Реферат: К. Й. Кілінська доктор географічних наук, (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича)

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича


Теоретичні та прикладні аспекти рекреаційного природокористування

в Україні


Монографія


Чернівці


Чернівецький національний університет


2010


УДК

ББК

Рекомендовано до друку Вченою Радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

(протокол № …, від ………2010)


Відповідальний редактор:

К.Й. Кілінська – доктор географічних наук, (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича).


Рецензенти:


Теоретичні та прикладні аспекти рекреаційного природокористування в Україні: монографія / К. Кілінська, В. Руденко, Н. Аніпко, Н. Андрусяк, Н. Коновалова та ін. – Чернівці: Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2010. – 250 с.


У монографії представлений аналіз теоретико-методологічних та нормативно-правових засад рекреаційно-туристичного природокористування, здійснений аналіз природно-ресурсного потенціалу рекреаційного природокористування та історико-культурних пам’яток.

Для фахівців у галузі географії, екології, працівників науково-дослідних установ, викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів, студентів туристичних, географічних, геоекологічних, природоохоронних спеціальностей.

УДК

ББК

Автори: д. г. н. К.Й. Кілінська (1.1., 1.3., 2.1., 2.5.), к. г. н. Н.П. Аніпко (3.1., 3.2.), к. г. н. Н. І. Коновалова (1.4.), к. б. н. Н.С. Андрусяк (предмова, 2.2.), к. л. н. О.М. Данилова (2.4.), к. г. н. В.І. Костащук (1.5.,3.3.), к. г. н. В.К. Сівак (2.4.), Т.Д. Скутар (1.2.), С.В. Каланча (2.3.), А.Г. Лісовська(1.4., 2.6.), І.Д. Бойко (1.3.,1.7.), С.М. Павлюк (1.6., 2.8.), С.І. Грибюк (2.5.), О.І. Левицький (2.7.), К.В. Мельник (3.2.), І. Генцарюк (1.3.)


ISBN…. 978-966-423-123-4 © Чернівецький національний університет, 2010


ЗМІСТ

Стр.

Розділ 1. Теоретико-методологічні та нормативно-правові засади рекреаційно-туристичного природокористування в Україні..




1.1. Теоретико-методологічні засади еколого-прогнозної оцінки рекреаційної різноманітності……………………………




1.2. Нормативно-правове забезпечення туристичної діяльності – основа ефективної державної політики в Україні……………




1.3. Психологічні аспекти безпеки у туризмі (виявлення та вивчення за допомогою методу анкетування)………………..




1.4. Суспільно-географічні дослідження територіально-рекреаційних систем Чернівецької області…………………….




1.5. Дитячо-юнацький туризм та екскурсії в Україні……….…




1.6. Роль менеджменту на підприємствах туристичної індустрії (на прикладі лікувально-оздоровчого комплексу „Верховина”)…………………………………………………….




1.7. Зелена зона міста – об’єкт рекреаційно-туристичного природокористування………………………………………….




Список використаних літературних джерел до розділу 1…..




Розділ 2. Природно-ресурсний потенціал рекреаційного природокористування……….




2.1. Рекреаційно-туристична природно-гос­подарська різноманітність Карпато-Подільського регіону………………..




2.2. Водно-рекреаційні території України та їх роль в урбанізовано-компенсаційній рекреації………………………...




2.3. Вплив стічних вод міста Чернівців на екологічний стан річки Прут………………………………………………………




2.4. Перспективи розвитку екологічного туризму в межах лісового фонду Чернівецької області…………………………




2.5. Рекреаційна діяльність на території національного природного парку «Вижницький»………………………………




2.6. Природоохоронно-рекреаційна діяльність Чернівецького державного лісового господарства……………………………...




2.7. Зайнятість та безробіття населення Івано-Франківської області у контексті розвитку економічних інтересів туристично-рекреаційного комплексу………………………..




2.8. Інвестиційна привабливість Івано-Франківської області...........................................................................................




Список використаних літературних джерел до розділу 2…..




Розділ 3. Історико-культурні пам’ятки – складова рекреаційного природо­корис­тування………………………………………………….......




3.1. Розвиток фестивального туризму в середньовічних замках та фортецях України……………………………………………..




3.2. Пам’ятки сакральної архітектури Чернівецької області як складова історичних ландшафтів та потенціал розвитку туризму…………………………………………………………..




