Реферат: Україна-2015: національна стратегія розвитку київ-2007

УКРАЇНА-2015:

НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ


Київ-2007


Національна стратегія розвитку «Україна-2015» підсумовує результати багатомісячної роботи «Українського форуму», спрямованої на створення громадського порядку денного для України, визначення стратегічних орієнтирів державного розвитку, адекватних рівню і складності завдань та викликів, що сьогодні стоять або найближчим часом постануть перед країною.

Національна стратегія розвитку «Україна-2015» створювалася за безпосередньої участі Інституту економіки і прогнозування НАНУ, Інституту демографічних і соціальних досліджень НАНУ, Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень в м. Харкові при Президенті України, а також провідних фахівців і експертів у галузі економіки, політики, права, гуманітарного та суспільного розвитку. В Стратегії підсумовані результати дослідження «Стратегічні виклики суспільству та економіці України у ХХІ столітті» під редакцією академіка НАНУ В.М. Геєця, академіка НАНУ В.П. Семиноженка, члена-кореспондента НАНУ Б.Є. Кваснюка, опублікованого під егідою «Українського форуму» у липні 2007 року.

Стратегія також базується на підсумках круглих столів, конференцій, семінарів, які були проведені «Українським форумом» протягом 2006-2007 років за участю державних діячів, лідерів політичних партій і громадських об’єднань, представників ділових кіл та наукової спільноти: «Безпека України у геополітичному вимірі», «Конституційний процес в Україні: що далі?», «Реформування СБУ: для влади чи для громадян?», «Конституційний процес в Україні: діалог влади і суспільства», «Державні закупівлі в Україні: шляхи законодавчого і процедурного вдосконалення», «Громадянське суспільство у судовій реформі: автор чи спостерігач?», «Шляхи правового розв’язання політичної кризи в Україні», «Через подолання політичної кризи – до сталого розвитку України», «Як втримати українську владу у правовому полі?», «Чи є загроза українському парламентаризму?», «Стратегічне партнерство України і Російської Федерації: міфи і реалії», «Підсумки і уроки позачергових виборів до Верховної Ради України», «Чого очікувати від нового парламенту?».


ЗМІСТ

ВСТУП 4

^ ЗАВДАННЯ І ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ............................................... 7


СУСПІЛЬСТВО 8

Стартові умови розвитку.......................................................................................................8

Стратегічні пріоритети соціальної політики......................................................................10

Соціальні стимули і соціальні гарантії...................................................................12

Трансформація політики доходів............................................................................15

Безперервна освіта та конкурентоспроможність ринку праці..............................15

Політика збереження здоров’я нації........................................................................16

Громадянська активність та інститути розвитку....................................................17

Суспільна мотивація реформ....................................................................................18

Стратегія інтеграції українського суспільства.......................................................19

Економіка.......................................................................................................23

Стартові умови розвитку......................................................................................................23
Пропорційність та диспропорції в економіці України......................................................26 Фондоозброєність праці та завдання технологічної модернізації....................................28
Бар’єрність у вітчизняній економіці....................................................................................28

Ключові завдання економічної політики до 2015 року: ...................................................29

Позиціонування України у геоекономіці................................................................31
Випереджаючий розвиток........................................................................................34
Науково-технологічна та інноваційна політика.....................................................35

Технологічна модернізація.......................................................................................38

Нагромадження капіталу..........................................................................................39

Сільське господарство в реалізації Стратегії.........................................................40

Політика конкурентноздатності..............................................................................42

Програмний метод у бюджетному процесі України.............................................44

Інституційне забезпечення.......................................................................................45

ДЕРЖАВА 48

Стартові умови розвитку.......................................................................................................48
Завершення трансформації політичної системи.....................................................49 Адміністративна реформа.........................................................................................50 Реформа судової системи..........................................................................................51 Виборча реформа.......................................................................................................52
5. Зовнішньополітичне забезпечення стратегічних національних інтересів.............54


ДОДАТКИ....................................................................... 57


Сценарії та середньостроковий прогноз розвитку економіки України...........................57

Структурні передумови конкуренції в окремих сферах

економічної діяльності в Україні …………………………………………………...........65

Недостатнє використання сільського господарства для цілей розвитку.........................66


