Реферат: Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО


На правах рукопису


Виговський Дмитро Леонідович


УДК 343.915


КРИМІНАЛЬНА СУБКУЛЬТУРА В МЕХАНІЗМІ

ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ


Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально виконавче право


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

Костенко Олександр Миколайович


Київ – 2006

ЗМІСТ


ВСТУП 3

^ РОЗДІЛ 1
КРИМІНАЛЬНА СУБКУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА 12

1.1. Проблема визначення поняття та змісту кримінальної субкультури 12

1.2. Феноменологія кримінальної субкультури 18

1.3. Ієрархічний поділ носіїв кримінальної субкультури 26

^ РОЗДІЛ 2
ТЕНДЕНЦІЇ ПОШИРЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СУБКУЛЬТУРИ
В УКРАЇНІ 31

2.1. Формування і розвиток кримінальної субкультури 31

РОЗДІЛ 3
КРИМІНАЛЬНА СУБКУЛЬТУРА І ЗЛОЧИННІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ 46

3.1. Кримінологічна характеристика впливу кримінальної субкультури на злочинність неповнолітніх в Україні 46

3.2. Попередження і нейтралізація впливу кримінальної субкультури на злочинність неповнолітніх 51

3.3. Методи і засоби протидії кримінальній субкультурі 56

ВИСНОВКИ 60

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 66



ВСТУП
Актуальність теми. Розвиток незалежної демократичної держави на сучасному етапі реформування суспільства пов’язаний з певними труднощами в усіх сферах суспільного життя (політичного, економічного, соціального, культурного тощо). Однією з таких проблем є складний криміногенний стан в Україні, який у великій мірі пов’язаний із засиллям норм кримінальної субкультури не лише в нашій країні, а й на території більшості держав, що входили до складу СРСР. Курс на становлення нового, демократичного суспільства передбачає вихід країни із стану криміналізму, підвищення культурного рівня громадян (в тому числі і правової культури), зниження загального рівня злочинності, першочергова боротьба із найнебезпечнішими проявами злочинності та криміногенним впливом на громадян, одним з яких є надзвичайне поширення норм кримінальної субкультури в суспільстві.

З кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття в Україні значно погіршився криміногенний стан. З’явились види злочинності, які раніше були маловідомі, зокрема: рекет, викрадення людей з метою отримання викупу, торгівля людьми; широкого розповсюдження набули злочини, пов’язані із так званими “важкими наркотиками”, незаконним обігом вогнепальної зброї. Професійна злочинність почала утворювати легальні об’єднання (охоронні фірми, детективні агентства, клуби за інтересами тощо), які насправді були замаскованими організованими злочинними угрупованнями.

У цій ситуації надзвичайна популярність теми “злодіїв в законі” і самих квазінорм кримінальної субкультури призвели до стану сильного криміногенного ураження суспільства, зокрема найбільш схильної до сприйняття таких норм вікової групи – неповнолітніх. Ситуація стала ще напруженішою в зв’язку із складним політичним станом в країні. За таких умов суттєво погіршився стан злочинності неповнолітніх в Україні, оскільки асоціально настроєна та деморалізована особа, що не досягла повноліття і у якої не сформована суспільна культура, більш схильна до вчинення протиправних дій, зокрема – до скоєння злочину.

Наукове дослідження кримінальної субкультури як такої, а також супутніх їй проблем (вплив раніше засуджених осіб на неповнолітніх, динаміка злочинності неповнолітніх, формування у особи психологічних передумов протиправної поведінки та ін.) здійснювало багато вчених, серед яких потрібно виділити Ю.К. Александрова, В.М. Анісімкова, Ю.М. Антоняна, Т.С. Барило, Л.С. Білогриць-Котляревского, Г.Н. Брейтмана, М.М. Биргеу, Ф.Г. Бурчака, Ю.О. Вакутіна, Б.Ф. Водолазського, В.В. Дзундзу, В.М. Дрьоміна, А.І. Долгову, Дж. Говарда, О.І. Гурова, О.П. Дубягіну, В.І. Ігнатенко, О.Г. Ковальову, О.Є. Козлова, М.А. Корсакевича, В.Ф. Кондратишка, О.М. Костенка, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцову, І.П. Лановенка, С.Я. Лебедєва, Ч. Ломброзо, Ф.А. Лопушанского, М.М. Максимова, П.С. Матишевського, Г.М. Міньковського, А.Й. Міллера, В.І. Монахова, Л.М. Моро-Кристофа, А.М. Олейнікова, С.С. Остроумова, В.Ф. Пирожкова, В.С. Разанкіна, В.І. Рябініна, Ж. Россі, Д.В. Сочньова, О.І. Свірського, Г.Ф. Смирнова, О.О. Тайбакова, І.О. Топольскову, В.В. Тулегенова, А.П. Тузова, І.К. Туркевич, Б.С. Утевского, В. Фокса, Г.Ф. Хохрякова, Я.М. Шевченко, М.М. Якушина.

