Сочинение: Трагічне і комічне у міфологічних джерелах

Рівненськийінститут

Вищогонавчального закладу

Відкритийміжнародний університет розвитку людини „Україна”

Реферат

здисципліни “Етика та естетика”

натему: „Трагічне і комічне у міфологічних джерелах”

Виконав: студент ІІ курсу

економічногофакультету

ПалицяВіктор

Рівне-2006

План

Вступ

1.Суть трагічного і комічного яккатегорій естетики

2.Протистояння трагічного і комічногов міфологічних образах  

3.Поетичний світ українського міфу таказки

Список літератури

Вступ

Трагічне і комічне як естетичніцінності, порівняно з прекрасним, вважаються менш вагомими і займають значновужчу сферу інтересу, позаяк проявляються виключно в життєдіяльності людей. Нірослина, ні тварина, ні людина як біологічна істота не можуть бути нітрагічними, ні комічними. Трагічне і комічне виявляється виключно в діях іповедінці людини як соціальної істоти, котра живе і функціонує в суспільстві,де самі люди є авторами і акторами своєї всесвітньо-історичної драми.

Як прекрасне і потворне, трагічне ікомічне є суто людськими явищами, виявом і оцінками людського життя в йогопозитивних і негативних вимірах і оцінках. Дещо спростивши, можна сказати, щовсе те, що належить до страждань, горя, смерті є царина трагічного, а те, щопов'язане з веселощами і сміхом – до комічного. Насправді ж усе не так просто,бо і вжитті, і в мистецтві трагічне і комічне, як і страждання та насолоди,йдуть поруч, часом міняючись місцями, і важко сказати, коли закінчується одне іпочинається друге.

1.Сутьтрагічного і комічного як категорій естетики

Трагічне

Трагічне з давніх часів пов'язують ізстражданнями, муками і загибеллю людини, що здатне викликати співчуття і жаль.Страх смерті – одне із найприродніших почуттів людини, і він тим більший, ніжвища освіченість людини і її благополуччя. Ставлення до смерті залежить відтого значення, яке вона посідає у системі цінностей суспільства, і від їхньогосуб'єктивного переломлення і тому функціонує як світоглядна і моральнакатегорія. Смерть має, так би мовити, свій „сюжет", вона підбиває підсумокконкретному життю, людина може вмерти „своєю" смертю, що відповідає їїдолі і характеру, і „вимушеною", насильницькою за фатальним збігомобставин. Має місце і добровільна смерть, прагнення до смерті, не тільки вбезнадійно хворих людей, але й у тих, хто „стомився" жити, від немічноїстарості або від бідувань і нещасть. Чим більшу цінність має людина як„одухотворена суб'єктивність", тим трагічнішим є її страждання і смерть.

Трагічне є вираженням в естетичнійформі одвічної боротьбі Добра і Зла, життя і смерті, душі і тіла, старого зновим, прогресу з регресом, свободи з поневоленням тощо. Все це супроводжуєтьсястражданнями, які мають найрізноманітніші джерела і вияви.

У трагічному важливі не стількистраждання і смерть, скільки в ім'я чого і як страждає і гине людина, якіцінності вона обстоює і яке значення має її життєдіяльність для інших людей,для суспільства. Трагічними можуть вважатися не тільки окремі індивіди,трагічною може бути доля цілої групи, класу, нації, епохи. У такі періодилюдської історії відбувається певна „ломка" суспільного життя, особливогострі конфлікти, які вимагають сильних характерів і напруження всіх сил надосягнення цілей. Глибока віра в цінності, за які індивід вступає в боротьбу,незважаючи на смертельну небезпеку, часом свідоме приречення себе на смертьхарактерні для трагічних історичних персонажів. Трагічний характер підноситьсянад іншими вірністю своїй справі, своєю одержимістю і не примиренням до всьоготого, що заважає здійсненню своєї ідеї, мети, ідеалу. 