3.3. Пам’ятки архітектури як чинник формування туристичного потенціалу (на прикладі м. Чернівців)………….




Список використаних літературних джерел до розділу 3…..





ПЕРЕДМОВА


Про потреби населення в організованих рекреаційних територіях, які б спеціалізувалися на окремих видах рекреаційної діяльності, почали згадувати на початку 70-х років ХХ ст. Сьогодні рекреація постає як глобальне явище, що має стабільні темпи зростання, тому її вважають одним із перспективних напрямів суспільно-економічного розвитку.

Рекреація виявляється на конкретній території шляхом дії об’єктивних умов та суб’єктивних чинників, які забезпечують переваги її розвитку на цих територіях.

Урізноманітнення та розширення рекреаційної діяльності, внаслідок розвитку туризму як масового явища, є головною причиною виділення нових рекреаційних територій, основою яких є конкретні ландшафти з індивідуальним комплексом сприятливих для відпочинку природних умов. Оцінка та врахування природних умов і ресурсів сприяють ефективному веденню рекреаційної діяльності в кожній ландшафтній місцині та правильному виділенню профілю рекреаційної зони.

Повноцінна організація рекреаційної діяльності можлива у випадку, коли вихідними даними є рекреаційні потреби. Складові останніх: необхідність та бажання пізнання та активних розваг, відновлення фізичних сил організму, духовна складова тощо. Потреби суб’єкта у рекреації зафіксовані комплексом оздоровчих, лікувальних, культурно-пізнавальних й інших занять та залежать від необхідних для реалізації цього комплексу природних умов і ресурсів.

До питання рекреаційного попиту підходять індивідуально. Однак естетична привабливість ландшафту, висока розчленованість рельєфу, наявність оглядових майданчиків, унікальних пам’яток природи та культурні надбання того чи іншого регіону завжди будуть користуватися рекреаційним попитом.

В умовах все більшої самостійності управління регіонами постає необхідність обґрунтування основних напрямків розвитку рекреаційних територій. При цьому вкрай важливо сформувати соціально-економічний механізм рекреаційного природокорис­тування. Альтернативою удосконалення існуючих структур управління рекреаційними ресурсами може стати створення нових корпоративних організацій, головною функцією яких є створення ефективного регіонального фінансово-економічного інвестування рекреаційних господарств.

В Україні значну частину природного потенціалу складають: рекреаційні ландшафти (лісові, приморські, гірські), оздоровчі ресурси (мінеральні води та лікувальні грязі), природно-заповідні об’єкти (національні природні та регіональні ландшафтні парки, біосферні заповідники, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва тощо), території історико-культурного призначення (пам’ятки архітектури та містобудування, історико-архітектурні заповідники та ін.).

Не менш важливе місце у розвитку рекреації в Україні займає інша група рекреаційних ресурсів: історико-культурні, які включають культурні об’єкти, пам’ятки історії, архітектури, археології, етнографічні особливості території, що є важливим засобом задоволення потреб пізнавально-культурної рекреації. Загальна кількість архітектурно-історичних пам’яток в Україні складає близько 48690 об’єктів. Їх цінність та численність у межах областей істотно різниться. Найбільше архітектурно-історичних пам’яток, що охороняються державою і церквою, у Львівській, Київській та Чернігівській областях. Найцінніші культурно-історичні ресурси - у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській областях, Республіці Крим.

Специфічною складовою частиною рекреаційних ресурсів є однорідні (гомогенні) рекреаційні ресурси - соціальні і природні об’єкти, явища, події, походження яких тісно пов’язане як з територією України (де вони розташовані або відбувалися), так і з територією тієї країни, в межах якої даний об’єкт, явище, подія первісно виникли. В Україні виявлена значна кількість таких об’єктів, деякі з них мають світове та європейське значення, унікальний історико-інформаційний, духовно-естстичний, інтерна­ціональний потенціал. Найголовнішим в ефективному використанні рекреаційних ресурсів є наявність організаціонної інфраструктури. Це готелі, мотелі, будинки відпочинку, пансіонати, санаторії, заклади харчування, транспортні засоби, заклади для розваг, атракції та ін.

Дослідженнями явища рекреації займаються фахівці різних галузей наукознавства - географи, біологи, психологи, екологи, медики, соціологи, економісти. У зв’язку з цим виникає проблема у визначенні понять, що відносяться до рекреації . Рекреація як така є одним з основних об’єктів дослідження таких наук і наукових напрямів, як рекреаційна географія, рекреалогія, рекреаційне природокористування і інших.

