Реферат: Територіальний устрій за конституцією України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА


Кафедра гуманітарних дисциплін


ЗАЛІКОВА РОБОТА

Дисципліна: ІНФОРМАТИКА


Тема: Територіальний устрій за конституцією України


Виконали: студенти ІІ курсу

Група ПБ-23 Купченко Ірина

Горак Юлія


Київ – 2011

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….......3

I. Конституційні засади територіального устрою України: …………….…3-4

1.1. Поняття державного устрою;……………………………………………………..……...….4-7
1.2. Україна – унітарна держава………………………………………………………………....7-9

II. Конституційно-правове регулювання:

2.1. Принципи територіального устрою України;………………………………….10-15

2.2. Адміністративно-територіальні одиниці в Україні та їх

особливості. ………………………………………………………………………………………………..….15-20

III. Правовий статус Автономної Республіки Крим:

3.1. Історія становлення автономії Криму у складі України; ………….…..21-24

3.2. Автономна Республіка Крим – невід’ємна складова частина

України; …………………………………………………………………………………………………….…..24-29

3.3. Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим. …………………………………………………………………………………………………..……….….29-34

Висновки………………………………………………………………………………………………………….34-35

Список використаної літератури………………………………………………………………….….…36


Вступ


Проблема територіального устрою завжди була однією з найсуттєвіших в конституційно-правовому аспекті. Завдання по вирішенню цього питання повинна булла взяти на себе Конституція України. В І розділі Основного Закону було продекларовано, що Україна є унітарною державою, але відразу постала велика кількість неузгоджених моментів, які були спричинені пост -радянською розбудовою демократичної правової унітарної держави. Як показав досвід 90-х та 2000-х років в Україні простежується тенденція до частого реформування адміністративно-територіального устрою. Згідно Конституції України, територіальний устрій має ґрунтуватися на засадах централізації та децентралізації, цілісності та єдності території та збалансованому соціально-економічному розвитку. Декларування цих принципів в Основному Законі в процесі державного будівництва натрапило на велику кількість різного роду перешкод, які заважають поступовому та раціональному процессу реформування устрою України. Що виливається в часту зміну засад адміністративно-територіального устрою, що є нагальною конституційно-правовою проблемою сьогодення.


1.Конституційні засади територіального устрою України.

Засади за системи територіального і адміністративно-територіального устрою України визначається Конституцією України. Відповідно до статті 132 територіальний устрій України грунтується на таких засадах: цілісності та єдності державної території; поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Єдність і цілісність державної території означають, що ї складові, якими в Україні є адміністративно-територіальні одиниці, перебувають у нерозривному взаємозв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю.

Поєднання централізації і децентралізаціїї у здійсненні державої влади виявляється в тому, що за центральними органами держави зберігається право охорони та забезпечення загальнодержавних інтересів, а решта функцій передається на місця, насамперед органам місцевого самоврядування.

Збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій означає диференційований підхід до вирішення питань оптимального економічного і культурного розвитку, демографічної політики та забезпечення територіальної єдності складових України, цілісності єдиної державної території.


^ 1.1. Поняття державного устрою.

За формою державного устрою Україна є незалежною1, демократичною унітарною державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію2. В юридичній літературі, під визначенням «демократична держава» (від. грец. demos – народ, cratia – владарювання) розуміють державу, в якій влада не просто належить, а виходить з самого народу, здійснюється народом і в інтересах народу. Як свідчить системний аналіз відповідних положень Конституції, основні засади української державності побудовано саме за цим принципом.

Зокрема згідно з Конституцією носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади. Як зазначив з цього приводу Конституційний Суд, визначальне значення для функціонування демократичної держави, її республіканських засад має встановлений Основним Законом порядок формування органів державної влади, зокрема періодичність їх обрання та призначення3.

Державну незалежність та національну безпеку України забезпечує Президент, який за своїм конституційно-правовим статусом є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України4. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил та очолює Раду національної безпеки і охорони.

