Реферат: “національний банк І його функції в ринковій економіці”

“НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК І ЙОГО ФУНКЦІЇ

В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ”





ВСТУП

Будь-яке успільство може процвітати тривалий період часу тільки тоді, коли забезпечуються матеріальні блага для його членів завдяки ефективній економіці. У сучасній економіці велике значення мають підтримка стабільності грошової одиниці, достатнє забезпечення капіталом, а також захищена від криз банківська система. Для досягнення цієї мети держави здійснюють суворий всебічний контроль, що визначено конституціями та окремими законодавчими актами.

У розвинутій ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце – він є центром грошово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні.

В сучасних умовах діяльність центрального банку має вирі­шальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон'юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни.

Зазначені обставини обумовлюють необхідність вивчення питань, пов'язаних із визначенням статусу центрального банку в економіці та сфер його функціонування, оскільки місце центрального банку в ринковій економіці багато в чому визначає хід та напрямок економічного розвитку країни. Цим обумовлена актуальність виконання курсової роботи за темою “Національний банк і його функції в ринковій економіці”.


Метою роботи є вивчення ряду питань, що стосуються умов реалізації центральним банком своїх функцій загалом і Національного банку України зокрема.


В процесі виконання роботи для досягнення поставленої мети вирішується ряд завдань:

досліджується роль і значення центрального банку в економіці країни;

наводиться характеристика та здійснюється аналіз функції та операції Національного банку України;

розкриваються засади грошово-кредитної політики України на сучасному етапі.



Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ І

^ РОЛЬ, ПРИЗНАЧЕННЯ І СТАТУС ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ В ЕКОНОМІЦІ КРАЇНИ

У державному регулюванні ринкової економіки будь-якої держави особлива роль належить грошово-кредитним системам та їх головній ланці - центральним емісійним банкам. Така роль центральних банків визначається їх статусом монопольного органу щодо постачання суспільства грошовими коштами. Центральні банки володіють значним ступенем свободи, оскільки можуть випускати в обіг необхідну кількість грошей. Це означає, що при виникненні кризових ситуацій вони у змозі надати дієву підтримку суб'єктам господарювання шляхом створення резервного фонду платіжних засобів для попередження їх банкрутств.

Центральні банки є дуже важливими для економіки своєї країни та для світових фінансових ринків. Майже всі сучасні країни мають центральні банки: наприклад, Федеральна резервна система у Сполучених Штатах Америки; Німецький федеральний банк; Банк Франції; Японський банк та інші [8, с. 10]. Кожен з них слугує як банк і для уряду країни, і для банківської системи. Поєднання цих двох функцій дає можливість центральному банку бути основним органом, що проводить грошову політику в своїй країні.

У країнах з розвинутою ринковою економікою центральний банк є єдиним емісійним органом, що забезпечує грошима та регулює одну з важливих складових ефективного функціонування господарства країни - банківську систему. Але ринкова бан­ківська система не може ефективно працювати без розвинутого фінансового ринку, оскільки вплив грошово-кредитної політики центрального банку передається економіці через механізми грошового, валютного та фондового ринків. Тому від ефективності функціонування фінансового ринку залежить дієвість грошово-кредитної політики центрального банку, ступінь його незалеж­ності у прийнятті та реалізації своїх рішень.

В ході реформуванні економіки України важливе значення мала банківська реформа, результатом якої було створення дворівневої банківської системи. Першим рівнем такої системи є незалежний від уряду та підзвітний парламенту центральний банк, а другим - незалежні від органів влади та центрального банку щодо здійснення своєї фінансової діяльності комерційні банки. При дворівневій банківській системі відповідаль­ність центрального банку за підтримку стабільності національних грошей на макрорівні відмежована від відповідальності за ефективне використання грошових коштів на мікрорівні.

Роль центрального банку, а також властиві йому функції та засоби їх досягнення в перехідних економіках обмежуються рядом причин, що пов'язані зі складнощами у формуванні ринкового правового та інституційного середовища, нерозвиненістю ринкового механізму саморегуляції у період економічної та фінансової нестабільності.

За перехідної економіки центральний банк функціонує в умовах, коли ще не сформувалась збалансована фінансова система, основними елементами якої є банківська система, фінансовий ринок, що включає фінансових посередників, пенсійні фонди, інвестиційні, страхові компанії при органічній взаємодії грошового ринку і ринку цінних паперів. У таких умовах можливим є лише часткове грошово-кредитне регулювання економіки і обмежене використання інструментів грошово-кредитної, валютної та фінансової політики для управління перехідною економікою.

