Реферат: Права людини
Міністерство освітиУкраїни
Київський Державний Лінгвістичний Університет
Гуманітарний Інститут
Кафедра соціально-
економічних наук
КУРСОВА РОБОТА з Конституційного правана тему Конституційні права і
свободи людини громадянина
Виконала: Студентка 1-го курсу,
КДЛУ, Гуманітарного Інституту,
факультету правознавство, гр. 101
Кузнєцова Вікторія ОлександрівнаНауковий керівник: Слюсаренко О.Л.
м. Київ 1999
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………... 3 стор І. Поняття людини та походження прав людини…………………………………… 4 стор ІІ. Громадянське суспільство і права людини……………………………………… 7 стор ІІІ. Конституція України і права людини…………………………………………… 10 стор ІV. Громадянські, політичні права і свободи………………………………………. 12 стор V. Економічні, соціальні, культурні права і свободи людини і громадянина……. 16 стор Заключення…………………………………………………………………………… 21 стор Література…………………………………………………………………………….. 25 сторВступ
Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насиченуісторичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утверження прав людини, поваги до гідності особистості,усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення таприйдешнє. Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосиладля себе, що людина, її життя та здоров’я,честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються за найвищу соціальнуцінність.
Український народ – громадяни України усіхнаціональностей – обрав шлях побудови демократичної Держави, тобто Держави, вякій буде здійсненно принцип панування права, що грунтується на визнанні прав ісвобод людини. Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, цепроблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавихлокальних конфліктів, пережито жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не можебути миру и злагоди на Землі, не може бути организованого цивільного життя безповаги до людини, її прав, свобод і потреб. Взагалі – то у статусі особи вкожному суспільстві і в кожній Державі відображається її гуманізм тадемократизм.
Поняття людини та походженняправ людини
Щоб зробити перший крок для з'ясування що такеправа людини, треба перелічити, які права необхідні нам, атакож нашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучаснихумовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об'єднань,угруповань. Мабуть, ми перелічимо чимало прав. Проте серед них, очевидно,будуть такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності,вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такіможливості, безперечно, і є прикладами прав людини.
Поняття про права людини включає два аспекти. Першийозначає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що воналюдина. Це. зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожноїособистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності.
Другий розкриває юридичну сутність правлюдини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та наміжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються,тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становитьприродний порядок.
Права — це, по-перше, можливості людини діятипевним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своєнормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщойдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не моженормально існувати. Ступінь «нормальності» визначається суспільноюобґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біологічного ісоціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гуманістичність,людяність цих можливостей — прав людини. Права людини-це насамперед її іможливості існувати й розвиватися як особистість.
По-друге, ці можливості є неодмінною,закономірною «приналежністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датуєтьсямоментом її народження і не потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого.Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона незможе сформувати, розвивати, проявити себе саме як людина, як особистість,незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини маютьбути невідчужуваними, тобто невід'ємними від людини.
По-третє, ці можливості людини (особливо їхздійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня йогоекономічного, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьомуплані права людини явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самогосуспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.
Що таке людська гідність?
Гідність — це моральна риса, яка відображаєунікальну, неперевершену цінність людини, і з моменту народження кожної людиниїї гідність є однаковою та «рівною» з гідністю усіх-інших людей.
Усвідомлення цього кожною людиною призводитьдо формування у неї почуття власної гідності. А це — важлива запорукапідтримання та захисту людської гідності, поваги до неї з боку інших людей,відстоювання людиною своїх прав, визнання рівності нею і поважного ставлення доінших людей.
Моральна природа прав людини зумовлюється йтим, що вони вважаються виправданими, обґрунтованими саме з точки зорузагальнолюдської моралі. Так мораль, як відомо — це принципи й норми, якіреґулюють поведінку людей, діяльність їх спільностей, об'єднань з точки зорузагальновизнаних уявлень про добро і зло, порядність і непорядність, чесністьта безчесність. Мораль загальнолюдська включає настанови й вимоги, спрямованіна підтримання бодай мінімально необхідної єдності, цілісності людства, абибуло забезпечено його самозбереження, виживання, самовідтворення. Отже, й уцьому розумінні права людини мають моральний характер. Загальнолюдськаморальність цих прав полягає й у тому, що їх здійснення не повинно шкодити,погіршувати, ускладнювати життя жодної людини, хоч би де й коли вона жила.Нарешті, моральність прав людини знаходить прояв у їх справедливості,всезагальності, однаковості для всіх людей. Лише загальні й рівні можливості єправовими
Отже, права людини — явище глибинне,фундаментальне моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило,спричиняє порушення прав людини і, навпаки, порушення прав людини завжди єпосяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права людини — це своєріднийпрояв і реалізація загальнолюдської моралі, вони, по суті, містять нормиморалі.
Щодо здійснення прав людини завжди постаєпроблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або віншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційнийпредставник усього суспільства може і зобов'язана «розподіляти» надані членамсуспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини — якщо мати на увазі їхвикористання, «реалізацію» — повинні так чи інакше набути й певних юридичниххарактеристик, наприклад: закріплення у конституції, забезпечення юридичнимизасобами здійснення, охорони й захисту. Ось що з цього приводу говориться упактах про права людини:”Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов’язується вжити максимальних межах заходів щодо забеспечення поступовогоповного здійснення прав що визначаються у цьому Пакті, усіма належнимиспособами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих законів”[1].
Саме зв'язок прав людини з «юридичним»,державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А правалюдини і є визначальним критерієм моральності таких норм.
Крізь призму юридичної забезпеченості людськихправ, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити смислсловосполучення «права і свободи людини». І поняття прав людини, і поняттясвободи людини відображають людські можливості. У цьому принципова спільністьцих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так засвоєю природою, як за способом здійснення, забезпечення. Права людини можутьстати здійсненними, як правило, за наявності певних юридичних засобів,«механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свободи у багатьохвипадках можуть бути здійснюваними і без такого «втручання» держави: її місіящодо них полягає в охороні, в непорушенні й захистові відповідних можливостейлюдини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода виборумісця проживання).Один із найважливіших принципів здійснення прав людини —вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Даний зв'язокполягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правамиінших — таких самих з точки зору гідності — людей. Порушення цих меж вважаєтьсязловживанням правом; і тоді від людини можна зажадати відповіді: чому вонаприпустилася перевищення меж свого права? Інакше кажучи, її можна притягти довідповідальності. Отже, права людини під час їх здійснення завжди обмежуютьсяправами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі буває досить складно.За словами французького письменника Віктора Гюго, «усвідомлення права розвиваєусвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, депочинається свобода іншого». Міжнародні документи з прав людини говорять зцього приводу таке: “… кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей ітого колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення ідотримання прав, визнанних у цьому Пакті”[2].