Незважаючи на велику кількість розробок українських та зарубіжних науковців з питань виникнення і функціонування норм кримінальної субкультури, дії їх криміногенного впливу на злочинність неповнолітніх і на формування у неповнолітніх асоціальної орієнтації, досліджень, що розглядають проблему кримінальної субкультури в механізмі злочинності неповнолітніх немає. На сьогодні більшість праць, що присвячені розгляду питань впливу ідеології професійних злочинців на формування у неповнолітніх злочинного світосприйняття, розглядають власне кримінальну субкультуру лише факультативно, а не окремо, як лише один з факторів, що сприяють втягненню неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність. В українській науці на сьогодні немає розробок, що присвячені кримінальній субкультурі як такій. Невелика кількість досліджень, присвячених кримінальній субкультурі, проведена в Росії (зокрема, праці В.М. Анісімкова, О.І. Гурова, С.Я. Лебедєва, В.В. Тулегенова), але вони стосуються лише деяких аспектів виникнення і функціонування кримінальної субкультури, і не розглядають проблему її впливу на злочинність неповнолітніх у цілому.

Актуальність дослідження визначається високою соціальною небезпекою, яку несе в собі кримінальна субкультура. Також актуальність визначається недослідженістю вказаної проблеми в українській та зарубіжній науці, труднощами в практичній боротьбі з проявами засилля норм кримінальної субкультури.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проведене згідно з планом науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2000-2003 р. “Актуальні проблеми кримінологічної безпеки в Україні”.

^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексний кримінологічний аналіз проблем виникнення, функціонування і поширення норм кримінальної субкультури в суспільстві, а саме: вплив такої субкультури на особу неповнолітнього зокрема, і на злочинність неповнолітніх в цілому, а також розробка на основі такого дослідження заходів, спрямованих на боротьбу з поширенням кримінальної субкультури, і пропозицій з поліпшення законодавства України в сфері боротьби із рецепцією ідеології професійних злочинців неповнолітніми.

Відповідно до поставленої мети були сформульовані наступні завдання:

визначити поняття “кримінальна субкультура” як специфічне психологічне ставлення особи до псевдозаконів злочинного середовища;

провести дослідження кримінологічних теорій і поглядів, що розглядають особливості виникнення, функціонування, поширення норм кримінальної субкультури, визначити соціальну природу цього явища, закономірності його генезису;

визначити особливості неформального поділу носіїв кримінальної субкультури на субкультурні групи (стратифікацію кримінальної субкультури);

визначити найбільш характерні зовнішні і внутрішні прояви кримінальної субкультури;

провести історичний аналіз суспільних явищ, що передували виникненню кримінальної субкультури в Україні у сучасному вигляді;

встановити риси, що притаманні кримінальній субкультурі в теперішньому вигляді;

провести кримінологічне дослідження впливу кримінальної субкультури на злочинність неповнолітніх в Україні;

визначити засоби попередження і нейтралізації впливу кримінальної субкультури на злочинність неповнолітніх;

запропонувати методи і засоби протидії кримінальній субкультурі.

^ Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері функціонування кримінальної субкультури, як фактори, що впливають на злочинність неповнолітніх.

Предметом дослідження є вплив псевдозаконів кримінальної субкультури на злочинність неповнолітніх в Україні.