За таких обставин центральний банк повинен відіграти першочергову роль у подальшому розвитку банківської системи та фінансової інфраструктури. Незалежний в значній мірі центральний банк повинен відігравати провідну роль у формуванні міцної і стабільної банківської та фінансової систем.

Центральні банки відіграють значну роль у фінансовій та економічній політиці різних країн світу. Тому вибір моделі побудови, ролі та місця Національного банку має відбуватися з урахуванням світового досвіду. Слід звертати увагу на раціональне співвідношення економічних реформ, стратегії і тактики розвитку економіки та наявність приватних інтересів, що при цьому враховуються.

Статус центрального банку є фактором, що має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури. Положення центрального банку є відображенням тих процесів, що відбуваються в економіці, рівня розвитку її політичних інститутів, демократичних традицій суспільства, його економічної культури тощо.

В ринкових умовах центральні банки - це установи, юридично незалежні від виконавчих органів влади, головним призначенням яких є забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керу­ватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. В більшості випадків основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, який визначає його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою.

Незалежність центрального банку від уряду може приймати форми політичної та економічної незалежності. Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу при наданні кредитів.

Незалежність центрального банку в цілому визначається такими факторами:

незалежність від уряду;

особиста незалежність членів органів управління центрального банку;

юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут центрального банку.

Незалежний статус центрального банку дає йому змогу не пов'язувати свої дії з динамікою політичної кон'юнктури, а забез­печувати реалізацію грошово-кредитної політики, використовуючи при цьому найефективніші засоби.

Проте незалежність центрального банку не може бути абсолютною. У тактичних питаннях щодо регулювання економіки вона не повинна суперечити стратегічним цілям економічної політики органів державного управління. Центральний банк як головний кредитний інститут держави повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами, що формують економічну й фінансову політику.

Одним з важливих етапів становлення банківської системи нашої держави стало прийняття 20 березня 1991 р. Верховною Радою Закону України "Про банки і банківську діяльність", яким було визначено самостійність банківської системи та її дворівневий характер [1]. В Україні центральним банком визнається Національний банк України, який представляє перший рівень банківської системи.

Проте цей законодавчий акт не забезпечував належним чином правову регламентацію діяльності Національного банку. Формально цей закон забезпечував достатню незалежність НБУ, та у зв'язку з постійною боротьбою законодавчої та виконавчої гілок влади за контроль над емісійною діяльністю Національного банку, законо­давчо закріплена його незалежність зводилася до незалеж­ності лише у технології банківської діяльності. Визначенням стратегії грошово-кредитного регулювання НБУ самостійно займатися не міг.

З цієї причини назріла необхідність прийняття в 1999 р. Закону "Про Національний банк України" [2], який підвищив відповідальність цього інституту за забезпечення монетарної стабільності як запоруки успішного економічного розвитку, чітко визначив статус Національного банку, його роль і місце у системі органів державної влади зокрема та суспільстві у цілому.

Незалежність Національного банку полягає в тому, що НБУ відповідно до основ бюджетної, економічної політики формує грошово-кредитну політику. Економічну і фінансову політику розробляє уряд, а парламент затверджує її. Національний банк, отримавши документи, що визначають економічну і фінансову політику, самостійно розробляє відповідну монетарну політику і специфічні фінансові інструменти, які б забезпечили якісне виконання політики, прийнятої парламентом. Верховна Рада не втручається у розробку монетарної політики і не затверджує її. Це завдання лише центрального банку. Національний банк повинен підтримувати економічну програму уряду до того часу, поки вона не суперечитиме виконанню основної функції українського центрального банку - забезпечення стабільності власної грошової одиниці.


^ РОЗДІЛ ІІ

ФУНКЦІЇ ТА ОПЕРАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Роль центральних банків в значній мірі визначається тими функціями, які вони виконують. Для більшості центральних банків промислово розвинутих країн характерними є такі функції:

Емісія грошей та регулювання цінності національної валюти - ця функція центрального банку є визначальною у його діяльності. Центральний банк володіє виключним правом щодо випуску в обіг готівки, що відбувається у процесі кредитування комерційних банків, дер­жавного бюджету, купівлі цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.

Проведення грошово-кредитної політики всередині країни - полягає у сукупності заходів центрального банку, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня процентних ставок та інших показників грошового обігу та ринку позичкових капіталів.