Права людини торкаються різних аспектів їїжиття. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до увагипри забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групимає не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сферисуспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичнійлітературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні,соціально-економічні, культурні.
Міжнародний пакт про громадянські та політичніправа і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як цевипливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовуєтьсяу міжнародній практиці.
Згідно з цією класифікацією виділяються правалюдини:
Ø громадянські, відомі у вітчизняній літературі якособисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави —це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободувід посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);
Ø політичні (свобода слова, право на участь уполітичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управліннідержавою, суспільством);
Ø соціально-економічні (наприклад, право на працю, насправедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальнестрахування, право на створення профспілок);
Ø культурні (право на користування надбаннями культури,свобода наукових досліджень).
Практичного значення може набувати у певнихвипадках і поділ прав людини залежно від того, чи можливе їх здійсненняодноособовими діями людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв даногоправа. Відповідні права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибірмісця проживання, на виховання власної дитини) та колективними (право наутворення громадських об'єднань, на проведення мітингів, демонстрацій).
З правами людини тісно пов'язані, проте неототожнюються, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на якихпоширюється громадянство, тобто особливий зв'язок між людиною і державою. Вінполягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов'язанапіклуватися про своїх громадян, хоча б де вони перебували, забезпечувати захистїхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватися приписів, встановленихдержавою в інтересах усього суспільства.
Здійсненність прав людинивизначається переважно їх юридичною забезпеченістю з боку держави. І самегромадянство слугує тим «каналом», посередництвом якого відбувається здійсненняправ людини. В ідеалі права громадянина мали б співпадати із правами людини.Алеісторія знає й протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливостілюдини спочатку були закріплені у державному законодавстві як права їїгромадян, а вже згодом відображались у міжнародно-правових документах як правалюдини.
Взаємопов'язаність прав людини і правгромадянина виявлялася, зокрема, у тому, що у ряді випадків вони закріплювалисяв єдиному акті (наприклад, у французькій Декларації прав людини і громадянина1789 року, яка й донині входить до складу конституційного законодавстваФранції; у Конституції України 1996 року, другий розділ якої зветься «Права,свободи та обов'язки людини і громадянина»).
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВАЛЮДИНИ
Саме суспільство (а точніше — накопичені нимматеріальні, соціальні, духовні та інші ресурси) є основним джереломзадоволення життєво необхідних потреб людини, «резервуаром» формування іздійснення тих можливостей людини, які, власне, складають її права реальнііндивідуальні шанси людини у доступі до цих ресурсів, у користуванні«вирощеними» суспільством благами залежать від того, до якого соціальногоугруповання, осередку належить дана людина, яке положення займає кожна з них усуспільстві, які взаємовідносини, взаємовпливи існують поміж ними самими, атакож між ними і державою. А також права людини, їх здійсненність безпосередньозумовлюються тим, якою мірою, в який спосіб вони схвалені й «розподілені»носіями суспільної («публічної») влади — насамперед державою: чи в інтересахвсіх і кожного, чи головним чином в інтересах частини суспільства.
Громадянське суспільство є тотожним поняттюсуспільства. Перше з них відображає таке явище, яке виникає лише тоді, коликожна людина офіційно визнається формально (юридичне) рівноправною з усімаіншими людьми і перед державою та різноманітними суспільними об'єднаннями,тобто коли державна влада вбачає в усіх людях, що проживають на державнійтериторії, не підданих, а громадян — осіб, які мають повноцінні політичніправа. Така ситуація стала можливою лише з утвердженням капіталістичногоспособу виробництва і зосередженням державної влади у його прихильників,підтриманих, так чи інакше, більшістю населення.
Одночасно розуміння поняття громадянськогосуспільства не пов'язується безпосередньо з юридичним громадянством людини,тобто з певним узаконеним зв'язком між нею та державою. Громадянськість узагальносоціальному значенні: громадянськість як можливість бути вільним ірівним з іншими учасниками суспільного життя, бути учасником усіх основнихподій і процесів, що відбуваються у суспільстві, як здатність мати певнугромадянську позицію, обстоювати її та запроваджувати у життя, як можливістьбрати активну участь (і особисто, й опосередковано — посередництвом колективнихутворень, а також своїх представників) у вирішенні суспільних справ.Громадянське суспільство формується внаслідок дії об'єктивних соціальнихзакономірностей. Це суспільство, в якому існують об'єктивні (щодо кожного йогосуб'єкта), необхідні, суттєві, сталі зв'язки, залежності, котрі йвідображаються поняттям соціальної закономірності, зазнавало тих чи інших змін,проходило певні етапи, стадії свого розвитку. Тому й розуміння громадянськогосуспільства багатьма мислителями у різні часи помітно відрізнялося. Проте яксамостійне, спеціальне поняття суспільствознавства категорія громадянськогосуспільства викристалізовується, усталюється лише з початком новітньої історії,зі становленням і розвитком капіталістичного ладу. Значний внесок у йогорозробку зробили Т. Пейн, П. Гольбах, Дж. Локк, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс, А.Токвіль. З українських діячів XX ст. активно використовував і конкретизував цепоняття В.Липинський. Але майже завжди вони розмежовували громадянськесуспільство наявне і громадянське суспільство бажане, ідеальне, відрізнялиреальне співвідношення між державою і громадянським суспільством відспіввідношення «належного», потрібного. Таке розмежування властиве йтеперішньому науковому баченню громадянського суспільства.
Якщо, все це підсумувати і визначити поняття,можна сказати, що громадянське суспільство — це система відносин, зв'язків міжлюдьми (а також їхніми спільностями, об'єднаннями), котрим належать визнанідержавою формально рівні юридичні можливості бути, так чи інакше, власникамизасобів і результатів праці та брати участь у політиці, в управліннісуспільством.