^ Методи дослідження для досягнення поставленої мети і вирішення завдань дисертаційного дослідження були обрані з врахуванням особливостей його об’єкта і предмету. Були використані наступні методи:

догматичний (формально-юридичний) метод, заснований на користуванні правил формальної логіки при аналізі юридичної конструкції складу злочину, передбаченого ст.ст. 300, 304 КК України, а також Законів України “Про захист суспільної моралі”, “Про кінематографію”, “Про телебачення і радіомовлення”, а також при аналізі інших норм і визначенні змісту юридичних термінів, що вживаються в цих нормах;

метод системного аналізу, використовувався для характеристики елементів і ознак складів злочинів, передбачених ст.ст. 300, 304 КК України;

історичний метод, використовувався при аналізі та узагальнені досліджень, проведених українськими та зарубіжними науковцями в контексті розгляду проблем виникнення, розвитку, функціонування та розповсюдження норм кримінальної субкультури в Російській Імперії XVIII – XX ст., Італії XIX – ХХ ст., Радянському Союзі та Україні ХХ –ХХІ ст.;

порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі законодавства Російської Імперії та СРСР стосовно боротьби з проявами рецидивної і професійної злочинності;

метод аналогії використовувався при визначенні “стратифікації” за нормами кримінальної субкультури;

статистичний метод був використаний при аналізі статистичної інформації по кількості засуджених за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, по кількості засуджених неповнолітніх в Україні за 1992-2003 роки, по кількості повторно вчинених неповнолітніми злочинів;

соціологічний метод використовувався при вивченні результатів анкетування 108 із засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі, а також 124 громадян (переважно, юристів).

Емпіричну базу дослідження складають результати анкетування 108 респондентів, визнаних злочинцями вироком суду (із категорії засуджених до позбавлення волі) і 124 респондентів (переважно юристів).

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням теоретичних проблем виникнення, функціонування та поширення норм кримінальної субкультури, а також впливу цих норм на злочинність неповнолітніх.

Визначено поняття “кримінальної субкультури” як узгодженість волі і свідомості особи із псевдозаконами кримінального середовища.

Зроблено висновок про закономірність виникнення такого негативного явища, як кримінальна субкультура, прослідковано закономірності її генезису з XVIII ст. до наших днів. Вперше проведено порівняльне дослідження кримінальних субкультур в Італії і Російській Імперії, в результаті чого простежено зв’язок між слабкістю державної влади на окремих етапах і поширенням негативних субкультур них явищ.

Запропоновано новий поділ псевдонорм кримінальної субкультури за своїм фунціональним призначенням: а) норми, що регламентують побутові питання суб’єктів кримінальної субкультури (правила, що мають відношення до гігієни, до розміщення таких осіб в просторі тощо); б) імперативні норми, що регламентують особливості поведінки суб’єктів кримінальної субкультури (повинен робити обов’язково); в) заборонюючі норми, які містять конкретні заборони для носіїв субкультури (не має права робити); г) дозволяючі норми кримінальної субкультури (може робити, але не зобов’язаний); д) норми, що передбачають санкції за вчинення порушень псевдозаконів кримінальної субкультури;

Доведена недоцільність виокремлення специфічних норм тюремної субкультури з загального кола норм кримінальної субкультури. Зроблено висновок, що “тюремна субкультура” є невіддільною складовою “субкультури кримінальної”.

Запропоновано новий поділ механізмів психологічного відтворення злочинності за допомогою псевдозаконів кримінальної субкультури, а саме: персоніфікований (вплив субкультурних норм на окремого індивідуума), кримінально-груповий (вплив на формальне чи неформальне об’єднання осіб) та криміналізація населення (вплив на невизначене коло осіб).

Встановлено, що найнебезпечнішим з механізмів психологічного відтворення злочинності є загальна криміналізація населення, що пов’язано з прихованою дією криміногенного впливу на громадян, а особливо – на неповнолітніх.

Наведено класифікацію найбільш вагомих причин схильності осіб до рецепції норм кримінальної субкультури, а саме: для осіб, що не змогли себе реалізувати в системі загальнолюдських цінностей, життя за псевдозаконами злочинного середовища дає змогу самоствердитися, заробити авторитет серед однодумців; для підлітків є привабливим безпосередньо сам процес вчинення злочинів, можливість досягти високого рівня життя, не докладаючи особливих зусиль; психофізіологічними особливостями організму підлітків; відсутність чітко вираженої соціальної орієнтації;

Запропоноване визначення стратифікації в кримінальній субкультурі, під якою пропонується розуміти неформальний розподіл осіб, що є носіями кримінальної субкультури, за чітко визначеними щаблями ієрархії.

