Реферат: Циклічні коливання і кризи в економіці

Циклічні коливання і кризи векономіці

 

1.Причини і механізм циклічних коливань.

2.Причини економічної кризи в Україні.

3.Структурні кризи в економіці.

Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку XIXст. вони мали здебільшогосезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства таособливостями сільськогосподарського виробництва, відсутністю сформованогосуспільного ха­рактеру виробництва у кожній окремій країні та інши­мифакторами. З 1825р. циклічні коливання в економі­ці відбуваються постійно,через певний проміжок часу. Лише у XXст. у розвинутих країнах Заходу малиміс­це 12 циклічних криз. З часу першої такої кризи в еко­номічній теоріїз'явилося до 200 концепцій причин її ви­никнення та сутності. Але ця проблемазалишається нерозв'язаною і сьогодні, хоч стає дедалі актуальнішою, оскількиекономічна криза вперше за декілька останніх десятиріч вразила і народне господарствоУкраїни.  

1. Причини і механізм циклічних коливань.

 

Причини циклічності в розвитку економіки. З 1825 р. капіталістичнасистема господарства з певною періодич­ністю переживає кризи, які виявляються унадвиробниц­тві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спадвиробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населеннятощо. З цього часу представники різних напрямів і шкіл політичної еконо­мії, азгодом економічної науки намагаються з'ясувати причини циклічного характерувиробництва і насамперед криз, виробити рекомендації для їх усунення.

Серед численних спроб розкрити причини цих явищ можна виділитиповерхові та наукові. У першому випад­ку циклічність пояснювали появою плям наСонці, рит­мом рухів Венери та ін.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криззастосували представники класичної школи полі­тичної економії. Д. Рікардо такоюпричиною вважав не­справедливість у розподілі багатства. Французький еко­номістЖ.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит, і кризи в усійекономіці неможливі. Во­ни можуть відбуватися лише в окремих регіонах або наокремих ринках товарів. Цю думку не поділяв англійсь­кий економіст Т.Мальтус.Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції,оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину про­дукції, на іншучастину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а тачастка, яка забез­печує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її ре­алізаціїпотрібні «треті особи» — землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходівцих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Дещо подібної думки дотримувався і швейцарський економіст С.де Сісмонді, але «третіми особами» він вва­жав дрібних товаровиробників (селян,ремісників). Крім того, вчений пояснював кризи недоспоживанням народ­них мас,невідповідністю між виробництвом і спожи­ванням.

Уперше системний науковий аналіз економічного ци­клу інасамперед кризи (як основного його елемента) зро­бив К. Маркс. Водночас вінпіддав конструктивній кри­тиці погляди своїх попередників на цю проблему.

Економічний цикл — рух виробництва від початкупопереднього до початку наступного чергового спаду.

З часу першої економічної кризи 1825 р. відбувся 21 цикл.Кожний цикл складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення іпіднесення. Основ­ною з них є криза, тому з'ясування причин її виникнен­нярозкриває найважливішу причину циклічності еконо­міки. Оскільки криза маєбагатоаспектний характер (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютнатощо), то її виникнення спричинене певним комплексом внутрішніх суперечностей.Найглибиннішою з них є еко­номічна суперечність між суспільним характеромвиробництва та капіталістичною формою привласнення його результатів.

З часу виникнення капіталістичного способу вироб­ництва(початок XVI ст.) і виробництво, і привласненнямали приватний характер. Протягом приблизно двох сто­літь приватне виробництвоперетворилося на суспільне. Матеріальною основою цього процесу був розвитоквели­кої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництвазнайшло свій вияв у розвитку і поглибленні суспільного поділу праці, всерединігалузей народного господарства (особлива форма поділу праці), посиленнізв'язків між підприємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірівпідприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні питомої ваги крупнихпідприємств у кожній галузі тощо. Розвиток великої машинної індустрії дав змогузначно збільшити обсяг випуску продукції.

Але протягом цього періоду від процесу постійно зро­стаючогосуспільного виробництва дедалі більше відста­вала форма привласнення. Як і 200років тому, вона за­лишалася приватною, тобто більшу кількість створених благпривласнювали окремі капіталісти. Це зумовило пе­реростання суперечності міжсуспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення уконфлікт, який вимагав розв'язання. Частково цей кон­флікт був розв'язаний підчас першої економічної кризи.

Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечнос­ті булопротиріччя між зростаючими масштабами вироб­ництва і відносним звуженнямплатоспроможного попи­ту населення. Оскільки у той період не існувало держав­ногорегулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімального рівня, коженкапіталіст намагався знизи­ти заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувавсяпла­тоспроможний попит населення в умовах неконтрольованого масовоговиробництва товарів на невідомий ринок. Так виникла криза надвиробництва, їїпосилила диспро­порційність розвитку економіки.

Криза виявляється в нагромадженні товарних мас у гуртовійторгівлі. Підприємці, продавши товари торго­вельним капіталістам, вважають їхреалізованими і про­довжують виробництво у тих самих масштабах. Але з ча­соммасштаби товарообміну скорочуються, торгівля пере­стає закуповувати нові партіїтоварів, що призводить до спаду виробництва, банкрутств підприємств, зростаннябезробіття, а отже, до ще більшого зменшення платоспроможного попиту.Торговельний капітал з метою реаліза­ції товарів знижує ціни, що в умовахрізкого скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги(відповідності попиту і пропозиції). Кризовий спад при­пиняється, й економікавходить у фазу депресії (немає ні спаду, ні піднесення). Криза виникала кожні10-11 ро­ків. Матеріальною основою такої періодичності було ма­сове оновленняосновного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволю­ціївласності. Тому не випадково саме в 30-ті роки почи­нають виникати акціонернікомпанії — колективна фор­ма капіталістичної власності. Але процес еволюціїеконо­мічної власності відставав від темпів та масштабів усус­пільненнявиробництва і праці, що призводило врешті-решт до виникнення нової кризи,початку економічного циклу. Так коротко характеризував причину циклів і криз К.Маркс.

Видатний український економіст М. Туган-Барановський непогоджувався з таким обґрунтуванням. Він роз­глядав концепцію криз К. Марксалише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.-Б. Сея, якийпричину промислових криз вбачав не в порушеннях у кожній із сфер суспільноговідтворення (безпосередньо­му виробництві, розподілі, обміні й споживанні), а вне­правильному розподілі національного виробництва зага­лом, обмеженостіпродуктивних сил суспільства. Підтри­муючи тезу Ж.-Б. Сея, М. Туган-Барановськийтакож стверджував, що попит на товари створюється самим ви­робництвом.Конкретизуючи своє розуміння причин ви­никнення криз у промисловості, віннаголошував, що ці кризи спричинені непропорційним нагромадженням та розвиткомгалузей і окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань називавдиспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробля­ютьзасоби виробництва, а також недосконалість регулю­ючої ролі ринкового механізмуу сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечитипостійне зростання виробництва, необхідно, на його дум­ку, здійснюватираціональне регулювання інвестицій.

З погляду сучасної теорії криз у теорії М.Туган-Барановського є багато раціонального. Зокрема заслуговує на увагу йогодумка про диспропорційність розвитку між га­лузями, між рухом заощаджень таінвестицій як причини промислових криз, про зростаючу можливість виробничо­госпоживання в реалізації суспільного продукту та ін.