Громадянське суспільство, яке існувало вУкраїні протягом кількох десятиліть до кінця 80-х років, було значною міроюдеформоване внаслідок домінування над ним недемократичної, тоталітаризованоїдержави. Сучасна Украіна прагне здійснити перехід від такої ситуації досуспільства, де панує право, — до правового громадянського суспільства.
Людина з її потребами й інтересами, правами йсвободами — центральний суб'єкт суспільства. Вона — активний діяч, має дляцього необхідні можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага, пошана долюдини є вищим принципом такого суспільства.
Це означає, що при вирішенні будь-якихсоціальних проблем, справ, питань саме людині, її існуванню й розвитковінадається абсолютний, беззаперечний пріоритет. А права людини визнаються тимабсолютним, універсальним кордоном, переступати через який не може ніхто: ніінші люди, ні громадські об'єднання, організації, ні, тим більше, держава. Правовегромадянське суспільство — це суспільство, олюднене. Проявом цього єзакріплення основних прав людини у Конституції та в інших законах держави. Утакому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно визнаються,але й здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів. Перші кроки у цьомунапрямку нині намагається здійснити й Україна. Але реалізація цьогогуманістичного наміру дуже ускладнюється глибокою кризою в економічній ісоціальній сферах, якою супроводжується перехід України до повноцінногогромадянського суспільства. Між тим, вирішальною передумовою реальностібагатьох прав людини, насамперед соціально-економічних, є наявність у людининеобхідних для цього матеріальних благ, які не тільки забезпечують фізичнеіснування і розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих чи інших межах,певного варіанту поведінки.
Справжня свобода людини неможлива безмінімального економічного підґрунтя. А воно найбільш надійно забезпечуєтьсявласністю — насамперед власністю на засоби виробництва та його результати, яканалежить людині чи то індивідуально, чи то як членові колективу власників.Суспільство людей, позбавлених власності, не може бути правовим. Першаособливість громадянського суспільства полягає в тому що якомога більше людеймають стати власниками. Правовому громадянському суспільству притаманнарозгалуженість відносин між власниками (насамперед засобів виробництва, а такожпредметів споживання). Людина, цілком позбавлена реальної власності на засобивиробництва, перетворюється на особу, «прив'язану» економічною (пролетарій), атраплялося — й позаекономічною (раб, кріпосний) залежністю до іншої людини —власника. Що менша доля таких залежних людей у складі населення — то ширше колоосіб вільних, які виключно з власної волі (а не внаслідок, державного тиску,адміністративного, корпоративного примусу) обирають стратегію, спосіб і стильсвого життя. Безперечно, кожна людина, у тому числі й власник, залежить від тихреальних соціальних умов, за яких відбувається її життєдіяльність,— умов, щосклалися до неї та незалежно від неї. Завжди залишається вірним відомеположення про те, що жити у суспільстві й бути вільним від нього не можна.Проте у людини майже завжди є безліч варіантів вибору поведінки (зокремаповедінки економічної), якщо її не позбавили цього штучно, примусово.
Власність також не дає абсолютної свободи, маєсвої межі й накладає певні обов'язки. Ці межі демонструються соціальневиправданим волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомленнятаких меж власником — передумова реальності й ефективності його рішень і дій.При цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не так уодноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна). Але принциповавідмінність приватної колективної власності від власності суспільної полягає втому, що перша — завжди індивідуалізована (наприклад, у вигляді особистого паюв кооперативі, визначеної частки капіталу в акціонерному товаристві). Завдякичому постійно зберігається можливість вільного індивідуального волевиявленнящодо розпорядження своєю часткою колективної власності. А така можливість єзапорукою свободи людини, підтримує почуття «хазяїна», стимулює її до найбільшпродуктивного, ефективного використання власності, формує мотивацію додобросовісної, дбайливої, творчої праці на базі власних засобів виробництва.
По-друге, власниками засобів виробництва нинімають стати переважно трудівники — як ті, що створюють усі матеріальні,соціальні, духовні блага, так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їхпродукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам суспільстванеобхідні послуги. За таких умов принципово послаблюється або виключаєтьсявідчуження трудівників від засобів виробництва та результатів особистої праці.Таким чином усуваються перепони для свободи розпоряджатися своїм існуванням,його проявами й результатами у визначальній царині людської життєдіяльності — упраці. А це — чи не найголовніший показник вольності людини, гуманізмусуспільства.
І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільствідоля трудівників-власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвиткуекономіки, техніки, для піднесення загального добробуту, для свободи і розвиткуособистості, для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм, власникам маєналежати вирішальне слово у суспільстві. А для цього за умов демократичноївиборчої системи — вони мусять становити більшість населення. В Україні нинівідбувається організований і стимульований державою перехід значної частинизасобів виробництва з власності державної до приватної — так званаприватизація. Її зміст та мета полягають, за словами Президента України Л. Д.Кучми, у “… передачі через акції у приватне користування населення державногомайна, забезпеченні на цій основі формування широкого прошарку власників, що працюють,їх реальної участь у розподілі прибутків”.
Безперечно, крім приватної, у правовомугромадянському суспільстві існують й інші форми власності — муніципальна(територіальна) та державна (загальносуспільна). Їх порівняльна питома вага урізних країнах і за різних конкретно-історичних умов — різна. Проте урозглядуваному суспільстві переважна частина засобів виробництва знаходиться уприватній власності — індивідуальній або колективній. Але не внаслідокдержавно-адміністративного тиску, примусу, а лише під впливом економічноїефективності, доцільності. Юридичне ж усі форми, різновиди власності допустимій рівноправні. Й у цьому— також один з показників правової основигромадянського суспільства.
Конституція України і правалюдини
«Верховна Рада України від імені українськогонароду—громадян України всіх національностей,… дбаючи про забезпечення прав ісвобод людини.., приймає цю Конституцію — Основний Закон України»[3].
Без державно-юридичного забезпечення прав ісвобод людини безперешкодне, безконфліктне, «спокійне» їх використання було б,у більшості випадків, справою досить складною, проблематичною, а то й узагалінеможливою. Переконливим свідченням цього є й Конституція України 1996 року.Вона втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвідуконституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статейбезпосередньо присвячено цьому питанню. І вже цим визначається її гуманістичнеспрямування. Та ще важливіше, те, що текст більшості цих статей досить повновідповідає широко визнаним міжнародним «стандартам» прав і свобод людини. Уцьому не важко переконатись, якщо порівняти розділ II Конституції України ізЗагальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами прогромадянські та політичні права і про економічні, соціальні та культурні права.