ВСТУП


16 років тому Україна обрала шлях побудови незалежної держави, який виявився складним і, часом, драматичним, став непростим випробуванням для українського суспільства. Протягом цього часу було розпочато низку важливих реформ. Але, на жаль, переважна більшість з них досі не доведена до логічного і результативного завершення або взагалі залишилася паперовими проектами. Не сформовані повністю інститути відкритого ринку, не відбудована відповідна ринковим умовам система соціального захисту і гарантій, не створені надійні політичні умови для забезпечення сталого розвитку суспільства і економіки. Наприкінці 80-х років ХХ століття питома вага економіки України (тоді – УРСР) у світовій економіці становила близько 2%. Сьогодні – лише 0,2% (за валютним курсом).

Фактично це були напівреформи або суто популістські проекти, які не могли призвести до формування принципово нових за якістю суспільних і економічних та інших відносин, адекватних викликам сучасності і нагальним потребам України. Рудименти старої системи досі відчутно впливають, а іноді й визначають траєкторію руху держави, гальмуючи темпи розвитку, на які дійсно здатні держава і суспільство. Через шістнадцять років після набуття державності Україна все ще стоїть на порозі системних змін.

Останнім часом Україна увійшла у нову «кризову смугу», внаслідок чого загострилися усі хронічні хвороби молодої держави. Протягом останніх трьох років в Україні відбулися три виборчі кампанії. Але суспільство так і не отримало чітких відповідей щодо напрямів розвитку держави, змісту і термінів реалізації назрілих реформ.

Досі Україна живе без прийнятої на рівні держави Стратегії розвитку. Слід зазначити, що попередні неодноразові спроби здійснити розробку такого роду стратегії і навіть підготовку її декількох варіантів на державному рівні (остання під назвою «Україна-2010» у 1999 році), по-справжньому не сприймалися ані політикумом, ані суспільством. Передвиборчі програми, що з’являлися протягом останніх виборчих кампаній теж не змогли замінити системний документ, в якому були б викладені стратегічні завдання розвитку країни. Сьогодні час для обдуманих і рішучих дій настав. Вирішивши за останні роки завдання створення інституційної основи ринкової економіки і в основному забезпечивши макроекономічну стабільність, Україна, з одного боку, отримала можливість ставити стратегічні цілі розвитку, а з іншого – опинилася перед необхідністю подолання нових викликів та запитів часу. Запропонована Національна стратегія розвитку «Україна-2015» є відповіддю на гострий дефіцит державного стратегічного планування.

Є кілька базових причин, які спричинили трансформаційні невдачі України.

^ Перша – запозиченність рецептів розвитку. При розробці та реалізації реформ Україна припустилася грубої методологічної помилки. В основу трансформаційних процесів в Україні покладено запозичені моделі перетворень. Водночас були фактично проігноровані цивілізаційні та геополітичні особливості нашої держави, що потягло за собою розрив між державним майбутнім і національним минулим.

^ Друга – непослідовність і хаотичність державної політики змін. Постійні коливання між ліберальною і дирижистською моделями реформ, з відчутним ухилом до популізму, що почав набувати деструктивних форм, призвели до того, що в Україні у підсумку не була до кінця реалізована жодна з цих моделей. Суспільство повною мірою відчуло негативні наслідки обох підходів, не дочекавшись їхніх позитивних результатів. Як наслідок, люди перестали розуміти і короткострокові, і середньострокові, і, особливо, довгострокові цілі та терміни їх досягнення. В суспільстві зростає зневіра до перспективних проектів, посилюється тиск миттєвих інтересів, прагнення негайно увірвати від життя якісь блага.

^ Третя – неподоланість розколів у суспільстві. Регіональна, мовна, культурна, конфесійна неоднорідність українського суспільства не тільки не трансформувалася у потужний ресурс зростання держави, а й навіть поглиблюється, часом набуваючи небезпечних ознак суспільного розколу. До історично успадкованих розбіжностей додалися й новостворені лінії конфлікту між багатими і бідними, між прихильниками тієї чи іншої політичної сили, до моделювання і активізації яких, на жаль, безпосередньо долучаються впливові партії і політики України. Відсутність чіткої послідовної державної політики на зближення та інтеграцію громадян України в єдину політичну націю призводить до поглиблення процесів «атомізації» суспільства, його розпаду на автономні, замкнені і потенційно конфліктні групи.