Аналізуючи зміст статті 1 Конституції, Конституційний Суд також роз’яснив, що Україна як демократична і правова держава закріпила принцип поваги і непорушності прав та свобод людини, утвердження і забезпечення яких є головним обов’язком держави. Конституційний принцип правової держави вимагає від неї утримуватися від обмеження загально визначених прав і свобод людини і громадянина, в тому числі майнових прав (стаття 1, частина друга статті 3, статті 21, 22, 64 Конституції)5.

Зокрема обов’язком правової держави є невтручання як у реалізацію громадянами права на свободу об’єднання, так і в діяльності самого об’єднання , «за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей» (частина перша статті 36 Конституції)6.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду визначення України як соціальної, правової держави зобов’язує її спрямовувати свою політику на створення умов, які забезпечують достойній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров’я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обовя’зком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовних органів має здійснювати за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції, а повноваження – у встановлених Основним Законом межах і відповідно до законів7.

Визначення держави соціальною також означає соціальну спрямованість економіки8, а саме: соціальна держава повинна забезпечувати розвиток та підтримку членів суспільства, громадських інститутів, у тому числі через цільове спрямування видатків «на загальносуспільні потреби» (частина друга статті 95 Конституції)9.

Принципи соціальної держави втілено в ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1996 року [7.27], Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року [7.20], Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1050 року [7.8] та рішення Європейського суду з прав людини. Зокрема згідно з статтею 12 Європейської соціальної хартії держава зобов’язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень,доклади зусиль для її поступового посилення тощо10.

Керуючись викладеними в статті 1 Конституції принципами та загальновизнаними нормами міжнародного права, Конституційний Суд установив, що із засад державного суверенітету, тобто суверенності України, випливає її державний імунітет, який полягає у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так іноземна держава не може бути притягнена до суду іншої держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету)11.

Виходячи з викладеного, Конституційний Суд визнав неконституційним положенням статті 32 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [1.1] в частині встановлення обов’язкової відмови держави від судового імунітету попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення в угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного інвестора12.


^ 1.2.Україна – унітарна держава.

Україна тривалий час перебувала в складі різних за територіальним устроєм держав, виступаючи суб’єктом унітарних держав (Польща, Румунія, Російська імперія), федерацій (СРСР) та конфедерацій (Австро-Угорщина), але споконвічним прагненням українського народу було створення власної єдиної унітарної держави. Уперше спробу створити таку державу шляхом Акта злуки між УНР і ЗУНР було здійснено в 1992 р., але утворити єдину унітарну державу вдалося лише з проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. З того часу принцип унітаризму нашої держави є одним із фундаментальних і найбільш значущих принципів конституційного ладу.

Україна є унітарною державою – територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою, складові частини – адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної самостійності, перебувають у нерозривному взаємному зв’язку та відзначаються внутрішньою єдністю.

Україна як унітарна держава містить у своєму складі адміністративно-територіальні одиниці, що не мають правового статусу державних утворень. В Україні існує єдина Конституція, єдина система законодавства, єдині державні символи, єдина для всієї території України державна мова, єдине громадянство, єдина виборча система, єдина система органів державної влади, уніфікована система місцевого самоврядування, яка передбачає спеціальний конституційно-правовий статус для Автономної Республіки Крим і м. Києва і Севастополя, єдина фінансово-бюджетна одиниця, єдина грошова одиниця, єдина система оборони та національної безпеки.



Характерні ознаки




Особливості




Є суверенною і незалежною державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію




Складається лише з адміністративно-територіальних одиниць,які не мають політичної самостійності




Публічна влада представлена органами державної влади та органами місцевого самоврядування




Має єдину систему законодавства та єдину загально державну Конституцію




Бюджетна та податкова системи складаються з двох рівнів – загальнодержавного та місцевого




Має єдине громадянство
Україна – унітарна держава






Її невід’ємна складова частина Автономна Республіка Крим – є територіальною автономією з окремими ознаками державності: назва органів публічної влади – Верховна Рада та Рада міністрів; має власну Конституцію, свою символіку тощо




За результатами всеукраїнського референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р.,передбачається створення другої палати в парламенті






^ II. Конституційно-правове регулювання територіального устрою України:

2.1. Принципи територіального устрою України.


С т а т т я 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.