Монографія присвячена дослідженню та аналізу рекреаційно-туристичного природокористування, рекреаційного природно-ресурсного потенціалу, історико-культурних пам’яток як складової рекреаційного природокористування.

У розділі ”Теоретико-методологічні та нормативно-правові засади рекреаційно-туристичного природокористуван­ня в Україні” обгрунтовано теоретико-методологічні засади еколого-прогнозної оцінки рекреаційної різноманітності (Клавдія Кілінська), проаналізовано нормативно-правове забезпечення туристичної діяльності – основа ефективної державної політики в Україні (Тетяна Скутар), виявлено та вивчено, за допомогою методу анкетування, психологічні аспекти безпеки у туризмі (Клавдія Кілінська, Ірина Бойко, Ірина Генцарюк).

Важливими є суспільно-географічні дослідження територіально-рекреаційних систем Чернівецької області (Надія Коновалова, Алла Лісовська), характеристика зеленої зони міста ­як об’єкту рекреаційно-туристичного природокористування (Ірина Бойко). Проаналізований менеджмент у лікувально--оздоровчому комплексі „Верховина” (Світлана Павлюк), який активно використовується для організації дитячо-юнацького туризму (Володимир Костащук).

У розділі „Природно-ресурсний потенціал рекреаційного природокористування” обгрунтовано рекреаційно-туристичну природно-господарську різноманітність Карпато-Подільського регіону (Клавдія Кілінська), досліджено рекреаційну діяльність на території національного природного парку „Вижницький” (Клавдія Кілінська, Світлана Гриб’юк) та природоохоронно-рекреаційну діяльність Чернівецького державного лісового господарства (Алла Лісовська). Водно-рекреаційні терирорії відіграють важливу роль в урбокомпенсаційній рекреації (Наталія Андрусяк) за умови їх відповідного екологічного стану (Cтепан Каланча). Великої значимості набуває екологічний туризм на територіях лісового фонду (Ольга Данілова, Володимир.Сівак), що відіграє значну роль у інвестиційній привабливості регіону (Світлана Павлюк).

У туристично-рекреаційному комплексі регіону мають змогу працевлаштовуватися фахівці з туризму, однак, проблема безробіття в регіоні залишається актуальною (Олександр Левицький).

Розділ „Історико-культурні пам’ятки – складова рекреаційного природокористування” складається з аналізу діючих монастирів Чернівецької області (Наталя Андрусяк, Клавдія Кілінська), пам’яток сакральної архітектури Чернівецької області (Наталя Аніпко, Катерина Мельничук), характеристики формування туристичного потенціалу (Володимир Костащук), дослідження середньовічних замків та фортець як осередків розвитку фестивального туризму (Наталя Аніпко).

У монографії представлений авторський підхід до вивчення рекреаційно-туристичної різноманітності території України та її регіонів. Однак питання рекреації та туризму багатогранне: регіонально природно-соціально-економіко-історико-культурні та екологічні аспекти (напрями) вивчення, використання та охорони вимагають постійного удосконалення методичного апарату дослідження, виявлення нових підходів з метою прогнозування розвитку та функціонування рекреаційно-туристичної сфери діяльності.


Розділ 1. Теоретико-методологічні та нормативно-правові засади рекреаційно-туристичного природокористування в Україні


1.1. Теоретико-методологічні засади еколого-прогнозної оцінки рекреаційної різноманітності


Оцінка – складна суб’єктивна субстанція, структурована за певними со­ціально-економічними і політично-культурними критеріями. Це категорія цін­ності, що означує процес усвідомлення (позитивної чи негативної) значимості явищ природи, витворів праці, форм виробничо-трудової діяльності людини, со­ціально-політичних утворів [21].

Поняття “оцінка” (“логіка добра”, “формальна теорія цінностей”, “фор­мальна аксіологія”) добре знайомий пересічній людині [6]: перше, на що ак­центується увага – це властивість оцінки (відмінна, позитивна, задовільна, не­задовільна). Властивість оцінки визначається дослідженнями форми (струк­тури) думки, сприяє визначенню обґрунтованості (необґрунтованості) висновків і систематизацію останніх. Філософське розуміння оцінки зводиться до визнан­ня її як аксіоми сучасного суспільного буття.