У мистецтві трагічне найповнішевідображене і виражене в літературі і в образотворчому мистецтві. Трагічне вмистецтві – не просто загибель і страждання, а крах ідей, надій, ідеалів,субстанційно важливого для особистості, втрата, що не підлягає відшкодуванню і,водночас, утвердження того, що неперехідне і вічне. Тому трагічні персонажі – піднесеніі героїчні, як взірці сили духу і відданості своїй справі, якамає суспільну значимість і слугує утвердженню гуманізму і свободи.

У трагедії важлива колізія та їїджерела, конфлікт, його перебіг і результат. Все це може усвідомлюватися як неминучістьі фатальність, або як помилка і вина. Але у будь-якомуразі трагічне в мистецтві має утверджувати життя, а не смерть, вселятиоптимізм, а не песимізм, не лякати, а підбадьорювати і спрямовувати людину наактивні дії, на спротив силам зла; не пригнічувати і вносити „чорноту" впсихіку людини, а просвітлювати її, очищувати від „душевних шлаків",приводити внутрішній світ у тотожність із зовнішніми обставинами. Трагедіявчить співчуттю, милосердю, людяності: це те, що входить у поняття катарсис.Зображуючи трагічне, страхітливе письменник, художник, композитор повинендотримуватися „естетичної дистанції", і як говорив Л.С. Виготський,примусити все це говорити „мовою легкого дихання", освіжити подихом„весняного вітру", тобто зарядити читача, глядача, слухача оптимізмом івірою в добре і прекрасне.

Водночас, мистецтво має знайомитиглядача, читача, слухача не тільки з позитивним, а й з негативним, злим,страхітливим і часом не заспокоювати і розважати, а „терзати",„шарпати" і „мучити" навіть сильніше і більше, ніж життя, укріплюючитим самим волю і підвищуючи внутрішні резерви людини.

Щодо цього трагічне як естетичнакатегорія  відіграє більшу роль і має більше значення, аніж категорія прекрасного,не тільки тому, що охоплює більш важливу сферу життєдіяльності людини ісуспільства: боротьба, страждання, сходження через подолання страхітливогочерез смерть. Трагічне зачіпає більш глибокі основи людського життя, тесубстанційне, без чого не може бути і самої людини, особливо це стає зрозумілимнині, коли людство перманентне потрясають численні трагічні події, і воно вжезаглянуло в „похмуру безодню безнадії", а трагічне стало ледве непровідним у сучасній апокаліптиці.

Комічне

Комічне – від грецького слова„комікос" –смішне. У сучасному вжитку цей термін  є родовим поняттям дляозначення різноманітних відтінків смішного, все, що може ви кликати сміх, –об'єкт комічного. Комічне – це немовби формула смішного, а смішне – конкретнийвипадок комічного.

На відміну від трагічного, що пов'язанез важкими і гострими конфліктами, стражданнями і смертю, сфера комічногопереважно весела і радісна, тут, як правило, царюють посмішка, сміх, а то йрегіт, що породжує в більшості випадків піднесений настрій і оптимістичнесамопочуття: комічне нерідко супроводжує відпочинок, святкові дні, ігровудіяльність, дозвілля загалом.

Естетика освоює, передусім, загальнозначиме і типово смішне, те, що є недосконалим, але претендує надосконалість; суперечить ідеалу, але прилаштовується під ідеал, не відповідає звичномуі загальноприйнятому, розриває зв'язок із звичним ходом речей. Це так, бимовити, соціальний аспект комічного. До психологічногоаспекту належить несподіваність, обмануте очікування, прояв почуття переваги,зверхності, гордості, злорадства, зняття напруги, вивільнення від страху тощо. Суб'єктивніпереживання комічного також різноманітні, вони залежать від загальногокультурного рівня, належності до певного соціального угрупування, відвиховання, освіти, темпераменту, віку, статі тощо. Є люди „сміхуни", вяких легко викликати сміх, і є „несміяни" – люди, яких важко, а подекуди йнеможливо розсмішити; для емоційно нерозвинутих людей взагалі не існуєкомічного. Дитячий комізм, як і сприймання трагічного, неглибокий, а то і„нейтральний", позаяк у дітей ще не склалася система цінностей, норм,стереотипів, і вони схильні до буквалізаціїї: для них доступніша „комедія ситуацій",ніж наповнена соціальним змістом комедія.