Стаття 132 є однією із двох, які складають розділ IX «Територіальний устрій України» Основного Закону. При цьому під територіальним устроєм необхідно розуміти передбачену законами територіальну організацію держави з метою забезпечення найбільш оптимального вирішення завдань та здійснення функцій суспільства та держави. Територіальний устрій здійснюється, як правило, шляхом поділу території держави на частини – територіальні одиниці, які є просторовою основою для утворення й діяльності відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Категорією «територіальний устрій» не слід ототожнювати із поняттям «державний устрій», під яким у більшості випадків розуміють елемент форми держави, що характеризує територіальну організацію влади та державне самовизначення населення (нації), яке на ній проживає. Державний устрій визначає: принцип поділу території держави на складові елементи; спосіб організації населення на певній території; рівень врахування інтересів національних меншин шляхом надання територіям їхнього проживання певних повноважень щодо територіального самоврядування; наявність або відсутність у складових держави ознак політичної самостійності та державності; взаємовідносини між різними рівнями державних органів влади (центральними, регіональними і місцевими). Згідно з державним устроєм всі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперіальні. Іноді до цього переліку додають унію, співтовариство та співдружність.

На відмінну від зазначених видів державного устрою розрізняють такі види територіального устрою:

1)політико-територіальний устрій (державно-територіальний), який передбачає територіальне розмежування (виокремлення) державних утворень, що мають ознаки суверенітету, у системі певної спільної для

них держави. Такий територіальний устрій властивий здебільшого для федеративних держав;

2) адміністративно-територіальний устрій – це внутрішній поділ території певної держави на її складові територіальні частини. Такий територіальний устрій властивий здебільшого для унітарних держав, утому числі й України;

Саме з урахуванням цього у ст. 132 Конституції України і формулюються його головні засади. Зокрема, вказано, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах:

1)єдності та цілісності державної території. Конституційна засада єдності державної території означає, що остання поєднана спільною політичною, економічною, соціальною та духовною системою, історичним минулим, системою державної влади, тобто законодавчих, виконавчих, судових та інших органів, державним кордоном України. При цьому ще раз варто наголосити, що Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., із змінами станом на 5 листопада 2009 р., передбачає, що «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору». До того ж вищезгаданий Закон передбачає, що захист державного кордону України є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Саме принцип єдності державної території, який означає, що остання пов’язується спільною політичною, економічною, соціальною та духовною системою, історичним минулим, системою державної влади, тобто законодавчих, виконавчих, судових та інших органів, системою законодавства, громадянством, грошовою одиницею, державним кордоном, одноосібністю правосуб’єктносні держави і міжнародних відносин, значною мірою, поряд з іншими принципами та чинниками, зумовлює існування принципу унітаризму – ключового принципу територіального устрою України.

Конституційна засада цілісності державної території ґрунтується на аналогічному принципі, про який уже йшлося у коментарі до ст.2 Конституції України і який означає заборону насильницького (збройного чи іншого) розчленування, захоплення або відокремлення частини території країни;

2) поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади. Загалом, під централізацією у більшості випадків розуміють зосередження функцій соціального і державного управління у центральних владних структурах (органах, установах, відомостях). Вона переважно характеризується так званими вертикальними зв’язками, за яких верхні рівні влади наділені широкими повноваженнями у прийнятті рішень, а їх директиви (накази, постанови, рішення і т. ін.) є обов’язковими для нижчих рівнів. Під децентралізацією розуміють послідовний процес передачі із

центру на місця частини функцій і повноважень центральних органів держави. Тобто ця конституційна засада передбачає і зумовлює існування системи державної влади та системи влади місцевого самоврядування, вирішення питань місцевого значення саме органами місцевого самоврядування. До того ж ця конституційна засада забезпечує поєднання і врахування загальнодержавних і місцевих інтересів. Вона зумовлює також те, що у майбутньому необхідно чітко визначатися щодо структурного і функціонуючого розподілу влади між центром і регіонами;

3) збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів. Конституційна засада збалансованості розвитку регіонів передбачає поступове вирівнювання політичного, економічного, соціального та культурного рівня розвитку регіонів, їх ще більшу інтеграцію та зближення. А конституційна засада соціально-економічного розвитку регіонів переносить акцент розвитку регіонів соме на соціально-економічну сферу, яка насамперед стосується безпосереднього рівня життя населення, що проживає у цих регіонах. При цьому закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 р., із змінами, внесеними станом на 25 червня 2009 р., під терміном «регіон» розуміє територію Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. А під стимулюванням розвитку регіонів – відповідно комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних, екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому.