Матеріалістичною основою оцінки є протиставлення теоретичних пог­лядів (дескриптивний, індикативний, деклараційний) практичним реаліям (ак­сіологічний). Теоретичне протиставлення – це форми, способи, підходи, за до­помогою яких відображаються реалії. Практичне протиставлення представлене кількісними показниками властивостей і характеристик об‘єкта, що відображає його розвиток у певному просторово-часовому відтинку.

Оцінка є свого роду “ціною цінності”, “вагою цінності”, “ціною значи­мос­ті” тощо. Цінність – це ступінь зацікавленості суб'єкта. Найчастіше цінність ви­користовується у контексті “позитивна цінність” чи “добро”. Цінність у нашому розумінні охоплює позитивні, негативні, а також і нульові атрибути об‘єкта. Цінність – це предмет оцінки.

Вибір об'єкта оцінки визначається сферою знань, логічною структурою і вводить у коло вживаної термінології специфічну термінологію типу “добро”, “зло” та ін.

Оцінка за різних суспільних епох була возвеличена до рангу найваж­ливішого методу дослідження та слугувала основним аргументом доказу. Але й відомі погляди на оцінку як таку, що (через суб’єктивний характер) є недо­пустимою у науці. Поширена тривалий час думка, що наука не повинна вмі­щувати оцінок, (бо вона має право висвітлювати те, що є, а не те, що повинно бути і те, чому краще бути) наразі терпить фіаско. Постулат про допустимість оцінок у наукових дослідженнях був обґрунтований Г. Мюр­далем. Він зазна­чив, що “для усунення пристрастей в … науках не можна запропонувати нічого, крім поради відкрито признати процес оцінювання, вводити сформульовані оцінки, … належним чином уточнювати оцінкові посилання” [25].

Оцінка і норма. Оцінка часто ототожнюється із нормою. Проблема зв'яз­ку оцінки і норми особливо суттєва для теорії і практики прогнозування. Відпо­вісти наразі на всі питання, що стосуються взаємних стосунків оцінки і норми не можливо, але внести ясність у проблему логічних зв'язків цих двох форм прак­тичного ствердження можна.

По відношенню до норм існує декілька точок зору. Перша, утилітарна: норма – це засіб для “обґрунтованої” характеристики зміни навколишнього при­родного середовища (НПС) [1]. Завдяки “жорсткості” і “пластичності” норма змінюється рівнобіжно зі суспільними запитами. „Норма – це мінімальна (чи гранична) речовинна кількість, що допускається правилами, планами, право­вими документами. Це загально визнаний в певному соціумі постулат, точка зо­ру, світогляд, поведінка людини у суспільстві, що узасаджені законом. Це пра­вило, закон у певній галузі знання” (БСЭ. 1974, т. 17, с. 123).

Норма визначається як “пересічна величина”, “встановлена міра”, “обо­в'язковий порядок”. Вона розглядається як якісна (“обов'язковий порядок”) і як кількісна міра (“гранична” величина – норматив”), що забезпечує допустимий суспільний оптимум. Суспільна норма – це узагальнена, перевірена практикою оцінка певних речей, соціального явища, виду діяльності у найтиповіших ситуа­ціях взаємостосунків людини і довкілля. У нормі згорнуті прогнозні оцінки: в нормах-заборонах втілюється негативна оцінка, у нормах-рекомендаціях – позитивна оцінка тих процесів, які підлягають аналізу.

Окремі географічні дослідження базуються на певних нормах (нор­ма­тивах), що забезпечують їх повну сутнісну системну цінність. Вони спрямовані на регулювання стосунків людини (суспільства) з природою з метою збережен­ня основних властивостей природи, здоров’я людини і генофонду. Природоохо­ронні норми мають на меті зберегти властивості компонентів природи, геоекологічні наці­лені на збереження природи як середовища життя й власне самого життя. Гео­екологічна норма обмежує, контролює, стимулює хід природних, суспільних, економічних, виробничих процесів, що протікають відповідно до встановлених часом закономірностей.

Норма – це засіб контролю, елемент управління. з юри­дичної точки зору – це гарантія захищеності. Норми слугують “нульовим відліком” для визначення допустимого впли­ву і, водночас, є об'єктами нормування: нормальний стан (допустимий), проміж­ний (передкризовий), кризовий, катастрофічний (табл. 1).

^ Таблиця 1

Градації стану НПС як одна із основ екологічного нормування

№ пп.

Стан НПС

^ Характеристика стану НПС

1.