Об'єктом комічного можуть бутинайрізноманітніші явища, за винятком тих, що пов'язані з великим стражданням і горем,крахом високих ідеалів і загибеллю достойної людини. Об'єктами комічного неповинні бути масштабні історичні події і процеси, якщо вони по суті прогресивніі революційні, як і винятковий героїзм і великі відкриття, що супроводжувалисявинятковими труднощами і драматизмом.  

 Сміх – грізна зброя: він може„вилікувати", а може „вбити", може „приголубити", а може„побити", може бути стверджуючим, а може бути заперечуючим, може розважити,а може засмутити. В одному випадку причиною сміху може бути контраст,суперечність, неподобство, відхилення від норми, в іншому – виявлення за нібитовеликим — нікчемного, за прекрасним – потворного, за очевидним – абсурдного, щовикликає в уяві людини несподівані образи і несподівані реакції.  

Комічне, смішне – це не тількисоціальне явище, воно несе в собі естетично-національні особливості і зміст.Український, російський, вірменський, англійський, французький, фінський гуморнеповторний, як неповторний менталітет тих країн, що їх породив. Має місце іте, що можна назвати місцевим гумором, зокрема, габровський гумор (відболгарського міста Габров), або одеський, відомий, мабуть, у всьому світі. Узображенні комічного виявляється не тільки епоха і менталітет народу, але йхарактер і світогляд автора.  

Форми комічного різноманітні, несутьу собі різний змісті по-різному відображуються — втілюються в мистецтві. Якщо характериі ситуації смішні, безглузді, неоковирні, то вони належать до гумору абом'якої іронії: це, так би мовити, доброзичлива критика загаломсимпатичного об'єкта. Інше завдання має сатира, котра проявляється вформі злої іронії, сарказму. Сатира обминає нейтральне і навітьпозитивне в явищах і характерах як несуттєве в даному випадку і зосереджуєтьсяна випуклому зображенні пороків і неподобства в реальному світі і в людині.Нарешті, найбільш різкою критикою всього, що суперечить ідеалу, прекрасному,уявленню про всебічно розвинену гармонійну людину, є гротеск, який маєна меті створити збірний, часто перебільшений образ соціального зла і паскудності,знелюдненої особистості, для цього особливо перебільшуються і загостюються всіпрояви порочності і неподобства, аж до карикатурного їх зображення. Позаяк усатирі і гротеску висміюванню підлягають особливо небезпечні вади інеподобства, то комічне нерідко змикається з трагічним, породжуючи трагікомедію(наприклад, „Весілля Кречинського" і „Справа" Сухово-Кобиліна).Такийподіл на форми комічного в мистецтві умовний, бо в дійсності вониперехрещуються навіть в одному творі, вжене кажучи про художню діяльністьавтора загалом. Так, наприклад, світ творів Гоголя дуже багатий різноманітнимикомічними формами і ефектами: в ньому є народний („Вечорина хуторі поблизуДиканьки") добродушний гумор і гостра сатира («Ревізор»),комічні характери і гротескні типи (Плюшкін, Собакевич, Коробочка в „Мертвихдушах"), перебільшення, дивовижне, чаклунське, нісенітниці(текстли-ста-скарги Івана Івановича на Івана Никифоровича в Мир-городськийповітовий суд).

Отже, комічне – не випадковість і некаприз суб'єкта, воно вияв повного динамізму і суперечностей життя суспільства,життя людей, необхідний компонент людської історії, яка, почавшись трагедією,своєю наступною фазою має комедію. „Це потрібно для того, — пише К. Маркс, — аби людство весело прощалося зі своїм минулим".

 Двоїста природа сміху дозволяєвикористовувати його по-різному, але у будь-якій формі, у будь-якому виглядівін має олюднювати і виховувати людей різного віку, різних професій, різноїсоціальної приналежності. Можна говорити, що чим важче людям жити, тим більш їмпотрібне комічне, і якщо вони перестають сміятися, то це означає, що їхнє життястало вкрай стражденним і безнадійним.