Державне стимулювання розвитку регіонів здійснюється відповідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, місцевих бюджетів;

4) урахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій регіонів. Насамперед хотілося б зазначити, що в доктринальних джерелах іноді цю конституційну засаду не виокремлюють, а коментують разом із попередньою, і тоді мову ведуть про принцип збалансованості й соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Разом з тим є сенс їх розрізняти, оскільки у ній, по-перше, йдеться про збалансованість і соціально-економічний розвиток регіонів, а по-друге – про врахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Беззаперечно, що конституційні засади територіального устрою України з урахуванням історичних, економічних,

екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій регіонів, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади найбільшою мірою зумовлюють існування та функціонування місцевого самоврядування в Україні. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., станом на 1 січня 2011 р., у ч. 1 ст. 2 саме і передбачає, що «Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України». А відповідно до ст. 4 Закону місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: законності; гласності; народовладдя; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової; організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

До того ж ця конституційна засада передбачає диференційований, виважений, продуманий підхід до вирішення питань, які зачіпають або можуть стосуватися історичних, економічних , екологічних, географічних, і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.


^ 2.2. Адміністративно-територіальні одиниці в Україні та їх особливості.


Систему адміністративно-територіального устрою згідно з частиною першою статті 133 Конституції складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і селищ.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька,Черкаська, Чернівецька області, міст Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

У частині 1 ст. 133 Конституції України встановлено, що систему адміністративного устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Загалом під адміністративно-територіальним устроєм України здебільшого розуміється територіальна організація держави з її поділом на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці, а під адміністративно-територіальною одиницею – частина єдиної території держави, що є просторовою основою для організації і діяльності місцевих органів державної влади і самоврядування.

Є загальновідомим, що адміністративно-територіальні одиниці поділяються на населені пункти та регіони. Населені пункти – це такі адміністративно територіальні одиниці, які склалися історично в результаті заселення певної території населенням, його сталого та тривалого там проживання і господарювання. При цьому відповідно до Положення про порядок вирі рішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затверджено Указом Президії Верховної Ради Української РСР, від 12 березня 1981 р., станом на 27 березня 2007 р., розрізняють сільські та міські населені пункти. До сільських належать села та селища, а до міських – міста. Необхідно також звернути увагу на те, що у сільській місцевості не кожен населений пункт є самостійною адміністративно-територіальною одиницею, тому що поширеною є практика утворення сільських рад, які об’єднують декілька населених пунктів, мають єдину для всіх територіальну громаду та органи місцевого самоврядування. Міста в Україні, які є основою міських населених пунктів, у свою чергу класифікуються на загально державні, республіканські (в Автономній Республіці Крим), обласного та районного значення. Великі міста мають райони, які також визначаються самостійними адміністративно-територіальними одиницями.

Регіони, якщо ґрунтується на відпрацьованому юридичною доктриною

його розумінні, – об’єднання багатьох населених пунктів, що запроваджене для зручності розташування та реалізації внутрішньої політики, влади держави та місцевого самоврядування, реалізації політичних, економічних, соціальних та культурних програм. Уже зазначалося, що згідно із Законом України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 р., із змінами, внесеними станом на 25 червня 2009 р., до регіонів належать Автономно Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь.

Адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим:

– вищий рівень становить: Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь. Біль детально регламентує саме вищий рівень адміністративно-територіального устрою України ч. 2 ст. 133 Конституції України;

– середній рівень: райони, міста республіканського та обласного значення;

– нижчий рівень: райони у містах, міста районного значення, селища та села.

Області – вищий рівень адміністративно-територіального устрою України, адміністративно-територіальна одиниця, яка складається із районів, міст обласного та районного значення, селищ та сіл, що сформувалась в межах території України під впливом історичних, економічних, соціальних та інших чинників, є самостійним та відносно відокремленим соціально-економічним комплексом.

