Реферат: Антична філософія
Зміст1. Зародження, особливості таперіодизація античної філософії
2. Сутність філософського плюралізму
3. Філософські концепції природирелігії
4. Філософські погляди К. Ясперса
Список літератури
1.Зародження, особливості та періодизація античної філософії
Зародження античної філософії
Антична філософія: космоцентризм.
Протягом VI-I століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіткультури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення,нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космосохоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, маєсферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот — все виникає, течей змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Одні грецькіфілософи (натурфілософи) вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи:кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; інші (піфагорійці)бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в єдиному,незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми;п'яті (школа Платона) — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистоїдумки. Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектикамислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якомунезмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представленадіалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливуєдність і боротьбу протилежностей. Згідно Парменіду, буття — це те, що можнапізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.
Мілецька школа:
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбуваєтьсяз води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основоювсіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандрубачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всьогоє повітря.
Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тимсамим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприроднимисилами. Демокріт учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньомувсе рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню йроз'єднанню атомів.
У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм.Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму бувПлатон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, аконкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.
Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античністьстворила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософськоїсистеми. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвориАристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотельуважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може такожзбільшитися або зменшитися у своїй кількості. Антична філософія, у якійутримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усінаступні століття, — це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи невтратить свого високого значення в очах мислячого людства.
Періодизація античної філософії
Більш як тисячолітня історія розвитку античноїфілософії поділяється на три етапи:
1. VI—V ст. до н. є. Це був періодстановлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формінатурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального.Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.
2.IV—III ст. до н. є. Саме в цей періодвідбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішньогосвіту до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічноїпроблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного(софісти заперечували загальне, Платон і Аристотель відновлювали його права).
3.III ст. до н. є. — V ст. н. є. Епоха еллінізму таРимської імперії. Соціально-політичне життя характеризували кризарабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії —замикання особи (одиничного) па себе, домінування етико-релігійноїпроблематики.
Натурфілософія
Першою історичною формою філософії є натурфілософія.Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючилюдину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зіспроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали заналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вониналежали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливебуло знання про світ.
Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.
Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобтоне тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Такепоєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері наукигреки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою вЄгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговувалирелігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонськіматематики, наприклад, знали, що відношення довжини кола до діаметра — число,більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки,переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них науковезнання формувалося незалежно від релігії, як знання світське. Мало значення йте, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдякитому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої державидеспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збігобставин, що сприяв поєднанню філософії та науки, став запорукою плідногорозвитку філософії в Давній Греції.
Загалом натурфілософи розмірковували над такимиосновними проблемами:
—що є основою (субстанцією) світу, яквона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального таодиничного, єдиного та множинного);
—як пояснити зникнення і виникненняречей за незнищуваності субстанції;
—як поєднати мінливість та усталеністьречей, рух і спокій.
Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософіїможна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування ізаперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинутифундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага дологічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної.Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливовідчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса (прибл.625 — прибл. 545 до н. є.), який був філософом і математиком, до Евкліда, якийбув послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприявплідному розвитку обох галузей знання.
Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутихторгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителемвважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиціядавати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась доепохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Всез'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворенняводи. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю вонобуло революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини,пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модельпояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, поясненечерез загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Ниніможе здаватися, що мислення за моделлю (категоріальною структурою) — відодиничного до загального, під множини до єдиного — завжди було притаманне всімлюдям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, авперше запропонував її саме Фалес.
Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичніфакти. У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модельмислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до одиничного,вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував іншумодель — від загального (правил, формул, принципів — так у майбутній науціпостане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) блискучезастосував цю модель при вимірюванні висоти єгипетської піраміди: коли тінь відпалиці зрівнялася з довжиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. Воснові обох явиш є загальне.
Модель мислення від одиничного до загального (пошукиоснови, законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів,одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад європейськоїнауки.
Започатковану Фалесом традицію розвинули йогопослідовники: Анаксімандр (611—545 до н. є.), який вважав основою світу апейрон— безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н. є.), який стверджував, що це повітря.За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набуватипевних форм. Погляди мілетців становлять собою наївний матеріалізм.
Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сициліївиникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа.
Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.
Піфагор (580—500 до н. є.) та його послідовникивбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в русіпланет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількіснівідношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а якчуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (числа) від одиничного(речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.
Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації(кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можнавимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількіснівідношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількіснівиміри. Ідея квантифікації переходить від піфагорійців до платоніків інеоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епохуВідродження це справило вирішальний вплив на формування європейської наукиНового часу.
Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовновсього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення.Піфагорійці приховували своє вчення від людей. їхня школа була організована назразок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагорапосвячували в заповітні таємниці. До речі, деякі сучасні прихильники містикивважають, що Піфагор був причетний до втраченого людством джерела знання, якепоходить з Атлантиди чи з космосу.
