Сочинение: Моральна культура особистості та етикет
Моральнакультура особистості та етикет
План
1. Поняття моральної культури; зміст іструктура моральної культури особистості
2. Моральне виховання
3. Етикет як морально-естетична культураспілкування
1. Поняття моральної культури; зміст іструктура моральної культури особистості
Суспільнежиття складається з вчинків людей, які мають свої бажання, свої цілі, погляди,інтереси. Одним з найважливіших аспектів людських стосунків є рівень розвиткуморальності. Мораль суттєвим чином відрізняє світ культури від тваринногосвіту. З давніх-давен моральні закони забезпечували самозбереження суспільства,спільне виживання в дикому тваринному світі.
Людинастворює свій світ, світ культури, який складається з кількох різновидівкультури. Кількість їх зростає залежно від рівня розвитку людства:відокремлюються політична, інтелектуальна, професійна, естетична, моральнакультура тощо. У різні епохи одна з них панувала і визначала особливість самецього часу. Також і індивідуальності розрізняються за схильністю до якогосьокремого чи кількох різновидів культури своєї епохи. Дійсно, своєрідна,неповторна людина має ознаки свого суспільства. Зовнішнім виглядом, вимовою,манерами, потребами та інтересами людина схожа на своє найближче оточення івідрізняється як від попереднього, так і від наступного поколінь. Навіть зафотокарткою з великою вірогідністю можна визначити час, коли жили зображені наній люди. Людина – це віддзеркалення свого часу, свого світу культури. Вонавідчуває, описує і розуміє цей світ категоріями саме тієї культури, до якоїналежить.
Упершу чергу це стосується моральної культури. Засвоєння культури індивідомозначає не тільки знання про добро і зло, про загальноприйняті форми поведінки,про ідеал і норми, а й втілення знань у дію, реалізацію поглядів у вчинках.Нагадаємо, що мораль існує, по-перше, як форма суспільної свідомості (уявленняпро норми, принципи, ідеали) у двох формах – теоретичній (у філософсько-етичнихтворах) і буденній (у свідомості переважної більшості людей, поясненнях,висновках щодо повсякденних дій); по-друге, як діяльність людей і, нарешті,по-третє – як стосунки (що фіксуються свідомістю і реалізуються черездіяльність). Особливістю моралі є присутність її у всіх сферах діяльностілюдини (головним чином, через мотиви, оцінку і самооцінку діяльності).
Отже,моральну культуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвиткуморальних цінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існуєв історії людства, по-перше, як сукупність (система) моральних цінностей(правил, норм, принципів, ідеалів), що усвідомлюються на теоретичному табуденному рівнях. Рівень розвитку моральної культури визначається залежно відорієнтації її на загальнолюдські, класові чи національні моральні цінності;по-друге, як об'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тобто моральноїсвідомості через поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позиційгуманізму, золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як системаморальних відносин, що встановлюються внаслідок втілення моральних уявленьчерез моральні дії. Вони відображають певний рівень розвитку суспільнихзв’язків (між індивідами, між індивідом та групою чи суспільством, між групами,прошарками, класами і т. ін.). Основою їх оцінки є рівень розвитку свободи івідповідальності, автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культурає важливою характеристикою суб’єкта (на рівні соціальної системи, спільноти,особистості) у певній сфері його діяльності – економічній, правовій,мистецькій, науковій, релігійній тощо. Моральна культура особистості – церівень засвоєння індивідом існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступіньзалучення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого моральногорозвитку.
Рівеньморальної культури особистості виявляється через систему функціональнопов’язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил,принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості віндивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняттяїх, аналізу, відбору, створення ієрархічної системи моральних цінностей –особистих переваг – на основі інформації про моральну культуру сучасногосуспільства.
По-друге,це оцінка норм, правил, принципів, ідеалів як соціальне справедливих, суспільненеобхідних і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи іншихпринципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких миможемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавнійміфології майже сучасну моральну систему: Заратустра (близько VI ст. до н. е.)випередив свій час, бо стверджував, що кожна окрема людина має право на вибірсвого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли,вислови і вчинки.
