Реферат: Розділ 1 теоретичні основи моделювання впливу інтелектуального капіталу на інноваційний розвиток підприємства

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МОДЕЛЮВАННЯ ВПЛИВУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ НА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА


1.1. Аналіз інноваційного розвитку виробничих підприємств

Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» [5] підприємство визначається як самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Відповідно до твердження, яке наведено в [130], підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

У ринковій економіці кожне підприємство функціонує в умовах жорстких конкурентних відносин, тому для забезпечення ефективного розвитку підприємству потрібно мати відповідний рівень конкурентоспроможності, який досягається постійним підвищенням ефективності виробництва та збільшенням продуктивності праці, що забезпечується своєчасним впровадженням досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та постійним підвищенням культурно-технічного і професійно-кваліфікаційного рівня співробітників, залученням їх до творчої діяльності. Також, для успішного функціонування підприємства в ринкових умовах доцільно вивчати конкурентне середовище і ринок, на якому підприємство реалізує свою продукцію (послуги). На основі отриманої інформації формувати засади інноваційної діяльності по впровадженню нових науково-технічних досягнень, інновацій у виробництво, для виходу на нові ринки з більш якісною, інноваційною продукцією.

При дослідженні інноваційної діяльності потрібно приділити увагу саме поняттям «інновація» та «інноваційна діяльність». На даний час в вітчизняній та іноземній літературі існує безліч визначень терміну «інновація». Цю категорію здебільшого трактують як перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний, що втілюється в нових продуктах і технологіях.

Узагальнивши теоретичні дослідження, розпочаті українським вченим-економістом Михайлом Туган-Барановським, австрійський вчений Йозеф Шумпетер на початку ХХ ст. вперше ввів до наукового обігу терміни «інновація» та «інноваційний процес». Інновації, за Й. Шумпетером, – це не просто нововведення, а новий фактор виробництва [34, с.15]. У праці «Теорія економічного розвитку» (1911р.), він визначає п’ять типів нових комбінацій змін або інновацій [147, с.9]:

виробництво нового продукту чи відомого продукту в новій якості  [34, с. 15];

впровадження нового методу виробництва;

освоєння нового ринку збуту;

залучення для виробничого процесу нових джерел сировини;

впровадження нових організаційних форм управління.

Таким чином, предметом цих змін або інновацій можуть бути: продукти, технологічні процеси, сировина, організація виробництва та нові ринки збуту.

Проблеми інновацій набули активного розвитку в 60-ті роки ХХ століття, у період прискорення розвитку науково-технічного прогресу. Дослідженням проблем інноваційної діяльності займаються такі вчені як В. Александрова, Ю. Бажал, П. Бєлєнький, А. Бодюк, А. Власова, Л. Водачек, О. Водачкова, В. Геєць, М. Долішній, С. Ільєнкова, Н. Краснокутська, Л. Колобова, О. Кузьмін, О. Лапко, А. Кутейников та багато інших.