Намагання Піфагора шукати за речами числа вражає своєюнезвичністю. Ключ до цього феномену лежить у сфері тогочаснихсоціально-економічних відносин. Завдяки торгівлі, яка динамічно розвивалася,вимірювання, зважування, рахування стали звичними явищами. Еквівалентом товарубули гроші, тобто числа, кількісні відношення. Філософи взялися кількісноградуювати (поділяти на одиниці) явища навколишнього світу тільки після того,як у сфері соціального життя речі (товари) були зведені до грошей (чисел).
Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом(544—483 до н. є.) та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом(540—480 до н. є.) і Зеноном (490—430 до н. є.), які намагались розв'язатипроблему тотожності й відмінності сущого, а також руху і спокою. У них первнівже втрачають ту безпосередню речовинність, якою наділяли субстанції попереднімислителі. Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у ньогопоставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував:все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки іводи будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, нестворений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живимвогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належитьгеніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення.«Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю всього. «Слід знати,що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідеялогосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великогозначення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі.
Ідея мінливості, плинності висвітлила суще воригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічногота незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхідзагострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності. Іякщо в Геракліта плинність ще якось поєднувалася з незмінністю (вогонь яксубстанція; логос як усталений порядок у світі), то в його послідовника Кратіла(друга пол. V ст. — поч. IV ст. до н. є.) такого поєднання вжене спостерігалося. За Кратілом, все мінливе і, отже, ні про що не можна нічогосказати. Така філософія не могла бути опорою в житті: якщо все змінюється, то,наприклад, людині не обов'язково повертати вчорашні борги, адже вона вже не та,і кредитор її вже не той, що раніше.
На противагу Геракліту елеати (Ксенофан (580—490 до н.є.), Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вонибрали за першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальниххарактеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття єщось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, йогоне можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йомубуття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває йоговід видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки проідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна,тобто тотожна сама собі.
У вченні про буття елеати, по суті, дали своєріднеформулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс,потрібно, аби співрозмовники однаково розуміли поняття, щоб ці поняття булитотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став мислити світ(буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його заоснову сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однакбуття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним відматеріального, не перетворилося на його протилежність.
Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рухі зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то йнеможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до буття(виникнення). Мінливий світ, яким людина його бачить, — всього лише позірне,уявне, оманливе знання. Істина полягає в незмінності буття. Зенон навітьвисунув кілька апорій (суперечностей у логічному міркуванні), за допомогою якихвін намагався спростувати видимий рух і підвести до думки про незмінністьсправжнього буття. Так, в апорії «Ахілл і черепаха» він доводить, що прудкийАхілл не наздожене черепаху, бо коли він дійде до того місця, де була черепаха,вона за цей час віддалиться ще на певну відстань; коли ж він долатиме цейвідрізок, вона також здолає якусь відстань — і так до безкінечності. Отже,видимий рух — це позірність, визнання його породжує суперечності в міркуванні.Справжнє буття незмінне.
Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могутностідавньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розумів, що рух існує. Однак у йоговченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. Аза допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенонастимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться яксума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передатичерез спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, якев ці точки послідовно потрапляє.
Прірва між видимим світом і справжнім нерухомим буттяму елеатів була нездоланною. Вони не пояснювали рух, а просто заперечували йогояк видимість. Думки Геракліта в інтерпретації Кратіла також виявилисьнездатними пояснити світ. З одного боку, в елеатів абсолютизація незмінності,тотожності, з іншого (у Геракліта) — абсолютизація мінливості, плинності.Внутрішня логіка розвитку мислення штовхала на пошук виходу з цього глухогокута. Споріднює вчення Геракліта й елеатів і те, що в них абсолютизуєтьсяпринцип неперервності. У Геракліта рух, мінливість неперервні, а в елеатівбуття неперервне, неподільне.
Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципі/дискретності, перервності як засобу побудови світу. На місці єдиноїбезперервної субстанції постала множинність субстанцій, тобто дискретність(перервність) буття. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливістьпояснювалися на основі поєднання і роз'єднання незмінних субстанцій. У цьомунапрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. є.), Анаксагора (500—428 до н.є.) і атомістів Левкіппа (V ст. до н. є.) та Демокріта (прибл. 460— прибл. 370 до н. є.).
2. Сутність філософськогоплюралізмуВ історії філософської думки були спроби створення плюралістичнихфілософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основісвіторозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» длявизначення філософських вчень, що обгрунтовують погляд, відповідно до якого існуєбільше двох першооснов або первинних начал буття, уперше запроваджено німецькимфілософом Християном Вольфом [1679–1754].
Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гаселрізних філософських шкіл і ідеологічних концепцій. Розглядаючи сутністьфеномену плюралізму, варто розпочинати з його природної основи – розуміннятакої цінності, як свобода. Велику кількість праць, присвячених саме цій проблемі,надала людству французька суспільно-політична думка, заклавши певні традиції врозумінні свободи, справедливості, суверенітету, політичних прав.
Дослідження проблеми виникнення плюралізму розпочнемо з провідногофранцузького ідеолога другої половини ХVІ століття Жана Бодена. У його творчостіможна простежити також проблему співвідношення між єдиним і множиннимсуверенітетом. Він вважає, що лише одна людина, лише одна індивідуальнаособистість здатна бути суверенною й усі плюралістичні форми суверенів зводятьсяфактично до індивідуальних суверенів. Такий підхід зачіпає досліджуваніпроблеми плюралізму, а також різних форм державного устрою та правління.