Органам місцевого самоврядування на рівні областей є обласна рада, яка представляє спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст відповідної області, тобто є елементом місцевого самоврядування. Органом виконавчої ради в областях є обласна державна адміністрація, яка є нижчою ланкою у системі органів державної виконавчої влади.

Ч. 2 ст. 133 Конституції України перераховує всі області, які входять до складу України, і таке перерахування зумовлює те, що зміна системи областей України можлива лише за умов внесення відповідних змін до ст..133 Конституції України.

Райони – це середній рівень системи адміністративно-територіального одиниць, адміністративно-територіального устрою України, який є складовою частиною області або Автономної Республіки Крим, що утворений для раціонального розташування органів державної влади, місцевого самоврядування, інтегрування промисловості, сільського господарства, транспорту і зв’язку у єдиний соціально-економічний комплекс за ознаками адміністративної, економічної, географічної єдності. Складається із сіл та міст районного значення.

Органом місцевого самоврядування у районах є районна рада, яка представляє інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст відповідного району, тобто є елементом системи місцевого самоврядування. Органом виконавчої влади на території районів є районні державні адміністрації, які є нижчою ланкою у системі органів державної виконавчої влади.

Міста – це окрема адміністративно-територіальна одиниця адміністративно-територіального устрою України, яка являє собою великий населений пункт (від 10 тис. населення), що є адміністративним, промисловим та культурним центром. Уже зазначалося, що міста в Україні класифікуються на загальнодержавні, республіканські ( в Автономній Республіці Крим), обласного та районного значення. Міста Київ та Севастополь, окрім того, що є загальнодержавним, відповідно до ч. 3 ст.133 Конституції України мають спеціальний статус. Спеціальний статус міста Києва пояснюється тим, що це столиця України, а міста Севастополь – що у ньому розташовується Військово-морський флот України та Чорноморський флот Російської Федерації. До міст обласного значення належать міста, у яких проживає понад 50 тис. чоловік, а до міст районного значення – в яких поживає понад 10 тис. чоловік.

Органом місцевого самоврядування у місті є міська рада, яка представляє спільні інтереси територіальної громади міста. Шляхом місцевих виборів обирається місцевий голова. Органом виконавчої влади у місті є виконавчий комітет міської ради, який утворюється міською радою.

У складі міст можуть створюватись райони у містах . Вони створюються з метою оптимального вирішення територіальною громадою міста питань місцевого значення та більш ефективного управління містом.

Особливості правового статусу столиці України – м. Києва зумовлені додатковими повноваженнями відповідних органів у зв’язку із здійсненням ним столичних функцій. Українські правознавці стверджують, що м. Київ, відповідно до Конституції і Закону «Про столицю України – місто-герой Київ», наділене спеціальним статусом столиці України, є її політичним і адміністративним центром, прирівнявши за значенням до символу незалежної держави, наділене додатковими функціями і повноваженнями13.

Селище – це населений пункт, як правило, розташований при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах із переробки сільськогосподарської продукції, що має власну соціальну і комунальну інфраструктуру.

Найдрібнішою адміністративно-територіальною одиницею України є село.

Селами є населені пункти із сталим складом жителів, зайнятих здебільшого сільським господарством, рідше – народними промислами або санаторно-курортною справою, в яких місцеве самоврядування здійснюється сільською радою та сільським головою.

Території міст, селищ, сіл можуть поділятися на окремі мікрорайони та інші мікроструктури, які не є адміністративно-територіальними одиницями України: вулиці, квартали, житлові масиви. . На жаль, правовий статус сіл законодавчо не визначений. Не вважаються адміністративно-територіальними одиницями хутори, двори й інші невеликі поселення, що мають тимчасовий характер, а також поселення службового призначення в системі певної галузі народного

господарювання14;



^ Адміністративно-територіальна одиниця

це внутрішньо єдина, організаційно відокремлена частина території держави, яка утворена з метою організації ефективного управління (самоуправління) в усіх сферах суспільного життя за всебічного забезпечення прав та свобод громадян, які на ній проживають.