Термін «інновація» є багатогранним, його трактують по різному залежно від об’єкта і предмета свого дослідження [44, c.24-25; 67, c.10-14]. Згідно з трактуванням, поданим в тлумачному словнику економічних термінів [45, c. 125], «інновація» – це нововведення, комплексний процес створення поширення і використання нововведень (нового практичного засобу) для задоволення людських потреб, що змінюються з розвитком суспільства. Відповідно, до [158, с. 66] інновація – це результат творчої діяльності, що направлена на розробку, створення та поширення нових виробів, технологій, впровадження нових організаційних форм. П. Друкер [52, с.27] під новаторством (або інновацією) розуміє особливий засіб підприємців, за допомогою якого вони досліджують зміни, що мають місце в економіці та суспільстві, з метою використання їх у бізнесі. Новаторство П. Друкер розглядає як науку, яку потрібно вивчати та впроваджувати у практику. Відповідно, до [68, c.18] «інновації» визначають як кінцевий результат інноваційної діяльності, відображений у вигляді нових чи вдосконалених продуктів, впроваджених на ринку, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності, або нового підходу до соціальних послуг. Та відповідно до ст.1 Закону України «Про інноваційну діяльність» зі змінами і доповненнями від 25 березня 2005 року № 2505-IV [2] інновації – це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери, а інноваційна діяльність – це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів і послуг. Визначені в даному Законі терміни охоплюють тільки кінцеву стадію господарського механізму та не розглядають стадії виникнення і розробки інновації. Тому у вітчизняній літературі поряд з терміном «інновація» використовуються такі терміни як «нововведення», «новація». Деякі вчені [52, с.27; 104, с.10; 137] ці поняття ототожнюють, але, на погляд автора, їх варто розмежовувати. Нововведенням можна вважати будь-який винахід, спосіб, метод, порядок, запропоновані їхніми розробниками, та в процесі використання даного нововведення (навіть у незначних масштабах) воно стає новацією. А, якщо новація одержала значне поширення, вона здобуває нову якість і стає інновацією [51, 146], що є кінцевим результатом інноваційної діяльності. Отже, інновація пов’язує різні сфери господарської діяльності: виробництво, інвестиції, збут продукції. Тому, виникає необхідність систематизації та класифікації інновацій за різними ознаками, що дозволить конкретизувати структуру об’єкта. Вітчизняні та зарубіжні дослідники висловлюють широке коло думок щодо структури сукупності інновацій, складу та характеристики класифікаційних ознак. У роботах таких авторів як Власова А. М. [34, с.27], Краснокутська Н. В. [34, с.27], Ільдеменов С.В. [67, с.28-31], Фатхутдінов Р.А. [144, с.28-34; 145, с.26-29], Яковець Ю. В. [104, с.12; 159] та інших розглядаються різноманітні підходи до класифікаційних ознак інновацій. Спираючись на проведений аналіз існуючих [150] ознак класифікацій, автор визначає, що класифікаційні ознаки інновацій повинні давати змогу обрати сферу застосування та адресата інновацій, також визначити технологічні параметри, глибину змін та ступінь новизни. Дана класифікація представлена на рис. 1.1.



Рис. 1.1. Класифікація інновацій за ознаками

Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

У ринковій економіці вивчення циклічності довготривалих коливань ділової активності призвело до винаходу та розвитку теорії технологічної багатоукладності виробництва. На сьогодні загальноприйнятою є точка зору про існування 6-ти технологічних укладів [104, c.13; 112, c.83-83], де під поняттям технологічного укладу розуміється сукупність технологій та виробництв одного рівня. На даний момент свого розвитку Україна технологічно багатоукладна, але спостерігається більший вплив 3-го (51%) та 4-го (37%) технологічного укладів, 2-го лише 2,5%, що є загрозливою тенденцією з точки зору конкурентоспроможності української економіки. Але 5-й (9%) та 6-й (0,5%) технологічні уклади не залишаються поза увагою.

Відповідно до статті 325 Господарського кодексу України [1] під інноваційною діяльністю у сфері господарювання слід розуміти діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою використання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Тобто, зміст інноваційної діяльності в сфері виробництва полягає у створенні та розповсюдженні нововведень в матеріальному виробництві [31, 144, c.18]. Вона являє собою ланцюг між науковою та виробничою сферою, в результаті їх взаємозв’язку реалізуються техніко-економічні потреби суспільства.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Відповідно до п.2 ст. 327 Господарського кодексу України [1] визначено такі напрямки інноваційної діяльності як:

проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;

розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального та екологічного становища;

технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Для забезпечення внутрішнього ринку конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовий ринок, відповідно до ст. 2 Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» зі змінами і доповненнями від 4 листопада 2005 року № 3076-IV [3], пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні є науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності складаються із стратегічних та середньострокових пріоритетних напрямів:

стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності – розраховані на тривалу перспективу (не менше десяти років) найважливіші напрями інноваційної діяльності щодо забезпечення соціально-економічного зростання держави, розроблені на основі науково-прогнозного аналізу світових тенденцій соціально-економічного та науково-технічного розвитку з урахуванням можливостей вітчизняного інноваційного потенціалу;

середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності – розраховані на реалізацію протягом найближчих трьох – п’яти років інноваційного оновлення промислового, сільськогосподарського виробництва та сфери послуг щодо оновлення випуску нових наукоємних товарів та послуг з високою конкурентоспроможністю на внутрішньому та (або) зовнішньому ринках.