Цю засаду втілює стаття 3 Конституції України— перша з її статей, спеціально присвячених людині. З неї розпочинається викладофіційно виголошеної філософії прав людини, закладеної у Конституцію. Цястаття, власне, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, яківідображають реальний або бажаний стан людини в українському суспільстві,реґулюють ЇЇ відносини з державою, визначають їхні взаємини, спрямовуютьполітику, діяльність держави. Одне слово, це — базисна стаття, яка належить допідвалин того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією.Вона є нормативно-юридичною підвалиною гуманістичного спрямування розвиткусуспільного і державного життя в Україні. Людина, іі життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Украінінайвищою соціальною цінністю.[4]Принципово важливим тут є визнання людини соціальною цінністю: адже це означає,що людина є цінністю не тільки сама для себе, але й для всього суспільства, длясоціуму. Причому, оскільки ця цінність «найвища», то жодне інше явище не можепоціновуватися суспільством вище, аніж людина, не може перевершити цінністьлюдини. Всі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, «субординовані»цінності людини. Не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвуватилюдиною. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованістьдіяльності держави.[5]Призначення цього положення — визначити основний — соціальний вектор увзаємовідносинах між людиною і державою: такий вектор нині в Українівідображається формулою «від людини — до держави» (а не «від держави долюдини», що було властиве тоталітарному режимові, що існував в Україні досі).Отже, це положення має антитоталітарну спрямованість, є гуманістичною засадоюдіяльності держави. З цього випливає, що держава не всевладна щодо людини: усвоїй діяльності вона має бути обмежена правами і свободами людини. У ційпідпорядкованості держави правам і свободам людини саме й реалізуєтьсяпанування, верховенство права — суспільний стан, утвердженню якого спеціальноприсвячена одна з наступних статей Конституції (ст. 8). Дане положенняконкретизує конституційну настанову стосовно того, що діяльність держави маєзумовлюватись правами та свободами людини. Позитивна відповідальність полягає утому, що держава має створювати різноманітні умови, необхідні для здійсненняправ і свобод людини.
Така відповідальність, покликана сприятиправоздійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність державивідображена у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава«Гарантує» (наприклад, ч. II ст. 25, ч. І ст. ЗО. ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. І ст.33, ч. І ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), «забезпечує» (ч. З ст. 24, ч. З ст.42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53) права і свободи людини, створює умови (ч. 2 ст.43, ч. І ст. 47, ч. 2 ст. 49) для здійснення прав людей, «дбає» про здійсненняправ людини (ч. 4 ст. 49).
“Негативна відповідальність держави полягає вїї забов’язаннях відшкодувати ти чи інші збитки (матеріальні,моральні), спричиненні порушенням прав і свобод людини з боку органів,службових чи посадових осіб держави.” Можливість такої відповідальностіпередбачено у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 КонституціїУкраїни.
Поряд з цим необхідно відзначити, що увідносинах «людина — держава» відповідальність має взаємний характер — цевзаємовідповідальність: людина (особливо громадянин) також відповідає переддержавою, і це теж закріплено у Конституції (ст. 65, 67. 68). “Утвердження ізабезпечення прав і свобод людини є головним обов’язкомдержави.” Утверження прав і свобод людини – це їх визнання державою.[6]
Воно може здійснюватися різними шляхами тазасобами: виголошенням у деклараціях, заявах; закріпленням прав людини уКонституції, інших законах; участю у підготовці та прийнятті міжнароднихдокументів з прав людини, приєднанням до міжнародних договорів, їхратифікацією.
Конституційні права і свободи невичерпні інескасовувані
Цей принцип відображено у статті 22 “ОсновногоЗакону” права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, неє вичерпними. Соціально-філософським підґрунтям цього припису є уявлення пропринципову необмежуваність розвитку, збільшення, розширення прав і свободлюдини, необхідних для задоволення її потреб. Та це й зрозуміло, адже зростаннята урізноманітнення людських потреб є об'єктивною соціальною закономірністю.Цей припис фіксує відкритість переліку конституційних прав і свобод людини,тобто — невичерпуваність їх тими, які закріплені у Конституції. У такий спосібрезервується, передбачається можливість наступного розширення такого переліку,виникнення і державного забезпечення нових прав людини і громадянина. Але є щеодин висновок з цього положення він полягає у тому, що розвиток прав і свободлюдини може існувати та існує поза Конституцією. По-перше, є такі права ісвободи людини, які зафіксовані у міжнародно-правових актах і документах,офіційно схвалених (ратифікованих) у встановленому порядку, але у Конституції зпевних причин поки що не відображені. По-друге, є й можуть бути такі права тасвободи людини і громадянина, які закріплено у законах чи іншихнормативно-правових актах, хоча у Конституції вони не згадуються.“Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.”[7]
Гарантуванняправ і свобод — це встановлення і використання (застосування) їх Гарантій.Гарантії прав і свобод людини — це такі явища, які сприяють дійсненню прав ісвобод людини, забезпечують їх охорону. Згадка про такі Гарантії (її вміщено, уст. З Конституції) зобов'язує державу не лише проголошувати, декларувати уКонституції й інших законах права і свободи, але й дбати, піклуватися про їхздійсненність, реалізовуваність. Гарантії прав і свобод людини прийнятоподіляти на загальносоціальні й спеціальні. До перших належать, насамперед,явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні формивласності та засоби виробництва, у тому числі приватна власність в їїіндивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці);політичні (демократичний устрій суспільства, плюралістична «відкрита» політичнасистема, наявність розгалуженої мережі громадських об'єднань, у тому числіполітичних партій, посередництвом яких «прослуховуються» й узгоджуютьсяінтереси різних осередків суспільства; демократична виборча система; духовно-ідеологічні(ідеологічний плюралізм, відсутність одержавлення однієї з ідеологій,поширеність загальнолюдських ідеалів).
ГРОМАДЯНСЬКІ І ПОЛІТИЧНІПРАВА І СВОБОДИ
Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянинає громадянські права. Ці права вважаються природними, оскільки їх має або можемати кожна людина незалежно від громадянства з початку життя.