Забезпечення кредитними ресурсами комерційних кредитних орга­нізацій - з метою недопущення дестабілізуючих процесів у кредитній системі країни центральний банк у період напруженого стану на грошовому ринку виступає для комер­ційних банків кредитором останньої інстанції. Він здійснює короткострокове кредитування банківських закладів у вигляді переобліку векселів чи застави цінних паперів у випадку тимча­сової втрати їх ліквідності. Також центральний банк є гарантом стабільності фінансової системи, оскільки здійснює нагляд та регулювання процесу здійснення фінансових платежів окремих осіб, фірм та депозитних закладів з метою забезпечення нормальної щоденної роботи фінансової системи. Таким чином центральний банк функціонує як банк банків.

Підтримка курсу національної валюти на міжнародному фінансовому ринку - центральний банк повинен втручатися у політику курсоутворення національних грошей з метою недопущення значних коливань валютного курсу;

Виконання фінансових доручень уряду - центральні банки, будучи фінансовими агентами уряду, виконують цілий комплекс операцій для його обслуговування.



Серед функцій центральних банків виділяють основні, без яких неможливе виконання головного завдання центрального банку - збереження стабільності національної грошової одиниці, - і додаткові, які сприяють вирішенню цього завдання (див. рис. 2.1.).



Основне завдання ЦБ

Збереження стабільності національної грошової одиниці











Регулюючі

Контролюючі

Обслуговуючі

Управління державним боргом



Управління сукупним грошовим оборотом

Здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи

Організація платіжно-розрахункових відносин комерційних банків

Проведення аналітичних досліджень і ведення статистичної бази даних


Регулювання грошово-кредитної сфери


Проведення валютного контролю

Кредитування банківських установ та уряду

Виготовлення банкнот


Регулювання попиту і пропозиції на кредит

Виконання ролі фінансового агента уряду

Рис. 2.1. Функції центрального банку


Основні функції, що виконує центральний банк, поділяються на регулюючі, контрольні й обслуговуючі. Додаткові функції центрального банку не пов'язані безпо­середньо з його головним завданням, проте сприяють його реалізації. До таких функцій належать управління державним боргом, проведення аналітичних досліджень і ведення статистичної бази даних, виготовлення банкнот та інші.

Серед усіх функцій центрального банку найважливішими є функції в системі регулювання пропозиції грошей. Згідно ст. 6 Закону "Про Національний банк України" основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України.


^ 2.1. ОРГАНІЗАЦІЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ


В умовах ринкових відносин кругооборот капіталу здійснюється у грошовій формі. Грошовий оборот являє собою процес безперервного руху грошових знаків між суб'єктами економічних відносин у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання націо­нального продукту, який здійснюється шляхом безготівкових розрахунків та через обіг готівки. З кількісної точки зору грошовий оборот - це сукупність усіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються у народному господарстві [8, с. 52].

Суб'єктами грошового обороту є всі юридичні та фізичні особи, які приймають участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні валового суспільного продукту держави. Усі вони певним чином одержують грошові доходи, заощаджують чи витрачають їх і цим впливають на економічні процеси.

Грошовий оборот складається з окремих каналів руху грошей між суб'єктами грошового обороту:

центральним банком і комерційними банками;

центральним банком і державою;

комерційними банками;

підприємствами й організаціями;

банками і підприємствами;

банками та населенням;

державою, населенням і підприємствами;

підприємствами, організаціями та населенням;

фізичними особами;

банками і фінансовими інститутами різноманітного призначення.

По кожному з цих каналів гроші здійснюють зустрічний рух як у національній, так і в іноземній валюті. Центральний банк як організатор грошового обороту є вихідним і кінцевим пунктом моделі грошового обороту, оскільки він - єдиний емісійний центр держави. Наповнення економіки грошовими коштами центральний банк здійснює через комерційні банки, які є основною ланкою моделі грошового обороту - через комерційні банки здійснюється кругооборот готівки і безготівкових платежів.

Емісія грошей займає особливе місце в функціонуванні центрального банку. Тільки йому надано законодавче право випускати в обіг готівку - банкноти та розмінну монету. Обсяги емісії готівки регулюються центральним банком з урахуванням загальних задач його грошово-кредитної політики. Сам випуск готівки здійснюється шляхом продажу банкнот і монети комер­ційним банкам в обмін на їх резерви в центральному банку. Емісія грошей виконує такі функції:

Забезпечення економіки засобами обігу, платежу, нагромадження для нормального її функціонування. Це головна функція. Кількість грошей, необхідну для функціонування народного госпо­дарства, можна підрахувати виходячи із суми вартостей усіх вироб­лених за певний період товарів і послуг та швидкості обігу грошей.