Третімкритерієм можна вважати відповідність вчинків проголошеним принципам, втіленняпоглядів у життя, реалізація через стосунки з людьми і природою. Так, еталономвідданості, вірності принципам, поглядам може бути Сократ – давньогрецькийфілософ-мораліст (470/469–399 до н. е.). Усе своє життя він присвятив“пробудженню співгромадян від моральної сплячки”, вважав це своїм призначенням.Він учив, що кожна людина має зважувати не тільки на традиції, а й на свійвласний розум – тільки тоді можливе добро. Його звинуватили у розпусті (тобтозазіханні на традиції) і засудили до смерті, і він прийняв вирок, хоча мавможливість залишити рідні Афіни й жити у вигнанні: він не міг порушити закони,які раніше підтримував, тільки тому, що цього разу вони були проти нього. Колиприйшов час, 70-річний Сократ спокійно випив отруту і вмер. Іноді “українськимСократом” називають Г.С. Сковороду (1722–1794), відомого своєю обізнаністюу поезії, музиці, філософії та теології, а також мандрівним стилем життя,відвертістю, наполегливою боротьбою за очищення людського розуму й життя відлушпиння тліну, тернів – забобонів, зажерливості, неправди, заздрощів. ПроСковороду можна сказати, що він повною мірою виправдав своє життєве призначення– гуманіста, просвітника-мораліста, він сам був еталоном, зразком, бо принципийого вчення збігалися з його вчинками.
По-четверте,це соціальна значущість мотивів поведінки. Як вже зазначалося, у моральнійкультурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб’єкта моральної дії. Мотиваціявизначає важливий аспект співвідношення свідомості й діяльності. Конфлікт міжнамірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома ізстародавніх часів, недарма ж “добрими намірами вимощений шлях до пекла”. Увипадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, алездійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображаєморальної свідомості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. Утой же час слід пам’ятати, що вчинки розрізняються за своїм значенням: важливі,суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб’єкта поведінки. ЩеАрістотель підкреслював, що і добра людина може зробити щось погане. Складністьвизначення моральної культури особистості пов’язана також із можливоюсуперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чивикористовує задля самовиправдання. Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда,а через неї моральну культуру особистості можна лише аналізуючи діяльністьсуб’єкта в цілому.
Томує сенс враховувати і п’ятий критерій – здатність особистості до моральногорозвитку, до самовдосконалення. Ідея важливості самовдосконалення в давні часиіноді з’являлася як наслідок невдоволеності суспільством, неможливості змінитисвіт і оточуючих людей. Отже, уся творча енергія спрямовувалася на внутрішнійсвіт. Це спрямування характерно для сучасних світових релігій. Якщо для попередніхкультур це була вимушена активність, що спричинялася дисгармонією особистих ісуспільних інтересів, то сучасна культура, поза всяким сумнівом, визнаєцінність гармонічного поєднання особистого і суспільного. Вражаючі розповідізнаходимо в життєписах святих, подвижників, що створювалися саме в період, колиформувалися основи сучасної європейської культури – у середні віки. Акцент утаких історіях робиться саме на еволюції, самозреченості героя. Прикладами можебути життя засновника одного з середньовічних орденів Франциска Ассізького(XII ст.), Л.М. Толстого (1828–1910), автора етики “благоговіння переджиттям” Альберта Швейцера (1875–1965).
Доцих загальних критеріїв моральної культури особистості необхідно додати й деякіособливості їх функціонування: по-перше, зовнішні прояви моральної культуриповинні збігатися із внутрішніми, гармонійно поєднуватися з ними; по-друге,ознаки культури повинні бути сталими як за буденних, так і за екстремальнихобставин життя, це є важливою умовою взаємної довіри, можливостівзаєморозуміння і спілкування як такого; по-третє, відповідність мотивів метідіяльності, що робить можливою моральну діяльність узагалі.
