Реферат: Стан української мови

МІНІСТЕРСТВООХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКАДЕРЖАВНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ

РЕФЕРАТ

на тему

Станукраїнської мови в сучасній Україні

Виконав:

Перевірила: Л.С. Пегушина

Дніпропетровськ

2001

Дехто вважає мову лише засобомпорозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мовізакодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури,духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другоюприродою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця,повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертаєтьсянищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навітьнеповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Визначення рідної мови єу Д.Розенталя і М.Теленкової «Язык, усваиваемый ребёнком в раннем детствепутём подражания окружающим его взрослым». Але воно не дає вичерпноївідповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинствавиховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавцівзабуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електронікафіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми правобайдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насадженав ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "… вчені підтвердилигеніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова увигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається відбатьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того,мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване намайбутнє".

Як стверджував видатний мовознавецьОлександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, іпоки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат,двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчатьсярозмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципамидавньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з родув рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті:«Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, ізменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через яківривається чорна енергія, що деморалізує народ… Мова – це певним чином іантропологія. Зміна мови не може не позначатись на зміні антропологічного типу.Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщозамість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживаєтьсялише одна – просто „сніг“, і просто „крига“, то, зрозуміларіч, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу». 

Українська мова — одна з прадавніхслов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7відсотка становлять українці — корінні її мешканці. Кожний народ — творецьсвоєї рідної мови. Для українців рідна мова — мова нашої нації, мова предків,яка зв’язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовнимнадбанням. Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашогонема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думкуЄ.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняттянаціональної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень іспеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки,мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мовіцього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову — це обов’язоккожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі врозвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце усуцвітті народів.

Занепад рідної мови є наслідкомдуховного зубожіння народу. Звичайно, такий великий народ як ми, українці, неможе допустити цього, якщо вважає себе цивілізованою нацією. Ставлення дорідної мови є свідченням національної свідомості і рівня культури народу, йогоцивілізованості. Воістину справедливі слова О. Гончара: “Той, хтозневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”.Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником йогосамосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою прозбереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури,постійна турбота про екологію мовного середовища.

Українська мова своєю красою ібагатством давно привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мовавиконує різноманітні суспільні функції — комунікативну, естетичну, мислетворчу,культуроносну та інші. Комунікативна функція полягає в тому, що мовавикористовується для спілкування, інформаційного зв’язку між членамисуспільства.

Спілкування — найважливіша функція мови.Вона є універсальним засобом обміну інформацією в просторі і часі.Комунікативній функції підпорядковані інші її функції, зокрема експресивна.Полягає вона в тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ,репрезентуємо себе з тим, з ким спілкуємося. “Говори — я тебе побачу”, — стверджували античні мудреці. Людина, що досконало володіє мовою, найкраще можесебе показати, розкрити свій духовний світ через спілкування.

Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючимову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, але в межах свого народу, йогосвідомості, психіки тощо. Українська мова дає нам можливість пізнати світ очимаукраїнця, українського народу, російська — російського, німецька — німецького ітак далі. Мова формує наш розум і духовність. Український фольклор, художнялітература, театр, пісня, втілені у словесній формі, розкривають перед людиноюсвіт краси. У живому мовленні кожна мова виконує, в основному, функціюспілкування, у художньому творі вона служить засобом образного відтвореннядійсності. Це теж своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем абослухачем.

Мова виконує мислетворчу функцію.Українська мова, як і всяка інша, є засобом формування думки. Адже вільне володіннямовою вважається тоді, коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно.Додамо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо,тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, якаобумовлена національним характером. Справедливі в цьому плані слова Г. Гегеля:“Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить”. Оригінальність нашогомислення залежить від знання мови і здатності користуватися нею під часдумання. 