Покриття дефіциту державного бюджету (в критичній ситуації,
коли інших джерел покриття немає). Наслідком надлишкового випуску грошей є інфляція, за якої відбувається зростання цін,
дезорганізація господарського життя, соціальна напруженість.

Регулююча функція - збільшуючи або зменшуючи емісію грошей у розумних межах, держава може сприяти пожвавленню еконо­міки шляхом вливання грошових засобів, боротися з ростом цін, скорочуючи ці вливання. Одним із аспектів регулюючої функції емісії грошей є підтримка стабільності національної грошової одиниці.

Емісійну діяльність розглядають у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні під емісійною діяльністю центрального банку мають на увазі випуск в обіг лише готівки, а у широкому розумінні емісійна діяльність означає поповнення грошового обігу усіма видами грошових коштів, що обумовлює збільшення сукупного грошового обороту.

Центральний банк є монополістом щодо випуску в обіг готівки. Він здійснює також емісію безготівкових (депозитних) грошей, проте тут центральний банк не є монополістом. Створенням безготівкових грошей також займаються комерційні банки.

Кількість грошей в обігу зумовлюється емісією Центрального банку. Зростання його активів, незалежно від напряму росту, неминуче призводить до збільшення грошового обігу суспільства.

Відмінність центрального банку від інших кредитних інститутів полягає в тому, що він сам створює для себе ресурси кредитування. Інші банківські установи у процесі здійснення своїх кредитно-розрахункових операцій в основному лише перерозподіляють створені центральним банком грошові засоби.

У відповідності до чинного законодавства, Національний банк України забезпечує виготовлення грошових знаків (банкнот і монет) і регулює їхнє функціонування на всіх етапах руху - від випуску в обіг до знищення вилучених з обігу зношених, пошкоджених та фальшивих банкнот і монет. НБУ розробляє дизайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки тощо.

Національний банк як емісійний центр країни має повнова­ження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу на території України. Він встановлює правила випуску обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.


^ 2.2. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА


2.2.1. СУТНІСТЬ, ЗАВДАННЯ І ЦІЛІ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ


Під грошово-кредитною (монетарною) політикою розуміють комплекс взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк.

Суть державного регулювання за допомогою грошових інстру­ментів - це кількісна зміна пропозиції вільних грошей і зміна "ціни кредиту" - процента, що визначає попит на позичковий капітал і масштаби приросту вкладів, тобто формування пропозиції кредитних засобів.

Майже всі інструменти монетарної політики здійснюють опосе­редкований і загальний вплив на економіку. Розрив у часі між використанням того чи іншого інструмента грошово-кредитної політики і його ефектом досить тривалий, крім того кількісний результат застосування цих інструментів важко піддається попередній оцінці.

Регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних методів передбачає створення умов, при яких економічний суб”єкт сам приймає рішення, що відповідають інтересам держави. Це здійснюється через ринок цінних паперів, зміну грошової маси, банківських резервів і процентних ставок.

Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої представницькі органи — центральний банк і відповідні урядові структури - міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи. Визначальна роль у здійсненні усього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.

Об'єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, є пропозиція грошей, процентна ставка, валютний курс, швидкість грошового обігу, рівень інфляції та ін.

Вибір об'єктів грошово-кредитного регулювання залежить від економічної ситуації в країні і означає, що центральний банк може, залежно від ситуації, здійснювати орієнтацію на один з перерахованих вище об'єктів чи декілька одночасно.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у формуванні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання еконо­міки - міністерство фінансів, уряд, Верховна Рада.

Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, що слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.). Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе персо­нальну відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери.

У загальному вигляді завдання монетарної політики полягає у створенні умов, при яких економічні агенти (громадяни, підприємці, суспільні і громадські органи), реалізуючи свободу вибору, здійснювали б дії, що співпадають з цілями економічної політики держави. Грошово-кредитне регулювання є індикативним і не має примусового характеру.

Грошово-кредитна політика центрального банку не є автономною. Кінцева мета грошово-кредитного регулювання економіки збігається з основоположними цілями макроекономічної політики держави. Тобто центральний банк, будучи функціо­нальним органом країни з регулювання грошового обігу, прагне досягнення цілей, які ставить перед собою уряд.

Цілі грошово-кредитної політики поділяють на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.