Далі можна згадати П'єра Бейля, котрий обстоює питання рівноправ'я віросповіданьі виступає за узаконення «невірних» релігій поруч з «правильною», що засвідчуєпевний крок до релігійного плюралізму.
Вартий уваги ще один представник доби Просвітництва – Дені Дідро. Згідноз його поглядами, розумне управління уможливлюється лише в тих державах, де нена словах, а на ділі існує свобода слова та свобода совісті, де кожен громадянинмає право вільно мислити й висловлювати свої думки. Порушення цього праваспричиняє негативні наслідки для будь-якої країни й будь-якого народу.
Дідро засуджує форми одноособового правління, що існували в Європі уXVІІІ столітті: «Право заперечувати в людському суспільстві є правом природнім,невід'ємним і священним. Правителі повинні вміти вислуховувати та зважати накритичні судження про свою діяльність. Необхідно привчати громадян користуватисясвоїми священними правами. Треба рахуватися в справі управління з громадськоюдумкою».
Плюралізм, на думку іншого французького мислителя цієї епохи Вольтера, неіснує без свободи думки та слова – незаперечних рис розумного і справедливогосуспільства. Можливість самостійно міркувати над будь-якою проблемою, починаючивід питань метафізики й закінчуючи питаннями повсякденного життя, публічновисловлювати свої судження як в усній, так і в друкованій формі, вступаючи вдискусію з іншими громадянами, – одне з невід'ємних прав, відчуження яких єочевидною ознакою деспотичного правління. Свобода думок, слова та друкуневіддільна від свободи совісті. Обов'язком кожного громадянина є непримиримаборотьба з різними хибними уявленнями, проте її слід вести засобами діалогу,аргументації та переконання.
Ідея плюралізму зустрічається й у творчості Ламетрі, зокрема в праці «Досвідпро свободу висловлювання думок»: «Піддані повинні слухатися своїх королів, аобов'язок королів – використовувати владу не в особистих інтересах, а лише вінтересах народу. Через те, що добробут суспільства можливий за умови з'ясуванняістини, правителі мають цьому сприяти. Вони повинні надати свободу висловлювань– це єдиний засіб, який дозволяє дійти істини. А піддані можуть виконути всінастанови своїх королів, переконані в тому, що останні піклуються про добробутнароду й добре ним управляють…».
Автор зазначає, що монарх може обмежити свободу висловлювань окремихдумок у разі, якщо він вважає це необхідним для блага суспільства. Однак йогопіддані, народ зберігають за собою право висловлювати свою думку з приводу істинностіпереконань монарха. Виступаючи проти всевладдя деспотичної влади, Ламетрізахищав свободу усного та друкованого висловлювання думок, яка є однією з вимогполітичного плюралізму.
На розвиток концепції політичного плюралізму вплинули погляди КлодаГельвеція. Французький мислитель розумів суспільство як «зібрання окремихосіб», де кожна особа керується своїм особистим інтересом, визначеним особистимипотребами. Таким чином, у суспільстві панує суспільний інтерес. Проте, з ускладненнямструктури суспільства особистий інтерес не виступає єдиним чинником. Такожмають місце й суспільні інтереси, котрим не повинен суперечити індивідуальнийінтерес. Такі роздуми дозволяють прослідкувати паростки плюралізму, в основіякого виступає інтерес окремих громадян, потім – суспільних асоціацій, груп тарухів.
У працях Гельвеція міститься опис плюралістичного суспільства: «…можнабуде вільно розмірковувати про будь-які речі так, щоб кожен мав можливість висловитивсе, про що він думає, висловлювати протилежну думку і, в свою чергу, мавможливість вислухати заперечення. Образливі висловлювання караються відповіднодо тяжкості образи…».
Далі Гельвецій підкреслює: у ситуації, коли верховна влада розподіляєтьсяміж усіма верствами громадян, то володарем є вся нація. Громадяни підкоряютьсязаконодавству, яке вони самі для себе встановили; вищими вони вважають лишесправедливість і закон; живуть мирно тому, що в духовній сфері, як і вфізичній, панує спокій – продукт рівноваги сил.
Також Гельвецій захищає ще одну ідею плюралізму – ідею необхідностісвободи друку. Фізичні науки зобов'язані своїм вдосконаленням наявності протилежнихдумок і наявності свободи друку. Якщо забрати цю свободу, чимало хибнихпоглядів сприйматимуться як аксіоми. «…Якщо ми бажаємо в політичній сферіпереконатися в істинності своїх суджень, необхідно мати можливість їхвисловлювати. Їх треба випробувати на камені спотикання. Тому друк має бутивільним. Влада, котра обмежує свободу друку, протистоїть вдосконаленню моральностій політики; вона придушує ідеї, породжувані такою свободою. Можна передбачитите, що вільний народ, мислячий народ завжди домінуватиме над народами, які недумають. Таким чином, можновладець повинен говорити народу істину тому, що вонає корисною, і надавати йому свободу друку тому, що це є засобом відкритиістину».