Основніструктурні елементи моральної культури особистості, по суті, збігаються ізструктурними елементами моралі як такої: це культура (“рівень розвиненості”)моральної свідомості, яка включає етичне мислення і моральні почуття, культураморальної діяльності й культура моральних відносин, саме через які формуєтьсяі реалізується певний щабель моральної культури людини. Усі ці елементиморальної культури особистості взаємопов’язані, не існують і не мають сенсуодин без одного. Залежно від рівня розвитку кожного з цих елементів, їхспіввідношення та змісту переважаючих орієнтації особистості можна виділитикілька типів моральної культури:
–низький, що має недостатньо визначені уявлення про норми і часто порушуєзагальноприйняті моральні правила;
–“мозаїчний”, що має фрагментарні моральні знання і в поведінці орієнтуєтьсябільше не на свій розсуд, а на зовнішні чинники (громадську думку, традиціїтощо); ;
–раціональний, що знає загальноприйняті норми, принципи, правила, але не вважаєза необхідне спиратися на них у своїй поведінці;
–емоційно-експресивний, що має загострене відчуття добра і зла, справедливості йнесправедливості, але не керується ним через відсутність волі, нечіткістьзнань;
–високий, що характеризується глибокими знаннями, багатством почуттів іпрактичної діяльності, іншими словами, відзначається цілісністю системи,універсальністю і гармонією розуму і почуттів, теоретичної і практичноїдіяльності тощо.
Особливістьлюдської натури полягає в тому, що вона ніколи не зупиняється у своємурозвитку, завжди здатна до подальшого зростання і самовдосконалення. Людина нетільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе протягом всьогосвого життя.
2. Моральне виховання
Проблемаформування особистості, впливу на цей процес різних чинників (генетичноїспадковості, природного середовища та соціального оточення, суб’єктівсуспільного і сімейного виховання й самовиховання, а також предметно-практичноїдіяльності та спілкування) і співвідношення понять, за допомогою якиханалізується це явище, не є новою. Вона має свою історію, своюфілософсько-соціологічну та психолого-педагогічну традицію. Представникифранцузького матеріалізму XVIII ст. і утопічного соціалізму вважали людинупродуктом обставин та виховання: щоб змінити людину, треба змінити середовище ізабезпечити виховання. Послідовники суб'єктивного ідеалізму, навпаки,абсолютизували значення самовдосконалення. Проте людина не лише продуктобставин (впливу соціального середовища), а й творець, будівник; у процесіперетворення навколишнього природного і соціального світу вона змінює свійвнутрішній світ, свідомість, себе як фізичну, психічну й соціальну істоту.Водночас людина формується як об’єкт соціальних відносин, набуваючи суто“людських рис” шляхом включення в діяльність, суспільні відносини, черезпривласнення накопиченого попередніми поколіннями досвіду, спілкування зсучасниками, самовдосконалення. Процес засвоєння індивідом зразків поведінки,психологічних механізмів, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішногофункціонування у конкретно-історичному суспільстві називають соціалізацією.Соціалізація охоплює всі процеси прилучення до культури, комунікації танавчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності братиучасть у суспільному житті. Соціалізація забезпечує адаптацію людини досуспільної практики шляхом засвоєння попереднього досвіду, набуття знань, уміньі навиків діяльності та спілкування. Об’єктивною основою соціалізації є соціальнесередовище – сукупність об'єктивних чинників, що впливають на формування іповедінку особистості; воно охоплює макро- та мікросередовище. Макросередовище– це єдність способу виробництва, характер суспільного розподілу праці,соціальної структури суспільства, способу життя, систем освіти, виховання таінших соціальних інститутів, які опосередковано впливають на людину,здебільшого через мікросередовище. Мікросередовище як безпосереднє стійкесоціальне оточення індивіда впливає на розвиток людини через сім'ю, школу,трудовий, навчальний колектив та різні референтні групи. У соціальномусередовищі індивід здобуває позитивний і негативний досвід.
Цілеспрямованудіяльність з формування у людей програмованих характеристик, як правило,називають вихованням, яке призначене пом’якшити, скоригувати стихійні негативнівпливи соціального середовища на людину і, навпаки, посилити позитивні впливидля виконання так званого соціального замовлення на відповідний типособистості. За суб’єктом дії виховання можна розділити на суспільне(цілеспрямовану духовну і практичну діяльність з формування розвинутихособистостей і колективів, що мають активну життєву позицію, воно здійснюєтьсячерез освіту, навчання та опосередковану виховну дію з метою формування системицінностей і засвоєння суспільного ідеалу) і сімейне.