Стратегічними цілями монетарної політики центрального банку є кінцеві цілі економічної політики держави - досягнення такого економічного зростання, при якому забезпечуватиметься висока зайнятість, стабільність цін обмінного курсу грошової одиниці. Центральний банк повинен сприяти досягненню цих цілей. Щодо стратегічних цілей нього не повинно бути розбіжностей з урядом.

Досягти одночасно всіх стратегічних цілей неможливо, оскільки деякі з них суперечливі. Протиріччя між стратегічними цілями ставить центральні банки та уряди країн при проведенні грошово-кредитної політики перед проблемою вибору. Залежно від економічної та політичної ситуації в країні, пріоритети можуть надаватися тим чи іншим цілям.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін чи погашення інфляції, оскільки саме вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність національних грошей. Через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

Стратегічні цілі формуються для довготермінового періоду, для їх досягнення центральні банки розробляють проміжні цілі.

До проміжних цілей відносять пожвавлення чи стриму­вання кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи рівень процентної ставки та масу грошей в обігу, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них - рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості.

Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей. Потреба у визначенні тактичних цілей викликана тим, що засоби проведення грошово-кредитної політики — операції на відкритому ринку, зміна рівня резервних вимог і облікова політика - в основному не мають безпосереднього впливу на стратегічні цілі. До того ж, економічні процеси мають зворотну реакцію, яку не завжди вдається точно передбачити. Розробка системи тактичних цілей дає змогу запобігати шокуючим впливам на економіку та значним помилкам у здійсненні грошово-кредитного регулювання. Головною рисою обраних тактичних цілей є їх безпосередній зв'язок зі стратегічними цілями.

Враховуючи вибір стратегічних, проміжних та тактичних цілей, центральний банк країни розробляє свою грошово-кредитну політику залежно від економічної та політичної ситуації.

Для більшості центральних банків основною метою грошово-кредитної політики є стримання інфляції на низькому і стабільному рівні.

Таким чином, до основної цілі монетарної політики відноситься стабільність цін. Лише за умов стабільних або майже стабільних цін економічні агенти здатні вести передбачувану і ефективну господарську діяльність. За будь-яких обставин у економіці головною умовою непохитності держави є стабільні гроші.

З огляду на сформульовану ціль монетарної політики регулювання кількості грошей в обігу набуває першочергового значення для визначення концептуальних основ її реалізації, оскільки зростання загального рівня цін можливе лише за умов зростання кількості грошей в обігу при інших незмінних чинниках. Забезпечення керованості емісійними процесами і відповідної стабільності грошового обігу також є безпосередньою метою монетарної політики, весь інструментарій якої повинен бути спрямований на досягнення оптимальної рівноваги у співвідно­шенні між попитом і пропозицією грошей, щоб забезпечити стабільність грошового обігу.


^ 2.2.2. ІНСТРУМЕНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ НБУ


Як посередник між державою та банківською системою країни, центральний банк покликаний регулювати грошові і кредитні потоки за допомогою певних інструментів.

Ступінь розвитку фінансово-кредитної системи країни, її інфраструктурних елементів визначає інструментарій грошово-кредитної політики, від якого багато в чому залежить ефективність здійснення монетарного регулювання.

Залежно від конкретних завдань грошово-кредитна політика центрального банку спрямована або на стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія), або на її обмеження (кредитна рестрикція). Шляхом проведення кредитної експансії центральні банки пере­слідують цілі піднесення виробництва й пожвавлення кон'юнктури. За допомогою кредитної рестрикції вони намагаються запобігти “перегріву” кон”юнктури, що спостерігається в періоди економічних підйомів.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання поді­ляються на адміністративні (прямі) та ринкові (опосередковані).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів. Ринкові (опосередковані) інструменти відріз­няються більшою гнучкістю порівняно з адміністративними, хоча результати їх застосування не завжди адекватні наміченій меті. Проте зараз спостерігається відхід центральних банків розвинутих країн від прямих методів впливу до ринкових.

До найважливіших адміністративних інструментів можна віднести:

механізм готівкової емісії;

встановлення "стелі" кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам;

пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки;

обмеження споживчого кредиту;

обмеження на відкриття філій та відділень.

Застосування адміністративних інструментів є доцільним у тому випадку, якщо ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той чи інший проміжок часу. Прикладом застосування адміністративних інструментів НБУ в Україні було встановлення тимчасового обмеження для комерційних банків на видачу вкладів фізичних та юридичних осіб в листопаді-грудні 2004 р. у зв”язку з політичними подіями в країні.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів державного управління. Вона охоплює три механізми монетарної політики:

регулювання норми банківських резервів;

регулювання облікової ставки на позики, що надаються центральним банком;

здійснення операцій на відкритому ринку.

