Реферат: В сучасному суспільстві

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ

ТРАНСФОРМАЦІЙ

В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ


Монографія


Донецьк

Юго-Восток

2008

УДК 13:159.92:17.02

ББК Ю212.0+Ю704.31

С

Рецензенти:

Білик Я.М. – доктор філософських наук, професор кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету
ім. В.Н.Каразіна.

Могильний С.А. – кандидат філософських наук, доцент, докторант Дніпропетровського філіалу Академії управління при Президенті України.

^ Пилипенко В.Є. – доктор соціологічних наук, професор, завідувач сектором інституту соціології Національної академії наук України.

Сердюк О.О. – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Бердянського університету менеджменту і бізнесу.

Автори:

А.К.Баханов (3.2); Б.Я.Бузов (1.5, 1.7, 1.8, 1.10, 1.13, 2.3, 2.5, 2.6, 2.8, 2.9, 2.11, 2.13); Н.Г.Бузова (1.5, 1.7, 1.13, 2.6, 2.11, 2.12, 3.5, 3.7, 3.8); В.В.Вакуленко (1.4); Н.С.Гармаш (3.4); В.О.Григор’єв (1.12); В.І.Дуденок, В.В.Балута (1.2); В.І.Дуденок (вступ, 1.1, 1.3, 3.1, 3.3); М.П.Куцоконь (3.6); І.І.Ліпич (1.6, 1.9, 1.11); Л.М.Ліпіч (2.4); В.М.Федорик (2.2, 2.7); В.М.Щербина (2.1); В.Л.Щербина (2.10).

Рекомендовано до друку

Вченою радою Бердянського державного педагогічного університету

(протокол №3 від 04 грудня 2008 р.)

С

Соціально-філософські аспекти трансформацій в сучасному суспільстві: Монографія / За ред. канд. філос. наук В.І. Дуденок. – Донецьк: ТОВ "Юго-Восток, Лтд", 2008. – 250 с.




ISBN 978-966-7828-48-6




Монографія присвячена висвітленню соціально-філософських проблем трансформацій сучасного суспільства. У центрі уваги монографічного дослідження науковців кафедри філософії та соціології Бердянського державного педагогічного університету – світоглядно-методологічні виміри людського буття.

Автори монографії порушують низку актуальних питань: філософського розуміння соціальних джерел розвитку сучасного суспільства, вирішення глобальних проблем сучасності крізь призму культурологічного синтезу, обґрунтування національної ідеї.

Монографія може бути корисною для фахівців у галузі філософії, соціології, культурології.

УДК 13:159.92:17.02

ББК Ю212.0+Ю704.31

ISBN 978-966-7828-48-6 © Колектив авторів, 2008

© Бердянський державний

педагогічний університет, 2008

ЗМІСТ



ЗМІСТ 3

ВВЕДЕНИЕ 6

РОЗДІЛ І. 8

ФІЛОСОФІЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЯ: ЗМІНА ПАРАДИГМ 8

1.1. Парадоксы научной рациональности 8

Розділ І. Філософія як методологія: зміна парадигм 14

1.2. Українська ідея: філософські виміри 10

1.3. Общественные науки и их предпосылки: смена парадигм 17

1.4. Категории "объективные условия" и "субъективный фактор" в познании процессов общественного развития 20

1.5. Национальная идея и мировой политический процесс 24

1.6. Екологічна діяльність в контексті культурологічного синтезу 27

1.7. Детерминизм и индетерминизм о свободе воли 34

1.8. "Общественный прогресс" как категория социальной философии 37

1.9. Екологічна проблематика в контексті діяльнісного підходу 39

1.10. Философское понимание источников и движущих сил развития 46

1.11. Політико-правові аспекти екологічної проблематики 53

Література 55

1.12. Проблема глобалізації і свобода особистості 55

1.13. Философские проблемы социальной активности 59

РОЗДІЛ ІІ 70

СОЦІОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС СУЧАСНОСТІ 70

2.1. Эвристический потенциал классической социологии применительно к анализу капитализма и бюрократии в реалиях XIX века 70

