Реферат: Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії збереження національної єдності україни збірник наукових статей Чернігів 2007

ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ВСЕУКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

АСОЦІАЦІЯ ОСВІТЯН ТА ПЕРЕКЛАДАЧІВ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ АСОЦІАЦІЙ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКА ФІЛІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ

(ФІЛІЯ МОСКОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ВІДКРИТОГО УНІВЕРСИТЕТУ)

МІЖНАРОДНА АГЕНЦІЯ ПЕРЕКЛАДІВ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

^ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ ДЕРЖАВНОЇ АКАДЕМІЇ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ЧЕРНІГІВСЬКА СПІЛКА ПЕРЕКЛАДАЧІВ


ФІЛОСОФІЯ ЕТНОКУЛЬТУРИ
^ ТА НАУКОВІ СТРАТЕГІЇ ЗБЕРЕЖЕННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ УКРАЇНИ


Збірник наукових статей


Чернігів 2007

УДК 130.2..329.733(477)

Ф56

ББК 4110.542+Ф3(укр),5


Редакційна колегія: Андрос Є.І. (д. ф. н.), Желєзняк О.В. (к. е. н), Кисельов М.М. (д. ф. н.), Кондович В.Ю. (к. е. н.), Личковах В.А. (д. ф. н., відп. ред.), Малиневська В.М. (к. іст. н.), Мартиненко Ю.П. (відп. секр.)


Ф 56 Філософія етнокультури та наукові стратегії збереження національної єдності України: Зб. наук. статей / за ред. проф. В.А. Личковаха. – Чернігів, 2007. – 124 с.


ISBN 966-533-330-5

У збірці наукових статей презентується доробок Другої Міжнародної наукової конференції “Філософія етнокультури та наукові стратегії збереження національної єдності України” відповідно до програми Міжнародного фестивалю мистецтв “Поліське коло” (м. Чернігів, 18-19 травня 2007 р.). Аналізується філософсько-культурологічні та релігійні засади національного самоусвідомлення. Розкриваються соціологічні, історико-культурні та художньо-естетичні аспекти збереження національної єдності України. В окремих статтях досліджуються регіональні проблеми філософії етнокультури як новітнього напрямку сучасної етнокультурології та народознавства.

УДК 130.2..329.733(477)

ББК 4110.542+Ф3(укр),5


ISBN 966-533-330-5


Адреса редакційної колегії:
Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка,
14013, м. Чернігів, вул. Гетьмана Полуботка, 53

© Автори, 2007




І. ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ
^ ТА РЕЛІГІЄЗНАВЧІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ

В.А. Личковах,
д. ф. н., проф., зав. каф. філософії та культурології
Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка
^ СИГНАТУРА БОГОРОДИЦІ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ ЯК «ПОКРОВА»
НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ УКРАЇНИ

Величай, душе моя, честнейшую
и славнейшую горних воинств,
Деву пречистую Богородицу.

(“Задостойник”)


“Другий Тарас” України, наш земляк Пантелеймон Куліш пророче наголошував, що без національної культури неможлива навіть елементарна форма державності. Сьогодні процес державотворення в Україні безпосередньо залежить від етнонаціональної та культурної ідентифікації, від самоусвідомлення сучасних громадян України себе єдиною культурною спільнотою, політичною нацією.

Становлення етнонаціональної ідентичності автохтонних українців має солідні історико-культурні й духовні традиції. Культура Київської Русі, часів козаччини та Гетьманщини, українського бароко, романтизму й просвітництва, народництва та модернізму формувала феномен “українськості”, заклала підвалини націєтворення.

Один з найглибших коренів української етноментальності – православна “релігійна душа” українства. Праця і пісня, будні і свято, війни і лихоліття – все соціальне побутування проходило із зверненням до Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого, до Матері Божої Марії.

Утверджуючи ідею “покрови” Богородиці для українського народу, 300 років тому архієпископ Чернігівський, св. Іоан Максимович видає в Чернігові 1707 року славетну книгу “Богородице-Діво, радуйся!” Алегорично описуючи земне й водночас сакральне буття своїх співвітчизників, св. Іоан акцентує високу релігійність українства, порівнюючи його духовне існування з монастирським життям:


“^ Цвіла в монастирях тих любов нероздільна,

Духовна і невлесна, розсудливо дільна...”

“Для Бога вони дбало жили й працювали,

Всім серцем і душею Марію кохали”.