Ця інноваційна діяльність формується на основі новітніх досягнень вітчизняної і світової науки, аналізу кон’юнктури світового і внутрішнього ринків та ресурсних можливостей держави.

Як відомо з теорії дослідження поведінки динамічних систем, їхній розвиток носить коливальний характер у залежності від станів рівноваги та їхніх типів. Економічні процеси як наслідок функціонування динамічних систем мають циклічний характер розвитку. Саме так будь-які товари (устаткування, виробничі спорудження, товарні запаси, технології) проходять через ряд стадій, які в сукупності являють собою життєвий цикл від етапу розробки до спаду. Тривалість життєвого циклу визначається певним періодом часу, протягом якого необхідно не тільки відшкодувати повну вартість даного товару, але й забезпечити прибуток виробникові. Максимальна тривалість обмежена фізичним існуванням товару [158, c.14]. Однак, товари звичайно застарівають задовго до того, як фізично стають непридатними. Характеристику етапів життєвого циклу товарів наведено в табл.1.1 [43, c.249; 132].

В один і той же час товар може знаходитись на різних ринках на різних стадіях життєвого циклу, тривалість якого також різна. Для забезпечення ефективної роботи підприємства з широкою асортиментною групою потрібно мати товари, які знаходяться на різних етапах життєвого циклу, тобто на етапах введення, зростання та зрілості, та постійно вводити нові товари і одночасно підтримувати балансований товарний портфель.


^ Таблиця 1.1

Характеристики етапів життєвого циклу товарів


Характери-стики

Етапи життєвого циклу товарів

Розробка

Впровад-ження

Ріст

Зрілість

Спад

Конкуренція

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

Споживачі

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

Стратегічні зусилля

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)


Будь-які технологічні й структурні зміни на підприємстві відбуваються на основі інвестування капіталу. Впровадження нової техніки та технологій також потребує відповідних капіталовкладень чи інвестицій, які можна класифікувати наступним чином:

екстенсивні інвестиції, використовуються для збільшення обсягу капіталу, матеріалізованого в існуючій техніці;

інтенсивні інвестиції I роду, використовуються для введення нової техніки, що підвищує віддачу виробничих факторів на підприємстві;

інтенсивні інвестиції II роду, використовуються для створення нових товарів і сфер виробництва.

Дані групи інвестицій сприяють структурним змінам на підприємстві, але різним чином. Найбезпосередніший результат досягається інтенсивними інвестиціями II роду, тому що вони ведуть до створення нових товарів чи послуг. Але інтенсивні інвестиції I роду відіграють не менш важливу роль, прискорюючи зростання ефективності факторів виробництва (устаткування) за допомогою впровадження нової технології, що змінює технологічну й організаційну структуру. Екстенсивні інвестиції забезпечують кількісне зростання нових видів виробництв після того, як останні вже створені.

Віддача від інноваційного виробничого фактору відбувається нерівномірно: поступово зростає, досягаючи максимуму на середині життєвого циклу, потім – зменшується та має вигляд, який зображений на рис. 1.2. В якості віддачі від інноваційної технології у часі в літературі [8, с. 250-251, 11, 41, с.102-111] різні автори використовують такі показники як доход, прибуток, економічна додана вартість тощо.

На рис. 1.2. видно, що на початку періоду віддача менша, що пов'язано із природними обмеженнями, які містяться у будь-якому новому ресурсі і його первісному освоєнні, а наприкінці – із процесом фізичного

старіння й конкуренцією з боку нових продуктів і технологій.