Водночас викликає сумнів його думка про незалеж­ністьзростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичнузалежність попиту від вироб­ництва. Надто аморфним є й пояснення промисловихкриз нерівномірністю розподілу національного виробниц­тва. Викликає подив і те,що причини цього глибинного явища він не пов'язує з відносинами власності таін.

Виходячи із сказаного, найлогічнішою є наведена ви­ще думкаК. Маркса щодо основної причини економічних криз в умовах капіталізму. Формивияву цієї суперечнос­ті — диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій,непропорційність між нагромадженнями та розвитком окремих галузей іпідприємств, суперечності між вироб­ництвом і споживанням, виробництвом ірозподілом, між планомірною організацією виробництва на окремому під­приємствіта стихійним механізмом ринкового регулю­вання в масштабі всієї економіки таін.

Як ми вже зазначали, заслуговує на увагу думка М.Туган-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюваннінагромадження та витрачання суспільного капіталу. Найглибшою за всю історіюкапіта­лізму була криза 1929-1933 рр. Виробництво у США скоротилося на 25%,інвестиції — на 79%, з'явилася ве­личезна армія безробітних, криза тривала 37місяців. Са­ме тоді стало цілком зрозуміло, що ринкова економіка неспроможна ніподолати, ні зменшити глибину еконо­мічних криз.

З цього часу починається широкомасштабне втручан­ня держави векономіку, антициклічне регулювання. Гі­гантські монополії вивчають ринок,платоспроможний попит населення, прогнозують його і під час кризи свідо­москорочують масштаби виробництва. В наступні деся­тиріччя почалося масовевиробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників,телевізорів), які через певний проміжок часу населення намагалося замінитикращими моделями. Так виникає нова матері­альна основа економічного циклу —масове оновлення товарів широкого вжитку. Водночас держава проводить активнуамортизаційну політику, спрямовану на приско­рення процесу оновлення основногокапіталу у повоєн­ний період. Тому економічний цикл стає коротшим, а кризи —менш глибокими. Замість надвиробництва това­рів має місце надвиробництвоосновного капіталу (коли виробничі потужності навіть у безкризовий період заван­таженіна 75-80%), немає різкого зниження цін тощо. Саме тому під час кризи 1990-1992рр. спад промисло­вого виробництва становив 1,9%, а її тривалість — 10 місяців.

Циклічні кризи XX ст.

Роки кризи

Спад промислового

виробництва

Роки кризи

Спад промислового

виробництва

глибина,

%

тривалість,

міс.

глибина,

%

тривалість,

міс.

1900-1903 2,0 12 1948-1949 5,8 9 1907-1908 6,4 12 1957-1958 4,1 15 1913-1914 11,5 16 1970-1971 2,6 8 1920-1921 16,4 14 1974-1975 10,7 9 1929-1933 46,0 37 1980-1982 7,2 33 1937-1938 10,8 9 1990-1992 1,9 10

На відміну від попередніх криз у 90-х роках спостері­гаєтьсяїх асинхронність. Так, у 1993р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнахЗахідної Європи відбув­ся спад, у 1995-1996 рр. — стагнація, тоді як в Японіїекономічна криза відбулася лише в 1997-1999 рр. (темпи вростання ВВП у 1997 р.становили лише 1,6% порівняно з 5,1% у 1996 р., а в 1998 р. їх зниженнястановило 2,5%, в тому числі промислового виробництва — на 7,1%). Три­валеекономічне зростання у США після 1992 р. значною мірою пояснюється великим істабільним притоком капі­талу, який наприкінці 90-х років щорічно становив усередньому приблизно 550 млрд. дол., у тому числі портфельні інвестиції — майже50 млрд. дол. Певний вплив на позитивну динаміку мав приплив капіталу з Росії,України.

У процесі еволюції економічної системи певних кіль­кісно-якіснихзмін зазнає й основна суперечність капіталізму. Так, з виникненням і широкимрозвитком акціонерної власності паралельно з приватнокапіталістичнимпривласненням формується колективне капіталістич-не привласнення, частковотрудове колективне привласнен­ня, кооперативне та інші форми привласненнястворено­го національного доходу. У більшості країн зростає пито­ма вагадержавної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільніінтереси. Так, з метою вихо­ду з кризи 1929-1933 рр. і наступного послабленняїї глибини держава стала широко впроваджувати громадсь­кі роботи (будівництводоріг, комунікацій тощо), встановила мінімальний рівень заробітної плати іт.ін., що збільшило платоспроможний попит населення. Цьому сприяли і виступитрудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки цим заходам була послабленасупереч­ність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів іпослуг, між виробництвом і розподілом, що зменшило глибину економічних криз.Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, од­на з їїсторін перестає бути лише приватнокапіталістич­ним привласненням.

Важливих змін зазнають похідні форми основної су­перечності.Так, планомірність, яка була обмежена мас­штабами окремих підприємств,розвивається згодом у межах монополістичних об'єднань, державного сектораекономіки і навіть міжнародних економічних об'єднань на зразок ЄС.

Механізм циклічних коливань. Кожен із 22 циклів є унікальним. Алеводночас всім їм притаманні певні за­гальні риси, передусім однакова послідовністьу зміні фаз циклу. На різних етапах економічного розвитку сус­пільства і зарізних конкретних умов відтворення цикл і його фази виявляються по-різному.Близьку до ідеальної картину циклу показано на рисунку.

Рух промислового виробництва

/>

 

Криза передусімохоплює найчутливіші сфери грошо­во-кредитних зв'язків, гуртової, а відтак іроздрібної тор­гівлі. Біржова паніка та масове знецінення капіталу в ра­зізниження курсів акцій нерідко є симптомами набли­ження чергового спаду.Розвиток кризи виявляється у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі,сповіль­ненні їх просування до споживача, що призводить до зниження загальнихпоказників динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Відсутністьможли­вості реалізації товару відриває купівлю від продажу. Першими цевідчувають продавці. Лише здається, що придбані ними у промисловців партіїтоварів перейшли у сферу споживання, насправді вони ще не досягли кінце­вого пунктусвого руху і залишаються у сфері обігу. Але промисловець вважає свої ринковіпроблеми розв'язани­ми і продовжує виробляти товари у попередніх кількос­тях.Один потік товарів наздоганяє інші доти, поки не з'ясується, що увесьпопередній потік не поглинутий сферою споживання. Масштаби товарообміну різкоско­рочуються, що спричиняє спад виробництва, зростання безробіття, зниженняреальної заробітної плати, прибут­ків, збільшення масових банкрутств. Зростаютьпотреба у платіжних засобах, попит на гроші. Тому підвищують­ся ставкипозичкового відсотка.

Скороченнявиробництва під час кризи триває доти, поки не буде встановлена ринковарівновага, тобто відпо­відність попиту та пропозиції. Після цього кризовий спадприпиняється, а економіка входить у фазу депресії.

Депресію, застій справедливо порівнюють з післяшоковим станом. Рух капіталу в'ялий.У цій фазі відбувається поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, пере­ливаннякапіталу у перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основногокапіталу. Річ у тому, що на­передодні кризи маса основного капіталу досягаєтаких розмірів, що виникає його надлишок, або така його кіль­кість, для якоїзниження норми прибутку не врівноважу­ється зростанням її маси. У цьому разідодаткові інвести­ції не приносять додаткового прибутку, засіб обмежуєтьсяметою. У період кризи основний капітал руйнується фі­зично або знецінюється.Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу,але вже на но­вому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економікадосягає вищого піднесення.