Запропоновано новий поділ механізмів рецепції неповнолітніми норм кримінальної субкультури, а саме: персоніфікований, пенітенціарний, криміногенний вплив на суспільство.

Запропоновано ряд заходів, що мають на меті недопущення втягнення неповнолітніх у злочинний спосіб життя та рецепції неповнолітніми норм кримінальної субкультури (проведення культурно-виховної, фізкультурно-спортивної роботи серед неповнолітніх, вжиття заходів, спрямованих на обмеження демонстрації фільмів, що пропагують кримінальну субкультуру на загальнонаціональних каналах у денному і вечірньому ефірі тощо). Також запропоновано низку першочергових заходів, спрямованих на протидію криміногенному впливу норм кримінальної субкультури на повнолітніх громадян, а також на боротьбу з суспільнонебезпечними проявами кримінальної субкультури.

^ Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в роботі висновки, пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення норм кримінального законодавства в сфері боротьби із втягненням неповнолітніх у злочинний спосіб життя, що є результатом поширення серед них норм кримінальної субкультури можуть бути використані: у законотворчій діяльності при подальшому вдосконаленні законодавства України, спрямованого на боротьбу з поширенням норм кримінальної субкультури; у правозастосовчій діяльності при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України з питань відповідальності за втягнення неповнолітніх у антигромадську діяльність; у слідчій та судовій практиці; у науково-дослідницькій діяльності з метою подальшого здійснення теоретичних розробок і досліджень проблем протидії розповсюдженню норм кримінальної субкультури; у навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін “Кримінальне право України” і “Кримінологія”, при підготовці відповідних розділів науково-практичних коментарів кримінального законодавства, підручників, навчальних і методичних посібників з предмету “Кримінологія”.

^ Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи доповідались та оговорювались на чотирьох науково-практичних конференціях та семінарах: “Перші Всеукраїнські осінні юридичні читання студентів та аспірантів” (Хмельницький, 2002 р.), Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький, 2003 р.), Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання”(Хмельницький, 2003 р.), науково-практичному семінарі “Тіньова економіка в інфраструктурі організованої злочинності” (Одеса, 2004 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 3 статті в журналах та збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань, затвердженому ВАК України, 1 глава в навчальному посібнику, а також тези 3 доповідей на науково-практичних конференціях.


^ РОЗДІЛ 1
КРИМІНАЛЬНА СУБКУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА 1.1. Проблема визначення поняття та змісту кримінальної субкультури
Коло проблем, пов’язаних із кримінальною субкультурою в кримінології, на сучасному етапі є надзвичайно широким. Однією з них є невизначеність терміну „кримінальна субкультура” взагалі. Як вітчизняні, так і закордонні кримінологи, рідко доходять згоди щодо цього терміну. Немає визначення кримінальної субкультури і в законодавстві України. На нашу думку, розгляд кримінальної субкультури потребує чіткого визначення цього терміну, з урахуванням розробок фахівців з кримінології, соціології, філософії та інших суспільних наук.

З метою виявлення сутності проблеми визначення поняття “кримінальна субкультура”, вважаємо за доцільне розглянути загальну теорію “культури”. Сучасні наукові погляди на культуру можна розглядати в трьох аспектах:

антропологічний;

соціологічний;

філософський.

При антропологічному аналізі культуру слід розуміти як “сукупність всіх благ, створених людиною, на відміну від природних”[11, с.14]. Таким чином, культуру можна розглядати як одну з найголовніших відмінностей людини від тварини.

При соціологічному підході культуру розуміють як сукупність матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого і збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління[169, с.669].