Цікавими є погляди Поля Анрі Гольбаха з приводу природи суспільства.
«Той факт, що люди дотримуються різних, іноді протилежних стосовно однихі тих само речей поглядів, не свідчить про недоліки інтелекту», – зазначає Гольбах.Наведена цитата засвідчує: Гольбах розвиває думку Гельвеція з приводу того, щосуперечки в поглядах людей спричинені не слабкістю їхнього інтелекту, а їхнімипротилежними інтересами.
Поруч з французькою філософсько-політичною думкою проблеми плюралізмудосліджують і в інших країнах.
Так, американський учений Джеймс Медісон стверджував, що перешкоджатирізноманіттю груп, думок, тобто плюралізму, означає обмежувати або знищуватисвободу. Пізніше представник американського прагматизму Уільям Джемс видавпрацю «Всесвіт з плюралістичної точки зору», де обгрунтовується світогляднийплюралізм.
Досліджуючи діалектику взаємовідносин між загальним, тотальним, тобтомонізмом і окремим, множинним, тобто плюралізмом, філософ віддає перевагуостанньому й заперечує моністичну основу світу: «…Доки філософія абсолютногоприймає те, що субстанція досягає своєї цілковитої божественності лише в формітотальності, …плюралістичний погляд, якому я надаю перевагу, визнає, …щосубстанція дійсності ніколи не може бути зрозуміла як одна цілковита єдність… іщо одна дистрибутивна форма дійсності – одинична форма – також є логічноприпустимою й емпірично сприйнятою…».
У Великобританії поняття плюралізму пов'язане з ім'ям Горальда Ласкі. Упрацях «Учення про проблеми суверенітету», «Граматика політики» він сформулювавтакі поняття, як плюралістична теорія держави й політичний плюралізм. Згідно звченням Ласкі, сучасний тип держави зародився в епоху Реформації, коли світськіправителі, здобувши перемогу над церквою, зосередили в своїх руках усю повнотувлади. У подальшому, з утвердженням капіталізму, державна влада бюрократизуваласяй перетворилася на централізовану ієрархічну систему управління, котраобслуговує інтереси приватних власників. Ласкі називає таку державумоністичною. Представницькі установи (парламенти й органи місцевого самоуправління)принципово ситуацію не змінюють, оскільки вони включаються в єдину системуінститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії виборчіправа робітників мають декларативний характер, бо «громадяни безсилі передобличчям ефективно діючої централізованої влади». Звідси висновок: капіталізм ісвобода несумісні. Утвердження свободи англійський теоретик пов'язував з новимтипом суспільного устрою – промисловою демократією.
Характеризуючи майбутню державу, Ласкі зазначав, що приватну власністьбуде збережено, але функції управління виробництвом передадуть колективамтрудящих. На зміну централізованій організації влади прийде «плюралістичнадержава», в якій систему установ, побудованих за територіальним принципом,доповнять органи представництва професійних інтересів – виробничі асоціації,профспілки, об'єднання діячів культури й освіти, незалежні церкви. Тим самимвідбудеться дисперсія державного суверенітету: політична влада розпорошитьсяміж численими об'єднаннями, котрі репрезентують різні соціальні інтереси. Збільшеннякількості центрів влади віддзеркалюватиме федеративну природу суспільства, йогодиференційовану соціальну структуру.
Сучасні науковці до найбільш ранніх класичних теорій політичного плюралізмувідносять праці Алексиса де Токвіля, французького соціолога-кампаритивіста.
Демократичне правління, за А. Токвілем, можливе за умови свободи асоціацій,а «…об'єднання виникають тоді, коли декілька індивідуумів публічно заявляютьпро свою підтримку тієї чи іншої доктрини, визнаючи її як основну й беруть насебе обов'язок відстоювати її. Право на об'єднання, таким чином, майжезливається зі свободою друкованого слова, проте об'єднання має більшу силу, ніжпреса…».
Використовуючи право на об'єднання, громадяни збираються разом, проводятьзбори, де їхні здібності до активної діяльності об'єднуються, вони голосно йпалко висловлюють і доводять свою думку. Далі, використовуючи права політичноїасоціації, члени даного об'єднання, за необхідності, можуть стати групою виборціві обирати до центральної політичної організації своїх представників. Такимчином, спочатку людей, громадян об'єднують спільні погляди, спільний світогляд,між ними виникають духовні зв'язки.
Характеризуючи плюралізм демократичного режиму, Токвіль пише, що«суверенність» народу і «свобода друку в повному обсязі співвідносяться одне зодним»: «…Демократія і свобода друку народились водночас, після тисячоліттяабсолютної політичної влади. Не існує плюралізму без вільної інформації, не буваєвільної інформації без плюралістичної демократії. Демократія робить ставку нате, що народ є досить освіченим для того, щоб обирати своїх керівників. Вінможе реалізувати своє право вибору в умовах плюралізму думок і розповсюдженняінформації…».