Пожвавлення — наступна фаза циклу — відрізняєть­ся тим, що тут уперше після початкукризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу, від­новлюєтьсяекономічне зростання, збільшуються прибу­ток і заробітна плата. В суспільнійсвідомості живе спо­дівання на краще. Під час пожвавлення відновлюєтьсядокризовий рівень економічного розвитку і готується майбутнє піднесення.

Піднесення характеризується тим, що економіка ви­ходить на рівень, який перевищуєпопередні рівні. Еко­номічне зростання прискорюється, поліпшуються всі по­казникиринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяєзростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особли­возначних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивніоперації на біржах. Але саме у цей найбільш сприятливий для економіки період вїї над­рах зріють передумови майбутнього спаду. До певного ча­су розвиток цихпередумов приховують багатоланкова та розгалужена торговельна мережа, розвинутакредитна система, штучні дефіцити внаслідок спекуляцій на зрос­танні цін. Ілише в період кризового спаду стає очевидним справжній стан речей, справжнімасштаби нерівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, якщо розуміти її якзбіг сукупного попиту та сукупної пропозиції, є коро­ткочасною, випадковимстаном економічної системи.

Міжколиванням попиту та змінами обсягу інвестицій існує безпосереднійвзаємозв'язок. Зростання попиту — як на споживчі товари, так і на засобивиробництва — зу­мовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомо­гою якихці товари виробляються. Відповідно зниження попиту призводить до скороченняінвестицій. Принцип акселерації відображає той факт, що повна змінапопиту в будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень.Тобто інвестиції реагують на зміну по­питу прискореною зміною (лат. —прискорюю). Відповідно до принципу акселерації, якщо його розгляда­ти унайбільш загальному вигляді, розмір інвестицій є функцією від зміни сукупногопопиту (доходу). Принцип акселерації відображає спорадичні, надзви­чайно різкіта відчутні для економіки зміни у капіта­ловкладеннях під дією попиту, щоколивається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.

Антициклічні заходи економічної політики держави.Антициклічнерегулювання економіки — свідомі й цілеспрямова­ні дії держави, ачастково могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл зметою зменшення глибини цикліч­них криз, стабілізації господарської кон'юнктуриі темпів еконо­мічного зростання.

Найважливішу роль в цьому регулюванні відіграє держава.Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Вперше в історіїрозвитку капіта­лістичного способу виробництва воно було застосоване у США підчас кризи 1929-1933 рр. Зокрема, з метою ви­ходу з найглибшої економічної кризидержава організу­вала і забезпечила широке проведення громадських робіт(будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповуваланадлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплатибезробітним тощо. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулюванняекономіки англійський еко­номіст Дж. Кейнс.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країнсвіту були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певнимиантициклічними засобами щодо пом'якшення антициклічних коливань. Зокрема,антикризові заходи були розширені за рахунок стимулю­вання житловогобудівництва (держава страхує і гаран­тує отримання кредитів на житловебудівництво, регу­лює терміни погашення кредитів, розмір відсотка та ін.),проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок привстановленні нового устаткуван­ня, зниження податків на прибутки корпорацій таін.

Особливості антициклічного регулювання значною мі­роюзумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Відомийанглійський економіст Е.Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за від­сутностіугод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж наконкурентному, а обсяг ви­робництва нижчий. Він та інші західні вчені вказувалина відсутність гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільноїконкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то вумовах пану­вання колективних монополій (тобто олігополій) вони за­лишаютьсянезмінними або навіть зростають. Це зумов­лено тим, що олігополії скорочуютьобсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і знижен­ня цін.

Цій негативній тенденції може протистояти лише ді­яльністьдержави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідноїгрошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався у повоєннийперіод і сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпизростання грошової маси, як правило, були вищими (5-8%), ніж це рекомендувалимонетаристи (до 3% щорічно). Проте значне прискорення зростання гро­шової масинаприкінці 60-х — на початку 70-х років при­звело (разом з дією інших факторів,наприклад, різке під­вищення цін на нафту в період енергетичної кризи) до по­силенняінфляційних тенденцій — темпи зростання цін в середині 70-х років становилипонад 10%.

Тому у 80-х роках уряд почав обмежувати темпи зро­станнягрошової маси. Засобами досягнення цієї мети стало проведення жорсткоїкредитно-грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності(або «перегріву» економіки за класифікацією західних уче­них) держава значнопідвищує норму відсотка, що спричиняє подорожчання кредиту. Під час депресії такризи держава знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, щовстановлена центральним державним банком норма відсотка впливає на розмірвідсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам. Комерцій­ні банки у СШАмайже 12% своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву вЦентральному бан­ку. Тому розширення кредитів залежить від величини приростубанківських пасивів, а комерційний відсоток (за яким банки надають позичкиклієнтам) — від обліко­вої ставки відсотка, яка є нижньою межею ефективностінадання кредитів Федеральною резервною системою. У ФРН Федеральний банквстановлює для кожного кредит­ного інституту ліміти переврахованих векселів (умежах яких він купує в них придатні для переврахування век­селі), що обмежуєобсяги кредитів під врахування вексе­лів, які надаються кожному банку. Це, усвою чергу, впливає на обсяг грошової маси.

Перевага цього методу антициклічного регулювання в тому, щойого можна застосовувати дуже оперативно (без прийняття відповідного закону).Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

З метою розширення сукупного попиту держава у фа­зах кризи ідепресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільгиза умов приско­реного списання вартості основних фондів, що є засобомстимулювання інвестицій у недержавний сектор економі­ки. Під час кризи урядзбільшує обсяг прямих капітало­вкладень у державному секторі, насамперед угалузі еко­номічної й соціальної інфраструктури (сферу транспорту і транспортногобудівництва, електро-, газо- і водопоста­чання, житлове будівництво, атомнуенергетику та ін.). У 1948-1949 рр., щоб зменшити глибину економічної кризи,держава збільшила обсяг інвестицій удвічі (порів­няно з 1946 р.). Проте внаступний період обсяг держав­них капіталовкладень у багатьох розвинутихкраїнах сві­ту поступово скорочувався.

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсот­ковіставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, щогальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послаблює суперечність міжвиро­бництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієїфази промислового циклу до іншої.

Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошо­вої політикиі певним результатом минає тривалий проміжок часу. Так, згідно з оцінкамизахідних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 міся­ців,а в період піднесення — 10-24 місяці. З найбіль­шим запізненням діють методиподаткового регулюван­ня, що значною мірою зумовлено тривалістю законотвор­чогопроцесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протіканняекономічного циклу.

Антициклічне регулювання здійснюється економіч­ними,правовими та адміністративними методами. До ад­міністративно-правових методівналежать зміна патент­ного законодавства, амортизаційних правил (ухваленнявідповідних законів), прийняття нових законів про пода­тки або поправок додіючих директивних документів центрального уряду.