У філософському аспекті культуру слід розуміти як сукупність всіх видів перетворюючої діяльності людини і суспільства, а також результати такої діяльності[89, с.248]. Інше визначення філософського аспекту культури вказує на те, що “культура... є особливий діяльний спосіб засвоєння людиною світу, що включає як весь зовнішній світ, природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини в плані її формування і розвитку”[171, с.143].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Спірною є також позиція А.М. Олейніка, який, на нашу думку, занадто звузив сферу впливу кримінальної субкультури до норм взаємовідносин осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, ввівши термін “тюремна субкультура”. Фактично не виявляється можливим вичленити з поняття “кримінальна субкультура” термін “тюремна субкультура”, оскільки коло об’єктів останньої є суттєво обмеженим в просторі. У зв’язку з цим термін “тюремна субкультура” не може охоплювати все різноманіття взаємовідносин в суспільстві, що пов’язані із поширенням законів світу професійних злочинців. Крім того, зазначимо, що в своїй монографії “Тюремна субкультура. Від повсякденного життя до державної влади” А.М. Олейнік має на увазі саме той термін, що ми розуміємо під терміном “кримінальна субкультура”, і, хоча й розглядає лише обмежене коло носіїв такої субкультури (а саме – осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі), проте в загальному робить, на нашу думку, правильні висновки про природу такого явища, його структуру і функції. Це дає можливість нам умовно прирівняти термін, що вживається А.М. Олейніком до терміну “кримінальна субкультура”, пам’ятаючи при цьому, що такі терміни не є взаємозамінними.

Терміном “тюремна субкультура” користується і В.В. Тулегенов. Він пропонує під тюремною субкультурою розуміти “...особливий вид кримінальної субкультури, сформований в результаті злиття різних субкультур як кримінального, так і некримінального характеру, що є компромісом між мікросередовищем засуджених і суспільством і спрямований на виживання в екстремальних умовах осіб, що порушили кримінально-правові заборони, а також збереження цінностей злочинного світу”[165, с.6]. З вищенаведеного визначення не зовсім зрозуміло: 1) в результаті злиття яких саме кримінальних та некримінальних субкультур утворюється так звана “тюремна субкультура”; 2) в чому ж все-таки особливість новоствореної тюремної субкультури; 3) якого саме компромісу досягають засуджені із суспільством за допомогою злиття субкультур; 4) чому в терміні вживається слово “тюремна”, а в визначенні не згадується обмеження осіб у просторі, як обов’язкова ознака приналежності їх до носіїв окремо виділеної “тюремної субкультури”? Ці, та деякі інші питання, головне з яких: “навіщо виокремлювати вид кримінальної субкультури, що діє в місцях позбавлення волі і відрізняється від загальної?” дозволяють відмовитись від поділу, запропонованого вказаним автором. Таку ж позицію висловлює і В.М. Анісімков, який у своєму дисертаційному дослідженні згадує про “пенітенціарну” (очевидно, мається на увазі “тюремна”) субкультуру окремо, і “в цілому кримінальну субкультуру”[11, с.73], тобто визнає, що “тюремна” субкультура є складовою субкультури кримінальної, та її не можна вичленити окремо.

Закордонні кримінологи розглядають кримінальну субкультуру в дещо іншому розумінні. Зокрема, відомий американський вчений Верон Фокс, що присвятив кримінології багато своїх праць, пише про так звані „теорії субкультур”[173, с.158], що розглядають в більшості питання особи злочинця (психологічний портрет, ставлення до оточення), і лише факультативно – групи в цілому. На думку Т. Селліна, кримінальна субкультура – це середовище, в якому „людина розвивається в групі собі подібних чи зграї, члени якої мають стійку систему цінностей, що відрізняється від загальноприйнятої”[155, с.243]. В даному визначенні не зовсім чітко визначено важливу ознаку кримінальної субкультури – асоціальну орієнтацію системи псевдоцінностей, спрямовану на вираження явної неповаги до суспільства, ведення паразитичного способу життя. На ці ознаки, як обов’язкові, вказував французький соціолог Мендра Анрі: „Сприймаючи субкультуру злочинної групи, суб’єкт, що потрапив в неї, ніби звільняється від соціальних заборон, і, більш того, саме їх порушення найчастіше й складає норму кримінальної субкультури”[104, с.169]. С.О. Сергєєв, на нашу думку, правильно зауважив, що „термін субкультура не означає, що група виступає проти пануючої в суспільстві культури”[4]. Подібної думки дотримується і В.М. Анісімков. В своїй монографічній роботі “Кримінальна субкультура” він підкреслює, що окремі автори також виділяють в якості самостійної ознаки субкультури традиційні способи протиправної поведінки[182, с.3], хоча і зауважує, що, на його думку, способи поведінки осіб в конкретних повторюваних ситуаціях утворюють собою субкультурні звичаї[12, с.10]. Необхідні і інші ознаки, що вказують на асоціальність субкультури, а саме: схильність носіїв субкультури до протиправних діянь, зокрема до застосування насилля, паразитичний спосіб життя, демонстрація явної неповаги до норм моралі, прийнятих в суспільстві тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