^ Четверта - державницька незрілість управлінських еліт. Політичні сили у своїй діяльності досі залишаються вмотивованими майже виключно власними політичними і економічними інтересами, нездатними до консолідації і мобілізації зусиль навколо реалізації стратегічних інтересів держави, а, відтак, неспроможними хоча б сформулювати ці інтереси.

Крім того, в якості обтяжуючих обставин виступали і такі фактори як довготривала політична криза, що розколола політичний клас і більшість суспільства; громіздкість і неефективність управлінських структур держави; корупція і фактична недоступність інститутів влади для суспільного контролю і корегування функцій; відсутність цивілізованої і ефективної системи арбітражу, передусім, через кризовий стан судової системи, нарешті, морально-правова криза українського суспільства, спричинена незрілою правовою свідомістю більшої частини правлячої еліти і, відповідно, кризою суспільної довіри до основних державних інституцій і, що найбільш небезпечно, держави як такої.

З кожним роком Україна опускається сходинками світових рейтингів конкурентоспроможності, відстаючи і від своїх найближчих сусідів. Це означає, що в умовах загострення глобальної конкуренції за ресурси і на тлі системних зрушень світового політико-економічного і суспільно-гуманітарного порядку, пов’язаних зі стрімким формуванням глобальної економіки і суспільства знань, Україна ризикує потрапити до класу так званих «держав, які не відбулися» (failed states). Сьогодні майбутнє нашої держави залежить від зовнішніх чинників значно більшою мірою, ніж 16 років тому. Розрив між рівнем складності глобальних процесів, в які втягується або вже втягнуто Україну, і тією картиною світу, тими інтелектуальними інструментами, якими користується вітчизняна політична еліта, є дуже драматичним. І у міру поглиблення цього розриву зростатимуть програші держави у глобальній політичній та економічній грі.

Будь-яка конфігурація правлячої більшості сьогодні, на жаль, не в змозі стати локомотивом національного зростання, оскільки нестабільність політичних союзів є визначальною рисою українського політичного стилю, як і вузькість та кон’юнктур­ність цілей, що досягаються за допомогою цих союзів. Є реальна загроза того, що політичні ризики, котрі стримують національний розвиток, далі лише поглиблюватимуться, адже завершення дострокових парламентських виборів 2007 року фактично стає початком президентської кампанії-2009. Не виключена можливість іще одних позачергових виборів до Верховної Ради України. Тому шанси хоча б розпочати найближчим часом глибоку модернізацію держави є мінімальними. Предметом консолідації політичних еліт стосовно розв’язання проблеми-2009 найвірогідніше стане паритет партійно-корпоративних та бізнес-інтересів, а не спільне бачення національних перспектив. Можна прогнозувати, що за підсумками президентських виборів 2009 року Україна повернеться на ті ж самі позиції, з яких вона стартувала п’ять років тому, і знову буде змушена вирішувати ті ж самі проблеми, що й сьогодні. Постійно відкладаючи реалізацію системних завдань державного розвитку, політичні еліти створюють "парниковий ефект" напівстабільності, який може вибухнути негативними наслідками після 2009 року.

Саме тоді, а не виключено, що й раніше, почнуть даватися взнаки наслідки технологічної занедбаності вітчизняної економіки, легковажного популізму, реформаторського свавілля, правового нігілізму. Ресурс, який був напрацьований національною економікою за роки підйому, але не був інвестований у майбутнє зростання, вичерпується. За таких умов не лише економічні та гуманітарні перспективи України, а й її державність як така будуть поставлені під сумнів.