У розвинутих країнах світу антициклічне регулюван­ня стало в повоєннийперіод одним із важливих факторів послаблення глибини економічних криз,подовження фа­зи пожвавлення та піднесення і відповідно скорочення фаз кризи ідепресії та інших форм модифікації еконо­мічного циклу. Водночас вононеспроможне подолати ци­клічний характер виробництва, усунути важливі супере­чностісуспільного відтворення.

З боку олігополій антициклічне регулювання здійс­нюєтьсяпевною мірою через вироблення ними узгодже­ної політики, виконання державнихпрограм та ін. Вод­ночас їхні дії нерідко суперечать політиці держави у ційсфері. Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфікованупромислову, структурну, по­даткову, амортизаційну та інші форми політики, що єважливим фактором антициклічного регулювання.

 

2. Причини економічної кризи в Україні.

Причини, успадковані від колишнього СРСР. Слід на­сампередзауважити, що, на відміну від класичної кризи, яка розглядалася вище, вУкраїні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. триває не кризанадвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не маєаналогів у світі. Так, у США в 1929-1933 рр. спад виробництва не перевищував25%, в СРСР під час Другої світової війни становив 20%.

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні доцільноподілити на три основні групи. До першої нале­жать ті, що були успадковані відколишнього СРСР; до другої — спричинені діями «реформаторів» з часупроголошення незалежності України; до третьої — причини, зумовлені необхідністюсамої трансформації існуючої еко­номічної системи, перехідним періодом такоїтрансформа­ції, який, як свідчить досвід інших країн, не може не від­буватися уформі різних за глибиною криз, потрясінь.

Ці три групи (або підсистеми) причин органічно по­в'язані міжсобою. Основними причинами першої групи (успадковані від колишнього СРСР) є:

1)        майжеповне або тотальне одержавлення економі­ки, власності. За цих умов 92% всіхзасобів виробництва перебували у руках держави, і ними розпоряджалися за­гальносоюзніміністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці був майже цілкомвідсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності булазначною мірою також одержавленою) і відповідних форм господарювання, щовиключало дію такої могутньої ру­шійної сили розвитку, як конкуренція міжтоваровироб­никами різних форм власності за здешевлення продукції, за зростанняякості виготовлених товарів і послуг, за споживача. Це в кінцевому підсумкуспричиняло надзви­чайно низьку конкурентоспроможність промисловості СРСР насвітових ринках (лише приблизно 12% продук­ції промисловості вважалосяконкурентоспроможною), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%),існування затратної, «самоїдської» економіки. Так, на 1% національного продуктув СРСР витрачалося у 6-8 разів більше енергії, ніж у країнах Заходу.Нафтомісткість продукції була майже в 10 разів вищою, ніж у цих країнах;

2)        наявністьглибоких диспропорцій в економіці. Так, частка групи «А» (галузей, в якихвироблялися засоби виробництва) становила 70%, групи «Б» (галузей, в якихвироблялися предмети споживання) — 30%, а в розвину­тих країнах Заходу існуєобернене співвідношення. Це означало існування економіки, орієнтованої не налюди­ну, а на виробництво заради виробництва;

3)        пануваннякомандно-адміністративних важелів у народному господарстві за майже цілковитоївідсутності економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінан­совоїполітики тощо) важелів. Тобто антидемократичний характер управління державноювласністю і державними підприємствами;

4)        зосередження95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзнихміністерств і відомств. Тому на території нашої держави створювалися «гнилі»моря, будувалися атомні станції поблизу великих міст, зосереджувалася надмірнакількість «брудних» вироб­ництв тощо. Власність загальносоюзних міністерств іві­домств колишнього Радянського Союзу перейшла у влас­ність Українськоїдержави. Виняток становить лише частка України в золотому, алмазному фондах, увласності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства,консульства тощо). Це, на перший погляд, перестало бути в Україні факторомруйнівної дії. Але насправді це не так, оскільки лише Чорнобильська катастрофалежить важким тягарем на плечах України, а її не­гативні наслідки позначатьсяна житті багатьох поколінь;

5)        відчуженнятрудящих від засобів виробництва і ре­зультатів праці, від самого процесупраці. Тобто відсут­ність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки, відчуженнявід управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше такевідчуження до нічийної власності виражалось у масовому її розкраданні;

6)        значнамілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже250 млрд. крб. на рік (хоч офіційно названі М. Горбачовим дані були в декількаразів нижчі). В Україні після розпаду колишньо­го Радянського Союзу залишилосядо 30% військово-про­мислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємствгалузей машинобудування були втягнуті у виробництво зброї;

7)        надмірнацентралізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет.Так, з респуб­лік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значначастина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзногофінансування розвитку осві­ти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означалозрів­нялівку в розподілі створеного національного доходу незалежно відрезультатів праці кожної республіки колишнього СРСР;

8)        політикапограбування села. Вона виявлялася у «Перекачуванні» значної частини створеногосільськими працівниками національного доходу на користь промис­ловості черезмеханізм цін і низький рівень продуктив­ності праці;

9)        значнамонополізація економіки;

10)     слабкевикористання ринкових важелів в управлінні економікою, зокрема в процесіціноутворення, в процесі керівництва підприємствами з боку загальносоюзних тареспубліканських міністерств і відомств;

11)     величезнефізичне та моральне зношування осно­вних фондів, низька продуктивність праці.Фізичне зношування у промисловості становить майже 60%, мораль­не — 90%.

12)     Ціпричини (у колишньому СРСР) призвели до того, що в середині 80-х років значнознизились темпи зрос­тання економіки, практично не підвищувався життєвий рівеньнаселення і т.ін. Це усвідомлювало тодішнє кері­вництво Радянського Союзу. Томуй почало так звану «перебудову». Але можна переконливо стверджувати, що навітьза умов подальшого існування СРСР не відбулося б такого обвального падіннявиробництва, катастрофічно­го зниження рівня життя та інших кризових явищ усоціально-економічній сфері, як це сталося після завоюван­ня суверенітетуреспубліками колишнього СРСР. Одним з доказів цього був пошук нових формекономічного роз­витку, впровадження деяких реформ. Зокрема, наприкі­нці 80-хроків в СРСР відроджуються акціонерні товари­ства, інтенсивно обговорюютьсяпитання регіонального госпрозрахунку тощо.

Але це не означає, що поглиблення соціально-еконо­мічноїкризи спричинене суверенітетом України, здобут­тям нею державної незалежності.Прагнення до незалеж­ності і здобуття її — закон розвитку світової цивілізаціїРіч у тому, що люди, які прийшли до влади, не розумі­ли сутності державногосуверенітету, наприкінці XX ст. вони прагнули домогтися повного або абсолютного суве­ренітету, якогонині не має жодна країна світу.