Час

Рис. 1.2. Динаміка віддачі від інноваційної технології в часі


Функція віддачі виробничого фактору має вигляд:


^ (ВЫРЕЗАНО) (1.1)


де E(t) – віддача виробничого фактору за одиницю часу;

r – швидкість пристосування до оптимальних умов;


а – коефіцієнт пропорційності.

Швидкість пристосування можна збільшити, використовуючи, наприклад, екстенсивні виробничі фактори, тобто ті, які вже раніше були випробувані, для того щоб обійтися без надмірно високих початкових витрат, неминучих при впровадженні зовсім нової інноваційної технології. У такий спосіб можна збільшити віддачу в початковий період, однак, у такому випадку неминуча затримка технічного прогресу, тобто переходу від старої до нової техніки.

Таким чином, життєвий цикл інновації обумовлений періодом від її зародження до заміни ефективнішою технологією, продуктом чи процесом і значною мірою залежить від швидкості її дифузії.

Дифузією інновації є процес поширення нововведення в нових умовах чи сферах застосування. Із поширенням інновації зростає число виробників та споживачів, змінюються їхні якісні характеристики. Масштаби і швидкість дифузії інновацій залежить від соціально-економічних факторів, що визначають взаємозв’язок інновації і зовнішнього середовища у якому відбувається її поширення [43, c.40]. Процес проникнення інновацій на виробництво можна представити за допомогою кривої Фішера-Прайа [39, с. 343], яку зображено на рис. 1.3.

На рис. 1.3. точка А характеризує перехід від інкубаційного періоду, тобто період впровадження товару у виробництво, до прискореної дифузії новації у виробництві. Точка В розмежовує дифузійні процеси і ступінь повного насичення підприємства певною новацією, а точка С є межею між повним насиченням виробництва конкретною інноваційною розробкою і затуханням даної інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність є складним процесом трансформації новоотриманих ідей та знань в об’єкт економічних відносин [51, 111]. Вона спрямована на реалізацію результатів завершених наукових досліджень і




Рис. 1.3. Інноваційна крива Фішера-Прайа


розробок або інших науково-технічних досягнень у новий або вдосконалений продукт, який має визначений індивідуальний набір конкурентних переваг. Оновлена продукція містить конкурентні переваги, які дозволяють підприємцю збільшувати ціну внаслідок відсутності товарів-аналогів відповідної якості, а отже, підвищувати додану вартість продукції підприємства. Також використання нової техніки та технологій покращує технічний рівень виробництва та удосконалює засоби праці, що сприяє підвищенню продуктивності праці працівників на підприємстві. Відповідно до [112, с.15], продуктивність праці є одним із головних факторів економічного зростання, що визначається якістю та кількістю трудових і природних ресурсів, обсягом основного капіталу та нововведень. Підвищення продуктивності праці відбувається, як було сказано вище, за рахунок нововведень та підвищення рівня професійної підготовки працівників. Безупинно накопичувані нові знання працівників перетворюються у нові виробничі можливості підприємства, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності його продукції та нагромадженню інтелектуального капіталу.

Таким чином, активний розвиток інноваційної діяльності повинен забезпечувати зростання економічної доданої вартості продукції підприємства, збільшення темпів зростання прибутку суб’єкта господарювання, а отже, сприятиме економічному зростанню економіки країни в цілому, і є одним із головних його факторів.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Йозеф Шумпетер у своїй праці «Теорія економічного розвитку» розглянув технічну інновацію, як економічний засіб, застосування якого забезпечить одержання більш високого прибутку наступному періоді [133, с.104]. Відображення впливу науково-технічного прогресу та обсягу знань, досвіду та вмінь працівників на економічне зростання в економіко – математичних моделях намагались показати такі вчені як Р. Солоу, П. Ромер, Й. Шумпетер та ряд інших вчених. Відповідно до [154], з середини 50-х років до середини 80-х років у дослідженнях економічної динаміки панувала розроблена у межах неокласичної теорії концепція екзогенного економічного зростання. Вона була запропонована і обґрунтована в роботах Р. Солоу, Я. Тинбергена, Р. Харрода, Дж. Хикса та ряду інших відомих вчених. Різноманітні дослідження виконані у межах трифакторних неокласичних моделей з виробничою функцією, яка має наступний вигляд:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.2)


де – обсяг виробництва у грошових одиницях;

– обсяг капітальних виробничих ресурсів у грошових одиницях;

– обсяг витрат живої праці (людських ресурсів) у людино-годинах.