Отже, ^ Україна знов постала на перехресті траєкторій розвитку. Належить вирішити, яким шляхом рухатись далі: або запозичувати рецепти успіху інших країн, йти у фарватері світових і регіональних процесів інтеграції (стратегія «розчинення» у глобальному соціально-економічному просторі) і тим самим значно обмежувати можливості реалізовувати національні інтереси, або поставити амбітну ціль – досягти максимальної самодостатності у прийнятті доленосних для держави і нації рішень, проклавши свій власний шлях у майбутнє. Цей шлях базується на стратегії суб’єктності України, тобто здатності держави самостійно моделювати розвиток відповідно до національних інтересів, брати активну участь у формуванні міжнародної політики, мати достатній імунітет до глобальних викликів, загроз і коливань світової кон’юнктури.

Подолання негативних тенденцій залежного розвитку, що сформувалися в Україні внаслідок непродуманих, хаотичних, несистемних або незавершених реформ, можливе лише шляхом здійснення системної модернізації усього комплексу відносин та інститутів – держави, економіки, суспільства. Під модернізацією слід розуміти зміни, спрямовані на СКОРОЧЕННЯ КРИТИЧНИХ ВІДСТАВАНЬ УКРАЇНИ ВІД РІВНЯ РОЗВИНУТИХ КРАЇН, НАДАННЯ ІНСТИТУТАМ І ВІДНОСИНАМ ПРИНЦИПОВО НОВОЇ СУЧАСНОЇ ЯКОСТІ. Модернізацію держави, економіки, суспільства ми визнаємо стратегічним напрямком, інтегральною характеристикою усіх змін і реформ.

Сьогодні провідними суб’єктами модернізації в Україні здатні виступити:

1) Громадянське суспільство, що прагне досягати амбітних цілей національного розвитку і має могутній інтелектуальний потенціал, високий рівень освіченості. Сьогодні є очевидним, що українське суспільство все більше виявляє розуміння необхідності піти на певні витрати задля здійснення проектів, виграш від яких буде отриманий лише через кілька років або навіть десятиліть.

2) ^ Держава, яка ініціювала ринкові та демократичні перетворення і має всі важелі для їх здійснення.

3) Національний бізнес. Україна – одна з небагатьох країн на пострадянському просторі, де є достатньо сильний й амбітний національний бізнес. Досі найбільш ліквідні об’єкти і сектори вітчизняної економіки знаходяться під контролем підприємців з українським громадянством, які тією чи іншою мірою асоціюють себе і своє майбутнє з Україною, отже, є безпосередньо зацікавленими в успіху проекту побудови суверенної та самодостатньої України.

Головним інструментом реалізації системного модернізаційного проекту в Україні має бути не мобілізація державою бізнесу та суспільства для досягнення переважно чужих їм цілей, а мотивація стати повноцінними агентами розвитку, партнерами держави. Необхідно консолідувати новаторські імпульси, що генерують здорові сили суспільства, держави та бізнесу в єдину загальнонаціональну хвилю модернізації.

"Український форум" пропонує Національну стратегію розвитку «Україна–2015», метою якої є ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО КОЛА РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ В ІСТОРИЧНО СТИСЛИЙ ПРОМІЖОК ЧАСУ. Стратегія базується, по-перше, на досягненні^ СУБ’ЄКТНОСТІ ДЕРЖАВИ, тобто здатності самостійно визначати власне майбутнє; і, по-друге, на здійсненні масштабної МОДЕРНІЗАЦІЇ суспільства, економіки держави. Ми стверджуємо, що модернізаційний проект в України можливий лише в умовах ^ СУСПІЛЬНОЇ НАЛАШТОВАНОСТІ НА ЗМІНИ.

ЗАВДАННЯ І ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ


Політичний і державний розвиток

Стратегічний фактор – формування сучасних управлінських інститутів, що забезпечують розвиток.

^ Ключове завдання – стабілізація політичної ситуації в країні за умов ефективної взаємодії органів державної влади.

Пріоритети політичного і державного розвитку:

зменшення політичної напруги, подолання конфронтаційного характеру відносин між провідними політичними силами (2008 рік);

завершення конституційної реформи, зокрема – усунення дуалізму виконавчої влади, надання реальних прав регіональній владі і місцевому самоврядуванню, прийняття основних законів, що регулюють функціонування основних владних інститутів (до 2009 року);

реформа виборчого законодавства - перехід до проведення виборів за регіональними відкритими списками (до 2009 року);

адміністративна реформа – оптимізація структури і функцій органів державного управління, реформування відносин між центром і регіонами, децентралізація владних повноважень і бюджетних ресурсів (до 2009 року);

подолання кризових явищ в системі судочинства, проведення комплексної судової реформи (протягом 2008-2009 років);

вибір моделі забезпечення національної безпеки України у глобальному та регіональному вимірах (до 2012 року);

створення міжнародно-правових передумов для якісно нових відносин між Україною та ЄС, визначення моделі інтеграції України до Європейського союзу (до 2015 року).