Причини зумовлені діями реформаторів. Такими при­чинами є:

1) розрив господарських зв'язків з країнами колиш­нього СРСР,насамперед з Росією, що призвело до втрати Україною значної кількостітрадиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутністькомп­лектуючих виробів тощо. І це не дивно, оскільки лише 20% промисловоговиробництва мали завершений техно­логічний цикл. Об'єктивним, але несприятливимдля України при розв'язанні цієї проблеми є те, що Росія втратила інтерес довиготовлених у нашій державі при­ладів, машин та деяких інших видів продукції череззначне зростання енергомісткості, а отже й собівартості продукції. Тому навітьті вироби, в яких вона зацікавле­на, не можуть бути реалізовані на її ринку,оскільки во­ни дорожчі від зарубіжних аналогів на 30-50%. Проте далеко не всігосподарські зв'язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення,великі транспортні витрати і т.ін.). Але їх треба було замінювати на ефекти­внішіпоступово;

2) впровадження у практику теорії вільної ринкової економіки(тобто вільного ціноутворення, вільної конку­ренції тощо). Така системаіснувала в попередні століття (максимум до кризи 1929-1933 рр.) і не існує ниніу жодній країні світу. Ця політика знайшла вияв у необґрунтованій шоковійлібералізації цін, що, на думку її ав­торів, повинна була стимулювати виробництво,вилучити зайві гроші Але при цьому забули одну деталь: у 80% на­селення такихгрошей не було;

3) різке руйнування системи державного управління народнимгосподарством, в якому домінувала державна власність;

4) ігнорування досвіду передових країн Заходу в регу­люваннінаціональної економіки, в якому органічно по­єднуються методи державногорегулювання з викорис­танням ринкових важелів. Тобто впадання з однієї край­ностів іншу — командно-адміністративної системи у вільну ринкову економіку;

5)      домінування ідеології вільної ринкової економіки вукраїнському парламенті, внаслідок чого більшість неком­петентних у сферіекономіки парламентарів прийняла пе­реважну кількість «непрацюючих» законів. Цеозначає від­сутність науково обґрунтованої правової бази для здійснен­ня пакетуекономічних реформ. Крім того, не було створе­но надійного механізму реалізаціїбагатьох законів;

6) непродумане (без відповідної наукової концепції)впровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурсивласної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це ста­лооднією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функції захистунаціонального ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту вРосії по 90 дол. за 1 т наприкінці 1993 р., Україна повинна була поставититоварів приблизно на 250 дол. На впроваджен­ня купоно-карбованця Українавитратила кілька десят­ків мільйонів доларів;

7) відсутність раціональної валютної політики, зокреманевміння встановлювати раціональний валютний курс;

8) доларизація української економіки (тобто вільне обертанняамериканського долара та інших іноземних ва­лют на території країни), що далозмогу збагатитися тіньовими структурам;

9) прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, якіпоставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податковийтягар) й у привілейова­не — посередника. Крім того, такі декрети нерідко супе­речилиодин одному, сіючи правовий хаос у законодавст­ві, нестабільність інепередбачуваність;

10) відсутність обґрунтованої концепції зовнішньое­кономічноїдіяльності, валютного регулювання, внаслі­док чого значні валютні ресурсиУкраїни залишилися за кордоном;

11) відсутність надійної фінансово-банківської систе­ми,раціонального регулювання НБУ діяльності комер­ційних банків, внаслідок чого тіотримували стократні прибутки, наживалися на конвертації тощо і тому не бу­лизацікавлені у подоланні інфляції. Можливість для та­кої наживи давалинедосконалі закони. Сам НБУ вдава­вся до монетаристських методів управліннядіяльністю комерційних банків. Крім того, в діяльності банківської тафінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засобиобліку і контролю. Це призвело до масового перекачування посередницькимиструктура­ми безготівкового грошового обігу у готівковий, що, у свою чергу,зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньовихструктурах майже по­ловини всієї грошової маси;

12) кланово-номенклатурний характер роздержавлен­няприватизації, внаслідок якої створена працею бага­тьох поколінь державнавласність перейшла до рук неве­ликої кількості осіб;

13) втілення на практиці програм західних експертів (у томучислі різних міжнародних економічних організа­цій). Найбільш виразно цевиявилось у впровадженні НБУ монетаристських методів регулювання економіки, дотого ж у дещо спрощеному вигляді. У цьому плані до­цільно навести висловлюванняекономічного радника британського парламенту Д. Росса щодо економічної політикиРосії, оскільки воно цілком стосується і Укра­їни: «Росія з намови МВФ пішлашляхом деіндустріалізації економіки». Значне відставання в оплаті робочої сили,тоді як ціни на більшість інших товарів досягли або навіть перевищили світовийрівень. Таке відставан­ня є основною причиною звуження внутрішнього ринку предметівспоживання, а відтак і ринку засобів виробни­цтва та ін.;

14) значне збільшення управлінського апарату;

15) надмірний централізм в управлінні економікою, ігноруваннявимог регіонального управління, за якого значно більшу свободу дій треба датирегіонам та облас­тям України;

16) відсутність науково обґрунтованої політики ціно­утворення.Про це свідчить, зокрема, той факт, що ціни на деякі види продукції вищі засвітові (скажімо, ціни на вугілля);

17) майже повна відсутність політики структурної пе­ребудовинародного господарства;

18) значні втрати, заподіяні Чорнобильською катаст­рофою, якіз 1991 по 1999 рік оцінюються в 5 млрд. дол.

19) відсутність науково-обґрунтованої стратегії транс­формаціїкомандно-адміністративної системи в розвину­тішу і досконалішу економічнусистему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасногопереходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової та змішаної економіки);

20) відсутність комплексної військово-технічної полі­тикидержави, узгодженої із соціально-економічною по­літикою, руйнівний і майженекерований характер кон­версійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військо­воїпродукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23%, а в 1996 р. —приблизно 3,4%;

21) масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до5 млрд. дол. і в сукупності досягає від 20 до 40 млрд. дол.);

22) відсутність належного інвестиційного клімату в Україні(за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135-те місце в світі);

23) стрімке подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продає газна кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 куб м, на кордонах Франції та України — по80 дол. У другій половині 90-х років Україна щорічно переплачувала Ро­сії загаз до 2 млрд. дол.;

24) отримання значних кредитів на невигідних умо­вах (длязакупівлі товарів та ін.), внаслідок чого зросли зовнішній борг і виплатавідсотків по ньому, які не дава­ли (або давали незначною мірою) можливостівдоскона­лювати систему продуктивних сил;

25) надмірний податковий тягар, вилучення в окремі рокиамортизаційних відрахувань до державного бю­джету, що разом з іншими факторами унеможливлювали навіть просте відтворення основних фондів;

26) незадовільний стан освоєння енергоносіїв, зрос­танняенергомісткості виробництва

 

3. Структурні кризи в економіці.

 

Структурна криза — кризове явище тривалого нециклічного ха­рактеру, щопроявляються в занепаді окремих галузей і комплек­сів (груп) галузейнародногосподарського значення, порушують ключові загальноекономічні(відтворювальні) пропорції.

Основоюструктурних криз є дія закону нерівномірно­го економічного розвитку (зокрематакі його риси, як не­рівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний ха­рактеррозгортання НТР та ін.), неузгодженість у розвит­ку різних типів структурнародного господарства (народ­ногосподарських, технологічних,соціально-економічних та ін.), відсутність обґрунтованої структурної політикиуряду і т. ін. Кінцевою техніко-економічною причиною структурних криз єзростання невідповідностей в межах технологічного способу виробництва внаслідоквикорис­тання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій,революційних і еволюційних змін.