Закон “Про мови” 1989 року, який проголосив українську мову державною,та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус, пошириликоло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про державних діячів,спеціалістів різних сфер і галузей. Проте часто виникає невідповідність міжвисоким професійним рівнем і низьким рівнем культури мовлення. Виходячи зісторичних і мовнокультурних особливостей формування етнічного складу населенняУкраїни, де кількісну перевагу, крім Криму, мають українці, роль державної(офіційної) мови цілком закономірно виконує українська мова, що закріпленоКонституцією. Закон про мови в Україні, визнаючи державний статус українськоїмови, відзначає, що у місцях компактного проживання громадян іншихнаціональностей для офіційного спілкування на даній території можутьвикористовуватися їхні мови. Цим положенням гарантуються мовні права всіх іншихнаціональностей України. У такому розумінні за цими мовами можна закріпитистатус офіційної — на відміну від загальнодержавної. Газета «Дзенниккийовски» повідомила, що в Поль­щі прийнято проект закону про польськумову, який розглядає і охороняє польську мову як державну й культурну цінністьта економічну категорію. Він за­проваджує нові правила, що мають припинитипроцес витіснення польської мови з вивісок, реклами й ме­моріальних дощок, атакож висуває обов'язкову вимогу до кожного державного чиновника — вмітизрозуміло і грамотно розмовляти польською. Окремі положення регулюютькористування польською мовою в господарчій та громадській діяльності.Передбачено, зокрема, що всі угоди з зарубіжними партнерами, щовиконуватимуться на теренах Польщі, повинні укладатися тільки цією мовою.Разючий контраст з Україною! У Польщі, де насе­лення розмовляє польською мовою,приймають закон про її охорону. А в Україні, де рідна мова занедбана, іззаконопроекту про середню освіту вилучають стат­тю про обов'язкове вивченнядержавної української мови в школах...

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови — їїавторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж, абоавторитет мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників.Насамперед це виявляється в тому, які суспільні функції виконує мова, якуінформацію вона фіксує і передає, скільки людей нею користуються та інше.Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї її носіїв.  «Мова — залізний обруч, мовазлютовує народ во­єдино», — так сказав ще 1820 року фінський письмен­никЯакко Ютейні. Його заклик дав добрі сходи. Як відомо, ще 1917-го фінський народтаки вирвався з обіймів імперського орла і зажив своїм життям, без озирку наякихось там «старших братів». І як наслідок — нині у Фінляндії вельмивисокий життєвий рівень. Цьому, безумовно, сприяла висока національнасвідомість, яку виколисувала й виколисує рідна мова.

Маємо ряд історичних фактів, що свідчатьпро престижність української мови.

У великому Литовському князівстві вонабула державною мовою; як актова мова використовувалася в Молдавськомукнязівстві; бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами.Українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а з розвитком іутвердженням незалежності України зростає міжнародний авторитет українськоїмови як державної.

Престиж мови залежить не від неї самої, а від їїносіїв. На жаль, не всі українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашійдержаві стане престижною тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємоусім багатством її, навчимося гарно, виразно, правильноговорити                  по-українськи і будемо пишатися, що ми, українці,маємо таку чудову мову. А неукраїнці будуть відчувати задоволення від того, щоволодіють цією мовою, будуть шанувати її і тих, хто її створив. Але насправдібажане ще досить далеко від реального... 

В одній із шкіл з українською мовою навчання молодавчителька надавала учням вказівки російською мовою. В цій школі з українськоюмовою навчання попит на українську мову був досить обмежений. Поза уроками (абува й на уроках) вчителі спілкуються з учнями переважно російською. Директоршколи, всі заступники директора навіть служ­бові наради проводять російськоюмовою. Це не викликає великого здивування. Здивування прийшло тоді, колидізнаємося, що ця вчителька викладає і викладала раніше… українську мо­ву. Назапитання чому вона, вчителька української мови школи з україн­ською мовоюнавчання, спілкується з учнями російсь­кою, вона відповіла: “Не завжди, інколи.А от з батьками спілкуюся переважно російською, бо більшість батьківукраїнської не розуміють. Та й яка у нас українська мова — суржик!”. Чи поважаєвона свій предмет? Чи прагне до того, щоб учні найкраще засвоїли її предмет? Щовона робить, як мовник, щоб зменшити частку суржика? Хотілось запе­речити іщодо батьків, що не розуміють української мо­ви. Бо є багато прикладів, колиросіяни в Росії чи ті, що на якийсь час приїжджали в Україну і раніше нідебільше, як у піснях не чули української мови, самі проси­ли розмовляти з нимиукраїнською, інколи перепи­тували окремі слова, просили говоритиповільніше і були задоволені з того, що розуміли близьку їм мову.