На нашу думку, розповсюджувачами кримінальної субкультури в більшості випадків є кримінальні групи, а конкретно – злочинці - рецидивісти. Вони акумулюють, проходячи через місця позбавлення волі норми злочинної поведінки, так звані „злочинні поняття”, а потім передають їх іншим. Ми вважаємо, що доцільно вести мову про три психологічних механізми відновлення злочинності:

1)Персоніфікований механізм. В такому випадку злочинець, найчастіше з багатим досвідом з місць позбавлення волі починає „виховувати” конкретного індивідуума, схильного до девіантної поведінки;

2)Кримінально-груповий механізм. За допомогою нього кримінальна субкультура своїми нормами і звичаями зміцнює злочинні групи, подовжує їх існування;

3)Криміналізація всього населення. Цей механізм вважаємо найважливішим в процесі розповсюдження кримінальної субкультури, а тому і найнебезпечнішим.

Найчіткіше простежується вплив кримінальної субкультури на загальновизнану культуру через засоби мас-медіа: газети, журнали, радіо- і телеканали, художні фільми. Створення привабливого образа супермена-злочинця є неприпустимим для засобів масової інформації. Демонстрування фільмів і телесеріалів на кшталт „Бандитський Петербург”, „Бригада”, „Брат”, „Брат-2”, “Бумер” є також небезпечним, оскільки виправдовує насилля і ідеалізує культ жорстокості. Після перегляду подібних фільмів підліток виявляється дезорієнтованим соціально, а відсутність ідеологічної роботи в сучасній школі і недостатня увага питанням виховання в сім’ї призводить до асоціального напрямку розвитку особистості. Якщо подібні фільми неможливо заборонити до показу, дійовим заходом профілактики дезорієнтації дітей і підлітків було б винесення таких фільмів за межі досяжності аудиторії неповнолітніх: демонстрування їх у вечірньому і нічному ефірі (після 23.00), таврування їх символом “червоний квадрат”, тобто “фільм, що заборонений для перегляду неповнолітнім”.

Важливим негативним аспектом формування особистості злочинця є його індивідуалістська орієнтація, егоїстичне світосприйняття, яке й виховує кримінальна субкультура. На думку професора О.М. Костенка: „ ...модус особи, що виникає з індивідуалістського способу існування і індивідуалістської орієнтації психічного регулювання поведінки – індивідуалістський. Він проявляється в вигляді аморальної поведінки, в тому числі і кримінальної.”[77, с.34] А найчастіше дорослі злочинці, втягуючи неповнолітніх у злочинну діяльність, виховують в них саме індивідуалістську орієнтацію, привчають розглядати оточуючих (батьків, товаришів, педагогів) лише через призму власного „я”. В результаті цього, підліток втрачає правильну соціальну орієнтацію, стає залежним від власних комплексів, завищеної самооцінки. Безсумнівно, не лише вплив кримінальної субкультури штовхає підлітка на вчинення злочину, причин є досить багато. „Необхідно мати на увазі те, що майже завжди доводиться зустрічатися не з окремими причинами, а з сукупністю обставин, які, переплітаючись і взаємодіючи, створюють атмосферу, що сприяє вчиненню злочинів підлітками”[47, с.7].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Важливість вивчення кримінальної субкультури для кримінології полягає в тому, що норми такої субкультури є надзвичайно привабливими для осіб, чиє духовне формування ще не закінчилось, а це найчастіше – неповнолітні. Тому кримінальна субкультура згубно діє на світосприйняття таких осіб, нав’язуючи їм асоціальну орієнтацію, егоїзм, схильність до насилля та ін.



^ 1.2. Феноменологія кримінальної субкультури
Кримінальна субкультура, як будь-яке соціальне явище, зокрема і негативне, має свої закони розвитку, свою структуру, свої зовнішні і внутрішні прояви, які з метою чіткості розуміння завдань, що стоять перед дослідником проблеми, необхідно класифікувати. Спроба класифікації субкультурних відносин залежно від певних критеріїв була зроблена рядом вчених, що займалися розробкою цього питання. При цьому слід пам’ятати, що термін “кримінальна субкультура” повернувся у вітчизняну кримінологію відносно нещодавно, тому до неї можна умовно прирівняти термін “асоціальна субкультура”, “злочинні традиції”, “антисоціальна орієнтація”, “злочинна романтика”. Вказані поняття не є тотожними до “кримінальної субкультури”, але висвітлюють ті ж самі проблеми.