Допус-тимий

Поділяється за ступенем строгості від більш до менш строгого: 1) еталонний (фоновий), традиційно-культурний; 2) “стра­те­гічно цільовий” допустимий стан для поточного контролю ста­ну найцінніших об'єктів і для після прогнозного контролю трен­ду зміни НПС; 3) тактичний часовий стан з рівнями еталонів у вигляді ГДК на основних природно-господарських об'єктах для моніторингу і здійснення екологічного зонування

2.

Проміж-ний

(докри-зовий)

Умовно виділяють кілька проміжних станів: а) інкубаційний (ко­ли ознаки зміни не проявляються, але вже існують, генетично закладені у довкіллі); б) хворобливий(появляються перші ознаки хвороби); в) ремісійний (наступає тимчасове покращення довкілля)

3.

Кризовий

Проявляються зафіксовані ознаки суспільно небезпечних змін. Індикатором слугує динаміка захворювання, порушення пей­заж­ності довкілля, різка активізація екологічних чинників

4.

Катастрофічний

Широке поширення фіксуючих ознак незворотних змін. Мова йде про екологічну катастрофу

норма передує оцінці. За сутністю норма є суб‘єктивною категорією.

Підсумовуючи інформацію про особливості норми визнаємо, що норма – це інструмент, що визначає суб’єктно-об’єктний підхід, оператор дії до покращення, зміни, оптимізації, охорони НПС [16].

Мотиватор оцінки. Основним мотиватором оцінки є соціальні, еконо­мічні, природоохоронні та інші суспільні явища та процеси. Від їх виникнення, розвитку, прояву залежить характер оцінки. В останні роки актуальності набула інтегрована оцінка процесів природно-господарського характеру [23]. Окремі питання оцінювання стану НПС представлені у роботах Л.С. Гараніна (1975 р.), М.Д. Гродзинського (1995 р.), К.В. Зворикіна (1968 р.), Ф.А. Максютова (1984 р.), А.А. Макуніної (1982 р.), Ю.Г. Сімонова (1975 р.), П.Г. Шищенка (1984 р.) та ін. Основним підходом до оцінки НПС слугує просторово-часовий аналіз.

Оцінка стану навколишнього природного середовища. Оцінка завжди є центральною ланкою стосунків між об'єктом, що оцінюється і суб'єктом, який оцінює [13]. Її розглядають як думку суб‘єкта про середовище – сферу життя та діяльності людини [17]. У цьому підході укладена важлива особливість оцінки: оцінка – реальна форма об‘єктивного стану НПС (курсив наш, – К.К.).

Оцінка віддзеркалює ступінь змінності. Поняття змінності оцінки є істо­рично відносним: корисне в одних соціально-історичних умовах може бути оці­нено як шкідливе в інших [5].

Оцінка є просторово та історично відносною категорією [13] з елемен­тами суб’єктивізму. В процесі її формування можливі ситуації неадекватного відображення об’єктивної реальності. Суб'єктом оцінки виступає людина та окремі види її діяльності. Формує оцінку процес оцінювання – комплекс прийо­мів, який відображає реальні взаємозв'язки та взаємну обумовленість явищ і процесів НПС [17]. Об’єктом оцінки слугує наділений певними природно-господарськими властивостями фізико-географічний чи адміністративно-територіальний комплекс, на терені якого прослідковується диференціація окремих властивостей структурних складових.

Оцінкова діяльність націлена на формування процедури оцінювання об‘єкта, основою якого є алгоритм вибору критеріїв оцінки, її структурних і функціональних складових, основних предметних властивостей НПС, що власне піддані процесу оцінювання.

Структурні рівні оцінки. Звичайне формулювання ідеї оцінки не несе в собі цінності. Тому важливо окреслити структурні рівні та характерні ознаки, що доводять значимість та необхідність використання такого підходу як оцінка.

В інтерпретації концепції релятивізму істина оцінки озвучується наступним чином: мотивація суб'єкта ^ X, згідно якого дещо є корисним і ствердження суб'єкта Y, згідно якого те, що є корисним, може бути негативним, є водночас істинною оцінкою. Очевидним є суб'єктивний підхід у кожній спробі оцінювання [6].

Сутнісними характеристиками “компонентів” (структури) оцінки є су­б'єкт, предмет, характер, узасадження (підґрунтя). При їх виявленні оцінка наділена повними правами на своє існування. Вважаємо їх за основну структуру всіх видів (якісних - вербальних і кількісних) оцінок.