А чи можеця вчителька поставити себе поза неписаними правилами, що усталилися у ційшколі, стати, так би мовити, білою вороною не хоче. Не відомо ж, як віднесетьсядо цього адміністрація не на словах, а насправді. Чи може ця вчителька,підлегла директору, завучу, які і наради проводять російською мовою,відважитися ігнорувати наочний приклад, що подає керівництво. Бо ж завуч своюпозицію формулює чітко — «ми еще живи». Віктору Оржехівському доводилосьспостерігати, як учень молодшого класу, звернувшись до завуча українською (можевперше в житті звертався безпосередньо до завуча) і отримавши відповідьросійською, сам пере­ходив на російську, і дуже сумнівно, щоб він поза уро­камище раз звернувся до завуча або до інших в його присутності українською до кінцясвого навчання в школі, в школі з українською мовою навчання. Та й для ін­шихучнів такий випадок був промовистим уроком. А скільки таких шкіл “з українськоюмовою навчання” по всій Україні? Скільки таких вчителів і завучів? Поки щобезліч.  

Російська мова посіла командні висоти  і дуже винахідливоутримує їх. Можна, наприклад, побачити на дверях службового кабінетуосвітянського чиновника шільду українською мовою (посада, прізвище, ім'я, побатькові), а на його службо­вому столі, на підставці перед очима відвідувача —ро­сійською. Інформація? Про що?

Ось картинки з іншої сфери, теж державної. Теле­журналістбере інтерв'ю у військового начальника. По­чинає українською мовою, а коли чуєвідповідь російсь­кою, то теж переходить на російську. Яку мету ставить такарежисура? Не показати ж сумніви у здібностях на­чальника, мовляв, не здатнийтой начальник зрозуміти запитання українською мовою після стількох років життяв Україні та служби в Українській армії?

А ось молоді солдати після прийняття присяги діля­тьсяперед телекамерою своїми враженнями. Мова у них російська. Перше, що спадає надумку, серед них немає такого, хто вільно володіє українською мовою, а їхнярідна мова російська. А потім камера показує їх в колі рідних та близьких ічуємо, що всі вони спілкуються між собою чудовою українською мовою. Знаючи якго­туються такі «експромти», хочеться запитати у організа­торів телезйомки: чине те вони хотіли підтвердити, що в армії має бути російська мова, українська —для дома­шнього вжитку?

Гірко читати свідчен­ня харківського учня ОлексіяГолозубова про те, як він «відчував страшну образу гніту і приниження», колийому поставили умову: хочеш приймати участь в олімпіаді — переходь зукраїнського в російський клас, «як невимов­не боляче пече дискримінація», якне сприймається все українське (ПЛ, N 6, 2000). Хіба б могли так чинити безпідтримки? І це відбувається сьогодні.

Погано, коли загострюється мовна проблема. Але ситуаціястає небезпечною, коли мовну проблему поши­рюють за її межі. Львівськийекскурсовод, що проводив екскурсію з київськими школярами, чомусь торкнувся імовної проблеми, і почав з упевненості про те, що ро­сійська мова в Українітаки стане державною, а закінчив відкриттям — раніше українців у Львові взагаліне було. Репліку про Данилу Галицького залишив поза увагою. Дивно було, колицей екскурсовод, показавши в бік па­м'ятника І.Франку, обмежився словами —пам'ятник українському письменнику. Натомість про братство, членом якого є,говорив досить розлого, не раз протя­гом екскурсії звертався до цього. Учасникиекскурсії, вчителі і учні, сприйняли цього екскурсовода з гумором. А якщо участини львів'ян гумору не вистачить?