Технологічний прогрес у межах неокласичних моделей економічного зростання був представлений лише як деякий аргумент виробничої функції, який об’єднує всі інші, крім праці та капіталу, фактори виробництва. Однак, за Р. Харродом, підвищення продуктивності праці забезпечується за рахунок нейтрального науково-технічного прогресу [47]:


^ (ВЫРЕЗАНО) (1.3)


Свою модель Р. Харод, будував на факторах ефективного попиту та робочої сили, розглядаючи неперервне та плавне економічне зростання як основне вихідне положення. Темпи гарантованого зростання можуть знижуватися лише через фактор обмеженості ресурсів робочої сили. Дію технологічного прогресу в моделі не видно, фактор капіталу не враховує технологічних змін [133, c.105; 170].

Технологічний прогрес залежить від набутого обсягу знань працівників, виробничого досвіду, навичок. Це визначається обсягом залученого капіталу та оснащеністю кожного робочого місця.

Більш глибоке пояснення технологічного прогресу та детальна розробка структури виникнення і реалізації інновацій розглядались у групі моделей ендогенного економічного зростання, яка одержала назву Research & Development («винаходи та розробки»). Дані моделі виділяли виробництво інновацій як особливий сектор виробництва, розглядали деталі функціонування даного виробничого технологічного прогресу та джерела його фінансування. Найбільш значними та фундаментальними із цієї групи стали моделі Пола Ромера (1990), Агіона і Хауітта (1990, 1992), Гроссмана і Хелпмана (1991), які заклали базові основи теорії інновацій в економічному зростанні.

Пол Ромер при розробці моделі вважав, що одним з важливіших факторів економічного зростання є технологічні зміни, що у своєму загальному виді можна представити як більш досконалі інструкції, що дозволяють використовувати різні поєднання наявних у розпорядженні суспільства сировинних матеріалів; дані технологічні зміни відбуваються більшою мірою завдяки цілеспрямованій діяльності людей, які реагують подібним чином на виникаючі ринкові стимули; інструкції з використанням різних поєднань сировинних матеріалів (тобто фактично виробничі технології) принциповим чином відрізняються від інших економічних товарів; створення нових технологій еквівалентне постійним витратам виробництва – подальше використання цих технологій не вимагає додаткових витрат з боку виробника [168, 169].

Модель виробничої функції Пола Ромера має наступний вигляд [98, с.101]:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.4)


де Y – величина, що характеризує обсяг випуску кінцевої продукції;

x – основний капітал, представлений у моделі П. Ромера у вигляді всієї сукупності різних засобів виробництва, які використовуються для випуску кінцевої продукції; тим самим підкреслюється принципове значення структури основного капіталу (норма заміщення основних фондів дорівнює нулю);

i – кількість можливих технологій (наборів інструкцій), доступних для забезпечення виробничого процесу при досягнутому рівні знань А;

L – витрати праці, пов'язані з виробництвом кінцевої продукції;

НУ – ресурси людського капіталу, зосереджені в сфері виробництва кінцевої продукції;

δ – параметр наукової продуктивності;

α і β – технологічні параметри.