У ХІХ столітті, продовжуючи досліджувати феномен плюралізму, мислителіпочали звертати увагу на проблему суспільного консенсусу. Розвиваючи ідеї ЖанаБодена, французький соціолог Еміль Дюркгейм зазначає, що лише консенсусіндивідів може забезпечити суспільне співіснування: «…Рівність у зовнішніхумовах боротьби необхідна не лише для того, щоб прив'язати кожного індивіда дойого функції, а й іще для того, щоб зв'язувати функції між собою».
Проте поступово, особливо в ХХ столітті, у філософській, соціологічнійлітературі і загалом в суспільно-політичній сфері термін «плюралізм» набуваєширокого вжитку. «Плюралізмом» називають наявність великого розмаїття конкуруючихміж собою теорій, концепцій, ідейних течій, наявність у суспільстві різнихкласів, верств, груп і організацій, які мають свої власні й суперечливі інтереси.
У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про таківиди плюралізму:
– онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одногопершоначал і прагне «замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;
– гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного йтого само явища та заперечує існування об'єктивної істини;
– методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичнуметодологію, що забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільствай орієнтується на будь-які рівноцінні методи пізнання;
– соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної силисуспільного розвитку;
– аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінкилюдських цінностей і визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;
– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї абоіншої системи логіки;
– етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності.
Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низкуфілософсько-світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізмта інші ірраціональні течії. Водночас, слід підкреслити, зазначені напрями малитакож і зворотній вплив на плюралізм, що в результаті перетворило його навпливову доктрину.
3. Філософські концепції природирелігіїРелігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшогодо філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їхвсезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів.Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завждиглибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можнаототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайногораціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністюлише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слідприймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лишеорієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення.
Оскільки кожна філософська школа, кожна течія протягомісторії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багаторізних підходів щодо оцінки сутності та природи цього феномена.
Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепційрелігії особливе місце посідає біологічна {натуралістична). її прибічникишукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. Зїхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійнийінстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцієюорганізму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.
Так, один із засновників психології релігіїамериканський філософ-прагматист В. Джеймс розумів релігію як сукупністьпочуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює ставленняіндивіда до божества. Емоційна сфера психіки є батьківщиною, лоном релігії. ЗаДжеймсом, емоційно-вольова сфера — найглибше джерело релігії, а філософські йбогословські вчення — то лише вторинні надбудови. Щоправда, в йогоінтерпретації «релігійні почуття» не є автономними і не відрізняються від іншихлюдських почуттів (радості, любові, страху тощо). Просто звичайні емоціїзазнають релігійного впливу, який і надає їм характерних ознак. Оскільки впевні моменти життя релігійні почуття постають у формі духовного «рятівника»,«опертя», то вони, з погляду філософа, вельми цінні. Релігія робить для людинилегким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем сувороїнеобхідності. Тобто вона змінює засади людського духу, розширює параметри духовногожиття.
Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивийусім людям планети незалежно від їх расової та національної належності, хочавін залежить від самого індивіда. Одні люди виявляють значні можливості щодомістичного злиття з божеством, (х Джеймс називає релігійними геніями. Це Пудда,Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зіВсевишнім (звичайні віруючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собіголосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципіоднаковий у всіх віруючих. Але залежно від конкретних соціальних умов,географічного середовища, виховання тощо людина стає або буддистом, абокатоликом, або мусульманином. До того ж психологічні особливості індивідів єтакими, що одним корисний науковий досвід, іншим — релігійний. Якщо хто-небудь,розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхтоне може завадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляється. Адже якщолюдина думає і діє згідно зі своїми переконаннями, то довести помилковість їїкроків неможливо.
Психологічна концепція. Основоположник психоаналізуавстрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природнимфеноменом і одночасно людським продуктом. Він пов'язував походження релігії збезпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсеналуявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребоюполегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконуютьтриєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізнимфатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання ізнегоди, які випадають на долю людини.
Фрейд уподібнював індивідуальну релігійністьперсональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що єзасобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів.
На думку австрійського психіатра, релігія має трифункції:
1) задовольняє допитливість людини, пояснює походженняі розвиток світу;
2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя,вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах;
3) проголошує заборони й обмеження.
Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом єіндивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарського психологаКарла-Густава Юнга (1875—1961) — колективне несвідоме. У колективномунесвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, якіможуть відкриватися свідомості під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, урелігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга — це особливаустановка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічнимифакторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобтоте, що німецький богослов Рудольф Отто назвав «нумінозним»). Людинапоклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до нихможна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх неможна не любити благоговійно.
Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів,переконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного іводночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнімзусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, щовпорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такиймогутній, здавна шанований інститут, як церква.
Основоположник неофрейдизму німецько-американськийпсихолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніхоснов релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнімсвітом, суспільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільствітотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Воназнаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьомуконтексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії,які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, надумку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвихпроблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу.Внаслідок цього з'являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душіта тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повнотисвого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з'являється релігія. Цікаво,що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якомуприсутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідовісхемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.
Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широкетлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктомпоклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли,Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченніможе як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженнюгуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшомурозвитку людини, так і гальмувати його.
Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні йгуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існуєпоза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивідапокори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, анайстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують своюувагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили,а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух.Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це маємісце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, яківона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування,влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм,даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н.е.), Б. Спінози тощо.
Соціологічна концепція. Серед популярнихфілософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновникасоціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Вінхарактеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явищекультури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» упояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігіяконцентрує сенси, на її основі переживання світу переходить усвітоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стаєполем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементидійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, воснову якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди,негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.
Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм іправил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагаєлюдині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюютьвтечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, іншіспрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у йогопротестантській різновидності.
Інший підхід демонструє французький соціолог і філософЕ. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, щоформується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, заДюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й всесуспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії —забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого,є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіхчленів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначаєрелігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральнуобщину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираженнясуспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Самеколективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і єтією об'єктивною реальністю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійнихвірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникаєна основі позаекономічної невиробничої діяльності.
Релігія завдяки своїй багатофункціональності можесприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя;тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції,цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.
Основоположник так званої «формальної» соціологіїнімецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу наіндивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їхзадоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійніпоривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечностіміж людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності,щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевнимтлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматисясвітом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуваннюєдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.
Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже наставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, якііснують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим,аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутуваннягрупою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи передБогом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації груповихсил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набуваютьу лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих йогоносіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферунадприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми,істотно впливають на уявлення про Божественне.
Культурологічна концепція. Щодо природи релігійного феноменавельми оригінальною є концепція англійського дослідника Карла-Густава Доусона(1889—1970). На переконання вченого, людському розуму притаманне вродженезнання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння.Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знанняможливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині черезтрансцендентну інтуїцію.
Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що перебуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й перевищує їх. У богослов'ї — недоступна людині сфера потойбічного, зовнішнього щодо релігії.
Інтуїція (лат. intuitio — уява, споглядання, intueor — уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного обгрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.
Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є убільшості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Аджепервісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісналюдина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала виявибожественної сили і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, ідедощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — божественна таїна, якійслід вклонятись із особливим пошанівком і трепетом. Саме з такого розуміння абовідчуття, на думку Доусона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їхблагали, їм служили, якщо хотіли вижити.
Вірування втілювались у міфах або сакральних техніках,які закладали основи знань первісної культури. Вчений вважає, що саме у сферівірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідеясистемного наукового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знаннярозвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякденнясвященні формули і ритуальні техніки. Це були жерці — носії первісних традиційта майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспільством (плем'ям,народом) і богами, що було необ друге, рух думки концентрувався на абсолютностібуття, що є основою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авторитетзнаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є незалежним і безпосереднім назразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму іколір. З іншого боку, авторитетність людських висловів — цілковито іншогопоходження, оскільки вона залежить від зовнішніх засад і опосередкована низкоювчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон приходить до висновку,що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум,інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічнарелігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.
Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення релігії дають німецькіфілософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно змарксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозумітирелігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутностілюдини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бутипояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизмшукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не вконфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічномужитті та відповідних йому відносинах.
Релігія, за словами Енгельса, є відображенням уголовах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, пояснення релігії слідшукати в реальних умовах життя людини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдякиякій людина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує відсебе (тобто втрачає) людяність.
Відомі судження Маркса про те, що людина створюєрелігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідомістю ісамовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себевтратила. Але людина — не абстрактна істота, яка живе десь поза світом. Це світлюдини, держава, суспільство породжують неправдивий світогляд, бо самі вони —неправдивий світ.
Якщо підійти до марксистського бачення релігії безнадмірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опіум народу», «фальшивіквіти», «ілюзорне сонце», чим грішать деякі дослідники, то в ньому можнавіднайти й пози- тивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали рольрелігії у відновленні спотвореної реальності суспільного життя. Вони вбачали врелігії чинник, здатний здолати безпорадність, самотність, відчай,розчарування, тривожне очікування майбутнього тощо. На їх думку, в релігіїдивовижним чином переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне ітрансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатністьтрасцендентного. Завдяки релігії індивід відновлює звичний для нього хід подій,долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творцімарксистської теорії не полишили поза увагою спроможність релігії відкриватилюдям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існування. Тому релігія, надумку Маркса і Енгельса, як суспільна підсистема може претендувати на вирішеннянайглибших фундаментальних проблем життя людини.
Релігійний феномен класики марксизму розглядали якскладне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхіднийконкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельсвисловлювали гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коливідношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілихзв'язках.
4.Філософські погляди К. Ясперса
Німецький філософ Карс Ясперс (1883—1969) прагнув наслідувати Канту, якийбув для нього у всім прикладом. Роботи його так само, як у Канта, написанісухою мовою мислителя, прагнучого перш за все осягнути істину. В Ясперса ми незнайдемо тієї емоційності, яка присутня в роботах Сартра і Марселя, не знайдемоі тієї темноти думки, яка зустрічається в Хайдеггера. Ясперс теж грішить нововведеннями(екзистенціалізм без цього не може); основна його проблема — це проблема зняттяпротилежності між суб'єктом і об'єктом, і тут не можна обійтися безнеологізмів, але Ясперс, проте, прагне обійтися без емоцій і темноти.