Розділ ІІ. Соціологічний дискурс сучасності 72

2.2. Опыт количественного измерения эффективности работы муниципальных служб 77

Общая характеристика социальных проблем 79

Работа детсадов в целом 80

Процент 82

Некоторые коммунальные проблемы. 97

ПРОЦЕНТ 98

МИКРОРАЙОН И ОКРУГ 104

2.3. Соціологічні дослідження способу життя 110

2.4. Традиції Приазов’я: соціально-культурний стан та перспективи змін 114

2.5. Специфіка освіти як соціального інституту 119

2.6. Становление отношений равенства между субъектами политического процесса в условиях глобализации 122

2.7. Досвід соціологічного дослідження домашнього насильства над жінками 125

2.8. Місто як соціокультурний феномен 131

2.9. Политический процесс и его нравственные детерминанты 135

2.10. Метафора "суперорганізму" в соціологічному дискурсі кінця ХХ ст. 138

2.11. Социальность и антисоциальность в доминанте научных исследований 145

2.12. Равенство как категория социологии 148

РОЗДІЛ ІІІ 154

СВІТОГЛЯДНО-АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ 154

3.1. Другодоминантность как феномен надличностного сознания 154

Розділ ІІІ. Світоглядно-аксіологічний вимір людського буття 156

3.2. Антропологічні погляди архієпископа Інокентія Борисова 158

3.3. Аксиологический контекст социального познания 170

3.4. Проблема маніпулювання в мас-медійному просторі 174

3.5. Моральные принципы в контексте политического процесса 183

3.6. Про еволюцію сучасного ринкового суспільства 188

3.7. РУНвіра як спроба уособлення національного духу українського народу 197

3.8. Мифическое и историческое в христианской идее воскресения 203

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ 208
ВВЕДЕНИЕ

Философия по своему предназначению – это подведение итогов. Удел философов – актуализация реальности, озвучивание в слове, в имени (понятии). Тем самым онтологическое бытие получает свою идентификацию, превращается в логос, в идеальное, в смысл. Данная монография вызвана желанием философов осмыслить перемены, произошедшие в мире за последние десятилетия, включая и статус самой философии.

Наверное, точнее всего состояние современной философии передает суждение постмодернистов о том, что сегодня мы наблюдаем переход от философии тождества к философии неопределенности. И самое любопытное, что вот эту-то неопределенность философия все равно желает знать и выражать посредством категориального аппарата, лишь немногим поступаясь в научной строгости. Может показаться, что в современной философии больше вопросов, чем ответов, но это лишь потому, что предложенные выводы не воспринимаются, ибо лежат в другом смысловом поле. (Показательна в этом плане ситуация с поиском «подлинных ценностей»: если что-то нам не нравится, оно объявляется искаженным, не настоящим).

Целый ряд перемен в нашем сознании знаменует смену парадигм. В философии науки это, безусловно, историко-методологическая модель науки, в которой не принято жесткое разделение на независимые друг от друга уровень наблюдения и уровень теории. В методологическом отношении для принятия новой картины мира важен отказ от претензий на абсолютное знание, которые в той или иной форме были присущи классической философии. На постсоветском пространстве поиск абсолютной истины и сегодня проявляет себя в попытках научно обосновать национальную идею и, особенно ярко, – в аксиологических исследованиях.

Интерес к аксиологии иных наук (педагогики, психологии) свидетельствует об активных процессах межнаучной интеграции. К тому же увлеченность аксиологией – своеобразная компенсация пренебрежения этикой и эстетикой как формами общественного сознания, которая в свою очередь вызвана жесткой привязкой этики и эстетики как наук к определенного рода ценностям. Не следует забывать, что в сфере аксиологии философия как рациональное мышление пытается знать нечто личностно значимое, чувственно переживаемое, то, что рационально лишь в своих опосредованиях и предпосылках. Если этика как наука предполагает систему категорий, то аксиология – систему ценностей. В отличие от категорий, которые взаимопредполагают друг друга и как система создают каркас научной теории, ценности не связаны логической необходимостью и всеобщностью, их взаимодействие не может быть возведено в ранг закона. Поэтому попытки создать систему ценностей или определить высшую ценность тяготеют к сфере схоластики.