Ці сакральні характеристики українства стають субстанціональними в його етнонаціо­нальній культурі.

Духовні горизонти культури знаково-символічно позначаються сигнатурами, в яких образно виявляються її глибинні сакральні сенси. В українській культурології вже досить докладно проаналізовані сигнатура Софії [див. 1] і сигнатура Спаса [див. 2], взаємозв’язок яких до того ж розкриває єдність софійності та антеїзму, жіночого та чоловічого первнів етнонаціональної ментальності. Але метарелігійність українства, його “культурна душа” з давніх-давен пов’язані із культуром Матері (Magna Mater) від Великої Богині часів трипільської культури до Матері Божої у християнстві. Саме Богородиця (гр. теотокос) символізує єдність “землі” і “неба”, є “дороговказом” (гр. одигітрія) на шляху людини до Бога. Богородичні мотиви в церковній архітектурі та іконопису (“Різдво Богородиці”, “Введення у храм”, “Покрова”, “Благовіст”, “Різдво Христове”, “Успення”), основні типи її канонічного зображення (Оранта, Знамення, Заступниця, Провидіння, Милування, Страстей, на Троні) складають сигнатуру вищих духовно-моральних та естетичних цінностей української культури. З іншого боку, конфесійні та етноестетичні специфікації образу Богородиці в Україні дозволяють деяким дослідникам говорити про “Українську Богоматір” [див., напр., 3].

Як відомо, християни почитали Богородицю із самого початку Церкви (з катакомбних часів у постаті Оранти) за її високу гідність в історії Божого спасіння. Особливо глибокою була любов до Матері Божої (Теотокос) у східних слов’ян, які конфесійно спиралися на вчення візантійських Отців Церкви про Христотокос, чи то “Христородицю”. Відомий дослідник символіки української ікони Яків Креховецький зазначає, що “у східній Церкві молитва до Богородиці – це те саме, що дихання” [4, 92], тому на слов’янських землях дуже шанобливо ставились до її іконописного зображення, різновиди якого складали до 20 взірців.

Тільки у Київській Русі і в подальшій історії України були всенародно відомі й з подякою і радісно славились такі ікони Богородиці, як “Володимирська”, “Ченстоховська”, “Богоматір з Антонієм та Феодосієм”. По всій землі українській розповсюдився її святий образ, і в багатьох місцях були свої, регіональні варіанти її канонічної іконографії: у Києві – “Печерська”, “Ігорівська”, “Влахернська”, “Борщагівська”, у Чернігові – “Іллінська”, “Єлецька”, “Любецька”, на Слобожанщині – “Охтирська”, на Волині – “Руднянська”, “Балакінська”, “Чубківська”, “Мишкінська”, “Картушинська”. У часи українського Бароко з’явилися нові сюжети з Богоматір’ю: “Благоухаючий цвіт”, “Всіх скорботних радості”, мідьорити відомих богородичних ікон І.Щирського, “Бердичівська Богоматір” з відчутними польськими виливами тощо.

Особливого етнорелігійного статусу культ Богородиці набув у часи козаччини, коли Матір Божа була визнана покровителькою і заступницею українського козацтва. В Акафісті Божій Матері “Прибавлення розуму” благалося: “людям, що звершують подвиг заради Царства Небесного, будь істинною помічницею, нарозумлюючи їх пізнавати підступи диявольські і скріплюючи їх в дусі і істині, що щиро кличуть до Тебе” (кондак 1). Сакральне ставлення до Богородиці й волання про її покровительство засвідчують відомі ікони ХVІІ-ХVІІІ століть: ікона “Покрова” із зображенням Богдана Хмельницького та єпископа Лазаря Барановича, запорізька ікона “Покрова” (“Запорізькі козаки під час молитви”) з аналоя січової церкви та ін. Легенди та перекази про запорізьку Січ стверджують явлення образу Богородиці та її пророчий козакам наказ: “Явилась їм у повітрі ікона Божої Матері і сказала: “Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий вогонь брати. Заведіть сорок тисяч козаків, виберіть старшину, то й будете в славі довіку” [цит. за: 3].