На початку Ясперс вивчав в Мюнхенському університеті філософію і юриспруденцію,але юриспруденція розчарувала його ще в молодості, бо вона, як відмітив Ясперс,нав'язує всім людям однакові принципи, однакові положення, яким вони повинніпідкорятися. На думку Ясперса, не кожна людина може витримати такий приматзакону над особою, тому Ясперс зацікавився психологією.
Він вивчає психологію в університеті Гейдельбергськом і в 1913 р. стає доктороммедицини, а в 1916 р. — професором психології в цьому ж університеті. Цейперіод зробив значний вплив на все його подальше мислення. Роботи Ясперсапсихологічного періоду досить відомі, по суті вони плавно переходять в його філософію.Філософія, по думці Ясперса, не може бути спеціальністю, філософія — це перш завсе самопізнання. Займаючись психологією як пізнанням внутрішнього світулюдини, Ясперс, вивчаючи праці філософів, перш за все Гусерля, бачить в йогороботах ключ до самопізнання людини і стає на дорогу філософського осмисленнялюдини замість психологічного.
Філософствування для Ясперса — це не учення, яким є філософія. Ясперсговорить, що філософія вже вичерпала себе, і таких геніїв, як Платон, Лейбніцабо Спіноза, вже просто бути не може. Всі можливі філософські системи вжестворені, і головне завдання філософів полягає тепер в тому, аби цей метод, розробленийфілософією, використовувати для самопізнання. Ясперс не випадково пише безлічфундаментальних робіт, в яких досліджує творчість різних філософів. Одна з йогоробіт називається «Великі філософи», але у нього є і окремі роботи, присвяченіПлатону, Августину, Ніцше, в яких він вивчає цих мислителів зі своєї точкизору. Таким чином, філософія, по Ясперсу, є деякий екзистенціальний акт, вякому людина приходить до самого собі, тому філософія не може бути наукою.Філософія є самопізнання, вона перш за все суб'єктивна, вона не може бутиоб'єктивною, тому Ясперс і розчарувався в Гусерле, який прагнув створитифілософію як строгу науку.
Філософствування як інструмент самопізнання (але також що має і об'єктивнуоснову) стоїть в центрі уваги Ясперса. Він налічує три види філософствуваннявідповідно до троякого розчленовування буття. По-перше, Ясперс розрізняє буття-в-світі.Це звичайне існування, речове існування, що має на увазі відношення до людинияк речі, тобто відношення об'єктне для суб'єкта. Людина, що існує на такомурівні буття, володіє лише існуванням, яке Ясперс іменує словом Dasein. Мипам'ятаємо, що в Хайдеггера цей термін позначав дійсне буття, екзістенцию, аекзістенцию означала в Хайдеггера саме той стан, який в Ясперса іменуєтьсяDasein, — тут-буття, буття в деякому місці, буття людини саме як деякій речі,яка існує в світі.
Але людина не обмежується, людина не річ, людина перш за все індивід,особа, індивідуальність. Тому Ясперс вичленяє другий вигляд буття — це екзістенцию(те, що Хайдеггер називав словом Dasein). Екзістенция в Ясперса — це ноуменальнийсвіт, світ вільної волі. Цей світ не відразу і не кожному можна відмітити. Колими живемо на звичайному світі, тобто ходимо на роботу, в магазини, на лекції іт. д., ми відносимося до речей і до людей саме на рівні існування. Але буваютьтакі хвилини, коли людина виривається з цього речового світу. Такі ситуаціїЯсперс називає пограничними ситуаціями. Це ситуації, коли людина виявляєтьсявіч-на-віч з іншим планом буття, з тим планом, в якому просвічує екзістенция. Впершу чергу сюди відносяться, звичайно, смерть і інші ситуації, описані урізних екзистенціалістів (пригадаєте в Хайдеггера поняття жаху, коли земля вирушаєз-під ніг). Людина виривається з буденного перебігу речей, і філософствування натакому рівні — це вже не знання, не орієнтація в світі, яким було філософствуванняна рівні буття-в-світі. На рівні екзістенції філософствування — це висветленієекзістенції, це дійсне самопізнання людини, що виявляє в глибинах своговласного я цю висветлещую екзістенцию, другий план буття.