За Конституцією до громадянських прав і свободвідносяться: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність;недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної таіншої кореспонденції; невтручання в особисте і сімейне життя.
Серед основних прав людини найважливіше місце за своєюсуттю займає право на життя. Воно є невід'ємним правом кожної людини[8].Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не є юридичне зобов'язаноюсвоїм народженням та життям, що порушення її фізичної цілісності не може бутиобумовлено ні суспільними, ні державними, ні етнічними, релігійними абобудь-якими іншими цілями чи інтересами. Життя людини визнається тим самимнайвищою соціальною цінністю, рівноважливою і для особи, і для суспільства,оскільки від реального забезпечення цього права залежить не тільки існуванняокремих людей, але також і розвиток суспільства в цілому.
Конституція прямо покладає на державу обов'язокзахищати життя людини, а особі надає при цьому право оберігати як своє життя іздоров'я, так і життя та здоров'я інших людей. Виконання цього обов'язкувимагає від держави активної діяльності в різних соціальних сферах. З надійним захистомжиття людей пов'язаний і розвиток системи охорони здоров'я, що включає, зокремаздійснення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, контроль завиробництвом лікарських препаратів та дотримання технологій в медицині;утримання установ невідкладної допомоги; заборона незаконного лікарювання і т.ін.
Сучасна держава має досить широкі можливості захищатижиття людини, але не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийтина допомогу конкретній людині. І тому природно, що не зважаючи на опікудержави, за особою зберігається право активно діяти на користь як особистогозахисту, так і захисту життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.“Кожна людина вправі рішуче протистояти таким нападкам, застосовуючи при цьомубудь-які необхідні, адекватні обставинам засоби. Такі дії, якщо вони здійсненів межах дозволеної самооборони або ж за обставин крайньої необхідності,визнаються чинним законодавством правомірними.[9] Захист життя і здоров'яінших людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов'язок особи.Не надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі, єнеприпустимим і карається за законом”.[10]
Закон, всебічно захищаючи людину, водночас допускає впевних випадках можливість правомірного позбавлення її життя. Наприклад:Позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнанняособи винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання увигляді смертної кари. Такі дії держави є правомірними, але їх здійснення законвідносить до виняткових випадків, прямо наголошуючи на тимчасовому характеріцієї міри покарання.[11] Але кримінальний закон в усіх випадкахпоряд зі смертною карою передбачає також і інший вид покарання за скоєнийзлочин; “За українським законодавством смертна кара не призначається особам,які на час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, а також непризначається і не виконується щодо вагітних жінок”.[12]
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правахзакріплює одвічну повагу до гідності кожної людини незалежно від соціальних тародинних зв'язків, що її оточують. Така повага є невід'ємною від самої особи,її непорушним правом. Вона тісно пов'язана із здійсненням особою соціальневажливих і життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні відносини.Вона досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи виступає в якостінайголовнішої умови на шляху досягнення людиною тієї чи іншої мети. Не тільки взагальній формі, але також і в конкретній нормі Конституція закріплює право кожноїлюдини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бутипідданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує йогогідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом прибудь-яких обставинах, в тому числі і тоді, коли її притягнуто доадміністративної відповідальності, або ж коли проти неї здійснюєтьсякримінальне переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування врізного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичномулікуванні. Тобто притягнення особи до відповідальності або ж обмеження її вправах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи іншимповодженням, що принижує людську гідність. “Різні тортури, катування вбудь-якому його вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський вид поводження злюдиною не може мати місця, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції. Привизначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання немає на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.”[13]“Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи їїзалучення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримінальноїсправи, які пов'язані з оглядом, обшуком, відібранням зразків для проведенняекспертизи, допитом. Сама процедура їх проведення побудована з урахуваннямнеобхідності шанобливого ставлення до осіб, що беруть в них участь, в томучислі і до особи підозрюваного або ж обвинуваченого. Окремі з них маютьдодаткові гарантії і проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статіта не можуть здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати гідністьособи або складати небезпеку для її здоров'я”.[14] “При цьому з огляду наспецифічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання зазастосування насильства або примушування особи давати свідчення при допиті”.[15]
Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини єсвобода. Лише в її умовах людина повною мірою може задовольнити власні потребиі інтереси, може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їхдосягти, може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності. Алелюдина живе в суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а і суперечностей таконфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно підкріплена гарантіямизахищенності від зовнішнього неправомірного втручання.
Фактично право на свободу і право на особистунедоторканість — це два окремих права людини, що мають самостійні сферирегулювання і механізми реалізації. Але вони настільки тісно доповнюють однеодного. Об'єднала їх в одному положенні, проголосивши, що кожна людина маєправо на свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Як право на свободу, такі право на особисту недоторканність закріплені в ст. 29 Конституції в найбільшзагальному вигляді, що складає основу для реалізації свободи людини в будь-якихплощинах соціальної діяльності, у її політичному, соціальному, економічному,духовному та інших вимірах, та концентрує у собі весь комплекс різноманітнихгарантій від неправомірного втручання у справи та життя людини.
Недоторканність житла — це майже абсолютна правовагарантія людини. Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніхвипадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна, наприклад, за умовпожежі, землетрусу, повені. А також коли проникнення обумовлено безпосереднімпереслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. В цих випадкахдопускається проникнення не тільки у те житло, де в небезпечному становищіперебувають люди чи майно, або сховався злочинець, але також і в інші, щорозташовані поруч, але проникнення у них обумовлено обставинами рятувальнихробіт або ж переслідування злочинця.
Також, як і своє життя, “людина має право будь-якимине забороненими законом засобами захищати від протиправних втручань у своєжитло та інше володіння”.[16] «Мій дім — моя фортеця» —наголошує народна мудрість.