Структурнікризи в розвинутих країнах світу виник­ли у 70-х роках XX ст. Вони охопили насамперед групугалузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза), добувних(сировинна криза) та енергомістких га­лузей (автомобільна, сталеливарна таін.). У найглибшо­му кризовому стані опинилися вугільна, металургійна (чорнаметалургія), суднобудівна, автомобільна, гумова, текстильна і деякі іншігалузі. Структурні кризи поши­рюються від базових, видобувних галузей догалузей об­робної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973-1975 рр.,що супроводжувалась різким зростан­ням цін на енергоносії, вплинула передусімна енергомістку автомобільну промисловість, змусила її перейти наресурсозберігаючі технології. Водночас різко скороти­лося виробництво в іншихенергомістких галузях, відбу­лося різке знецінення основного капіталу.

Структурнікризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, різким тривалимскорочен­ням виробництва і відповідним технологічним і струк­турнимбезробіттям, знеціненням попередньої кваліфіка­ції, посиленням міграції робочоїсили, порушенням не­рівномірності між основними елементами продуктивних сил (міжзасобами і предметами праці, засобами вироб­ництва і працівниками та ін.), міжскладовими частина­ми технологічного способу виробництва. Ці довгостроко­віпорушення, у свою чергу, зумовлюють структурні зрушення в межах окремих типів іформ економічної влас­ності та між ними, співвідношення між ринковими важе­лямисаморегулювання економіки і державним регулю­ванням, всередині кожного з цихтипів регулювання. Якщо структурні кризи охоплюють декілька або багато країнводночас, вони вимагають впровадження або поси­лення наддержавного регулюванняв окремих сферах. Зо­крема, енергетична криза початку 70-х років змусила на­фтодобувнікраїни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії її 4 рази лише протягом 1993 р.

Цеспричинило тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинутих країнах і змусило їхпосилити координацію своїх дій. Водночас кожна з цих країн розробила ком­плексзаходів щодо подолання структурних криз. Так, в Японії у 1978 р. було прийнятосоціальний надзвичайний закон терміном на 5 років щодо розвитку 14 галузей,яких торкнулася структурна криза. В цих галузях було демонтовано майже 20%устаткування, держава стиму­лювала процес структурної перебудови (через наданняподаткових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політикупротекціонізму та ін.). У 1983 р. м Японії було прийнято новий варіант законутерміном на 5 років, який передбачав комплекс заходів щодо струк­турноїперебудови багатьох галузей. У ФРН для подолан­ня структурної кризи у вугільнійпромисловості держава стимулювала процес концентрації, надавала премії за за­криттяшахт, виплачувала вимушені відпустки працівни­ків, гарантувала пільговікредити, здійснювала перепід­готовку кадрів, розробляла програми створеннянових робочих місць та ін. Енергетична криза в розвинутих країнах світу булаподолана лише в середині 80-х років.

Подоланняструктурних криз ускладнюється проце­сом поглиблення економічної кризи,необхідністю зрос­тання витрат різних суб'єктів господарювання наприродоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтоперероб­ній та деякихінших галузях промисловості від 10 до 20%капіталовкладеньвикористовується на охорону навколишнього середовища.

Структурнаперебудова економіки в розвинутих краї­нах світу супроводжувалася переходом доенергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так,у США матеріаломісткість вироб­ництва в нових галузях у 80-х роках була на 27%ниж­чою, ніж у традиційних.

Такаперебудова супроводжувалася переходом до нового технологічного способувиробництва, яким є автома/>тизоване виробництво. Воснові його — електронно-обчислювальна техніка (у США лише протягом 1981-1986рр. продаж комп'ютерів зріс у 2,3 раза), впровадження верс­татів з ЧПУ (за 1978по 1983 рік кількість їх у США зросла у 2 рази), промислових роботів (їхнякількість у США зросла за 1980-1986 рр. з 22 до 170 тис), гнучкі вироб­ничісистеми, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілейрозвитку суспільства та ін.

Формоювияву структурних криз є регіональні кризи, тобто тривале відставання у розвиткуокремих територій, їх низька інтегрованість в національну економічну систему,недостатній розвиток соціальної сфери та ін. У США, наприклад, такими регіонамиє території Західної Віргі­нії, Пенсільванії, де добували вугілля.

Длявиходу економіки України з глибокої структурної кризи   необхідно  насамперед   обґрунтувати   програму структурної перебудови, виділитипріоритетні наукомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів що­доїх динамічного розвитку, провести інвентаризацію ста­рих галузей (з точки зорудоцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технічній основі),технічно пе­реозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін. Структурнікризи в народному господарстві України тривають. Про це свідчить значнадеградація ключових галузей (машинобудування,  легкої,  електронної та де­якихін.), що виробляли наукомістку і технологомістку продукцію, товари народногоспоживання, а також кін­цеву продукцію (давали приріст ВВП та національногодоходу) і розвиток найбільш енерго- і матеріаломістких сировинних танапівсировинних галузей (чорної металур­гії, хімічної, паливної промисловості,які до того ж за­вдають значної шкоди довкіллю), спричинили дефіцителектроенергії для побутових потреб у 1995 р. та інші не­гативні наслідки, а вкінцевому підсумку — загрожують економічному суверенітету країни.

Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва. На чому ж ґрунтується циклічність розвитку економіки, якічин­ники породжують цей процес?

Длятого щоб відповісти на це запитання, слід передусім розібра­тися хоча б унайзагальніших рисах класифікації економічних циклів, яку дає економічнатеорія. Циклічність як об'єктивна зако­номірність економічного розвитку єбагатоструктурною за своїм змістом. З урахуванням тривалості розрізняють короткочасні,або короткі (3-4 роки), середні (7-11 років) і великіекономічні цикли (40-60 років). Іноді виділяють також циклічні коливаннявікових трендів.

Першуспробу їх осмислення зробив анг­лійський економіст У. Джевонс. Наявністьдовготрива­лих і середніх циклів досліджували у своїх працях М.Туган-Барановський, А. Афтальон, М. Ленуар. Проте науково обґрунтовану теоріютривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М.Кондратьєв. Свої висновки він обґрунтував на основі вивчення динаміки товарнихцін, виробництва вугілля, свинцю, чавуну, споживання мінерального палива, змінивеличини номінальної заробітної плати, ренти більш як за 100

Однаккласифікація економічних циклів не зводиться лише до виділення їхніх часовихпараметрів. Типи циклів розрізняють та­кож, виходячи з неоднозначностіматеріальної основи їхнього роз­витку і характеру впливу на економічні процеси.Крім того, спе­цифічність різних типів економічних циклів не є абсолютною.Причинно-наслідкові зв'язки, що зумовлюють їхню дію, так само, як і їхніфункції, багато в чому переплітаються. При цьому слід ура­ховувати і те, що всвоєму розвитку різнорідні цикли наклада­ються один на одного, що такожускладнює їхню диференціацію.

Середні і короткі цикли.У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цик­ли,що мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У зв'язку зцим середні цикли не без підстави називають базисними.

Історіясередніх економічних циклів бере початок з кризи пере­виробництва, якарозгорнулася в 1825 р. у Великій Британії. Цей цикл тривав 12 років ізавершився кризою 1836 р. Через 11 років циклічна криза 1836 р. вразилаекономіку Великої Британії, США, Франції та Німеччини. Кризу 1857 р. вважаютьпершою світовою циклічною кризою. Вона охопила абсолютну більшість капіталі­стичнихкраїн. У наступний період майже всі кризи мали світовий характер. Це кризи1866, 1873, 1882, 1900, 1907, 1913-1914, 1920-1921,1929-1933, 1937-1938 років.