Сегодня, разумеется, больше бросается в глаза противопоставление классической философской традиции и постмодерна, но, если приглядеться, то мы увидим, что многое из классического наследия возвращается, наряжаясь в новые одежды. Так, например, хрестоматийная истина о противоречии между методом и системой в Гегелевской философии отзывается в современной культуре положением о том, что в мире нет замкнутых систем, и порядок возникает из хаоса. Если мы держим в уме Кантовское суждение о том, что философия дискурсивна, то понятие дискурса, ставшее своеобразным символом постмодернизма, не воспринимается так отчужденно. Если еще вспомнить высказывание Ж. Дерриды о том, что деконструктивизм – это наиболее радикальная форма марксизма, то вопрос об истоках постмодерна становится более-менее понятным.

Безусловно, произошедшие трансформации меняют и статус философии. На фоне общего кризиса рационализма в европейской культуре обостряется интерес к философии как психотехнике. Сегодня известная фраза «утешение философией» воспринимается уже без иронии. Вопрос же о статусе философии как идеологии вводит нас в плоскость мифа как особой формы сознания. Задача философии в таком контексте – не развенчать миф (ибо встает вопрос: "А что взамен?"), но указать на особенности его конструирования, или, говоря Кантовским языком, на границы познания.

В данной монографии публикуются как концепции актуальных измерений реальности, так и анализ эмпирических исследований социокультурных явлений в украинском обществе.
^ РОЗДІЛ І. ФІЛОСОФІЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЯ: ЗМІНА ПАРАДИГМ


1.1. Парадоксы научной рациональности

Постмодернизм со своими идеями деконструкции, философии без субъекта, требованиями ухода от оппозиционирования при взгляде на мир вынуждает ученых и философов взглянуть по-новому на многие классические, ставшие привычными, понятия и проблемы. Особый интерес вызывает сегодня обсуждение темы научной рациональности, ибо она фокусирует в себе многие проблемы в развитии научного знания.

В различные периоды исследование природы рационального приобретает специфические формы. В настоящее время оно выступает как проблема смысла и целей научного познания, этики науки. На уровне логики науки эта проблема находит свое воплощение в стремлении понять диалектику рефлексивного и дорефлексивного в деятельности ученого.

Актуальность проблемы рациональности обусловлена прежде всего особенностями развития научно-технической цивилизации. Индустриальная цивилизация предполагает ключевую роль прежде всего рациональных компонентов, стимулирующих развитие новых технологий. Поэтому проблема рациональности сегодня – это вопрос о судьбе современной цивилизации в целом, о ее перспективах. Проявившиеся сегодня деструктивные черты техногенной цивилизации требуют уяснения как самого смысла понятия рациональности, так и рассмотрения рациональности как элемента культуры.

Говоря о внутренней логике проблемы, следует заметить, что во всех случаях использования термина "рациональность" заметна общая направленность. Это рефлексия по поводу возможного расхождения между целями (направленностью) и механизмами, обеспечивающими деятельность по достижению этих целей. Иными словами, рациональность – сфера не только сущего, но и должного. Обозначив так проблему, мы уже предчувствуем те изменения в трактовке рациональности, которые заявят о себе сразу же, как только будет подвергнут сомнению принцип тождества мышления и бытия. И тут же становится очевидной востребованность аксиологической проблематики, ибо мышление, потеряв свою укорененность в бытии, потребует иных подпорок и обоснований.

Тема рациональности уходит корнями в античную философию, исходившую из того, что мир сам по себе гармоничен и упорядочен, а значит, мы можем его рационально постигать. Уже в этом тезисе мы фиксируем один из атрибутов мира, к которому применимы характеристики рациональности – это его соизмеримость, упорядоченность, структурность, а значит, делимость и, возможно, иерархичность. Кроме того, рацио – синоним сущности, идеи в противоположность чувственному мнению, всему ситуативному и субъективному. Значит, рацио – сфера логики, т.е. закономерного, необходимого, повторяющегося. Когда мы сегодня попытаемся воспроизвести такой рациональный способ отношения к миру в античной философии, мы непременно потеряем некоторые его предпосылки, в мир рациональности не вписывающиеся и относящиеся современностью к сфере наивности. Это, во-первых, переживание самодостаточности мира, внутри которого находимся мы со своим рацио, и, во-вторых, чуждую нам телеологичность, допущение того, что идея – она же и причина, и цель.

В Новое время механика как фундаментальная наука о природе понятие цели сделает архаичным, ибо основной задачей науки будет полагаться установление действующих, а не целевых причин. Устранение принципа целесообразности из естествознания приведет также к нивелировке понятия разума. К концу ХIХ века в науках о природе разум был сужен до научной рациональности, означавшей объяснение всех явлений посредством установления между ними причинно-следственных связей.