З богородичної іконографії та акафістів на її честь і славу стає можливою реконструкція основних характеристик і сакральних атрибутів Богоматері, які складають семантичне поле її сигнатури. Матір Божа величається Царицею Неба і землі, Пречистою Дівою і Матір’ю Сина Божого, Невістою Отця небесного. Непорочна і Благодатна, що “співає пісню Небес: “Алілуя”, Вона є символом і джерелом Божої допомоги людям, універсальною заступницею і “системною” захисницею в усіх людських справах. У згаданому “Акафісті” чуємо: “Ти є світло засмучених і нарозумлених грішників, опора гонимих і прощення тих, що каються.

Сенс богородичної сигнатури – єднання землі і Неба, профанного і сакрального, людського і Божественного, бо Христородиця – перша “учасниця Божої природи”, символ людського спасіння, а тому уособлення Церкви, посередниця між людьми і Богом, Церквою та світом. Християнська маріологія завжди вбачала в Діві Марії взірець людського праведного життя, “Престол Премудрості”, дороговказ віри, любові й милосерддя, що веде вірних до Спасителя. Високий моральний Sacrum Богородиці має і естетичні характеристики, бо Пречистий і Пресвітлий образ Божої Матері алегорично виявляється в українській культурі через архетипи “сонця”, “серця”, “матері”, що випромінюють Божу ласку і красу, світло віри, надії та любові. А “хто любить красу, стає красивим”, – наголошував св. Григорій Ниський.

Духовні й морально-психологічні виміри сигнатури Богородиці розкривають сакральну скарбницю української культури і є водночас пов’язаними з реальними характеристиками повсякденного життя. Богородична атрибутика висвітлює як вищі людські цінності, так і шляхи спасіння від гріховного, бездуховного, аморального побутування, яке засуджується як нечестиве. Сама Матір Божа являє собою наживовтілений Sacrum, бо цілковито “занурена у Господа”, є Пресвятою Дівою, Владичицею, яку називають “Царицею Небесних Сил” [5, 9]. В акафістах Божій Матері детально перераховуються: а) її власні цнотливі чесноти; б) благо­діяння, що даються вірним; в) допомога грішним у боротьбі за спасіння; г) захист православних країн та їхніх правителів.

А. Як Богородиця Милування (милосердя – “елеуса”), Божа матір є “вічна Утіха”, визволителька роду людського, яка весь рід свій освітила, бо є “просторішою від небес”, огорнена Божою Ласкою. З Христом-Емануїлом у мандорлі на грудях (“Знамення”), Вона уособлює єдність із Всевишнім (“з нами Бог”), символізує вибраність, служіння великій тайні Божій, завдяки якому багато людей з роду людського будуть Нею визволені.

Б. Як Богородиця Заступниця і Оранта, Вона є істинною помічницею людям, що вірним пам’ять про Бога дарує. В сигнатурі “прибавлення Розуму” тим, хто читає Святе Письмо, Божа Матір просвітлює розум, таємно даючи “велике нарозуміння”, “швидке насичення” правдою. Символіка Богородиця тут пов’язана з “даруванням світлої любові”, полегшенням всіх, хто у смутку. Тих, хто молиться духом (ісіхійя), Вона покриває благодаттю, закликає бути “ангелоподібними”, а смиренним і самоприниженим (кеносис) дарує духовні блага, та й розумну працю, поєднану з молитвою, нагороджує.

В. Як Богородиця Страстей і Провідниця, Матір Божа є заступницею грішників і покаранням боговідступників. Закликаючи до покаяння, Вона хоронить від гріха, веде до спасіння, “від пекла визволяє”, благодать повертає тим, хто “тікає від гріхів”. Серед останніх в акафісті окремо згадуються п’янство і куріння, пристрасті грошолюбства (“невидиме ідолопоклонство”). Люди, нарозумлені Царицею Небесною, також уникають “гріхів язика” (матірщина, плітки, осуд інших) і “гріхів гордині” (заздрощі, ревнощі, лінощі). У символіці “неустанної допомоги” присутні трагічні знаряддя прийдешніх тортур Христа (хрест і спис) – знак страстей та їх мужнього перетерплювання, яке дається богородичним нарозумінням. Тому Вона – “Цілителька” і “Скоропомічниця”, до якої звертаються страждущі тілом і духом, бо “для спасіння нашого прибавляєш нам розуму”.

Г. Як Богородиця на Троні і у Славі, Матір Божа є покровителькою держав і народів, прославлених своїми святими і подвижниками. Завдяки молитовності й праведності богообраних старців здійснюється пророцтво Ісайї, отримується всевишня благодать. Щира віра християнська зміцнює людські спільноти, цілі народи, бо за “молитвами подвижників Ти країнам благополуччя даруєш”.