Під суб'єктом (суб'єктами) оцінки розуміємо людину (групу людей), яка визначає цінність певного предмету (процесу) шляхом фіксації його у вигляді оцінки. Предметом оцінки слугують об'єкти, цінність яких зіставляється. Пред­метом оцінки виступає група чинників (а1, а2, а3, ... аn), які наділені просторово-часовими видозмінами (х1, х2, х3… хn). Окремий чинник (наприклад, а1) може бути предметом дослідження, однак сам по собі він не є оцінкою. Це тільки один із носіїв інформації про стан НПС за окремий відтинок часу. При комплексному розгляді (а1, ... аn) можна визначити оцінку об’єкта дослідження.

За характер оцінки обрана її властивість: а) абсолютна, у визначенні якої використовують атрибути “позитивно–активна”, “негативно–активна”, “пози­тивно–пасивна”, “негативно–пасивна” “інертна” і б) порівняльна, що визна­чається атрибутами “рівноцінна”, “краща”, “гірша”.

Властивість абсолютної оцінки кваліфікує предмет як “позитивний” чи “негативний”. Вона встановлює пріоритетність цінності одного предмета над іншим, вказує, на те, що один із порівнюваних предметів наділений меншою цінністю ніж інший, або ж розглядає співставні предмети як рівноцінні.

Порівняльна (часові оцінки та оцінки окремих величин) властивість оцін­ки може бути водночас і абсолютною. Оцінкові порівняльні властивості, що ви­користовують для виявлення часових оцінок і оцінок величин, утворюють системи із трьох складових (триплети): “було–є–буде”; “раніше–наразі–пізні­ше”; “більше–однаково–менше”.

Узасадженням (підґрунтям) оцінки слугують докази реальної ситуації НПС, що стимулюють суб'єкта до прийняття відповідних рішень.

Значна група оцінок не відображає "відчуття" зміни. Такі оцінки прий­нято називати внутрішніми (локальними). їх основою слугує образ, форма, стандарт. Це узасаджений ідеальний стан НПС. В більшості випадків вони мо­жуть слугувати кінцевим результатом дослідження, як особливий просторово-часовий ідеал. Не виключені випадки, коли за основу оцінки обрана інша існуюча оцінка – зовнішня, функція якої притаманна другим об’єктам дос­лідження, однак може бути спроектованою у необхідному напрямі оцінювання на необхідну територію. Отже структурні рівні оцінки виокремлюють об’єкт, предмет, властивості та узасаджують погляди на оцінку стану НПС.

Оцінкові властивості формують у складно організованому НПС просто­рово-часові оцінкові ніші [9]. Просторово-часова оцінкова ніша – це вибір просторового та часового об‘єкта дослідження з чітко окресленими часовими віхами та природними межами. Просторове розміщення оцінкових ніш відображає реалії процесів природокористування. Часове розміщення оцінкових ніш враховує взаємозв’язки між духовним та соціально-екологічним розвитком НПС.

Оцінка рекреаційної різноманітності. У сучасній географічній науці існує значний досвід оцінки рекреаційної різноманітності. Найважливішими наразі є конструктивний і екологічний підходи, що виявляють “зміну – наслідки – реабілітацію – перспективу” та базуються на а) ретроспективному аналізі структури довкілля за природними і господарськими чинниками, б) визначенні параметричних показників процесів природокористування за градієнтом впливу, в) виборі критеріїв діагнозу та оцінкових коефіцієнтів, г) прогнозній характеристиці зміни природно-господарської ситуації. Оцінка рекреаційної різноманітності дозволяє виявити, проаналізувати та розрахувати існуючий та перспективний стан рекреаційного природокористування.

Структурно-логічна модель екологічної оцінки сформована трьома клас­терами. Перший – аналітичний, включає а) визначення найважливіших питань зміни природних умов під впливом рекреаційної діяльності, б) вибір кількісних та якісних оцінкових показників, в) виявлення та аналіз методів прогнозування рекреаційної різноманітності. Другий – синтезуючий націлений на визначення рекреаційної різноманітності, її рівнів дослідження за допомогою а) історико-генетичного і сучасного аналізу просторово-територіальної структури рекреа­ційної різноманітності засобами просторово-часового (етапи, форми та спосо­би) аналізу, б) визначення, відповідно сучасному стану НПС, основних видів рекреаційного навантаження, в) проведення рекреаційного районування. Третій прогнозний, узасаджений а) аналізом існуючих підходів до проведення проце­дури прогнозування, б) використанням математичних операцій, що висвітлю­ють стан рекреаційного природокористування, в) формуванням прогнозної мо­делі за допомогою сучасних ГІС технологій та рекомендаційно-прогнозної уп­равлінської інформації щодо подальшого розвитку рекреаційного природокористування.