Исключение целевых причин из природы привело к тому, что она утратила свой прежний онтологический статус и, начиная с Нового времени и до наших дней, выступает лишь в качестве объекта.

В первой половине ХХ века появляются новые трактовки проблемы рациональности, связанные прежде всего с социологическим её пониманием (М.Вебер). Этнографические исследования второй половины ХIХ века продемонстрировали, что примитивные культуры обладают собственными стандартами организованности. Принимая их во внимание, ученые приходят к выводу, что историческое развитие в целом связано с процессом возрастающей рациональности общества. Этот процесс несет в себе и негативные тенденции, ибо ограничивает свободу индивида жесткими формами общественной организации, что может привести к отчуждению и иррационализации действительности в ее восприятии. Таким образом, под рациональностью у Вебера понимается не атрибут науки, а высший принцип человеческой деятельности и систематизирующий элемент культуры.

В 60-70-е годы ХХ века, в период крушения неопозитивистской программы, эпицентр обсуждения проблемы рациональности был обозначен дискуссиями между представителями "большой четверки", которую составляли Т.Кун – К.Поппер – И.Лакатос – П.Фейерабенд. В позднейшее время эта тема развивалась во многом на пересечении тех сюжетных линий, которые задаются этими авторами.

В последние годы получили развитие следующие темы, касающиеся проблемы рациональности:

несовпадение понятий "рациональность" и "логичность";

принципиальный плюрализм научного познания;

развитие дескриптивного подхода к научному познанию и отказ от претензий навязать науке какие-либо стандарты;

проблема уровней рациональности: рассудочной, жестко следующей нормам, и разумной, подвергающей критическому анализу основания всех правил;

роль историко-социологической плоскости научного познания;

проблема использования истинностных параметров в анализе науки;

тема целей и прогрессивной направленности научных исследований;

проблема рациональных реконструкций моделей науки;

постижение внутренних механизмов возникновения разногласий и достижения консенсуса в сообществе ученых.

Дискуссии о рациональности затрагивают преимущественно макроуровень, т.е. касаются проблем сравнения и оценки теорий, выбора между ними, рациональной реконструкции науки.

Новое понимание рациональности привело к новой трактовке ее соотношения с иррациональностью. Одна из особенностей современного философского познания состоит в существенном усилении интереса к основаниям и предпосылкам знания. Это проявляется в возрастании роли саморефлексии науки.

Г.В.Ф.Гегель в свое время подметил противоречивость рациональности, истолковывая категории рационального и иррационального как проявление диалектики рассудка и разума. По словам Гегеля, то, что мы называем рациональным, принадлежит к области рассудка, а иррациональное – это начало и след разумности. Науки, доходя до той грани, дальше которой они не могут двигаться с помощью рассудка, прерывают последовательное развитие своих определений и заимствуют то, в чем они нуждаются, извне, из области представлений, мнений или каких-нибудь других источников.

Можно сказать, что современная философия науки во многом продолжает идеи и сомнения И.Канта, пришедшего к печальному выводу: мир вне нас, как и любой Другой рядом с нами – это принципиально иная реальность, и нет иного пути ее постижения, кроме как сделать ее своей, частью своих чувств, мыслей, представлений. Но, постигая мир, присваивая его в своем понимании, мы теряем реальность вне нас. Значит, ни у кого нет права на абсолютную истину, ибо во всяком нашем представлении о мире присутствует частичка нас самих и иного пути просто нет. Место "Я" может занять какая-либо мыслительная конструкция как интерсубъективность и взаимосогласованность, если же мы попытаемся максимально изъять субъекта из процесса познания, мы придем лишь к различным формам мистики. И не менее актуально звучат сегодня Кантовские мысли о том, что понимание трудностей познания и его условностей предполагает нашу нравственную позицию и осознанное долженствование.