Головнаособливість морального виховання як одного із напрямів суспільного вихованняполягає у спрямованому перетворенні зовнішніх для людини нормативних вимог насистему особистих характеристик, які стверджують добро і справедливість. Наморальне виховання спираються всі інші види виховної діяльності, оскільки,врешті-решт, будь-яка діяльність є формою, способом функціонування моральнихцінностей. Виховання таких рис, як самодисципліна, почуття обов’язку,відповідальність, совість виступають важливою складовою частиною професійноїпідготовки працівників. Метою морального виховання є розвиток у людинисвідомого ставлення до суспільне необхідних норм поведінки, перетворенняморальних принципів на особисті переконання, які складають ядро індивідуальноїсвідомості, що організує інші її елементи: знання, уявлення, погляди, почуття.Моральне виховання націлене на досягнення єдності інформативної, ціннісної тавольової сфер свідомості (поєднання знань, переконань та дій). Оволодінняморальними принципами у процесі виховання означає перетворення вищих цінностейсуспільства на факт свідомості і поведінки людини. Єдність свідомості тадіяльності складає основу моральної культури особистості. Моральнадієздатність, культура людини виявляються у тому, що вона знає, бажає, вмієдосягти бажаного. У процесі духовно-практичної діяльності та спілкуваннянакопичується моральний досвід, закріплюються переконання, набуваються звичкиморальної поведінки. У системі виховних засобів особливе місце посідають силапозитивного прикладу, моральна оцінка вчинків, громадська думка.
Отже,у процесі суспільного виховання формуються свідомість і самосвідомість людини вєдності її пізнавальної, емоційно-оціночної, дієво-вольової та регулятивноїсторін, суспільна орієнтація індивіда, його світогляд, потреба у самовихованні,відбувається становлення особистості відповідно до існуючих і створюваних умов,наближення його світогляду та поведінки до характеру цих умов. У досягненнімети виховання дедалі більшого значення набувають свідомі зусилля самоїособистості. Залишаючись об’єктом виховної дії суспільства, індивід у процесісамовиховання, самовдосконалення стає більш активним суб'єктом виховання. Безйого внутрішнього прагнення, активності виховання малоефективне і недієве.Тобто виховання закономірно доповнюється й завершується самовихованням. Самовихованняза формою є суб’єктивним процесом, за метою та змістом, зрештою, – обумовленимпотребами суспільного розвитку. Соціальне середовище й виховання детермінуютьсамовиховання і сприяють створенню необхідних соціально-психологічних передумовдля нього. У суспільстві вони підпорядковані єдиним цілям і вимогам. Вирішеннябудь-якого завдання виховання особистості неможливе без самовиховання, якеможна визначити як вищу духовно-практичну здатність особистості допрограмування та регулювання особистістю поведінки і діяльності. Самовихованнявиступає системною характеристикою особистості й важливим показником їїкультури, свідоцтвом усвідомлення відповідальності перед суспільством заформування свого обличчя, якість діяльності та поведінки.
Нарізних етапах життєдіяльності індивіда співвідношення зовнішнього тавнутрішнього чинників змінюється. Якщо до підліткового віку зовнішні виховнідії відіграють визначну роль, то під час соціального змужніння дедалі більшоїпитомої ваги набуває самовиховання: особистість поступово перетворюється зоб’єкта на суб’єкт власного виховання. У зрілому віці у кожного індивіда цеспіввідношення залежить від ступеня засвоєння культури, рівня соціальноїзрілості особистості, розвиненості окремих її структур (інтелектуальної,емоційної, вольової сфер, світогляду тощо). У соціальне зрілої особистостісамовиховання стає головною рушійною силою її розвитку, у конформіста зовнішнічинники завжди будуть займати домінуюче становище і пригнічувати внутрішні.
Самовиховання,оскільки воно залежить від способу життя певної спільноти, системи суспільноговиховання і виховання у сім'ї, є відносно самостійним процесом і за певних умовможе мати асоціальну спрямованість. Суперечливі впливи соціальногомакросередовища та різних його елементів, а також мікросередовища тавихователів можуть створювати суперечність між вихованням та самовихованням.Великою мірою це залежить від рівня педагогічної та загальної культури різнихсуб’єктів виховання, включаючи й саму особистість.