Соборність людей зміцнює і держави, особливо, коли ті, хто має владу, є наверненими Божим словом і Церквою до віри православної, тоді “віруючих правителів зберігаєш”. Символіка ікони Божої Матері може бути і Престолом Христа і “Престолом Премудрості” (софійності), який означає мудру організацію (сакральність) влади і життя, і “Неопалимою Купиною”, якій не загрожує профанний вогонь людських пристрастей і гріхів.

Всі ці духовні конотації сигнатури Богородиці мають безпосередні образні сигніфікати в іконографії Цариці Небесної. На українських іконах витримуються православні канонічні вимоги щодо її символічного зображення. Як зазначає Я. Креховецький, окремі деталі постаті й обличчя Христородиці розкривають головні характеристики знакової системи образу “Теотокос”. Три зірки на одязі – її дівоцтво перед, підчас і після народження Ісуса Христа. Великі і глибокі очі – молитовне споглядання, малі уста – ісіхастську схильність до аскетичного мовчання та молитовної медитації, “роздумуючи в своїм серці” (Лк., 2:19). Тонкі губи – домінінту духовного життя, що доповнюється видовженим, прямим носом – першою ознакою людської гідності та краси у знаково-символічних уявленнях середземноморської культури. Так само її тендітність і витончені пальці вказують на аскезу і духовність, а вольова постава шиї – на внутрішню силу непорочності й благодатності Пріснодіви. Нарешті, руки, що підняті вгору, до Небесного Отця (Оранта) символізують благальну молитву, прохання до захисту і заступництво, а рука Одигітрії, що вказує на Ісуса, позначає вищу, святу місію Богородиці – “приводити вірних до Спасителя” через Того, хто є “шлях” [див.: 4, 143]. Цю ідею підкреслюють і образи небесного моління Заступниці, де Вона стоїть праворуч від Христа, ліворуч Якого знаходиться Іоан Хреститель. Так у сакральній триєдності перших небожителів забезпечується шлях обраним, земним вірним до Спасіння.

Святі образи і символи Богородиці живили собою історію українського іконопису, церковної архітектури, літературної проповіді, поезії та красного письменства, графіки і малярства. Художні зображення Божої Матері в Україні завжди переломлювались крізь традиції етнонаціональної ментальності, яка світоглядно і психологічно спиралася на принципи кордоцентризму, софійності, антеїзму [див. 6]. Характерна особливість українського православного сприйняття і відтворення образу Богородиці – її ототожнення з архетипом Матері: люблячої, страждаючої й жертовної. В сигнатурі Пріснодіви материнська любов поєднується з неперестанною опікою, а милосердя – з вічною Утіхою.

В українській поезії це ототожнення стає архетипним мотивом возвеличення сакральної сутності “сивочолої матінки”, бо вона – “Жінка, Богородиця, Богиня, Альфа і Омега пізнання”:


^ В світі наче в здибленому колі,

За межею гнаного добра

Символом любові неземної

Жінка на руках із немовлям [7].


Вважається, що першу ікону Пречистої написав ще святий Лука, яка стала прообразом для Володимирської, Ченстоховської та інших знаних українських ікон доби Київської Русі. Славляться відтоді в Україні і такі канонічні зображення: Богородиця Заступниця (Оранта) у Софії Київській, там само Богоматір з мозаїчної композиції “Деісус”, Велика Панагія (Ярославська Оранта) київського письма (є припущення, що монаха Аліпія), Білозірська Одигітрія, численні барокові ікони “Покрови” й “Успення” Богородиці, її графічні зображення в українських церковних книгах доби Гетьманства (напр., “Патерик” 1661 р.).

Великий інтерес з точки зору сучасного українознавства й етнокультурології викликає ікона кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. “Богоматір Одигітрія”, яка в другу половину ХХ ст. знаходилась біля мощей св. Іоана (Максимовича) у Покровському соборі м. Тобольська. Як припускають сучасні російські дослідники, цю ікону привіз із собою до Сибіру чернігівський архиєпископ Іоан Максимович, який був переведений на церковну службу з України до Тобольська. Любов до ікони з ликом Цариці Небесної і земні духовні справи св. Іоанна не є випадковими, адже він з великою шаною видав цілу збірку проповідей “Богородице-Діво, радуйся” ще в Чернігові 1707 р. (300 років тому). Взагалі, богородичні мотиви є характерними особливо для чернігівської іконографії, і в чернігівському Колегіумі на Валу (один з фундаторів колегіума – Іоан Максимович, 1700 р.) зберігається чимала збірка богородичних ікон, написаних як професійними, так і народними майстрами (у стилістиці наївізму, з використанням українських побутових деталей, навіть розшиті бісером).