^ Суспільний розвиток

Стратегічний фактор – суспільна налаштованість на зміни.

Ключове завдання - розвиток продуктивного потенціалу суспільства, перехід до моделі економіки з дорогою робочою силою.

^ Пріоритети суспільного розвитку:

Реформа системи освіти та науки у відповідності до потреб нової економіки і суспільства знань (до 2015 року);

Реалізація політики збереження здоров’я нації, реформування галузі охорони здоров’я (до 2015 року);

Завершення пенсійної реформи (до 2010 року);

Створення повномасштабної системи соціального страхування (до 2010 року);

Трансформація політики доходів (до 2012 року).

Економічний розвиток

Стратегічний фактор – формування інститутів економіки знань.

Ключове завдання – перехід від переважно експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку, нарощення конкурентного потенціалу української економіки за рахунок національних переваг в науці, освіті та високих технологіях.

^ Пріоритети економічного розвитку:

Реалізація глобального інфраструктурного проекту «Україна – транзитна держава» (до 2012 року);

Зниження рівня енергоємності ВВП як мінімум на 30%. Всебічний розвиток енергетичного потенціалу України (до 2015 року);

Формування масштабних високотехнологічних виробництв у тих сферах, де Україна має достатній науково-технологічний потенціал для реалізації конкурентних переваг на глобальних ринках (до 2015 року).

СУСПІЛЬСТВО


Основною рушійною силою сучасного цивілізаційного процесу є гуманітарні чинники – освіта, здоров’я, кваліфікація, інтелектуальність, мобільність, особистісні якості, цінності, світоглядна система, моральний профіль людини і громадянина. Отже, становлення України як активного, правомочного суб’єкта світової економічної системи і міжнародної політики неможливе без становлення суспільства як суб’єкта та ініціатора державного розвитку. Найвищу "додану вартість" країні сьогодні надає суспільство нового типу – складне за структурою, але консолідоване спільними цілями, здатне до різних форм самоорганізації, що працюватимуть на майбутнє.

Відставання за ступенем гуманітарного розвитку сьогодні є набагато критичнішим фактором для майбутнього країни, ніж відставання в економічній, політико-правовій, інституційній чи будь-якій іншій сферах. Як показує досвід країн-лідерів, головною передумовою стрімкого національного розвитку є сполученість трьох векторів – державного, громадянського та економічного. В сьогоднішній Україні ці вектори навіть не перетинаються. Держава, громадянське суспільство і бізнес гостро відчувають дефіцит взаємної довіри.

Інститути держави і великий бізнес реалізують тактику взаємного шантажу для досягнення локальних зисків. Бізнес вже здатний виступати агентом значущих державних змін, однак механізми його впливу на порядок денний залишаються архаїчними – дикий лобізм, тінізація діяльності, "кришування" тощо. У свою чергу держава, гальмуючи процес становлення уніфікованих і прозорих правил економічної гри з метою збереження контролю і ручного управління розвитком бізнес-середовища, сама стає заручником приватних інтересів великого капіталу.

В Україні утворено симбіоз держави і бізнесу, який працює на розподіл і випереджаюче споживання національних ресурсів. Життєздатність цього тандему підкріплюється пасивною роллю суспільства – змодельованою, нав’язаною і, на жаль, добровільно прийнятою усіма сторонами. Концепція суспільства-споживача у вітчизняній політичній практиці одержала перемогу над концепцією суспільства-творця. Проектування розвитку держави, якщо й відбувається в Україні, то виключно відштовхуючись від гранично спрощеного, такого, що панувало за доісторичних часів, розуміння потреб і прагнень суспільства: "хліба та видовищ". Дух псевдонародності, покладений в основу стратегічних планів державного рівня, незмінно результується псевдорозвитком. Більше того, політичним і, ще гірше, державним діячам дедалі притаманніше сприйняття суспільства як людської маси, інфантильного і не дуже вибагливого у своїх життєвих устремліннях об’єкта маніпуляції.