Наєдність суспільного виховання і самовиховання можуть впливати світоглядіндивіда, слабкість або бездіяльність вольового чинника. Без волі перетвореннябажаного у дійсність неможливе. Слабкість волі – от основна або одна з основнихпричин поразки особистості у самовихованні, що призводить її до внутрішньогорозладу. Така неспроможність виявляється у невмінні концентрувати свої зусиллядля вироблення й удосконалення у себе фізичних, психічних властивостей,соціальних та моральних характеристик. Крім цього, можлива неспроможністьпрацювати над собою, здійснювати самовиховну діяльність. Цій діяльності, як і будь-якийінший, слід навчатися, накопичувати досвід. Отже, нерозвиненість особистості,суперечливість її світогляду, слабкість волі, відсутність досвіду роботи надсобою можуть стати причинами нездатності людини до самовиховання, трансформаціїпрограми виховання у програму власного розвитку. Важливо, щоб зовнішні впливина особистість та її внутрішня робота над собою не протистояли, а доповнювалиодна одну, щоб самовиховання стимулювалося соціальним середовищем, розвивалосяу межах програми виховання. Але така єдність не завжди забезпечується напрактиці.
Рівеньрозвитку самовиховання, самовдосконалення є одним з показниківсоціально-морального здоров’я суспільства. Аналіз виховної практики дозволяєзробити висновки, що можливість, самовиховний потенціал особистості у їїформуванні та розвитку значною мірою ще не використовуються. До того ж,перебільшується впливів зовнішніх чинників у розвитку особистості, щопризводить її до соціальної пасивності, морального утриманства,безвідповідального ставлення індивіда до власного розвитку, діяльності та стилюжиття.
Отже,завдяки самовихованню розширюється сфера розвитку особистості, її соціалізації(особливо вторинної). Без самовиховання не буває повноцінного розвиткуособистості, не можуть сформуватися її самостійність, висока соціальнаактивність, відповідальність. Аналіз біографій, щоденників, мемуарів,життєписів великих людей (Сократа, М. Лютера, Л.М. Толстого,М. Ганді, А. Швейцера, О.Ю. Шмідта та багатьох інших) свідчить, що увиробленні цілісного світогляду, працьовитості, інтелектуальної, професійної,естетичної, моральної та інших видів культури, у відновленні втраченогоздоров’я, звільнення від фізичних та психічних вад виключна роль належаласамовихованню. Відомий письменник В. Пікуль у бесіді з кореспондентомакцентував увагу на тому, що він сам виховував свій характер за тяжких,складних часів на «Мартині Ідені» Джека Лондона й що лише невтомна праця душіспроможна викувати особистість.
3. Етикет як морально-естетичнакультура спілкування
Убуденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину,стриману, з м’якими, приємними манерами поведінки. Спілкування є мірилом(дзеркалом) моральної культури людини. Можна сказати, що культура спілкування,яка, виникаючи під час формування особистості, ніби акумулює головніособистісні риси людини і є безпосереднім зовнішнім проявом моральної культуриособистості як певний ступінь засвоєння морального досвіду попередніх поколіньу вигляді знань, умінь, навичок, почуттів, установок. Моральна культура спілкування,зокрема, включає: знання культурних моделей поведінки (загальних зразків,етикетних правил, стратегій) і уміння їх адекватно використовуй вати в кожнійконкретній ситуації спілкування. Моральна культура спілкування є різновидомлюдської діяльності, коли соціально-моральна активність спрямована на вирішеннякомунікативних протиріч таким чином, щоб перемога все-таки залишалася запринципами гуманізму й соціальної справедливості.
Будь-якийлюдський контакт виникає за умов певного культурного середовища, учасникиспілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделі поведінки, яківизначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю, утворюютьсоціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові формиповедінки. Коли учасники спілкування вступають у формалізований контакт узвичайній, часто повторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способиповедінки; вони мають можливість використовувати готові правила етикету істратегії спілкування, адаптуючи їх для даного випадку (наприклад,використовуючи готові форми привітань, запропонованих культурною традицією,найбільш доречні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того,до кого звертаються).
Якщож ситуація і правила поведінки учасників не визначені одночасно традицією іправилами соціальної гри, пристосування доводиться виробляти самостійно. Ціпристосування неминуче будуть включати в себе і етикетні моделі, івідпрацьовані стратегії, але як поодинокі моменти цього нового, нестандартизованого пристосування. Можна сказати, що, пристосовуючись, людинавиробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування.Моральна культура спілкування особи в тому й виявляється, що на основі знаньзагальних культурних моделей поведінки особистість може виробляти нові зразкиповедінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вжевідоме й усталене (тривале) до нового, нетипового.
