТНК).

В даний час представляють інтерес теорії, що побудовані на недосконалості ринку, таких теорій три – теорія монополістичних переваг, теорія інтерналізації та еклектична теорія.

^ Теорія монополістичної переваги стверджує, що інвестуюча фірма має монополіс­тичні переваги, які дозволяють їй оперувати філіями за кордоном більш прибутково в порівнянні з місцевими виробниками. Ці переваги влас­тиві лише даній фірмі, незалежно від місця її розташування. Таким чином, ПІІ більше відносяться до теорії організації підприємництва, ніж до теорії міжнародного руху капіталів. До монополістичних переваг компанії-інвестора належать кращі знання, захищені технології, фірмова марка, преференційний доступ до ринків, фінансування та перевага від ефекту масштабу тощо.

Теорія монополістичної переваги розрізняє горизонтальні та верти­кальні іноземні інвестиції. Горизонтальні іноземні інвестиції виникають тоді, коли інвестуюча компанія виходить на іноземний ринок для виробництва того ж самого товару, який вона продукує вдома. Вертикальні ПІІ мають місце тоді, коли компанія-інвестор виходить на іноземний ринок для виробництва напівфабрикатів призначених для подальшої переробки в домашніх умовах (зворотна вертикальна інтеграція), чи для виготовлення або продажу продуктів кінцевої стадії переробки ближче до їх покупця (пряма вертикальна інтеграція). Зворотна вертикальна інтеграція переважно асоціюється з інвестиціями у нафто- чи гірничо-видобувну промисловість, пряма вертикальна інтеграція пов'язується в більшості випадків із експортом - організацією складального вироб­ництва чи торговельного представництва.

Теорія монополістичної переваги розглядає три моделі ПІІ. Модель досконаліших знань і модель життєвого циклу продукту базуються на горизонтальних інвестиціях, тоді як модель олігополії стосується як горизонтальних, так і вертикальних інвестицій [192, С. 68].

Наразі теорія монополістичної переваги вказує на те, що горизон­тальні ПІІ більше відбуватимуться у сфері наукомістких виробництв, де закордонні підприємства можуть мати більшу перевагу. Визначаль­ними для інвестування за кордон є також галузі з високорозвинутим маркетинговим досвідом, такі як швидке харчування та косметичні това­ри. Прикладом служать такі відомі компанії як «Кока-Кола», «Проктер енд Гембл», «Мак Дональдс» тощо.

Ця теорія пояснює, які фірми та галузі промисловості найбільш придатні для інвестування і чому. Однак, вона не дає відповіді на запитання, чому в Україні лише незначна кількість транснаціональних корпорацій розгорнули своє виробництво. Недієвість теорії монополістичних переваг пояснюється тим, що іноземні інвестори розглядають Україну перш за все як ринок збуту.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Парадигма пояснює види і моделі інвестиційної діяльності компаній. Відповідно до цієї парадигми в будь-який момент часу обсяг іноземних активів, розташовуваний і контрольований мультинаціональними фірмами, визначається трьома складовими:

переваги володіння (О-переваги): перевага в технології, управлінських та організаційних навичках, маркетинговій майстерності, фірмова марка, імідж, преференційний доступ до ринків, фінансування, перевага від ефекту масштабу;

переваги дислокації (L-переваги): місткість ринку країни-реципієнта, виробничі витрати в цій країні, тарифи, податки, транспортні витрати, урядова політика, політичний ризик, географічне положення, розвиненість інфраструктури тощо;

переваги інтерналізації (І-переваги): пов'язані з можливістю отримання кращих результатів за рахунок самостійної діяльності в зарубіжній країні порівняно з використанням місцевих дистриб'юторів та ліцензіатів. Самостійна діяльність дозволяє мінімізувати контрактний ризик, зберегти контроль над просуванням продукції, зменшити витрати обміну.

Сукупність ОLІ-переваг містить у собі об'єктивні і суб'єктивні складові, оскільки залежить від виду діяльності, специфіки компанії й очікуваних і реальних вигод, наданих інвестору країною-реципієнтом. Бажання корпорацій інвестувати за кордон зростає з наявністю О-переваг, який необхідно оцінити в порівнянні з перевагами конкурентів, а також зі зростанням прибутку чи вигод, обумовлених L-перевагами в країні-реципієнті [162, С.28].

Еклектична парадигма Даннінга являє собою «вичерпну» теорію, що пояснює всі типи інтернаціоналізації економіки відповідно до наявних переваг для іноземного інвестора. Компанія, що володіє як порівняльними (О), так і інтернаціональними (І) перевагами, вирішує інвестувати капітал за кордон в тому випадку, коли L-переваги існують поза країною його походження. І, навпаки, компанія з тими ж О- і І-перевагами воліє експортувати товари і послуги, якщо потенційна країна-реципієнт пропонує слабкі L-переваги. У випадку, коли фірма не може захистити свої конкурентні переваги, вона можливо буде змушена продавати ліцензії іноземним підприємствам, підтримуючи обсяги ви­робництва на вітчизняному ринку.