Розділ «Суспільство» відкриває Національну стратегію розвитку «Україна-2015» через його виключну важливість, загальніший і фундаментальніший характер пропонованих змін відносно усього проекту модернізації. У цьому полягає принципова різниця нашого підходу до проблем і викликів гуманітарного розвитку від переважної більшості державних і політичних програмних документів, де соціально-гуманітарна складова зазвичай виноситься на периферію основного проекту дій.

Впевнений поступ держави у складному, нестабільному і досить агресивному глобальному середовищі напряму залежить від того, як швидко управлінська еліта усвідомить, по-перше, справжню роль гуманітарних чинників у реалізації масштабних проектів національного розвитку, і, по-друге, ступінь складності суспільної системи України, різні групи і верстви якої говорять різними мовами, належать до різних конфесій, дотримуються різних ідеологій й фактично живуть у різних соціальних ритмах – аграрному, індустріальному, інформаційному.


^ Стартові умови розвитку

За даними "Європейського соціального обстеження" (European Social Survey) – масштабного міжнародного проекту, до якого Україна приєдналася з другого раунду (опитування проведені в кінці 2004-го – початку 2005 року в 24-х європейських країнах, загальне число опитаних – 45681 респондент, в Україні – 2031 респондент), українське населення має статистично значущі відмінності від загальноєвропейського соціального фону. Особливостям українського національного характеру притаманна відносно більша, порівняно з іншими європейськими народами, фіксація на проблемах влади і особистих досягнень, а також сильніше виражені конформізм, консервативні, передусім патерналістські настанови і потреба у безпеці. Крім того, у дослідженні виявлено, що регіональні ціннісно-світоглядні відмінності в Україні дійсно існують, але лінія розлому проходить не між Заходом і Сходом. Так, жителі Західної України та Сходу відкритіші (з певними відмінностями) змінам, і в цьому схожі на жителів 18-ти з 23-х європейських країн-учасниць дослідження, а жителі Центру – консервативніші у своїх цінностях, і цим відрізняються від більшості європейців. При цьому розбіжність в цінностях жителів східних і західних регіонів України дуже невелика. Дані "Європейського соціального обстеження" фактично зафіксували низьку суспільну готовність до здійснення радикальних соціальних змін, стрибкоподібних проектів модернізації. Проте вони свідчать про необхідність концептуального оновлення і системної модернізації самої державної гуманітарної політики в Україні.

Доцільність вибору еволюційного (а не революційного) шляху суспільного розвитку підтверджується низкою інших соціологічних досліджень. Так, більшість українців схильна замислюватися про власне майбутнє, причому поняття "моє майбутнє" для 65,7% громадян тотожне поняттю "майбутнє родини, дітей, близьких", а для 11% – майбутньому держави в цілому. Однак, незважаючи на актуальність проблем майбутнього, переважна більшість населення не має чіткого бачення його контурів, конкретного уявлення про життєві перспективи. Більше того, горизонт майбутнього у опитаних обмежений переважно "завтрашнім днем", кількома місяцями або роками, і лише незначна кількість громадян у своїх думках про майбутнє оперують десятиліттями. Також важливим фактом є притаманне значній кількості українців відчуття безконтрольності і непередбачуваності майбутнього. Так, тільки третина опитаних усвідомлює власну відповідальність за майбутні події і якість життя, інші ж вважають головним оператором майбутнього державу, покладають цю функцію на Бога або фактор долі.

Незважаючи на регулярне збільшення мінімальної зарплати та пенсій, в Україні стрімко зростає рівень суб’єктивної бідності – бідними себе називають 85%. Тільки третина опитаних вважає, що краще живуть ті, хто більше працює, а переважна більшість не пов’язує рівень свого життя із рівнем кваліфікації. Для українців бажанішим є задоволення поточних проблем, а не довгострокові реформи з затриманою матеріальною віддачею: обираючи між інвестуванням у перспективні економічні проекти/галузі промисловості та підвищенням зарплат у бюджетній сфері і пенсій, більшість надає перевагу останньому.