Але домінантного значення для сіверянської культурологічної регіоніки мають сакральні сигнатури двох чернігівських чудотворних ікон – “Іллінської” та “Єлецької” Богородиці. Разом із “сигнатурою Спаса” вони організовують й освячують духовний простір Сіверянського краю, як і Спасо-Преображенський собор, Успенський в Чернігові і Різдва Богородиці в Козельці богородичні храми. Крім того, як підкреслює А. Адруг, “чернігівська “Іллінська Богоматір” належить до чудотворних ікон всеукраїнського значення і дуже відома як у самій Україні, так і за її межами. В самому ж Чернігові, починаючи з ХVП ст., без неї не обходилась жодна більш-менш визначна подія” [8, 4]. Про неї писали Лазар Баранович, з ініціативи якого надрукована книга “Чуда девы Марии” невідомого автора, Дмитро Туптало (“Руно орошенноє”), Лаврентій Крщонович (“Тріода квітна”), Самійло Велико (козацький літопис) та ін. з описами чудес від чудотворного зображення Богородиці-Діви. І досі чернігівські поети і митці звертаються до образу Пресвятої Матері Божої. Наприклад, Володимир Сапон:


І сльози радості, і сльози каяття,

І біди, котрі сипались, як груші,

^ До неї люд ніс, й осявала душі

Чернігівська мадонна із дитям [цит. за: 8, 20].


Ідея й сигнатура Богородиці надихає і чернігівських художників Т. Дєдову, Є. Кріпа, М. Прокопюка. Їхні стилізовані й часом модернізовані зображення відтворюють канонічні богородичні сюжети, прославляють Божу Матір у сучасних естетичних перцепціях і контекстах. Не зважаючи на модерні графічні й колористичні засоби, легко вгадуються традиційні візантійські абриси, іконографічні канони сакральної образності.

Сигнатура Богородиці продовжує навертати до української метарілігійності й панестетизму митців і сприймачів, які в знаково-символічних елементах Пріснодіви Марії вбачають сучасні сенси, освячені православною і народною традицією. Семантика богородичного образу впорядковує сакральний простір духовного життя народу, світовідношення якого є СВЯТО-відношенням і вибудовує свій власний український SACRUM [9], де “після світотворення – то свято” (В. Буденний). Серед сакральних цінностей нашого народу величне місце належить Матері Божій, яка в українській маріології символізує християнську любов, милосердя, святу славу Церкви і Матері:


^ Ми всі освячені жінками,

І як в житті б там не було,

Жіноче божество над нами,

Над нами – мамине крило [10, 129].

Література

Кримський С. Під сигнатурою Софії // Філос. і соціол. думка. – 1995. – № 5-6. – С.237-238.

Личковах В. Дивосад культури: Вибр. статті з естетики, культурології, філософії мистецтва. – Чернігів, 2006.

Пархоменко І. Українська Богоматір. – К., 1992 (буклет). – Б.с.

Креховецький Яків. Богослов’я в українській іконі. – Львів, 2005.

Игумения Варвара. Письмо из Гефсиманской Обители. – Иерусалим, б.г.

Проблеми теорії ментальності /відп. ред. М.В. Попович. – К., 2006.

Андрієнко Микола. Поезії: Спокута гріхів. – Чернігів, 2006. – С. 23.

Адруг А. Чудотворна ікона “Іллінської Богоматері”. – Чернігів, 2006.

Личковах В. Український SACRUM: світовідношення як святовідношення // Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення. – Чернігів, 2006.

Буденний Василь. Пожнивна меса: Вибране. – Чернігів, 2005.