У цій моделі припускається, що головним фактором економічного зростання є технологічні зміни, які відбуваються за допомогою цілеспрямованих дій людини, а подальше використання створених технологій не потребує додаткових витрат зі сторони виробника [98, с.101]. У своїй моделі П. Ромер розділяє економіку на три основних сектори: дослідницький сектор; технологічний (проміжний) сектор; сектор кінцевої продукції. У дослідницькому секторі зосереджений людський капітал НА та існуючий запас знань А, де в результаті сконцентрованого його використання відбувається приріст нового знання, що виражається наступною формулою [47, 167]:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.5)


де – приріст нового знання;

А – знання;

НА – ресурси людського капіталу, зосереджені в сфері одержання нового знання;

δ – параметр наукової продуктивності.

Модель передбачає, що людський капітал розподіляється між дослідницьким сектором та сектором кінцевої продукції:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.6)


де Н – наявні сумарні ресурси людського капіталу в системі, яка моделюється;

НУ – ресурси людського капіталу, зосереджені в сфері виробництва кінцевої продукції;

НА – ресурси людського капіталу, зосереджені в сфері одержання нового знання;

П. Ромер передбачає, що сумарний обсяг людського капіталу системи залишається на розглянутому проміжку часу незмінним [168]. Можливий лише його перерозподіл між сферою виробництва і дослідницькою сферою відповідно до функції переваги споживачів.

(ВЫРЕЗАНО)

Із моделі П. Ромера безпосередньо випливає, що країни з великим нагромадженим обсягом людського капіталу будуть мати більш високі темпи економічного зростання. Отже, розвиток вільної міжнародної торгівлі сприяє підвищенню темпів зростання, оскільки обмін продукцією розширює межі економічної системи і веде, таким чином, до збільшення сумарного людського капіталу.

Досліджуючи економіку США, Ч. Джонс виявив [164, 172], що кількість вчених і інженерів у сфері НДДКР США зросла з 200 тисяч у 1950 році до приблизно 1 млн. у 1987 році. Однак, темпи зростання сукупної продуктивності факторів виробництва в розрахунку на душу населення залишилися практично на тому ж рівні, а в окремі моменти часу навіть знижувалися. Оскільки цю специфіку нових моделей відбиває в собі рівняння (1.5), Ч. Джонс запропонував його модифікацію, що дозволяє усунути розбіжності, що спостерігаються:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.7)


де LA – праця в дослідницькому секторі;

Ψ – характеризує швидкість генерації нових ідей у сфері НДДКР (наукову продуктивність).

При Ψ < 0, з ростом обсягу нагромаджених знань імовірність нововведень зменшується (після виявлення найбільш очевидних ідей знайти нові перспективні ідеї стає усе сутужніше).

При Ψ > 0 – навпаки, імовірність нововведень збільшується (нові ідеї перетворюються в базисні нововведення).

Якщо Ψ = 0, швидкість появи нових ідей не залежить від обсягу нагромаджених знань.

Умова Ψ < 0 дозволяє зняти проблему “ефектів масштабу” і побудувати “напівендогенну” модель економічного зростання, у якій державна податкова політика і субсидії, що стимулюють проведення НДДКР і нагромадження капіталу, не роблять впливу на стабільне економічне зростання у довгостроковій перспективі. Це зростання істотно залежить у його моделі як від виникаючих у результаті проведення НДДКР нових технологічних розробок, що підвищують продуктивність праці, так і від екзогенної змінної – темпів збільшення робочої сили L [161].

Модель Ф. Агіона і П. Хауітта заснована на ідеях Й. Шумпетера. Модель вивчає умови рівноваги між робочою силою, товарами кінцевого споживання і проміжними товарами, які необхідні для виробництва товарів кінцевого споживання. Товари кінцевого споживання виробляються з використанням постійно оновлюваних проміжних товарів, відповідна виробнича функція має наступний вигляд:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.8)


де – обсяг випуску продукції кінцевого споживання;

х – кількість використаних проміжних продуктів (технологій);

А – параметр, що характеризує продуктивність виробництва проміжних товарів.