Оцінка рекреаційної різноманітності – це комплексна (охоплює всю су­куп­ність видів рекреаційного природокористування), просторово-адаптаційна (виконується в межах фізико-географічних та адміністративно-господарських утворів), прогнозна (враховує тенденції і варіанти можливого розвитку) група показників, яка визначає рекреаційну різноманітність, створює підґрунтя до визначення узгодженості природи і господарства, та реалізується за допомо­гою аналізу ретроспективного, нинішнього і майбутнього функціонування НПС.

Концепція екологічної оцінки узасаджена на а) визначенні мети і зав­дання; б) виборі підходів, що розкривають її сутність; в) формуванні процедури її реалізації.

Оцінкові роботи (як мотивація до ведення мови про екологічну оцінку) базуються на загально наукових (історичний, просторовий, структурний, порів­няльно-географічний, статистичний, картографічний, моделювання, прогноз­ний) методах, які поступово та логічно виявляють важливі складові оцінки. Територіальні відміни НПС і процеси рекреаційного природокористування є інформаційними ресурсами оцінки. Таке бачення її структури покращує і, вод­ночас, полегшує процес збору і аналізу найважливіших показників формування екологічного стану території дослідження. Інформаційним і аналітичним джере­лом аналізу рекреаційного природокористування є матеріали польових дослід­жень, статистичні дані про переважаючі види рекреації (багатофункціональне використання території, площинні показники).

За базову операційну одиницю виявлення сучасного екологічного стану та проведення оцінкових розрахунків нами обраний: а) ландшафтний район – тло просторового розміщення об'єктів рекреаційної діяльності; б) тери­торіально-адміністративний район, що забезпечений статистичними показни­ками природокористування; в) територіально-адміністративна область – як головний об‘єкт прогнозування рекреаційного природо­корис­тування. Три блоки інформації передбачають використання фізико-геогра­фічних і соціально-еко­номічних підходів, а сама реалізація процедури оцінювання – індикаторів, індексів і інших видів кількісних показників, є формуючими складовими оцінки рекреаційної різноманітності. ЇЇ основою є реальне середовище природних і природно-антропогенних ландшафтів, що зна­ходяться у регламентованих режимах рекреаційного природокористування.

Просторовий аналіз рекреаційного природокористування. Важливим методологічним підходом до процедури оцінювання є просторовий аналіз. Він передбачає виявлення та вивчення об'єктів рекреаційного господарювання в межах ландшафтних районів. Використання математичних методів, одним із яких є картографо-математичне моделювання, дозволяє прослідкувати просто­рове розміщення головних об'єктів рекреаційної діяльності (К. Кілінська, 2007).

Визначення екологічної оцінки процесів господарювання складається з двох етапів.

^ Перший етап базується на чотирьох операторах дії: 1) визначення загаль­ної кількості об'єктів рекреаційного природокористування, що розміщуються в межах ландшафтного району та аналіз їх просторово-територіального розмі­щення; 2) визначення коефіцієнта територіальної концентрації рекреаційної різноманітності за формулою (1): , де, ^ K – коефіцієнт концент­рації видів рекреаційних об’єктів; S – площа ландшафтного району; n – за­гальна кількість досліджуваних об’єктів рекреації в межах ландшафтних районів. Коефіцієнт концентрації характеризує насиченість території окремими об’єктами рекреаційного природокористування; 3) рекреаційна різноманітність об’єктів визначається за формулою (2): де, ^ R –коефіцієнт рекреаційної різноманітності; K – коефіцієнт концентрації видів рекреаційних об’єктів. Для зручності у подальшому оперуванні показниками та з метою кращого бачення територіальної диференціації величина (R) згрупується за наступною шкалою: дуже низька, низька, пересічна, висока і дуже висока.

Визначення рекреаційної різноманітності є ефективним підходом при аналізі об'єктів природокористування;

Методика розрахунку рекреаційної різноманітності базується на визна­ченні площинних показників різних видів рекреаційних об'єктів та їх загальної кількості (одиниць) в межах ландшафтного району.