Є.І. Андрос,
к.ф.н., в.о. зав. відділу філософської антрології, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
^ НАЦІОНАЛЬНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ЕТНІЧНИХ УКРАЇНЦІВ
ЯК ВИРІШАЛЬНИЙ ЧИННИК КОНСОЛІДАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Передовсім слід зазначити, що тема, обрана для науково-практичної конференції, а саме – сучасні стратегії збереження національної єдності України, проблема її соборності – належить до визначальних як у плані теоретичної рефлексії, так і щодо суспільної практики сьогодення. Бо щойно названі проблеми висунулися впродовж останніх трьох років чи не на чільне місце і в теорії, і на практиці, стали чи не найбільш гострими і значущими для української нації й долі Української держави.

Так от, становлення українства, повновагого громадянського суспільства в Україні, котре відбувається впродовж кількох останніх років на очах усієї планети, засвідчує цілу низку несподіваних та надзвичайно неоднозначних проблем. Зупинимося на деяких із них, на мою думку – найбільш визначальних. Передовсім йдеться про те, що ті ідеї, котрі ще кілька років тому здавалися теоретично бездоганними й достатньо легкими для реалізації, насправді виявилися зовсім не такими. А саме, йдеться про ідею політичної нації як основи функціонування громадянського суспільства, суспільства громадян України, по-перше, та ідею особистісної самоідентифікації як самосущої, котра не базується на національній самоідентифікації, як іншого вирішального чинника становлення цього громадянського суспільства, по-друге.

Здійснення обох цих ідей за конкретних українських реалій останніх років виявилося нереальним, а, отже, таким, котре вимагає цілком певної корекції цих ідей як не у всьому адекватних.

Суспільні реалії України останніх трьох років засвідчили, що особистісна самоідентифікація усіх дорослих жителів України – існує, має місце, але це зовсім не означає того, що усі ці люди хочуть бути свідомими громадянами – не якимись абстрактними громадянами світу, а громадянами саме держави Україна, українськими громадянами. І це є найбільшою проблемою в Україні, котра висвітлилася за останні три роки.

Цьому причиною є кілька чинників, які вияскравилися впродовж останніх трьох років. Передовсім йдеться про те, що 340 років перебування у російській та радянській імперії залишили по собі надто глибокі сліди. Далі, йдеться про те, що Росія ось тут, зовсім поруч. Потім, про те, що російська присутність у нинішній Україні є наскрізною: й економічно, й ментально, й інформаційно, й церковно, й культурно. І, нарешті, про ментальність, світовідчуття та світорозуміння значної частини російськомовного населення України, як частини етнічних росіян, так і зросійщених українців, а вірніше – малоросів, зосереджених, що істотно, передовсім у великих містах сходу та півдня країни, а, відтак, економічно, політично й культурно надзвичайно активного й впливового населення.

Так, це підприємці, володарі й працівники фінансових установ, управлінці – державні й на окремих підприємствах, інженери, кваліфіковані робітники, лікарі, викладачі вузів та вчителі, працівники торгівлі, сфери послуг та дозвілля тощо. І усі вони, за формальною ознакою, за паспортом є громадянами України. Але чи є вони громадянами України насправді? Чи є їхнє світовідчуття та світорозуміння саме світовідчуттям та світорозумінням громадян Української держави? Чи є такими їхній світогляд та ціннісні орієнтації? Чи є їхня особистісна самоідентифікація саме самоідентифікацією як громадян Української держави?

Це викликає, як показали події останніх років, величезне і, що найбільш прикро, зовсім небезпідставне занепокоєння. Бо йдеться ж про речі не другорядні, а визначальні, чи не найголовніші для державотворення.

Як виявилося впродовж останніх трьох років для більшості російськомовних людей, їхня етнокультурна самоідентифікація грає не менш важливу роль, аніж їхній соціально-економічний статус. Якось про це за роки незалежності не прийнято було ні особливо задумуватися, ані говорити.

Насправді ж проблема, хай і приховано, існувала, але вияскравилася вона як надзвичайно гостра впродовж саме трьох останніх років.

То що ж виходить? Взагалі-то нормальне суспільство – це суспільство, стурбоване передовсім економічними проблемами. Але, як виявляється насправді, визначальною передумовою такого стану суспільства є національна консолідація, насамперед консолідація титульної нації, як є, скажімо, у більшості країн Європи. Близький і наочний для українців приклад – країни Прибалтики.

Але за українських реалій багато що складається зовсім не так. На передній план – і це на шістнадцятому році незалежності – висувається проблема соціокультурного розколу України, яка, як не парадоксально, потьмарює усі економічні проблеми і негаразди пересічного жителя України.