Теорія Даннінга містить у собі важливі елементи економічної політики, що впливають на приплив іноземних інвестицій. Однак він не встановлює прямий зв'язок між макро- і мікроінвестиційною політикою і не відповідає на запитання, як зв'язати економічну, промислову й інвестиційну політику з метою модернізації інфраструктур економік, що розвиваються.

Парадигма ОLІ-переваг не вбачає різниці між типами прямих іноземних інвестицій, хоча її походження базується на вивченні інвестицій «з нуля», особливо в економіках, що розвиваються. Сучасний тип прямих іноземних інвестицій у ф Розподіл за останньою ознакою інвестиційних ризиків на комерційні та некомерційні мають принципове значення під час формування та проведення інвестиційної політики. Оскільки держава проводячи відповідну інвестиційну політику може зменшувати некомерційні ризики шляхом:
надання інвестору додаткових гарантій від некомерційних ризиків;

страхування інвестиційних проектів від некомерційних ризиків;

взяття на себе частини некомерційного ризику;

вжиття відповідних заходів направлених на попередження виникнення ризику або зменшення його наслідків.

На сьогодні існують різноманітні способи зниження ризиків при здійсненні ПІІ: починаючи від системи страхування некомерційних ризиків, яке може здійснюватись на різних рівнях (приватному, державному, міжнародному) і закінчуючи менш поширеними способами (застосування застави, додавання “премії за ризик” й інші). Всі вони спрямовані на поліпшення інвестиційного середовища приймаючої країни, розширення можливостей залучення та регулювання ПІІ, а отже й спрощення системи його надходження до країн-реципієнтів ПІІ. Всі ці види зменшення ризиків, пов’язаних з міжнародною інвестиційною діяльністю, хоч і мають різні економічні й правові наслідки, але можуть застосовуватись паралельно, доповнюючи один одного, взаємодіючи між собою і тим самим забезпечувати більш високу ступінь захисту прямих іноземних інвесторів

Категорії інвестиційного середовища та інвестиційного ризику взаємопов’язані. Чим сприятливіше інвестиційне середовище, тим нижчим є рівень інвестиційного ризику та навпаки.

Слід констатувати, що інвестиційне середовище країни-реципієнта ПІІ – особливо країни з перехідною економікою – не є статичною величиною, яку можна дуже точно визначити в кількісному виразі, оскільки весь час перебуває під впливом перетворень та змін, які є характерними для її політичних, економічних та соціальних складових. Ці зміни є досить швидкими, іноді – майже миттєвими, важко- чи зовсім непередбачувальними і, таким чином, дуже складним є питання прогнозування цих явищ. Вищезгадані перетворення основних складових інвестиційного середовища будь-якої країни мають надзвичайно важливе значення для прийняття рішення про здійснення прямої іноземної інвестиції міжнародною фірмою, оскільки вони великою мірою впливають на досягнення поставленої перед нею мети та вимагають постійних відповідних корегувань та пристосувань цілей іноземної фірми до змін елементів інвестиційного середовища. Тим самим, динаміка змін інвестиційного середовища країни та фактори, що обумовлюють цей процес, є передумовою виникнення цілого ряду інвестиційних ризиків, які супроводжують здійснення ПІІ [29, С.112].

Традиційно проведення експертно-аналітичного оцінювання інвестиційного середовища пов'язане з виведенням інтегрального показника ризику та відповідним ранжуванням країн шляхом визначення їх інвестиційного рейтингу через аналіз факторів політичного, економічного, соціально-культурного, інституціонального середовищ, ресурсів та інфраструктури. Деталізація факторів, їх компонування, методи їх кількісної та якісної оцінки залежать від цілей та конкретних завдань тієї чи іншої інформаційно-аналітичної системи.

Різні автори й наукові школи подають різні методики оцінки інвестиційного середовища. Наприклад, лондонський фінан­совий журнал „Euromoney” розраховує так званий інтегральний показник на­дійності, що вимірюється за стобальною шкалою. Враховуються дев'ять показників: економічна ефективність, політичний ризик, заборгованість, обс­луговування боргу, кредитоспроможність, доступність банківського кредиту, доступність короткострокового фінансування, доступність довгострокового ка­піталу, ймовірність настання форс-мажору.

Відомі й інші методи оцінки інвестиційного середовища: періодично публікуються ведучими економічними журналами: “Fortune”, “The Economist”, “Multinational Business” і “Institutional Investor”, а також американською групою “Business Risk International” та щорічний рейтинг інвестиційної привабливості країн, проводиться американською консалтинговою компанією A.T.Kearney на предмет довіри глобальних інвесторів.

З 1995 року The Heritage Foundation разом із журналом The Wall Street Journal складають індекс економічної свободи, який демонструє, наскільки економіка тієї чи іншої держави відповідає ліберальним принципам. Автори рейтингу стверджують: ступінь економічної свободи більш-менш збігається із рівнем добробуту нації. Індекс оцінює країни за 10 категоріями економічної свободи, в тому числі за такими: 1) регулятор