Такі питання вивчали, зокрема, В.М. Анісімков, Л.С. Білогриць-Котляревский, Г.Н. Брейтман, О.І. Гуров, В.М. Дрьомін, А.І. Долгова, С.Я. Лебедєв, М.М. Максимов, А.І. Мокрецов, А.М. Олейнік, В.Ф. Трахтенберг, В.В. Тулегенов та інші. Зокрема, В.М. Анісімков у своїй монографії “Кримінальна субкультура” наводить свої пропозиції по класифікації субкультурних відносин у суспільстві. На його думку, кримінальну субкультуру потрібно класифікувати на загальну, характерну для всіх злочинних елементів, незалежно від кримінальної спрямованості суб’єкту, і похідні від неї субкультури, характерні для певної категорії таких осіб та їх груп[12, с.23]. Ця класифікація є вірною на нашу думку, оскільки не лише “централізована”, тобто загальновизнана в середовищі професійних злочинців кримінальна субкультура негативно впливає на соціальні відносини в країні, але й багато інших субкультур, що ідеологічно можуть сильно відрізнятися від “злочинних понять”. Погоджуючись із вищевказаним підходом, вважаємо правильним також інше положення класифікації субкультур, викладене в тому ж джерелі, а саме: “...всю шкалу субкультурних відносин в суспільстві можна поділити на позитивні, такі що сприяють соціальному прогресу, і негативні, як такі, що стримують, соціальний прогрес (консервативні), активно йому протидіють (антисуспільні, кримінальні)”[12, с.23]. Останні в даному переліку, тобто “субкультури, що активно протидіють соціальному прогресу”, і викликають нашу найбільшу увагу. Найнебезпечніша із них – кримінальна субкультура, оскільки найбільш шкідливі тенденції в суспільстві пов’язані саме з її поширенням.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Безпосередньо сам процес вчинення злочинів. Цей момент, найчастіше, має свою привабливість для неповнолітніх, для яких вчинення злочинів вважається чимось романтичним, надзвичайно цікавим і таємничим. При цьому до уваги не беруться можливі наслідки: кримінальна відповідальність, громадський осуд, покарання зі сторони членів сім’ї. Гострі відчуття, які при цьому переживає особа, стає у певному сенсі наркотиком, заміщують задоволення від зайняття спортом, читання літератури, перегляду кінофільмів. Характерно, що злочини, які вчиняються неповнолітніми з метою зазнати “гострих почуттів” (а такими злочинами найчастіше є крадіжки з проникненням в житло чи сховище, хуліганство, нанесення тілесних ушкоджень, наруга над могилою тощо) найчастіше не мають під собою корисливого підґрунтя, основною метою їх є не жадоба наживи (або – не лише вона), а можливість “розважитися”, завоювати специфічний авторитет серед однолітків.

Можливість досягти високого рівня життя, не докладаючи особливих зусиль. На популяризацію цього моменту привабливості кримінальної субкультури (і, знову ж таки, він є особливо привабливим саме для молоді) особливо сильно вплинули засоби масової інформації. Сюжет, де головний герой, стаючи членом злочинного угруповання, отримує одразу все, про що мріяв (дорогий автомобіль, розкішну дачу, можливість відпочивати за кордоном, увагу красивих жінок) дуже часто повторюється на екрані телевізора і в кінотеатрі, є звичайним для сторінок низькопробних детективних романів і газет. Фільмів виробництва країн колишнього СРСР, де головним героєм є носій кримінальної субкультури, з 1991 року було знято надзвичайно багато. З падінням “залізної завіси” і переходом до системи ринкових відносин, сінематограф і телебачення (зокрема, приватні кіностудії та телеканали) почали орієнтуватись більше на кон’юнктурні вимоги, ніж на питання доцільності з точки зору виховного впливу на неповнолітніх.