Отже, "давальницька" роль, яку намагається відігравати держава по відношенню до українського суспільства, є не стільки нав’язаною, скільки, на жаль, добровільно прийнятою. Більшість громадян має патерналістські настанови, повністю покладається на державу у вирішенні власних проблем, водночас відсторонюючись від активної участі у державних справах. Великою мірою зростання споживацьких настроїв у суспільстві є безпосереднім наслідком популістичної лінії поведінки провідних українських партій, які залежно від своєї ідеології виступають за невиправдано високий рівень перерозподілу коштів через державу та "глобальні" соціальні гарантії. Зауважимо, що мова не йде про забезпечення пристойних стандартів життя для найменш захищених верств населення (вони якраз продовжують виживати на мізерні пенсії!), а саме про "гонку" соціальних очікувань – партії свідомо виховують громадян-утриманців, які цілком можуть, але не хочуть брати відповідальність за власний добробут. Все це вже призвело до фактичної безальтернативності лівих соціальних та економічних програм, зміцнення бюрократії на всіх управлінських рівнях, відчуження середнього класу, що тільки формується, від результатів своєї праці, а також до значного зниження приватної ініціативи у найширшому сенсі.

Водночас, як продемонстрували фокус-групи, проведені "Українським форумом" у грудні 2006 р. – січні 2007р., у суспільстві вже сформований очевидний запит на популярну (а не популістську!) стратегію економічного розвитку. За наявності послідовних кроків та чітких цілей перетворень респонденти навіть готові тимчасово миритися з такими економічними витратами, як, наприклад, підвищення тарифів ЖКГ за умов істотного поліпшення якості комунальних послуг. Головною вимогою громадян до держави у цьому випадку є гарантії економічного зростання та соціальної стабільності.

Сьогодні громадяни переважно не довіряють центральним владним інститутам: напередодні дострокових парламентських виборів 2007 року лише близько чверті опитаних сказали, що в цілому довіряють Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів. Досить скептичним є ставлення до партійних організацій – для більшості населення існування партій виправдане лише тоді, коли вони безпосередньо впливають на покращення життя, іншими словами, українці вже звикли до суто технологічної, а не ідеологічної іпостасі вітчизняних партійних осередків. Більшість з респондентів відмовляють партіям у здатності розв’язати тривалу політико-конституційну кризу. Проте українське суспільство не довіряє й самому собі – до діяльності громадських організацій залучені лише 6% населення, вкрай низьким є рівень довіри до них.

Відтак: єдино суспільно прийнятним способом проектування майбутнього в Україні може бути такий, що виключає радикальні зміни, заснований на еволюційному русі від однієї локальної мети до іншої, чіткому формулюванні цілей і поетапному плануванні їх досягнення в межах одного-двох років. Важливо зауважити, що суспільство готове взяти участь у реалізації загальнонаціонального модернізаційного проекту лише у тому випадку, якщо держава, з одного боку, у повному обсязі виконуватиме функції захисту (соціальні і правові гарантії, забезпечення безпеки і стабільності життєвих умов), а з іншого – активно керуватиме розвитком. Поки інститути влади залишаються здебільшого репресивними, а головною місією держави є дистрибуція ресурсів, суспільство не буде зацікавленим стати партнером органів управління.



^ Стратегічний фактор:

суспільна налаштованість на зміни


Ключове завдання:

розвиток продуктивного потенціалу суспільства, перехід до моделі економіки з дорогою робочою силою



^ Стратегічні пріоритети соціальної політики

Роль і значення людського потенціалу багаторазово збільшується з огляду на системну демографічну кризу та хвилю депопуляції, що охопила чи не всі економічно розвинені країни світу. Україна також вступила у цей період свого розвитку. Причому процеси депопуляції відбуваються тут в умовах тривалої глибокої кризи, зубожіння великих мас населення, поглиблення майнового розшарування. Всі демографічні прогнози свідчать про практичну неможливість подолання тенденції скорочення чисельності населення в осяжній перспективі. Але ще більше турбує, що відбуватиметься не просто зменшення загальної чисельності населення – очікуються значні структурні зрушення; передусім на тлі випереджаючого скорочення чисельності населення працездатного віку спостерігатиметься зростання чисельності осіб старшого віку. Взагалі демографічне старіння є закономірним наслідком зростання тривалості життя і не є негативним явищем. Але воно потребує адекватних змін державної політики, зокрема реалізації низки заходів, які б протидіяли соціальній ізоляції осіб похилого віку і поширенню серед них бідності та хвороб.