Резервні вимоги щодо зобов'язань комерційних банків є інструментом, який відзна­чається простотою у застосуванні, що разом із безпосереднім впливом на рівень ліквідності комерційних банків робить його досить привабливим.

Обов'язкові резерви є часткою банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка згідно з чинним законодавством або встановленими нормативними актами має зберігатись у формі касової готівки комерційних банків та їхніх депозитів у центральному банку.

Резервні вимоги розглядаються як пасивний інструмент, що підтримує та супроводжує активніші монетарні інструменти.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, комерційні банки отримують можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через додаткове кредитування до емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Внаслідок того, що лише незначна частина усіх активів комерційних банків знаходиться у формі готівки, зміна норми резерву на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення пасивів банківської системи.

Наявність банківських резервів відповідає інтересам бан­ківської системи, оскільки вони виступають умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи. До того ж банківські резерви виконують функцію страхування ненадійних позик: знижуючи ризикованість бан­ківських вкладень та мінімізуючи втрати від банкрутств банків, вони є гарантією стабільності банківської системи у цілому.


Метою застосування резервних вимог є:

обмеження темпів зростання грошової маси;

вилучення надлишкових коштів із грошової сфери;

формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовою масою;

регулювання попиту на банківські ресурси.

Роль мінімальних резервів для високорозвинутої банківської системи полягає не в тому, що вони є фондом ліквідності, а у тому, що вони - інструмент регулювання кредитної діяльності банків.

Норма мінімальних резервних вимог встановлюється у законо­давчому порядку.

Політика мінімальних резервів як інструмент грошово-кредитної політики використовується Національним банком України для плану­вання та регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків щодо їхніх зобов'язань стосовно залучених коштів юридичних та фізичних осіб.

НБУ використовує норматив обов'язкового резервування як один із інструментів реалізації грошово-кредитної політики з метою контролю за грошовими агрегатами шляхом зниження або збільшення грошового мультиплікатора.

Зобов'язання виконувати резервні вимоги виникає у комерційного банку з моменту отримання ліцензії НБУ на право здійснення відповідних банківських операцій. Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансі комерційного банку кошти юридичних та фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком коштів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ.


Практично в усіх країнах світу комерційні банки можуть отримати кредитні ресурси у центрального банку, котрі останній надає з певними процентами. Дисконтна чи облікова ставка, що застосовується центральним банком при операціях з комерцій­ними банками щодо врахування короткострокових державних облігацій і переврахування комерційних векселів та інших видів цінних паперів, що відповідають вимогам центрального банку, називається офіційною обліковою ставкою. Офіційна облікова ставка - це плата, яку бере центральний банк при купівлі в комерційних банків цінних паперів до настання термінів їх оплати.

Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових ставок за кредитами. Встановлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк визначає вартість залучення кредитних ресурсів комерційними банками. Чим вищий рівень офіційної облікової ставки, тим вища вартість кредитів рефінансування центрального банку.

Разом з тим різний рівень офіційної облікової ставки стиму­лює також переміщення капіталів, які шукають прибуткового застосування, з країн із низькими ставками до країн, де ставки високі, що значно впливає на стан балансу руху капіталів і на платіжний баланс різних країн. Таким чином, зміна офіційної облікової ставки використовується і яі метод валютного регулювання.

Регулювання облікової ставки відноситься до ринкових інстру­ментів грошово-кредитного регулювання. Механізм регулювання за допомогою змін офіційної облікової ставки досить простий. Наприклад, якщо центральний банк має за мету зменшення кредитних можливостей комерційних банків, - він підвищує облікову ставку, роблячи тим самим дорожчими кредити рефінансування. Якщо ж метою центрального банку є розширення доступу до кредитів комерційним банкам, - він знижує рівень облікової ставки.

Шляхом маніпуляцій офіційною обліковою ставкою центральні банки впливають на стан не лише грошового, але й фінансового ринку.

Національ­ний банк України використовує облікову політику головним чином для забезпечення надійності та стабільності банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу країни.

Для того, щоб облікова ставка Національного банку використо­вувалась у повному обсязі як інструмент монетарного регулю­вання, вона повинна відповідати певним принципам:

забезпечення позитивного рівня облікової ставки щодо інфляції;

рівень облікової ставки повинен перебувати в межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.

За різних макроекономічних умов держава в особі центрального банку може провадити або політику кредитної рестрикції, або політику поступо­в