Важливу частину життя людини складає сфера їїкомунікативних зв'язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера такожзнаходиться під захистом загального права на свободу та особистунедоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється задопомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формітаємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.[17]Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі маютьвиконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації таприватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації.“Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та іншихповідомлень громадян, що передаються засобами зв'язку, карається виправнимироботами на строк до одного року або штрафом.”[18]
Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вонавправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді,коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що конкретніособи під час листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень можутьпередати інформацію щодо обставин злочину, по якому триває розслідування, або жпро підготовку до скоєння злочину, то вони вправі за рішенням суду встановитипідслуховування телефонних розмов, а також здійснити огляд телеграфнихповідомлень, листів, бандеролей, посилок. “Але ці винятки можуть мати місцелише за обставин, коли органи розслідування доведуть суду, що іншими засобамиодержати зазначену інформацію неможливо.”[19]
Конституція оголошує недопустимим втручання в особистеі сімейне життя людини. “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте ісімейне життя, окрім випадків, передбачених Конституцією. Є не допустимимзбирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації проособу без її згоди, окрім випадків, визначених законом, і лише в інтересахнаціональної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожнийгромадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевогосамоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не єдержавною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовийзахист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєїсім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право навідшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням,використанням та поширенням такої недостовірної інформації.”[20]
Поряд з громадянськими правами є політичні права ісвободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам України. Це їх суб'єктивніправа і свободи у політичній сфері. Вони опосередковують собою взаємовідносиниособи і держави як політичної організації суспільства, особи і органівдержавної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства вцілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутівдержави і суспільства. До цих прав і свобод відносяться: свобода пересування,вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває натериторії України; право вільно залишати територію України, за виняткомобмежень, що встановлюються законом; право брати участь в управлінні державнимисправами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бутиобраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; правонаправляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особистозвертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування тапосадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення ідати обгрунтовану відповідь у встановлений законом термін; право на свободуоб'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення ізахисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом вінтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населенняабо захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, іпроводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасносповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Щодо політичних партій в Конституції такожзаначається, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженнюполітичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партійможуть бути за цією Конституцією лише громадяни України. Обмеження щодочленства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законамиУкраїни. Як складова частина права громадян України на об'єднання закріплюєтьсяїх право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових ісоціально-економічних прав та інтересів (ст. 36). Щодо гарантій цього права вКонституції зазначається, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-якеоб'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність дополітичних партій або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Але вКонституції передбачаються певні обмеження щодо утворення і діяльностіполітичних партій та громадських організацій. “Утворення і діяльністьполітичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямованіна ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницькимшляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив їїбезпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства тарозпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права ісвободи людини, здоров'я населення забороняється. Політичні партії тагромадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускаєтьсястворення і діяльність організаційних структур політичних партій в органахвиконавчої і судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування,військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальнихзакладах та інших державних установах і організаціях, що було поширеним явищемпротягом тривалого часу.”[21]
До політичних прав також відносяться й передбаченіКонституцією права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядіві переконань та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати,використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб насвій вибір.
ЕКОНОМІЧНІ,СОЦІАЛЬНІ І КУЛЬТУРНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Центральним видом прав і свобод людини і громадянина єекономічні права, тобто суб'єктивні права в економічній сфері, у сферіекономічних (майнових) відносин. До цих прав відносяться насамперед правовласності особи, тобто право приватної власності; право на підприємницькудіяльність та право на користування об'єктами права публічної власності,зокрема права державної та комунальної власності.
Суб'єктами права приватної власності можуть бути нелише громадяни України, а й інші особи: іноземці, особи без громадянства. Алебудь-яка особа визнається суб'єктом права власності лише за умов, якщо вонанабула право приватної власності в порядку, визначеному законом. Об'єктамиправа приватної власності можуть бути як майно (речі, гроші, цінності), так ірезультати інтелектуальної, творчої діяльності особи, тобто духовні цінності,зокрема твори науки, літератури, мистецтва, інформація.
Право приватної власності розуміється і закріплюєтьсяяк право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатамисвоєї інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції також зазначається:“Ніхто не може бути противоправно позбавлений права власності і що правоприватної власності є непорушним. Щодо примусового відчуження об'єктів праваприватної власності воно може бути застосоване лише як виняток з мотивівсуспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та заумови попереднього і повного відшкодування вартості. Причому примусовевідчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартостідопускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майнаможе бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку,встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам,свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічнуситуацію і якості землі.”[22]
Також конституційним економічним правом є право напідприємницьку діяльність. «Кожен має право на підприємницьку діяльність,яка не заборонена законом».[23]
Дане право, як і право приватної власності, всебічногарантується системою загальних і спеціальних гарантій. Так, держава забезпечуєзахист конкуренції у підприємницькій діяльності. “Не допускається зловживаннямонопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції танедобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Разом зтим держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністюпродукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадськихорганізацій споживачів.”[24] Тобто держава стоїть на боці інтересів нелише підприємця, виробника, але й того, хто завершує увесь цикл підприємницькоїдіяльності — споживача.
Але право на підприємницьку діяльність не є всеосяжнимне лише за об'єктами цього права, але й за його суб'єктами. “Підприємницькадіяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади таорганів місцевого самоврядування обмежується законом.”[25]
Іншим економічним правом є традиційне конституційнеправо — право на користування об'єктами права суспільної власності:загальнонародної, загальнодержавної та комунальної. Кожний громадянин має правокористуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону,а в ст. 41 проголошується, що громадяни для задоволення своїх потреб можутькористуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно дозакону.
Одним з найчисельніших видів прав, є соціальні права.Право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальнийзахист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охоронуздоров'я, медичну допомогу і медичне страхування.
Пріоритетним соціальним правом є право на працю.Кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життяпрацею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи цеправо, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,гарантує рівні можливості у виборі професії, реалізує програмипрофесійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповіднодо суспільних потреб. Право на працю включає право на належні, безпечні іздорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті,проголошується право на своєчасне одержання винагороди за працю не нижче відвизначеної законом. Забороняється використання примусової праці. При цьому невважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба,а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішеннямсуду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.Забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних дляїхнього здоров'я роботах.