^ 1.2. Українська ідея: філософські виміри

Роздумуючи над проблемою національної ідеї у власне філософському ракурсі, мимохіть згадуєш висновок І. Канта про те, що користь від філософії чистого розуму – лише негативна.
Є чимало філософських проблем (як, наприклад, питання сенсу життя), над якими можна довго і плідно роздумувати, насолоджуючись послідовністю і логічністю висновків, але намагаючись втілити в життя наші теоретичні здобутки, ми змушені визнати, що реальна буденність як жива ситуативність і суб'єктивність є чимось зовсім іншим, вона лежить в іншому часі і просторі. І як не можна безпосередньо перейти від живого споглядання до абстрактного мислення (як і навпаки), (бо між ними – прірва якісного стрибка), так не можна втілити в життя наші мрії та ідеї, не розгубивши їх і не змінивши інколи аж до непізнаваності.

Перше, що спадає на думку, – це певна суперечливість у словосполученні "національна ідея". Ідею як щось безмежне, недосяжне, абсолютне ми хочемо пов’язати з нацією як чимось конкретним, зумовленим, відносним. Ця суперечливість стає ще більш наявною, якщо ми досліджуємо ідею певної нації. Знаходячись у площині класичної метафізики, ми маємо визнати, що проблема національної ідеї не вирішується лише науковими засобами, насамперед тому, що ми не можемо чітко визначити предмет дослідження. Метафізичний пошук сутності дозволить нам визначити суть (поняття) ідеї, нації як певної спільноти, але ми не знайдемо суті жодної конкретної нації. Ми можемо, наприклад, сказати, що сутність лікаря – рятувати хворих, сутність ручки в тому, що вона виконує певну функцію, але ми не зможемо сказати в такому ж дусі: "Українець (чи росіянин) – це той, хто…" У відповідь ми назвемо цілий ряд характеристик (живе в Україні, говорить українською мовою…), але жодна з них не є самодостатньою і сутнісною, не відповідає критеріям причинно-наслідкового зв'язку. Звідси напрошується висновок, що пошуки національної ідеї можливі не стільки в площині наукових силогізмів, скільки в ракурсі безпосереднього світобачення, яке не потребує доведення і може бути зруйноване занадто критичним поглядом. А це вже є сфера мистецтва або, зваживши на її глибину і поліфункціональність, можна сказати – царина міфології. І в цьому висновку немає нічого страшного, якщо ми згадаємо, що людина не вичерпується лише раціональним ставленням до світу, що не всі проблеми вирішуються завдяки нашому їх розумінню і що в ХХІ столітті наука вже збагнула свої межі, породивши філософію науки.

Зумовивши межі наших можливостей, можна визначити методологію, адже від того, як шукатимемо, залежить і те, що знайдемо. В онтологічному плані національна ідея, як і будь-який прояв духу, – це певні думки, погляди, концепції, почуття, які в своїй окремішності, випадковості, завжди існують як атрибут національної свідомості і виявляються на двох рівнях – світовідчуття і світорозуміння. Гносеологічний аналіз національної ідеї є дуже складним і неоднозначним, тому що потребує встановлення детерміністських зв'язків, що є лінійними, між об'єктами, які за своєю природою є складними системами із здатністю до саморозвитку. Царина духу – це перехрестя найрізноманітніших потреб і цінностей, матеріальних і духовних факторів, об'єктивного і суб'єктивного, випадковості і закономірності, свідомого і підсвідомого, національного та космополітичного. Визначити, чим саме детермінована та чи інша ідея – це все одно, що в багатовекторній площині вибрати лише один напрямок, відкинувши всі інші можливості. Ми можемо засвідчити, що в даний момент розвиток ідеї відбувається саме в певному напрямку, однак завжди повинні мати на думці, що це не єдина можливість. Якщо ж ми згадаємо ленінську тезу про те, що ідеї вносяться в маси найбільш свідомими ідеологами, то гносеологічний аналіз і зовсім втратить свої перспективи.