2.Протистояння трагічного ікомічного в міфологічних образах 

Вчені підрахували, що слово міф, якетак часто трапляється в найширшому вжитку, має близько п'ятдесяти значень. Йогокоріння бере початок на землях оповитої славою античних письменників тамандрівників Еллади. Там цим словом окреслювали будь-яку оповідку. Тобто міфому стародавніх греків могла вважатися казка, легенда, переказ, байка, притча –все, що заслуговувало уваги слухача. В українців у народному вжитку прямимвідповідником цього слова є байка. На різних територіях разом з цією назвоювживалися й свої локальні, як от на Західному Поліссі – потачка, що виникла віддіалектного «потакувати», що означає «подейкувати». Такимчином, у буквальному розумінні первісне значення грецького слова«міт» зводилося до звичайної розповіді, оповідки.

Так тривало доти, поки античнігрецькі та римські міфи не потрапили в поле зору істориків, котрі спробувалискористатися ними як фактологічними джерелами. Коли ж виявилося, що історичноїправди в них не більше, ніж у байці про царя Гороха, виникло нове значенняслова міф – вигадка.

Інші значення поняття міфу – виплодифантазії науковців, головним чином філософів, культурологів талітературознавців, котрі не змогли підібрати більш вдалих термінів на означенняусталених понять, які розходяться з дійсністю. Особливо плідними у цьому планібули останні десятиріччя. Нині, за однією з версій розуміння міфу влітературній творчості, ним можна вважати будь-який символічний образ. Такимчином, верба, калина, соловейко, зозуля і навіть Україна — все це міфотворчіобрази, або ж міфи. Однак із таким тлумаченням міфу погоджуються не всі. Особливоце суперечить уявленням тих, хто звик спостерігати міф у давніх, щедоісторичних проявах – казках, легендах, родинних та календарних піснях іобрядах. Це – традиційні уявлення наших пращурів, які в науковій літературіотримали назву тотемних, родових, календарних, космогонічних, есхатологічнихміфів. Одні з них фіксують прадавні уявлення про священних тварин, які сприялилюдям у їхній господарській, переважно мисливській, діяльності, інші – продалеких предків-деміургів, які своїми культурними надбаннями позбавили нащадківбагатьох нагальних клопотів, ще інші – про календарні божества, які можутьвиявити прихильність до людей. (це  переважно міфи ранніх хліборобів).Є міфипро початок світу і про те, яким буде його кінець (космогонічні таесхатологічні).

Усі наведені групи міфів істотновідрізняються від античних і не тільки тим, що, на відміну від останніх, непройшли відповідної літературної обробки, а й тим, що давніші, за ними стоятьобряди та ритуали, котрі є драматичним втіленням міфологічних уявлень.

За тематикою міфи поділяються затакими циклами:

1) етіологічні – про причинивиникнення окремих природних та соціальних з'яв;

2) космогонічні – про походженняжиття (створення світу);

3) антропологічні – про походженнялюдини;

4) астральні – про зорі, виникненняяких найчастіше пояснюються переміщенням на небо культурних героїв і тварин;

5) солярні й лунарні – про походженняСонця й Місяця та про взаємостосунки між ними:

6) теогонічні – про походження богів;

7) календарні – про річні циклиприроди та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю;

8) історичні або культово-біографічні– про життєві випробування і діяння окремих міфічних божеств або героїв-людей;

9) тотемічні – про тотемічних предківокремих племен;

10) есхатологічні – про руйнаціюкосмічного порядку й повернення до хаосу, про потойбічний світ та передбаченнямайбутнього.

Сукупність міфів та їх сприймання якреальні події здавна посідають важливе місце у віруваннях всіх народів світу.Згадки про міф знаходимо в різноманітних писемних пам'ятках, що дійшли донашого часу через віки і тисячоліття. Людство з найвіддаленіших часів цікавило,яким чином були створені світ і людина. Чому світить Сонце, Місяць, зорі,родить Земля, іде дощ, гримить? Найбільшою таємницею для людини було, та йзалишається – чому вона помирає і що з нею буде після смерті.