Також передбачається право на страйк. “Ті хто працює,мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуваннямнеобхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свободінших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений доучасті або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставізакону.”[26]
Поряд з названими правами проголошується ігарантується право на відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечуєтьсянаданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки,встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв,скороченої тривалості роботи у нічний час. “Максимальна тривалість робочогочасу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпуски,вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаютьсязаконом. Центральним соціальним конституційним правом є право на соціальнийзахист. Це право за Конституцією включає право на забезпечення громадян у разіповної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в іншихвипадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковимдержавним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян,підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціальногозабезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів длядогляду за непрацездатними; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, щоє основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий відпрожиткового мінімуму, встановленого законом.”[27]
За Конституцією кожен має також право на житло.“Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудуватижитло, придбати його у власність або взяти в оренду. І лише щодо осіб, якіпотребують соціального захисту передбачається можливість надання житла державоюабо органами місцевого самоврядування безплатно або за доступну для них платувідповідно до закону. Право власності та інші права на житло надійногарантуються. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як напідставі закону за рішенням суду.”[28]
У Конституції передбачається також право кожного надостатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає належнехарчування, одяг, житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичнестрахування. “Держава створює умови для ефективного і доступного для всіхгромадян медичного обслуговування і що у державних і комунальних закладахохорони здоров'я медична допомога надається безплатно, а існуюча система такихзакладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладівусіх форм власності і дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечуєсанітарно-епідемічне благополуччя.”[29]
Також, у Конституції зазначається: Шлюб грунтується навільній згоді жінки і чоловіка, і що кожен з подружжя має рівні права іобов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їхповноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатнихбатьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того,народилися вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та їїексплуатація переслідуються законом. Утримання та виховання дітей-сиріт ідітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, державазаохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.”[30]
За Конституцією кожен має також право на безпечне дляжиття і здоров'я навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушеннямцього права шкоди. “Разом з тим кожному гарантується право вільного доступу доінформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту,а також право на їх поширення.”[31]
Конституції багатьох держав закріпили принцип правалюдини на життя в якісному навколишньому середовищі. (Слід зазначити, що врізних державах залежно від мовних традицій цей принцип визначається як правона чисте, безпечне, екологічно збалансоване навколишнє серодовище). Українавизначила даний принцип як право екологічно безпечного навколишньогосередовища. “Конституційне право громадян України на екологічно безпечне дляжиття та здоров'я навколишнє середовище реалізується через інші суб'єктивніправа громадян, окремі права на отримання повної та достовірної інформації простан навколишнього середовища та його вплив на здоров'я людей; участь вобговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів з питань розміщення,будівництва та реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стандовкілля, та на внесення пропозицій у державні та інші органи з цих питань;участь у проведенні громадської екологічної експертизи; подання до суду позовівдо державних органів, установ, організацій та громадян з метою відшкодуваннязбитків, заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу нанавколишнє середовище тощо; здійснення контролю органами спеціальноїкомпетенції (органами Мінекобезпеки) та прокурорського нагляду за дотриманнямзаконодавства про охорону навколишнього середовища”.[32]“Але порушені права громадян в галузі охорони навколишнього середовища маютьбути відновлені, а їх захист здійснюваться в судовому порядку.”[33]
Важливим видом конституційних прав і свобод людини ігромадянина в системі прав і свобод є культурні (духовні) права і свободи. Ціправа надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантами.
В загальному розумінні ці права за своєю суттю є міроюдуховності особи, яку гарантує їй держава з урахуванням умов життя і діяльностіособи, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні (духовні) права і свободилюдини і громадянина — це суб'єктивні права особи в культурній (духовній,ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи,межі, грані або образ її поведінки чи діяльності у цій сфері. До культурних(духовних) прав і свобод відносяться насамперед такі права і свободи, як правона освіту, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості,право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також право насвободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, правона інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати іпоширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, право на свободусвітогляду і віросповідання. Але в Конституції ці права і свободи закріпленісеред громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони єпереважно культурними (духовними) правами і свободами.
Право на освіту охоплює собою право (права) практичнона всі основні види освіти. “Держава забезпечує доступність і безплатністьдошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти вдержавних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повноїзагальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломноїосвіти, різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема,обов'язковість загальної середньої освіти; надання державних стипендій та пільгучням і студентам; право громадян безплатно здобувати вищу освіту в державних ікомунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належатьдо національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчаннярідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальнихзакладах або через національні культурні товариства.”[34]
Основою культурних (духовних) прав і свобод людини ігромадянина є свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчостіта право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ці права ісвободи гарантуються. “Свобода творчості гарантується захистом інтелектуальноївласності громадян, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, щовиникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; право нарезультати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороноювикористовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної,творчої діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, державасприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовимспівтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечуєзбереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурнуцінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу,які перебувають за її межами.”[35]
Поряд з традиційним правом на свободу думки і слова,тобто на вільне вираження своїх поглядів і переконань, вперше в Конституціїзакріплено право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати,використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — насвій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересахнаціональної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку зметою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, длязахисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенняінформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету інеупередженості правосуддя”.[36]
Також на мій погляд можна внести до культурних(духовних) прав та свобод і передбачене Конституцією право на свободусвітогляду і віросповідання. “Свобода сповідувати будь-яку релігію або несповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективнорелігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійсненняправа на свободу світогляду і віросповідання може бути за Конституцією обмеженезаконом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральностінаселення або захисту прав і свобод інших людей. Церкви і релігійні організаціїв Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви.
Жодна релігія не може бути визнана державою якобов'язкова, хоча це і не заперечення існування національної релігії. Недопускаються як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення відобов'язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язківперед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійнихпереконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійнимпереконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути заміненеальтернативною (невійськовою) службою.”[37]
Поряд з правами і свободами Конституція Українивизначає й основні обов'язки її громадян. “Першочерговим обов'язком громадянУкраїни є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,шанування її державних символів.”[38] Пріоритетність цього обов'язку зумовленаоб'єктивною необхідністю всебічного утвердження її внутрішнього і зовнішньогосуверенітету, незалежності в політичній, економічній, культурній та в іншихсферах, забезпечення обороноздатності країни, а також потребою формуванняповаги до всіх інститутів держави, яка лише нещодавно стала дійсно суверенноюдержавою, дійсно Вітчизною, Батьківщиною.
Виходячи з необхідності духовного відродження України,надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей іприродних ресурсів, Конституція покладає на своїх громадян обов'язок незаподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.
“Також Конституція України, визнаючи людину, її життяі здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальноюцінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неїобов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягатина права і свободи, честь і гідність інших людей.”[39]
Держава має шанувати особу, надійно гарантувати їїправа і свободи, а особа мусить шанувати державу, всі її інститути.