Виробленняі втілення стратегій спілкування передбачає врахування психологічнихзакономірностей спілкування і цілий ряд умінь. Тут ми лише перерахуємонайважливіші з них: уміння координувати свою поведінку з поведінкою партнера нарівні психофізичної взаємодії (враховується сила голосу, швидкість реакційтощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливості співбесідника, йоготезаурус тощо), уміння давати зворотній зв’язок, не викликаючи захиснихреакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснювати самопрезентацію. Всіці вміння входять до структури комунікативних здібностей.
Отже,моральна культура спілкування особи являє собою, з одного боку, знання іволодіння культурними інструментами спілкування і моральними нормами поведінки,які вироблені в ході суспільно-історичної практики і прийняті в тійсоціокультурній групі, до якої належить людина. З іншого боку, це розвиненікомунікативні здібності людини, вміння створювати гармонійне спілкування.
Невід’ємноючастиною культури морального спілкування й моральної культури в цілому є знанняі виконання оптимальних моделей поведінки в конкретних, заздалегідь відомих, ситуаціяхстосунків людей, тобто виконання етикету. Етикет (від фр. “etiquette” – ярлик,етикетка) – сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людськихстосунків (спілкування з оточуючими, поведінка у громадських місцях, манеритощо). Етикет є складовою частиною культури людини і будь-якого соціальногоколективу (придворний етикет, дипломатичний, військовий, спортивний, етикетнаукових спільнот, релігійний етикет тощо). В традиційному суспільстві етикетмає форму ритуалу і носить канонізований характер, тому часто виступаєузаконеною формою лицемірства. Однак в цілому виконування етикету сприймаєтьсяяк одна з доброчесностей, тому що етикет, з одного боку, полегшує спілкування івзаєморозуміння між людьми, з іншого – зберігає гідність кожної особистості,сприяє гуманізації людських стосунків.
Важливістьі необхідність етикету для кожної сучасної людини стала результатом розвитку івдосконалення людських стосунків протягом багатьох століть, а такожусвідомлення людством значущості кожної окремої особистості й необхідності длянеї співіснувати із собі подібними.
Історіяетикету налічує багато століть. Витоки його спостерігаються в ритуалахродоплемінного ладу, де він був пов’язаний із звичаями і традиціями, з певнимисоціальними діями, які вимагали суворого дотримання форми.
Ужев античні часи філософи осмислюють правила етикету. Наприклад, Плутарх (межаІ–II ст. ст.) у “Римських питаннях” поряд з коментарями звичаїв, що історичносклалися, пояснює смисл етикетно-ритуальних форм поведінки, які булиобов’язковими для усіх членів суспільства. Дотримання правил пристойності єумовою доброзичливих стосунків між людьми і, разом з тим, умовою особистоїдуші. Багато простих істин, які зустрічаються у висловлюваннях грецьких іримських мудреців про правила поведінки, не втратили свого значення і сьогодні,вони складають частину нормативних моральних та етикетних вимог до сучасноїлюдини.
Класичноговигляду етикет набуває в епоху феодалізму та абсолютних монархій. Тут вінпов’язаний із життям дворянства і набуває форми зводу правил поведінки іспілкування при дворі монарха, який регламентував ієрархічну залежність свогооточення від голови держави, а також внутрішньо-становівідносини. Це був придворний протокол, суворо встановлені порядок і формаповедінки у світському суспільстві. Але дотримання цих правил було обов’язковимдля аристократів лише стосовно один одного, тобто правила етикету непоширювалися на нижчих за станом. Від знання та вміння реалізувати етикет увідповідних колах залежали не тільки кар’єра, а й життя придворних і навітьсамих монархів.
Водночасслід відзначити, що етикет, який виник як суто станове явище, за своєю суттюбув ширше станових меж. Практично він базувався на більш загальних людськихпотребах (у чистоті, охайності, красоті, доцільності дії); в духовно-змістовомуплані – зберігав давні традиційні форми спілкування і звертання один до одного(наприклад: шанування жінки, батька, гостинність, вітання тощо). Правилапристойності, гарного тону, що були створені дворянським станом, сталирезультатом свідомого перетворення “придворних норм” спілкування відповідно доідеалів гуманності і вихованості. У різні історичні часи етикет змінював своїриси, норми, значущість. Але завжди зберігав універсальні, загальновизнаніформи ввічливості, такту, коректності, які мають значення естетичних іморальних потреб людського співіснування. Їх цінність перевірена часом. І всучасному суспільстві етикет не втратив свого авторитету, більш того, він набуввигляду обов’язковості і став необхідністю для кожної сучасної людини.