Насамкінець зазначимо, що процедура виявлення рекреаційної різнома­нітності є трудомісткою, однак вона відображає реальну ситуацію тривалої активної рекреаційної діяльності; 4) сумарний коефіцієнт просторової рекреаційної різноманітності (Rpr) визначається за формулою (3): Rpr = R1 + R2 + R3 + ... +Rn / Sn, де, Rn – загальна кількість досліджуваних об’єктів, що знахо­дяться в межах ландшафтного району; Sn – площа ландшафтного району. су­марний коефіцієнт рекреаційної різноманітності (Rpr) дозволяє виявити сумарну рекреаційну різноманітність. Під об’єктами господарювання розуміємо рек­реаційні та туристичні комплекси, що використовуються та охороняються лю­диною.

Другий етапскладається з двох операторів дії – виявлення (на основі ана­лізу впливовості видів господарювання на НПС) індексу здатності ланд­шафтного району до самовідновлення та визначення сумарного коефіцієнта екологічного стану території. Індекс здатності території до самовідновлен­ня(Sn) дозволяє провести диференціацію між усталеними видами господа­рювання. Його діапазон коливання – від 1-го до 2-х. Одиниця (1) присвоюється ландшафтним районам, в яких переважає рекреаційне природокористування. Заклади оздоровлення та лікування (санаторії, курорти, будинки відпочинку, кемпінги, та інші) в радіусі 10-ти кілометрового впливу повністю видо­змінили НПС. Постійні потоки рекреантів ускладнюють процеси самовіднов­лення. Створення нових видів і закладів відпочинку різної часової тривалості формує стрімкий розвиток рекреаційного природокористування Наслідком такого спонтанного та інтенсивного природокористування слугує зміна НПС.

2). с
^ 1.2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – ОСНОВА ЕФЕКТИВНОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ


Упродовж багатьох століть туризм відігравав велику роль у житті людини, виступаючи насамперед як форма активного відпочинку і спосіб пізнання людиною навколишнього світу. У другій половині ХХ століття значення туризму розширюється до рівня виконання економічних функцій. У зв’язку зі стрімким збільшенням туристичних потоків виникає новий вид господарської діяльності, метою якої є задоволення потреб рекреантів і туристів. За даними Всесвітньої туристичної організації (UNWTO), у сфері туризму зайнято понад 250 млн. осіб (кожний десятий працівник у світі). На його частку припадає 7 % загального обсягу інвестицій, 11 % світових споживчих витрат, 5 % всіх податкових надходжень і 1/3 світової торгівлі послугами. Обсяг доходів від міжнародного туризму складає понад 700 млрд. дол. США. За прогнозами фахівців XXI століття буде століттям туризму.

У багатьох країнах світу туризм визначено є напрямком розвитку національної економіки: туристична діяльність є основним джерелом доходів населення. Туризм здійснює великий вплив на такі ключові сектори господарства, як транспорт і зв’язок, торгівля, будівництво, сільське господарство, виробництво товарів народного споживання та багато інших (всього близько 50) виступаючи каталізатором соціально-економічного розвитку.

Урізноманітнення функцій туризму, зростання його суспільної значимості, комплексний характер туристичної галузі зумовлюють необхідність державного регулювання туризму. Крім того, загострення конкуренції на міжнародному ринку туристичних послуг вимагає координації дій суб’єктів туристичної діяльності з метою просування національного туристичного продукту. Розробка єдиної маркетингової стратегії може бути здійснена за активної державної підтримки. Необхідність державного регулювання туристичної галузі зумовлено неспроможністю механізмів ринкової саморегуляції соціально-екологічних проблем, що можуть бути спричинені функціонуванням туризму на певній території (зокрема, забруднення навколишнього природного середовища). Зміст державної туристичної політики складають соціально-економічні, правові, зовнішньополітичні, організаційні та інші заходи, узгодження інтересів комерційних і некомерційних підприємств, задоволення потреб населення у послугах туризму.

У туристично розвинутих країнах світу туризм підтримується на державному рівні: ступінь впливу держави на функціонування туристичного ринку визначається рівнем розвитку туристичної галузі та її місцем у структурі господарського комплексу країни.

Система управління туристичною галуззю в Україні формувалася протягом тривалого часу. Так, з 1989 по 2005 р. відбулося сім реформувань органів виконавчої влади у сфері туризму. Останні зміни – реорганізація Державної туристичної адміністрації у Міністерство культури і туризму. Основними завданнями цього органу є розробка норматив