Незнання законів не звільнює нікого від юридичноївідповідальності.
Заключення
Юридичні гарантії — це норми права, які передбачають усвоїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів.Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системиправа в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіхнайбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а такожгромадян між собою.[40]
Юридичні гарантії є специфічним правовим засобомзабезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина;першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивнихправ громадянина. Тобто юридичні гарантії — це передбачені законом спеціальнізасоби практичного забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Конституція України є гарантом прав громадянина,оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних таекономічних прав і свобод. “Кожна людина має право на вільний розвиток своєїособистості та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільнийрозвиток особистості.”[41] Отже, до юридичних гарантій прав та свободлюдини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та іншихзаконів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу рольвідіграють і процесуальні норми.
До юридичних гарантій можна віднести юридичніобов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністюрозуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичнийобов'язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, цінностей, які йомуналежать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майношляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу напорушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.
Норми та положення Конституції про основні права,свободи та обов'язки людини і громадянина з моменту вступу її в законну силуявляють собою норми прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичноїсили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і маєбути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.
Закони, що приймаються з метою конкретизаціїконституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а маютьперебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод,відповідати міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України якдержави правової і демократичної. Застосування та дія конкретного закону єодночасно застосуванням тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнятоцей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав,закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційногоправа, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені утому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, дієбезпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додатковізасоби реалізації конституційної норми. “Закони та інші нормативно-правові актине мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом'якшують абоскасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які начас їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає, що новізакони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати їїстановище.”[42]
Дуже складне питання юридичного забезпечення права напрацю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішенняданої проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й урозбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.
Поява нових, раніше невідомих Україні конституційнихправ і свобод і відповідних обов'язків — закономірність і наслідок проголошеннянезалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права якрегулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьомузв'язку уявляється доцільним звести до мінімуму практику видання підзаконних,відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів тощо), яківстановлювали або обмежували б обсяг користування конституційними правами тасвободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції, не завждивідповідають закону в силу суб'єктивних обставин та відомчих інтересів, а то іна шкоду правам та інтересам громадян. Розвиток юридичних гарантій реалізаціїправ людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичнихгарантій охорони їх прав та свобод. Державні органи, громадські організації,посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактівпорушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав тасвобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засобивпливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дужеактуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовимиособами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг нанезаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об'єктивне вирішення зверненьгромадян.
Конституція України піднесла на якісно новий рівеньсистему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожіконституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. «Права ісвободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право наоскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має правозвертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України зправ людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту —аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членомабо учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненимизаконом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправнихпосягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів.”[43]
Суттєвою і принципово новою юридичною гарантією правта свобод людини є: передбачене ст. 63 Конституції право особи відмовитисьдавати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів,коло яких визначається законом. “Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний маєправо на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, завинятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду.”[44]
Конституція закріпила право кожного на відшкодуванняза рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди,завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади,місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні нимисвоїх повноважень.
Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основнимзаконом прямої дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, агарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнаввихолощення у повсякденному житті.
Спеціального аналізу заслуговує організаційнадіяльність державних органів, громадських організацій у забезпеченні,реалізації та охороні прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.В юридичній літературі дане питання розглядається, однак в цілому вонодосліджено недостатньо. Частково це пояснюється тим, що правова система Україниперебуває в стані глибокої кризи.
П.С Недбайло зосереджував увагу на організаційномузначенні застосування правових норм. Він писав, що застосування правових нормполягає в активних діях по організації їх здійснення у правовідносинах, узастосуванні їх до конкретних фактів.[45]
Організаційна діяльність компетентних державнихорганів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правовихнорм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина;має спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадськихорганізацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізаціюзагальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Навіть за наявності прогресивної і добре налагодженоїправової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і невідбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськимиорганізаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота позабезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальностіправ та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.
У демократичному, правовому суспільстві значенняорганізаційних гарантій у реалізації прав та свобод громадянина підвищується,подальшого розвитку набувають їх форми та методи. “Широке коло державнихорганів, посадових осіб та громадських організацій зобов'язані забезпечуватиреалізацію прав людини та громадянина. Зокрема, парламентський контроль задодержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснюєУповноважений Верховної Ради України з прав людини.”[46]
Гарантом прав і свобод людини і громадянина єПрезидент України. В межах своєї компетенції організаційну діяльність позабезпеченню прав і свобод людини, громадянина, відповідно до Конституції,здійснюють Кабінет Міністрів; місцеві державні адміністрації; прокуратура;Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції: органи місцевогосамоврядування. В Україні діє близько 20 неурядових організацій, діяльністьяких пов'язана з правами людини. Діяльність цих організацій надзвичайно важливадля забезпечення гарантій прав людини: вони здійснюють і захищають правовупросвіту, здійснюють експертизу чинного законодавства України на предмет йоговідповідності міжнародним стандартам з прав людини, готують освітні програми зправ людини для різних спеціальних і професійних груп.
Україна має серйозні наміри включитись у процесзабезпечення прав людини за міжнародними стандартами і я вважаю, що це єпроявом високої правової культури держави.
Література
1 Конституція України 1996 р. 2 Кримінальний кодекс України 02.01.94 3 Кримінально-процесуальний кодекс України 02.01.94 4 Закон України “Про охорону навколишнього середовища” 26.06.91 5 Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 6 Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник.- 1993.- К., 1995.- С. 35. 7 Рабінович П. М. Основи державної теорії права та держави.— К., 1994.— С. 7. 8 Щетинин Б. В. Проблему теории советского государственного права.—М., 1994.- С. 207-208. 9 Драгоманов М. П. Турки внутренние й внешние // Вибране.— К., 1991.— С. 237; Драгоманов М. П. Чудацькі думки // Вибране.— К., 1991.—С.469. 10 Права людини в Україні: Щорічник. 1993.— К., 1995.— С. 77—85. 11 Рабінович Л. М. Права людини та їх юридичне забезпечення.— К., 1992.- С. 5. 12 Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.— К., 1995.- С. 34. 13 Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав граждан // Сов. гос. и право.— 1974.— № 6.— С. 41—48. 14 Недбайло П. Е. Применение советских правових норм.— М., 1960.— С.129.