Отже – єдина плідна площина для дослідження національної ідеї – аксіологічна. При цьому акцент у словосполученні "національна ідея" повинен ставитись на другому слові. Проблема національної ідеї – це не пошук національної специфічності (надмірна увага на власні відмінності скоріше здатна привести людину до деградації, це прояв хворої психіки. Та ж таки американська ідея, чужа нам через наше глибинне стремління до общинності, є ні чим іншим як ідеєю возвеличення особи, що торить собі шлях у свідомості людства ще з епохи Відродження). Причому йдеться саме про ідею як інтенцію свідомості, ідею, що завжди в певному плані трансцендентна наявному буттю (не пізнавана "тут і тепер"). Ідею не можна ототожнювати з досвідом історичного минулого чи з будь-яким історичним його проявом. Найчастіше, коли йдеться про відродження України, говорять про повернення її споконвічних традицій. Хочеться запитати: "Про які традиції мова?" Чи ж не про трагедію покритки в шевченківській "Катерині"? Адже звичай виганяти з дому негідну дочку – це теж споконвічна традиція, завдяки якій родова мораль утверджувалася ціною життя окремої особи. Взагалі не слід забувати, що традиції та норми (релігійні, моральні, політичні і т. д.) сьогодні сприймаються нами як свідомий прояв особи, яка завдяки традиціям возвеличується, відчуває свою причетність до світу (народу, сім’ї), долає свою скінченність. Але якщо зазирнути в історію, то ми побачимо механізм утвердження цих (як сьогодні може здатися, гуманних) традицій, в основі яких жорстка необхідність виживання спільноти, що передбачала найсуворіші покарання відступникам. Для ілюстрації можна згадати засоби утвердження віри, описані в Старому Завіті.

Якщо вище згадане взяти до уваги, то напрошуються такі висновки. По-перше: не можна перенести традицію, що породжена XV ст., у століття ХХІ, насамперед тому, що втрачені економічні, суспільно-політичні, загальнокультурні умови, що цю традицію породжували. Якщо ми вдамося до таких спроб реанімації, єдине, на що ми в кращому разі можемо претендувати – повага до традиції як історичної культурної спадщини, як до реліквії, що має стояти за склом. Можна згадати зневажливе слово "шароварщина", яке сьогодні часто зривається з вуст наших культурних діячів, що намагаються утверджувати українську культуру. Якщо ж ми спробуємо відірватися від вузькопобутового орнаменту і пошукати глибшого сенсу в українській культурі, до того ж, такого, щоб міг бути сприйнятим нами сьогодні як натхнення, то ми вийдемо на рівень загальнолюдських цінностей. Якщо при цьому ще й згадати не зовсім втішний висновок психологів про те, що українська культура є маргінальною, то й зовсім втрачається надія віднайти щось своє, споконвічне, щоб врятувало нас сьогодні.

Як уже згадувалося, ідею не можна викристалізувати з історичного досвіду. Якщо заглянути в минуле, то суть нашого досвіду – як би вціліти, не дивлячись ні на що (не перемогти, побороти, а саме – вижити). Ми не випадково вибрали такий гімн, що починається здивуванням з того, що ми ще живі. Де ж набратися життєстверджуючого досвіду, якщо весь час приходилося розриватися між Польщею, Росією?… І не дивно, що для наших політиків сьогодні найважливіше питання – не добробут України і оптимізм її громадян, а – куди ж нам податися: чи то в НАТО, чи то до Росії поближче.

Для інтелігенції задача була складнішою: не просто вижити, а "вирватися", часто не ясно куди, але лише б звідси, якщо не за межі країни, то як мінімум, із кола буденності і задавленості життям. Треба відмовитись від намагань шукати в минулому ідеал майбутнього: минуле може сприйматися лише як символ, а не як детальне відтворення шляху, який ми маємо повторити. Як першочергова проблема кожної людини – знайти своє місце в уже існуючому світі, так і призначення національної ідеї – знайти свій тон у пориванні світу до загальнолюдських цінностей.

Ідею, як і сенс життя, не можна знайти, їх треба створити, вигадати, орієнтуючись на сьогодення, тримаючись за щось трансцендентне, враховуючи всі тенденції і проблеми. Реальне втілення в життя будь-якої ідеї потребує насамперед яскравих особистостей, які були б втіленням цієї ідеї, харизматичних осіб, здатних вести за собою, заражаючи своєю надією, енергією, оптимізмом. Чи не тому ми не дочекалися в Україні релігійного відродження, на яке сподівалися так багато політиків, що не знайшлося сподвижників, які були б втіленням своєї віри?