Відтак, виявляється, що етнокультурна самоідентифікація, а не майновий стан чи класова приналежність більшості російськомовних жителів України, є найбільш визначальною для їх особистісної самоідентифікації, отже, і їх електоральних уподобань.

Тому основною загрозою, як стало зрозуміло за останні три роки, для подальшого існування українства та Української держави є те, що жителі України поділені на дві великі групи – власне українців, дійсно громадян України за своїм світоглядом, ціннісними уподобаннями і цивілізаційними орієнтаціями й тією великою частиною російськомовних жителів України, приналежність і поведінка яких саме як громадян України під питанням. Ця поведінка є непрогнозованою, непередбачуваною, не зорієнтованою на європейські цінності, а зорієнтованою на цінності й культуру євразійську, є «совковою», є проросійською, не сповна українською – у кращому разі.

У свою чергу, цю проблему слід розділити на два питання: питання про етнічних росіян на теренах України та питання про російськомовних етнічних українців.

На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, кількамільйонного прошарку так званих російськомовних українців, слід зупинитися окремо, бо саме ця обставина, як виявилося за останні три роки, визначальним чином впливає на нинішній і майбутній соціокультурний вибір України, визначає її майбутнє.

Отже, головна моя думка наступна. Держава Україна може відбутися лише тоді, коли остаточно, у повному обсязі складуться українська етнокультурна нація і, відповідно, громадянське суспільство України. А останнє, себто суспільство громадян України, може скластися лише як результат формування української політичної нації, не якоїсь абстрактної політичної нації на теренах держави України, а саме – української політичної нації. Звісна річ, що поняття української політичної нації не ділить громадян на українців і не-українців (усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і представники інших національностей).

Водночас є абсолютно зрозумілим, що без остаточно сформованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних українців, котрі повинні ідентифікувати себе як українці і у яких би ствердилося українське світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці складають стрижень, осереддя української політичної нації. На цьому ж осередді тримається й нормально функціонує повноваге українське громадянське суспільство.

Відтак, якщо із етнічними росіянами ситуація у цілому зрозуміла: ми можемо лише висловити побажання, щоб вони не почасти, як зараз, а у цілому рано чи пізно стали належними до української політичної нації, – то цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних українців, які стали такими в результаті відверто русифікаторської політики в Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Питання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню – воно повинно бути вирішене із часом абсолютно однозначним чином – через остаточне повернення їх у материнське лоно рідного народу.

Згідно останнього перепису 2001 року в Україні проживає близько 8 мільйонів етнічних росіян, близько 3 млн. представників інших національностей і близько 36 млн. етнічних українців.

Оці 36 млн. етнічних українців діляться на дві нерівні частини. Одна із них зрозуміло яка – україномовна більшість, понад 25 млн. чоловік, – україномовна й котра ідентифікує себе як українців.

І друга – так звані російськомовні етнічні українці.

Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, їхня національна свідомість, їх світовідчуття та світорозуміння – ось корінь проблеми.

Так звані російськомовні українці, значна частина жителів великих міст південного сходу та півдня України, з одного боку – є, це кілька мільйонів людей і усі вони є громадянами України за паспортом.

Проте, з іншого боку, під питанням є належність їх до української нації, а, зрештою, і до українського громадянського суспільства.

Отже, про головний висновок і центральну проблему: у результаті такої несформованості в остаточному вигляді української нації, а, відтак, цілісного українського громадянського суспільства в Україні у 2004 р. відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, а, відтак, проблемним залишається майбутнє України як цілісної держави у межах її етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою.

Це є величезна, визначальна проблема, котра вимагає до себе найпильнішої і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи як політичної та інтелектуальної еліти, так і усього громадянського суспільства. Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) є єдиною запорукою збереження і майбутнього української держави як дійсно української. Як і запорукою перспективи, відповідно, і складових нормального суспільства – єдиної, цілісної української нації та загальноукраїнського громадянського суспільства.

У протилежному разі майбутнє відсутнє в українців як нації, у яких на планеті немає іншої, історично належної і міжнародно-правовим чином закріпленої етнічної території, окрім території нинішньої держави Україна.

Не має Україна також територіальних претензій до Росії.

Натомість можна спостерігати фактично інспіровані з Москви претензії на споконвічні українські етнічні території частини антидержавно налаштованих мешканців південного сходу України.

Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити?

Повинні бути назавжди скасовані вільні економічні зони, особлива, незрівнянно м’яка податкова політика щодо підприємств, розміщених у них, щоб усі виробники України перебували в абсолютно однакових умовах, щоб дати простір для розвитку високотехнологічних виробництв та щоб у натхненників та виконавців сепаратизму, ідеї “федералізації” раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу.

Також повинно бути обов’язково вирішене питання про рівномірне розміщення нових промислових об’єктів по усій території України.

Принциповим для консолідації українського суспільства є також вирішення питання про припинення розвалу села, оскільки це стосується 16 мільйонів людей – самої знедоленої, упослідженої частини українства, які не менше, аніж решта громадян України, заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Та, мабуть, найперше заслуговують. Бо саме на їх кістках, їхньому – до десяти мільйонів – геноцидові у 20-30 роки й фактичному кріпацтві з 1928 року (із короткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і була створена та індустріальна міць сходу та півдня України, якою зараз так хизуються можновладці цього регіону.

Доля селян, а відповідно і особисте самопочування кожного із них, видається найбільш примарним і драматичним: повернення від великотоварного, високомеханізованого, рентабельного господарства у брежнєвсько-горбачовські часи знову до вил, лопати і граблів, а у соціальному плані – до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність перспектив на майбутнє, особливо щодо можливості одержати пристойну освіту, сільської молоді.

Нищення українського села – а це була цілеспрямована упродовж останніх десяти років політика – це удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Катериною ІІ і його відміни без надання селянам землі у 1861 році; після масового розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932-33 років) удар по генетичному коду українства, не менш сильний, ніж усі попередні.

Життєвий світ особистості, отой lebenswelt українського селянина – це не щось абстрактне, а дуже конкретне – це українське село в усій його цілісності. Тому фермерство у принципі, включаючи такі чисто економічні речі, як відсутність великої механізації, сівозмін, тваринницьких комплексів, не може забезпечити цілісного соціокультурного функціонування села.

Нормальне, людиномірне життя на селі і нормальне, тобто високотоварне, ефективне сільськогосподарське виробництво можуть бути засновані лише на сучасній техніці, агрономічному та зоотехнічному забезпеченні, сучасній сільськогосподарській науці. Це можливо лише у великих, на рівні усього села добровільних кооперативних господарствах, де б не було визиску та де б селяни самі були господарями і працювали не як батраки, а як вільні, юридично на базі Статуту кооперативу захищені люди та котрі б самі щороку переобирали своїх керівників. І для цього потрібно зовсім не багато – потрібен лише дозвіл селянам на самоорганізацію, закон «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію». Проте саме цього й немає, і не видно перспектив його появи й на горизонті.

Натомість, після примусового паювання землі, гряде ера перетворення останнього, що іще залишилося в українців – землі сільськогосподарського призначення – на товар. Зрозуміло, що це є прямий шлях до латифундій, до визиску селян, системи панів та наймитів (останніх – у вигляді усього села). Це є поверненням українського села на сто років назад, ніби й не було колосального, надзвичайно успішного кооперативного руху в Україні впродовж перших трьох десятиліть минулого століття – у досталінські часи.

Далі – більш докладно про комплекс підходів до розв’язання проблеми російськомовних етнічних українців, які повинні бути обов'язково повернуті у лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовідчуття. Це – доконечна потреба.

Перше, що потрібно, і це принципово, виходячи із нового повороту подій – це негайне відновлення позначки “національність” у паспорті.

Наступно, хай і не одномоментно, а впродовж одного-двох поколінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той соціокультурний розрив, розходження уподобань та ціннісних орієнтацій, котрий спостерігається і який, як стало наочно видно в останні три роки, у результаті абсолютно недолугої державної політики із цього питання, ще й поглибився за роки незалежності.

І навчатися тут потрібно, як не парадоксально, у тієї ж таки Росії, по усіх напрямках.

А почати треба із серця та душі, із тих же українських хітів, української поп-музики, із пісні для ніг, коли усі танцюють і усе танцює, усе пронизане цією піснею. Українці, як зроду-віку водилося, співали і належать, поруч із італійцями, до найспівучіших народів світу. Відтак, сам Бог велів заполонити усі українські обшири справжньою українською піснею, такою піснею, яка б захоплювала усіх, від молоді до людей середніх років, у єдиному порива