Кожен народ має свою систему міфів.За багато століть до нашої ери активно побутували міфи про олімпійських богів вГреції і Римі. Широко відомі скандинавські, давньокитайські, шумерські міфи.Чимало міфів знаходимо у давньоіндійських «Ведах» та ще у багатьох народівсвіту. На відміну від інших, давньоукраїнська міфологія більш приземлена, а їїміфопоетична краса досить сильно виявлена в народних обрядах, велику кількістьміфопоетичних персонажів знаходимо у народній творчості: колядках, казках,легендах, переказах тощо. Відомий учений О. Лосєв зазначав: «Будучи протягомбагатьох тисячоліть формою усвідомлення буття і природи, міфологіярозглядається сучасною наукою не як нісенітниця і пусте марновірство, а якдавня і піднесена мрія людини про оволодіння природою, незважаючи на весь свійзв'язок з примітивною цивілізацією первісної епохи».

Слід також зазначити, що міф, як ікожен з видів народної творчості, відзначається великим багатством нашарувань.На ньому позначився вплив різних історичних епох, починаючи від історичної добиі до наших днів. Все це зливається в одне органічне ціле.

Грецька міфологія зафіксуваламистецтво як специфічну діяльність людини. Широко відомийміф про Аполлона,якому були підпорядковані музи: Мельпомена – трагедії, Евтерпа –ліричної поезії, Ерато – любовної лірики, Терпсихора – танців, Калліопа– епічної поезії, Талія – комедії, Кліо – історії.

Міфологічний образ Аполлона пройшовскладний шлях розвитку, який дає змогу зрозуміти поступовий процес усвідомленняспецифіки естетичної діяльності, її зв'язку з красою, своєрідності. Міфсвідчить, що спочатку Аполлон – син Зевса і Лето, брат Артеміди – охоронявродину від горя і нещастя. Пізніше його почали ототожнювати з Геліосом – богомСонця. На честь Аполлона греки будували храми (на острові Делос і у Дельфах).Ці храми мали загальнодержавне значення. Поступово за Аполлоном (він стає богоммузики) закріплюються культу ротворча, культурозахисна функції. У науку черезобразну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видовоїспецифіки і синтезу мистецтв – проблема, яка інтегрує естетику імистецтвознавство.

Людина вперше усвідомлює себе у міфахі використовує міф як розповідь про Всесвіт, явища природи, про традиції тазвичаї людей, історичні події. Міфи Стародавньої Греції систематизувалися,дописувалися різними поетами або використовувалися ними у професійній творчості.Відомо, щоГЕСІОД саме на основі міфів написав «Теогонію» – поемупро походження богів. Важливу роль для європейського читача відіграли «Метаморфози»відомого римського письменникаОВІДІЯ – виклад стародавніх міфів.

Поетичні образи стародавніх міфів нелише залишилися в історії світової культури, а й вплинули на долю мистецтва,викликали численні інтерпретації в творчості більшості видатних митців. Догрецької міфології зверталися Данте і Шекспір, Боттічеллі і Леонардо да Вінчі, Рубенсі Рембрандт, Шіллер і Гете, Сковорода і Шевченко, Франко і Леся Українка.

Практика звернення до міфопоетичнихсимволів збереглася і в XX ст. Звертаючись до творчої спадщини Д.Джойса, Б. Брехта, А. Франса, А. Камю, М. Булгакова та інших, ми бачимо, якевелике значення мали міфи не лише в образній структурі цих творів, а й уформуванні філософської концепції, в обґрунтуванні морально-психологічноїпозиції конкретних героїв.

У тому, що українські міфи не зазналиолітературення, є певні історичні передумови, які обернулися для українськоїкультурної традиції не лише втратами, а й перевагами. Про втрати можна говоритив літературному плані, про переваги – в культурно-історичному. Необробленілітературно, ці міфи точніше відбивають світогляд усіх попередніх поколінь. Дотого ж, при порівняльному аналізі вони виказують усі можливі чинники генеалогіїнароду, який репрезентує ними свою культуру. 