З нерозумінням суті традицій пов'язаний і висновок про начебто існуючу кризу загальнолюдських цінностей, згадка про яку стала вже публіцистичним і науковим міфом. Аргументи на користь кризи приводяться такі: поширилось скептично-нігілістичне ставлення людини до моральних норм, яке виявляється у зневазі, відмові орієнтуватися на загальноприйняті закони людського співіснування. На це слід зауважити, що криза (а вона завжди супроводить зміну суспільних відносин) стосується не загальнолюдських цінностей, а навпаки – класових, національних, релігійних і т. п. Якщо говорити про цінності на рівні суспільства, то в історичному минулому вони були аж ніяк не загальнолюдськими, оскільки саме людство було поділене на групи, класи, нації і т. п. Звідси і певні традиції та моральні норми, що вимагали від людини бути насамперед часткою якоїсь спільноти, жити заради неї. При такому підході немає людини як особистості, самоцінності, немає власне моралі, бо відсутній вільний вибір. Звісно, такими людьми легше керувати, вести всіх разом до світлого майбутнього.

Криза нашого суспільства – це криза марксистської ідеології, від якої ми відмовились. Нам сьогодні боляче, тому що зруйновані рамки, що нас утримували (формували), а особистісні засади недорозвинені. Формування ж загальнолюдських цінностей передбачає насамперед особистісне "Я" зі своєю самодетермінацією і внутрішньою свободою. "Вищі" загальнолюдські цінності передбачають інший рівень спільності, глибший, ніж спорідненість умов буття. Вони символізують всезагальність людської самосвідомості, її надособистісність, духовну єдність. Глянувши збоку на процеси в нашому суспільстві, можна сказати, що це є закономірний процес переходу від общинної моралі через особистісне "Его" до надособистісної свідомості, тобто до загальнолюдських цінностей.

Як ми вже зазначали, національну ідею можна розглядати з безлічі сторін, однією з таких є погляд через призму філософії політики. Дана точка зору визначає національну ідею через її провідні функції, зокрема ціннісну та інтегративну. Зазначимо, що національна ідея як інтегративна ідеологія структурується за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, релігійна, культурна, політична, тощо) і диференціюється в часі на етапи (фази) розвитку.

Політична складова української національної ідеї – ідея побудови суверенної національної держави як необхідної умови й гаранта щасливого життя, що по суті є своєрідною концентрацією національної свідомості – може реалізуватися лише через свідомість кожного члена суспільства. Саме національна свідомість не лише надає національній ідеї суто національного забарвлення, але й передовсім забезпечує усвідомлення норм усіх етносів, за допомогою яких вона ідентифікується та функціонує [1].

У науковій літературі українська національна ідея розглядається як складний соціокультурний процес, феномен, що служить ідеї згуртування нації. З іншого боку, на думку деяких дослідників, вона ґрунтується на глибокому усвідомленні кожного українця щодо української національної спільності, ідентифікації з нею, на формуванні уявлень про типові риси української національної спільності, її етнічної території, мови, уявлень про її історичні та духовні цінності.

В Україні проблематику української національної ідеї досліджують Є. Андрос, О. Забужко, Ю. Вільчинський, І. Варзар,
Ю. Римаренко, Ф. Канак, С. Трибач, М. Мандрик, Г. Гончарук,
О. Кіхно, М. Головатий, Є. Нахлін, М. Томенко, В. Леонтович та інші. На сьогодні з теми нашого наукового дослідження захищено ряд кандидатських дисертацій: М. Розумний "Культурно-історичний контекст становлення української ідеї"; О. Тимошенко "Національна ідея як головний фактор національного відродження України";
Б. Яськів "Релігія в контексті генези української національної ідеї";
І. Немчинов "Руська ідея" як парадигма російської історіософії";
А. Наконечний "Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-політичному житті України (друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття)"; Р. Коршук "Особливості національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму"; І. Смагін "інтегративна ідеологія та її роль у системі адміністративного реформування" [1].

Зважаючи на те, що національна ідея існує лише як ідея конкретної нації, її слід розуміти як погляд на свою національну спільноту з точки зору єдиного розгорнутого в історичному і соціальному часі об’єднання людей. Тому так важливо виявити в системі становлення і функціонуванні національної ідеї основний чинник, який поєднує матеріальну й духовну субстанції, простежити закладені в ній ті сполуки до усвідомлення своєї самобутності, які спричинили зародження патріотизму, стихійну підсвідому потребу збереження набутих духовних цінностей [1], [3].