Виробничий процес проміжного сектору має лінійний характер: , де – потік кваліфікованої робочої сили, що використовується в проміжному секторі. У проміжному секторі завжди виготовляється останній проміжний товар, використання нових проміжних товарів веде до збільшення параметрів виробництва А у секторі виробництва кінцевої продукції у раз :


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.9)


де – деяке значення, що відповідає початковому моменту часу;

− у даному випадку порядковий номер нововведення.

Модель несе у собі ідею, що кожне наступне нововведення спрямоване на отримання монопольної ренти, однак, це ліквідує монопольну ренту попереднього нововведення. Цінність нововведення визначається його життєвим циклом, який залежить від числа спеціалістів, що працюють у дослідницькій сфері над здійсненням наступного нововведення.

Розглянувши всі умови стаціонарної рівноваги системи, автори приходять до наступних рівнянь [47]:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.10)

(ВЫРЕЗАНО), (1.11)

(ВЫРЕЗАНО), (1.12)


де − середній темп зростання економіки;

− дисперсія середнього темпу зростання;

− частка кваліфікованої робочої сили, пов’язана з виробництвом проміжних товарів;

− параметр, який відображає інтенсивність потоку інновацій;

− параметр, який відображає масштаб впливу інновацій на економіку;

− вгнута виробнича функція для всіх ;

− кваліфікована робоча сила, яка може бути використана як у дослідницькому процесі, так і у виробничому процесі.

Наявність кваліфікованої робочої сили в дослідницькому секторі є необхідною умовою функціонування моделі, тобто , де − спеціалісти, які зайняті тільки у дослідницькій сфері.

У даній моделі прогнозується збільшення середнього темпу зростання економіки за рахунок збільшення в дослідницькій сфері людського капіталу. Що тим самим збільшує інтенсивність потоку інновацій та масштаб впливу інновацій на економіку.

Особливістю моделі «технологічних змін в споживчих товарах» Гроссмана - Хелпмана (1991) є введення функції корисності, в якій споживання благ залежить не тільки від кількості спожитих товарів та послуг, але й від їх різноманітності. Для цього в модель вводиться індекс споживання з урахуванням різноманітності. При постійному збільшенні кількості товарів буде збільшуватись індекс споживання, тим самим збільшуючи корисність споживача, так як споживач надає перевагу різноманітним товарам, відповідна виробнича функція виглядає наступним чином [47]:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.13)


де − суб’єктивна дисконтна ставка між часових переваг споживача;

− функція корисності, розраховується наступним чином:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.14)


де − постійна еластичність заміщення;

− індекс споживання з урахуванням різноманітності товарів, який розраховується за наступною формулою:


^ (ВЫРЕЗАНО) , (1.15)


де − набір товарів, доступних у момент часу t;

− споживання товарів у момент часу t;

− параметр еластичності заміщення товарів у споживанні;

і – кількість товарів, яка збільшується з часом від ;

Модель “поширення технологій і конвергенція” Р. Барро і Х. Сала-і-Мартіна (1995) побудована на основі моделі технологічних змін П. Ромера (1990), показує можливість існування стійкого росту з постійним темпом приросту на основі впровадженого в неї технічного прогресу (ендогенного росту). Технічний прогрес виражається в розширенні різноманітності виробничих (проміжних) продуктів, кожний з яких спрощено ідентифікується в моделі з визначеною технологією. Джерелом покриття витрат на дослідження є монопольний прибуток виробника проміжного продукту, з метою одержання якого він здійснює фінансування досліджень [47, 154, 155, 165].

Передбачається наступна виробнича функція, що включає ефект розширення різноманітності проміжних (інноваційних) продуктів:


(ВЫРЕЗАНО) (для дискретної множини товарів), (1.16)


(ВЫРЕЗАНО) (для безперервної множини товарів), (1.17)


де α – еластичність випуску по проміжному товарі, 0< α <1, const;

L – обсяг праці, const;

xj – кількість використовуваного j -го типу промислових товарів;

Nt – кількість доступних у момент часу t типів промислових товарів (технологій);

А – параметр продуктивності, const.