Післядругої світової війни з різним ступенем інтенсивності роз­вивалися кризи в1948-1949, 1953-1954, 1957-1958, 1960-1961, 1969-1970, 1974-1975, 1980-1982,1991-1992 (в окремих країнах) роках.

Кожназ цих криз і відповідно економічний цикл індивідуальні та історично неповторніза своїми характеристиками. У зв'язку з цим їх не можна пояснити за допомогоюякої-небудь однієї групи економічних чинників. Однак індивідуальність невиключає мож­ливості виділення ряду спільних закономірностей, смисл яких зво­дитьсяось до чого.

•Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, щойдуть у своєму розвитку одна за одною (рис. 1). Це фази кризи, депресії,пожвавлення і піднесення. Визначальними у цих фазах є криза і піднесення. Томудехто з учених розглядає структуру економічного циклу як таку, що поєднуєтьсялише цими двома фазами, що у принциповому плані не суперечить попередньомувизна­ченню. Дуже важливо враховувати і те, що перехід від однієї фазиекономічного циклу до іншої здійснюється автоматично — на ос­нові ринковихсаморегуляторів.

/>

• За своїм змістом середні цикли — це економічні циклипроцесу відтворення. Вони відбивають циклічність розвитку не лише виробництва,а й обміну, розподілу та споживання в їхній органічній єдності. Цим зумовлюєтьсябагатомірність циклічних коливань. її розвиток характеризують такі показникидинаміки:

валовоговнутрішнього продукту;

промисловоговиробництва;

зайнятості;

завантаженостівиробничих потужностей;

реальнихдоходів населення.

Важливими показниками циклічності є динаміка норми прибут­ку(рентабельності), а також інших показників, що характеризу­ють економічнуефективність відтворювального циклу.

• Матеріальною основою циклічності відтворювального про­цесу(середніх циклів) є фізичне оновлення основних засобів вироб­ництва, насампередїхньої найактивнішої частини — знарядь праці. У зв'язку з цим галузі, щовиробляють засоби виробництва, вико­нують у механізмі циклічностісистемоутворюючу (базисну) функ­цію. В процесі циклічних коливань вони зазнаютьнайбільшого на­вантаження.

• Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничихфондів, не обов'язково призводить до кризового спаду вироб­ництва. Самі по собістаріння та фізична заміна зношених за­собів виробництва не є безпосереднімипричинами кризи. Нега­тивні наслідки цих процесів можуть бути усунені засобамиеко­номічного регулювання. Йдеться про те, що у принциповому плані економікаутримує в собі можливості запобігання цикліч­ним спадам. У зв'язку з цим слідрозмежовувати матеріальну основу середньострокових циклічних коливань ібезпосередні причини криз, що виникають. Вони можуть бути різними за своїмзмістом і тому потребують у кожному випадку спеціального виз­начення.

• Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу єкриза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу — скороченнявиробництва, масові банкрутства, безробіття, знижен­ня життєвого рівня, наступна соціальні завоювання трудящих і де­мократію, неминучу політичнунапруженість. Це, однак, не дає підстав стверджувати, начебто кожна криза —новий ступінь, що наближує економічну систему до неминучого краху. В цьому виз­наченніповністю ігнорується другий бік — конструктивна функція кризи, положення проте, що циклічні коливання ділової актив­ності є однією з умов економічногозростання, а сама криза — дуже активною інтегральною частиною творчого процесу.Прискорю­ючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночаснайважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка роз­витку —прискорення технічного і технологічного оновлення ви­робництва, структурноїперебудови економіки, підвищення діло­вої активності.

Ґрунтуючись на цьому, слід ураховувати наявність певних межантициклічного регулювання економіки, брати до уваги, що таке регулювання маєоптимальні межі. Виходячи з цього, деякі вчені-економісти вважають, що штучнепереривання кризи є не завжди виправданим.

Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінамиструктури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Ці зміни пов'язаніпередусім з впливом на відтворювальні про­цеси досягнень науково-технічногопрогресу, активним впровад­женням у виробництво ресурсозберігаючих технологій,зростан­ням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а такожсфери послуг, що менше піддаються циклічним коли­ванням.

На зміст циклічності дуже відчутний вплив має інтернаціоналі­заціявідтворювальної структури, так само як і масштабне застосу­вання в системіуправління економікою новітніх засобів інформа­тики. Це, природно, розширюєможливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпораційефективної антициклічної політики.

Як наслідок цього в повоєнному розвитку економіки відбулисязагальне скорочення тривалості фаз економічного циклу, деяке вирівнювання йоготрендової кривої та більш швидке досягнення стану структурної рівноваги.

На відміну від циклів середньої тривалості, що відбивають усвоєму розвитку спосіб функціонування основного капіталу, ма­теріальною основоюкоротких циклівє процеси, що відбувають­ся безпосередньо у сферігрошових відносин. Граничними пунк­тами малих циклів є грошові кризи, щоповторюються також з досить вираженою синхронною закономірністю. Відрізняючисьособливою гостротою та інтенсивністю, в одних випадках вони накладаються насередньострокові кризи, в інших — відбувають­ся за їхньої відсутності.

Довгі хвилі в економіці.Довгочасні циклічніколивання в економіці вчені-економісти виявили понад сто років тому — ще вдругій половині ми­нулого століття. Однією з перших спроб наукового осмисленняїх став опублікований у 1878 р. відомим англійським економістом У.С. Джевонсомстатистичний аналіз, у якому поряд із середньо- і короткостроковими цикламиаргументувалася наявність довгочас­них коливань ділової активності. Проіснування довгочасних циклів писали у своїх працях й інші економісти, якізаймалися теоретич­ними проблемами економічної динаміки, зокрема наш співвітчиз­ник,учений зі світовим ім'ям М. І. Туган-Барановський.

Водночас створення наукової теорії довгих хвиль в економіцісправедливо пов'язують з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, якийопублікував на початку 20-х років XX ст. ряд важ­ливих аналітичних досліджень з цієї проблеми.Теорія довгих хвиль Кондратьєва, що увійшла до світової економічної літературияк ви­датне відкриття XX ст., мала істотний вплив на подальший розви­ток цього напрямутеоретичної думки.

У наступні роки теорія довгих хвиль дістала розвиток у працяхтаких відомих учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон.Проте це анітрохи не применшує науковий внесок М. Кондратьєва. Визнанням цьогоє назва довгих хвиль в економіці «циклами Кондратьєва», яка сталазагальноприйнятою.

Теорією встановлено, що матеріальною основою довгих хвиль векономіці є структурне оновлений технологічного способу вироб­ництва. Цейпроцес здійснюється двояко: еволюційно, коли посту­пово поліпшуються івдосконалюються існуючі технології, та ре­волюційно, коли відбуваютьсядокорінні якісні зміни в матеріалі­зації наукових знань, часткові (в окремихгалузях) або загальні технічні революції.

Ці процеси взаємопов'язані, доповнюють і зміцнюють один од­ного:еволюційний шлях дає можливість повною мірою викорис­товувати потенціаліснуючих технологій, підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічніреволюції означають перехід до нових технологічних принципів, які потімпоширюються ево­люційно. У кінцевому підсумку загальнотехнічні революції стаютьсерцевиною революції у продуктивних силах, знаменують піднесення їх на якісноновий ступінь розвитку. Одночасно відбувають­ся якісні зміни в розвитку людинияк головної продуктивної сили, зростанні ефективності продуктивності її праці.