Етикетсучасного суспільства – це, головним чином, форма стосунків людей уповсякденному житті. Це своєрідний вид угоди між людьми про те, що прийняте і єправильним у стосунках у конкретно-історичному суспільстві. Його виконаннясприяє нормалізації людських стосунків.
Неможна охопити єдиними правилами етикету всі види, сторони та умови здійсненнялюдського життя. Але ж усвідомлення типовості сфер суспільного життя івизначених ситуацій дало можливість виділити і згрупувати етикетні норми. Так,наприклад, існують правила поведінки в громадських місцях; службовий етикет;етикет знайомства, привітання, прощання; етикет різних видів спілкування;правила прийому, відвідування гостей, поведінки за столом; етикет стосунків міжлюдьми різного віку, статі, соціального статусу, сімейний етикет. У кожнійситуації необхідно застосовувати певні норми і правила. В цілому ж, етикетвиправданий єдиним моральним змістом і своїм смислом.
Моральнийзміст етикету зумовлений відповідністю і співвідношенням зовнішніх норм етикетуй змісту моральної свідомості суспільства й особистості. Мається на увазі те,що зовнішні правила поведінки і спілкування базуються, перш за все, наморальних принципах, найважливішим з яких є “золоте правило” моральності –поводитися з іншими так, як ти бажав би, щоб вони поводилися з тобою. Важливимипринципами етикету є також пріоритет старшого, пріоритет жінки. Довершуютьетикет принцип гігієнічності та принцип естетичності.
Ціпринципи конкретизуються загальними вимогами етикету, що задають нормативнийзразок поведінки людини. До числа провідних вимог належать ввічливість,коректність, тактовність, делікатність, скромність, точність і обов’язковість.
Ввічливістьполягає у доброзичливості, привітності. Мігель де Сервантес колись писав:“Нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість”.Вона дійсно відкриває замки сердець людей для стосунків, спілкування. Привітнийвираз обличчя, уважне, поважне, доброзичливе ставлення до людей забезпечуютькомфорт взаємних зв’язків, дають можливість запобігти конфліктам і привернутидо себе співбесідника. Зовнішніми виявами ввічливості є посмішка на обличчі,слова подяки, вибачення чи прохання, небайдужі очі, прихильні жести і пози.
Нажаль, не завжди маєш справу з людьми, що викликають поважне ставлення. Або іншаситуація: людина може бути чимось роздратована, засмучена, хвора. В подібнихвипадках на перший план має вийти коректність – вміння тримати себе у межахзагальноприйнятих норм порядності в будь-яких ситуаціях. Грубість,нестриманість тільки шкодять стосункам, роблять неможливим спілкування.
Тактовність– це почуття міри, якої необхідно дотримуватися у розмові, це вміння відчутимежу, за яку не можна переступати у стосунках з людьми. Тактовна людина знає,відчуває, що, в який час, в якому місці можна сказати/зробити або не можна.
Увагадо людини, вміння ставити себе на місце іншого повинні виявлятись дужеобережно, не надокучливо, тобто делікатно. Ці вимоги етикету дають можливістьпопередити незручність ситуацій і досягти успіху навіть там, де не діє сила.
Важливоювимогою є скромність, тобто природність поведінки, що пристосована дооточуючих. Стримана, врівноважена поведінка є виявом вміння людини володітисобою, є показником самоповаги і поважного ставлення до інших. Крім усього,скромна людина завжди викликає в оточуючих почуття надійності, впевненості влюдині й відповідну повагу.
Точністьі обов’язковість як вимоги етикету вказують на пунктуальність, необхідністьобов'язкового виконання обіцянок, зобов'язань, справи. Точність іобов’язковість є зовнішніми виявами таких рис особистості, як вмінняаналізувати обставини, оцінювати свої вчинки, робити висновки, прогнозуватимайбутні дії, визначити міру своїх можливостей, не давати зайвих обіцянок,дотримуватися свого слова.
Принципита вимоги етикету раціональні. Керуючись ними, людина, навіть якщо не знаєконкретних правил етикету за конкретних обставин має змогу завжди залишитись нависокому рівні загально-пристойності.