Зрозуміло, що сама лише привабливість злочинного способу життя, що пропагується в кінофільмах, телесеріалах, газетах і художніх творах не може мати такого значного впливу на свідомість громадян, якщо немає для цього сприятливого середовища. В даному випадку під таким середовищем мається на увазі складна соціально-економічна ситуація, що склалася в Україні протягом останніх десятиліть. Криза виробництва, що призвела до масового звільнення працівників, безробіття, низький життєвий рівень, невисока заробітна плата для тих, хто чесно працює, відсутність надії на отримання безкоштовного житла, мізерна пенсія громадянам, що втратили здоров’я на шкідливому виробництві – з однієї сторони, і можливість мати досить пристойний заробіток, повагу в колі ровесників, можливість відпочивати за кордоном, займаючись злочинним бізнесом – з іншої сторони. Про подібні тенденції серед неповнолітніх, які не мають чітко визначеної соціальної орієнтації, згадувала в своїх працях Я.М. Шевченко ще на початку 70-х: “Неповнолітній, який через погане навчання залишає школу і йде на виробництво, вже в більшості виробив у собі негативне ставлення до праці і незвичку працювати. Якщо він одразу не попадає під позитивний вплив робітничого колективу, а стоїть осторонь від нього, ці погляди в нього залишаються. Тим часом потреби неповнолітнього зростають, він не хоче рахуватися з розподілом суспільного продукту залежно від праці. У нього формуються вимоги: не працюючи взагалі, або мало працюючи, задовольнити свої потреби. Тут і виникає база для конфлікту неповнолітнього з суспільством”[179, с.46]. Звичайно, більш привабливим для багатьох підлітків є другий шлях, оскільки про соціальну ізоляцію людини, що засуджена до позбавлення волі, про її фізичні і моральні страждання новачка в колонії, про жорстокість і глумливість над людськими цінностями носіїв норм кримінальної субкультури в місцях ув’язнення в вищеперерахованих джерелах масової інформації або взагалі не згадано, або проілюстровано з максимальним ступенем романтизації подібних явищ. Саме тому, на нашу думку, потрібно виробити специфічну антикримінальну політику, тобто допомогти усвідомити більшості законослухняних громадян всю небезпеку, на яку наражається сучасне суспільство завдяки тотальній криміналізації його, поширенню кримінальної субкультури і поблажливому відношенню до такого поширення з боку державної влади, органів, що покликані вести непримиренну боротьбу із злочинністю (міліція, прокуратура тощо).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Відсутність чітко вираженої соціальної орієнтації. З розпадом СРСР і відмовою від догм побудови комунізму безліч осіб виявилися деморалізованими і втратили духовно-ціннісну орієнтацію, яка раніше була стабільною і непохитною. Складні соціально-економічні процеси, що відбулися в державі, призвели до виникнення в більшої частини населення стійкої недовіри до уряду, бажання “твердої” влади, що зможе забезпечити роботою, їжею, домівкою – словом, найбільш необхідним. Політичні сили, що витрачали безліч коштів і зусиль на “закулісні” інтриги, не зуміли завоювати довіру народу. Саме тому, як уже було сказано вище, в чималої кількості громадян склалося хибне уявлення (значною мірою завдяки популяризації злочинної субкультури засобами масової інформації) про “злодіїв в законі”, як про могутню силу, що є стабільною і згуртованою. Потрібно зауважити, що ці уявлення не позбавлені реального підґрунтя. Після розвалу СРСР “авторитети” злочинного світу, швидко збагнувши, що чвари і міжусобиці підуть їм лише на шкоду, досить оперативно згуртували свої ряди і налагодили нові, тепер уже закордонні зв’язки із своїми “колегами” із країн близького зарубіжжя. Така стабільність і викликала довіру в громадян, стомлених постійними змінами курсів розвитку держави і нестабільністю політичної обстановки в країні, викликала певну симпатію до професійних злочинців. В зв’язку із цим, можна згадати історію розвитку італійських таємних організацій, а саме “мафію”, “ндрангету”, “каморру”. Всі ці організації виникали на півдні Італії, і довіра до них законослухняних громадян знано перевищувала довіру як до певних органів державної влади, правоохоронних органів, так і довіру до держави взагалі. Ця тривожна тенденція призводила навіть до випадків, коли самі потерпілі від злочинів вказаних організацій, або їх родичі, відмовлялися звертатися до правоохоронн