Це дає підставу говорити про закономірності циклічного онов­леннятехнологічних структур продуктивних сил суспільства, що періодично повторюєтьсяв міру кількісного накопичення відповід­них удосконалень через певні проміжкичасу. При цьому важливо враховувати і те, що циклічний розвиток продуктивнихсил у кінце­вому підсумку здійснюється під впливом економічних чинників.Інтенсивність науково-технічних відкриттів та винаходів, як писав з цьогоприводу М. Кондратьєв, є функцією запитів економічної дійс­ності тапопереднього розвитку науки й техніки. Сам розвиток техні­ки, за його словами,включається в закономірний процес економіч­ної динаміки. В зв'язку з цим аналіздовгих циклів не може обмежу­ватися лише розглядом циклічності технічнихколивань. Він неми­нуче має містити і розгляд змін в організаційно-економічнійструк­турі суспільства, які відповідають цим процесам.

За теорією довгих хвиль Кондратьєва науково-технічний прогресрозвивається хвилеподібно з циклами 50-60 років. Упродовж остан­ніх століть вісторії технологічно-інноваційної еволюції було 5 хвиль, в результаті якихутворилося 5 технологічних укладів.

Перший уклад (1780-1830 pp.) спиравсяна нові технології у тек­стильній промисловості.

Другий (1830-1890 pp.) пов'язаний з розвиткомзалізничного транспорту та механізацією виробництва практично усіх видів про­дукціїна базі парового двигуна.

Третій (1880-1930 pp.) засновувався на використанніу промис­ловості електроенергії, розвитку важкого машинобудування і елек­тротехнічнійпромисловості на базі використання стального про­кату, досліджень у галузіхімії.

Четвертий (1930-1990 pp.) передбачав подальший розвитокенергетики, яка ґрунтується в основному на використанні нафти танафтопродуктів, газу, засобів зв'язку, нових синтетичних матеріа­лів. Галузевілідери четвертого укладу — масове виробництво авто­мобілів, тракторо- ілітакобудування, виробництво зброї.

П'ятий, започаткований у середині 80-х років, спирається на до­сягненняу сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, генної інженерії, новихвидів енергії, освоєнні космічного просто­ру, супутникової технології.

У структурі великих циклів виділяють дві ланки розвитку — низ­хіднуі висхідну хвилі.

/>

Низхідна хвиля великого циклу триває приблизно20-25, а іноді й більше років — період зміни усталених базисних технологій ітех­нологічних структур виробничої системи суспільства. В межах цьо­го періодуособливо гостро виявляються економічні кризи малих і середніх циклів. Один зних утворює вихідний пункт для найбільш значних вкладень у нагромадженіпопереднім розвитком технічні вдосконалення і одночасно бере на себе найбільшенавантаження в перебудові економічної структури суспільства, що є адекватноютех­нологічному оновленню виробництва.

Висхідна хвиля триває приблизно 25-30 років. Фазатривалого піднесення також не виключає циклічних криз, пов'язаних з онов­леннямвиробничих фондів. Однак ці кризи відбуваються, як пра­вило, на рівні високоїкон'юнктури.

Період «великого піднесення» пов'язаний з масовим поширен­нямнових технологій і відповідно до цього зародженням та роз­витком новихпровідних галузей економіки. Це відкриває додат­кові можливості для одержанняприбутку, сприяє розширенню ін­вестиційного процесу. Виробництво потребуєзалучення додатко­вої робочої сили, зростає заробітна плата. Водночас у мірупросу­вання економіки до верхньої точки великого циклу в господарстві починаютьнагромаджуватися протидіючі тенденції зростання вит­рат, пов'язаних зінноваційним процесом, посилюється тенденція норми прибутку до зниження.Зростає напруження на ринку по­зичкового капіталу, підвищуються відсотковіставки. Наростають й інші суперечності, які вже не можна вирішити завдякитехноло­гічному оновленню виробництва. Вони прориваються назовні у форміглибокої кризи, яка знаменує початок нової фази великого циклу.

Важливою ознакою великих циклів є те, що в процесі свого роз­виткувони інтернаціоналізуються. Започаткувавшись у найбільш передових утехнологічному відношенні та найбільш сприйнятли­вих до інноваційнихперетворень економічних системах того чи іншого суспільства, вони поступовопоширюються на інші госпо­дарські структури. З утворенням цілісної системи світовогогоспо­дарства часовий лаг процесу інтернаціоналізації великих циклівзвужується.

Визначення цієї риси великих циклів дає ключ до розумінняспецифічних особливостей економічного розвитку останнього де­сятиріччя країнпостсоціалістичної системи. Особлива глибина кризових потрясінь економіки цихкраїн, що нині відбувається, зумовлена не лише глибокою трансформацієюадміністративно-бюрократичної системи господарювання в ринкову. Глибокі еко­номічніпотрясіння пов'язані з необхідністю докорінного техно­логічного переоснащеннявиробництва, зумовленого новим ета­пом НТР.

Отже, йдеться про дію циклічних чинників, тобто тих самих чин­ників,які в середині 70-х — на початку 80-х років XX ст. призвели до структурних кризперебудови господарського механізму еконо­мічно розвинених країн Заходу.Відставання країн, що входили до складу колишнього СРСР, в галузі технологіїпозначилося лише на тому, що часові межі цих процесів було відсунуто приблизнона півтора десятиріччя. Це, в свою чергу, виявляє також об'єктивну зумовленістьспільності (природно, з урахуванням специфічних ха­рактеристик) окремихперетворень механізму господарювання (де­монтаж державно-монополістичнихструктур, пріоритетний роз­виток малих та середніх виробничих ланок,інформатизація вироб­ництва). Ці процеси спостерігаються сьогодні як у країнахЗаходу, так і колишніх соціалістичних державах

Новийзагальний технологічний цикл починається з революції в межах технологічногоспособу виробництва. Відтак формується якісно новий тип капіталістичної власності— інтегрована капіталістична власність, вини­кає такий елемент господарськогомеханізму, як надна­ціональне регулювання макроекономічних пропорцій у межахцілих регіональних економічних організацій (зокрема, в ЄС). Водночасвідбувається модифікація попе­редніх менш розвинутих форм власності таелементів го­сподарського механізму.

Зогляду на це Україні необхідно насамперед завер­шити попередній загальнийтехнологічний цикл (заміни­ти технологічний спосіб виробництва, що значноюмірою ґрунтується на ручній праці, на спосіб виробництва, за­снований намашинній праці), а в окремих галузях поступово переходити до технологічногоспособу вироб­ництва, що ґрунтується на автоматизованій праці.

Списоквикористаної літератури:

 

1. Про економічну самостійність України: Закон України. // Урядовий кур'єр. —1990. — 4 серпня.

2. Основи економічної теорії. / С.В. Мочерний. — К.: Академія,2002. — С.336-359.

3. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. / Г.Н. Климко,В.П. Нестеренко. — К.: Вища школа, 1994. — С. 313-327.

4. Економічна теорія. / Є. М. Воробйов, А.А. Гриценко. —Київ-Харків, 2003.

5. Основи економічних знань. / А.С. Гальчинський, П.С Єщенко,Ю.І. Палкій — К.: Вища школа, 1996. — С. 387-398.