Рівняння випуску продукції в моделі має наступний вигляд:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.18)


де А – параметр продуктивності;

α – еластичність випуску за проміжним товаром;

L – обсяг праці;

N – кількість доступних технологій.

Із рівняння (1.20) випливає, що:


gY = gN , (1.19)


де gY – темп приросту обсягу випуску; gN – темп приросту технологій.

Виробнича функція в секторі R&D:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.20)


де b – параметр продуктивності в секторі R&D,

LR&D – обсяг праці в секторі R&D,

N – зовнішній ефект від уже наявної кількості типів проміжних продуктів (технологій).

Прибуток у секторі R&D:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.21)


де w – ставка заробітної плати;

q – ціна патенту на технологію.

За умови досконалої конкуренції в науково-дослідному секторі:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.22)


де η – граничні витрати інноватора.

Функція корисності з постійною еластичністю заміщення визначається як:


(ВЫРЕЗАНО), (1.23)


де ρ – дисконтна ставка;

Θ – виробництво інновацій.

Максимізація корисності (задача Рамсея) дає наступну умову оптимального росту:


^ (ВЫРЕЗАНО), (1.24)


де r – відсоткова ставка.

Оптимальний темп приросту:


(ВЫРЕЗАНО), (1.25)


де gY – темп приросту обсягу випуску;

gK – темп приросту фізичного капіталу;

gC – темп приросту споживання.

Виходячи з цього, можна стверджувати що, існує ендогенне зростання із постійним темпом, що досягається за рахунок технічного прогресу – виробництва інновацій у науково-дослідному секторі. Так, із низки розглянутих моделей випливає характер впливу інноваційної діяльності на економічне зростання [126].

Отже, з проведеного дослідження можна зробити висновок, що активний розвиток інноваційної діяльності забезпечує зростання доданої вартості продукції підприємства, сприяє збільшенню темпів росту прибутку підприємств, а отже, впливає на економічне зростання економіки країни в цілому. Таким чином, інноваційна діяльність є одним із головних факторів економічного зростання. Тому розвиток інноваційної діяльність на підприємстві є досить актуальною проблемою. Вітчизняні підприємства функціонують у досить жорсткому конкурентному середовищі, тому необхідно мати відповідний рівень конкурентоспроможності продукції. Для забезпечення відповідного рівня конкурентоспроможності потрібно своєчасно впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу у виробництво, а також підвищувати рівень освіти та кваліфікації співробітників, залучати їх до творчої діяльності. Це сприятиме постійному нагромадженню знань працівників, тобто людського капіталу та провадженню нових виробничих можливостей підприємства, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності його продукції та нагромадженню інтелектуального капіталу. А інтелектуальний капітал визначає конкурентні переваги підприємства на ринку.

Тому, завданням подальшого дослідження повинно стати: аналіз поняття інтелектуального капіталу та методів його вимірювання; дослідження структури інтелектуального капіталу.


^ 1.2. Аналіз методів та моделей вимірювання інтелектуального капіталу на підприємстві

Поняття «інтелектуального капіталу» сформувалось наприкінці 90-х років ХХ століття у країнах Заходу як наслідок процесів інформатизації виробництва та інтелектуалізації продукції, де основним товаром стають знання та інформація. Визначення «інтелектуального капіталу» має досить загальний характер і звичайно трактується як сума всіх тих знань працівників підприємства, які забезпечують конкурентоспроможність його продукції. Основною функцією інтелектуального капіталу є отримання технологічних та організаційних переваг над конкурентами.

Інтелектуальний капітал підприємства формується на базі наявного обсягу знань, вмінь та навичок працівників, тобто людського капіталу. Людський капітал здебільшого трактується як наявні у кожної особи запаси знань, кваліфікації, навичок, накопичений виробничий досвід, особисті якості (здатності, різносторонній розвиток, активність, відповідальність, характер) та мотивацій [102, с.15]. Інвестиціями у нього є освіта, нагромадження виробничого досвіду, охорона здоров’я, географічна мобільність, пошук інформації [86,