Але ця екзістенция може існувати тільки постільки, поскільки вонаспіввідноситься з іншою екзістенціей і з трансценденцією. Екзістенция (і тутвідмінність Ясперса від інших філософів, таких, як Хайдеггер і Сартр) не існуєодна, не існує сама для себе. Неможливе самопізнання у відриві від комунікації(це ріднить Ясперса з Марселем). Екзістенция завжди співвідноситься з іншою екзістенціей, і це співвіднесена виявляється в акті комунікації, тобто в спілкуванні осіб вістині. Саме тут виявляється екзістенция як прояснення другого плану буття, ікомунікація виявляється можливою саме тому, що цей другий план буття існує. Самрозум виявляється тотожним з необмеженою волею до комунікації. Розумнаправлений на єдине у всьому сущому, тому розум протистоїть перериваннюкомунікації (прихована полеміка Ясперса з Хайдеггером і Сартром, які бачилиперш за все суб'єктивне самопізнання людини). В Ясперса розум протистоїтьрозриву комунікації. Саме у комунікації висвічується екзістенция, безкомунікації екзістенция непізнавана, і лише комунікація дарил людині йогосправжнього єства. Тому існує і моральність. Етичне відношення людей один доодного — це відношення осіб в істині, це дійсна комунікація, а зло — це глухотадо чужої екзістенціей, і розвивається воно із-за поверхневого спілкування,стосунки людини до іншої людини не як до особи, а як до речі. Недійсністосунки, недійсна комунікація породжують зло.
Але сама комунікація існує постільки, поскільки існує трансценденція. Уакті комунікації екзістенция направлена на єдине. Якщо екзістенция як другийплан буття висвітлює людину як неповторна істота, як особа, як індивідуальність,то трансценденція як третій план буття справжній єдиний, яке об'єднує в собі ібуття-в-світі, і екзістенция як єдине. Співвіднесена екзістенції з трансценденцієюздійснюється в акті віри. Трансценденція абсолютно і повністю непізнавана(пригадаємо аргументацію Гребля і переконаємося, що Ясперс мислить в тому ж самомуруслі). Філософствування на рівні трансценденції є метафізики, не метафізикиХоми Аквінського або Арістотеля, а дійсна метафізика як ідеал, до якогопрагнули всі філософи. Трансценденція непізнавана, але людина, проте, прагнепізнати трансценденцію, прагне її помислити. Але не можна мислити трансценденціюадекватним чином як саму трансценденцію. Сам термін, вибраний Ясперсом, повиненпоказати, що трансценденція — це те, що перевершує все, вона трансцендируетнашу можливість пізнання. А якщо вона перевершує все, то вона і єства жоден немає.
Мислити трансценденцію чоловік може лише неадекватним чином. Мислячитрансценденцію, чоловік, по вираженню Ясперса, «вмислює її в предмети», тобтовиражає трансценденцію на деякому, зрозумілішому йому, наочному рівні. Людина,таким чином, вигадує деякі шифри. Саме у шифрах чоловік намагається пізнатитрансценденцію. Ці шифри створюються в екзистенціальному акті віри. Цефілософська віра, і Ясперс чітко намагається відокремити її від релігійноївіри, віри звичайних релігій. Релігійна віра перетворює шифри на символ і тимсамим опредмечує їх, зводить трансценденцію на рівень буття-в-світі. Дійснавіра, яка розуміє, що трансценденцію не можна опредмечує, розуміє, що мислячиїї, ми всього лише вигадуємо деякі шифри. Релігійна віра завжди є віра в щось.Скажімо, віра в Бога — коли Бог чекає людину як деякий об'єкт. Тому в даномувипадку це не дійсна віра, бо об'єктні для суб'єкта стосунки — це завждистосунки деякого знання. Представляючи Бога як об'єкт, релігійна віра як бизмінює сама собі: вона перетворюється на знання. І проблема відношення віри ізнання насправді проблема помилкова; у релігійній вірі немає дійсної віри, єлише знання, яке набирає вигляду віри. По суті ж, як говорить Ясперс, «віра неє знання, яким я володію, але упевненість, яка мене веде». Звідси йде і критикаодкровення, бо одкровення є одкровення когось комусь, тобто знову мають місцеоб'єктні для суб'єкта стосунки. Бог, тобто трансценденція, в даному випадкупротиставляється людині, і людина по суті виявляється як би поза Богом. Уодкровенні немає віри, в одкровенні людині дається знання, віра вихолощується.Але проте релігія має деяку цінність, і Ясперс ставить перед собою завданняз'єднати релігію і філософію: «Релігія, аби залишитися правдивою, потребуєсумлінності філософії. Філософія, аби залишитися наповненою, потребуєсубстанції релігії».
Після війни Ясперс розробив концепцію філософії історії, концепцію «осьовогочасу». Досліджуючи далі процес комунікації і її співвідношення з трансценденцією,Ясперс звертає увагу на той факт, що практично всі світові релігії булистворені за період IV—VI вв. до Р.Х. (мається на увазі іудаїзм, філософіяПлатона і Арістотеля, буддизм і т. п.). На думку Ясперса, цей період і був тимосьовим часом, в якому просвічує трансценденція, він є осьовим часом длялюдини, через який здійснюється подальша комунікація в глобальному їїрозумінні, тобто не як стосунки між людьми, а як деякий онтологічний акт, щомає не лише просторові, але і тимчасові характеристики.
Списоклітератури
Пую А. Концепцияполитического плюрализма: Генезис и содержание проблемы: Учебное пособие. –СПб, 2004. – С. 27.
Кожаров А.Монизм и плюрализм в идеологии и политике /Перевод с болгарского Большаковой В.и Зюзюкиной Т. – М.: «Прогресс». – 1996. – С. 29
Кимелев Ю. А.Философия религии. — М., 2003.