Необхідність швидкого економічного зростання в умовах скорочення чисельності населення потребує покращення умов і посилення стимулів формування трудового потенціалу та максимально ефективного його використання. Основним напрямом політики, спрямованої на досягнення зазначеної мети, є розширення меж економічної активності і створення можливостей максимально великій частині населення брати участь в економічній діяльності, забезпечення гідних умов праці, сприяння набуттю високого рівня освіти та кваліфікації, підтримка здоров’я нації.

Безпосереднім важелем впливу на трудовий потенціал є перехід до моделі розвитку, що спирається не на його дешевизну, а на високу якість. Такий перехід у другій половині XX ст. здійснили всі передові країни світу. І саме якість (товарів, послуг, ресурсів) визначає успішність розвитку як такого.

На жаль, в Україні дотримуються абсолютно іншої економічної доктрини, яка спирається на принципи не високої якості, а низької вартості, дешевизни: сировини, товарів, технологій, робочої сили. Такий підхід, безперечно, і сьогодні приносить результати, але він характерний не для європейських, а для азіатських країн (Індія, Китай, Корея). Наслідком його реалізації є формування соціальної структури, докорінно відмінної від європейської: замість домінування середнього класу і вельми помірного рівня розшарування – поляризоване суспільство з високою часткою бідного населення. Важливо, що низькому в цілому рівню життя відповідають і низькі його стандарти, які сприймає населення.

Внаслідок збереження орієнтації на дешеву робочу силу роботодавці не вмотивовані до запровадження нових технологій та економії живої праці, внаслідок чого у складі зайнятих надмірно високою є питома вага некваліфікованих працівників; наймані працівники не стимулюються до ефективної трудової діяльності і тому підприємства, які доволі динамічно розвиваються, потерпають від нестачі кваліфікованої робочої сили (це стосується як інженерно-технічних, так і робітничих професій); найбільш активні і кваліфіковані працівники виїжджають за кордон, тобто бюджетні витрати на їх підготовку не компенсуються, а натомість українська робоча сила працює на економіку інших країн; в народному господарстві існують численні вакансії, попит на які практично відсутній; значна частина населення потребує державної допомоги, що невиправдано збільшує обсяги соціальних трансфертів; відсутність розвиненої системи страхування (йдеться не тільки про загальнообов’язкове, а взагалі про соціальне страхування) обмежує інвестиційні можливості країни і не стимулює розвиток відповідних фінансових інструментів.

Натомість в економічно розвинених країнах сформовані високі стандарти рівня життя. Досягнення цих стандартів забезпечується, головним чином, доходами від зайнятості, і саме це є важливим мотивом активізації поведінки населення на ринку праці.

Запровадження в Україні моделі економіки з дорогою робочою силою має спиратися на ряд принципів, а саме дотримання соціальної справедливості (ефективна праця має належно оплачуватися); створення соціальної структури європейського типу (з низьким рівнем бідності та майнового розшарування і з численним середнім класом); побудова повномасштабної системи соціального страхування; забезпечення належної мотивації активної поведінки на ринку праці (зокрема, і через набуття високого рівня освіти і кваліфікації, збереження здоров’я, продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку); протидія масштабній трудовій та стаціонарній (виїзд на постійне місце проживання) еміграції робочої сили.

Саме на забезпечення високих доходів від зайнятості має спиратися реформа соціальної сфери, яка повинна охопити всі її складові – від соціального страхування і соціальної допомоги до управління та фінансування освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства. Якщо можна говорити, з певними обмеженнями, про те, що економіка України розвивається за ринковими законами, то через відсутність реальних реформ у соціальній сфері вона перетворила