Одними з відомих українських міфів єміфи про Меланку, Василька, Коструба, Козу і ін. Оскільки їх суть виражена уобрядах, вони збереглися до нашого часу і є прикладом протистояння трагічного ікомічного.

МЕЛАНКА (Маланка, Миланка) —  вечірнапередодні Нового року. Меланка-Вода приходить на Щедрий вечір разом ізВасилем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справитигостини, які в народі так і називають гостинці Меланки. За давньою традицією,новорічні обходи маланкарів, як і різдвяних колядників, відбувалися післязаходу Сонця, тобто тоді, коли володарює усяка нечиста сила. Раніше ходили відхати до хати, не обминаючи жодного господаря: нині провідують переважно тих,хто має дочку «на порі».  Батьки дівчини вважають почесним для себе прийняти йпригостити «Маланку». Хлопці в масках висловлюють добрі побажання, веселятьпіснями, танцями, жартівливими сценками.

У театралізованому дійстві одна зголовних ролей належить хлопцеві, перебраному «Маланкою». На ньому традиційнийжіночий костюм.  У неї в руках різні атрибути «бабського діла» – кужіль,веретено, віник, горнятко з розведеною глиною, лялька, квіти. Відповідно доритуального сценарію костюмонаний хлопець кумедно пародіює звичайні жіночізаняття. «Маланка» робить усе навпаки: сміття підмітає від середини хати підстіл; прибираючи ліжко, розкидає подушки і перевертає ковдру; мастить глиноюлави, а мокрою ганчіркою обмиває піч.

«Карнавальні безчинства» здійснювали,як правило, «некрасиві маски». Вони могли, наприклад, заплутати й обірватинитки на кроснах. Це було своєрідне покарання господині за те, що вона порушиладавній звичай, за яким на великі свята треба було виносити з хати усі знаряддяткацькою ремесла. Об'єктом збиткування, як і на весіллі, часто була піч. Підчас візитів «маланкарі» могли щось розбити, розлити, розкидати і навітьукрасти. Якщо господарі були скупі на обдарування — вони розплітали тин,розкидали дрова, знімали ворота, обмащували дьогтем або кізяком хату тощо.Жадібній господині могли кинути в комин собаку, а пихатій дівчині заводили вдім цапа, попередньо напоївши його горілкою.

Закінчивши ритуальний обхід,перебрані вранці йшли на роздоріжжя палити «Діда», або «Дідуха», снопи соломи,що стояли на покуті від Святого вечора до Нового року. Спочатку «Маланка», апотім й інші ряджені перестрибували через багаття. Це мало захистити їх «відуроків», очистити від спілкування з нечистою силою.

За стародавнім міфом, окрім сина, увсеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всіназивали Миланкою, бо вона така мила й чарівна. Одного разу, коли князь-Місяцьбув на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив упідземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з неюодружився. Ось чому на Щедрий вечір ще святкують Василя, у жертву приносятьсвиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цихтварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку (Миланку) готували свинячінутрощі, по них ворожили, який буде врожаї, а з свинячих ніжок варили «дриглю»,щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку із якомога багатшимистолами, бо то і продовження Щедрого вечора з усіма його добрими богами ідушами предків.

КОСТРУБ (Кострубонько, Нечепура,Кострюб, Кострубань, Кострубач, Коштрубань. Кострубка. Весняк) —  солом'янеопудало у вигляді чоловіка, яке заздалегідь виготовлялося молодицями наприкінціЯрилових свят, коли відбувалися проводи бога Ярила. Вже на святі чоловіки неслице опудало, ніби покійника. у ліс чи до води. Дорогою співали сумних пісень, амолодиці підкреслено голосили: «Помер Ярило, нема Ярила!..» Коли Кострубавкидали в яму й засипали землею чи топили в річці, жінки жартома оплакувалийого, приказуючи, який він хороший та послужливий і що то за життя буде безнього:

Коли ж Кострубонька поховають, усіразом водять хороводи, співають жартівливих пісень, бо то велика радість, щовін знову на цвинтарі. Отож Кострубонька закопували, щоб він передав своюневгамовну дітородну силу землі для майбутнього врожаю. Цього дня, крім«проводів русалок», «похоронів» Ярила та Коструба, «проганяють» Шуліку. В усіхцих обрядодійствах Ярило коханепь-орел, Коструб – нелюб-яструб, а Шулікакоханець, що чинить перелюб із заміжніми жінками. Таким чином, у цьому святінаші предки уявляли смерть і воскресіння рослинного світу. Подібний ритуал є вбагатьох народів.

Дуже часто міфи ставали казкою

Так звану міфологічну теоріюпоходження народної казки першими в Європі висунули брати Грім. Дослідникизнаменитих «дитячих і домашніх казок» ще в 1813р. вважали, що в народних казкахвіддзеркалені первісні міфи індоєвропейських народів про Сонце, Місяць, зірки,природні явища (грім, блискавка, дощ, вітер, мороз і т. ін.), особливо проборотьбу світлих сил з темними. Однак, як зазначають учені, не в кожнійказковій події відчувається відгомін первісних міфів. Головним завданням такзваної міфологічної школи було виявити у казці релігійні уявлення давнини.Боротьбу героя зі змієм тлумачили як боротьбу тучі-хмари (змія) з сонцем(героєм), який своїм мечем (блискавицею) розсікає хмару. Пробудження красуніототожнювалося як воскресіння природи навесні. Герой (сонячний промінь) цілуєсплячу царівну, яка уособлює собою природу, занурену у зимовий сон, і тим самимпробуджує її до життя. Герої казок обов'язково повинні були бути божествамиСонця, неба, світла, води, а їхні вороги – божествами мороку, зими, холоду,хмар, печер, гір і т. п. Справді, чарівні казки зберегли залишки давніхязичницьких уявлень, наприклад, віра в господарів лісів, морів, гір, явищприроди (Баба Яга, Морський цар, Змій Горинич, Морозко), культ предків(померлий батько дарує коня), віра в перевертнів і т. ін. Хоча слід наголоситиі на тому, що космічні сили, або так звані космогонічні образи, фігурують вукраїнських казках не часто. Але є перекази, у яких досить відчутнікосмогонічні уявлення предків. Прикладом може бути казка «Красносвіт», в якій звеликоднього яйця народжується хлопець, котрий після тривалих перипетій задопомогою своєї дружини-царівни перемагає тьму, стає володарем світла.  

Звичайно, в реальному житті людинапрагне до прекрасного, яке в неї асоціюється, насамперед, із щастям. Алесправжнє повноцінне життя немислиме без наполегливих шукань і душевних тривог,без жорстокості і страждань. Утверджуючи Добро і Красу, мистецтво не повиннеобходити страждання і трагічне, як не повинні обходити і ті, хто опікуєтьсявихованням молодого покоління. Справа, за яку гине людина, повинна бутиусередині істинною і справедливою (Гегель), перемога має бути„обов'язковою", якщо не фізична, то моральна, інакше мистецтво тількиналякає людину, позбавить її крил надії і віри в життя і в саму себе. ЩеАристотель казав, що трагічне в мистецтві не тільки „очищує", робить«тонкою» душу, але й пробуджує волю до боротьби.

Список літератури

1.Сморж Л.О. Естетика: Навчальнийпосібник.-К.: Кондор, 2005

2.Войтович В.М.Антологія українськогоміфу. – Т.: Богдан, 2006

3.Воронай О. «Звичаї нашого народу»,т. І,

4.Топоров В. «Кострубонька»

5.Нечуй-Левицький І.Світоглядукраїнського народу/Ескіз української міфології/.-К.: АТ „Обереги”, 1992

6.Левчук Л.Т.., Оніщенко О.І.Основиестетики: Навч. посіб.-К.: Вища шк.., 2000р.