ВИДИ







Населений пункт –

частина комплексно заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення та власну назву, а також зареєстрована у встановленому законом порядку



Регіони –

стійкі, визначені та закріплені певними нормативно-правовими актами органів державної влади об’єднання груп населених пунктів





ВИДИ




ВИДИ







Село –

сільський населений пункт із складом населення, переважна частина якого зайнята в сільськогосподарському виробництві



^ Міста із спеціальним статусом:


КИЇВ,

СЕВАСТОПОЛЬ




^ Автономна Республіка Крим

специфічна адміністративно-територіальна одиниця регіонального характеру з особливим правовим статусом та окремими ознаками державності




Селище –

міські населені пункти, що розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах,підприємствах по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, що мають комунальну і соціальну інфраструктуру та переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-культурній сфері




Область –

адміністративно-територіальна одиниця, яка склалася у межах території України і характеризується певними історичними, економічними, екологічними, географічними, демографічними особливостями




Район (сільський) –

частина території області, переважно з агропромисловим характером, економічно, транспортною спрямованістю на забезпечення зв’язків між населеними пунктами, що знаходяться на його території





^ Місто республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення –

міський населений пункт з кількістю населення понад 50 тис. жителів, який є економічним і культурним центром, має розвинену промисловість,комунальне господарство, значний житловий фонд, або населений пункт з кількістю населення менше 50 тис. жителів, якщо він має велике промислове, соціально-культурне, історичне, оборонне значення,перспективу економічного розвитку,або населені пункти, які включені до курортних зон і на її території розташовані санаторії, інші заклади







^ Місто районного значення –

міський населений пункт, на території якого розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і підприємств з кількістю населення понад 10 тис. жителів, переважна частина якого зайнята в промисловій чи соціально

культурній сфері




Місто



III. Правовий статус Автономної Республіки Крим.

^ 3.1. Історія становлення автономної Республіки Крим.


Україна, будучи унітарною державою, має складний територіальний устрій, оскільки має у своєму складі територіальну автономію – Автономну Республіку Крим. Під автономією (з грец. «автономія» - незалежність) в юридичній науці прийнято розуміти відносно самостійне в здійснення державної влади або місцевого самоврядування територіальне утворення у складі держави.

Наявність автономії у складі унітарної держави є досить поширеним явищем у світовій практиці державного будівництва.

Як правило, статус автономій надається окремим територіям держави, які суттєво відрізняються від інших адміністративно-територіальних одиниць історичними, географічними, економічними, національними, мовними, соціальними, культурними умовами, побутом, звичаями, традиціями тощо. За таких умов держава з метою вирішення проблем децентралізації державного управління чи національного питання або для уникнення проблем сепаратизму за ініціативи населення щодо утворення автономії проголошує або сприяє оголошенню автономії певної адміністративно-територіальної одиниці або території.

Залежно від походження автономії поділяються на національні, територіальні та змішані. Визначальним чинником сутності та змісту автономії є домінуючий чинник, що призвів до її утворення. В Автономній Республіці Крим традиційно проживали представники багатьох національностей – українці, росіяни, татари, греки, караїми, гагаузи та ін.., тому утворенню автономії на території Кримського півострову сприяли переважно територіальні чинники – історичні, географічні, економічні, побутові та ін.

Автономна Республіка Крим є територіальною автономією у складі України, невід’ємною частиною України, складовою системи адміністративно-територіального устрою нашої держави.

Надання Автономній Республіці Крим відповідного статусу також має свою історію. Вперше статус автономії Крим отримав у першій половині

XX ст., коли 18 жовтня 1921 р. було утворено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРФСР, яка проіснувала до 1945 р. І булла перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Цьому передувала примусова депортація з півострова кримських татар і жителів інших національностей у віддалені регіони СРСР.

У 1954 р. Кримську область було передано до складу УРСР. На підставі ст. 14 чинної на той час Конституції СРСР 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР, яким затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі склади РРФСР до складу Української РСР. Це відбулося на підставі рішень Президії Верховної

Ради РРФСР від 5 лютого 1954 р. та Президії Внрховної Ради У РСР. Крім того, Законом СРСР від 26 квітня 1954 року були внесені зміни до статей 22, 23 Конституції СРСР, за якими Кримська область булла виведена зі складу РРФСР і віднесена до складу Української РСР. Відповідні зміни було внес