Тим самим ми маємо зазначити, що українська національна ідея в нашому розумінні – це комплекс уявлень про сутність, призначення й історичний шлях нації, у нашому випадку політичної. Це власне масштабний політичний проект майбутнього нації, імператив її свідомості, смисловий чинник національного розвою, до складу якого входить комплекс вірувань, національного світобачення та розуміння, духовно-інтелектуальний потенціал, система ціннісних орієнтацій, форми самоусвідомлення народу, його розуміння власного місця та ролі в світі [3]. До того ж національна ідея явище не постійне, динамічне, рухливе й певною мірою мінливе, адже вона відбиває загальний інтерес і потреби усієї нації, тим самим її сутність зумовлена національним інтересом. Зазначимо, що національна ідея має "локальну" та "універсальну" площини. "Локальна" площина національної ідеї спрямована на вирішення внутрішніх проблем нації (відродження національної культури, об’єднання нації в єдину державу, здобуття державності тощо). "Універсальна" площина визначає роль та місце нації в розвитку людства або його частини. "Локальна" та "універсальна" площини взаємопов’язані, друга органічно випливає з першої [3].

Можна виокремити ряд функцій української національної ідеї, зокрема: світоглядну, гносеологічну, цільову, інтеграційну, праксеологічну, аксіологічну та методологічну [4], [1].

З погляду на функції національної ідеї, можна виокремити ряд її структурних елементів, як: а) комбінація світоглядних поглядів української нації; б) мета всього українського суспільства; в) головні ідеали як приклад національних цінностей; г) загальнолюдські, загальноєвропейські та національні цінності при умові їх поєднання; д) консолідація українського суспільства [2].

Щодо питання про таку структурну одиницю як ідеал у контексті української національної ідеї, то частіше виокремлюють наступні: ідеал державності (власне він є своєрідною філософсько-соціологічною парадигмою державного будівництва та політичного відродження України, адже держава в такому випадку стає центром реалізації національного духу свідомого українства), єдності /або соборності/ (перейнятий з ідей російської релігійної філософії, але набрав нового значення – єдності (територіальної, етнічної, національної), адже має своєю метою забезпечення збереження етнічної української самобутності, консолідації української політичної нації та цілісності державних кордонів), осібності /або окремішності/ української нації (виконує функцію самозбереження українського, запобігаючи поширенню асиміляційних настроїв) та ідеал месіанства (вийшов з тіні релігійності, перетворившись на українське месіанство; суть його полягає в твердженні, що історичною місією українців є необхідність представити світові приклад для наслідування як правильніше створювати та розбудовувати власну державу, як і які необхідно будувати в ній відносини між громадянами, народами, культурами тощо) [1], [3].

Виходячи з філософсько-політологічного аналізу української національної ідеї, можемо зробити ряд висновків.

Перш за все, українська національна ідея в найбільш звичному розумінні – це своєрідна ідеологія, що концентрується навколо ідеалу державності української політичної нації і є стрижнем загальнодержавної інтегративної ідеології.

По-друге, національна ідея розглядається як явище культури, що формується всією нацією, а виразником її виступає інтелектуальна еліта. Таким чином, поняття "національна ідея", не зважаючи на особливості якоїсь конкретної нації, буде мати ряд спільних рис для всіх елементів, як: усвідомлення спільної історії, спільних етнічних та культурних умов, мети нації, її мрії, місії як чинника соціальної дії, зумовленого процесами самоусвідомлення та самоствердження. Ці складові взаємопов’язані та нерозривні, а відтак й утвердження національної ідеї відбувається одночасно в "локальній" та "універсальній" площинах. Це пояснюється тим, що в ній поєднані дві частини – чуттєва й розумова, а інтелект міцно поєднаний з народним інстинктом, сумлінням і світовідчуттям.

По-третє, на формування національної ідеї, окрім культурних та історичних особливостей окремо взятого народу (які відіграють ключову роль), значний вплив справляють також ідеологічні погляди тієї інтелектуальної групи, яка береться формувати її принципи і поширює їх в масовій свідомості. Особливий інтерес у цьому випадку викликає консерватизм як ідейно-політична течія та його трактування феномену національної ідеї.


Література


Коршук Р.М. Особливості національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Наконечний А.Р. Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-духовному житті України (друга половина XIX – перша половина XX ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2001.

Смагін І.І. Інтегративна ідеологія та її роль в системі адміністративного реформування. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з де