Шлях до порозуміння — повна відвертість, аналіз, правда докінця. Говорять, наприклад, що в Швейцарії три офіційні мови. Це правда. Але безпродовження во­на може стати напівправдою, що е не меншим злом, ніж неправда.Продовження ж в тому, що Швейцарія — кон­федерація кантонів. Кантони — цедержави із своїми конституціями, парламентами, урядами, мовами. В ні­мецькомукантоні — мова німецька, у французькому — французька. Ретороманській мовінадається державна підтримка, бо зникнення бодай однієї з суцвіття мов світурозглядається, як втрата для людства.

Стверджувати, що існує якась небезпека для ро­сійської мовибезглуздо, бо у російської мови є Росія. А про небезпеку для української мовитреба говорити в повний голос поки не пізно. Ставити українську мову в рівніумови з російською просто несправедливо. Уявімо собі двох братів, один засприятливих умов набрався сили і здоров'я, інший в умовах гноблення, а то йзапе­речення права на саме життя, силу і здоров'я втратив, Невже справжній братне підтримає слабшого, навіть відриваючи від себе. Якщо не враховуватибайдужих, то опонентів можна поділити на тих, хто стоїть за відро­дженняукраїнської мови шляхом надання їй пріоритетів, і інших, які будь-що не хочутьдопустити звуження сфери російської мови в Україні.

Критерій поділу — не за етнічними, а за моральни­миознаками. Згадаймо, що збагачуючи культурну скар­бницю України, землі, з якоюїх пов'язала доля, Б. Чичибабін не відмовлявся від рідної російської мови, также, як В.Габсбург — від німецької, як Р. Чілачава — від грузинської. Їм булопритаманне глибоке почуття справедливості. Почуттям справедливості при виборіжиттєвої позиції, за його власним визнанням, керувався і перший Міністр оборониУкраїни Костянтин Морозов, за походженням, до речі, росіянин, який досконалоопа­нував українську мову за якихось три місяці.

Громадяни нашої держави, як і всякоїіншої, мають мовні обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови.Захист рідної мови — найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхіднішийспосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою — незаслуга, а обов’язок справжніх патріотів. 

Знання рідної (державної) мови необмежує можливості вивчати інші мови — споріднені і не споріднені. Вислів“Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина” ніколи не втратить своєїактуальності.

В Україні двомовність — природне явище.Але володіння двома мовами вимагає правильного користування ними. На жаль, наші“білінгви” часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Томусеред мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один — дотримуватиськультури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є свідченнямрозвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура мовлення має великенаціональне і соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей,облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини,так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовнукультуру і вимагати цього від інших.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вонаповинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складовихчастин державної має бути спрямована на забезпечення оптимальногофункціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства,їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційнуфункцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного таекономічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, дотиживий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзаревідумки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

«Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберітьмову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимері народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічноїлюдини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовіковоїособистості народу?».

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання — відродженняукраїнської мови, держави, нації. І виконати його — наш громадянськийобов’язок.

Список літератури:

1.   М. Пентилюк. Наш скарб — рідна мова. /Матеріали сайту “Сторінки лінгвіста”, 2001

2.   В. Оржехівський. Міжетнічні взаємини. /Права Людини,     Харків, 2001

3.   І.С.Чиж. Діалог української та російськоїкультур в Україні у контексті сучасної інформаційної діяльності та сучасніінформаційні явища в контексті взаємодії національних культур. /Матеріали сайтуНаціонального інституту Україно-Російських відносин, 2001.

4.   І.М. Зарицка, І.О. Чикаліна. Українське діловемовлення.  Донецьк, 1997

5.   Л.Г. Морозова. Українська мова 7 клас, “Ранок”,Харків, 2000

6.   Урок української, №1-99, Київ, 1999

7.   Освіта України, №4 (232) від 24 січня 2001

8.   Українське слово, за 8-14 та 15-21 лютого 2001